Асан, син Усеїна

Було це чи не було — ніхто сказати не може. В одній країні, біля підніжжя гір, порослих лісом, жив собі чоловік на ім’я Усеїн. У нього був єдиний син, якого звали Асаном. Хлопчик з дитинства любив ходити в ліс і полювати на птахів та звірів. Батько зробив йому справжній лук, гострі стріли, навчив влучно стріляти. Невдовзі Асан почав приносити додому то фазана, то зайця. Знаючи, ш;о Асан ось-ось має повернутися з полювання, батько розпалював вогонь, ставив на нього казан з водою і чекав сина зі здобиччю.
Одного разу Асан затримався на полюванні. Того дня він довго ходив по лісу, вистежуючи здобич, але, мабуть, день був несприятливий і всі звірі та птахи поховалися, хто в нори, хто в гнізда на деревах. Асан хотів уже повертатися додому з порожніми руками, як раптом помітив серед зеленого гілля птаха незвичайного забарвлення. Асан зрадів, прицілився і пустив стрілу. Птах впав на землю, намагався втекти, тягнучи за собою поранене крило і, коли Асан підняв лук вдруге, птах заговорив людським голосом:
— Зачекай, мисливцю, не стріляй! Не вбивай мене, може я стану тобі в пригоді. Я знаю всі людські мови. Якщо ти віднесеш мене в палац, за мене можуть заплатити золотом…
Послухався Асан птаха, не став його вбивати. Приніс додому, перев’язав йому крило і щодня годував зерном, позиченим у сусідів. Коли птах одужав, він поніс його до палацу. Падишах, побачивши птаха і почувши, як він розмовляє різними людськими мовами, дав Асану багату винагороду і зробив його головним наглядачем у палаці. Незабаром син Усеїна став у палаці найшанованішою людиною.
Падишахові візирі не злюбили Асана, почали міркувати, як їм прогнати його з палацу. І придумали. Найстарший візир прийшов до падишаха та й каже:
— О мудрий падишаху, ви зовсім не використовуєте чарівні можливості вашого чарівного птаха. Накажіть Асану, нехай птах допоможе йому побудувати поруч зі старим палацом новий мармуровий палац… Подейкують, що в краіїні Єгипет найкращий в усьому світі мармур…
Вислухав Асан наказ падишаха, пішов порадитися з птахом, що робити. Птах йому й відповідає:
— Не засмучуйся, мій друже. Неподалік є невисокий пагорб, а на його вершині ростуть три дерева. Якщо пагорб розкопати, то відкриється мармур незвичайної краси. Цей мармур можна буде використовувати не тільки на спорудження палацу, а й продавати його за межі царства за золото.
Коли палац було збудовано, то подивитися на це диво зїхались володарі сусідніх держав, що також вирішили спорудити собі такі самі. Вони погодилися за чудовий мармур дати таку ціну, яку призначить сам падишах.
Минуло небагато часу, і візирі знову прийшли до падишаха з порадою:
— О великий володарю, відомий в усьому світі! Є в тебе палац, красивішого за який немає в жодній країні. Його мусить прикрасити найвродливіша в світі дівчина, ставши твоєю дружиною… Подейкують, що в царя джинів є дочка, красивіша від сонця і місяця… Асану і нашому чарівному птаху нічого не варто виконати ще одне твоє бажання…
Викликав падишах Асана і наказав йому доставити в палац дочку царя джинів. Злякався Асан, побіг до птаха за порадою, що йому робити і що відповісти падишаху?
— Не лякайся, мій друже, — відповів йому птах, — звичайно, завдання це дуже важке, але немає на світі такої справи, котру не можна було б виконати, якщо за неї взятися з розумом. Попроси в падишаха півтори тисячі верблюдів. П’ятсот нехай навантажать м’ясом, п’ятсот добірним просом, п’ятсот — бурдюками з медом.
Виконав падишах прохання Асана, і той вирушив у далеку дорогу. Дні складаються в тижні, тижні — в місяці. Зустрічає Асан на своєму шляху пекаря, який випікає калачі і складає їх. Цілу гору вже напік і ще пече.
Зупинився Асан біля пекаря та й запитує:
— Для кого ти печеш стільки калачів?
— Є в нас одан чоловік, який за одним разом зідає все, що я за день напечу! — відповідає йому пекар.
Поки вони розмовляли, підійшов чоловік і почав з такою швидкістю уминати калачі, що Асан аж рота роззявив. А коли той проковтнув останній калач, Асан підійшов до нього і каже:
— То це ви і є той Тоймаз-батир, який ніколи не наїдається?
— Авжеж, — відповідає батир. — А ти, мабуть, відомий Асан, син Усеїна. Впізнав я тебе. Куди їдеш, якщо не секрет?
— Їду сватати красуню-дочку царя джинів.
— Візьми мене з собою, — каже батир. — Я тобі в пригоді стану…
Ішли вони та йшли, і дістався іхній караван до гір. Зупинилися вони біля кам’яного пасма, бачать, як чоловік кулаком скелю трощить. Підійшов Асан до батира та й каже:
— Багато я батирів бачив, але ти — найсильніший. Як тебе звати?
— Хіба я батир! — сміється чоловік. — Ось, кажуть, у сусідній країні живе Асан, син Усеїна, то він усім батирам батир.
Сміється Асан:
— Де вже там мені до тебе…
Познайомилися вони. Розповів Асан батиру, за чим він ще в царство джинів. А Ташярар-батир, так звали нового знайомого Асана, і каже:
— Візьми й мене з собою. Я тобі в пригоді стану…
Пішли далі утрьох. Ішли вони та йшли, аж ось зустріли зграю соколів. Асан відразу ж розв’язав мішки з м’ясом і нагодував їх. Головний сокіл сів на плече сину Усеїна та й каже:
— Спасибі тобі, добрий чоловіче. Здалеку ми летимо, в крилах сили не лишилось, молоді соколи замертво почали падати на землю. Врятував ти мою зграю. За це я хочу тобі віддячити. Ось, візьми пір’їну: якщо стане кепсько тобі, проведи пір’їною по бровах. Як би я далеко не був — прилечу тобі на допомогу.
Соколи здійнялися в небо, а Асан зі своїми друзями пішли далі. Ішли та йшли, аж ось дороіу їм перепинили мурахи. їх було багато, що вони вкрили всю дорогу аж до горизонту. Не розгубився Асан. Розв’язав мішки з просом і висипав все на дорогу. З’їли мурахи просо. Підповзає до Асана найбільший — цар мурашиний і каже йому:
— Спасибі тобі, добрий чоловіче. Йшли ми вигорілим степом, з сил вибились, думали — загинемо від голоду. Ти врятував нас від смерті, і я хочу подякувати тобі. Візьми цю паличку і якщо тобі буде важко, проведи нею по бровах, і ми прийдемо тобі на допомогу.
Поклав Асан паличку до кишені, і пішли друзі далі. На шляху їм стрілася чорна хмара, а сховатися від неї нікуди. Та ось хмара наблизилась — і друзі побачили, що це не просто хмара, а хмара бджіл. Кинувся Асан до бурдюків з медом, скинув їх на землю і порозрізував. Відчули бджоли запах меду і — як налетять! Все, до останньої крапельки з’іли. Підлітає до Асана бджолина цариця і каже:
— Спасибі тобі, добрий чоловіче, за те, що пригостив нас. Нагодував ти нас, напоїв, дав нам сил долетіти до своїх вуликів. Ось тобі моє крило. Якщо буде важко, проведи крилом по бровах і, як би ми далеко не були, прилетимо тобі на допомогу.
Заховав Асан крилечко в надійному місці, і вони продовжили шлях в царство джинів. Ішли вони та йшли і дійшли до кам’яного палацу царя джинів. Їм навстріч вийшов сам цар джинів і дуже здивувався приходу нежданих гостей. Поклонилися друзі цареві, Асан дістав подарунки, передав привіт від свого падишаха і каже:
— О великий і непереможний царю джинів! Долетіли до нас чутки, що є в тебе дочка, красивіша від сонця і місяця. Чи не погодився б ти видати її за дружину нашому падишаху?
Подумав цар джинів та й відповідає:
— Наші мудреці кажуть: «Якщо хочеш дізнатися про силу і велич володаря, пізнай силу і розум його слуг». Я готовий поріднитися з вашим падишахом, якщо ви виконаєте п’ять моїх доручень, але, якщо не виконаєте, я накажу відрубати вам голови. Ось перше вам випробування: бачите бочку? В ній сорок відер молока. Я заплющу очі і рахуватиму до десяти… Якщо ви за цей час вип’єте молоко, все до останньої краплі…
— О великий царю! — вийшов наперед Тоймаз-батир. — випробування для одного з нас…
Підійшов Тоймаз-батир до бочки, підняв її дужими руками і, поки цар рахував до десяти, випив до дна. Подивувався цар силі й апетиту батира і вибрав друге завдання, значно важче:
— Бачите попереду скелю? Вона височить проти вікна кімнати, де я спочиваю. Щоранку, коли сходить сонце, вона кидає тінь на моє вікно і заважає мені помилзшатися сходом сонця. Якщо я вранці прокинусь і не побачу з вікна сонця…
— О великий царю — вийшов наперед Ташярар-батир. — Цю ніч ви можете спати спокійно. Я берусь виконати ваше доручення.
Прокинувся вранці цар джинів, виглянув у вікно, а там — скелі як і не було. Подивзшався він силі Ташярар-батира. І цього разу вибрав завдання ще важче:
— Є в мене улюблений кінь, який закляк і не може підвестися з землі. Мудреці кажуть, що на краю землі є чарівне джерело, вода якого може підняти на ноги навіть мертвого… Я чекаю до ранку…
Задумались друзі над завданням царя. Згадав Асан про соколів. Вийняв з кишені пірїну, провів нею по бровах. Минуло небагато часу — і у вікно влетів головний сокіл. Розповів йому Асан про завдання царя джинів.
— Знаю я, де це джерело. Лягай і спи спокійно, буде тобі вранці вода з чарівного джерела, — промовив сокіл і здійнявся в небо.
Вранці друзі прокидаються, а на вікні стоїть глечик з водою. Пішли вони до царської конюшні, слуга підвів їх до коня. Асан збризнув його водою, кінь скочив на ноги, напоїв його — кінь звівся дибки, заіржав так голосно, що сам цар джинів почув його і прибіг на конюшню.
