Ой поїхав Івасенько сім рік на війну

Ой поїхав Івасенько сім рік на війну,
Лишив свою Марусеньку на маму свою.
Казав єї наповати медом та вином,
Казав єї годовати всіляким добром.
А она ю наповала гірким полином,
А она ю годовала сирим ящуром.
Опівночі Марисенька дитинку скупала,
А до рані Марисенька богу душу дала.
— Брови мої чорненькії, чом не моргнете,
Очі мої сивенькії, чом не глянете?
Губки мої тоненькії, чом не мовите,
Ручки мої біленькії, чом не плеснете,
Ножки мої товстенькії, чом не тупнете?
Що ж я буду робити, буду робити:
Чи буду ся женити, чи так ходити?
— Як возьмеш ліпшу від мене,— забудеш мене;
Як возьмеш гіршу від мене, то вспомниш мене.

Їхав чумак у Крим на базар

Їхав чумак у Крим на базар,
Воли йому заболіли, й сам молод заслаб.
Ой заслаб, заслаб та й лежить,
Ніхто його не спитає, що його болить.
Болить його серце, болить голова,
Ой бідна моя голівонька — чужа сторона!
Прийшов до нього отаман його та й жалує його.
— Отамане мій, не жалуй мене,
Візьми гроші із кишені — поховаєш мене.
Нехай мене не ховають попи та дяки,
Нехай мене поховають наші чумаки.
Бо попи та дяки дорого деруть,
Нехай наші чумаченьки мед-горілку п’ють.
Ой ви, чумаки, ви, браття мої,
Як будете воли попасати, попасіть мої.
Як будете воли напувати, напійте й мої,
Як будете бичувати, бичуйте й мої.
Усіх чумаків воли ся пасуть,
А бідного чумаченька ярмами трясуть.
Усіх чумаків воли воду п’ють,
А бідного чумаченька слину ковтають.
Усі чумаки волів бичують,
А бідного чумаченька самі моцують.
Ой гей, гей, воли, та на край гори,
Як витягнули, та й полопали.

Куди їдеш, коня сідлеш, чорнявий Петрусю?

— Куди їдеш, коня сідлеш, чорнявий Петрусю?
— Я йду в гори, везу соли, солодка Марусю.
— Коли тебе сподіватись, чорнявий Петрусю?
— За три, за дві неділеньки, солодка Марусю.
Іде Петрусь з полонини в кривавій сорочці,
Марусенька вдарила си ручков по головці:
— А що ж тебе там побило, чорнявий Петрусю?
— Дві дівчини в смерячині, солодка Марусю.
— А в що тебе перебрати, чорнявий Петрусю?
— В сорочечку вишивану, солодка Марусю.
— А чим тебе вперезати, чорнявий Петрусю?
— Ой краєньков шовковеньков, солодка Марусю.
— А в що ж тобі голов вбрати, чорнявий Петрусю?
— В капелюшок з трясунками, солодка Марусю.
— А в що ж тобі ноги вбрати, чорнявий Петрусю?
— В черевички буксовенькі, солодка Марусю.
— А йкі дружки закликати, чорнявий Петрусю?
— Дві трембіти бляшанії, солодка Марусю.
— А де тобі постелити, чорнявий Петрусю?
— На цвинтарі при дорозі, солодка Марусю.
— А як тобі заспівати, чорнявий Петрусю?
— Ой із дому аж до гробу, солодка Марусю.
Ой волики та загули, трембіти заграли,
Молодого Петрусенька навіки сховали.
Сидить потя на воротях, на крильцях си здуло,
Ой це не є співаночка, лиш це правда була.

Та й що ж це да за світ настав

Та й що ж це да за світ настав,
Що син мамку з двору прогнав:
— Долой, долой, моя мамочка,
Долой, долой, моя рідная.
Да вже ж ти мені надокучила,
Моїх діток помучила,
Жену мою ізніштожила.
Пішла мамка заплакавши,
Заплакавши, ридаючи,
Свого сина проклинаючи:
— Бодай, синку, бог тобі діла не дав,
Що ти мене з двору прогнав.
Іде поле, іде і друге,
На третє узбирається,
Листочками покривається.
Шумить, гуде ліс-дубравочка,
За мамкою син в погоночку:
— Вернись, вернись, моя мамочко,
Вернись, вернись, моя рідная,—
В моїм дворі нещастя стало:
Жена моя дитя приспала,
Коровочки — всі погинули,
Найкращий кінь на стайні впав.

