Вовк до Великодня

Їдна дівчина вельми любила хлопця. А він на неї зувсім увагу ни звертає, на гинчих поглядає. То дівчина та й пуйшла до ворожбита, подарунків йому нанесла й просить, абись того хлопця у вовкулаку перетворив.
– Бачу, нещасна ти, – каже ворожбит. – Добре вже, уважу. Тико надовго ни можу, до Великодньої ночі. Там уже моя сила пропаде.
– Хай хоч так, – дівчина каже. – Може, побувши вовком, він образумиться.
Ото й став хлопець вовком. А для того, кажуть, у ворожбитів є різні способи. Їдні замовлєння такі знають, другії йдуть у ліс і землі з вовчих слідів набирають та клапті шерсті, що вовк по деревах та корчах зоставлєє, а потому ворожать. Ще їдні мусять у вовчі очі глєнути. А четверті то давній спосіб пробують. Тре’ на землі шість осикових кілків забити й самому між них упасти. А потому, щоб по тім місці чоловік, котрий має стати вовком, вовкуном, пройшов. А як хто сам вовкуном хоче стати, то мусить через ті кілки стрибати.
– А для чого шість кілків?
На таке запитання бабуся пояснила:
– То мали значити штири лапи, голову й хвоста.
Той ворожбит так і зробив. І хлопця на те місце заманив. Хлопець і став вовком.
По лісі бродив, місця собі не знаходив, до села пудходив і шкоду людям робев.
А дівчина замість радості щораз сумнішою ставала. І нияк Великодньої ночі не могла дуждатися.
А в ніч ту до церкви пушла. Тико правиться, а вона ніц ни чує. Аж раптом почула, як співають, як до неї христосуються. Зраділа, тико як додом ішла і до дівчат удень на святешні гульбища, то боялася того хлопця стріти. Так і на другий день було.
Вертається додому, а мати неїна каже:
– Радість у нас, доню. Василько Рубцівський сватів прислав.
То хлопця того так звали.
– Василько? – Дівчина вся аж засяяла. – То чого ж ви-те мине не покликали, щоб я рушники подала?
А мати й одвічає:
– Так ни до тебе сватався, а до старшої твеї сестри, Гандзі.
А в тої дівчини і вправду старша систра була. Нигарна, ряба, то довго нихто й замуж ни брав.
А той хлопець узяв. І вельми неї любив. Дівчина ж та замуж так і не вийшла, дівкою старою осталася. І симня, й усеньке сило чудовалося – чого замуж нихто ни бере. Бо й лицем, і станом удатна. Тико вона їдна знала – чого. Сохла, сохла, правда, як діти у систри та неїного коханого пуйшли, то вельми їх гляділа, тішилася як своїми. Така от історія.