Подивувався цар джинів, похитав головою та й каже:
— З третім завданням ви справились. Слухайте четверте: увечері слуги розсиплять у моєму саду десять мішків проса. Ви мусите зібрати просо і підрахувати число просинок. Усе це треба зробити до ранку.
Задумались друзі: не так це просто — за ніч зібрати десять мішків проса… Згадав Асан про мурашок. Дістав він із потайної кишені паличку, провів нею по бровах… Де й узявся цар мурах. Розповів йому Асан про завдання царя джинів, а той і відповідає:
— Не засмучуйся, добрий чоловіче! Ми про послугу твою не забули. Лягай і спи спокійно. Вранці мішки з просом стоятимуть біля дверей палацу. А щодо підрахунку зерен, то скажи царю джинів, що їх в кожному мішку стільки, скільки зірок світиться у небі над його країною щоночі. Якщо не повірить, нехай перелічить.
Прокинувся вранці цар джинів, вийшов на ґанок — дивиться, а біля його ніг десять мішків проса. Покликав він до себе головного садівника і запитує, чи не лишилося в саду зерен? Головний садівник сказав, що вони на світанку зазирали під кожну травинку, але жодної зернинки проса не знайшли…
Подивувгівся цар джинів чарівному вмінню батирів. Вислухавши віцповідь Асана про те, що в кожному мішку стільки зерен, скільки зірок засвічується в небі в одну ніч, цар повірив Асану і перелічувати зорі не став. Він оголосив друзям п’яте, останнє завдання:
— Завтра я покажу вам дев’ятсот дев’яносто дев’ять дівчат, схожих одна на одну, як перлинки на шовковому шнурі. Ви повинні будете вгадати, яка з них моя дочка. Вгадаєте — вона ваша, не вгадаєте — пощади не ждіть…
Задумалися друзі. Це завдання було найважчим. Дістав Асан з потайної кишені прозоре крилечко цариці бджіл, провів ним по бровах і почав чекати. Через деякий час почувся гул, і у вікно влетіла хмара бджіл. Сіла цариця бджіл на плече Асану, вислухала завдання царя джинів і задумалась. Потім запитує у бджіл:
— Скажіть, хто з вас бачив в обличчя цареву дочку, хто пам’ятає її запах?
Одна бджола відповіцає:
— В мене є бабуся. Колись давно вона розповідала мені, що їй випало щастя сидіти на плечі царевої дочки. Гадаю, вона зможе нам допомогти.
Вранці перед палацом вишикувались в ряд дев’ятсот дев’яносто дев’ять красунь. Вони були схожі одна на одну, як білосніжні перлини. Довго ходив перед ними Асан, поки не помітив, як на головний убір однієї з них сіла бджола. Асан підійшов до цієї дівчини, взяв її за руку і підвів до царя:
— О могутній повелителю джинів! Мені серце підказало, що ця дівчина найкрасивіша у світі…
Царю джинів навіть страшно стало за своє життя. Якщо Асан-батир зміг виконати і це завдання — отже, сила його безмежна, жартувати з ним — горе на свою голову накликати…
Цар джинів погодився віддати дочку за падишаха, в якого такі незвичайні слуги. Щоб царська дочка і свати швидше дістались до землі падишаха, цар джинів вибрав швидкохідний корабель, навантажив його золотом, коштовним камінням і з почтом провів у дорогу.
Плив, плив корабель по Чорному морю, і ось удалині завиднівся знайомий берег. Падишах і його візирі, дізнавшись про наближення великого корабля, заквапилися на берег. Вони не бачили, як з вікна палацу випурхнув птах і полетів назустріч своєму другу. Асан дуже зрадів цій зустрічі. Зрадів тому, що крило в птаха зажило і він може вільно літати. Птах вилетів на найвишу щоглу, звідки добре було видно, як поважно походжають падишах і його візирі, очікуючи на зустріч з прекрасною царівною.
Не встиг корабель причалити, як птах чаклунством обернув падишаха і його жадібних візирів на собак. Собаки з голосним гавканням кинулись до корабля, що причалив, але слуги принцеси ударами палиць відігнали їх геть.
Сорок днів і сорок ночей тривало в палаці весілля Асана і дочки царя джинів, котру він встиг покохати. І друзям його, батирам, знайшлось по нареченій. А чарівний птах попрощався з Асаном і полетів до себе на батьківщину.
Довго і справедливо правив Асан, син Усеїна, своєю країною, своїм народом, тому й збереглася аж до наших днів ця легенда про нього та його друзів.

Золоте яблуко

Кримськотатарська казка

Жив колись давно падишах, якого Бог обдарував трьома синами. Бзш цей правитель людиною сильною, войовничою і щороку боровся з кимось із сусідів. Ті, не знаючи, як угамувати свого войовничого сусіда, звернулися до Всевишнього і попросили, аби той послав на падишаха заспокоєння.
Ніхто не знає — чи вплинули молитви сусідніх владарів, чи хвороба підкосила падишаха, — він осліп. Осліп і відразу перестав ходити на сусідів походами, повернув завойовані землі, вибачився перед сусідами і поклявся, що коли Бог допоможе йому позбутися сліпоти, він до останніх днів своїх житиме тихо й мирно.
Одного разу до палацу прийшов пастух. Сказав, що хоче бачити падишаха. А коли підвели до падишаха, то він вклонився, дістав із саквів саджанець і передав до рук сліпого:
— Славний падишах! Я викопав цей саджанець високо в горах. Самітник, який живе на вершині, сказав, що це деревце має чарівну силу, і плоди його можуть зцілити найзнедоленіших.
Промовивши ці слова, пастух пішов. Падишах хотів подякувати йому, вручити нагороду, а того й слід пропав.
Падишах звелів посадити деревце в царському саду та берегти його як зіницю ока.
Минуло сім років, і на деревці з’явилося перше яблуко. З кожним днем наливалося воно соком. І не простим, а золотим. У той день, коли садівник мав зірвати яблуко і віднести його правителю, яблуко зникло. Падишах хотів покарати садівника, але передумав. Украсти яблуко з царського саду, обнесеного високим муром, простий смертний не міг…
Кожного наступного року падишах готувався скуштувати золоте яблуко, випробувати його цілющу силу, але щоразу невидимий злодій прихитрявся напередодні зробити свою чорну справу.
Якось восени, коли яблуко ось-ось повинно було дозріти, падишах покликав старшого сина і наказав йому:
— В тебе пильне око і міцна рука. Тільки тобі я можу довірити оберігати золоте яблуко.
Озброївся старший син і ввечері пішов вартувати. Всю ніч сидів під яблунею не заплющуючи очей, та варто було на світанку на якусь мить задрімати, як яблуко зникло. Прийшов син до батька і розповів йому все як було. Розхвилювався падишах, але синові докоряти не став.
Наступного року падишах довірив охороняти яблуко середульшому сину. Той не тільки добре озброївся, а й обніс яблуньку високою колючою загорожею. Але й вона не допомогла. Варто було на мить задрімати — яблуко зникло!
На третій рік прийшов до падишаха найменший син і попросив довірити йому оберігати яблуко, але батько відмовив йому:
— Цього разу я поставлю надійних охоронців, і якщо вони не спіймають злодія — накажу відрубати їм голови!
Найменший син так образився на батька, що з очей у нього покотилися сльози. Пожалів його батько і погодився:
— Гаразд, дозволяю тобі спробувати щастя… Мабуть, не судилося мені покуштувати золотого яблука.
Настав час найменшому синові йти на варту. Зарядив він рзшіницю, нагострив шаблю і прийшов у сад. До ранку ходив довкола дерева і, коли почали злипатися очі, провів пальцем по гострому лезу шаблі — сон як рукою зняло.
Аж раптом над деревом з’явилась невелика хмарка, з якої висунулася рука й потяглася до золотого яблука, схопила його… Царевич прицілився і натиснув на гачок рушниці. Рука зникла, а хмарка почала віддалятися. Царевич помітив, як з хмарки падають на землю краплинки крові… Скочив він на коня і помчав услід за хмаркою.
Вже й сонце зійшло, а найменшого сина все немає. Наказав султан старшим синам відпізжати найменшого і привести додому. Старші сини помітили в саду слід крові і спрямували своїх коней туди, куди він вів. Наздогнали вони найменшого брата і продовжили шлях разом з ним.
Кривавий слід привів братів до глибокої криниці, з якої піднімалося гаряче повітря. Старші брати відмовилися спуститися в криницю, а спустили туди найменшого. Три аркани довелося зв’язати докупи, перш ніж ноги принца торкнулися дна. На дні криниці він помітив лаз і сміливо пішов уперед.
Ішов він, ішов і зупинився біля кованих залізом дверей. Штовхнув плечем — двері відчинились, і він опинився у світлій кімнаті, де сиділа красива дівчина і ткала килим.
— Де той чоловік, який украв золоте яблуко? — запитав він.
— Не знаю, — відповіла дівчина. — Може, середня сестра знає. Вона в сусідній кімнаті.
Середня сестра послала принца до сестри найменшої. Увійшов принц до третьої кімнати, бачить — на килимі дівчина незвичайної краси грається золотим яблуком.
— Як ви сюди потрапили? — здивувалася дівчина. — Це володіння триголового змія. Він нещодавно повернувся пораненим і зараз відпочиває у себе в печері. Ідіть геть звідси! Якщо він вас побачить, розірве на сорок частин! Він викрав нас, трьох сестер, і ми тепер ніколи більше не побачимо сонця.
— Я вб’ю його! — сказав юнак і вийняв з піхов гостру шаблю…
— Рятуйтесь, поки не пізно! — почала благати його дівчина. — Вбити його неможливо. Щоб його вбити, треба знати, де він ховає свою смерть.
Навчив царевич дівчину, як можна вивідати у змія його секрет. Прийшла дівчина в печеру і почала гірко плакати. Змій прокинувся і запитує:
— Що трапилось, чому ти так гірко плачеш?
— О повелителю! Приснився мені страшний сон, ніби семиголовий змій убив вас, а нас, усіх трьох, забрав до себе. Мені дуже страшно за ваше життя, я дуже боюсь.
