Жовнірські коломийки – VI (Гусари, гренадери, піонери)

Ей я гусар молодий гусарочку любю,
Ей я свої гусарочцї чиривички купю.
Купю я ї чиривички з жовтими пришвами.
Най ни ходит по морозї білими ніжками.

А я гусар молодий мижи гусарами,
Басамкуям тиримтети, я поїду з вами.
А гусарі, комісарі, добрі коні майти,
А я з вами повандрую, їдного ми дайти.

Та не одна мамка плаче та не одна тужит,
Не одної мамки синок у гусарий служит.

Зайшло сонце за віконце, місець за кватиру,
Та де ти се забавлеєш, любий ґранатиру?

Чомуж ти мя, мамцю моя, тогди не збудила,
Коли перша кумпапїя з села виходила?
Ой я тебе, дитинко ма, тому не збудила,
Полюбилас ґранадира, була бис тужила.
Ой Дидівска полонина, Дидівска, Дидівска,
Взяли мого милейкого в жовнїри до війська.

Жовнірські коломийки – V (Інфантерія)

Ой як мене відобрали та й до фантерії,
Заплакали дівчатонька великі й малії.

Мого любка відобрали ів першої кляси,
Дали йому синій кафтан, червоні кутаси.

А як мене відобрали із першої кляси,
Дали мені синій кабат, червоні кутаси.
Синій кабат, синій кабат, червоні вилоги,
Ой не знаєш, стара мати, як то болять ноги.
Ой болять мі руки, ноги, болять мі, болять мі,
Кличут мене до Самбора, дівчино, порадь мі.

Як я собі полюбила жовняра піхоту,
Ані мама не зборонит, бо маю охоту.

Не бійте сі, фантирісти, улана на полі,
Як патрони вистріляєш, байнетом го сколеш.

Ой ти курко чубатенька, позич мені чубка,
Фантирісти-резирвісти не боят сі турка.

Ой ніхто так не бідує, як тая резерва,
Ще не зробив форвиц-байґен, штанка сє роздерла.

А як мене відобрали до тої резерви,
То так мені дупy збили, аж штани подерли!

Бідна моя головонька

Бідна моя головонька,
Що чужая сторононька,
Що ні отця, ні матусі,
Ні брата, ні сестриці,
Ні жони молодої,
Ні дитини малої.
Коли б отець та матінка,
Вони б мене викупили;
Коли б брат та сестриця,
Вони б мене визволили;
Коли б жона молодая,
Вона б мене випрохала;
Коли б дитина малая,
Вона б мене виплакала.
Уловили його у садочку;
Сами сіли у задочку,
А його посадили в передочку.
Привезли на кватерю,
Положили на постелю:
«Ти, молодчик, висипайсь,
За головоньку не хапайсь!»
Молодчик не всипався,
За головоньку хапався:
«Бідна моя головонька,
Що чужая сторононька!»

Там, де ясне сонце сходит, де пташка співає

Там, де ясне сонце сходит, де пташка співає,
Ходит жінка засмучена, бо мужа немає.
Ходят діти попід хату, говорят до діда:
«Пішов дєдя наш на войну, а ми хочем хліба».
Неня каже до діточок: «Діточки дрібненькі,
Дєдик пішов ваш на войну, а ви голодненькі.
Дідо старий, вже сивенький, не можут робити,
Ах господи милосердний, чим ми будим жити?
Була хата, хоч старенька, добре-с ми в ній жили,
Пройшло войско через село і ту запалили.
Дєдя лишив нам корову, і тоту узяли,
Було збіжжя небагато, і то зрабували.
Сумно вітер повіває, дерева колише,
Чого дєдя нам додому листа не напише?
Сонце весело не світит, пташок не співає,
Чому дєдя нам додому лист не присилає?
Чи від кулів десь загинув, ци, може, в неволи,
Чи забитий, закопаний, не верне ніколи?
Може, в полі де на варті гвера з собов носи[т],
Стоїт, бідний, задуманий, бога за нас проси [т]?
Може, бідний, задумавси і думку думає?
Може, бідний, він голоден і хліба не має?
А мо, п’єний, підскакує, співанки співає,
За нас забув, що жиємо, що він діти має?»
Діти плачу наробили, в вікно визирают,
Виглядают свого дєді, до бога взивают:
«Ой боже наш милосердний, та й ти, божа мати,
Допоможи нам милого дєдика вглядати.
Бо ми всі ще маленькії, робити не знаєм,
Хто нас буде годувати, ми дєді не маєм.
Нема кому нас навчити, як маєм робити,
Ой господи милосердний, чим ми будем жити?»
Бідна жінка зажурена: нема з ким робити,
Ані з ким не порадити, ні з ким в світі жити.
Пішла би я на заробок, ніхто не приймає:
Ні за гроші, ані за хліб, — з дітьми загибаєм.
Зашуміло-загриміло в лісі, в буковині,
Ліпше б було спочивати у сирій могилі,
Як на світі бідувати без хліба, без хати.
Нащо ти мя породила, рідна моя мати?
Ті вороги препогані ніц ми не лишили,
Тілько мене з діточками сльози обросили.
Ой змилуйся, милий боже, та й ти, божа мати,
Що-єс буду з діточками теперки діяти?
Як на войну дєдя ішов, до дітей горнувси:
«Просіт, діти, щире бога, гей би я вернувси,
Бо но тілько, як кому-то господь допоможе,
Тот щасливо усю войну і все переможе».
Наш пан цісар задумавси, що має робити,
Треба войну закінчити, войско розпустити.
Най йдут домів газдувати, дітей годувати,
Бо вже весна зближається, треба веснувати.
Бо навесні хто не сіє, не буде збирати,
Тот з голоду серед зими буде загибати.