Вовк на дорозі

Їхав їден чоловік крізь ліс в друге сило. Їде тою лісовою дорогою, аж глянь – посеред самої дороги вовк сидить. Чоловік спершу злякався, а тоді подумав: тож день, а вовк їден, то чого маю боятися? Став і почав на вовка сабанити: уступи дорогу, бо наб’ю. А не вступиш, то у мене на возі сокира є, зарубаю. Сказав так, а вовк морду повертає і людським голосом каже:
– Нє. Нима сокири з тобою.
Чоловікові стало зновика страшно, бо сокири з ним і вправду ни було. Ну, він і здогадався, що перед ним вовкунисько. А вони чєсом, як ото у вовка обертаються, на перших порах ще яке слово сказати можуть. Раз так, думає, поговорити спробую.
– Чого тобі тре’? – питає. – Коня хочеш узєти?
Вовк зувсім по-людськи головою хитає.
– Мене хоч задушити?
Вовк зновика головою хить-хить.
– То чого ти хочеш?
І тут вовк задер голову та завив. Довго так, аж мороз по спині в чоловіка побіг, хоть і літо було. Зрозумів, що вовк просить із ним повити. Хай вже, думає, аби одчепився.
Ну, він і повив. Коли глєнь – а вовка на дорозі нима. Чоловік поїхав далі, погостював у тому силі, купив, що тре’ було, і додом вернувся.
Та з тих пір відчув, що чєс од чєсу, особливо як місячні ночі, стало йому хотітися вити. Як уже зувсім ставало нестерпно, то крадькома од жінки з хати виходив, йшов за хлів і вив. І чув, як десь далеко тоже виє вовк.
Та їдного разу пусля такого виття глєнув, а шкіра в нього геть густою шерстю покрилася. Тико ще лице й пальци та долоні чисті. Зрозумів чоловік – скоро обернеться у правдешнього вовкуна.
І от настали місячні ночі, місяць повний, як великий пляцок. Чує чоловік, що вельми вити хочеться. Він попросив жінку міцно його до ліжка прив’язати. Та здивувалася, али зробела як просив. Тоді чоловік каже:
– Запхни мені до рота шматину.
Жінка, хоч у ній усе трусилося, і те прохання сповнила. Бився чоловік, бо так вити хтілося, аж ліжко за собою до дверей посунув. А потім успокоївся. Тико наостанок почув далеке вовче виття. А ранком дивиться – а на тілі шерсті нима. Як з хати вийшов, бачить – на дворі клапті шкури вовчої валєються. Перехрестився, зібрав їх й у вогонь вкинув. Вдень дізнався ж, що їден чоловік у їхнім силі помер, про якого нидобра слава ходела. Казали, що й у вовкулаку перетворюватися вміє. Зрозумів чоловік – замість нього мав вовкуном стати. Тико не вийшло у вражої сили.
– Нидарма люди кажуть: як би трудно ни було – ни вий як вовк, – закінчила бабуся.

Звіро-люди

Зрозуміло, що ми питали бабусю, хто ж такі ті страшні вовкулаки-вовкуни? Як ними стають? Вона й розповідала. Казала, що є люди, які вміють перетворюватися у вовка – то люди-чарівники, ворожбити. Такі зло приносять. А є й гинчі вовкуни, котрих силоміць перетворили у вовків ті ж ворожбити. Або й самі вовкулаки. То нещасні вовкуни. Особливо як їх перетворюють надовго. Щоб їм знов стати людьми, треба пройти іноді багато випробувань. Буває, що люди просять ворожбитів зробити когось вовкулакою. То гріх великий – людину звіром зробити.

