Як хлопець-мисливець переміг розбійників і женився на царівні

Був один молодий мисливець. Стріляв так добре, що в що загадає, у те попаде. Часто він ходив на полювання.
Раз у лісі знайшов здохлого коня, начиненого отрутою для лисиць. Ворони сідали на мершу і здихали. Мисливець узяв дві здохлі ворони і поклав у ташку.
Ішов хащею і натрапив на ватру. Коло неї сиділи 12 розбійників і бавилися лоптою: один другому перекидали. Мисливець подумав: «Ба чи попаду в лопту?» Стрілив і попав.
Розбійники розбіглися по лісу глядати того, хто стріляв. І знайшли його.
— Будеш нам за цімбору, коли ти такий стрілець!
— Буду.
Увиділи у ташці у нього дві ворони.
— Що ото?
— Морські кури.
Спекли і з’їли. І всі потруїлися і повмирали.
Мисливець пішов далі. Знову натрапив на дванадцять розбійників. І сі бавилися лоптою. Стрілив він у лопту і попав.
І розбійники попросили його за цімбору.
Тієї ночі вони збиралися красти від царя, у котрого на воротях сидів когут. Коли хтось приближався до палацу, когут кукурікав.
Розбійники привели мисливця до царського палацу:
— Стріляй когута!
Він здалеку стрілив і вцілив у того когута. Так що розбійники могли добиратися до палацу, бо нікому було стражі дати знак.
Підкопалися під фундамент і вперед направили мисливця.
Він заліз і в кімнаті увидів сплячу дівку. Жаль йому стало, що її обрабрують, а може, і вб’ють. Додумався її врятувати.
Почав кликати розбійників. Котрий задів голову, того вбивав і затягав у кімнату. Так постинав голови усім дванадцятьом.
Сів за стіл і написав: «Се зробив той, хто склав загадку:«Один убив двох, а два вбили дванадцятьох. Відгадайте».
Письмо лишив на столі і пішов.
Дівка пробудилася, увиділа убитих і напудилася. Збіглися слуги.
На столі найшли письмо і дали їй прочитати. Загадку ніхто у царському дворі не міг розгадати. Цариця каже:
— Се хіба би розгадав той, хто придумав загадку.
А царська донька сказала, що стане його жоною, бо він її врятував від смерті. І цар дав виголосити по всій державі, що віддасть доньку за того, хто розтолкує загадку: «Один убив двох, а два убили дванадцятьох».
Приходили сватачі із цілого світу, айбо верталися, як прийшли — без царської доньки. Кожен по-своєму тлумачив письмо, айбо не міг сказати, хто склав загадку і де її лишив.
Аж прийшов мисливець і розтолкував письмо:
— Я ішов лісом і коло отруєного коня взяв двох ворон, що наїлися м’яса із здохлого коня. Ото і є: «Один убив двох»! Я взяв тих ворон у ташку і пішов далі лісом. У лісі зустрівся з дванадцятьма розбійниками. Вони спекли тих двох ворон, з’їли і повмирали. Ото і є: «Два убили дванадцятьох».
Розповів мисливець і про те, як він зустрівся ще з дванадцятьма розбійниками, як вони підкопалися під царський палац, як він всім дванадцятьом порозрубував голови. Тоді дівка подала йому руку і стала його жоною.

