Та й що ж це да за світ настав

Та й що ж це да за світ настав,
Що син мамку з двору прогнав:
— Долой, долой, моя мамочка,
Долой, долой, моя рідная.
Да вже ж ти мені надокучила,
Моїх діток помучила,
Жену мою ізніштожила.
Пішла мамка заплакавши,
Заплакавши, ридаючи,
Свого сина проклинаючи:
— Бодай, синку, бог тобі діла не дав,
Що ти мене з двору прогнав.
Іде поле, іде і друге,
На третє узбирається,
Листочками покривається.
Шумить, гуде ліс-дубравочка,
За мамкою син в погоночку:
— Вернись, вернись, моя мамочко,
Вернись, вернись, моя рідная,—
В моїм дворі нещастя стало:
Жена моя дитя приспала,
Коровочки — всі погинули,
Найкращий кінь на стайні впав.

Плаче мати коло стола така молоденька

Плаче мати коло стола така молоденька,
А у неї на рученьках дитинка маленька.
Старші дітки на постелі бавляться в соломі
Й двідуються, коли татко прийде з войни домів.
Мати нич на то не каже, вмиваться сльозами:
— Прийде, прийде вже наш татко десь сими дньомами.
Плаче мати та й думає, ой яка їй біда:
Не є в хижі муки, солі, ні окришки хліба.
Плаче вона та й думає, що має робити?
Пішла вона до уряду підпори просити.
Та прийшла вна в сільську хату, звідує берова:
— Ой берове, беровику, де моя підпора?
А берів їй так відповів: — Дай ти мені спокій!
Ти не видиш, що підпора твоя онде в плоті!
Мати гірко заплакала, що мало не вмліла:
— Та бодай ся й ваша долька в тому увиділа.
Прийшла вона додомочку, діти ї чекали:
— Пойте, мамо, бо наш татко письмо нам загнали,
Взяла мати письмо в руки, хотіла читати,
Та ввиділа, що муж їй вмер,— по чорній печати.
Випало їй письмо із рук, вна руки скришила,
— Йой, боже мій милостивий, чого-м ся дожила!
Руки кришить й плакала би, стидаться небога,
Бо діти ї обступили, дрібні, як полова.
Не чекала вна й до рана, а й такуй відразу
Сіла собі на машину й пішла до коргазу.
Прийшла вона до лікарні — там ранених много,
— Люде добрі, то лем не є чоловіка мого?
Не знає вна, куди іти, крутиться по дворі,
Раз лем видить ідуть ід ній чотири дохторів.
Приступився д’ ній єден з них: — Що ви чекаєте?
Ід кому ви сюди прийшли, кого тут маєте?
В жінки було написано на картці маленькій,
Ош де служив її газда, в котрім регіменті.
Дохторик та перечитав, покивав губами:
— Ми вашого чоловіка вчора поховали.
Мати впала перед нього, почала казати:
— Любила би-м увидіти, де ліг спочивати.
Пішла вона до цвинтарю, плетучи ногами,
А там видить много гробів чотирма рядами.
Як то вона увиділа, то й ноги простерла —
Впала на гріб свого мужа, такуй там померла.
Та з лікарні в тото село письмо написали,
Що вже діти сиротами навіки зостали.

Оженила мати сина, привела невістку

Оженила мати сина, привела невістку,
Виладила мати сина в далеку доріжку.
А невістку виправила в поле ленок брати:
— Та як ленок не добереш — тамки ляжеш спати!
Ой брала — не добрала ленок зелененький,
Подивила із-за себе — ци не йде миленький.
Ой брала — не добрала, там легла — заспала.
Прийшла ід ньов стара мати — там її закляла.
Прийшов синок молоденький із тої дороги,
Обціловав свою мамку і в руки, і в ноги.
Ой сів синок коло стола і винив горілку
Та звідує свою мамку: — Де-сь ми діла жінку?
— Кой-єсь ішов, любий синку, по нашому полю,
Ци видів-єсь при дорозі високу тополю?
Ой іди, іди, любий синку, ізрубай тополю,
Най не пущать коріннячко по нашому полю.
Пішов синок молоденький тополю рубати,
Та із тої тополиці яла кровця лляти.
Кой зарубав у перший раз — вна ся похилила;
Кой зарубав у другий раз — вна ся відпросила:
— Ой не рубай, не одрубуй тоту галузочку,
Бо не знаєш, що рубаєш мою головочку.
— Жоно моя молоденька, що-сь топольов стала?
— Вийшла до мні твоя мати, туй мене закляла.
Ой не рубай, не одрубуй тото конарічко,
Бо не знаєш, що рубаєш моє волосічко.
Ой не рубай, не одрубуй тоті білі сучки,
Бо не знаєш, що рубаєш мої білі ручки.
Ой не рубай, не одрубуй зелені галузки,
Бо не знаєш, що рубаєш мої білі нужки.
Іде синок додомочку, жаль му учинився,
Ой сідає на коника, з коня похилився.
Біжить за ним стара мати: — Вернися, синочок,
Не лишай мене, стареньку, не йди у світочок.
— Не вернуся, люба мамко, хоть дораз погину,
Бо ти жінку не держала за свою дитину.
— Де би тота, любий синку, правдиця повстала,
Аби чужа дитиниця ід серцю пристала!

