Заради троїстої музики

В ніч перед Іваном Купалом, коли цвіте папороть вогненним цвітом, виходить над озеро Марічейка, що під горою Піп-Іваном, добра Лісниця-піснярка. Співає про своє короткочасне кохання, про трьох легінів-музикантів, жодному з яких не змогла віддати свого пісенного серця. Втікають злі сили від її голосу, ховаються в дебрах, бо не люблять добрих пісень, як Темнота Сонця. Тільки дідо Чугайстер слухає — не наслухається. Мовчки ронить зелені сльози. Зна її з маленької. Скільки в горах піснярів, та ніхто не міг переспівати Марічки Бистрецької. Що вже сердита та гримуча річка Би-стрець і та замовкала, коли дівчина виходила на її берег. Заспіває веселої, стають гори зеленішими, заспіває сумної, засумують синьогір’я, заплачуть з ріками вітри-перелети.
Першим прийшов до неї свататися старий парубок, мольфар над мольфарями, що вмів молоко відбирати, град відвертати, рушниці замовляти…
— Файний маєш голос, та бідно діється у твоїй хаті. Я цей камінь, на котрому ноги миєш, в золото оберну, — сказав дівчині.
Не побачив радості у її очах.
— Із золота не звариш кулеші, не спечеш коржа. Обернув-бис камінь у хліб, подякували б люди.
— Срібненька-любенька! Зніму з неба хмару білу і простелю перед тобою, — не вгамовувався чаклун.
— Нащо мені твоя хмара, коли в моїх ногах стеляться царинки зелені.
Випустивши бартку з рук, впав перед Марічкою на коліна.
— Зловлю царицю гадюк, зіб’ю з її голови діамант і заплету тобі в коси.
— Одна полонинська чічка дорожча мені за тисячі твоїх діамантів. Шукай собі лакомої на багатство.
Пішов, як вибитий. Таких не візьмеш ні силою, ні чарами, А Марічка співала, гори звеселяла.

У Бистреці ноги мию,
В Черемоші личко.
Заграй мені, музиканте,
Кучерявим смичком;
Цимбалісте молоденький,
Удар-ко в цимбали,
Щоби гори звеселіли,
Люди заспівали.
Ой заграй-ко, сопілкарю,
Тоненько-тоненько.
Та най вийде проти тебе
Любка солоденька.
Котрий зможе сині гори
Грою сколихнути,
Того зможу до серденька
Свого пригорнути.

Не одному музикантові хотілося заграти їй до співу, та жоден не міг вгодити. Багато поторощили скрипки об бистрецькі скелі, покидали цимбали у провалля, поламали флояри.
Та одного дня з’явилися у Бистреці три легіні-музиканти. Побачивши Марічку, заграли їй весільної. Зупинилася дівчина і стала, заворожена грою, якої ще не чули гори. Незвичайна музика понесла її в дивосвіт пісенних чарів, де навіть камені співають. Затихли останні перебори, а вона все ще стояла схвильована, збентежена, здивована.
— Хто ви такі, що так красно граєте? — спитала.
Усміхнувся скрипаль, та й заспівав космацької:

У Космачі хліб не родить,
Золота немає.
Там писанка і вишиванка
Веселкою грає.

Підморгнув дівчині цимбаліст і подав свій голос:

Хто не знає село Річку,
Де зорі збирають.
На касеті яворовій
Різцем засівають.

Заткнув сопілкар за ремінь сопілку та й затягнув своєї:

Усі стежки до нас круті,
Дороги нерівні.
Та найкращі сопілкарі
В нашій Криворівні.

Отак і знай, піснярко-чічко, що дідо Чугайстер не одну пару постолів пірвав, поки нас докупи зібрав і в Бистрець післав, — промовив скоромовкою скрипаль.
Дівчина не зводила очей з легінів.
— Котрого з нас пригорнеш до серця? — спитали.
Подумала Марічка, подумала та й сказала:
— Ходімо, легіні, над озеро Марічейку. Сьогодні купальська ніч. Отам заграєте кожний окремо. Котрий найкраще заграє, най старостів посилає.
Тільки-но наблизились до озера, як злі сили зчинили такий вереск, від якого, здавалося, розколяться скелі, поваляться ліси. Втихли лише тоді, коли лебединим крилом поплив смичок по струнах. Заговорила скрипка тужливим дівочим голосом, затремтіла росяним світанком, наповнилася таємним шепотом трав, перелилася журчанням гірських джерел…
Торкнулися балцетки струн і загомоніли цимбали срібнодзвонним різноголоссям, забриніли бджілками, розсипалися п’янкими поцілунками…
Притулив сопілкар до вуст сопілку і защебетала вона соловейком, затужила рекрутською піснею, вівчарською журбою, зітхнула палким вечірним коханням.
Стали музиканти перед Марічкою, неначе три явори-красені, чекаючи вибору.
Довго мовчала дівчина. Потім заговорила, насилу тамуючи плач:
— Легіники пишні та любі! До кожного з вас рветься моє серце, та воно не яблуко і не розділиш його на частини. Є на небі три світила, та яким воно буде, коли відняти одне з них? Ви мусите жити разом, аби жила троїста музика. Я залишуся тут навіки, а вам щасливої дороги і веселої гри!
Спалахнуло зелене полум’я і схопило дівчину у свої обійми. Звіявся вітер, забурлило озеро і Марічка зникла з очей легінів.
Розповідають старі музиканти, що хто хоче навчитися добре співати або грати, нехай іде під купальську ніч над озером Марічейку послухати пісень доброї Лісниці, яка пожертвувала своїм першим коханням заради вічного життя троїстої музики.

Comments are closed.