Немерувна

Пила, пила Немериха на меду,
Да пропила свою дочку молоду.
У неділю, таки рано, таки в ніч…
— «Ой не люблю Шкандибенка, піду пріч!»
Ой і пішла Немерувна по горі,
А за нею Шкандибенко на коні.
— «Ой чого ти, Немерувна, пішки йдеш;
Чи ти в мене вороних коней не маєш?»
— «Ой хоч і є вороні коні, то твої,
Да й сам, молод, не до мислоньки мині!»
— «Ой чого ти Немерувно, в свиті йдеш;
Чи ти в мене дорогих суконь не маєш?»
— «Ой хоч і є дорогі сукні, то твої,
Да й сам, молод, не до мислоньки мині!»
— «Ой чого ти, Немерувно, боса йдеш,
Чи ти в мене черевичків не маєш?»
— «Ой хоч і є черевички, то твої,
Да й сам, молод, не до мислоньки мині!»
Як узяв він Немерувну на коня,
Да й потащив Немерувну по тернах!
— «Гуляй, гуляй, кониченьку по терну,
Да рознеси Немерувну непевну!»
— «Ой дай мині, Шкандибенку, гострий ніж.
Повиймати чорний терен з білих ніг».
Не виймала чорний терен з білих ніг,
А встромила проти серця гострий ніж.
Привіз її Шкандибенко до тещеньки в двір:
— «Ой одчиняй, моя тещенько, ворота;
Іде к тобі дочка твоя п’яненька!»
— «Ой од чого, мій зятеньку, впилася,
Ой од чого, дитя моє, заснула?»
— «Упилася, моя тещенько, од терна,
А заснула, моя тещенько, од ножа!»

Ой там у лісі під дубиною,
Там сидів голуб з голубиною.
Сиділи вони, вигрівалися,
І одним крильцем накривалися.
Налетів сокіл з чорної хмари,
Розбив, розлучив голубку з пари.
Голуба забив, голубку зранив,
За тихий Дунай її провадив.
Привів додому, сипле пшениці:
— Їж, пий, голубко, бо ти вдовиця!
— Не хочу їсти, нема з ким жити.
Не хочу їсти, не хочу пити,
Який світ красний,— нема з ким жити.
— У мене вдома сім пар голубів, —
Вибирай собі, котрий твій любий.
— Та я ходила і вибирала, —
Нема такого, що я кохала.
Бо мій миленький чорнобривенький,
Личко румяне, крильце чорняве.

Була в мамочки й одна донечка

Була в мамочки й одна донечка,
Й одна донечка-одиниченька.
Да пришло ік їй да троє сватів:
Первії свати — із Туреччини,
Другії свати — із Німеччини,
Третії свати — із свого села.
За первих сватів татко не оддав,
За других сватів матка не дала,
За третіх сватів сама не пішла.
Прийшла смерточка — сама забрала,
Не питаючись, не сватаючись.
— Ой де, донечко, наряди дівать?
— Йа спідничками пеньочки вбирать,
Маністечками коника вгнуздати,
А стрічечками коника ввожжати.

