Гробки у селі Буковець

Було це дуже давно, ніхто з живих не пам’ятає, тільки старі люди говорять, що вони чули це від своїх дідів і бабусь.
А сталося воно в селі Буковець тоді, коли сусіднє село Перехресне було варошем, або, як тепер кажуть,— містом.
У ті стародавні часи ходила по містах і селах умітка. Умітка не мала весь час однакову подобу. Вона з’являлась то в подобі дитини, то кішки або іншої тварини й ходила з хати в хату. В якій хаті прийняли умітку ласкаво, не виганяли, то там вона нікому нічого не шкодила. Але в яку хату її не пускали чи виганяли, там усі люди за кілька днів вмирали.
Отака умітка прийшла звідкись до Перехресного. Її ніхто не пізнав і тому ніхто ласкаво не прийняв. Через це за короткий час усі мешканці Перехресного нагло почали вмирати й вимерли.
Жителі села Буковець, хоч і перестали ходити до сусіднього Перехресного, але про все, що коїлося там, вони дізнавалися й почали радитись із ворожілями — як би не пустити умітку в своє село й врятуватись од смерті.
Один з ворожбитів сказав їм, що не пустити умітку в село можна, але тоді, як у селі є двоє хлопчиків-близнюків і два бички-близнюки. Коли такі хлопці й бички є, то треба з одного дерева зробити плуга і в нього запрячи тих бичків. А тоді хай хлопці-близнюки цими бичками й плугом оборють борозною навколо цілого села.
В селі Буковець знайшлися хлопці-близнюки й бички-близнюки. Зробили і плуга. Хлопці з бичками виорали борозну навколо села. І саме вчас, бо незабаром умітка з Перехресного вирушала дорогою на Буковець.
Дійшла умітка до борозни й зупинилася. Перейти через борозну не мала сили-моці й почала страшним голосом ревти. Цей голос чути було по всьому селі.
Одні люди хоч і настрашились, але вірили, що умітка через борозну не переступить. А були такі, що не вірили в чарівну силу борозни. Ці люди, невіруючі, домовилися між собою й з родинами вийшли з села. Перейшли через виорану борозну й пішли на одне поле під ліс та звідти дивились, що робитиме умітка.
А умітка навітрила людей в полі, пішла туди й там люди почали хворіти й вмирати. В село не могли повернутися, й усі до одного повмирали на тому полі.
Умітка перестала ревти, люди насмілились підходити до борозни, а згодом і переходили її. Пізніше почали шукати своїх односельчан, які вийшли з села, коли з’явилась умітка біля борозни. Довго шукали, та не могли знайти. Нарешті знайшли на полі під лісом, але всі вони були мертві.
На тому місці поховали всіх, а полю дали назвисько Гробки.

Мертві на весіллі

Мертві на весілліСлужили два товариші разом у війську. Відслужили, прийшли додому та й один з них умер. А другий, Василь, так його любив, що майже щодня приходив на цвинтар і плакав то на маминім гробі, то на товаришевім.
Але цей хлопець ходив до дівчини і надумав женитися. Прийшов перед весіллям на цвинтар та й знову плакав. Так плакав, що заснув на гробі свого товариша. Сниться йому, ніби товариш говорить:
— Приходиш, Василю, плакати за мною, але женишся і на весілля мене не просиш. Коли надумаєш мене просити, проси з товаришами.
Пробудився Василь та й запросив мертвого разом з товаришами на своє весілля. Прийшов до молодої та й розповідає. А в молодої був старий дідо. Вислухав молодого й каже:
— Недобре, синку, що ти запросив мертвих на весілля. Коли вони прийдуть, то все розвіють у ніщо. Давай будемо розбирати в хаті передню й застільну стіни.
Люди сходяться на весілля, а тут розбирають стіни в хаті. Позасідали гості за столи, а дідо бере два мішки пшениці й розсипає по хаті. Розсіяв зерно, а тут як не звіється вітер! — йде Василів товариш разом з товаришами. І так багато тих товаришів, що кінця їм не видко.
Кожен іде до хати й бере одне пшеничне зерно. Так вони йшли і йшли, брали по зернині й визбирали геть усе, а Василів товариш ішов напослідку, і йому зерна не стало. Він тоді став на порозі й докірливо помахав на Василя пальцем.
Два мішки пшениці мертві забрали, і всі через хату пройшли.