Трембіта-туга

У прадавні часи первовіччя, коли бісиці, опирі й відьми вільно ходили по горах і робили людям всякі збитки, жив у Бережниці легінь Влашко, силач над силачами. А що вже був за вродливий, то ноги сходиш, а кращого не знайдеш. Стрункий, не мов явір, кучерявий, неначе ялівець, прудкий, як ласиця. Котра дівчина глянула на нього, в’янула, як осіннє листя, з великої люби до нього. Міг мати дівчат, як трави та листу, але він любив лише одну горяночку, яку за її сумні і замріяні очі назвали люди Тугою.
Полюбила Влашка й донька злого Арідника, Бісиця. Приносила йому найкращих лісових ягід, золотого, як живиця, меду, букети білих косиць, співала найкращих пісень, бо вміла добре співати. Однак легінь був байдужим до її голосу. Билася Бісиця, як пструг, викинений на берег, та не могла ніяк привабити молодого легіня. Він був первенцем від батьків первенців, до того народився вопівночі, коли всі темні сили збираються на ігрища, і тому його не брали жодні чари.
Востаннє спробувала причарувати його своєю любов’ю. Обнявши легіня ціпкими, як смерекові корені, руками, міцно поцілувала в червоні малинові губи.
Влашко відсахнувся:
— Йди геть від мене!
— Невже я така погана?
— Твої руки студені, як гадюки, поцілунки холодні, як крига. Я люблю гаряче серце, в якому палає частка сонячного тепла.
Вереснула диким голосом Бісиця та й відвернулася від нього. А потім зникла в лісових нетрях. Плакала всю дорогу. Де капнула її холодна сльоза, замерзали квіти, в’янули зелені трави. А коли настала ніч, почула вона сумовиту дівочу пісню про вірне кохання, ласкаве й тепле, як промінь весняного сонця. Вийшла із своєї печери і побачила, як назустріч горянці Тузі ішов легінь Влашко з калиновою сопілкою за ременем.
— Співай, співай, горянко Туго! — шептала Бісиця. — Ще день-два і ти замовкнеш навіки і більше ніхто не почує твого голосу!
А легінь, не передчуваючи лиха, ніжно голубив свою кохану:
— Берізко моя кучерява! Одна ти в мене, як серце!
Нічого, станеш березою на віки-вічні! — промовила злісно Бісиця, кусаючи посинілі губи.
Пішла за ними і взяла слід з лівої ноги горянки, в темній печері розпалила ватру, взяла чорний горщик, вкинула в нього чортячої крові, перекиньзілля, залила мертвою водою 1 почала варити, примовляючи:
— Заклинаю тебе, ворожице, заклинаю,
У березу білу обертаю!…
Сім разів шептала-примовляла, а потім понесла чари в роті на те місце, де зустрічалися легінь з горянкою. Випорпала пальцями ямку на її сліду і наповнила її чарами. Швидко загребла і заховалася за старезним буком. Першим прийшов Влашко. Сів на пеньок, вийняв сопілку з-за ременя, та наколи притулив її до вуст, зойкнула вона людським голосом і впала з рук на землю. Підійшла Туга і тільки що наступила на свій, осквернений Бісицею, слід — вмить не стало дівчини. Замість неї закучерявилася біла плакуча береза. А Бісиця співала, аж ріки німіли:
Аж тепер він мій, гордий горянин,
Його дівки немає.
Ні їда, ні сон не бралися легіня. Днями і ночами пересиджував біля білої берези. До його вух не доходили пісні злої Бісиці, що все думала своїм співом привернути легіня до себе. І коли зрозуміла, що Влашко ніколи її не полюбить, попросила свого батька Арідника послати в ліс бурю. Заревіла ведмежими голосами дика буря-шкідниця. Зойкнули столітні дерева, намагаючись опертися страшній силі. Та не всі вистояли. Вона ламала, неначе стебла, могутні смереки, крислаті ялиці, стрункі явори і з переможним ревом неслася все далі й далі.
Вранці побачив легінь свою кохану берізку обламану, понівечену, що лежала на землі серед інших дерев. Її листячко зів’яло, аж почорніло від болю. Неначе підкошений, повалився мертвим біля неї. І тоді прилетіла Бісиця. Обдерла з берізки білу кору та й кинула в бердо. Прийшли гірські легіні і похоронили побратима, а з білої кори зробили трембіту. Того ж дня зворушлива мелодія пронеслася горами. У ній впізнали горяни сумовиту пісню горянки Туги.
І стала трембіта-Туга вірною супутницею усіх горян. Вона остерігала їх перед ворожою небезпекою, сповіщала гори про полонинський хід, проводжала на вічний супокій жителів зеленої Верховини. Вона живе й досі, бо їй суджено жити, поки світу-сонця.
А Бісйця час від часу виходить вечорами із своєї печери поспівати над гірськими озерами Марічейкою і Шибенкою. Велика біда тому, хто підійде до неї. Скалічить навіки. Мені розповідали старі довгопільчани про свого ровесника, як він в молодості провів з Бісицею цілу ніч. Вона його приспала і сонного кинула у ватру. Легінь вижив, але збувся руки — згоріла, як сухе поліно. Так мстить злюща Бісиця людському роду за своє погорджене кохання, за любов горян до теплого променистого сонця.

Comments are closed.