— Не бійся, не вб’є мене семиголовий змій, я свою смерть з собою не ношу. Ніхто не знає, що вона лежить в глибині печери, на дні золотої шкатулки у залізній скрині… Тільки ти одна знаєш тепер мою таємницю. Отож заспокойся і бережи свою красу…
Дівчина розповіла усе юнакові, заховала його в скриню і, коли змій полетів на полювання, вони разом кинулися в печеру, туди, де стояла кована скриня. Довго довелося поморочитися юнакові із замком, перш ніж зміг відімкнути. Не встиг царевич відкрити й золоту шкатулку, як до печери залетів триголовий змій. Юнак роздавив у кулаці голубине яйце, котре знайшов у шкатулці. Змій ойкнув і впав набік, лише кінчик хвоста з золотистою китичкою волосся продовжував підмітати підлогу печери. Царевич відрізав китичку і сховав до кишені.
Довго чекали старші брати біля криниці найменшого. І коли вже втратили всяку надію, помітили, як заворушився, кінець вірьовки. Зраділи брати, потягли і витягли старшу з сестер. За нею — середню, потім молодшу, а коли черга дійшла до найменшого брата, вони, пошепотівшись, кинули аркана в криницю.
Забув царевич лік дням і ночам, блукаючи по численних залах підземного палацу, поки не потрапив до кімнати, в якій стояла залізна клітка, а в клітці сидів у неволі могутній орел. Юнак визволив птаха з неволі, допоміг йому дістатись до криниці і, прив’язавши до лапи кінець аркана, підштовхнув угору, до світла.
Виліз царевич з криниці, відв’язав і відпустив орла в небо. Повернувся юнак у рідне місто, поселився на околиці в коваля, найнявшись до нього в помічники. Вирішив, перш ніж повернутися до палацу, дізнатися, як живуть брати і що сталося з трьома прекрасними дівчатами.
Якось на майдані він почув гучний голос палацового оповісника:
— Жителі нашої чудової столиці! Слухайте і не кажіть, що ви не чули! За нашим давнім звичаєм, старший син падишаха оголошує свої права на прекрасну пері, з якою він хоче одружитись. Якщо хтось з вас претендує на її руку, приходьте в п’ятницю на майдан і позмагайтеся з царевичем у стрільбі з лука, але пам’ятайте, перший постріл — за старшим сином падишаха!
Довго не міг заснути помічник коваля, все думав, як йому покарати старшого брата. Згадав про китичку. Дістав її з кишені, потримав у руках, висмикнув волосину… і раптом перед ним з’явився дідок заввишки з вершок:
— Що побажає син змія? Я готовий виконати будь-яке твоє доручення.
— Дай мені чорного коня, одяг, який не проб’є стріла, і лук з тупою стрілою…
У п’ятницю зібралося багато людей. Старший брат царевича вивів прекрасну пері на східці палацу, й оповісник, озирнувши юрбу поглядом, запитав, чи є бажаючі позмагатися з царевичем? Помічник коваля виїхав на чорному коні на майдан і прийняв виклик.
Першим стріляв старший брат. Стріла, випущена його рукою, влучила в груди меншого і застрягла в одязі. Менший брат натягнув свій лук — і тупа стріла з такою силою вдарила старшого, що той не втримався й упав до ніг нареченої. Менший брат сів на свого коня і помчав геть.
Через тиждень оповісник оголосив, що середній син падишаха вирішив одружитися й оголошує свої права на прекрасну пері…
У п’ятнищо середній брат вивів на східці палацу середульшу з сестер, і, щойно пролунало оголошення оповісника, як на майдан виїхав юнак на білому коні та, поранивши тупою стрілою нареченого, помчав з майдану.
Минув ще тиждень. Цього разу оповісник оголосив, що син візира бажає одружитися з прекрасною пері і готовий позмагатися з будь-ким, хто прийме його виклик. Цього разу на майдан виїхав юнак на золотистому коні і після пострілу сина візира пустив у нього стрілу і вбив його.
Варта, котра заздалегідь оточила майдан, кинулась до юнака, але той направив коня до палацу і постав перед падишахом. Батько, пізнавши голос сина, обійняв його.
— Ти живий, сину? Брати сказали, що ти загинув у надрах змія…
— Здрастуйте, тату! Я убив змія і визволив з полону трьох пречудових пері. Брати, вирішивши позбутися мене, залишили мене помирати в глибокій криниці. А сьогодні хотіли видати заміж дівчину, яку я покохав, завдяки якій я переміг триголового змія і приніс тобі золоте яблуко. З’їж його і ти впізнаватимеш нас не лише по голосу, а й в обличчя.
З’їв падишах золоте яблуко — і зір знову повернувся до нього. Він знову побачив блакитне небо над головою, яскраве сонце, побачив обличчя синів. Побачив та й каже:
— Незважаючи на негідний вчинок братів, ти здійснив подвиг і залишився живим. Я оголошую тебе своїм спадкоємцем, і твоє право — покарати братів чи помилувати їх.
— Ні, тату, вони твої сини і мої брати. Я прощаю їм провину, і, якщо ти дав мені таке право, я наказую: віднині у нашому царстві відмінити смертні вироки. Нехай панують милосердя та справедливість.
Так відповів батькові найменший син. А згодом у столиці султанату відбулися три весілля, і все місто зібралося на майдані, щоб привітати царевичів. Більше за всіх радів коваль, адже він віднині став головним ковалем країни. А з дерева, котре щороку родило по одному яблуку, нинішня господиня дерева — дружина принца — зривала чарівний плід, розрізала його на вісім частин і давала їсти тим сліпим, які ніколи не бачили блакитного неба і яскравого сонця.

Про того царя, що був під землею

Був-то собі такий цар. От той цар зібрав військо і пішов війною на чужу землю і звоював її, а після пішов у другу, а там люди були такі, що руки у них, як серпи, а ноги, як списи. То вони ногами хилять, а руками зрізають, як, сказано, серпом. І ніхто цих людей не міг звоювати. Спочатку і цей цар їх не міг звоювать, але сниться йому, що як буде на них пускати сірку, а після пустить огонь, то всіх попалить і постріляє.
От цар на другий день так і зробив — всю землю забрав.
Тут він іде в третю землю. Приходить туди, аж там люди такі, що половина чоловіка, а половина собаки, і їх не може звоювати. Сниться йому знову: «Ці люди не чули зроду музики, як вони полягають в кріпості спати, то ти вели своїм музикантам заграти, то вони з радості самі себе заїдять».
На другу ніч люди полягали спати, цар зібрав свою музику. Як заграють вони — ті попросипались і не знають, що це такеє, бігають, крутяться по кріпості, а далі — давай один одного гризти. Гризли, гризли, аж поки всіх там осталось десять чи там двадцять… От уже і третю землю цар завоював.
Тут вертається він із своїм військом назад, до своєї, значить, землі. Іде дорогою та й іде — коли дивиться, аж земля завалилась — нікуди далі йти. От цар велів зробить собі ланцюг, та такий довгий, щоб на той світ дістав. Зробили цей ланцюг, спустили в ту провалину, цар сам і поліз, щоб то, бачте, побачить, що там і на тім світі робиться. А як він ліз, то сказав своїм генералам, щоб коло того ланцюга день і ніч стояла варта.
— Як я, — каже, — потягну за ланцюг, щоб тягли. Я буду сидіть, то мене і витягніть на цей світ.
От цей цар іде там уже під землею та й іде, коли дивиться, аж стоїть палац і нікогісінько не видно, тільки один палац стоїть та й годі.
От він і заходить туди. Ходить по покоях — нікого не видно. Заходить в другий, чи, може, там в десятий — аж сидить панна. Та така ж то хороша, така хороша, що й сказати не можна. От вона його й питає:
— Чого ти, чоловіче, сюди прийшов? Тут змій живе, він тебе з’їсть. Він і мене взяв на тому світі та й держить у себе за жінку. Він такий сильний, що його ніхто не може звоювати. Тільки постій, чоловіче добрий! Може, Бог дасть, що ти його подужаєш, то ти мене од біди врятуєш. Візьмеш мене з собою, може, ми таки вернемось коли-небудь на той світ.
— Добре, — каже.
— Слухай же, чоловіче: у змія є дві бочки — в одній вода сильна, а в другій — безсильна. Як він з ким б’ється, то сам п’є сильну воду, а другому дає безсильну. От ми перекотимо ту бочку, що з сильною водою, на те місце, де стоїть безсильна, а бочку з безсильною водою перекотимо на те місце, де стоїть сильна вода. Він як нап’ється безсильної води, а ти сильної, то ти його звоюєш.
От тільки що вони перекотили бочки, аж тут летить уже змій. Так, аж горить од його! Цар скорій сховався під ліжко. Прилітає змій, увійшов у палац:
— Фе, фе! Прісну кість чути!
— Та де там тобі, — каже панна, — тут прісна кість узялась! Сюди прісного чоловіка і ворон кості не занесе! А що б ти, — каже, — робив, якби мого брата зобачив?
— Що ж би я, — каже, — робив, — я би бився з ним.
— Ну, — каже панна, — вилазь, нічого робить.
От ідуть вони на мідний плац битися.
Як пхне змій царя, то так він по коліна й загрузне в мідь, як пхне цар змія, то змій і з місця не зрушить.
— Ну, тепер, — каже змій, — ходім одпочинем.
Пішли одпочили трохи, напились води з бочок, але цар той напився води сильної, то в нього сили зразу прибуло — так, що аж горить, а змій напився безсильної води, то й ту силу загубив.
— Ну, тепер, — каже змій, — ходімо битися — вже відпочили трохи.
Приходять вони знову на той самий плац.
Як пхне цар змія, так він по коліна в мідь загруз. Як пхне змій царя, так той і з місця не зрушить. От цар загнав його у мідь аж по самі пахви, а після взяв та й голову стяв йому.
Приходить він до панни, та питає його:
— А що, чи звоював?
— Звоював, — каже, — і голову одтяв.
— Ну, добре. Тепер же ходім.
От ідуть вони, а панна і каже:
— Тут ще є моя сестра, чи не можна як-небудь і її визволити?
— Добре, — каже цар, — може, як-небудь і твою сестру визволимо.
Пішли. Ідуть та й ідуть, ідуть та й ідуть, коли дивляться — аж стоїть такий палац великий та здоровий, такий, як буває у царя якого-небудь або генерала. Заходять вони туди, знайшли сестру і кажуть їй:
— Як би тут твого чоловіка звести зі світу?