Дівчина-лисиця

Ото, кажуть, в нашім селі колись, мо’ ще й за панських часів, була собі дівчина вельми вдатна, їднеї кажуть, що Гальою, а другі – що Марусьою звалась. Очі як два озерця, руки як два крила, на губах ружі цвітуть, сама як тополя, а йде, то кожне окно заглянється, а колодязь води випити припрошує. Ну, парубки на неї вочі, як садки на рибу, накидали. А вона хіба глєне, з-під вій перлами сипне і тико всього. Бо була в хлопця їдного, тоже в силі найхорішого, залюблена. І він до неї хилився. Та на біду в того хлопця, Іванка, гинча дівчина закохалася, Ганною звалася. Сохла геть по ньому. І так сохла, що надумала суперницю зі світу звести.
А була в тої Ганки дєдина – знахурка і наврочниця. От до неї й кинулася Ганка, до ніг припала – так і так, дєдинко, ни можу без Івана, або приворожіть него, або Гальку зі світу зведіть.
Наврочниця тая любила небіжку, то й камінці та карти розкинула й каже:
– Приворожити ни можу, бо вже сам собою до гинчої приворожений, а як переворожу, то всохнути може, по лісах бродетиме. А от тий окаянници, що силу над ним має, можу щось зробити.
– То зведіте неї зі світу, дєдинко, – просить сама ни своя небіжка Ганка.
Відьма-наврочниця люстро взяла, глєнула й отвічає:
– Ни можу звести, бо в неї між цицьками знак особливий, родниця, на серце схожа. Як зведу, то в мене в хазяйстві усе пропадати почне.
– То що робети, дєдинко? – заглядає у вічі капосна Ганка.
– Можу хіба у звірину якусь перетворити.
– Ой, перетворіть, перетворіть, дєдинко, – Ганка аж в долоні заплескала. – Перетворіть неї в свиню. Знатиме тоді, як порєдних парубків зораблювати.
– Добре, бути по-твоєму, – сказала тая відьма.
Тико сама вона перетворєти ни могла, мусила покликати знакомого ничєстого, з яким шури-мури крутила. Ну, той прислужити кумасі-відьмі завсіди готовий. Тико щоб зробити дівчину свинею, мусив на неї глєнути. А як зирнув вечором у вікно, так і онімів з тої краси. Хоть і чорт, а тоже чоловічого роду.
Шкода йому стало такую дівку свинею робети. Али й з відьмою-наврочницею боїться дружбу та любов утратити. Приплентався – так і так, бреше, ни виходить у свиню, давай у якусь гинчу звірину.
– Тоді перетвори в мишу, – каже відьма.
– Добре, – одказує ничєстий.
Пуйшов, та як зновика глєнув – жалко й усе. Бо ж стане мишею – диви якийсь котяра і вполює. Задумався він. Думає, як би так, щоб і супроти любки-наврочниці не пуйти і в якусь добру звірину дівицю-красу перетворити. Став пригадувати, яких звірив знає. Та те й те ни пудходить. Зайчиху може вовк з’їсти. Лебідка, диви, у теплий край полетить й ни побачить він її. Синичка надто маленька. І тут лисицю згадав. Яка в тої гарна шубка та пишний хвіст, мордочка хитра – ніде не пропаде, вушка як дві китички, а очі – пацьоринки.
Одним словом, перетворив тую Галю ци Марусю на лисицю. І з тих пір по лісах вона бігає, а чєс од чєсу до нашого сила вертається. Нібито коли хтось із родини тої Ганки, що таки вийшла за Івана, зновика замуж виходить. Тоді от лисиця-дівчина й собі хоче весіллє справити. Того й чоловіків зманює. Казали мині покійні бабця, що хоче вона, абись як дівчиною перед чоловічим зором постане, поцілував неї той хлопець ци й чоловік, тоді вона навсігди вже стане в людській подобі.
Бабуся тут примружилася й сказала, що її бабця розповідала: було таке раз у селі, що до їдного хлопця стала навідуватися коза. Прийде, постоїть коло хати ци на город або сінокос навідається. Стоїть і дивиця. Хлопець проганяв неї й питав людей, чия то коза. Тико нихто не признавався. Коза зникла, перестала появлятися, а стала синиця раз по разу до вікна прилітати. У шибку стукає, заглядає. Ци то просить впустити, ци кличе вийти.
Раз хлопець таки відчинив окно, впустив пташку. Вона сіла на долоню, крихт, які їй хлопець дає, ни бере, в очі заглядає. Та така гарна й начеб повадки людські. Ну хлопець ни витримав і поцілував пташину тую у дзьобика. І враз перед ним дівчина постала. Він упізнав неї. Колись він був на заробітках у далекого пана. Там із дівчиною стрічався, та тико покинув неї, бо була надто бідна. От вона і з’явилася – то козою, то пташкою. І хлопець зрозумів – то його доля.
Так і лисиця хтіла зновика дівчиною стати. Тико ж чоловіки того ни знають, як дівчину замість лисиці побачать – бояться, сахаються та втікають. Навада, думають.
Отак і ходить по світу тая лисиця. Мо’, й ще коли людям на очі появиться.