Дівчата та вояки (11); коломийки

Ой до того Станіслава дорожечка гладка,
Ой бо туди пішла моя розмова та й гадка.

Й-оберни ся, Самборику, до гори коріньом,
Най увиджу миленького, ци файний жовніром.

Сопілочко, скосівочко, горіхове денце,
Коли тобі рочок вийде, Іваночку серце ?
Ой тай мені рочок вийде у святу неділю,
Ой ци мати, ци не мати на тебе надію?
Ой мала я, леґінику, на тебе надію,
Тебе взяли на жовняра, деж я сі подію?
Тебе взяли на жовняра тай на жовняронька,
Ой де ж я сі тай подію, бідна ж головонька.

А по польски кватироньки, а по руски вікна,
Не диви ся на жовніра, на пустого вітра.

Ой жовнярю молоденький, жовнярю, жовнярю,
Тілько-с прийшов до домоньку, що-с наробив жалю.

Ой жовнярю молоденький, жовнярю, жовнярю,
Коби-с ниніне виходив, меньче було б жалю.

На Загірю зазоріло, либонь буде день, день,
Ходит жовнір попід вікна, острогами дзень, дзень.
На Загірю зазоріло, либонь деньок буде,
Ставай, ставай, мій миленький, бо вже ходят люде.

Я сиділа на порозї, вишивала стирку,
Нима мого миленького, пішов на зицирку.
Я сиділа на порозі, гафтувала ковнір,
Ото з мого миленького найладнійшнй жовнір.

Спускали сі жовнярики із гори поволі,
Насамперед мій миленький на воронім коні.

Отвору я кватирочку, подивлю ся в поли,
Чи не їди мій миленький на воронім кони.
Ой вже їди, ой вже їди, ручкою махає,
З червоної камізельки ябка витягає.

Ой випила дівчинонька склєнку атраменту,
Вандрувала за жовняром аж до реґіменту.
Напила сі дівчинонька водиці з керниці,
Вандрувала за жовняром аж до Зарваниці.

Дівчата та вояки (10); коломийки

Ой кувала зазуленька в городі на льоні,
Пізнала бим миленького в третім батальоні.

Я гадала, що мій милий пасе горі коні,
А мій милий йа в цісарі в третім батальоні.
Я гадала, що мій милий горі з кониками,
А мій милий йа в цісарі з чорними очками.

Ой кувала зазуленька тай на фудаменті,
Ой вписали миленького в першім реґіменті.

А мій милий чорнобривий в першім реґіменті,
А він носит і двигає карабін тяженький.

Кобим мала злоте пюро, трошка атраменту,
Писала-бим за миленьким аж до реґіменту.

Тужит ми се, мамуненько, тужит ми се, тужит,
Нима мого миленького, десь в цісара служит.
Служи, служи, мій миленький, заслужи си ласку,
Через плечі білий пояс, а на чолі бляшку.
Ой піду я до Товстого, куплю атраменту,
Напишу я білу карту аж до реґіменту.

Ой я любка закосичу самим діяментом,
Щоби-м його пізнавала межи реґіментом.
Кладіт його в середину, або кладіт з краю,
Та я свого миленького здалека пізнаю.

Коби ти знав, мій миленький, який жаль тяженький,
Вискочив би-с з риґіменту, як голуб сивенький.
Кобис знала, моя мила, а як мині нудно,
А як мині з риґіменту вискочити трудно.

Ой не видко того села, ой но видко дуби,
Куда ходит, машерує, моє серце любе.
Ой не видко того села, не видко, не видко,
Куда ходит, машерує, моє солодєтко.

Ой у лузі, при березі калинонька зацвіла

Ой у лузі, при березі калинонька зацвіла,
Ой у той час у годину мати сина родила,
А вродивши того сина, до розуму довела,
А до розуму довівши, у некрути оддала.
Да вийшла мати на жовтесенький пісок,
Да провела по синові тонесенький голосок:
«Прибудь, прибудь, мій синочку, а до мене на часок!»
«Ой як мені, моя мати, к тобі прибувать,
Було мене, моя мати, у некрути не давать,
Лучче було мене, мати, в сиру землю прикопать,
Як тепер мені, мати, по кватиркам стоять».