Від дому аж до шпиталю

Послухайте, люди добрі, що хочу казати,
Та за того жовнірика співанку співати.
Як я з дому вибирався та на ту войночку,
Заплакала вся родина: «Де ти йдеш, синочку».
А я на то родинонці так відповідаю,
Що я іду боронити рідненького краю.
Єк прийшов час відходити і тая година,
Заплакала рідна мати і всяя родина.
Ой зачав я, молоденький, на фіри сідати,
Такий ми си жаль ізробив, що тут си вертати.
А я собі так подумав: «Та на божу волю».
Піду, про стид си не верну, хоч би і в неволю.
Ой прийшов я до Стрия, там нас відобрали,
А звідти нас, молоденьких, на Веньгри підгнали.
А на тій і Веньгерщині нас обрихтували
І нас, таких молоденьких, на войну пігнали.
Так я хожу по Карпатах і тяженько плачу:
«Люба моя родинонько, вже тя не побачу».
Як зачали вражі сини — москалі стріляти,
Пан капітан приказали дикунки копати…
Ой лежу я у шпиталі та й думаю думку,
Нагадав я за родину: тяженький мій смутку.
Ой як прийшов святий вечір та й тая година,
Ой заплакав я гіркенько: де моя родина?
Люба ж моя родиночко, що там з тобою?
Наймиліша моя мати, не журисі мною.
Ой господи, милий боже, що маю робити?
То я ж пішов, молоденький, свій край боронити.
А я собі погадаю за свою родину,
Такий мені жаль си зробив, що мало не згину.
Так на війні молод хлопець здоров’є лишає:
Ідет здоров, ци поверне,— то певно не знає.
Сидит потє на воротєх, на вітер си здуло,
Ми би цисе не співали, якби так не було.
Ой кувала зозулиця так коло Менчила,
За того си жовнірика співанка скінчила.

Чорна гора виорана та й кулями засіяна

Чорна гора виорана
Та й кулями засіяна,
Жовнярами зволочена,
Чорнов кровцев сполочена.
Над тов кровцев ворон кряче,
Над жовняром мамка плаче.
«Не плач, мамко, та й не тужи,
Порубали ба й не дуже:
А голову — начетверо,
А серденько — нашестеро,
Білі руки — на три штуки,
Білі пальці —на кавальці.
Та й хаточку ми збудуйте,
Та ще й чорним помалюйте,
Та й без дверей, без віконець,
Бо вже мому віку конець».

Як солдат ся вибирає із дому до бою

Я вам пісню заспіваю під час неспокою,
Як солдат ся вибирає із дому до бою,
Як має си старий солдат з дому вибирати,
На кого мат жінку й діти він свою лишати.
«Лишаю тє, моя жінко, на бога святого,
Усіх він вас погодує, має хліба много.
Лишаю вас, мої діти, на господну волю,
Бо бог знає, чи си верну, чи ляжу на полю.
Знаю добре, де вродила мене рідна мати,
Лиш не знаю, де по смерті Маю спочивати.
Жінко моя дорогая, жаль ми за тобою,
Ми здаєся, що не прожив години з тобою.
Діти мої дрібненькії, мені жаль за вами,
Ми здаєся, що не прожив годиночку з вами.
Жінка плаче, діти плачут, за шию тримают,
Мене сльози кривавії з очей випливают».
Розпрощався бідний солдат, помолився богу,
Обцілував жінку й діти, пустився в дорогу.
Серце, сумне від розлуки, в грудях сильно б’єся,
Дрібненькими діточками, з жінков розстаєся.
А дорога закурилась всіма порохами,
Бідна жінка зажурилась всіма клопотами.
І в’яне та бідна жінка, як та квітка, в’яне,
Як на свої дрібні діти тільки оком гляне.
«Діти мої дрібненькії, мої небожата,
Не будете ви бачити вже свойого тата.
Тато ваш пішов на війну, і всіх нас покинув,
І за рідну батьківщину навіки загинув».
А не ’дному бог позволив ще прожити віка,
І ні оден повернувся додому каліка.
Як прийшов він додомочку, став розповідати,
Як він мусів в чистім полі тяжко бідувати:
«Скажу тобі, вірна жінко, як я набідився,
Коли настав божий тиждень, водою не вмився.
А вмивався щогодини гіркими сльозами,
Це за тобов, вірна жінко, та й за діточками.
А в неділю на сніданє кулешки дрібненькі,
По обіді тіло рвали шрапнелі тяженькі.
— Хлопці,— сказав нам капітан,— богу помоліться
І до штурми на ворога січас заберіться.
Забудете ви, солдати, всю свою родину,
Бо й я з вами рядом іду, може, й разом згину.
Озвалися полемйоти, начали стріляти,
А потому си вбізвали полеві гармати.
Земля божа задрижала, в небі загриміло,
А в солдата старенького серденько замліло.
На переді від гранати глибокая яма,
А згори впав острий шрапнель, забив капітана.
А кров з людей випливає, як та вода з моря,
Бідний солдат подивився, а земля червона.
Коли втихли ці всі стріли, було чути зойки,
Крики нужди і розпуки і тяжкії йойки.
Оден поляг десь без ноги, другий двох не має,
А третьому руки врвало, ратунку благає.
І благає він ратунку, нема кому дати,
То він просит товариша: — Добий мене, брате.
— Не найдеться, братя любі, товариша того,
Котрий би міг добивати камарада свого.
Куля головку прошила і в серце си вбила,
Вірну жінку, дрібні діти навік всиротила.
Тяжкий му біль докучував, ратунку немає,
Сил послідніх здобуває, вставати гадає.
Його кортит вернутися на рідну сторону,
Там, де лишив дрібні діти й молоденьку жону.
За жінков, за діточками солдат зажурився,
Прийшов тяжкий біль до серця, навік зажмурився.
І поляг десь бідний солдат, там, межи горами,
Його тіло почорніло, бо не закопане.
Нема кому закопати і не позвонити,
Дикий ворон си злітає тілом си живити.
Там над бідним тим солдатом чорний ворон краче,
Вдома жінка з діточками безнадійно плаче.
Відки буде знати жінка, що муж ї в могилі,
Як фронт стоїт так далеко — на кількасот милей.
Там на війні не так, братя, як у нас ховают,
Там по сотні, по тисячі в ’дну яму скидают.
І над ними не співают ні попи, ні дяки,
Там лиш сльози проливают їх братя-вояки».
Отак війна виглядає, послухайте, люде,
Просім бога та й благаймо, хай війни не буде.

