Жінка-жаба

Був один цар і було в нього три сина і как вмирав, почав синам своїм мовити:
– Стріляйте, і де стріла упаде, там будете жінку брати. Один стрілив аж у іншу землю до короля, взяв собі принцесу, другий стрілив теж до якогось короля, третій стрілив у болото. Та каже:
– Коли я так стрілив, то батькового слова не буду касувати, я піду і зроблю так, як мені Бог дасть!
Так він пішов до болота, а там жаба вилізла. Він бере її та каже:
– Свого вітця слова не буду касувати, коли ти вилізла, я тебе беру.
Іде додому, жаба за ним скаче, прийшов додому, а вона через поріг і до покою за ним. Він повідає до неї:
– Тепер будеш моєю жінкою.
Та й живе з нею; що сам їсть, їй дає. Пройшло три дні та три ночі. Четвертої ночі ліг спати, а вона познімала жабське вбрання та така зробилася красуня золотоволоса, що такої вроди ніхто не бачив на цілому світі. Але як розвиднілося, знов стала його жінка жабою, а він все одно ходить веселий, що уночі знов його жінка перетвориться на красуню. А коли наступила ніч, його жінка йому й каже:
– Ти мій муж, а я твоя жона, але як тільки зійде сонце, я вже буду не твоя. – Наутро вона обернулася пташкою та полетіла та прокричала: – Шукай мене за осіянською горою.
На другий день він став і плаче, – таку красуню мав та тепер не має, і пішов він по світу. Йшов, йшов та прийшов до червоного моря, та ходить коло моря, плаче. Не може ані переїхати, ані переплисти.

Continue reading

Королевич Мирко

Раз у дуже далекому краї жив собі король. У нього були три сини, красні хлопці, як дуби. Лиш дивитися на них!
Тішився король із своїх синів, але й журився, бо все думав, котрому із них передасть корону.
Спершу хотів проголосити наслідником старшого, бо за законом так і мало бути. Далі подумав, що най буде королем найменший, Мирко, бо він наймудріший. А потім йому забаглося передати державу середущому.
Та дарма було королеві сушити собі голову, бо на його державу напав цар-песиголовець із величезним військом. Дикі песиголовці перебили воїнів, спустошили країну, а білу челядь і дітей забрали у полон.
У цій страшній війні й сам король загинув. Врятувалися лише його сини, бо вони мечами прорубали собі вихід крізь вороже військо й поховалися у лісі. Правда, коні під ними попадали постріляні, але хлопці живі, здорові зосталися.
Заходили все глибше і глибше у ліс, а як уже не могли йти, бо їх застала ніч, посідали на траву й поснули. Коли пробудилися, сонце вже було високо. Вони почали радитися, що тепер робити. Лишилися самі – ні няня, ні мами, ні домівки, ні держави.
Дорадилися, що йдуть далі лісом. Пішли і натрапили на стару дорогу. А лісові кінця-краю не видко. Все дикіший, густіший, страшніший.
Аж ось дійшли на таке розпуття, де дорога розходилася на три боки. Посідали собі, відпочили, і старший брат сказав:
– Тут треба розлучитися, бо інакше не вийдемо з лісу.
Вирішили, що старший піде правою дорогою, середущий – середньою, а найменший – лівою. Тут, на розпутті, стояв старий дуб, набагато вищий від усіх дерев у лісі. Старший брат глянув на дуба:
– Давайте ваші білявчата!

