Про Коцю Грепіняка

Послухайте, люде добрі, що хочу казати,
Про Коцю Грепіняка хочу заспівати.
Він був хлопець молоденький, нічо не наживси,
Війшла вістка із армії, щоби виріживси.
Війшла вістка із армії, щоби виріжєвси,
З сусідами та й з родинов щоби попрощєвси.
Та перший раз виріжєвси та й назад вернувси,
Та такий був веселенький, щоби не набувси.
А другий раз виріжєвси та й став сумувати,
Душа єго віщувала, що ме погибати.
А він служив у армії, думав си вертати,
А він не знав, що в чужині мут єго ховати.
Ото єго спотикала нещасна година,
Та що єго у дорозі побила машина.
Але дали тіліграму до родичів знати,
Щоби прийшли всі родичі єго поховати.
А родичі, як це вчули, ревно умлівали,
Вни ходили та й плачучи людей іскликали.
Вни ходили та й плачучи людей іскликали,
А вни Коцю молодого файно споминали.
Ой у полі при дорозі явір зелененький,
А там лежить під явором Коцю молоденький.
А він лежить, та він лежить, та не може вмерти,
Не може си дочекати жовнірської смерті.
Ішли туда жовнірики та все й манівцями,
Заплакали бай над Коцем дрібними сльозами.
Ой не плачте, жовнірики, дайте в село знати,
Щоби прийшло славне військо мене поховати.
Але Коцьо молоденький в армії загинув,
Своє рідне село Коцьо навіки покинув.
А оркестра йому грала до самого гробу,
А там його поховали без рідного роду.
Закували дві зозулі на всі штири боки,
А там йому збудували пам’ятник високий.
А вни його поховали в високій могилі
Серед степу широкого на Вкраїні милій.
А вни його поховали в високу могилу,
Та на гробі посадили червону калину.
Будуть птахи прилітати, цвіт з калини їсти,
Будуть йому приносити від родини вісті.
Забувайте ви, сусіди, та й моя родина,
Бо що мене поховала далека чужина.
Закувала зозулечка високо в тополі,
Та вна мене поховала, не верну ніколи.
Та хоч плачте, хоч не плачте, моя родиночка,
Ой про Коцю молодого сумна співаночка.
Кувала зозулечка на кленовім цвіті,
Тілько Коця молоденький наживси на світі.
Як мак скоро зацвітає, скоро опадає,
Та там Коцьо молоденький марно пропадає.
Закувала зозулечка там на ягодочці,
Пішли його марно літа, як лист по водочці.
Але цису співаночку сусідочка склала,
Вна за Коцем молоденьким вірно банувала.
Закувала зозулечка отам на ганочку,
Подякуйте, рідні сестри, за цю співаночку.
Подякуйте, рідні сестри, та й ви, рідні брати,
Бо ту сумну співаночку нелегко складати.
А я цису співаночку складати кінчєю,
Може комус си не вдало, я перепрошєю.

Що за слава в світі стала, у божому світі

Що за слава в світі стала, у божому світі:
Любив Пилип Яриноньку, Ярина Пилипа.
Заказали отець-ненька Яриноньки брати,
Бо Ярина єсть убога, а Пилип — багатий.
— Візьми собі, мій синоньку, із кіньми, з волами,
Но не бери Яриноньки, що світить плечами.
Візьми собі, мій синоньку, та по своїй рівні,
Но не бери, мій синоньку, та тії Ярини!
Коло млина-крем’янина та бистрі лотоки,
Ой там стояв Пилипонько й Ярина молоді.
Серце к серцю приложили, а ручки зчепили,
У лотоках, в бистрій воді обоє втопились.
Ой ви, отці, ой ви, неньки, на те не вважайте,
Яку господь пару дає, то й не розлучайте!