Про трьох братів і трьох сестер, яких віддали за трьох шашів

Було де не було, у сімдесят сьомій державі, за скляною горою, за панською бородою. Так би пани держалися на силах, як пісок на вилах. Був один Минька — носився злегенька, мав штани полотняні, а дерся на стіни дерев’яні.Був один чоловік і були у нього три сини й три доньки. Перед смертю скликав він дітей і наказує:
— Кожний із синів одну ніч має спати на моїй могилі.А тим часом до кожної з доньок прийде її жених. Котрий котру вибере — за того й віддавайте.
Помер чоловік. Старший син зібрався на могилу. Але боявся вночі спати на кладовищі й заночував у сусідській стайні.
Настала друга ніч. Зібрався середущий. Та й цей побоявся спати на могилі — пішов до сусідів.
А сестри помалу почали віддаватися. Як старший брат зібрався на могилу, прийшов жених за старшою сестрою. Звали його Шашем. На другу ніч прийшов жених до середущої сестри. Він теж звався Шашем…
Настала третя ніч. На батькову могилу пішов молодший брат. Запалив собі свічку, сидить і дрімає. Раз прилетіла вілла — злопотіла крилами й загасила свічку.
— Погано робиш,— каже хлопець, — бо в потемку не будемо нічого говорити. А я хочу з тобою порадитися.
— Ну, якщо так, то запали свічку.
Хлопець знову засвітив і почав казати:
— Будь така добра, вілло, порадь, яким способом я міг би взяти царську доньку.
Вілла йому каже:
— Я тобі пораджу, якщо ти добрий стрілець… До того царя важко дістатися чужому, бо на палаці сидить півень, що бачить чужого від самої границі. Коли хтось підходить, півень зразу піє — дає знати стражникам. Якби ти з границі міг його застрелити, то пройшов би до царя і взяв його доньку.
— Я спробую…
Ранком хлопець вернувся додому, а тим часом віддалася й третя, молодша, сестра. Її жених також звався Шашем.
Наймолодший брат зарядив рушницю, сів на коня і їде до царя. Коли приїхав на границю, вистрілив і вбив царського півня. Поскакав до палацу, а стражники на воротах сплять, ніхто не зупиняє. Відчинив двері й поклонився:
— Добрий ранок вам, пресвітлий царю!
— Доброго ранку. Що ти хочеш?
— Я приїхав за вашою донькою!
Цар подумав і сказав:
— Ну, раз ти міг дістатися до мого палацу, то буде твоя.
Справили весілля.
Хлопець вертається додому з молодою жінкою. Раптом на дорозі їх зупинив жебрак. Припросився на царську кочію.
Їдуть, їдуть… Коли хлопець дивиться — ні царівни, ані жебрака!
І їде по світу шукати свою жінку.
Приїхав він до старшої сестри. Дуже йому зраділа та каже:
— Ой братику, мушу тебе сховати, бо скоро мій чоловік повернеться і тебе загубить.
— Який дає знак?
— Кине кам’яну лопту.
Як упав кам’яний м’яч, старша сестра сховала брата під коритом.Заходить Шаш:
— Кажи, котрий брат зайшов до нашого палацу,— якщо старший, злою смертю загине, якщо середущий — злою смертю загине, а якщо молодший — лишу йому життя.
Молодший брат виліз з-під корита. Погостилися, і Шаш йому сказав:
— Тобі треба йти до поганого царя. Якщо будеш мудрий — візьмеш від нього свою жінку, а ні — пропадеш.
Хлопець їде далі. Приїхав до палацу середущої сестри.
І та дуже зраділа йому:
— Ой братику, добре, що ти зайшов. Та сховаю тебе під корито, бо як прийде чоловік, то може тебе знищити.
— Який знак дає?
— Кине кам’яну лопту.
Як упав кам’яний м’яч, хлопець сховався під коритом. Шаш зайшов і каже:
— Котрий брат у нас? Якщо старший — злою смертю загине, якщо середущий — злою смертю загине, а якщо молодший — життя йому дарую.
Тоді молодший брат вибрався з-під корита. Сіли за стіл.
А як погостилися, каже Шаш хлопцеві:
— Мусиш поспішати і до третьої сестри тепер не заходь.
Я тобі скажу сам, що маєш чинити. Ми, троє братів, уже третій рік воюємо з поганим царем, хоча він — наш няньо. Коли приїдеш у палац, його не буде дома. А коли повернеться додому, зразу почне тебе пригощати. Та дасть тобі слабого вина, а собі наллє дужого. Ти при ньому вино обміняй. Цар розсердиться і закричить, чого не береш те, що тобі дають. Спитай: «А ти чого не даєш порядного вина?» Поганець погодиться міняти, бо в нього й так буде більша сила. Якщо жона стане тобі служити, помагати — ти його уб’єш, а якщо ні — загинеш.
Та й приїхав хлопець до царя. Жінка налякалася:
— Ой, я дуже рада, що бачу тебе, але не знаю, чоловіче, чи не загинемо обоє.
Раз приходить поганець-жебрак:
— А, добрий вечір! Будемо гоститися…
Налив собі дужого вина, а йому — слабого.Хлопець обміняв чаші. Поганець розсердився:
— Чого не п’єш те, що тобі дають?
— А ти чого не даєш порядного вина?
— Гаразд, випивай, і йдемо боротися.
Борються. Поганець чувся в більшій силі, але жона стала помагати своєму чоловікові: на нього ллє молоко, на жебрака — воду. Жебрак кинув хлопцем по коліна в землю. Хлопець вискочив і кинув ним у землю до пояса. А доки той вибирався з ями, витяг шаблю й відтяв йому голову.
Жона уклала весь палац у шкаралупу від яйця — і поїхали.
Приїхали до молодшої сестри. Шаш зрадів, що шовгор переміг поганця. Погостилися і рушають далі. Шаш проводив їх, але коли вийшли на розпуття, він став каменем. Молодша сестра зібрала й свій палац в яєчну шкаралупу — і поїхали вже троє до середущої сестри.
Знову погостилися. І другий Шаш зрадів своєму шовгору й пішов виправляти його у дорогу. А на роздоріжжі так само став каменем. Середуща сестра зібрала свій палац у шкаралупу від яйця — і їдуть до старшої.
І там пригостилися. І третій Шаш, як вивів їх до розпуття, одразу став каменем. Старша сестра зібрала свій палац у шкаралупу від яйця — і всі їдуть додому.
Вернулися у своє село, поставили чотири палаци і щасливо жили, бо не стало нечистої сили. Може, й тепер собі живуть. А казці кінець.