Про вівчарів Іванка та Семенка

Послухайте, люди добрі, що маю казати,
За вівчарів молоденьких співанку співати.
Як ті хлопці молоденькі пішли у землицю,
Послухайте, люди добрі, за яку дурницю.
Ой вийду я на Говерлю, Говерля біленька,
То зложена вівчариком співанка сумненька.
Сіло потя на воротях, стало щебетати,
Пішов Павлюк на Текучу вівчарів шукати.
Ой на весні веселенько зозульки кували,
Шукав Павлюк вівчариків, щоб йому сі вдали.
А як знайшов вівчариків, то став говорити:
— Йдіть до мене сего літа в Данциж вівчарити.
Закувала зозулечка межи корчиками,
Вже Семенко лишив жінку дома з діточками.
Закувала зозулечка та й сіла на явір,
Пішов Семенко жонатий, а Йванко кавалір.
Закувала зозулечка в лісі на ялици,
Вже пішли всі вівчарики в Данциж вівчарити.
А як вони вівчарили, то вни не гадали,
Щоб вони сі восени д’хаті не вертали.
Закувала зозулечка, сіла на вирію,
Подоїли вівчарики овечки на міру.
А як вони подоїли, стали говорити:
— Поможи нам, господочку, тут завівчарити!
Закувала зозулечка та й сіла на дулю,
Знайшов Іван під гарджинов та й з канона кулю.
Як вівчарі кулю знайшли, стали говорити:
— Треба буде в розлученні параду зробити.
А то з тої парадочки та нам гонор буде,
Та нам з тої парадочки здивуються люде.
Звіялися буйні вітри, вломили калинку,
Вийшли люди восени в Данциж по маржинку.
Як вівчарів побачили, то заговорили:
— Вже-сте доста провалами всюди находили.
Ой у четвер на Семена вівці не доїли,
Лише пішли вба да стаї, щоби попоїли.
А як вони та поїли, стали говорити:
— Треба піти там на Данциж, звідти кулю взіти.
Ой кувала зозулечка межи корчиками,
Пішов Іван із Семеном в провал з овечками.
А овечки тихо пасут, Йван в фуярку грає,
А Семен узяв ту кулю, став та й обзирає.
Вдарив кулю до каменя, куля сплявдувала
Та й Семенка на п’ятеро умить розірвала.
Обірвало руки, ноги, голову здоймило,
А Йванові праву руку два рази вломило.
Іванові праву руку два рази вломило
Та й у єго біле тіло шрапнелів набило.
Іван тяжко поранений, що аж умліває,
А до него з Пожіжіски хлопча прибігає.
Прибіг хлопець до Павлюка та й став говорити:
— Вівчарі сі вистрілили, йдут вівці узіти.
Та як Павлюк цисе учув, собі ручки ломит,
Прибігає до Івана, Іван не говорит.
Як уздрів Іван Павлюка, та й став говорити:
— Ой скажіт мені, Павлюку, ци ще буду жити?
— Не можу я, Іваночку, ніц тобі сказати,
Як зможемо, так будемо тебе лікувати.
Ой кували дві зозульки, кували, кували,
В Пожіжіску по дохторя швиденько післали.
Іван тяжко поранений, уже не говорит,
А до него з Пожіжіски пан дохтор приходит.
Прийшов дохтор до Івана та й став говорити:
— Я не робю йму нічого, він не буде жити.
Ой Іванко умирає та й свічку не світіт,
Лишаютьсі вівчарики в Данцижі навіки.
А навесні зозулечки весело кували,
На Данцижі в одну яму обох поховали.
На Данцижі в одну яму обох поховали,
На памнітку на могилі хрест їм закопали.
Ой хто цюю співаночку ізложив, ізложив?
То Курило Чонтуляків дай бог, щоб він прожив.
Ой кувала зозулечка на цім заріночку,
Варто дати горівочки за цю співаночку.

У в огороді случилось нещастє

У в огороді случилось нещастє:
Жена мужа ножичком зарізала
І сховала в саду під яблонькою.
Наїхали братці-діверочки:
— Здравствуй, ти наша невісточка,
Где ж поділа свого чоловіка?
— Поїхав, братці, на охоточку.
— Неправда твоя, невістка молодая:
Його охоточка лежить серед двора,
Його ружейко висить на колишку,
Його ворон конь стоїть на стайні.
Мусили братці брата шукати,
Пошли в зелен сад, мусили єго одкопати.
— Чого ж, невіхна, головочка розна?
— Не відаю, братці, пішов на охоточку поздно.
Взяли братці братця схоронили,
А невіхну взяли да з ружжя убили.

Про Калинину Гафку

На зеленій полонині явір-колотівка,
Втопилася у Тисові Калинина дівка.
Як она ся йа топила, ручками кивала:
«Імай мене, мій Стефанцю, вірном тя кохала».
На гати імали, на річці імили
Та на Гафку біленоє рубатє купили.
Рубатічко біленоє, хусточка шальова,
А підочка на косицї та й дуже червона.
Як на Гафку молоденьку рубатє давала,
Та за Гафку молоденьку родина вмлівала.
Та як Гафку молоденьку до гробу спущали,
В усі дзвони задзвонили, в органи заграли.
Із Тисова до Калного доріжечка гладка,
Щось не вийде файна Гафка до свойого татка.
Із Тисова до Калного доріжка в косиці,
То-сь не вийде файна Гафка до своїй сестриці.
Прийшов Стефан додомочку — в колисці дитина:
«Люлю-люлю, мій Йосифцю, ти вже сиротина».
Прийшов Стефан додомочку та й почав казати:
«Ой Йосифцю, ма дитинко, втопилася мати!»

Ой поїхав козак, да гей, у дорогу

Ой поїхав козак, да гей, у дорогу,
Та й лишив дівчину нездорову.
Ой приїхав козак, да гей, під ворота:
— Вийди, вийди, мила, краща злота!
Ой не вийшла мила, да гей, тілько мати:
— Годі, годі, зятю, зятювати,
Бо вже твоя мила, да гей, заручена,
В сосновім труменці положена;
ї ї жовта коса, да гей, розпущена,
І воскова свіченька засвічена;
Висока могила, да гей, висипана,
Червона калина посажена;
Червона калина, да гей, посажена,—
Там твоя миленька схоронена.
Ой приїхав козак, да гей, до могили,
Прип’яв кониченька до калини;
Прип’яв кониченька, да гей, до калини,
А сам припав серденьком, да гей, до могили:
— Ой встань, моя мила, да гей, одізвися,
Позволь мені, моя мила, женитися!
— Ой женися, милий, да гей, у неділю,
Візьми собі дівча гарне, біле.
Не женися, милий, да гей, у Петрівку,
Та не бери вдови — тільки дівку.
Гей, бо тая вдова, да гей, мужа мала,
Не буде тя, милий, шанувала.