Коли мурували Білу Маковицю

Коли мурували Білу Маковицю,
Ганяли на панське, ганяли на панське убогу вдовицю.
Одну неділеньку мужа хоронила,
В другу неділеньку, в другу неділеньку сина породила.
Третьої неділі на панщину гнали,
Убогу вдовицю, убогу вдовицю робить заставляли.
На одній рученьці синочка тримала,
А з другов рученьков, а з другов рученьков каміння давала.
На панське ходила, горенько плакала,
А в своїх слізоньках, а в своїх слізоньках синочка купала.
— Муруйте, мурники, Білу Маковицю,
Не гоньте на панське, не гоньте на панське убогу вдовицю.
Камені давала, озеро глядала,
Жеби в нім синочка, жеби в нім синочка свого поховала.
— Плавай, синку, плавай по тихім озері,
Не зазнав ти отця, не зазнав ти отця, не зазнаш матері.
Утопить тя мати, не будеш ї мати,
Будеш в тім озері, будеш в тім озері навіки плавати.
Будеш ти в озері, як рибка, плавати,
Я під Маковицьов, я під Маковицьов до смерті плакати.

Про Івана Карабку

А ковала зозуличка на бобі, на бобі,
Робив Йванчик відраненька в себе на городі.
Та вдарили дрібні дощі, йа вдарили тучі,
Та Іванчик ще й смієвси із города йдучи.
Та кувала зозуличка йа там серед хати,
Та Іванчик завернувси дрівець нарубати.
А він рубав тоті дрівця, то було в суботу,
Там залишив своє життє й навіки роботу.
Та як господь каже й бог та із неба грєнув,
Та він упав личком в землю, сокирочку кинув.
Та він кинув сокирочку, за нев не дививси,
Та в мінуті кінчив життє, ні з ким не прощєвси.
Одокія із синами як заголосили,
Уже відти неживого Іванчика взєли.
Кувала зозуличка отам на Підгір’ю,
Викопали єму яму на їго подвір’ю.
Викопали єму яму, поклали у глину,
Може, Йванчик ще ожиє хоть за ’дну годину.
Минула годиночка та й друга минає,
А Іванчик не вживає, руков не киває.
Йа лиш вийшли шандарики, зачєли казати:
— Беріть, беріть Іванчика, не йме оживати.
А як они єго взяли, файно перебрали,
Та й у хату малювану, у трунву поклали.
У хатку малювану, в трунву положили,
Іванові молодому похорон зробили.
Ой у полі два явори, оба жолобаті,
Лишилиси два синочки, оба нежонаті.
А у моїм городочку зродив мараморець,
А чого ти, рідний татку, з нами не говориш?
А рад би я, синки любі, з вами говорити,
Тєжкий камінь, сира земля — годі підоймити.
Тєжкий камінь, сира глина та ще й верхня дошка,
Кінчиласи, синки любі, наша порадочка.
А кувала зозуличка отам, де ялиця,
Та вже синки сиротами та й мати вдовиця.
А кувала зозулиця на кедровім мості,
Вже не прийде Йван Карабка ні до кого в гості.
Ковала зозуличка в конець ропочила,
За Йванчика та й Карабку пісня си скінчила.

У Києві на Подолі сталася новина

У Києві на Подолі сталася новина,
Зчарувала багатушка вдовиного сина.
Ой як вона чарувала, просила до хати:
— Прийди, прийди, козаченьку, щось маю сказати.
Як увійшов він до хати, вона просить сісти,
Дала йому на тарілці два яблука з’їсти;
Два яблучка з’їсти ще й стаканчик рому:
— Випий, випий, козаченьку, й не кажи нікому.
Як прийшов він додому, на стіл похилився,
Питається його мати: «Чого зажурився?»
— Ой вже, моя мамо рідна, чарів доходився.
Поший мені, моя мамо, хоч на смерть сорочку,
Та не проклинай, мамо рідна, багатирську дочку.
— Буду бити ще й лаяти, буду проклинати,
Нехай знає багатушка, як чарів давати.
У неділю рано-вранці усі дзвони дзвонять,
Це ж по тому козакові, що з чарів хоронять.
Іде мати ззаду плаче, плаче ще й ридає,
Попереду багатирка рученьки ламає.
Не зламала білих ручок, а зламала пальця,
Ввесь світ зійшла, та не знайшла такого хлопця.