Чудесний коник

Мав батько дванадцять синів. Повиростали вони великі, батько й каже:
— Що ж ви будете у мене тут, дітки, робити? Ідіть служити. І пішли вони всі найматися до одного пана. Згодилися на рік. Пан питає:
— Грішми вам платитиму чи як?
А вони кажуть:
— Ні. Відробимо вам, пане, рік, і дасте кожному по коневі.
Служать вони. Вже скоро рік їм вийде. Ось пан і каже:
— Ідіть до стайні вибирайте, які вам коні подобаються.
Брати взяли собі найкращих коней, а найменший, Петрусь, вибрав маленького коника.
— Візьми мене, — сказав той, — не пожалкуєш!..
Відслужили брати рік у того пана, взяли по коневі й поїхали додому. Ті одинадцять поїхали вперед, а дванадцятий, Петрусь, — позаду.
Старші брати сміються з нього:
— Працювали ми разом у пана, вибрали собі файні коні, а ти взяв такого, що не варт ніц. Звісно — дурник.
Приїхали вони додому. Батько й каже:
— Що ж будете робити в мене тепер? Їдьте і шукайте собі такого місця, щоб оженитись. Вас дванадцятеро, от і знайдіть десь, щоб було дванадцять дочок, та й женіться.
Поїхали вони. Питають від села до села. Аж у одному селі напитали двір, у якому є дванадцять дочок. Поки приїхали, захопила їх ніч.
Поставили братам у тій хаті багато їжі та питва. А був то змій, що мав дванадцять дочок. І каже він до хлопців:
— Ви собі лягайте в покою по один бік, а ви, дочки, — по другий.
Петрусів коник все те знав, і коли прийшов його господар, каже:
— Вважай, Петрусю, коли я заіржу раз, то щоб ніхто з вас не спав. Коли заіржу вдруге, то хай кожен з вас встане, візьме одну з дівчат і покладе на своє місце. А коли ж я заіржу втретє — швидко сідлайте коней і втікайте звідси, бо на вас смерть чекає.
Петрусь розповів братам. Тільки вони посідали на коней, як змій, думаючи, що на тому місці лежать дванадцять братів, постинав їм голови. Але коли роздивився, що своїх дочок порізав, дуже розгніваний погнався за втікачами.
Брати на своїх дужчих конях поїхали вперед, а Петрусь на своєму конику плентається позаду. Ось той коник і каже до Петруся:
— Оглянься позад себе!
Оглянувся хлопець.
— Хтось за нами женеться, — каже він. А коник до нього:
— Кинь камінець!
Кинув Петрусь камінець — і стали великі гори та скелі. Але змій почав розкидати усе те.
Знов каже коник Петрусеві, щоб оглянувся.
Глянув той — женеться змій за ними.
— Кинь позад себе ломачку, — радить хлопцеві коник. Кинув той ломачку — і виріс позаду них густий ліс. А змій рубає шаблею той ліс. Поки змій у тому лісі прорубав дорогу, вони далеченько від’їхали.
Втретє каже коник:
— Оглянься, Петрусю.
Той оглянувся — женеться.
— Плюнь на землю!
Плюнув хлопець — і стало велике море. Змій женеться через те море. Але посеред нього занеміг і зі злості давай пити воду. Пив, пив, поки не луснув.
— Оглянься, Петрусю, ще раз!
Оглянувся — нема вже змія.
— Бачиш, — каже коник до хлопця, — я недарма тобі казав тоді: «Візьми мене собі». Якби не я, була б усім вам смерть.
Повернулися сини до свого батька.
— Тату, якби не Петрусь, то не знали б ви, де ми й поділися.
От і каже згодом батько до синів:
— Ідіть знов до того пана, ставайте на другий рік служити.
Поїхали сини: старші вперед, а Петрусь позаду на своєму конику.
Від’їхали далеко, бачить Петрусь — лежить на дорозі золоте перо.
— Я візьму те перо, — каже Петрусь до коника.
— Не руш, — відповів той, — бо буде біда.
Але хлопцеві сподобалося гарне перо, і взяв він його собі.
Приїхали вони до того самого пана, в якого раніше служили. Найнялися. Пан щоночі видавав кожному з братів свічку на стайню.
А Петрусь і каже:
— Мені свічка непотрібна.
«Що це таке? — думає пан.— Усі наймити палять свічки, а цьому не треба».
Ось одної ночі засів під жолобом у стайні і чекає, чим буде Петрусь світити. А Петрусь взяв те перо, поклав на жолобі, і світить воно на всю стайню.
Тоді пан до Петруся:
— Впіймався, хлопче! Тепер ти мені дістань того птаха, який перо загубив. Коли дістанеш, то віддам за тебе свою дочку. Не дістанеш — скараю на смерть.
Засмутився Петрусь. Іде він до коника на стайню і тяжко зітхає.
А коник питає:
— Чого ти такий смутний?
— Ой, якби ти знав, чого від мене пан зажадав. — І розповідає.
— Не гризи себе, Петрусю, — каже коник. — Я тобі допоможу. Скажи панові, нехай зробить залізну клітку і дасть тієї їжі, яку дуже любить той птах, то ми його зловимо. Там, у лісі, на високій горі, той птах сидить. Ти вилізеш на дерево, клітку покладеш внизу і будеш свистіти так, як той птах. Він наблизиться, побачить у клітці улюблену їжу і вскочить туди. Я заіржу до тебе, і ти хутко злізай; клітка замкнеться на той час.
Так і зробили. Везуть клітку з тим птахом до пана. Петрусь дуже втішається: дістав птаха. їдуть вони, дивляться — лежить золота підкова.
Дуже сподобалась вона Петрусеві. І каже він до коника:
— Я візьму її.
— Не руш, бо буде біда.
Але Петрусь не послухав і взяв.
Приїхали до пана. Знов Петрусь не бере свічок на ніч. Кладе він золоту підкову на жолобі, і вона освітлює всю стайню.
Одної ночі знов підстеріг пан хлопця.
— Ага, — каже, — попався! Тепер ти мені того коника дістань, котрий ту підкову загубив. Впіймаєш — віддам цього разу за тебе свою дочку, а не впіймаєш — буде тобі смерть.
Дуже засмутився Петрусь. Прийшов до свого коника і скаржиться, плаче:
— Що я тепер буду робити?
А коник:
— Не смутися так, я тебе виручу. Зле ти зробив, що не послухав мене, коли я казав: «Не руш підкови, бо буде біда!» Тепер скажи свому панові, нехай на дорогу, крім їжі, дасть ще прядива і смоли. Обмотаєш мене цим прядивом і обіллєш смолою. Поїдемо в далеку дорогу, на високу гору, де ті чудесні коні водяться. Там побачиш дванадцять кобил, а тринадцятий буде огир (жеребець), що ту підкову загубив. Як приїдемо до тої гори, ти скочиш з мене і вилізеш на дерево. Як я заіржу раз, той огир прислухається. Як заіржу вдруге — буде він до мене бігти, а заіржу втретє — прибіжить до мене і встромить зуби в смолу.
Тоді хапай того огира і сідай на нього. Він буде осідланий Поїдеш до пана, а ті дванадцять кобил побіжать ззаду.
Як радив коник Петрусеві, так і зробили. Коли повернувся він до пана, той дуже здивувався, що такий незграбний хлопець здатний зробити все, що йому загадають. Проте віддати дочку за нього не хотів.
— Ну, що маю робити, хлопче? — каже пан.— Віддам за тебе дочку. Але… ще мусиш подоїти всі ті кобили, що привів’.
Знов засумував хлопець, і знов врятував його коник.
— Скажи панові, нехай поставить казан серед подвір’я. А ти, Петрусю,
візьми в пана палицю, підганяй нею кобил до казана і кажи: «Ану, доїтися!» І кожна кобила сама видоїться.
Хлопець так і зробив. Стоїть пан і дивується, як то дикі кобили слухняно дояться. Коли всі подоїлися, закликав пан Петруся до себе і каже:
— Тепер у тім молоці ти будеш купатися. Велю розкласти під тим казаном вогонь. Коли молоко закипить, скупаєшся в ньому. А вийдеш— з моєю дочкою шлюб візьмеш.
Коли почула те панова дочка, дуже збентежилася: де ж, батько граф, а хоче її за фурмана віддати. Засмутився і Петрусь. Прийшов на стайню до коника. А той уже все знає. Питає він хлопця, чого смутний такий, і чує:
— Не скажу вже навіть тобі, бо і ти мене не виручиш. Смерть у мене за плечима…
— Не журись, Петрусю! — заспокоїв коник.— Слухай сюди: як буде кипіти молоко і пан накаже тобі скакати, то ти не пана слухай, а мене. Коли я заіржу раз, то ти роздягайся, заіржу вдруге — стій роздягнений і чекай на мою команду. Коли заіржу третій раз, ти скачи сміливо у той казан. Будеш купатися, поки не заіржу четвертий раз. Тоді якнайшвидше вискакуй.
Вискочив Петрусь, і зробився дуже файний після того купелю. Ускочив голий, а виліз у гарній сорочці. Аж панна зачудувалася і дуже сподобала його.
А була та панна заручена з молодим бундючним графом. Побачив він, як хлоп Петрусь купався і став такий гарний, та й думає собі: «Скупаюся і я в тому купелі, тоді кращий стану». Наказав він підкласти більше вогню під казан: почало молоко кипіти.
Як ускочив молодий граф у той казан, то так скупався, що тільки-но кістки наверх сплили.