Continue reading

Казка про козака і гадюку царівну

Колись у давні часи ні поїздів, ні машин, ні літаків не було. Лише кіньми вигравав той, хто їх мав.
Подарував тато своєму синові-одинакові коня й послав у козаки. Став він там добрим вершником. Одного разу сам гетьман викликав його до себе і з важливим листом послав у далекий край.
Їхав він темними лісами і заблудив. Уже три дні блукає, але ні дороги не знаходить, ні живої людини не зустрічає. Кінь голодний, він голодний і рятунок мусить сам шукати, їде далі. Дивиться – на галявині скирта з сіном.
«Ну, – думає, – хоч коня покормлю».
Кінь раз вкусив сіна – скирта зайнялася, горить. Відганяє він коня, а на скирті щось кричить людським голосом:
– Козаче, врятуй мене, бо спечуся!
Дивиться, а зі скирти повзе довжелезна гадюка. Думав тікати, але передумав.
– Як тебе рятувати, коли вогонь?
– Подай шаблю, я по шаблі спушусь.
Скочив козак на коня, подав шаблю, гадина спустилася і сіла йому на шию.
– Слухай, козаче, куди ти їдеш?
– Їду туди і туди.
– Ой, козаче, не в той бік ти заїхав. Ти вже в іншому краю. Їдь зі мною, куди я тобі скажу.
– Добре, поїду.
В’їжджають вони в якесь ніби місто і не місто. Будинки, вулиці є, а води і людей нема – лише каміння.
Питає гадюка:
– Козаче, ти хочеш жити?
– Не лише хочу, а й мушу, бо я ще наказ не виконав.
– Як три ночі витерпиш тяжкі муки і не заговориш – велике щастя тебе чекає. Буде приходити сюди всяка нечисть, будуть тебе катувати, на вогні пекти. Твій отаман, друзі-козаки, тато, мама прийдуть, але то буде омана. Маєш все перенести і не обізватися. Коли заговориш – каменем станеш. А я мушу від тебе щезнути.
Поки він усе, що почув, обміркував, гадюка зникла між камінням. Ночує козак першу ніч. Рівно о дванадцятій годині пробуджується від болю. Стоїть над ним дванадцять чортів, б’ють-катують і питають:
– Чого ти сюди прийшов?
Він терпить і – ані слова. Били, били, точили з нього кров, поки когути не затяли. Як затяли, чорти повтікали. Подивився на своє тіло, а йому нічого не бракує – нема ні ран, ні синців, і не болить нічого.
«Ей, – думає, – то лише мені так здається, що б’ють».
Прилітають вони другої ночі.
– Будеш говорити чи ні?
Він мовчить.
– Чекай, на цей раз обізвешся!
Кладуть вогонь, беруть його за руки-ноги, припікають на вогні, один кігтями відкриває рот, але він не говорить. Кидають козака у вогонь, і він мучиться, поки північ не минула. Приходить до пам’яті, а вогню нема, і він не обпечений.
Третьої ночі бачить він свого отамана і все козацьке військо. Отаман кидається на нього з дротяною нагайкою:
– Ах ти, сучий сину, ми тебе стільки шукали, а ти тут?! Де ти документ дів?!
Хотів козак крикнути: «Отамане, тут документ!» – але стримався. Тлумили його, козацький суд вчинили, але він не обізвався. Бачить: йдуть батько, мати, брат, сестра. І всі – до нього:
– Де ти був? Вже п’ять років ми тебе не бачили. Хоч слово промов до нас.
Стиснулося козацьке серце, вже слово на язиці, але ні, не можна. Ні до кого слова не промовив.
Враз стають рідні й козаки чортами і так б’ють, що аж дрантя з нього летить. Чує – когут піє. Нараз все зникає і стає тихо. Нічого не болить його, і козак встає на ноги. Аж зачудувався. Ніде ні камінчика немає, а навколо розкинулося місто все у квітучих садах. Головною вулицею йдуть до нього козаки, коня ведуть, а дівчата пісень співають. Попереду така вродлива дівчина, що ні в казці розказати, ні пером описати. Каже йому:
– Козаче, вже три доби минуло, можеш говорити. Я – та гадина, що ти врятував. Це місто було зачароване. Врятувати його міг лише той, хто три ночі переночує і слова не промовить. Ти наш рятівник, і я виходжу за тебе заміж. Будемо разом жити.
– Ні, царівно, не можу женитися на тобі. Я – козак, і ще наказу не виконав. Покажи мені дорогу, най їду.
– При чім тут наказ, як ти царем будеш? Залишайся.
– Ні, не може так бути. Козак без своїх друзів не може женитися.
Сідлає коня і їде далі. Виконав наказ, розповів гетьману про всі свої пригоди і запросив на весілля.
Гетьман збирає три тисячі війська і їде козака женити. Зіграли велике весілля. Козаки познайомилися там з багатьма дівчатами і пізніше за жінок брали. Кажуть, що всі дуже добре живуть і хліб жують.

