Жертва

Як намножило си людей, що давали си дуже юдити, пішов Бог на висину і вибрав собі повірницю — жертву. Вона була зразу така як чоловік. На горі, високо межи небом і землев, де вона сиділа, росли лиш афини; жертва живила си ними; від того була вона чиста. Бог посилав і на землю, аби вона повістувала, що діє си на землі; нераз зсилав її Бог на землю карати людей вогнем. Як Бог посилав її на землю, та вона прокидала си у гадину з крилами, а на кінці фоста її була пацьорка, що на увесь світ світила. Бог зіслав її раз на землю, аби дивила си, чи молять си люде; жертва спустила си на землю, возила си довго помежи люде, аби дивити си, чи вони си молять, а як зголодніла, нажерла си якоїсь мерші (мертвечини), що по потопі лишила си. Після того вона притягла си на гору на череві; летіти не могла, бо була дуже наїджена. — Бог питає: Булас на землі ? — Була! — А що так си забарила ? — Я була слаба, ледве що притягла си сюди. — Доки сего віку, абис си так сувала, — сказав Бог. З того часу не посилав її Бог на землю, бо вона вже стала не чиста, їла мершу; але що вона довго служила Богови вірно, заставив її Бог стеречи кирниці з водов, відкив вона рушити си не могла. Аби людей за їх гріхи карати, позволив Бог, аби жертва пускала лиш тоді воду, як принесуть люде живого чоловіка, дівку чи хлопця. Як довго жертва була голодна і не доставала живого чоловіка, не пускала води, через то не ставало нераз людям води; вони тото зміркували, та кидали їй хлопця чи дівку, доки не найшов си такий чоловік-святець, що її убив і з того часу стало багато води на землі.

Comments are closed.