Молодий мисливець

Кримськотатарська казка

В одному селі жив молодий мисливець. Ніхто в окрузі не міг порівнятися з ним у вправності та удачливості. Всі мисливці поважали його за те, що він ніколи не полював заради того, аби похизуватися своєю спритністю. І скільки б здобичі не приніс з полювання, завжди поділиться з сусідами.
Якось він узяв рушницю, осідлав коня і поїхав у ліс на полювання. І трапилось з ним незвичайне: він заблукав у лісі. Ніби втрапив сюди вперше. Куди б він не спрямував коня, всюди перед ним стіною встають непрохідні густі зарості, начеб володар лісу вирішив не випускати його зі своїх володінь.
Втомлений і вимучений мисливець набрів на невелике озеро і вирішив відпочити. Стриножив коня і відпустив його на пашу, а сам приліг на сухому горбочку й заснув. Довго він спав чи ні, прокидається, дивиться: кінь його стоїть — не поворухнеться, а великий рудий Лис грається з його хвостом.
Мисливець обережно взяв рушницю, прицілився, як раптом Лис заговорив людським голосом:
— Не вбивай мене, мисливцю. Я тобі в пригоді стану.
Послухався його мисливець, не став убивати. Залишив коня
біля озера, а сам пішов на полювання. Підстрелив він двох жирних куріпок, повертається назад, дивиться, а Лис стереже коня, не дає коневі далеко заходити.
Мисливець вирішив нагородити Лиса за роботу: одну куріпку віддав йому, а другу засмажив на вогні і з’їв сам.
Другого дня мисливець пішов на полювання і заодно пошукати додому стежку, а в цей час, зачувши здобич, підкрався до озера Вовк. Він уже приготувався накинутись на коня, але його зупинив Лис:
— Брате мій. Вовче, ти не мусиш чіпати цього коня. Цей кінь належить моєму господарю. Він мисливець і стріляє без промаху. Краще-но давай разом стерегти коня і ти не пожалкуєш.
Підстрелив мисливець двох куріпок і одного фазана, повертається до озера та й бачить, що біля його коня вже два сторожі… Нічого робити, віддав він фазана Вовкові, одну куріпку Лисові, а другу з’їв сам.
Третього дня пішов мисливець в ліс і, не встиг він зникнути за деревами, як до озера прийшов Ведмідь. Зрадів він, помітивши коня. Вирішив Ведмідь, що цієї здобичі йому вистачить на кілька днів і тільки-но зготувався накинутись на здобич, як перед ним з’явилися Вовк і Лис. Вони йому й кажуть:

Continue reading

Три брати

Було собі три брати. От найменший усе робить не так, як люди. То ті брати на нього все кажуть: дурень! Дурень та й дурень — так уже всі його звуть. Розумні брати в хазяйстві порядок дають, а дурня посилають свиню пасти.
От посіяли ті брати лан пшениці. Зійшла та пшениця, почала рости. І внадилося щось у ту пшеницю: що ніч, то так і витовче. Старший
брат і каже:
— Піду я на ніч у поле, може, впіймаю те, що толочить.
Ото пішов. Прийшов, сів на межі… Дожидав, дожидав — нікого нема… та й заснув. Прокинувся вранці, глянув на поле, аж знову шкода.
Пішов він додому без нічого, думає: «Хіба ж його вловиш, коли таке, що й не побачиш?»
На другу ніч уже середульший брат каже: «Я піду». Пішов, сів на межі… Дожидав, дожидав — нікого нема, він і заснув. Прокидається вранці, глянув на поле — витолочене знову. Пішов і цей брат додому без нічого. «Де ж його, — думає, — впіймати?»
А найменший брат каже:
— Ану я піду, чи не вловлю!
Брати в сміх, аж за животи беруться:
— Коли ми не вловили, то де тобі, дурню, впіймати?
А він не слухає. Настигла ніч, убрався він та й пішов. Прийшов на поле до тернів, наламав терну, сів і колючим терном себе обклав.
Сидів, сидів, а ніч темна, скрізь тихо — став сон знемагати. Та тільки задрімає, похилиться на колючки — так враз і прокинеться. І так щоразу: як стане дрімати, похилиться, то його колючки уколять — він і прокинеться.
Коли це так серед ночі чує він — біжить щось, аж земля гуде. Прибігає кінь, а в нього з очей іскри так і сипляться. Прибіг і почав пастися.
От парубок і підлазить до нього, підлазить… Та як ухопить тоді за гриву — так і скочив на нього! Кінь як зірветься, як понесе. Земля гуде, вітер шумить, а парубок жене його. За одну ніч весь світ уздовж і впоперек тим конем об’їхав. Тоді втомився кінь, вернувся знов на те поле та й каже парубкові:
— Тепер уже ти мій господар, а я твій кінь. Пусти ж мене по широких степах пастися, а коли тобі буде треба мене, то тільки вийди в поле, гукни та свисни, я зараз коло тебе опинюся…
От парубок і пустив коня, а сам вернувся додому. Брати сміються:
— А що, впіймав, дурню? Жени краще свиню пасти, а то вже скучила без тебе.
Він їм нічого не сказав, погнав ту свиню пасти. І вже пшеницю з того часу ніхто не толочив.
Коли це пішла чутка по всьому королівстві: оповіщає король, що хто доскочить конем до королівни та здійме з її руки перстень, той одружиться з нею, і королівство йому король відкаже, бо синів у нього не було. А та королівна була така гарна, що й по інших країнах про її красу знали. Сиділа вона в золотому теремі на високій горі.
Як пішла по всьому королівству чутка, всі захотіли королівни доскочити.
Старші брати взяли добрих коней і лагодяться й собі поїхати королівну здобувати. А менший брат каже:
— Може, і я поїхав би?
Брати аж розсердились:
— Куди тобі, дурню! Геть зараз же на поле свиню пасти!
Вирядили його свиню пасти, а самі до королівни поїхали. Пригнав найменший брат свиню на поле, та як свисне, як гукне — аж земля гуде, — біжить кінь! Прибіг — так іскри з очей і сипляться. Хлопець і
каже йому:
— Неси мене до короля!
— Господарю мій милий, господарю мій любий! — каже кінь. Зазирни мені в праве вухо.
Той зазирнув і став пишно вбраний. Питає тоді кінь:
— Господарю мій милий, господарю мій любий! Як же тебе нести: чи понад землею, чи о половині дерев, чи поверх дерев?
— Неси, — каже, — понад землею!
Сів він, кінь як поніс його — аж земля гуде! Наздогнали вони братів та повз них — як вихор! От добігає найменший брат, коли бачить — аж там гора висока і крута, а на тій горі терем золотом сяє, на рундуку пишна та гарна королівна сидить. А кругом народу — сила: і селяни, і городяни, і пани, і козаки — всі зібралися подивитись, хто до королівни доскочить. Так хто ж би доскочив! Що розженеться котрий їздець, то й до половини гори не вихопиться. Коли це найменший брат як розігнав коня, як стрибнув— мало-мало не доскочив до терема.
Люди в крик: «Хто це? Хто це?» Ніхто його не впізнав. А він не спинився та й зник з очей.
Вернувся найменший брат на поле, пустив коня, а сам погнав свиню додому. Приходить додому, а там брати розповідають:
— От так плигнув — мало не до терема!
Найменший брат каже:
— Може, то я?
Брати в сміх:
— Ой ти, дурню, дурню! Таке вигадав.
От другого дня брати знов їдуть до королівни, а найменшого брата виряджають свиню пасти. Погнав він свиню на поле, як свиснув, як гукнув — біжить кінь, аж земля гуде. Прибіг — так іскри з очей і сипляться. Хлопець і каже йому:
— Неси мене до короля!
— Господарю мій милий, господарю мій любий! — каже кінь.— Як же тебе нести: чи понад землею, чи о половині дерев, чи поверх дерев?
— Неси, — каже, — о половині дерев!
Сів він, кінь як поніс його, аж земля гуде! Наздогнав він братів та повз них — як вихор! От добігає найменший брат, а там знову народу-народу, як хмари! А королівна — ще краща, ще пишніша, високо-високо в золотому теремі. Як стрибнув кінь доскочив до рундука, не доскочив до королівни. Люди в крик: «Хто це? Хто це?» Ніхто його не впізнав. А він не спинився та назад.
Найменший брат вернувся на поле, пустив коня, а сам погнав свиню додому. Приходить додому, а там брати розповідають:
— От так плигає! За малим не доскочив!
А найменший брат:
— Може, то я?
Брати тільки засміялись.
От третього дня вже востаннє старші брати їдуть до королівни, а найменшого знову з свинею вирядили. Погнав він свиню пасти, вигнав на поле, як свиснув, як гукнув — біжить кінь, аж земля гуде. Прибіг — так іскри з очей і сипляться. Хлопець і каже йому:
— Неси мене до короля!
— Господарю мій милий, господарю мій любий! — каже кінь.— Як же тебе нести: чи понад землею, чи о половині дерев, чи поверх них?
— Неси, — каже, — поверх дерев!
Сів він, кінь як поніс його, аж земля гуде. Наздогнали вони братів та повз них — як вихор! От приїжджає найменший брат до гори, а там стільки народу: з усього королівства люди зійшлися подивитися, що то буде — чи доскочить той їздець до королівни. Вже ніхто не намагався скакати — бачать, що не змога. Всі тільки й дожидаються того, який учора за малим не доскочив. А королівна, як сонце, пишна та гарна, високо-високо сяє.
Коли це враз приїжджає найменший брат. Як вихор між людьми промчав — та вгору. Скочив, до королівни доскочив, перстень з руки зняв та й назад. Люди в крик: «Хто це? Хто це?» Всі питаються, і ніхто не знає. А він не спинився та й зник з очей.
Поїхав найменший брат на своє поле, пустив коня, а сам погнав свиню додому. Перстень одяг на палець і ганчіркою зав’язав, щоб не було видко. Приходить додому, а там брати вихваляються:
— Таки доскочив! От так лицар!
А найменший брат:
— Може, то я?
Брати гніваються, глузують:
— Чи не загубив ти й останнього розуму?
От другого дня наказ від короля, щоб зібралися до нього всі — і старі й малі. Брати і говорять один до одного:
— Як нам везти дурня? Сором! Та нічого не вдієш… Звелено!
От так зібрались усі в дворі королівському, а там столи понакривані й їжі багато-багато. Король почав пригощати людей медом і вином, а наостанку частувала всіх королівна. Частувала, частувала, підійшла й до найменшого брата. Той бере чарку лівою рукою. Вона питає:
— А правою чому ж не береш?
— Та збив палець.
— Ану, покажи!
Він як розв’язав палець — так той перстень і засяяв! Королівна руками сплеснула:
— Це ж, — каже, — він!
Привели хлопця до короля… Ну, тут уже королеві нічого робити, треба за нього дочку віддавати.
Звінчали їх та такий банкет учинили! А старші брати сидять на тому банкеті та тільки дивуються: був дурень, а тепер короленко.