Як Іван царя перебрехав

Мав один цар красну дочку і надумав заміж її видавати.
На весь край проголосив, що дасть царівну за найпершого брехуна,
В одного ґазди було три сини. Старший, що вважав себе дуже мудрим, сказав до своїх братів:
— Царівна має бути моя, бо я можу найкраще брехати.
Прийшов до царя, а там брехунів видимо-невидимо. Входять один за одним до палати і виходять засмучені. Дійшла черга і до нього.
Ввійшов, а цар попереджає:
— Міркуй, небоже, бо як добре не збрешеш, дістанеш п’ятдесят палиць.
Вислухав цар хлопцеву брехню і сказав.
— Могло таке статися. Підставляй хребет.
Вернувся хлопець додому, а батько питає:
— Коли будемо, сину, весілля твоє з царівною гуляти?
— Ой, — жаліється хлопець, — не будемо, бо цар найбільший брехун.
Вирішив спробувати щастя і середущий син. Та й він заробив п’ятдесят палиць.
А наймолодший, Іван, котрого брати вважали придуркуватим, і собі проситься до царя.
— Куди ти, дурню, підеш? — не пускають його брати.— Лише ганьбу нам принесеш.
Не послухався Іван і пішов. Заходить у палату, а цар наказує:
— Бреши, хлопче, добре, як не хочеш п’ятдесят палиць дістати.
— Я так збрешу, — каже Іван, — що ти, царю, підеш свиней пасти.
Цар ледве стримав гнів.
— Бреши, бреши, — каже він. — Але царівна не буде твоя, якщо я не розсерджуся.
— Нас є три брати, а четвертий, наймолодший, няньо, — почав оповідати Іван.— Маємо велике поле. Надумали ми його взимку погноїти. Навозили гною і розкидали по землі. Навесні сніг розтав і ми побачили, що погноїли чуже поле. Взяли ми тоді ниву за всі чотири кінці, перенесли і висипали з неї гній на свою.
— Може бути, — згоджується цар.
— Посіяли ми на тій ниві пшеницю, — говорить далі хлопець. — І виросли з неї високі дуби, аж до хмар сягають. Покосили ми ті дуби, а жолуді склали в копиці. Накупив няньо багато свиней, більше, як у пресвітлого царя.
— А за що він міг купити більше свиней, як у мене? — заперечив цар. Та хлопець не розгубився:
— Не знаєш ти, царю, як бідняк уміє ґаздувати. Він годує воші і потім їх панам продає за великі гроші. Так і ми робили.
— Може бути, — видавив із себе цар. — Але до свиней і свинарів треба.
— Правду кажете, — говорить Іван.— Не могли ми самі доглянути свиней і найняли вашого батька за свинаря.
Як закричить цар:
— Брешеш. Мій батько був з царської сім’ї.
Та й замовк. Зганьбився, що простак його перебрехав. Не хотілося цареві віддавати дочку за Івана. Та не міг він відмовитися від свого слова і наказав весілля гуляти.
Став Іван царем у тій державі. І тепер царює, коли не вмер.

