У неділю ранесенько сумно дзвони грають

У неділю ранесенько сумно дзвони грають,
Плачуть жінки, чоловіків з села виправляють.
Плачуть жінки, плачуть діти, вся родина плаче,
Не одна вже свого мужа більше не зобачить.
«Будь здорова, моя жінко, і ти, мій соколе,
Я ще, може, повернуся, а може,— ніколи».
«Ти поїдеш, чоловіче, і будеш писати,
Твої листи дорогії буду цілувати».
Ой поїхав він, миленький, в тую Італію,
Я чекала на ті листи не одну неділю.
Там гранати і шрапнелі людське тіло рвали,
А хто ще живий лишився,— у полон забрали.
Я, молодий і нещасний, в той полон дістався,
Щиро богу помолився, що живий зостався.
Написав я лист до жінки, листа не пустили,
В селі люди вже змовили, що мене убили.
Я, молодий, у неволі шість років набувся,
І нужденний і обдертий додому вернувся.
Ой прийшов же я додому, жінка не пізнала:
«Де ж ти взявся, чоловіче, я вже сі віддала,
Друзі з війни приходили та й так говорили,
Та й що тебе острі кулі на війні убили.
Розсудіть нас, добрі люди, що маю робити,
Є два слюбні чоловіки, з котрим маю жити?»

Жовнірські коломийки – XII

Сеї ночі в опівночі горіх розвивав сі,
В Станіславі байда грала, любко вибирав сі.
Та як же він вибирав сі, з низенька вклонив сі,
На цісарскім кониченьку сльозами умив сі.

Ой летіла зозуленька, тай казала куку;
Подай, подай, дівчинонько, на коника руку.
Ой хіба б я дурна була, розуму не мала,
Та щоби я на коника руку подавала.

Закувала зозуленька, учинила: куку !
Подай, подай, серце моє, на коника руку !
Рада би я, мій миленький, рада вбі подати,
Не казала, не веліла моя стара мати!
На що мою руку просиш, коль ся віддаляєш?
Будь щаслива тва доріжка, куди погадаєш!
На що й ти мі ручку даєш, уже не вернеш ся,
Щасливая доріжечка, куди повернеш ся!

Ти мій милий чорнобривий, напиши ми карту,
Чи ті добре відбувати в Станіславі варту.
Напишу ті, моя мила, най перейду Відню,
Віддавай сі за кого хоч, бо я вже не вийду.
Напишу ті, моя мила, най перейду гори,
Віддавай сі за кого хоч, не прийду ніколи.
Згадай мене, мій миленький, коня сідлаючи,
А я тебе тай згадаю спати лягаючи.
Згадай мене, мій миленький, хоть раз на дорозі,
А я тебе тай згадаю сім раз на порозі.

У неділю рано, раз

У неділю рано, раз,
Ще сонце не сходить, два,
Молодий воячок, жом тріяров,
По касарні ходить, ю-ха-ха!

По касарні ходить, раз,
Шаблю гостру носить, два,
Капітана просить, жом тріяров:
«Пусти ня додому, ю-ха-ха!»

«Пущу я тя, пущу, раз,
Але не самого, два,
Дам ти осідлати, жом тріяров,
Коня вороного, ю-ха-ха!

Коня вороного, раз,
І нове сідельце, два,
Підем до дівчини, жом тріяров,
Розвеселим серце, ю-ха-ха!»

Рапорт

Ваше балдомордіє!
Діжурний я
Дорученої вам роти —
Ста п’ятдесят чоловік піхоти, —
Депортую вам,
Що я остався сам.
Як тільки ви в шинок пішли,
Так всі за вами потягли:
Десять — на базар,
Десять — на вокзал.
Десять — у ресторан,
Десять — у кафешантан,
Двадцять штани латають,
Тридцять зуби вставляють,
Що ви повибивали,
Як муштрували…
Дев’ятнадцять — коросту гоять,
Десять у кузні кують,
Двадцять воші б’ють,
Десять ханжу п’ють…
А Грицькові кривому
Дав отпуск додому…
Я один тепер у роті —
І то був на роботі,
Цілу ніч не їв, не спав,
Тільки очі розідрав, —
Не стригся, не мився, не голився,
Спішив — стомився
І до вас оце з лепортом явився, —
Прикажете всю роту-піхоту збирати,
Чи будете знову до шинку вирушати?