— Добре, — каже та. — У нього там-то і там-то лежить два камені — один сильний, а другий безсильний. Перекотимо сильний камінь на місце, де лежить безсильний, а безсильний туди, де лежить сильний, то він, як прийде одпочить, лизне безсильного каменю, тоді ти його звоюєш.
Перекотили камені, коли дивляться, аж летить уже змій, аж ліс гуде, аж іскри з нього сиплються. Царя сховали під ліжко і прикрили, щоб не видно було. Прилітає змій, заходить у палац:
— Фе, фе! Прісну душу чути!
— Та де там тобі тут, — каже його жінка, — візьметься прісна душа? Сюди і ворон кості прісної не занесе. А що б ти, — каже, — робив, якби побачив мого брата?
— Що б же я, — каже, — робив? Бився!
— Ну, що ж робить, — каже вона, — вилізай, чоловіче!
Виліз той із-під ліжка, і пішли на срібний плац воюватись. Як ударить змій царя, то він по коліна в срібло загрузне, а як ударить цар змія, змій і з місця не зрушить.
— Ну, тепер, — каже змій, — ходім одпочинем.
— Ходімо, — каже цар.
Пішли. Там чи одпочили, чи ні, веде змій до каменя.
— Лижи, — каже.
Цар лизнув і став такий, як огонь! Лизнув і змій другого каменя — пропала у нього і та сила, що була. Пішли битись.
Що ударить змій царя — цар і з місця не зрушить. Як ударить цар змія, так той по коліна в срібло йде. Загнав його в срібло по самі пахви і голову зняв.
Приходить у палац, його й питають.
— А що, чи звоював змія?
— Звоював, — каже.
— Ну, тепер ходім же, — кажуть, — на той світ, може, й дійдемо як-небудь.
Пішли. На дорозі згадала панна, що у змія в кишені є такі ключі, що як оббігти кругом палацу з ними, то палац звернеться в трубочку, а як махнуть ключами навхрест, то знову палац розвернеться і стане таким, як і перше був. Змій так часто робив.
— Оце, було, летить із дому, зверне палац, візьме в кишеню, а мене тут покине, і я сиджу одна, як палець, на дощі.
Вернулись, одкопали його, вийняли з кишені ключі, забрали в кишеню палац і пішли далі з царем.
Там, через місяць чи й більше, приходять вони аж до ланцюга.
От цар і прив’язує одну панну, потряс ланцюгом, і її потягнули на білий світ. Витягли ту, спустили ланцюг і за другою, а після і за ним спустили.
От він і думає:
«Може, яка зрада буде, прив’яжу я перше камінь, то тоді побачу».
От він і прив’язав камінь. Потягнули його вгору — а сам одійшов. Коли так, як до половини дотягли, а далі — як пустять! Упав камінь і розсипався, як пісок, бо де то… Така висота, що господи! Кинули і ланцюг.
От той цар плаче, бідний, що вже не може вийти на білий світ, іде та й плаче. Ходив він дуже довго — коли дивиться, аж стоїть дерево, та таке ж то високе, що й сказать не можна, а на тім дереві у гнізді лежать дітки грифа. А тут така хмара надходить, таке збирається, що не доведи, Господи! Він узяв, скинув з себе свиту, прикрив діток, щоб їх не залила вода. Коли прилітає старий гриф і питає своїх діток:
— Хто це вас прикрив? Я готовий тому дати, чого він забажає, або його на радощах з’їсти.
— Ні, — кажуть, — як не з’їси, то ми скажемо. Ондечки сидить чоловік під деревом, цей нас укрив свитою.
От гриф прилетів до нього і питає:
— Кажи, що хоч тобі дам, або на радощах з’їм тебе.
— За що ж ти мене будеш їсти? За те, що твоїх діток визволив од смерті?
— Ну, добре. Кажи, — що тобі треба, я тобі все дам, бо це перший раз у мене діти од дощу остались живі. Я полечу, а тут діти в гнізді і заллються.
— Ну, добре, — каже цар, — винеси мене на той світ.
— Ну, добру ти мені, — каже, — загадку загадав. Я тебе винесу, але і тобі загадаю загадку. Я тобі дам дванадцять кадовбів, щоб ти мені назбирав м’яса повнісінькі кадовби. Як назбираєш повні, тоді до мене їх поприв’язуєш, сам сядеш коло шиї, і я тебе понесу на білий світ. Як я тільки поверну голову назад, щоб ти мені зараз і вкинув у пащу кусок м’яса, а то як не стане чого їсти на дорозі, то я не долечу — упаду.
— Добре, — каже цар.
От приніс гриф кадовби, а цар уже пішов скоріше збирати м’ясо. Де що заб’є — чи там зайця, чи лисицю — все в кадовб несе. Там, може, через місяць чи через два назбирав повнісінькі кадовби.
Прилітає гриф, от він поприв’язував усі кадовби, сів сам коло шиї, і летять. Що повернеться назад — цар йому в пащу і вкине, що там попаде під руку — чи козу, то й козу, чи зайця, то й зайця. От-от уже долітають на білий світ, уже навіть видно світ білий. Обертається гриф раз — нема чого кинуть, обертається уже й другий — цар одрізав кусок литки і кинув йому в пащу.
От гриф вилетів уже на білий світ і питає:
— Яке це ти мені останнього разу дав м’ясо — а добре-то ж, добре таке, що я б усе їв та й їв.
— Е… я б тобі, — каже, — сказав, та боюсь, щоб ти мене не з’їв.
— Не з’їм, — каже, — тільки скажи.
Тоді цар показав йому свої ноги:
— Дивись, — каже, — звідкіля воно.
Гриф подивився. Йому жалко стало бідного царя, виплюнув його литку, звелів притулити до ніг, а сам полетів і приніс живлющої і цілющої води, помочив трохи зверху — воно так, як і було. І не знати навіть того місця, де зрослося.
От цар подякував грифові та й пішов своєю дорогою, а тут по всій землі розійшлася чутка, що нібито царя давно вже і на світі нема.
Царем обібрався його головний генерал, і то б треба йому одружитися на цій панні, що із-під землі витяг ланцюгом. Він-то дуже хоче, але вона не хоче за нього вийти — думає, що ще вернеться цей цар, що од змія визволив її, — і вередує та й вередує. Скільки вже шевців у царстві не було, ніхто їй не догодить черевиків зшити. Принесе, пані каже:
— Зрізать йому голову!
Де б хто якого шевця не запобіг у царстві — зараз його ведуть до неї і заказують черевики.
От цар приходить до одного шевця та й проситься, щоб той його прийняв до себе за помічника.
— Чоловіче добрий, — каже хазяїн, — якби ти знав, що для мене вже смерть готується, то ти б до мене не просився.
— Як? — каже.
— Да так: царівна заказала мені черевики, щоб на завтра були готові. Як сподобає, то добре заплатить, а як не сподобає — голову одрубають. Та де там мені догодити їй? Не такі вже шевці шили, як я, та й то не догодили, а то б то я догодив!
— Не журись, чоловіче добрий, — каже цар. — Якось-то воно буде, може, як-небудь догодимо.
От швець взявся за черевики та так плаче, що й сказать не можна — йому, бідному, не хочеться і вмирати самому, і діточок дрібнесеньких не хочеться покинути сирітками. А цар каже:
— Не плач, чоловіче, я колись трохи учився шить, може, як-небудь і догодимо цариці. Лягай спать.
От чоловік ліг спати, а цар вийшов надвір, подивився, що нема нікого кругом, скоріш махнув ключами навхрест.
Став палац такий, як і був під землею.
Він тоді скоріше всередину — як почав по кухрах ритись, як почав, та аж поти рився, поки не знайшов черевичків в одному кухрі. Вискочив із палацу, махнув ключами — і знов палац звернувся у трубочку. Він узяв його в кишеню, черевички зав’язав у хусточку і поставив на столі.
Вранці чуть стало на світ благословляться — проснувся хазяїн, дивиться, аж приймак його спить і черевиків не видно.
— Що ж ти, — каже, — чоловіче, зі мною наробив? Я ж тепер пропащий навіки — осиротив ти моїх діточок.
— Не плач, чоловіче, я вже черевики пошив, ти тільки понеси їх та оддай.
От він як розвернув хустинку, так у хаті аж засвітило. Він тоді зрадів, сердешний, скорій одягнувся і поніс.
Приніс. Вона побачила і пізнала, що цар уже вибрався на цей світ, і каже:
— От що до ладу, так до ладу! Добрі черевики! Ну, коли ти такий майстер, так зроби мені до шлюбу ще сукню.
От цей чоловік вертається додому та знов плаче — плаче сердешний так гірко, як мала дитина.
— Оце вже, — каже, — захотілось їй мене зі світу звести. Я швець і то поганий, а вона мені загадала кравецьку роботу. Я зроду і голки в руках не держав.
Приходить додому і розказує.
— Ти, чоловіче, мене од смерті відрятував уже, а тепер уже не вирятуєш — загадала мені шить сукню, а я й голки не вмію в руках держать.
— Не журись, — каже йому наймит, якось пошиємо.
— Е… де там тобі пошиємо! Тут, певно, й матерії не можна дістать такої, щоб їй подобалась. Піду куплю.
Пішов, приніс там якої міг знайти луччої, і плаче, сердешний.
— Не плач, — каже йому цар, — якось воно буде. Лягай спати. Може, я пошию.
От як усі лягли спать — він знову вийшов надвір, махнув навхрест ключами — став знову палац такий, як був під землею. Він скоріше кинувся по кухрах, знайшов сукню таку, що їй більш усього до смаку приходилась, оббіг кругом палацу три рази з ключами, палац звернувся в трубочку, він взяв у кишеню і ліг спати.
Встає хазяїн вранці, уже б то й треба нести тую сукню, а тут ще й досі висить на кілочку та матерія, що вчора набрав! Плаче, сердешний.
— Чого це ти плачеш? Я уже сукню пошив, тільки однеси.
— А де ж вона?
— Та он в хустці на столі. — Той як розвернув, аж у хаті засіяло. От він зрадів, одягнувся і поніс.
— Оце, — каже панна, — сукня якраз мені до смаку прийшлась. Ну, коли ти такий майстер, то зроби ж мені до завтра міст од мого палацу аж до самої церкви. Я завтра піду вінчаться.