Царівна-гадюка

В одного царя була дочка така гарна, що, мабуть, і в світі такої не було. Цар дуже любив свою єдину доньку. Цариця померла, дочці було десять років. Дуже сумувала донька за матір’ю, тому цар і не женився вдруге.
Коли царівні виповнилось вісімнадцять років, цар вирішив оженитись. Його зачарувала одна графиня, теж вдова. Був у неї син, вона надіялася, що син буде зятем царським, а колись і на престолі буде після смерті царя. Пожила вона трохи, а потім стала казати царю, щоб поженити дітей. Цар згодний, але царівна і слухать не хоче. Стали її примушувать, а вона сказала, що зовсім піде з дому, якщо будуть примушувать. І от через певний час пішли чутки, що десь не стало царівни. Цар об’явив, хто знайде його дочку, нагороду одержить велику.
В однієї вдови був син, Назарко звався. Гарний і розумний хлопець. Коли він почув, що десь поділась царівна, вирішив йти шукати її. Мати не пускає його, боїться, що й сам десь загине.
Тоді Назарко признався матері, що дуже любить царівну, тому мусить іти шукати її. Пішов до царя і сказав, що йде шукати царівну. Довго він ходив, та нічого і не виходив. Одного разу застала його ніч в лісі. Побоявся він на землі ночувати, вліз на дерево, прив’язався поясом і так переспав. Проснувся, уже надворі було видно. Хотів він злізти з дерева, коли бачить: біля його ніг на гілці лежить гадюка і дивиться на нього. Злякався хлопець, а потім зломив гілку і хотів вдарити гадюку. Коли чує, гадюка заговорила до нього:
– Не вбивай мене, хлопче! Я нещасна зачарована дівчина. Це зла мачуха перетворила мене на гадюку. Хто ж тепер мені допоможе в моєму горі?
Жаль йому дівчини, от і каже він їй, що зможе допомогти.
– Я теж сам нещасний ходжу і сам уже не знаю, куди йти.
– А куди ти йдеш? – питає вона.
– Десь пропала царівна, я обіцяв царю знайти її.
– Що, цар велику плату дає за неї? – питає вона.
– Не треба мені нічого, а шукаю її тому, що люблю дуже, хоч вона і не знає про це.
– А коли ж ти її полюбив?
– Одного разу їхала вона з царем, як побачив я її, так з тих пір тільки й думаю про неї, крім неї, я більше нікого не полюблю. Може, вона десь попала в біду, я прийду їй на поміч.
– От і допоможи тепер мені, бо я і є та, що ти шукаєш. Зла мачуха покарала мене, що не пішла заміж за її сина.
Почув це хлопець, зрадів, що знайшлася царівна, але ж як врятувати її?
– Підемо по світу, – каже він, – може, потрапимо на таку людину, що допоможе нам.
Взяв гадюку за пазуху та й пішли. Довго він ішов лісом, а йому кінця і краю нема. Так уже їсти захотів він. Коли бачить, біжить кізка. Прицілився він з лука, хотів убити її, щоб поїсти. А кізонька стала і заговорила до нього:
– Не вбивай мене, хлопче. Я не проста кізка, а зачарована дівчина. Зла відьма зачарувала мене, бо захотіла мого коханого у зяті собі взять. І от уже три роки я кізкою живу.
– Ну, що ж, – каже Назарко, – ходімо разом з нами, може, найдемо таку людину, що допоможе нам.
Пішли вони далі. Ліс закінчився. Вийшли вони на поле. Бачить Назарко – табун коней пасе старенький дідусь. Зупинивсь Назарко біля діда спочити та й пожурився своїм горем.
– Може, ви щось, дідусю, допоможете нам.
Каже дідусь:
– Чув я, що є на світі таке озеро, не вода в ньому, а молоко. Якщо в цьому озері викупатись і напитись того молока, то всі чари зійдуть. Але де те озеро, я не знаю.
Коли виходить з табуна кінь і говорить людським голосом:
– Я знаю, де те озеро. Був я біля нього, але воно сухе, нема в ньому молока. Я теж три роки живу конем. Зла відьма зачарувала мене. Була в мене кохана дівчина, та і її погубила відьма.
Каже Назарко:
– Тепер веди нас до озера, побачимо, яке воно.
От і пішли вони в той бік, де сонце сідає.
Довго вони йшли. Нарешті дійшли до озера. Бачить Назарко: сухе озеро. Ну що ж далі робить, куди йти? Уже й ніч настала, зостались вони ночувати біля озера. Не спиться Назарку, все думає, що ж далі робить, куди йти? Коли десь опівночі бачить він, до озера злітаються різні птахи. Як сіла пташка на землю, зразу ж зробилася жінкою. Догадався Назарко, що це відьми чогось сюди злітаються. Багато вже їх зібралося, стали вони веселитись, співать і танцювать. Прислухався Назарко, що вони співають, і почув такі слова:

Сухе наше озерце, сухе,
Сухе наше озерце, сухе,
Ніхто не знає, чого воно висихає,
Ніхто не вгадає, що камінь потік не пускає.

Як тільки почало світати, усі поробились знову птахами і розлетілись. Про який вони камінь співали? Вирішив Назарко оглянути озеро. Спустився він на дно і став ходить, придивлятись. Бачить він – нора велика. Заклав він туди руку і намацав камінь. Догадався він, що це і є той камінь, про який співали. З великими труднощами витяг він той камінь. Зразу ж полилось з нори молоко. Скоро все озеро наповнилось молоком. Коли його друзі викупались у молоці і напились, відразу всі чари зійшли з них. Побачив Назарко свою кохану і не наважиться підійти до неї. Але вона сама кинулась до нього, стала цілувати його. Призналась йому, що теж полюбила його. Назарко був щасливий. Були щасливими хлопець з дівчиною, що їх колись відьма розлучила. Усі були раді. Хоч далека дорога була назад додому, але весела вона була для них. Прийшов Назарко з царівною до царя, той з радості дає йому все, що захоче. Але царівна сама сказала батьку про все. Цар боявся знову втратити дочку, погодився віддати дочку за Назарка. Злу відьму покарали. Після смерті царя Назарко став на престолі. Був добрим до людей і всі його любили.

Як хлопець-мисливець переміг розбійників і женився на царівні

Був один молодий мисливець. Стріляв так добре, що в що загадає, у те попаде. Часто він ходив на полювання.
Раз у лісі знайшов здохлого коня, начиненого отрутою для лисиць. Ворони сідали на мершу і здихали. Мисливець узяв дві здохлі ворони і поклав у ташку.
Ішов хащею і натрапив на ватру. Коло неї сиділи 12 розбійників і бавилися лоптою: один другому перекидали. Мисливець подумав: «Ба чи попаду в лопту?» Стрілив і попав.
Розбійники розбіглися по лісу глядати того, хто стріляв. І знайшли його.
— Будеш нам за цімбору, коли ти такий стрілець!
— Буду.
Увиділи у ташці у нього дві ворони.
— Що ото?
— Морські кури.
Спекли і з’їли. І всі потруїлися і повмирали.
Мисливець пішов далі. Знову натрапив на дванадцять розбійників. І сі бавилися лоптою. Стрілив він у лопту і попав.
І розбійники попросили його за цімбору.
Тієї ночі вони збиралися красти від царя, у котрого на воротях сидів когут. Коли хтось приближався до палацу, когут кукурікав.
Розбійники привели мисливця до царського палацу:
— Стріляй когута!
Він здалеку стрілив і вцілив у того когута. Так що розбійники могли добиратися до палацу, бо нікому було стражі дати знак.
Підкопалися під фундамент і вперед направили мисливця.
Він заліз і в кімнаті увидів сплячу дівку. Жаль йому стало, що її обрабрують, а може, і вб’ють. Додумався її врятувати.
Почав кликати розбійників. Котрий задів голову, того вбивав і затягав у кімнату. Так постинав голови усім дванадцятьом.
Сів за стіл і написав: «Се зробив той, хто склав загадку:«Один убив двох, а два вбили дванадцятьох. Відгадайте».
Письмо лишив на столі і пішов.
Дівка пробудилася, увиділа убитих і напудилася. Збіглися слуги.
На столі найшли письмо і дали їй прочитати. Загадку ніхто у царському дворі не міг розгадати. Цариця каже:
— Се хіба би розгадав той, хто придумав загадку.
А царська донька сказала, що стане його жоною, бо він її врятував від смерті. І цар дав виголосити по всій державі, що віддасть доньку за того, хто розтолкує загадку: «Один убив двох, а два убили дванадцятьох».
Приходили сватачі із цілого світу, айбо верталися, як прийшли — без царської доньки. Кожен по-своєму тлумачив письмо, айбо не міг сказати, хто склав загадку і де її лишив.
Аж прийшов мисливець і розтолкував письмо:
— Я ішов лісом і коло отруєного коня взяв двох ворон, що наїлися м’яса із здохлого коня. Ото і є: «Один убив двох»! Я взяв тих ворон у ташку і пішов далі лісом. У лісі зустрівся з дванадцятьма розбійниками. Вони спекли тих двох ворон, з’їли і повмирали. Ото і є: «Два убили дванадцятьох».
Розповів мисливець і про те, як він зустрівся ще з дванадцятьма розбійниками, як вони підкопалися під царський палац, як він всім дванадцятьом порозрубував голови. Тоді дівка подала йому руку і стала його жоною.

