Дівчина-лисиця

Ото, кажуть, в нашім селі колись, мо’ ще й за панських часів, була собі дівчина вельми вдатна, їднеї кажуть, що Гальою, а другі – що Марусьою звалась. Очі як два озерця, руки як два крила, на губах ружі цвітуть, сама як тополя, а йде, то кожне окно заглянється, а колодязь води випити припрошує. Ну, парубки на неї вочі, як садки на рибу, накидали. А вона хіба глєне, з-під вій перлами сипне і тико всього. Бо була в хлопця їдного, тоже в силі найхорішого, залюблена. І він до неї хилився. Та на біду в того хлопця, Іванка, гинча дівчина закохалася, Ганною звалася. Сохла геть по ньому. І так сохла, що надумала суперницю зі світу звести.
А була в тої Ганки дєдина – знахурка і наврочниця. От до неї й кинулася Ганка, до ніг припала – так і так, дєдинко, ни можу без Івана, або приворожіть него, або Гальку зі світу зведіть.
Наврочниця тая любила небіжку, то й камінці та карти розкинула й каже:
– Приворожити ни можу, бо вже сам собою до гинчої приворожений, а як переворожу, то всохнути може, по лісах бродетиме. А от тий окаянници, що силу над ним має, можу щось зробити.
– То зведіте неї зі світу, дєдинко, – просить сама ни своя небіжка Ганка.
Відьма-наврочниця люстро взяла, глєнула й отвічає:
– Ни можу звести, бо в неї між цицьками знак особливий, родниця, на серце схожа. Як зведу, то в мене в хазяйстві усе пропадати почне.
– То що робети, дєдинко? – заглядає у вічі капосна Ганка.
– Можу хіба у звірину якусь перетворити.
– Ой, перетворіть, перетворіть, дєдинко, – Ганка аж в долоні заплескала. – Перетворіть неї в свиню. Знатиме тоді, як порєдних парубків зораблювати.
– Добре, бути по-твоєму, – сказала тая відьма.
Тико сама вона перетворєти ни могла, мусила покликати знакомого ничєстого, з яким шури-мури крутила. Ну, той прислужити кумасі-відьмі завсіди готовий. Тико щоб зробити дівчину свинею, мусив на неї глєнути. А як зирнув вечором у вікно, так і онімів з тої краси. Хоть і чорт, а тоже чоловічого роду.
Шкода йому стало такую дівку свинею робети. Али й з відьмою-наврочницею боїться дружбу та любов утратити. Приплентався – так і так, бреше, ни виходить у свиню, давай у якусь гинчу звірину.
– Тоді перетвори в мишу, – каже відьма.
– Добре, – одказує ничєстий.
Пуйшов, та як зновика глєнув – жалко й усе. Бо ж стане мишею – диви якийсь котяра і вполює. Задумався він. Думає, як би так, щоб і супроти любки-наврочниці не пуйти і в якусь добру звірину дівицю-красу перетворити. Став пригадувати, яких звірив знає. Та те й те ни пудходить. Зайчиху може вовк з’їсти. Лебідка, диви, у теплий край полетить й ни побачить він її. Синичка надто маленька. І тут лисицю згадав. Яка в тої гарна шубка та пишний хвіст, мордочка хитра – ніде не пропаде, вушка як дві китички, а очі – пацьоринки.
Одним словом, перетворив тую Галю ци Марусю на лисицю. І з тих пір по лісах вона бігає, а чєс од чєсу до нашого сила вертається. Нібито коли хтось із родини тої Ганки, що таки вийшла за Івана, зновика замуж виходить. Тоді от лисиця-дівчина й собі хоче весіллє справити. Того й чоловіків зманює. Казали мині покійні бабця, що хоче вона, абись як дівчиною перед чоловічим зором постане, поцілував неї той хлопець ци й чоловік, тоді вона навсігди вже стане в людській подобі.
Бабуся тут примружилася й сказала, що її бабця розповідала: було таке раз у селі, що до їдного хлопця стала навідуватися коза. Прийде, постоїть коло хати ци на город або сінокос навідається. Стоїть і дивиця. Хлопець проганяв неї й питав людей, чия то коза. Тико нихто не признавався. Коза зникла, перестала появлятися, а стала синиця раз по разу до вікна прилітати. У шибку стукає, заглядає. Ци то просить впустити, ци кличе вийти.
Раз хлопець таки відчинив окно, впустив пташку. Вона сіла на долоню, крихт, які їй хлопець дає, ни бере, в очі заглядає. Та така гарна й начеб повадки людські. Ну хлопець ни витримав і поцілував пташину тую у дзьобика. І враз перед ним дівчина постала. Він упізнав неї. Колись він був на заробітках у далекого пана. Там із дівчиною стрічався, та тико покинув неї, бо була надто бідна. От вона і з’явилася – то козою, то пташкою. І хлопець зрозумів – то його доля.
Так і лисиця хтіла зновика дівчиною стати. Тико ж чоловіки того ни знають, як дівчину замість лисиці побачать – бояться, сахаються та втікають. Навада, думають.
Отак і ходить по світу тая лисиця. Мо’, й ще коли людям на очі появиться.

