Жовнірські коломийки – I

Ой мамуню, мамунцуцю, а я ваш синочок,
Ой ви мене годували під карабіночок.

Мати моя старенькая, а я твій синочок,
Ой заплачеш, як мя возьмут під карабіночок.

Но під тоті синї гори мальовані хрести,
Туда будем з товаришом карабінок нести.

Ой не видко того села, ані тії хрести,
Куда мaєм, пане брате, карабіни нести.

На щож минї жинити ся, на щож минї долї,
Коли минї в Бирпжинах карабін на столї.

Ти ся, брати, жениш, жениш, а я ни гадаю,
Та на свої головоньцї біди ни зазнаю.
На що минї жинити си, на шо минї долї,
Та стоїт ми я в Самборі карабін на столї.

Гадав-сми ся оженити, на шо минї долї,
Кісаричок, кісаричок, корабін на столї.
А корабін тай на столї, а шабля на клинку,
Казав минї старий жовнїр: шкода ж тибе, синку.
На щож мене шкодувати, коли мине взето,
Коли мої кучирики ножичками втето.
Богдай тота дївчиночка добру долю мала,
Кучирики розчисала, тай поцулувала.
Проси Бога, дївчиночко, шо бих прішов з віска,
Аби тобі на суботу розчисана кіска.
У суботу розчисана, в неділю покрита,
В понедівок до схід сонця дївчина завита.

Та я ходив, та я ходив, та я находив сьи,
Мої сини поганьиют, я ще ни жинив сьи.
Мої сини поганьиют, бирут сьи косити,
А я хлопиц молодий карабін носити.

Послухайте, добрі люде, що буду співати

Послухайте, добрі люде, що буду співати,
Мо, будете, добрі люде, із сего плакати.
Ци так, ци так? Не один-сте сю войну просили,
Тепер плачте і молітся, аби ся лишили.
Чотирнадцятого году так дуже тяженько
Проллялося слезок дрібних та й дуже множенько.
«Прощай, отче, прощай, мамко, вся моя родина,
Бо вже мене меже вами послідня година.
А ви, діти дрібненькії, ідіть сперед мене,
Бо я должен одходити, смерть єсть перед мене».
І одійшов жовняр бідний, ще раз оглянувся
І на діти, і на жінку, і там, где родився.
Та пришов він на машину, там і здогадався:
«Діти мої дрібненькіє, на кого лишався?»
А на кого, а на кого-лиш на пана бога,
Коби мені лише била щаслива дорога.
Одні їдем до Мішковців, другі до Унгвару,
Треті їдем до Сербії, за біленьку Саву.
Та прийшли ми до Сербії та в колони стали,
Всі сараки-лезервішти жони полишали.
Відти прийшли і до Львова, там в Львові зостали,
А вояки росіянські весь Львів обостали.
Боже, боже милостивий, шваром войска ідет,
Кровна річка там у Львові із воїнов течет.
Відти прийшли до Премишля, у фестунки стали,
А москалі Перемишля навколо обстали.
Як зачали фестункові канони спущати,
Та ялися росіяне узад одступати.
Єще так ся, цимборику, мамці моєй снило:
Білі ручки, білі ножки в Перемошлю вбило.
Аж убито, аж убито, затянуто в жито,
Єго личко біленькоє плащем єст закрито.
Надлетіла зозуленька та й заголосила:
«Уставайте, жовнірику, бо вже біла днина».
«Ой та так би, зозуленько, наш пан цісар устав,
Як на моєй головочці ворон не закранкал!
Ой та он-бо не кранкає, а очка довбає,
Не одного жовнярика мати вже плакає».
Обійшов я гори, ліси і москальські мости,
Та прийшов я до родини в п’ять годов у гості.
Родина ся зажурила, що з мною ділати —
Ані хліба, ні худоби — ні з чим газдовати,—
Ані хліба, ні худоби, ні з чим газдовати,—
Хіба зшию торбу д’плечам, пойду вандровати.

Жовнірскі коломийки

Тебе взяли до вуланів, мене до піхоти,
А хто буде додавати дівчатам охоти?

Наносили бузьки сіна, на тім сіні сіли,
Ой віддали миленького, як ся напосіли.
Наносили бузьки сіна, того дрібненького,
Ой віддали до уланів мого миленького.
Мене дали до уланів, тебе до піхоти,
А хто ж буде додавати дівчатам охоти?