Казка про Кощея Безсмертного, як його убили Іван-царевич і Булат-молодець

У одного царя був син по імені Іван-царевич. Ріс він не по днях, а по часах. На сьомий год він уже був настоящий богатир. Попросив у батька й матері благословення, попрощався, сів на доброго богатирського коня і поїхав. Їхав-їхав, заїхав ув одно царство, віддав свого коня на присмотр, а сам пішки пішов по городу погулять.
Іде і дивиться — що за чудо? Коло дерева прив’язаний чоловік, і кожний, хто проходить повз нього, бере лозину і б’є його. Іван-царевич підходить і питається:
— Що це за чоловік, чого він тут прив’язаний і за що ви його б’єте?
А люди отвічають:
— Це в нас такий закон: хто заборгував у казну і в строк не виплатив, то його так наказують.
Іван-царевич питає:
— А скільки заборгував?
— Десять тисяч рублів.
Івану-царевичу стало жалко того чоловіка, і він сказав:
— Одв’яжіть його, я заплачу за нього.
А люди його предупреждають:
— От ми забули тобі сказать: хто за нього заплатить гроші, у того Кощей Безсмертний жінку вкраде.
Іван-царевич подумав, подумав: «У мене жінки нема, що він у мене вкраде», витяг, заплатив гроші і пішов далі.
А той чоловік, як тільки його одв’язали, почав бігти і кричать:
— Стій, Іван-царевич, стій, Іван-царевич! За те, що ти мене викупив, я должен тобі одплатить.
— Чим же ти мені одплатиш?
А він отвічає:
— Я знаю, куди ти їдеш, ти без мене задуманого не зробиш. Ти їдеш шукать наречену, без мене ти її не знайдеш, а я поможу тобі. Дав ти за мене десять тисяч, то купи мені ще й коня, поїдем удвох.
Іван-царевич питає:
— А як же тебе звуть?
— Булат-молодець.

