Світить місяць, світить ясний

Світить місяць, світить ясний,
Всю долину освітив,
І, освітивши всю долину,
Він знов за хмари заховавсь.

В тій долині є хатина,
В тій хатині три вікна, —
Там мати дочку научала,
Дочка засмучена була.

— Доню моя уродлива,
Доню, ясочко моя,
Не жди милого з походу,
Його на світі вже нема.

Багато хлопців вже вернулось,
Багато декого нема,
Багато пар уже звінчалось,
А ти сидиш усе сама.

Не чути тихої розмови,
Но чути тихий плач дочки.
На другий день вже за нелюба
Дочка готує рушники.

Готує, слізоньки втирає;
Згадала клятву, що клялась
Любити милого до смерті,
Та клятва їй не справдилась.

Іде дівчина аж до моря
Рішати доленьку свою…
На другім боці кінь вороний
Заржав в зеленому гаю.

Дівчина кинулась у море,
І срібні хвилі роздались,
Козак їй кинувся на поміч,
І руки їх переплелись.

Обнялись міцно й потонули
У синій морській глибині…
По морю плавають два трупи,
А мати плаче — по доні.

Світить місяць, світить ясний,
Всю долину освітив,
І, освітивши всю долину,
Він знов за хмари заховавсь.

Стоїть явір над воротами, аж і вітер не хиляє

Стоїть явір над воротами, аж і вітер не хиляє,
Мила до милого на Вкраїночку листи посилає.
— Хочі шли, мила, листи, хоч не шли, — не буду і в руки брати,
Да приїдь до мене на Вкраїночку, аж до моєї хати.
Да приїдь, миленька, дорога гладенька і шляшок дуже битий!
— Да не приїду, милий, на Вкраїночку, бо будуть люди судити.
Да запряжу ж я коня вороного, запряжу ж я й другого
Да поїду ж я да на Вкраїноньку аж до милого свого.
Приїхала в село, щось невесело, приїду на подвір’я:
В милого мого, у милесенького, аж у його весілля.
Устала з воза, як повная рожа, ще й наговорилась, —
Тихая мова, сама хороша, з личенька змінилась.
А друга мила в вікно всмотріла, аж на стіл похилилась, —
Тихая мова, сама хороша, аж і мова одмінилась.
— Ой ти, Михайло, ой ти, Михайло! Щось до нас да й приїхало:
А чи родина, а чи чужина, ой чи твоя перша мила?
— Ох і не родина, ані чужина, то ж моя сестра рідна.
Да запрягай коня, виїжджай з двора, ти ж мені не потрібна.
— Запряжу я коня, виїду з двора, не буду ж на тебе дивиться, —
Будеш ти, да мій миленький, да щомісяця жениться.

Про Івана Вашилішного

Кує мені зозуличка коло Шкорушного,
А я хочу заспівати за Вашилішного.
А що ж тая Вашилиха ’дного сина мала,
Вна за него си боєла, в бутин не пускала:
— Ци ти не маш, Іваночку, з чого вдома жити?
Є тринадцять моргів грунту, є на чім робити.
А що єму мамка каже, а він не слухає,
Дев’ятнадцять років має, про смерть не гадає.
Дев’ятнадцять років має, про смерть не гадає,
Пшов на Жєб’є, грошів набрав та й людєм роздає.
Послідній раз гроші роздав, та й ще усміхнувси,
Його душка віщювала, що він не вернувси.
Його душка віщювала, та не знало тіло,
Що Івана молодого у бутин кортіло.
А єк вийшов Іваночок до вищеї хати,
Послідній раз заговорив до рідної мати.
А як вийшов Іваночок до вищей криниці,
Послідній раз заговорив до сестри Анниці.
А вни пішли по Юрію дерево гонити,
У середу від полудня зачєли робити,
У середу від полудня зачєли робити,
Лишився Йван на рогаші цигарок курити.
А лишився Іван очок цигарок курити,
Та не діждав Іваночок цигарок скурити, —
А ізгори бутинарі дерево гонили
Та завідцу молодого деревом убили.
А варташі із долини габов закрічили,
Тогди усі бутинарі робити лишили.
Тогди усі бутинарі робити лишили,
А єк зійшли они згори, ручки ізломили.
Вони руки ізломили, єк Іванчик гинув:
— Даймо знати на Зелений аж до магазину.
Даймо знати на Зелений, Лиликів Юрію,
А пішлімо теліграму по ту комісію.
А у Річці на Зелений теліграфували,
А у Жєб’є по дохторів телеграм післали.
Іде Гриндусь на Зелений, іде та й думає,
А єк він тій Василисі розказати має?
А єк має розказати, щоб не засмутити:
Іван бутин вже догонит, хоче бай робити.
А єк вийшли дохторики, вони посідали,
Іванове біле тіло покавалкували.
Але тіло кавалкують, голу розпилили,
А єк пішли до кирниці, та й то файно ’бмили,
А єк пішли до кирниці, голу ’бполокали, —
Товариші Іванови файно Йвана вбрали.
Товариші Іванови файно єго вбрали,
А єк сіли конец зголов, щиро заплакали:
А єк прийшла єго мати та й заголосила:
— Я збулася в Погорільци вже другого сина!

Ой у лузі на дубочку

Ой у лузі на дубочку
Колихала Марусенька сина й дочку.