Ой швіцуют канонери, швіцуют вулани,
І швіцує піхотонька своїми ногами.

Ой вулани коні мают, драґони косиці,
Фантерісти, розервісти дівки-молодиці.

Канонери шіци мают, улани косицї,
Фантерісти-резервісті дівки-молодиці.

А жомніри, каноніри вострогами брєнчут,
Фантерія машируї, аж каміні енчут.

Ой улани, канонери, самі ґранатири,
Мід, горівку попивают, стоят на кватири.

А вулани і драґони, то їдної масти,
А вулани за дівками, а драґони красти.

Ой гуляли гусарчики, гуляли драґони,
Тай займили файну любку до свої шкадрони.

Ой гуляли канонери, гуляли, гуляли,
А як прийшли фантерісти, всіх порозганяли.

Ой що мені біда вдіє при інфантерії,
Я камаші віпуцую, сам йду до Марії.

Ой щож мені біда вдіє при тій фантерії?
А я мундур випуцую, а сам до Марії.
Ой щож мені біда вдїє при тії драґоньці?
А я коня випуцую, а сам до Явдоньці.

Канонірскі коломийки

Ой їхали канонери, аж сі мости гнули,
А дівчата Бога просят, щоб сі повернули.

Ой їхали канонери з гори на долину,
Тай вступили до дівчини на мід, на калину.

Ой як мине вирбували, сивий муньдір дали,
Посадили на коника, світами загнали.
Ой як мине вирбували в неділю раненько,
Ходит дівча під касарнев, плаче жалібненько.
Ой як мине вирбували в місті на риночку,
Штири рази відливали мою головочку.
Штири рази відливали, а петий зачели,
Тоди мине молодого за жовніра взєли.
Ой взєли мі за жовнєра та за канонєра,
Казали ми пуцувати коника воґєра.
А я коне випуцував, на місци поставив,
Перун вдарив, конє забив, а мене зіставив.

Від дому аж до шпиталю

Послухайте, люди добрі, що хочу казати,
Та за того жовнірика співанку співати.
Як я з дому вибирався та на ту войночку,
Заплакала вся родина: «Де ти йдеш, синочку».
А я на то родинонці так відповідаю,
Що я іду боронити рідненького краю.
Єк прийшов час відходити і тая година,
Заплакала рідна мати і всяя родина.
Ой зачав я, молоденький, на фіри сідати,
Такий ми си жаль ізробив, що тут си вертати.
А я собі так подумав: «Та на божу волю».
Піду, про стид си не верну, хоч би і в неволю.
Ой прийшов я до Стрия, там нас відобрали,
А звідти нас, молоденьких, на Веньгри підгнали.
А на тій і Веньгерщині нас обрихтували
І нас, таких молоденьких, на войну пігнали.
Так я хожу по Карпатах і тяженько плачу:
«Люба моя родинонько, вже тя не побачу».
Як зачали вражі сини — москалі стріляти,
Пан капітан приказали дикунки копати…
Ой лежу я у шпиталі та й думаю думку,
Нагадав я за родину: тяженький мій смутку.
Ой як прийшов святий вечір та й тая година,
Ой заплакав я гіркенько: де моя родина?
Люба ж моя родиночко, що там з тобою?
Наймиліша моя мати, не журисі мною.
Ой господи, милий боже, що маю робити?
То я ж пішов, молоденький, свій край боронити.
А я собі погадаю за свою родину,
Такий мені жаль си зробив, що мало не згину.
Так на війні молод хлопець здоров’є лишає:
Ідет здоров, ци поверне,— то певно не знає.
Сидит потє на воротєх, на вітер си здуло,
Ми би цисе не співали, якби так не було.
Ой кувала зозулиця так коло Менчила,
За того си жовнірика співанка скінчила.

Чорна гора виорана та й кулями засіяна

Чорна гора виорана
Та й кулями засіяна,
Жовнярами зволочена,
Чорнов кровцев сполочена.
Над тов кровцев ворон кряче,
Над жовняром мамка плаче.
«Не плач, мамко, та й не тужи,
Порубали ба й не дуже:
А голову — начетверо,
А серденько — нашестеро,
Білі руки — на три штуки,
Білі пальці —на кавальці.
Та й хаточку ми збудуйте,
Та ще й чорним помалюйте,
Та й без дверей, без віконець,
Бо вже мому віку конець».