Continue reading

Асан, син Усеїна

Було це чи не було — ніхто сказати не може. В одній країні, біля підніжжя гір, порослих лісом, жив собі чоловік на ім’я Усеїн. У нього був єдиний син, якого звали Асаном. Хлопчик з дитинства любив ходити в ліс і полювати на птахів та звірів. Батько зробив йому справжній лук, гострі стріли, навчив влучно стріляти. Невдовзі Асан почав приносити додому то фазана, то зайця. Знаючи, ш;о Асан ось-ось має повернутися з полювання, батько розпалював вогонь, ставив на нього казан з водою і чекав сина зі здобиччю.
Одного разу Асан затримався на полюванні. Того дня він довго ходив по лісу, вистежуючи здобич, але, мабуть, день був несприятливий і всі звірі та птахи поховалися, хто в нори, хто в гнізда на деревах. Асан хотів уже повертатися додому з порожніми руками, як раптом помітив серед зеленого гілля птаха незвичайного забарвлення. Асан зрадів, прицілився і пустив стрілу. Птах впав на землю, намагався втекти, тягнучи за собою поранене крило і, коли Асан підняв лук вдруге, птах заговорив людським голосом:
— Зачекай, мисливцю, не стріляй! Не вбивай мене, може я стану тобі в пригоді. Я знаю всі людські мови. Якщо ти віднесеш мене в палац, за мене можуть заплатити золотом…
Послухався Асан птаха, не став його вбивати. Приніс додому, перев’язав йому крило і щодня годував зерном, позиченим у сусідів. Коли птах одужав, він поніс його до палацу. Падишах, побачивши птаха і почувши, як він розмовляє різними людськими мовами, дав Асану багату винагороду і зробив його головним наглядачем у палаці. Незабаром син Усеїна став у палаці найшанованішою людиною.
Падишахові візирі не злюбили Асана, почали міркувати, як їм прогнати його з палацу. І придумали. Найстарший візир прийшов до падишаха та й каже:
— О мудрий падишаху, ви зовсім не використовуєте чарівні можливості вашого чарівного птаха. Накажіть Асану, нехай птах допоможе йому побудувати поруч зі старим палацом новий мармуровий палац… Подейкують, що в краіїні Єгипет найкращий в усьому світі мармур…
Вислухав Асан наказ падишаха, пішов порадитися з птахом, що робити. Птах йому й відповідає:
— Не засмучуйся, мій друже. Неподалік є невисокий пагорб, а на його вершині ростуть три дерева. Якщо пагорб розкопати, то відкриється мармур незвичайної краси. Цей мармур можна буде використовувати не тільки на спорудження палацу, а й продавати його за межі царства за золото.
Коли палац було збудовано, то подивитися на це диво зїхались володарі сусідніх держав, що також вирішили спорудити собі такі самі. Вони погодилися за чудовий мармур дати таку ціну, яку призначить сам падишах.
Минуло небагато часу, і візирі знову прийшли до падишаха з порадою:
— О великий володарю, відомий в усьому світі! Є в тебе палац, красивішого за який немає в жодній країні. Його мусить прикрасити найвродливіша в світі дівчина, ставши твоєю дружиною… Подейкують, що в царя джинів є дочка, красивіша від сонця і місяця… Асану і нашому чарівному птаху нічого не варто виконати ще одне твоє бажання…
Викликав падишах Асана і наказав йому доставити в палац дочку царя джинів. Злякався Асан, побіг до птаха за порадою, що йому робити і що відповісти падишаху?
— Не лякайся, мій друже, — відповів йому птах, — звичайно, завдання це дуже важке, але немає на світі такої справи, котру не можна було б виконати, якщо за неї взятися з розумом. Попроси в падишаха півтори тисячі верблюдів. П’ятсот нехай навантажать м’ясом, п’ятсот добірним просом, п’ятсот — бурдюками з медом.
Виконав падишах прохання Асана, і той вирушив у далеку дорогу. Дні складаються в тижні, тижні — в місяці. Зустрічає Асан на своєму шляху пекаря, який випікає калачі і складає їх. Цілу гору вже напік і ще пече.
Зупинився Асан біля пекаря та й запитує:
— Для кого ти печеш стільки калачів?
— Є в нас одан чоловік, який за одним разом зідає все, що я за день напечу! — відповідає йому пекар.
Поки вони розмовляли, підійшов чоловік і почав з такою швидкістю уминати калачі, що Асан аж рота роззявив. А коли той проковтнув останній калач, Асан підійшов до нього і каже:
— То це ви і є той Тоймаз-батир, який ніколи не наїдається?
— Авжеж, — відповідає батир. — А ти, мабуть, відомий Асан, син Усеїна. Впізнав я тебе. Куди їдеш, якщо не секрет?
— Їду сватати красуню-дочку царя джинів.
— Візьми мене з собою, — каже батир. — Я тобі в пригоді стану…
Ішли вони та йшли, і дістався іхній караван до гір. Зупинилися вони біля кам’яного пасма, бачать, як чоловік кулаком скелю трощить. Підійшов Асан до батира та й каже:
— Багато я батирів бачив, але ти — найсильніший. Як тебе звати?
— Хіба я батир! — сміється чоловік. — Ось, кажуть, у сусідній країні живе Асан, син Усеїна, то він усім батирам батир.
Сміється Асан:
— Де вже там мені до тебе…
Познайомилися вони. Розповів Асан батиру, за чим він ще в царство джинів. А Ташярар-батир, так звали нового знайомого Асана, і каже:
— Візьми й мене з собою. Я тобі в пригоді стану…
Пішли далі утрьох. Ішли вони та йшли, аж ось зустріли зграю соколів. Асан відразу ж розв’язав мішки з м’ясом і нагодував їх. Головний сокіл сів на плече сину Усеїна та й каже:
— Спасибі тобі, добрий чоловіче. Здалеку ми летимо, в крилах сили не лишилось, молоді соколи замертво почали падати на землю. Врятував ти мою зграю. За це я хочу тобі віддячити. Ось, візьми пір’їну: якщо стане кепсько тобі, проведи пір’їною по бровах. Як би я далеко не був — прилечу тобі на допомогу.
Соколи здійнялися в небо, а Асан зі своїми друзями пішли далі. Ішли та йшли, аж ось дороіу їм перепинили мурахи. їх було багато, що вони вкрили всю дорогу аж до горизонту. Не розгубився Асан. Розв’язав мішки з просом і висипав все на дорогу. З’їли мурахи просо. Підповзає до Асана найбільший — цар мурашиний і каже йому:
— Спасибі тобі, добрий чоловіче. Йшли ми вигорілим степом, з сил вибились, думали — загинемо від голоду. Ти врятував нас від смерті, і я хочу подякувати тобі. Візьми цю паличку і якщо тобі буде важко, проведи нею по бровах, і ми прийдемо тобі на допомогу.
Поклав Асан паличку до кишені, і пішли друзі далі. На шляху їм стрілася чорна хмара, а сховатися від неї нікуди. Та ось хмара наблизилась — і друзі побачили, що це не просто хмара, а хмара бджіл. Кинувся Асан до бурдюків з медом, скинув їх на землю і порозрізував. Відчули бджоли запах меду і — як налетять! Все, до останньої крапельки з’іли. Підлітає до Асана бджолина цариця і каже:
— Спасибі тобі, добрий чоловіче, за те, що пригостив нас. Нагодував ти нас, напоїв, дав нам сил долетіти до своїх вуликів. Ось тобі моє крило. Якщо буде важко, проведи крилом по бровах і, як би ми далеко не були, прилетимо тобі на допомогу.