Співанка Петрові Шекерикові

На вулиці-на булиці, єк би це прикласти?
Єк би тому Петрикові співаночку скласти?
Ой падала гонтовина з високого млина,
Ой заплаче Шекерічка — завертают сина!
Ой не знати, ба й, Петрику, де ті сподівати,
Слідки-бих ти продувала до самої хати.
Слідки-бих ти продувала, постелі стелила,
Що я бих си, ба й, Петрику, дуже не журила.
Дощик іде, дощик іде, потоки прибули,
Ой вже того ба й Петрика в черевики вбули.
Але й один ба й убувся, другий убирає.
Але третий, молоденький, від сліз обтирає.
Ой дали ба й Петрикові білу барву, дали,
А шабельку спуцували, до ручок придали.
Бувай, бувай здоровенький до самого Львова,
Урваласи із коника золота підкова;
А не банно за підковов, що си загубила,
Лиш банно за Шекерячков, що си зажурила.
— Я у бога випросила, тото мині бог дав —
У мене син ба й Петричок у мене си удав.
Шекерючка Єленочка дуже банувала,
Катерина Шекерючка в личко цулувала.
Катерина Шекерючка в личко цулувала,
А сестричка Василинка коника впрігала.
А як зачєв ба й Петричок Косово минати,
То зачєли Шекерючку слізки обливати.
— А не бійся, Катерино, бо я борзо вийду,
Ще ті краще поцулую, ще ті краще вбійму.

Жовнірські коломийки – XI

Ой ніхто так не бідує, як жовняр бідує,
Руський нарід йде до церкви, він коня райбує.
Ідут старі, йдут молоді, ідут малі діти,
Жовняр коня вирайбовав, веде до візити.

А в цісарськім маґазині світят сі ліхтарні,
Сама дівка приходила до мні до маштарні.

Ой служив я у цісара, пуцував два коні,
При штирнастім риґімеіті а в шестій шкадроні.

Ой сяду я на коника, поїду на Венґри,
Тай попрошу капітана, най ми любку верне.

Ой червоний мій миленький, червоний, червоний,
Пани си го сподобали тай взяли до коней.

Ой віддали мого хлопця, віддали, віддали,
Посадили на коника, як відмалювали.

Ой як взяли миленького на велику зраду,
Дали їму черевички та й востроги з заду.

Відобрали мого любка та на вояченька,
Та дали єму сивого того кониченька.
Ой сивого, моя донько, сивого, сивого,
Тілько ему доганочки, що не кованого.

Ой кувала зозуленька, кувала волоська,
Та вже мого миленького віддали до войська.
Ой віддали миленького та за вояченька,
Якого ж ти, мій миленький, дали кониченька?
Ой сивого, моя мила, сивого, сивого,
Та я хлопець молоденький лиш здібен до нього.

Ой кувала зозуленька, кувала волоська,
Нема мого миленького, віддали до войська.
Ой віддали та й віддали, віддали, віддали,
Нема мого миленького, лиш золоті пави.

А на мому миленькому волосенько руде,
А як сяде на коника, дивуют ся люде.
А як сяде на коника, коник вороненький,
То всі люде завидуют, що то мій миленький.

Про Іваночка

Ой та тота Василиха в бога нещєслива:
Мала сина Іваночка, дуже го любила.
Ой она го ой любила, ой вна го кохала,
Виправила на царину й аби го не мала.
Виправила й на царину, там, де було треба,
Й убило го із граната попід самі ребра,
Й убило го із граната попід саме серце,
Щоби єму не стояло й на столі деревце,
Щоби єму не стояло й музики не грали,
Аби єго біле тіло й у гріб поховали.