Жовнір на урльопі

Та як я ся нагадаю, як я був при воську,
То я нє раз поцюлюляв дївчину волоську.

А я хлопец молоденький без вусів, без вусів,
Мене взєли тай приймили, я служити мусів.

Ой я служив у цїсарі, червоні паролі,
В штирнайцетім регіментї, в третім батальоні.

Ой служив я рік у хлопа, а два роки в пана,
А три роки я в цїсара, що ми за догана?

Ой служив я у цїсаря, тепер буду в пана,
Зачекай мі до осени, дівчино кохана.

Ой служив я у цїсара три літа, три літа,
Нїчогом си ни заслужив, йном пробачив сьвіта.

А я служив у цисаря, заслужив єм ласку:
Через плечі ремінь білий, а на чолї бляшку.

Бодай пани панували, здоровенькі били,
Що ми мого миленького додому пустили

А я в виру воду беру, коромисло гне сє,
Ой нє люби урльопніка, нехай заріже сє.

Ой знала ти, дівчинонько, що я жовнїронько,
Було собі вибирати, котро парубойко.
Ой знала ти, дївчинонько, що я вурльопнїчок,
Не тра було ходитоньки спати на засічок.

Ти видїла дівчинонько, що я урльопиїчок,
Було спати ни лїгати на білий припічок.
Було спати ни лїгати, мине ни вбіймати,
Ти видїла, що я жовняр, піду воювати.
Ти видїла, що я жовняр, що я ни ґімайний,
Було мине ни любити, коли я ни файний.

Жовнірські коломийки – II

А ти дубе кучеривий, без пліт похилив се,
Упав ем сє на негідну, молодий вженив се.
Та маю се женитоньки, негідницю брати,
Волю взєти ґвер на плечі тай маширувати.

Ой жениш ся, пане брате, береш білявочку,
А я беру ґвер на плечі та йду на війночку.

А я хлопец молоденький не доріс, не доріс,
А зі Львова до Кракова карабін не доніс.

А я хлопец молодейкий доросту, доросту,
Я цїсарским карабіном положу до мосту.

Карабине, карабине та карабинойку,
Коби тебе положити хоть на годинойку.

Карабіне, карабіне, тай карабіноньку,
Через тебем, карабіне, втратив дївчиноньку.

Карабіне, карабіне тай карабіночку,
Як бим тебе нє носив, мав би я жіночку.

Ой не вмілас, дівчинонько, Божейка просити,
Шо я пішов цїсареви карабін носити.

А як мене відобрали та ми дали ґвер, ґвер,
А я ни знав, що за біда, та в болото вер, вер.

Як ми дали ґвер на плечі, як тота машина,
Вісїмнацїт фунтів важит, нещасна година.

Карабіни, карабіни, який ти тяженький,
Я до теби, карабіни, хлопиц молоденький.

Ой я мислив, що підросту і буду косити,
Мене взєли тай віддали карабін носити.

А я гадав, пане брате, що піду косити,
Прийшла карта від цїсара карабін носити.

Жовнірські коломийки – IV

Карабіне, карабіне, триста твою душу,
Я на теби ни робив, а носити мушу.

Карабіне, карабіне, сто соть твою душу,
Яка нічка темненькая, носити тя мушу.

Тай Самбори, Самбороньку, бодай-с завалив си,
Чіриз теби, Самбороньку, я біди позбив си.
Тай Самбори, Самбороньку …ко тї в душу,
Сім рік сми си від ке ховав, носити кі мушу.
Сїм рік їм си від ке ховав тими облогами,
Ни міг їм си віховати пирид ворогами.

Ой підемо с товаришем я в гори, я в гори,
Та вінесем молодицїм шовку на забори.
Та як будут молодиці в заборах ходити,
А ми підем до цїсаре карабін носити.
Карабіне, карабіне, ой карабіночку,
Коби тебе не носити хоть сесу зимочку.
Карабіне залїсецкий, сто сот твою душу,
А я хлопец молоденький носити тї мушу.

Бодей тії карабіни на смерть погоріли,
Тоби мене мої плечі від них не болїли.

Карабіни, карабіни, бодай ви горіли,
Бодай мене молодого плечі не боліли.
Карабіни, карабіни, сто соть вашу маму,
А як я вас не покину, то вас кину в яму.

Аби тоті карабіни в печах погоріли,
Най би менї молодому так руки не мліли.

Коби Самбір запалити, би ґвери тріщали,
Чей би мого милєйкого до дому пущали.

Погоріли карабіни, погоріли стайні,
Погоріли сиві коні молодої пані.

Ти Олекса, я Олекса, обасмо Олекси,
Поскидаймо карабіни тай буде нам лекше.

Жовнірські коломийки – I

Ой мамуню, мамунцуцю, а я ваш синочок,
Ой ви мене годували під карабіночок.

Мати моя старенькая, а я твій синочок,
Ой заплачеш, як мя возьмут під карабіночок.

Но під тоті синї гори мальовані хрести,
Туда будем з товаришом карабінок нести.

Ой не видко того села, ані тії хрести,
Куда мaєм, пане брате, карабіни нести.

На щож минї жинити ся, на щож минї долї,
Коли минї в Бирпжинах карабін на столї.

Ти ся, брати, жениш, жениш, а я ни гадаю,
Та на свої головоньцї біди ни зазнаю.
На що минї жинити си, на шо минї долї,
Та стоїт ми я в Самборі карабін на столї.