Ой задумавсь, зажуривсь

Ой задумавсь, зажуривсь,
Що молодим оженивсь,
Не до мислі жінку взяв,
А я з нею жить не став.
Буду лаять, буду бить,
Сам на улицю ходить.
Ой вийду я на гору
Да гляну я по морю:
Аж на морі плав пливе,
А за плавом смерть іде.
— Смерте ж моя часова,
Чогось тебе прошу я:
Умори жінку мою
Ще й дитину малую.
А я дурно не схочу —
Сріблом-злотом заплачу.
— Ой я злота не беру,
Я і дурно уморю.
— Візьму ключі замкові,
Одімкну скрині тесові
Да й уріжу полотна,
Да й вкрию жінку свою,
А сам піду садами, —
Сидять дівки рядами.
«Добривечір, дівчата,
Умерла жінка моя
Ще й дитина малая».
Дівка теє зачула,
Іншу пісню гукнула:
— Ой коли ж ти оженивсь,
Бодай же ти не розживсь!

Про Пилипка

Послухайте, люди добрі, що маю казати,
А я хочу про Пилипка співанку співати.
Єкий Пилипко був файний, жив на божій волі,
А такий був веселенький, єк зозулька в полі.
Ой ковала зозулиця, потєтко забуло,
Єк Пилипко був веселий, над него не було.
Єк Пилипко був веселий, а він й веселивси,
А єк упав із машини, та дуже й побивси.
Ой ковала зозулиця із Берегомета,
Та Пилипка на Джогулі добила смерека.
Єк Пилипка на Джогулі смерека добила,
Та й три рази через него си перекотила.
Ой ковала зозулиця попід тоти річки;
Ой Пилипко молоденький спочивав без свічки.
А Пилипко єк спочивав, запросив водиці,
Та не було кому взєти його до болниці.
Єкби були Пилипчика до болниці взяли,
Може б були дохторики його врєтували.
Ой ковала зозулиця та попід горою;
Текла кривця із головки в Пилипка річкою.
Ой ковала зозулиця, ковала, ковала;
Пилипчика молодого до болниці взяли,
Та й розбите його тіло однако рубали.
Ой ковала зозулиця та й по всему світу;
Лежав Пилип у темниці, не було посвіту.
Ой ковала зозулиця, ковала, ковала,
Тогди борше в Довгополе телеграму дали.
Тогди борше в Довгополе телеграму дали,
Аби прийшли єго братя та й його забрали.
А єк прийшли тії братя й коло него стали,
Покойного Пилипчика в кривці не пізнали.
Єк винесли Пилипчика, на лавку поклали,
То рідненьку його мамку водов відсипали.
Сіла мамка коло него, коло його лужка,
Дивиться му на головку — кривава подушка.
Ой ковала зозулиця, ковала, ковала,
У четверок до полудня навік з хати взяли
Та й три рази перед хати фотографували,
В Довгополе коло церкви близько поховали.
Ой єк стала Миланочка іциро голосити:
— Устань, устань, Пилипчику, будем говорити.
— Ой рад би я, Миланочко, з тобов говорити,
Кривця губки затулила, годі розтулити.
Питаються діти в мами: — Де наш тато дівся? —
А татови в Довгополе гріб зазеленівся.
Усі діти веселії, весело співають,
А Іванко смутнісенький, бо тата немає.
Вни гадають, що їх тато десь п’є та гуляє,
А їх тато у гробочку хрест в руках тримає.
Ой ковала зозулиця, ковала, кричєла,
Співаночка про Пилипка уже си скінчєла.
Ой ковала зозулиця, ковала, ковала,
Єкби це не була правда,— я би не співала.