Про трьох братів і трьох сестер, яких віддали за трьох шашів

Було де не було, у сімдесят сьомій державі, за скляною горою, за панською бородою. Так би пани держалися на силах, як пісок на вилах. Був один Минька — носився злегенька, мав штани полотняні, а дерся на стіни дерев’яні.Був один чоловік і були у нього три сини й три доньки. Перед смертю скликав він дітей і наказує:
— Кожний із синів одну ніч має спати на моїй могилі.А тим часом до кожної з доньок прийде її жених. Котрий котру вибере — за того й віддавайте.
Помер чоловік. Старший син зібрався на могилу. Але боявся вночі спати на кладовищі й заночував у сусідській стайні.
Настала друга ніч. Зібрався середущий. Та й цей побоявся спати на могилі — пішов до сусідів.
А сестри помалу почали віддаватися. Як старший брат зібрався на могилу, прийшов жених за старшою сестрою. Звали його Шашем. На другу ніч прийшов жених до середущої сестри. Він теж звався Шашем…
Настала третя ніч. На батькову могилу пішов молодший брат. Запалив собі свічку, сидить і дрімає. Раз прилетіла вілла — злопотіла крилами й загасила свічку.
— Погано робиш,— каже хлопець, — бо в потемку не будемо нічого говорити. А я хочу з тобою порадитися.
— Ну, якщо так, то запали свічку.
Хлопець знову засвітив і почав казати:
— Будь така добра, вілло, порадь, яким способом я міг би взяти царську доньку.
Вілла йому каже:
— Я тобі пораджу, якщо ти добрий стрілець… До того царя важко дістатися чужому, бо на палаці сидить півень, що бачить чужого від самої границі. Коли хтось підходить, півень зразу піє — дає знати стражникам. Якби ти з границі міг його застрелити, то пройшов би до царя і взяв його доньку.
— Я спробую…
Ранком хлопець вернувся додому, а тим часом віддалася й третя, молодша, сестра. Її жених також звався Шашем.
Наймолодший брат зарядив рушницю, сів на коня і їде до царя. Коли приїхав на границю, вистрілив і вбив царського півня. Поскакав до палацу, а стражники на воротах сплять, ніхто не зупиняє. Відчинив двері й поклонився:
— Добрий ранок вам, пресвітлий царю!
— Доброго ранку. Що ти хочеш?
— Я приїхав за вашою донькою!
Цар подумав і сказав:
— Ну, раз ти міг дістатися до мого палацу, то буде твоя.
Справили весілля.
Хлопець вертається додому з молодою жінкою. Раптом на дорозі їх зупинив жебрак. Припросився на царську кочію.
Їдуть, їдуть… Коли хлопець дивиться — ні царівни, ані жебрака!
І їде по світу шукати свою жінку.
Приїхав він до старшої сестри. Дуже йому зраділа та каже:
— Ой братику, мушу тебе сховати, бо скоро мій чоловік повернеться і тебе загубить.
— Який дає знак?
— Кине кам’яну лопту.
Як упав кам’яний м’яч, старша сестра сховала брата під коритом.Заходить Шаш:
— Кажи, котрий брат зайшов до нашого палацу,— якщо старший, злою смертю загине, якщо середущий — злою смертю загине, а якщо молодший — лишу йому життя.