Пішов той швець, плачучи, додому. Цар його побачив і питає:
— Чого ти, — каже, — плачеш?
— Як же мені не плакать, коли мені знов загадала будувати на завтра міст од палацу аж до самої церкви.
— Не журись, я тобі в помочі стану. Лягай лучче спати.
Цар вийшов надвір, як уже всі спали, махнув ключами — зробився палац. Він туди пішов, знайшов той міст — складений був, розміряв — якраз вистачило. Тоді взяв сокирку — ходить по містку, стукає то сям, то там.
Цариця дивиться у вікно вранці ранесенько — аж міст готовий. Тоді вона одяглась, вийшла на міст, стала придивлятися до того майстра, що стукав сокиркою, пізнала на руці свій перстень, що вони помінялись, як виходили на цей світ. Зраділи обоє, поцілувались, пішли до церкви і взяли шлюб.
А того генерала, що хотів з нею шлюб узяти, цар скарав, а сам став, як і перше, царювати.

Іван Іванович — руський царевич та морське чудерство

Як був собі цар та не було в нього дітей. От вийшов він раз на ярмарок, а бабка сидить, масло продає.
— Чого ти, — каже, — журишся? Я знаю, як тобі запомогти!
Він розсердився й ударив її, а далі й одумавсь: «За що, — каже, — я її ударив? Вернусь, попрошусь».
— Прости мене, — каже, — бабко, що я тебе ударив!
— Бог простить.
— І в другий раз.
— Бог простить всі три рази.
— Що ж ти, бабусю, знаєш?
— Та ось що: звели ти своїм невідничим, хай вловлять рибку — золота головка, а срібний хвостик, одна луска золота, а друга срібна, та хай цариця тієї рибки поїсть, то буде у вас дитина.
Так усе, як та бабка казала, так усе і зробили, і родила цариця сина Івана Івановича — руського царевича.
От той цар помер, а Іван Іванович на царстві зостався.
От і пише змій до його матері, щоб вона, біла цариця, до нього вийшла, а то він усе царство знищить. Показала цариця ту записку Івану Івановичу, він прочитав, іде, журиться. Пішов на базар, аж сидить бабка, масло продає:
— Чого ти, Іване Івановичу — руський царевичу, журишся? Я тобі у твоєму горі поможу.
— Що ти, стара, можеш?
— Збери ти, — каже, — військо та поїдь у такий-то ліс, знайдеш могилу, а на могилі дуба. Під тим дубом дванадцять каменів, під каменями дванадцять дверей, а за тими дверима на дванадцяти цепах стоїть богатирський кінь — дим п’є, а огонь їсть — ото і твій.
Зібрав він військо, знайшов ту могилу, вивернув дуба, каміння порозкидав, двері порозбивав, добув того коня.
— Ну, — каже кінь, — пусти мене, Іване Івановичу — руський царевичу, на три зорі на пшеницю, на зелену кошеницю, бо я тут дуже охляв.
Пустив він його. Через три зорі летить кінь.
— Тепер, — каже, — сідлай мене тугенько, сідай на мене ладненько, та на тобі хусточку. Як займеться на мені три волосини, то ти нею махни сюди-туди тричі.
От сідла він його тугенько, сіда на нього ладненько, сюди-туди обертається, козацького ума набирається.
— Як тебе, — каже кінь, — нести: чи повище комишу, чи в півдерева, чи повище дерева?
— Неси, — каже, — повище комишу.
От версти за три не долетіли вони до того змія, зайнялись на коневі три шерстини. Царевич тією хусточкою махнув сюди-туди, вони і загасли.
Прилетіли до змія, змій і пита:
— А що? Чи будемо битися, чи будемо мириться?
— Та вже ж битися.
От побив його Іван Іванович — руський царевич, змій і проситься:
— Не бий мене до останку, а вези в своє царство.
— Як же я тебе повезу, — каже, — що ти мене ще за три версти трохи не спалив?
— Вмотай мене у тороки та й вези, нічого не бійся.
Привозе царевич його у своє царство, всі на нього чудують, а там узяв та й запер змія у темницю, а сам поїхав на полювання.
От посилають у темницю тому змієві їсти з дівкою. Змій ту дівку попобив:
— Не хочу, — каже, — їсти! Хай сама біла цариця принесе!
Дівка усе те розказала. Пішла біла цариця вже сама. Як пішла та там і полюбилася з тим змієм. Давай вони тоді радитись, як би то їм царевича позбутися. Змій і каже:
— Є де-не-десь змій з шістьма головами. Хай царевич його вб’є, шість пляшечок крові наточить та привезе. То я тієї крові нап’юсь, одужаю, так я царевича вб’ю сам.
От приїхав царевич з полювання, цариця йому й каже:
— Що це ти одну нечисту силу знищив, а ще десь є, кажуть, друга — з шістьма головами. Поїдь вбий і ту та привезеш мені з неї шість пляшечок крові.
Він до коня. Сідла його тугенько, сіда на нього ладненько, сюди-туди повертається, козацького ума набирається.
От виїхали, дає йому кінь хусточку та й говорить:
— Як займеться на мені шість шерстинок, так махни нею шість разів сюди-туди; та кажи, як тебе нести: чи повище комишу, чи в півдерева, чи повище дерева?
— Неси мене, — каже, — в півдерева.
Кінь як поніс, як поніс, домчав. Зараз того змія забили, шість пляшечок крові наточили, вже й дома.
Однесла цариця тому змієві ту кров, він випив.
— А що, — пита цариця, — подужчав?
— Ні, — каже, — ще не подужаю його, а якби я випив дванадцять пляшечок крові з морського чудерства, що у нього три губи і на кожну губу бере по дванадцять кораблів, то б наче подужчав.
Цариця тоді до царевича розжалобилась:
— Переміг ти, — каже, — дві нечисті сили, якби он ще третю! Є, кажуть, на морі морське чудерство з трьома губами: на кожну губу по дванадцять кораблів бере, так забий його та наточи дванадцять пляшечок крові.
Пішов він до коня та й розказує:
— Нічого, — каже кінь, — бери тільки три гачки по сім пудів вагою.
От сідла він коня тугенько, сіда на нього ладненько, сюди-туди обертається, козацького ума набирається. Виїхали в поле, кінь і каже:
— На тобі оцю хусточку та, як займеться на мені дванадцять волосин, махни нею дванадцять разів сюди та туди, та кажи, як тебе нести? Чи повище комишу, чи в півдерева, чи повище дерева?
— Неси мене, — каже, — повище дерева.
Кінь як поніс його, одразу коло моря і стали.
Дивиться царевич, аж там стоїть хатка, а в тій хатці бабка.
— Дай, бабко, води напитись.
— Нема, — каже, — оце привели царівну морську чудерству на пожирання. Воно як з’їсть її, то й дасть напиться.
Царевич зараз пустив коня на пшеницю, на зелену кошеницю, а сам зайшов до тієї царівни.
Полюбив він її, гуляли вони… А далі ліг він поспати, а їй дав швайку й молоток.
— На, — каже, — та як буде бурун нестися, та камінь котитись, бий молотком по швайці коло вуха!
От незабаром як понесе бурун, як покотить каміння, царівна помалу б’є, він і не чує. Та кінь уже почув, прилетів та як ударить копитом у стіну, царевич і прокинувся. Сів тоді на коня, а тут і морське чудерство одну губу випустило. Він і накинув її гаком. Воно другу випустило, він і на другу накинув. Воно третю. А він і третю зачепив. Тоді те морське чудерство як потягне його та й втягло аж на шістдесят верст углиб.
— Держись же, — каже кінь, — ось я його ще потягну.
Як смиконе, так на шістдесят верст на сухопуття й витягнув. Тоді заходились: порубали його, крові наточили і поїхали.
От оддав він ті пляшечки матері, а сам і подався знову на полювання.
Попив змій тієї крові.
— Ні, — каже, — не подужаю. Велика в ньому сила. А давай, — каже, — його банщиків підкупимо. Як він буде митися, то нехай наставлять його шаблю — вона його сама заруба.
(А у нього та була така шабля, що на що наставити, так і перетне.)
Банщики так і зробили: наставили ту шаблю, а вона і одсікла йому голову. Так та голова вже як падала, так сказала:
— Знищили ви мене, так поховайте у такім-то лісі, у чавунній труні.
Ото поховали його, як він заказав, бо мертвого вже не страшно.
А та царівна, що він її полюбив, коли біля моря був, як повернулася додому, то знайшла собі двох синів.
Батько як дізнався:
— Е, — каже, — чорт чорта і виведе! — (А він думав, що вона прижила їх з тим чудерством, та звелів її синів посадити у темницю.)
От вони як трохи підросли, то й кажуть:
— Чого ми тут сидимо? Берися ти за ту стіну, а я за цю!
Та й розвалили темницю і вийшли на божий світ. Ото вийшли та й пішли собі, куди очі.
Ходили, ходили та й зайшли у той ліс, де батькова труна була. Ідуть лісом, дивляться — вогник. Вони пішли на нього. Прийшли, аж там труна. Вони і прочитали на ній запис.
— Це ж, — кажуть, — наш батько.
— Іди ж ти у село, — каже один, — та візьми де коняку, та уб’ємо її, та бандури викинемо з неї, а самі сядемо всередину, то щось на ту коняку і сяде.
От привів один коняку, сіли вони їй всередину. Аж ось летить орел і орленя. Орленя кричить:
— М’ясо! М’ясо! — та й сіда.
А орел:
— Кром, кром, не сідай, бо вхопить.
Дурне орленя і сіло, а один брат і піймав його за ніжку.
— А що? Я ж казав, що те ж і буде, — каже старий орел та просить, щоб пустили те орленя.
— Ні, — кажуть брати, — добудь нам живлющої та цілющої води, тоді одпустимо.
— Добре, — каже.
Та полетів та десь у болоті набрав. От приносить, один брат хотів уже пустити орленя, а другий захопив його та й розірвав.
— Як це живлюща, — каже, — та цілюща вода, то воно оживе, коли ми нею його покропимо.
— Ні, — каже орел. — Це я вас дурив. Треба справді летіти.
А ту воду живлющу та цілющу та стерегли три сестри того морського чудерства, та всі три в одне око дивилися.