Перевертень

Ще як я малою була, то жила в нашому селі дівка одна. Варкою звали, і славна вона була. Багато сваталося до неї парубків, але ні за кого не хотіла вона віддаватися.
У нашому селі жив парубок Василь. Ще змалечку батьки заручили його з тою дівчиною Варкою. Раз косив він з батьком сіно і напився зимної води. Щось йому до вечора стало гірше, почув він себе слабим і через три дні помер. А було на ту пору йому вже шістнадцять літ. І от стали люди казати, що ночами ходить той Василь до Варки. Помітили, що вона ніби трохи не при своєму розумі. Вийде, бувало, на берег, сміється, балакає, все кличе когось Васильком. Дивляться люди: сама дівка стоїть… З кожним днем танула вона й танула, як та свічка на вогні.
Настали Зелені свята. Як от все в селі, пішли дівки за зіллям, і Варка з ними. От нарізали вони зілля, а по дорозі додому зогляділись, що нема з ними Варки. Гляділи, кликали, ніде її не було. Вже й вечоріти стало, і вернулися дівки додому без Варки. То її забрав у лісі той перевертень Василь. Бо перевертні, чи там ще кажуть перекрутні, сидять в лісових болотах. Так не було її день, другий, а на третій прали жінки шмаття і знайшли в річці Варчину хустину. Наступного дня їден чоловік з своїм сином затягав волоком рибу і знайшов тіло Варки. Поховали її, як було звично колись, на роздорожжі.

Звідки взялися вокулаби

У давні часи жив молодий багатій з жінкою. Було в них багато орної землі та ще й великий сад коло двору, який охороняли злющі пси. Багач ходив услід за своїми управителями, спостерігав, чи не розтягують його майно. А яка скупа й жадна була пані, то й передати важко. їй, як кажуть в народі, півсвіту було замало, а цілого забагато.
Якось проходила дорогою мимо панського саду бідна бабуся з маленькою внучечкою. Дівчинка угледіла яблучко обік дороги, що впало з панської яблуні, і побігла підняти його. Якраз у той час по саду пані проходжала. Як побачила в руках дитини яблучко, та як почала всякими поганими словами обзивати бабусю і лаяти сторожа, аж посиніла зі злості. У цю хвилину сказала сторожу спустити псів і направити їх на злодійкувату голоту. Вівчарки накинулися, а ті, небоги, ледве залишилися живими.
— Бодай ти, жаднюго,— заклинала паню покалічена псами старенька,— не людських дітей родила, а скажених псів, уродів.
Невдовзі народила пані дитину, яка зразу померла. Шепотіли дворові люди, що пані своїми руками задушила її і закопала, щоби ніхто не бачив, бо голову дитина мала песячу. Ніяк не велися їм діти, вмирали одне за одним. Одне з них вижило, хлопчик, та й той не такий, як людські діти.
Як мінялася на небі фаза місяця, хлопець пані на деякий час перетворювався у вовка або пса зі страшним поглядом очей, з кошлатими лапами. Не раз бачили прохожі, як коло панського двору, у фосі під огорожею, лежав нерухомо незвичайний звір і проводив кожного очима, але не займав нікого. І прозвали люди цю страшну примару вовкулаб, або — вокулаб.
Коли став дорослим молодий панич, то його батьки висватали йому жінку, а собі невістку десь у далеких та чужих краях. Молода пані не була вдоволена своїм чоловіком, бо поводився з нею надто стримано, замкнуто. Щомісяця зникав з дому. Жінка підозрівала його в зраді, хоча суперниці не мала змоги побачити чи довідатись про неї від людей.
Якось змовилися люди, як би їм того страхопуда вбити або хоч прогнати. Найвідважніший з них з-за тину вдарив граблями тварину по голові. В той час вона жалібно заскавуліла і на животі потяглася на панський двір. Після тої події молодий пан більше як тиждень не висувався з дому — лежав тяжко хворий.
Так і передалося з тих далеких часів у спадковість декому з по- томків народжувати вокулаб. Бо прокляття невинних людей лягає тяжкою карою як не на самих кривдників, то на їх далеких, часто і невинних нащадків.

Вовкулаки

Якась зробила, не знати на кілько там літ, зятя вовком. На святий вечір вскочив він до хати, сів на припічку в куті і наставив лапу, де був сук вбитий. Вийняли йому сук і він зробився чоловіком назад. За кару конала теща більше, як півроку. Просила зятя, щоби їй простив, а він повідає:
— Мене добре вовки їли; як мені легко було жити, так би тобі легко було конати.
Не сконала, аж доки зять не простив її.
Питали ’го ся люди за худобу: котре вовк має право взяти. А він повідав, що ярчя, або яловя, котре має бути вовкове, стає в керве (в крові).