Била у Ганусі лиха мачиха

Била у Ганусі лиха мачиха,
Посилала Ганусю скрозь ночь по воду:
— Іди, Гануся, ти не оглядуйся,
Оглянешся — улякнешся.
Оглянулась, улякнулась,
Ганусі здається, то ліси шумлять,
Аж но за Ганусей вовки біжать.
Почали Ганусю вони ірвать:
Кому ручки, кому ножечка,
А старому вовку — вся головочка.
Поніс головочку на таткову домовочку;
Татка коники сідлає, ручки ламає,
Сестра вишиває — причитиває,
Мачиха кросни тче — усміхається.

Ішли чумаки через три городи

Ішли чумаки через три городи,
Та не знали чумаченьки жодної біди.
Стріла їх біда серед города,
Заболіла чумаченька вельми голова.
Головка болить, а чумак лежить,
Ніхто його не спитає, що в його болить.
Прийшов до його товариш його,
Взяв його за рученьку, питає його.
— Товаришу мій, питаєш мене,
Возьми мої білі гроші, поховай мене.
Як мало грошей, то возьми воли
Та поховай чумаченька в чужій стороні.
А тії воли розумні були,
Через село, через місто додому прийшли.
Прийшли додому та й стали рекать:
— Вийди, вийди, стара мати, волів заганять.
Як вийшла мати волів заганять,
Оглянеться туди-сюди — сина не видать.
— Ой ви, дітоньки, ждіть неділеньки,
Чи не прийде ваш татонько із доріженьки.
Неділька прийшла, татонька нема:
Десь прийняла сира земля, чужа сторона.

Ой їздили чумаченьки та й у Крим по сіль

Ой їздили чумаченьки та й у Крим по сіль,
Загубили хазяїна уже неділь сім.
Заболіла голівонька, заболів живіт,
Упав козак серед степу, упав та й лежить.
Умирає — наказує: «Чумаки мої, ви брати мої,
Як будете волів парувати, попаруйте й мої.
Чумаки мої, ви брати мої,
Як будете волів напувати, напійте й мої».
Ой усі воли та й по чотири йшли,
А бідного чумаченька та й у парі пішли.
Вийшли воли на круту гору,
Попадали на коліна, тяжко заревли.
Задзвонили у селі та й у один дзвін —
Це по тому чумакові, що ходив у Крим по сіль.

Про Параску Рубюк

Сумна осінь наступила, ще й сумненька днина,
Що з любові пішла в землю молода дівчина.
Лягла спати в сиру землю з туги і з розпуки,
Що не дали їй з миленьким та зв’язати руки.
В Березові серед села сталася новина,
Бо заснула на сон вічний молода дівчина.
Лягла спати в сиру землю через маму й тата,
Що не дали заміж вийти за первого брата.
Як дістала дрібний листок з міста Станіслава,—
Молодого жовнярика, що з ним ся кохала.
Взяла листок в праву ручку, сіла на кріселце,
Прочитала, із розпуки заболіло серце.
Рідний батько, рідна мати не хотіли знати,
Щоб їх дочка з таким другом могла слюб узяти.
— Позволь, батьку, позволь, мати, дай з миленьким жити,
Хай не йду я, молоденька, в сиру землю гнити.
Рідний батько, рідна мати на те не зважали:
— Знаєш добре, що так буде, як ми розказали.
Знаєш добре, що так буде, як будем казати,
Що не може з таким другом дочка слюб узяти.
Дочка ще ’ден листок пише та й кладе на груди.
«Як миленький прочитає, мене вже не буде.
Як миленький прочитає у ту хмурну днинку,
Тоді мене, молоденьку, зложать в домовинку.
Будь, миленький, здоровенький, бо вже темна нічка,
Бо вже зараз догорає мого життя свічка.
Як ти будеш, мій миленький, листочок читати,
То я буду, молоденька, з світом ся прощати».
Як настала та субота, нещасна година,
То понесла лист на пошту молода дівчина.
Як кинула лист на пошті, затряслися руки,
Заболіло їй серденько з жалю і з розпуки.
Вернулася додомочку, а мати й не знала,
Що від хати недалеко дочка вже сконала.
А вечером рідна мати руки заломила,
Як уздріла мертву дочку: «Та й що я зробила?
Та й що ж мені з того поля, що багатство гарне,
Що я мала одну дочку, та й та пішла марне?!»
Як побачить мати в дочки уста в синій крові,
Дух загримів, як грім з неба: «Бувайте здорові».
— Вже до смерті не залічу тяжку рану свою,
Дочко моя найдорожча, умру я з тобою!
— Ой ні, мати, — дух ся каже, — ти ще жий щасливо,
А за мене хай співають, гарну, чорнобриву.
Хай співають сестри, други, товаришки милі,
Бо я марно вже з любові лежу у могилі.
Ох, родичі, схаменіться, через кусок поля
Не гризіть ви дітей своїх, бо тяжка їх доля,
Бо не будеш у багатстві десять віків жити,
Нині жиєш, завтра ідеш в сиру землю гнити.
Бог небесний видить з неба та й тяжко карає,
Як ся люблять вірно, щиро, а хтось розлучає.