От прилетів орел — давай битись там перед ними, а вони за ним ганятись. Та як усі три в одне око дивилися, то все за однією і плутають. А він то сюди, то туди, а далі до тих колодязів — і набрав.
От приніс, вони покропили те орленя, воно й полетіло. Тоді вони до батька. Покропили його, він і встав.
— Ху, — каже, — як я довго спав!
Зараз признав їх, і пішли вони до його матері, а вона вже зі змієм царює.
Зараз того змія розметали, а її повезли у ліс, залишили біля дуба, дали куль соломи і поставили черепочок.
— Як, — кажуть, — з’їсть за три роки цей куль соломи та наплаче черепок, то ще можна матір’ю прийнять.
Навідались через три роки, аж той куль соломи цілісінький, а в черепочку разів дванадцять качка качат вивела.

Про бідного парубка і царівну

Була собі в гаю хатка, а в тій хатці жила жінка з сином. Поля у них не було, бо кругом був гай густий, а хліб вони купували. Не стало в них хліба, то жінка й посилає свого сина по хліб.
— На тобі, — каже, — сину, ці гроші та піди купи хліба.
Узяв той син гроші й пішов. Іде та й іде, коли дивиться, аж веде чоловік собаку вішати.
— Здоров, дядьку!
— Здоров!
— Куди ти собаку ведеш?
— Поведу, — каже, — в гай та повішу, а то вже стара стала, ні до чого не годяща.
— Не вішай її, чоловіче, продай лучче мені!
— Купи!
— Що ти хочеш за неї?
— А ти що даси?
От він віддав ті гроші, що мати йому дала на хліб, а собаку взяв і повів додому. Прийшов додому, а мати його й питає:
— А що, сину, купив хліба?
— Ні, мамо, не купив.
— Чом же ти не купив?
— Я йшов, коли дивлюсь — веде чоловік собаку вішати, то я взяв та й купив.
Дала йому мати грошей і послала його знову по хліб. Пішов він, коли дивиться — несе чоловік кота.
— Здоров, дядьку!
— Здоров!
— Куди ти, дядьку, йдеш?
— Несу кота в гай.
— Нащо ж ти його несеш у гай?
— Повішу. Не можна через нього нічого в хаті вдержати: що б не поставив, що б не положив, уже він його не промине!
— Ти б, — каже, — мені його продав!
— Купи!
— Що ж тобі дати за нього!
— Я не буду торгуватися: що даси, за те й продам.
От він ті гроші, що мати йому дала на хліб, віддав, узяв кота та й пішов додому. Приходить, а мати його й питає:
— А де ж ти хліб дів?
— Та я й не купив!
— Чом же ти не купив? Де ж ти гроші дів? Може, ще якогось чорта купив?
— Купив,— каже.
— Нащо ж ти купив?
— Ніс чоловік кота у гай і хотів його повісити, так мені його жалко стало, то я взяв та й купив.
— На ж тобі ще грошей, та гляди вже — нічого не купуй, у хаті вже й одного окрайця хліба нема.
Пішов він. Іде та йде, коли дивиться— б’є чоловік гадюку.
— Нащо ти,— каже,— чоловіче, гадюку б’єш? Ти б лучче мені її продав!
— Купи,— каже,— продам.
— Що ж тобі дати?
— Що даси, то те й буде.
Віддав він йому всі гроші. Той чоловік забрав і пішов собі далі, а гадюка й каже:
— Спасибі тобі, чоловіче добрий, що ти визволив мене від смерті. На тобі оцей перстень: як тобі чого треба буде, то ти перекинь його з однієї руки на другу — до тебе зараз прибіжать слуги. Що б ти їм не загадав, що б ти не придумав, — усе зроблять тобі. Узяв він той перстень і пішов додому. Підходить до хати, перекинув з однієї руки на другу — явилось їх такого, що страх!
— Щоб мені, — каже їм, — був хліб!
Тут сказав, а тут уже й нанесли хліба такого, що страх!.. Прийшов він у хату та й каже:
— Ну, тепер, мамо, уже не будемо ходити хліба купувати: дала мені гадюка такий перстень, що як перекинути його з однієї руки на
другу, то зараз прибіжать слуги: що б я їм не казав, що б я їм не загадав — усе зроблять.
— За що ж вона тобі дала?
— За те, що я її визволив від смерті. її чоловік хотів убити, а я в нього купив за ті гроші, що ви дали на хліб.
От вони так і живуть, і собачка та кіт з ними. І тільки йому чого схочеться — він зараз перекине перстень, слуги прибіжать і зроблять, що треба.
От і схотілося йому женитися. Він і каже своїй матінці:
— Підіть, матінко, та висватайте за мене царівну.
Пішла вона до царівни, розказала, чого прийшла, а царівна й каже:
— Як пошиє твій син такі черевички, щоб на мою ногу якраз прийшлись, то піду за нього заміж.
Пішла вона додому та й каже синові:
— Казала царівна, як ти пошиєш їй такі черевички, щоб на її ногу прийшлись, то піде за тебе заміж.
— Добре,— каже,— пошию.
Увечері вийшов надвір, перекинув з руки на руку перстень,— зараз і назбігалося слуг. От він і каже їм:
— Щоб мені до ранку були черевички, золотом шиті, а сріблом підбиті і щоб ті черевички якраз прийшлись царівні на ногу.
На другий день устає він — уже черевички готові стоять. Взяла мати черевички і понесла царівні.
Поміряла вона — якраз на її ногу. От вона й каже:
— Скажи своєму синові, щоб він пошив мені за одну ніч сукню до вінця і щоб та сукня була не довга і не коротка, не тісна і не широка — щоб вона саме на мене прийшлась.
— Добре,—каже,— мамо, лягайте спати: все зроблю, що б вона мені не загадала.
Полягали спати, а він вийшов надвір, перекинув перстень з руки на руку — зараз слуг найшло такого, що страх!
— Щоб мені, — каже, — до ранку була сукня із такої матерії, що світиться так, як сонце, і щоб та сукня саме прийшлась на царівну.
— Добре, все зробимо.
Ліг він спати. На другий день устає й каже матері:
— Ну, йдіть, мамо, до царівни та й несіть сукню. Що вона ще скаже?
— Що ж я,— каже,— сину, понесу? Де ж та сукня?
Пішов він до стола, підняв хустку,— так у хаті і засяяло, неначе сонце зійшло.
— Ось, мамо, на столі сукня лежить під хусткою — несіть її!
Взяла вона сукню та й понесла. Приходить до царівни, а вона й питає:
— А що ти нам скажеш, жінко добра?
— Принесла,— каже,— вам сукню до вінця.
Як відкрила вона ту сукню — так у покоях і загорілось усе. Наділа царівна її, стала перед дзеркалом, подивилась — аж підскочила: так зраділа, що така гарна зробилась. Пройшла вона раз по світлиці, пройшла вдруге — просто як сонечко; так від неї й сяє.
— Ну — каже, — жінко добра, нехай він мені ще зробить міст від мого палацу аж до тієї церкви, де ми будемо вінчатися, і щоб той міст був із срібла й золота. Як міст буде готовий, тоді підемо до вінця.
Приходить та жінка додому та й каже синові:
— Казала царівна, щоб був міст від того палацу, де вона живе, до церкви. Казала, щоб той міст ти зробив із золота та срібла.
— Добре,— каже,— мамо, лягайте ж відпочивати.
Полягали ввечері спати, а він вийшов надвір, перекинув з руки на руку перстень, — такого слуг насходилось, що й двір тісний став. От він їм і каже:
— Щоб мені до ранку був міст із срібла й золота від палацу царівниного до церкви, — я там буду вінчатися, — і щоб, як туди я буду з царівною їхати, з обох боків цвіли яблуньки, груші, вишні, черешні, а як назад буду їхати, то щоб уже все поспівало.
— Добре,— кажуть,— до ранку все буде так, як ви хочете.
На другий день устає він, вийшов з хати, аж дивиться— стоїть міст, і з обох боків садки ростуть. От він вернувсь у хату та й каже матері:
— Ідіть, мамо, та скажіть царівні, що вже й міст готовий, нехай їде до шлюбу.
Пішла мати до царівни, сказала їй, а вона й каже:
— Я вже міст бачила — дуже гарний міст. Скажи ти своєму синові, нехай він приїздить вінчатися.
Прийшла та жінка додому та й каже синові:
— Казала царівна, щоб ти завтра їхав вінчатися.
От він через ніч збудував собі палац, а на другий день поїхав до церкви, повінчалися з царівною і вертаються назад, а на мосту вже все поспіває: і яблука, і груші, і вишні, і черешні, і всяка-всяка садовина, яка тільки на світі є…
Приїхали вони в той палац, відгуляли весілля та й живуть собі. І той собачка та котик з ними. Прожили вони там якийсь час, от раз царівна й питає свого чоловіка:
— Скажи мені, серденько, як ти пошив мені черевички й сукню: ти ж з мене й змірка не брав? Як ти за одну ніч збудував такий міст і де ти набрав стільки золота та срібла?
— У мене, — каже, — є оцей перстень; як я його перекину з однієї руки на другу, то зараз назбігається до мене слуг повен двір. Що б я їм не загадав — усе зроблять. То вони зробили черевички й сукню, збудували міст і палац цей, що ми живемо,— все вони мені роблять.
От вона діждалась, поки він заснув добре, тихенько зняла з нього той перстень, перекинула з руки на руку, тих слуг такого найшло, що страшно й глянути. От вона їм і каже:
— Щоб зараз тут були і коні, і ридван, — я поїду до свого палацу, а щоб із цього палацу ви зробили стовп такий, щоб тільки можна було моєму чоловікові стояти й лежати, і зараз цей стовп щоб перенесли за море. Та глядіть мені, щоб ви його не збудили, щоб він уже прокинувсь у стовпі.
— Добре,— кажуть,— усе буде так, як звелено.
Вийшла вона, стоїть ридван. Сіла вона та й поїхала. А палац ураз стовпом став, — так його й потягли ті слуги через море.