Плаче мати коло стола така молоденька

Плаче мати коло стола така молоденька,
А у неї на рученьках дитинка маленька.
Старші дітки на постелі бавляться в соломі
Й двідуються, коли татко прийде з войни домів.
Мати нич на то не каже, вмиваться сльозами:
— Прийде, прийде вже наш татко десь сими дньомами.
Плаче мати та й думає, ой яка їй біда:
Не є в хижі муки, солі, ні окришки хліба.
Плаче вона та й думає, що має робити?
Пішла вона до уряду підпори просити.
Та прийшла вна в сільську хату, звідує берова:
— Ой берове, беровику, де моя підпора?
А берів їй так відповів: — Дай ти мені спокій!
Ти не видиш, що підпора твоя онде в плоті!
Мати гірко заплакала, що мало не вмліла:
— Та бодай ся й ваша долька в тому увиділа.
Прийшла вона додомочку, діти ї чекали:
— Пойте, мамо, бо наш татко письмо нам загнали,
Взяла мати письмо в руки, хотіла читати,
Та ввиділа, що муж їй вмер,— по чорній печати.
Випало їй письмо із рук, вна руки скришила,
— Йой, боже мій милостивий, чого-м ся дожила!
Руки кришить й плакала би, стидаться небога,
Бо діти ї обступили, дрібні, як полова.
Не чекала вна й до рана, а й такуй відразу
Сіла собі на машину й пішла до коргазу.
Прийшла вона до лікарні — там ранених много,
— Люде добрі, то лем не є чоловіка мого?
Не знає вна, куди іти, крутиться по дворі,
Раз лем видить ідуть ід ній чотири дохторів.
Приступився д’ ній єден з них: — Що ви чекаєте?
Ід кому ви сюди прийшли, кого тут маєте?
В жінки було написано на картці маленькій,
Ош де служив її газда, в котрім регіменті.
Дохторик та перечитав, покивав губами:
— Ми вашого чоловіка вчора поховали.
Мати впала перед нього, почала казати:
— Любила би-м увидіти, де ліг спочивати.
Пішла вона до цвинтарю, плетучи ногами,
А там видить много гробів чотирма рядами.
Як то вона увиділа, то й ноги простерла —
Впала на гріб свого мужа, такуй там померла.
Та з лікарні в тото село письмо написали,
Що вже діти сиротами навіки зостали.

Оженила мати сина, привела невістку

Оженила мати сина, привела невістку,
Виладила мати сина в далеку доріжку.
А невістку виправила в поле ленок брати:
— Та як ленок не добереш — тамки ляжеш спати!
Ой брала — не добрала ленок зелененький,
Подивила із-за себе — ци не йде миленький.
Ой брала — не добрала, там легла — заспала.
Прийшла ід ньов стара мати — там її закляла.
Прийшов синок молоденький із тої дороги,
Обціловав свою мамку і в руки, і в ноги.
Ой сів синок коло стола і винив горілку
Та звідує свою мамку: — Де-сь ми діла жінку?
— Кой-єсь ішов, любий синку, по нашому полю,
Ци видів-єсь при дорозі високу тополю?
Ой іди, іди, любий синку, ізрубай тополю,
Най не пущать коріннячко по нашому полю.
Пішов синок молоденький тополю рубати,
Та із тої тополиці яла кровця лляти.
Кой зарубав у перший раз — вна ся похилила;
Кой зарубав у другий раз — вна ся відпросила:
— Ой не рубай, не одрубуй тоту галузочку,
Бо не знаєш, що рубаєш мою головочку.
— Жоно моя молоденька, що-сь топольов стала?
— Вийшла до мні твоя мати, туй мене закляла.
Ой не рубай, не одрубуй тото конарічко,
Бо не знаєш, що рубаєш моє волосічко.
Ой не рубай, не одрубуй тоті білі сучки,
Бо не знаєш, що рубаєш мої білі ручки.
Ой не рубай, не одрубуй зелені галузки,
Бо не знаєш, що рубаєш мої білі нужки.
Іде синок додомочку, жаль му учинився,
Ой сідає на коника, з коня похилився.
Біжить за ним стара мати: — Вернися, синочок,
Не лишай мене, стареньку, не йди у світочок.
— Не вернуся, люба мамко, хоть дораз погину,
Бо ти жінку не держала за свою дитину.
— Де би тота, любий синку, правдиця повстала,
Аби чужа дитиниця ід серцю пристала!

Била у Ганусі лиха мачиха

Била у Ганусі лиха мачиха,
Посилала Ганусю скрозь ночь по воду:
— Іди, Гануся, ти не оглядуйся,
Оглянешся — улякнешся.
Оглянулась, улякнулась,
Ганусі здається, то ліси шумлять,
Аж но за Ганусей вовки біжать.
Почали Ганусю вони ірвать:
Кому ручки, кому ножечка,
А старому вовку — вся головочка.
Поніс головочку на таткову домовочку;
Татка коники сідлає, ручки ламає,
Сестра вишиває — причитиває,
Мачиха кросни тче — усміхається.