Перевертень

Ще як я малою була, то жила в нашому селі дівка одна. Варкою звали, і славна вона була. Багато сваталося до неї парубків, але ні за кого не хотіла вона віддаватися.
У нашому селі жив парубок Василь. Ще змалечку батьки заручили його з тою дівчиною Варкою. Раз косив він з батьком сіно і напився зимної води. Щось йому до вечора стало гірше, почув він себе слабим і через три дні помер. А було на ту пору йому вже шістнадцять літ. І от стали люди казати, що ночами ходить той Василь до Варки. Помітили, що вона ніби трохи не при своєму розумі. Вийде, бувало, на берег, сміється, балакає, все кличе когось Васильком. Дивляться люди: сама дівка стоїть… З кожним днем танула вона й танула, як та свічка на вогні.
Настали Зелені свята. Як от все в селі, пішли дівки за зіллям, і Варка з ними. От нарізали вони зілля, а по дорозі додому зогляділись, що нема з ними Варки. Гляділи, кликали, ніде її не було. Вже й вечоріти стало, і вернулися дівки додому без Варки. То її забрав у лісі той перевертень Василь. Бо перевертні, чи там ще кажуть перекрутні, сидять в лісових болотах. Так не було її день, другий, а на третій прали жінки шмаття і знайшли в річці Варчину хустину. Наступного дня їден чоловік з своїм сином затягав волоком рибу і знайшов тіло Варки. Поховали її, як було звично колись, на роздорожжі.

Звідки взялися вокулаби

У давні часи жив молодий багатій з жінкою. Було в них багато орної землі та ще й великий сад коло двору, який охороняли злющі пси. Багач ходив услід за своїми управителями, спостерігав, чи не розтягують його майно. А яка скупа й жадна була пані, то й передати важко. їй, як кажуть в народі, півсвіту було замало, а цілого забагато.
Якось проходила дорогою мимо панського саду бідна бабуся з маленькою внучечкою. Дівчинка угледіла яблучко обік дороги, що впало з панської яблуні, і побігла підняти його. Якраз у той час по саду пані проходжала. Як побачила в руках дитини яблучко, та як почала всякими поганими словами обзивати бабусю і лаяти сторожа, аж посиніла зі злості. У цю хвилину сказала сторожу спустити псів і направити їх на злодійкувату голоту. Вівчарки накинулися, а ті, небоги, ледве залишилися живими.
— Бодай ти, жаднюго,— заклинала паню покалічена псами старенька,— не людських дітей родила, а скажених псів, уродів.
Невдовзі народила пані дитину, яка зразу померла. Шепотіли дворові люди, що пані своїми руками задушила її і закопала, щоби ніхто не бачив, бо голову дитина мала песячу. Ніяк не велися їм діти, вмирали одне за одним. Одне з них вижило, хлопчик, та й той не такий, як людські діти.
Як мінялася на небі фаза місяця, хлопець пані на деякий час перетворювався у вовка або пса зі страшним поглядом очей, з кошлатими лапами. Не раз бачили прохожі, як коло панського двору, у фосі під огорожею, лежав нерухомо незвичайний звір і проводив кожного очима, але не займав нікого. І прозвали люди цю страшну примару вовкулаб, або — вокулаб.
Коли став дорослим молодий панич, то його батьки висватали йому жінку, а собі невістку десь у далеких та чужих краях. Молода пані не була вдоволена своїм чоловіком, бо поводився з нею надто стримано, замкнуто. Щомісяця зникав з дому. Жінка підозрівала його в зраді, хоча суперниці не мала змоги побачити чи довідатись про неї від людей.
Якось змовилися люди, як би їм того страхопуда вбити або хоч прогнати. Найвідважніший з них з-за тину вдарив граблями тварину по голові. В той час вона жалібно заскавуліла і на животі потяглася на панський двір. Після тої події молодий пан більше як тиждень не висувався з дому — лежав тяжко хворий.
Так і передалося з тих далеких часів у спадковість декому з по- томків народжувати вокулаб. Бо прокляття невинних людей лягає тяжкою карою як не на самих кривдників, то на їх далеких, часто і невинних нащадків.

Вовкулаки

Якась зробила, не знати на кілько там літ, зятя вовком. На святий вечір вскочив він до хати, сів на припічку в куті і наставив лапу, де був сук вбитий. Вийняли йому сук і він зробився чоловіком назад. За кару конала теща більше, як півроку. Просила зятя, щоби їй простив, а він повідає:
— Мене добре вовки їли; як мені легко було жити, так би тобі легко було конати.
Не сконала, аж доки зять не простив її.
Питали ’го ся люди за худобу: котре вовк має право взяти. А він повідав, що ярчя, або яловя, котре має бути вовкове, стає в керве (в крові).

Перевертень

З однією жінкою було ось яке привєдєніє. Що пійде в поле жати або брать коноплі да поставить у печі страву, дак хтось повиймає з печі горшки да й повиїдає все чисто. Думала-думала, що б воно таке значило? Ніяк не збагнула. Прийде — двері позамикані, а в хаті тілько й зоставалась, що мала дитинка, може, в півгода, у колисці.
От вона ударилась до знахорки. Сяк-так упросила її, ублагала. Та й приходить. Подивилась, почмихала… сказано,— знахорка: зараз почула щось непевне.
— Іди ж,— каже,— ти в поле, а я тут заховаюсь да й побачимо, що воно таке є?
Пішла жінка в поле, а знахорка притаїлась у куточку да й дивиться. Коли ж дитина скік із колиски! Гляне, аж то вже не дитина, а дід. Сам низенький, а борода оттакелезна! Зараз за вили, цупить із печі горшки, аж крекче, і почав уплітать страву. Як усе впорав, тоді знов став дитиною, да вже не влізе в колиску, а тілько лежить долі да репетує на всю хату. Тоді знахорка за його, поставила на деркач і почала обрубувать деркач під ногами. Воно кричить, а вона рубає; воно кричить, а вона рубає. Далі бачить, що попавсь у добрі руки, зробивсь ізнов дідом да й каже:
— Вже я, бабусю, перекидавсь не раз да й не два: був я спершу рибою, потім ізробивсь птахом, мурашкою, звірюкою, а се ще попробував буть чоловіком. Так нема лучче, як жить між мурашками, а між людьми — нема гірше!