Другого дня вранці прокидається царівнин чоловік, аж нема ні жінки, ні палацу, ні персня — нічого нема, тільки стовп стоїть. Хотів вийти — дверей нема. Полапав він одну стіну, полапав другу— не можна вийти; тільки віконце маленьке пущено. Живе він, бідний, там, ніхто йому їсти не дає. Там би він і вмер, і пропав, якби не собачка та кіт, бо й вони в тому стовпі зосталися і можна їм вилазити в те віконце. От собачка побіжить у поле, украде з торби в якого хлібороба шматок хліба та й принесе, а котик візьме в зуби, полізе до віконця і віддасть йому. Назбирали трохи хліба, от собачка й каже котові:
— А що, — каже, — є в нашого хазяїна хліб, ходім за море, може, як-небудь добудемо перстень.
— Ходім! — каже кіт.
От пішли. Біжать та й біжать, прибігають до моря. Сів котик на спину собаці та й поплили. Довго плили і таки добились до берега.
Вийшли на берег, погрілись трохи на сонці, а котик і каже:
— Ти, — каже, — зостанься над морем, а я побіжу до палацу. Як я добуду персня, то бігтиму щосили сюди, щоб зараз і назад, а то щоб ще й не наздогнали.
— Добре, — каже собачка. — Іди ж ти до палацу!
От котик побіг. Біжить та й біжить, біжить та й біжить, і не відпочива, та все біжить. Коли дивиться — аж стоїть палац і коло нього варта. От той котик прибіг у двір і бігає. Підійшла та царівна під вікно, дивиться, аж кіт ходить по двору. Вона взяла його й пустила в світлиці. Тиняється той котик по світлицях та все придивляється, де царівна перстень ховає… Як доглядівся, діждався, що всі полягали спати, ухопив перстень та й побіг. Прибігає до моря та поспішається так — скочив собаці на спину, собака кинувсь у воду — поплили.
От перепливали вже вони й море, скоро й берег, собака й питає котика:
— А що, держиш персня?
Кіт мовчить, бо перстень у нього в роті. А собака таки не покидає свого:
— Скажи, я тебе питаю, чи ти держиш персня? А то я тебе в море скину, коли не скажеш.
Мовчить кіт, а собака так розсердивсь:
— Ну, не кажеш — оце ж кидаю!
Кіт злякався та:
— Держу!
А перстень бульк у море! Мовчить тоді кіт, знову нічого не каже. Перепливли через море, повиходили, кіт і напався на собаку.
— Такий-сякий! Через тебе я персня впустив! Нащо ти мене допитував! Тепер лізь у море, шукай персня! Як хочеш, а лізь!
Поліз собака,— бродив-бродив, бовтавсь-бовтавсь — нема. Почали вони вельми сваритися з котиком. А далі й кажуть:
— Будемо ходити понад морем та питати, може, хто знайдеться такий, що нам його дістане з моря.
От вони погрілись трохи на сонці та й пішли понад морем. Кого зустрінуть, кого побачать — усе розпитують, чи не може він дістати перстень із моря, або чи не знає такого, щоб міг дістати: нікого такого не напитають. А кіт і каже:
— Знаєш що? Ходім понад берегом та візьмемось до жаб та до раків.
— Добре, — каже собачка, — ходім!
От і пішли. Знайдуть оце жабу й питають:
— А що, винесеш нам із моря перстень? Винось, а то вб’ємо.
Яку піймають, то вона їм і каже:
— Я знаю, де ваш перстень. Пустіть мене, то я вам його принесу.
Вони пустять їі, то вона собі й попливе, а про перстень і ні гадки.
То жаби боялись їх, а то вже й перестали. Котра попадеться, то зараз і каже: «Принесу перстень», вони її й пустять. От ідуть вони увечері понад морем, аж дивляться — жабеня скаче. Вони піймали його та й питають:
— Ти знаєш, де в морі лежить перстень?
— Не знаю… квак, квак!
— Як ти не знаєш, то ми тебе вб’ємо.
І почали те жабеня душити. Стара жаба побачила, вилізла з води, та така здорова, як відро, та й каже:
— Не бийте моєї дитини: я вам із моря винесу ваш перстень.
— Добре, — кажуть, — ми його будемо держати, аж поки ти нам принесеш; як принесеш, тоді його пустимо.
Пірнула та жаба в море, знайшла перстень, віддала їм. Вони перстень узяли, пустили те жабеня і побігли до стовпа. Прийшли до свого хазяїна, аж він уже весь хліб поїв; уже два дні і кришки в роті не було, — такий сухий став, як скіпка. Зараз котик подерсь до віконця, віддав йому той перстень. Він перекинув його з руки на руку,— зараз і явились слуги. От він їм:
— Перенесіть цей стовп назад туди, де й був, і щоб був знову з нього палац, а в ньому моя жінка й мати.
Тільки сказав — так усе й зробилося. Жінку ж він прогнав, а сам там живе з матір’ю, з котиком та з собачкою.

Орел-беркут

Жив, де не жив, один старий вояк. Мав уже сто літ, але ніколи не був хворий. Коли заслаб, то покликав сина і почав казати:
— Слухай сюди, сину. Я тобі передаю вояцького кріса. Як не буде на світі війни, можеш стріляти з нього всяку дичину, але беркута не руш.
— Чому? — питає син.
— Раз було таке і таке діло. Я бився з одним Шарканем. Великий був змій — мав аж шість голів. Я стинаю то одну, то другу, а Шаркань притулює до них свою шию — і знову приростають. Зморився я, але зморився й ворог. А над нами якраз летів беркут. Шаркань кличе: «Беркуте, принеси мені у дзьобі хоч краплю води, бо з жаги загину!» А я прошу собі: «Ей, беркуте, не слухай ти змія. Принеси у пазурах піску. Я посиплю відрубані голови — і вони не приростуть». Тоді беркут послухав мене. Так я убив Шарканя й лишився живим.
Син йому пообіцяв, що не буде стріляти в орла. І старий помер. Син поховав його, як треба, а сам узяв на плече гвинтівку — нянькового кріса — і помандрував.
Під одною липою, що росла на полі, застала його ніч. Стало темно-темно. І хлопець думає собі: «Тут переночую». Але далеко на горі засвітилося. Він рушив туди. Вийшов на гору, а то світло — в хатці. Хлопець заглянув крізь вікно і бачить: дванадцять розбійників сидять за столом і бавляться із золотим яблуком.
Вояків син міркує: як їм дати знати, що він не боїться? Бо інакше не зайти до хати! Коли один з розбійників тримав золоте яблуко на чорній долоні, мандрівник поцілився і вистрелив. Яблуко розсипалося в мак. А розбійники сидять, не рушаються з місця. Тоді хлопець вирішив:
«Зайду я до них! Най буде, що буде!»
Зайшов. А старший був такий силач, що взяв його на чорну долоню, обдивився й каже:
— Ти нам розбив найдорожчу річ: у золотому яблуці було наше щастя. За те маєш загинути. Але залишишся живим, якщо зі свого кріса уб’єш одного беркута.
— А що то за беркут? — запитує хлопець.
— За третьою горою є один поганин. Живе у темному палаці, без жодного вікна. Не можемо дізнатися, що він там ховає, бо на брамі сидить старий беркут — не дає підступитися. Його можна зняти тільки пострілом, а в нас немає крісів.
Вояків син подумав і каже:
— Та що його боятися! Я пройду й без пострілу!
Розбійники дуже здивувалися. Всі хотіли бачити, як то воно буде.
А що надумав собі хлопець? Він набрав у постоли землі, взув їх — і вже йде. Розбійники — за ним. Прийшли за третю гору і позупинялися біля темного палацу. А хлопець — просто до воріт. Беркут скрикнув і розпростер крила. Але хлопець каже:
— Чого ти кричиш, беркуте? Я ж стою не на твоїй, а на своїй землі. Чи, може, ти сердитий на тих, що за мною? Вони — мої слуги.
Беркут склав крила і мовчить. А син вояка наказав розбійникам:
— Ану, хлопці, похваліться силою — проламайте мура.
Коли вхід був зроблений, мандрівник шепнув:
— Чекайте мене тут. Я сам піду й розвідаю, що там у палаці.
А в поганина було так, що коли на брамі дрімав беркут, дрімала і вся варта. Ступив хлопець до перших дверей, а перед ними хропить дідо, якому з рота сапає синє полум’я. Підходить він до других дверей — там ще міцніший дідо: йому з рота б’є червоне полум’я. Підійшов до третіх, а під ними найстрашніший страж, бо йому з рота бухкає чорне полум’я.
Хлопець опинився серед великої світлиці, в яку падало світло через скляну стелю. Тут спала біла дівчина. На пальці у неї був золотий перстень, а на грудях золота хустинка. Молодому хлопцеві дуже полюбилася така красна дівчина. Він нахилився до красуні, поцілував її. А вона відразу прокинулася.
— Ой, як я довго спала! — легко зітхнула дівчина і запитала хлопця: — Хто ти? Що тут робиш?
— Я прийшов, принцесо, тебе розбудити і вивести з темного палацу, — відповідає хлопець.
Дівчина зраділа:
— Тоді я — твоя суджена. Тікаймо, бо вже скоро має прийти поганин.
Вояків син каже:
— Та куди втікати? Звідси єдиний вихід — крізь пролом у мурі, а там стоять дванадцять розбійників.
— Клич їх на подвір’я.
Розбійники один перед другим полізли у пролом, але коли стали на подвір’ї, то всі поприлипали до товстелезної стіни: палац поганина був із самого каменю.
Хлопець і дівчина тікають, але в дорозі й веселяться, граються. Поганин тим часом вернувся в палац і застав розбійників. Усіх пожер і йде до світлиці. Дівчини нема! Накинувся на стражів і повбивав їх, вийняв шаблю й на старого беркута. Але той вдарив крилами і полетів услід за молодятами.
А вони якраз прийшли до широкої води і журяться, як їм перейти. Видять — летить беркут. Подумали, що старого беркута пустив на них поганин. Чекати тут ніколи, бо він, раз-два, схопить у пазурі дівчину і понесе назад. Хлопець вистрелив. Беркут упав мертвим.
Не встигли отямитися — їх наздогнав поганин. На місці води вчинилася величезна яма, і поганин з дівчиною зник у темній глибині. Хлопець закрив очі й кинувся за ними. Коли зсунувся у яму, перед ним відкрився цілий підземний світ. Там у хатах жили тільки відьми, але хлопець розумно зробив, що ступав поганиновим слідом: відьми його боялися. Зайшов у першу хату, а відьма йому каже:
— Я — твоя сестра.