Як солдат ся вибирає із дому до бою

Я вам пісню заспіваю під час неспокою,
Як солдат ся вибирає із дому до бою,
Як має си старий солдат з дому вибирати,
На кого мат жінку й діти він свою лишати.
«Лишаю тє, моя жінко, на бога святого,
Усіх він вас погодує, має хліба много.
Лишаю вас, мої діти, на господну волю,
Бо бог знає, чи си верну, чи ляжу на полю.
Знаю добре, де вродила мене рідна мати,
Лиш не знаю, де по смерті Маю спочивати.
Жінко моя дорогая, жаль ми за тобою,
Ми здаєся, що не прожив години з тобою.
Діти мої дрібненькії, мені жаль за вами,
Ми здаєся, що не прожив годиночку з вами.
Жінка плаче, діти плачут, за шию тримают,
Мене сльози кривавії з очей випливают».
Розпрощався бідний солдат, помолився богу,
Обцілував жінку й діти, пустився в дорогу.
Серце, сумне від розлуки, в грудях сильно б’єся,
Дрібненькими діточками, з жінков розстаєся.
А дорога закурилась всіма порохами,
Бідна жінка зажурилась всіма клопотами.
І в’яне та бідна жінка, як та квітка, в’яне,
Як на свої дрібні діти тільки оком гляне.
«Діти мої дрібненькії, мої небожата,
Не будете ви бачити вже свойого тата.
Тато ваш пішов на війну, і всіх нас покинув,
І за рідну батьківщину навіки загинув».
А не ’дному бог позволив ще прожити віка,
І ні оден повернувся додому каліка.
Як прийшов він додомочку, став розповідати,
Як він мусів в чистім полі тяжко бідувати:
«Скажу тобі, вірна жінко, як я набідився,
Коли настав божий тиждень, водою не вмився.
А вмивався щогодини гіркими сльозами,
Це за тобов, вірна жінко, та й за діточками.
А в неділю на сніданє кулешки дрібненькі,
По обіді тіло рвали шрапнелі тяженькі.
— Хлопці,— сказав нам капітан,— богу помоліться
І до штурми на ворога січас заберіться.
Забудете ви, солдати, всю свою родину,
Бо й я з вами рядом іду, може, й разом згину.
Озвалися полемйоти, начали стріляти,
А потому си вбізвали полеві гармати.
Земля божа задрижала, в небі загриміло,
А в солдата старенького серденько замліло.
На переді від гранати глибокая яма,
А згори впав острий шрапнель, забив капітана.
А кров з людей випливає, як та вода з моря,
Бідний солдат подивився, а земля червона.
Коли втихли ці всі стріли, було чути зойки,
Крики нужди і розпуки і тяжкії йойки.
Оден поляг десь без ноги, другий двох не має,
А третьому руки врвало, ратунку благає.
І благає він ратунку, нема кому дати,
То він просит товариша: — Добий мене, брате.
— Не найдеться, братя любі, товариша того,
Котрий би міг добивати камарада свого.
Куля головку прошила і в серце си вбила,
Вірну жінку, дрібні діти навік всиротила.
Тяжкий му біль докучував, ратунку немає,
Сил послідніх здобуває, вставати гадає.
Його кортит вернутися на рідну сторону,
Там, де лишив дрібні діти й молоденьку жону.
За жінков, за діточками солдат зажурився,
Прийшов тяжкий біль до серця, навік зажмурився.
І поляг десь бідний солдат, там, межи горами,
Його тіло почорніло, бо не закопане.
Нема кому закопати і не позвонити,
Дикий ворон си злітає тілом си живити.
Там над бідним тим солдатом чорний ворон краче,
Вдома жінка з діточками безнадійно плаче.
Відки буде знати жінка, що муж ї в могилі,
Як фронт стоїт так далеко — на кількасот милей.
Там на війні не так, братя, як у нас ховают,
Там по сотні, по тисячі в ’дну яму скидают.
І над ними не співают ні попи, ні дяки,
Там лиш сльози проливают їх братя-вояки».
Отак війна виглядає, послухайте, люде,
Просім бога та й благаймо, хай війни не буде.