Гадав-сми ся оженити, на шо минї долї,
Кісаричок, кісаричок, корабін на столї.
А корабін тай на столї, а шабля на клинку,
Казав минї старий жовнїр: шкода ж тибе, синку.
На щож мене шкодувати, коли мине взето,
Коли мої кучирики ножичками втето.
Богдай тота дївчиночка добру долю мала,
Кучирики розчисала, тай поцулувала.
Проси Бога, дївчиночко, шо бих прішов з віска,
Аби тобі на суботу розчисана кіска.
У суботу розчисана, в неділю покрита,
В понедівок до схід сонця дївчина завита.

Та я ходив, та я ходив, та я находив сьи,
Мої сини поганьиют, я ще ни жинив сьи.
Мої сини поганьиют, бирут сьи косити,
А я хлопиц молодий карабін носити.

Послухайте, добрі люде, що буду співати

Послухайте, добрі люде, що буду співати,
Мо, будете, добрі люде, із сего плакати.
Ци так, ци так? Не один-сте сю войну просили,
Тепер плачте і молітся, аби ся лишили.
Чотирнадцятого году так дуже тяженько
Проллялося слезок дрібних та й дуже множенько.
«Прощай, отче, прощай, мамко, вся моя родина,
Бо вже мене меже вами послідня година.
А ви, діти дрібненькії, ідіть сперед мене,
Бо я должен одходити, смерть єсть перед мене».
І одійшов жовняр бідний, ще раз оглянувся
І на діти, і на жінку, і там, где родився.
Та пришов він на машину, там і здогадався:
«Діти мої дрібненькіє, на кого лишався?»
А на кого, а на кого-лиш на пана бога,
Коби мені лише била щаслива дорога.
Одні їдем до Мішковців, другі до Унгвару,
Треті їдем до Сербії, за біленьку Саву.
Та прийшли ми до Сербії та в колони стали,
Всі сараки-лезервішти жони полишали.
Відти прийшли і до Львова, там в Львові зостали,
А вояки росіянські весь Львів обостали.
Боже, боже милостивий, шваром войска ідет,
Кровна річка там у Львові із воїнов течет.
Відти прийшли до Премишля, у фестунки стали,
А москалі Перемишля навколо обстали.
Як зачали фестункові канони спущати,
Та ялися росіяне узад одступати.
Єще так ся, цимборику, мамці моєй снило:
Білі ручки, білі ножки в Перемошлю вбило.
Аж убито, аж убито, затянуто в жито,
Єго личко біленькоє плащем єст закрито.
Надлетіла зозуленька та й заголосила:
«Уставайте, жовнірику, бо вже біла днина».
«Ой та так би, зозуленько, наш пан цісар устав,
Як на моєй головочці ворон не закранкал!
Ой та он-бо не кранкає, а очка довбає,
Не одного жовнярика мати вже плакає».
Обійшов я гори, ліси і москальські мости,
Та прийшов я до родини в п’ять годов у гості.
Родина ся зажурила, що з мною ділати —
Ані хліба, ні худоби — ні з чим газдовати,—
Ані хліба, ні худоби, ні з чим газдовати,—
Хіба зшию торбу д’плечам, пойду вандровати.

Жовнірскі коломийки

Тебе взяли до вуланів, мене до піхоти,
А хто буде додавати дівчатам охоти?

Наносили бузьки сіна, на тім сіні сіли,
Ой віддали миленького, як ся напосіли.
Наносили бузьки сіна, того дрібненького,
Ой віддали до уланів мого миленького.
Мене дали до уланів, тебе до піхоти,
А хто ж буде додавати дівчатам охоти?

Ой швіцуют канонери, швіцуют вулани,
І швіцує піхотонька своїми ногами.

Ой вулани коні мают, драґони косиці,
Фантерісти, розервісти дівки-молодиці.

Канонери шіци мают, улани косицї,
Фантерісти-резервісті дівки-молодиці.

А жомніри, каноніри вострогами брєнчут,
Фантерія машируї, аж каміні енчут.

Ой улани, канонери, самі ґранатири,
Мід, горівку попивают, стоят на кватири.

А вулани і драґони, то їдної масти,
А вулани за дівками, а драґони красти.

Ой гуляли гусарчики, гуляли драґони,
Тай займили файну любку до свої шкадрони.

Ой гуляли канонери, гуляли, гуляли,
А як прийшли фантерісти, всіх порозганяли.

Ой що мені біда вдіє при інфантерії,
Я камаші віпуцую, сам йду до Марії.

Ой щож мені біда вдіє при тій фантерії?
А я мундур випуцую, а сам до Марії.
Ой щож мені біда вдїє при тії драґоньці?
А я коня випуцую, а сам до Явдоньці.

Канонірскі коломийки

Ой їхали канонери, аж сі мости гнули,
А дівчата Бога просят, щоб сі повернули.

Ой їхали канонери з гори на долину,
Тай вступили до дівчини на мід, на калину.

Ой як мине вирбували, сивий муньдір дали,
Посадили на коника, світами загнали.
Ой як мине вирбували в неділю раненько,
Ходит дівча під касарнев, плаче жалібненько.
Ой як мине вирбували в місті на риночку,
Штири рази відливали мою головочку.
Штири рази відливали, а петий зачели,
Тоди мине молодого за жовніра взєли.
Ой взєли мі за жовнєра та за канонєра,
Казали ми пуцувати коника воґєра.
А я коне випуцував, на місци поставив,
Перун вдарив, конє забив, а мене зіставив.