Молодший брат виліз з-під корита. Погостилися, і Шаш йому сказав:
— Тобі треба йти до поганого царя. Якщо будеш мудрий — візьмеш від нього свою жінку, а ні — пропадеш.
Хлопець їде далі. Приїхав до палацу середущої сестри.
І та дуже зраділа йому:
— Ой братику, добре, що ти зайшов. Та сховаю тебе під корито, бо як прийде чоловік, то може тебе знищити.
— Який знак дає?
— Кине кам’яну лопту.
Як упав кам’яний м’яч, хлопець сховався під коритом. Шаш зайшов і каже:
— Котрий брат у нас? Якщо старший — злою смертю загине, якщо середущий — злою смертю загине, а якщо молодший — життя йому дарую.
Тоді молодший брат вибрався з-під корита. Сіли за стіл.
А як погостилися, каже Шаш хлопцеві:
— Мусиш поспішати і до третьої сестри тепер не заходь.
Я тобі скажу сам, що маєш чинити. Ми, троє братів, уже третій рік воюємо з поганим царем, хоча він — наш няньо. Коли приїдеш у палац, його не буде дома. А коли повернеться додому, зразу почне тебе пригощати. Та дасть тобі слабого вина, а собі наллє дужого. Ти при ньому вино обміняй. Цар розсердиться і закричить, чого не береш те, що тобі дають. Спитай: «А ти чого не даєш порядного вина?» Поганець погодиться міняти, бо в нього й так буде більша сила. Якщо жона стане тобі служити, помагати — ти його уб’єш, а якщо ні — загинеш.
Та й приїхав хлопець до царя. Жінка налякалася:
— Ой, я дуже рада, що бачу тебе, але не знаю, чоловіче, чи не загинемо обоє.
Раз приходить поганець-жебрак:
— А, добрий вечір! Будемо гоститися…
Налив собі дужого вина, а йому — слабого.Хлопець обміняв чаші. Поганець розсердився:
— Чого не п’єш те, що тобі дають?
— А ти чого не даєш порядного вина?
— Гаразд, випивай, і йдемо боротися.
Борються. Поганець чувся в більшій силі, але жона стала помагати своєму чоловікові: на нього ллє молоко, на жебрака — воду. Жебрак кинув хлопцем по коліна в землю. Хлопець вискочив і кинув ним у землю до пояса. А доки той вибирався з ями, витяг шаблю й відтяв йому голову.
Жона уклала весь палац у шкаралупу від яйця — і поїхали.
Приїхали до молодшої сестри. Шаш зрадів, що шовгор переміг поганця. Погостилися і рушають далі. Шаш проводив їх, але коли вийшли на розпуття, він став каменем. Молодша сестра зібрала й свій палац в яєчну шкаралупу — і поїхали вже троє до середущої сестри.
Знову погостилися. І другий Шаш зрадів своєму шовгору й пішов виправляти його у дорогу. А на роздоріжжі так само став каменем. Середуща сестра зібрала свій палац у шкаралупу від яйця — і їдуть до старшої.
І там пригостилися. І третій Шаш, як вивів їх до розпуття, одразу став каменем. Старша сестра зібрала свій палац у шкаралупу від яйця — і всі їдуть додому.
Вернулися у своє село, поставили чотири палаци і щасливо жили, бо не стало нечистої сили. Може, й тепер собі живуть. А казці кінець.