Ой на горі два явори, оба зелененькі

Ой на горі два явори, оба зелененькіОй на горі два явори, оба зелененькі,
Межи ними помирає вояк молоденький.
Ішли туди вівчарики з білими вівцями,
Найшли вони вояченька межи яворами.
Вівчарики молоденькі дали в село знати:
Та най вийдуть отець, мати сина поховати.
Вийшли, вийшли отець, мати, зачали плакати:
— Ой сине наш золотенький, де тя поховати?
— Та ви мене поховайте на зелену межу,
Аби усі люди знали, де я, вояк, лежу.
Та^іай мене не ховають ні попи, ні дяки,
Та най мене поховають мої камарати.
Та ви мене поховайте без попів, без дзвонів,
Най лиш браття-вояченьки стрілять із канонів.
Та там мене поховайте, де-м, вояк, погинув,
Та дайте ми посадити на гробі калину.
Бде зозулька прилітати, жалісно кукати,
Будуть дівки молоденькі мене споминати.

Ой, боже ж мій, милий, який я вродився

Ой, боже ж мій, милий, який я вродився— «Ой, боже ж мій, милий,
Який я вродився!
Кінь вороний,
Сам молодий,
Іще не женився.
Продай, тату, коня,
Коня вороного;
Ой одружи, одружи
Мене молодого!»

— «Шкода, синку, коня,
Шкода продавати:
Пишуть чорне по білому,
Хотять тебе взяти!»
— «Нехай вони пишуть:
Я їх не боюся;
Кінь вороний,
Сам молодий—
Іще вислужуся!»

Туман з моря, вітер з поля

Туман з моря, вітер з поляТуман з моря, вітер з поля,
Кругом море почорніло,
Закипіла в морі піна,—
Буде вітру переміна.
Зип за зипом часто ходе,
А наш, братці, караб тоне;
Зип за зипом поспішає,
Караб море заливає.
Капитан стоїть на лоті,
А матроси всі в роботі.
Капитан стоїть на реї,
Кричить: «Братці, поскореє!»
Реї тріщать, мачти гнуться,
А в матросів сльози ллються,
Та ніхто цього не знає, —
Як матрос в морі страждає.

Зелена дібровонька

Зелена дібровонькаЗелена дібровонька в три ряди посаджена,
І доріжка показана.
На доріжці солдат лежить,
В правій ручці саблю держить,
У ліву воду бере, на серденько поливає.
«Серце моє щирящеє,
Тіло моє трудящеє!
Доведеться помирати,
Та нікому поховати.
Поховають добрі люде,
Як у мене за що буде.
Поховає і ледащо,
Як у мене буде за що.
Закуйте, зозуленьки,
Защебечіть, соловейки,
Бо в мене нема неньки;
Закуйте мені тоненько,
То буде жалібненько».