І пригостила склянкою міцного вина — з волячої крові.
Хлопець дійшов до другої хати. І там стара ґаздиня назвалася сестрою: прийшов поганиновим слідом, і відьма собі думала, що він — нечиста сила. Випив дві повні склянки міцного вина — з волячої крові. Третя сестра дала йому випити три склянки вина, від якого хлопець не сп’янів, але відчув неймовірну силу. Він почав питати:
— Сестро, а де поганин? Украв у мене дівчину і десь тут сховався!
— Тяжке твоє діло, — відповіла відьма. — Поганин володіє усім підземним світом, ще й на землі має один темний палац.
— Я там уже був.
— Тоді йди його слідом і дійдеш до брами. Брама буде закривати вхід до середини гори, але вона не замкнута. Тут ніхто не стереже поганина, бо царство під землею належить йому. А від нашого вина ти маєш стільки сили, щоб відхилити тяжку браму.
Хлопець сховався під горою і вислідив, коли поганин вийшов. Сам забіг до дівчини. Дівчина зраділа, обняла його. І почала просити;
— Втікай, бо в цьому домі не сміє бути більше одної душі.
— Я не боюся — в мене кріс.
— Поганин — бездушник, такого куля не бере!
— А в чому його сила?
— Я не знаю.
— Ти дізнайся. Я буду чекати…
Хлопець пішов, а дівчина думає, як вивідати в поганина його таємницю?
Коли дідо вернувся додому, вона запитала:
— Скажи, у чому твоя сила?
— У вінику! — зареготав поганин. — Як у старої відьми.
Другого дня дівчина обклала віник золотом. Поганин здивувався:
— Що то, принцесо?
— Твоя сила.
Поганин так зареготав, що аж гора затряслася.
— Моя сила схована в печі.
Коли він пішов з дому, дівчина все золото висипала в жар. Поганин вернувся, а вона показує у піч.
— Що ти наробила! — розсердився дідо.
— Я твою силу так честую.
— Ти дурна! Моя сила таїться у тому, що я маю серце бугая!
Так у гніві він не спам’ятався, як виказав свою таємницю. А тоді вчинився бугаєм. Нараз люто заревів і вибіг за браму. Син вояка нічого не знав, що то є поганин, і не ховався перед ним. Бугай накинувся на хлопця. Той вистрелив. Бугай упав мертвим.
А дівчина вибігла з гори:
— Ой, то був поганин. Він може ожити. Треба його швидко порубати.
Бугая порубали, м’ясо склали у залізну бочку і аж так пустилися в дорогу.
Але куди вихід з підземного царства? Дорогою хлопець зайшов до тих відьом, що перед тим назвалися сестрами. І вони порадили:
— Звідси можна вийти через широку воду. Там побачиш човен, на якому плаває один старий беркут.
— А що то за беркут? — налякався хлопець.
— Той, котрого вбили в наземному світі. Тепер живе в підземному царстві, але літати тут не може. Возиться в човні.
— Як же мені з беркутом домовитися? — зажурився хлопець.
— А ти не журися, — сказали йому відьми. — Коли в того беркута стріляли, то він бачив двох. Тому не смій сідати у човен разом з дівкою, бо він вас потопить. Пусти наперед дівчину, а сам почекай.
Так воно й було. Вояків син переправив дівчину, а потому сів у човна сам. Але беркут, як побачив кріса, нараз кинувся убік. Човен перевернувся, хлопець почав тонути. А його кріс уже пішов на дно. В ту ж хвилину беркут відчув крила. Він схопив у пазурі того, що потопав, і вилетів у наземний світ….
Там леґеня вже чекала дівчина.
Та надійшла дуже темна хмара, полив огняний дощ. Беркут злетів і простер над ними свої широкі крила. Захоронив молодят від смерті, але сам згорів.
І нараз роз’яснилося. Тоді дівчина згадала, що вона з такого і такого царства — її з царського двору поніс лихий вітер. Дібралися вони до царя, а там дуже зраділи і дівчині, і хлопцеві. Справили їм велике весілля. Син старого вояка почав царювати, і всім жилося добре. А ще кажуть, що молодий цар заборонив у цілій країні стріляти в орлів-беркутів.

Як лисичка Івана-баштанника зробила царевичем

У якомусь-то царстві, в якомусь государстві жив собі багатий пан. От треба тому панові наймита — нікому свиней пасти. Посилає пан прикажчика шукать свинаря.
— Тільки, — каже, — з такою умовою, що, як вибуде рік, то дам йому шмат поля на рік, а не вибуде, то нічого не плачу.
Пішов прикажчик по селу, розпитує:
— Чи нема де якого нетяги?
— А там і там, — кажуть, — живе дуже убогий парубок, — він піде.
Ото й найняли того парубка. Вибув він рік і дали йому день поля на рік.
Іде парубок від пана та й думає: «Служив я, — думає, – рік, вислужив день поля на рік, — що мені з ним робить?» Думав-думав: «Посію баштан… чи не розбагатію?» Думав-думав: «А чим же я, — каже, — те поле виорю, що в мене ні волів, ні плуга?…» А далі й надумавсь: «Піду до пана». Приходить:
— Пане, — каже, — любий, пане, — каже, — милий! Служив я у вас рік, вислужив день поля на рік, та нічим мені зорать його. Чи не зорали б ви мені? Я б уже вам відробив.
Пан зглянувсь на нього:
— Добре, — каже, — виорю!
Зорали ту нивку, посіяв він баштан. І як уродив же той баштан! Кавуняччя — от таке! А дині — от такі!
Поставив собі парубок курінь серед баштана, там і живе — баштан стереже. Тільки як стали пристигати дині, помічає він, що оце вдень лежала така гарна динька, а на ранок устане: сама шкаралущина! «Ну, — думає, – я ж таки пристережу, хто мої дині переводить, — я йому дам!» От настала ніч. Сів він у курені, стереже. Коли чує — хрум-хрум! Він потихесеньку туди, — аж там лисичка; він підкрався та — хап її за хвіст! Та й піймав.
— Ага! — каже. — Я тобі дам динь!
Та як замахнеться…
— Ой чоловіче-голубчику, — каже лисичка, — не бий мене, я тобі у пригоді стану.
— А дині їстимеш? — каже.
Та її ціпком… А вона проситься:
— Хоч живу, — каже, — пусти мене, я й то тобі у великій пригоді стану!
Бив-бив, а далі питає:
— У якій же ти мені пригоді станеш?
— Я, — каже, — тобі висватаю царівну!
— Ну гляди!
Та й пустив: «Ото хитра! — думає. — За царівну сватає…»
Побігла лисичка до царя. Там її не пускають, виганяють.
— Треба мені самій царя бачити, — пустіть! Я щось йому скажу.
Її гонять, а вона у дворець преться. Цар і пустив.
— Що там за лемент? — питає.
— Та тут, — кажуть, — волоцюга припленталась.
— Впустіть, — каже цар.
Її й пропустили. Вона цареві в ноги:
— Царю-государю, — каже, — змилуйся, що я до тебе з недоброю вістю прийшла!
— З якою недоброю вістю? — питає цар.
— Так і так, — каже, — була я у змія, хвалився він мені, що буде твоє царство воювати — дочку твою візьме за себе. Так я оце прийшла тобі розказати…
— Ох, мені лихо! — ухопився цар за голову. — А в мене ж і військо не готове!
Та на царедворців:
— Га, сякі-такі!.. Мене хочуть воювати, а ви нічого не знаєте! Лаяв їх, лаяв…
— Кличте раду! — гукнув.
Тут де не взялись генерали, сенатори, панства усякого поназбігалось, — радяться: як їм того змія повоювати? Радились-радились — нічого не врадять: нема війська! А лисичка знов цареві в ноги:
— Царю-государю! Змилуйся, — каже. — Що я тобі пораджу: є в мене цар курінний, — як віддаси за нього дочку, він того змія звоює!
Цар і сюди кинувсь, і туди кинувсь — нічого робити:
— Як звоює, – каже, — то вже віддам!
Прибігає лисичка до куреня:
— Здоров, курінний царю!
— Здорова була, лисичко-сестричко!
— Я тобі добру вість принесла.
— Кажи.
— Була я в царя, за тебе царівну сватала; так цар сказав: як звоює, – каже, — змія, то віддам. Ходім воювати!
— Тю-тю, дурна! — каже парубок. — Як же мені його звоювати?…
— Нічого, звоюєш: мене слухай, все гаразд буде! Одягайся, ходім.
— А баштан, — каже, — на кого покину? Вона як почала його вмовляти, — пішли.
Ідуть та йдуть: лисичка попереду біжить, парубок позаду йде. Коли назустріч їде змій: так і сипле іскри, так і сяє!
— То, — каже лисичка, — змій їде. Ти, — каже, — постій тут під копицею (на луці були), а я побіжу вперед до нього.
Став той парубок під копицею, думає: «Пропав же я!» А лисичка побігла до змія.
— Здоров, зміїку-братику!
— Здорова, лисичко-сестричко!
— Що я тобі скажу, зміїку-братику! — каже лисичка. — Біжу я оце до тебе з недоброю вістю: іде на тебе цар війною; хоче тебе звоювати і все твоє багатство відняти!
— Де ж він? Далеко? — питає змій.
— Якби, — каже, — далеко, а то близько!
— Що ж мені тепер робити? — питає.
— А що робити? — каже лисичка. — Он, під копицею, стоїть чоловік, віддай йому все своє — і коні, і коляску, й одежу, а сам уберись у його одежу та й іди собі додому: цар тебе не пізнає… А то пропав!
Змій мерщій одежу з себе, а свиту на себе — та бігом звідти!
«Спасибі лисичці, від смерті врятувала!» — думає.
Тоді той баштанник убрався в золоту одежу, — і такий став гарний, що хоч не схочеш, то полюбиш! Сів у коляску, поїхали з лисичкою.
— Бач, — каже вона, — а ти боявся!
Приїхали до царя. Лисичка цареві в ноги:
— Царю-государю, — каже, — кланяється тобі цар курінний і шле подарунки: він звоював змія, просить дочку твою за себе!
Цар зрадів, цариця зраділа, царівна теж. Повискакували, беруть його, ведуть. А через тиждень і весілля справили. І я там був, мед-вино пив; у роті не було, а по бороді текло.