Колихала і плакала:
— Ой чом же я отця й неньки не слухала?

Послухала дворянина,
А дворянин пізно ходить, з ума зводить.

Ізвів з ума, сів на коня:
— Оставайся, дівчинонько, тепер сама.

Не сама я зосталася,
В темнім лузі калинонька розцвілася.

Калинонька розцвілася,
Там дівчина з малим дитям носилася.

З малим дитям носилася,
В свої сестри просилася:

— Ти, сестрице моя рідна,
Поколиши сина й дочку, бо я бідна!

— Бодай же ти, моя сестро, не дождала,
Щоб я тобі сина й дочку колихала!

Відлітали всі ластівки рядочками

Відлітали всі ластівки рядочками
Та кликали ластівочку: — Лети з нами!
— Ой як мені летітоньки аж за море,
Коли одно ластів’ятко в мене хворе.
— Як ти свого ластів’ятка не покинеш,
Ми полетим у вирії, а ти згинеш.
— Почекайте, подружечки, на тій гільці,
Возьму хворе ластів’ятко я на крильці.
То не бідна ластівочка з ластів’ятком,
Ой то мати вандрувала із дитятком.
Перебрели бідні люди через річку,
Дала мати дитиноньці в руки свічку.
Ой свічечка ледве горить, догорає,
Плаче мати — дитяточко умирає.
На дубочку буйне листя зашуміло,
Плаче мати — дитяточко скостеніло.
— Розступися, сира земле, під ногами,
Возьми мене з дитяточком враз до ями!

Про Коцю Грепіняка

Послухайте, люде добрі, що хочу казати,
Про Коцю Грепіняка хочу заспівати.
Він був хлопець молоденький, нічо не наживси,
Війшла вістка із армії, щоби виріживси.
Війшла вістка із армії, щоби виріжєвси,
З сусідами та й з родинов щоби попрощєвси.
Та перший раз виріжєвси та й назад вернувси,
Та такий був веселенький, щоби не набувси.
А другий раз виріжєвси та й став сумувати,
Душа єго віщувала, що ме погибати.
А він служив у армії, думав си вертати,
А він не знав, що в чужині мут єго ховати.
Ото єго спотикала нещасна година,
Та що єго у дорозі побила машина.
Але дали тіліграму до родичів знати,
Щоби прийшли всі родичі єго поховати.
А родичі, як це вчули, ревно умлівали,
Вни ходили та й плачучи людей іскликали.
Вни ходили та й плачучи людей іскликали,
А вни Коцю молодого файно споминали.
Ой у полі при дорозі явір зелененький,
А там лежить під явором Коцю молоденький.
А він лежить, та він лежить, та не може вмерти,
Не може си дочекати жовнірської смерті.
Ішли туда жовнірики та все й манівцями,
Заплакали бай над Коцем дрібними сльозами.
Ой не плачте, жовнірики, дайте в село знати,
Щоби прийшло славне військо мене поховати.
Але Коцьо молоденький в армії загинув,
Своє рідне село Коцьо навіки покинув.
А оркестра йому грала до самого гробу,
А там його поховали без рідного роду.
Закували дві зозулі на всі штири боки,
А там йому збудували пам’ятник високий.
А вни його поховали в високій могилі
Серед степу широкого на Вкраїні милій.
А вни його поховали в високу могилу,
Та на гробі посадили червону калину.
Будуть птахи прилітати, цвіт з калини їсти,
Будуть йому приносити від родини вісті.
Забувайте ви, сусіди, та й моя родина,
Бо що мене поховала далека чужина.
Закувала зозулечка високо в тополі,
Та вна мене поховала, не верну ніколи.
Та хоч плачте, хоч не плачте, моя родиночка,
Ой про Коцю молодого сумна співаночка.
Кувала зозулечка на кленовім цвіті,
Тілько Коця молоденький наживси на світі.
Як мак скоро зацвітає, скоро опадає,
Та там Коцьо молоденький марно пропадає.
Закувала зозулечка там на ягодочці,
Пішли його марно літа, як лист по водочці.
Але цису співаночку сусідочка склала,
Вна за Коцем молоденьким вірно банувала.
Закувала зозулечка отам на ганочку,
Подякуйте, рідні сестри, за цю співаночку.
Подякуйте, рідні сестри, та й ви, рідні брати,
Бо ту сумну співаночку нелегко складати.
А я цису співаночку складати кінчєю,
Може комус си не вдало, я перепрошєю.

Що за слава в світі стала, у божому світі

Що за слава в світі стала, у божому світі:
Любив Пилип Яриноньку, Ярина Пилипа.
Заказали отець-ненька Яриноньки брати,
Бо Ярина єсть убога, а Пилип — багатий.
— Візьми собі, мій синоньку, із кіньми, з волами,
Но не бери Яриноньки, що світить плечами.
Візьми собі, мій синоньку, та по своїй рівні,
Но не бери, мій синоньку, та тії Ярини!
Коло млина-крем’янина та бистрі лотоки,
Ой там стояв Пилипонько й Ярина молоді.
Серце к серцю приложили, а ручки зчепили,
У лотоках, в бистрій воді обоє втопились.
Ой ви, отці, ой ви, неньки, на те не вважайте,
Яку господь пару дає, то й не розлучайте!