Заховав Асан крилечко в надійному місці, і вони продовжили шлях в царство джинів. Ішли вони та йшли і дійшли до кам’яного палацу царя джинів. Їм навстріч вийшов сам цар джинів і дуже здивувався приходу нежданих гостей. Поклонилися друзі цареві, Асан дістав подарунки, передав привіт від свого падишаха і каже:
— О великий і непереможний царю джинів! Долетіли до нас чутки, що є в тебе дочка, красивіша від сонця і місяця. Чи не погодився б ти видати її за дружину нашому падишаху?
Подумав цар джинів та й відповідає:
— Наші мудреці кажуть: «Якщо хочеш дізнатися про силу і велич володаря, пізнай силу і розум його слуг». Я готовий поріднитися з вашим падишахом, якщо ви виконаєте п’ять моїх доручень, але, якщо не виконаєте, я накажу відрубати вам голови. Ось перше вам випробування: бачите бочку? В ній сорок відер молока. Я заплющу очі і рахуватиму до десяти… Якщо ви за цей час вип’єте молоко, все до останньої краплі…
— О великий царю! — вийшов наперед Тоймаз-батир. — випробування для одного з нас…
Підійшов Тоймаз-батир до бочки, підняв її дужими руками і, поки цар рахував до десяти, випив до дна. Подивувався цар силі й апетиту батира і вибрав друге завдання, значно важче:
— Бачите попереду скелю? Вона височить проти вікна кімнати, де я спочиваю. Щоранку, коли сходить сонце, вона кидає тінь на моє вікно і заважає мені помилзшатися сходом сонця. Якщо я вранці прокинусь і не побачу з вікна сонця…
— О великий царю — вийшов наперед Ташярар-батир. — Цю ніч ви можете спати спокійно. Я берусь виконати ваше доручення.
Прокинувся вранці цар джинів, виглянув у вікно, а там — скелі як і не було. Подивзшався він силі Ташярар-батира. І цього разу вибрав завдання ще важче:
— Є в мене улюблений кінь, який закляк і не може підвестися з землі. Мудреці кажуть, що на краю землі є чарівне джерело, вода якого може підняти на ноги навіть мертвого… Я чекаю до ранку…
Задумались друзі над завданням царя. Згадав Асан про соколів. Вийняв з кишені пірїну, провів нею по бровах. Минуло небагато часу — і у вікно влетів головний сокіл. Розповів йому Асан про завдання царя джинів.
— Знаю я, де це джерело. Лягай і спи спокійно, буде тобі вранці вода з чарівного джерела, — промовив сокіл і здійнявся в небо.
Вранці друзі прокидаються, а на вікні стоїть глечик з водою. Пішли вони до царської конюшні, слуга підвів їх до коня. Асан збризнув його водою, кінь скочив на ноги, напоїв його — кінь звівся дибки, заіржав так голосно, що сам цар джинів почув його і прибіг на конюшню.
Подивувався цар джинів, похитав головою та й каже:
— З третім завданням ви справились. Слухайте четверте: увечері слуги розсиплять у моєму саду десять мішків проса. Ви мусите зібрати просо і підрахувати число просинок. Усе це треба зробити до ранку.
Задумались друзі: не так це просто — за ніч зібрати десять мішків проса… Згадав Асан про мурашок. Дістав він із потайної кишені паличку, провів нею по бровах… Де й узявся цар мурах. Розповів йому Асан про завдання царя джинів, а той і відповідає:
— Не засмучуйся, добрий чоловіче! Ми про послугу твою не забули. Лягай і спи спокійно. Вранці мішки з просом стоятимуть біля дверей палацу. А щодо підрахунку зерен, то скажи царю джинів, що їх в кожному мішку стільки, скільки зірок світиться у небі над його країною щоночі. Якщо не повірить, нехай перелічить.
Прокинувся вранці цар джинів, вийшов на ґанок — дивиться, а біля його ніг десять мішків проса. Покликав він до себе головного садівника і запитує, чи не лишилося в саду зерен? Головний садівник сказав, що вони на світанку зазирали під кожну травинку, але жодної зернинки проса не знайшли…
Подивувгівся цар джинів чарівному вмінню батирів. Вислухавши віцповідь Асана про те, що в кожному мішку стільки зерен, скільки зірок засвічується в небі в одну ніч, цар повірив Асану і перелічувати зорі не став. Він оголосив друзям п’яте, останнє завдання:
— Завтра я покажу вам дев’ятсот дев’яносто дев’ять дівчат, схожих одна на одну, як перлинки на шовковому шнурі. Ви повинні будете вгадати, яка з них моя дочка. Вгадаєте — вона ваша, не вгадаєте — пощади не ждіть…
Задумалися друзі. Це завдання було найважчим. Дістав Асан з потайної кишені прозоре крилечко цариці бджіл, провів ним по бровах і почав чекати. Через деякий час почувся гул, і у вікно влетіла хмара бджіл. Сіла цариця бджіл на плече Асану, вислухала завдання царя джинів і задумалась. Потім запитує у бджіл:
— Скажіть, хто з вас бачив в обличчя цареву дочку, хто пам’ятає її запах?
Одна бджола відповіцає:
— В мене є бабуся. Колись давно вона розповідала мені, що їй випало щастя сидіти на плечі царевої дочки. Гадаю, вона зможе нам допомогти.
Вранці перед палацом вишикувались в ряд дев’ятсот дев’яносто дев’ять красунь. Вони були схожі одна на одну, як білосніжні перлини. Довго ходив перед ними Асан, поки не помітив, як на головний убір однієї з них сіла бджола. Асан підійшов до цієї дівчини, взяв її за руку і підвів до царя:
— О могутній повелителю джинів! Мені серце підказало, що ця дівчина найкрасивіша у світі…
Царю джинів навіть страшно стало за своє життя. Якщо Асан-батир зміг виконати і це завдання — отже, сила його безмежна, жартувати з ним — горе на свою голову накликати…
Цар джинів погодився віддати дочку за падишаха, в якого такі незвичайні слуги. Щоб царська дочка і свати швидше дістались до землі падишаха, цар джинів вибрав швидкохідний корабель, навантажив його золотом, коштовним камінням і з почтом провів у дорогу.
Плив, плив корабель по Чорному морю, і ось удалині завиднівся знайомий берег. Падишах і його візирі, дізнавшись про наближення великого корабля, заквапилися на берег. Вони не бачили, як з вікна палацу випурхнув птах і полетів назустріч своєму другу. Асан дуже зрадів цій зустрічі. Зрадів тому, що крило в птаха зажило і він може вільно літати. Птах вилетів на найвишу щоглу, звідки добре було видно, як поважно походжають падишах і його візирі, очікуючи на зустріч з прекрасною царівною.
Не встиг корабель причалити, як птах чаклунством обернув падишаха і його жадібних візирів на собак. Собаки з голосним гавканням кинулись до корабля, що причалив, але слуги принцеси ударами палиць відігнали їх геть.
Сорок днів і сорок ночей тривало в палаці весілля Асана і дочки царя джинів, котру він встиг покохати. І друзям його, батирам, знайшлось по нареченій. А чарівний птах попрощався з Асаном і полетів до себе на батьківщину.
Довго і справедливо правив Асан, син Усеїна, своєю країною, своїм народом, тому й збереглася аж до наших днів ця легенда про нього та його друзів.