Під яблунькою, під солодкою

Під яблунькою, під солодкою —
Там сидів голуб із голубкою.
То ж цілуються, то ж милуються,
Сизими крильцями обнімаються.
Десь а взявся стрілець-молодець
Та забив голубця з правого крильця,
А голубку взяв собі в неволю.
А голубка гуде, їсточки не йде.
— Чого, голубко сизая, гудеш,
Чом, сивая голубко, їсти не йдеш?
— Ой як же мені, та сивесенькій,
Як мені не густи жалобнесенько,
Коли мого голубця убито з лучка.
Не жаль же мені, якби на воді,
А то на горі в шовковій траві.
Не жаль мені, якби з рушнички,
А то. з лучка та під крилечка.
— Ой єсть же у мене сімсот голубів,
Вибирай, голубко, такого, як твій.
— Хоть у тебе сімсот голубів,
Та нема такого, як був сивий мій.

Ох і горе, горе, гей, нещаслива доле!

Ох і горе, горе, гей, нещаслива доле!
Ізорала Марусенька мислоньками поле,
Карими очима та й заволочила,
Дрібненькими слізоньками все поле змочила.
Гей, по горі-горі пшениченьки ярі,
По долині ходять козаченьки п’яні.
Гей, там вони ходять, в руках коней водять,
Та до Марусеньки істиха говорять:
— Марусенько-пані, чи є твій пан дома?
Як немає дома пана, вийди до нас сама.
Марусенька пишна в черевичках вийшла,
На порозі стала, згорда одказала:
— Не єсть ви козаки, єсть ви гайдамаки,
Бо я свого пана Йвана коників пізнала.
— Марусенько наша, неправдонька ваша!
Неправду ти кажеш, неправду говориш:
Бо ми в твого пана коні покупили,
На гнилій колоді гроші полічили,
З глибокої криниченьки могорич запили
І там твого пана Йвана спати положили.
До землі очима, до неба плечима,
Тобі єго не видати карими очима.
За свідків стояли дуби та берези,
Ой вбили ми твого пана не п’яні — тверезі.
А кінь підо мною, сідло під джурою,—
Зоставайся, Марусенько, бідною вдовою!

По горі, горі зацвіла шельвія

По горі, горі зацвіла шельвія,
Попід ту гору ходила Марія.
Марія ходила, шельвію ломила,
Ревними сльозами за мужем плакала.
На очка чорнява, на личко, як ружа:
— Ой той лях їде, що вбив мого мужа!
Заходить ї гадка, гадає втікати.
— Не втікай, Маріє, скажу тя лапати,
Бо я тебе хочу за жену си взяти!
Ой Марія стала, за бога згадала:
— Одверни мні, боже, я тому не рада!
Заходить ю голос з високого неба:
— Най іде Марія, жени ти не треба!
Узяли Марію за русяви коси,
Прип’яли Марію у саду до сосни,
Викресали огню у суху порохню,
Запалили сосну зверха і зісподу:
— Гори, сосно, гори, а ти, смоло, капай,
На Марійоно тіло, на Марійну главу!
Най Марія терпить великії муки,
Коли не хотіла за жену ми бути!
— А хто сидить дома, а хто робить в полю,
Най ся йде дивити на мою неволю!
А пан каже, що то смола, а то чиста вода,
На Марійно тіло єсть то охолода.

В кого мати рідна — воленька гуляти

В кого мати рідна — воленька гуляти,
В мене ж молодої — ще й мачуха люта.
Посилає мене до броду по воду,
До броду по воду ще й по холодну.
Та ще й приказала, щоб повненькі брала,
Щоб повненькі брала, ні з ким не стояла.
Щоб повненькі брала, ні з ким не стояла,
Ні з ким не стояла, та й не розмовляла.
З-за крутої горки де взялись три вовки
Та взяли дівчину під білії боки.
Та взяли дівчину під білії боки,
Повели дівчину на яри глибокі.
Ой що первий каже: — Мої білі руки!
А другий же каже: — Мої білі груди!
Ох, а другий каже: — Мої білі груди!
А третій же каже: — Уся моя буде!
З-за крутої горки, з-під чорної хмарки,
Відтіль вилітає пара голубоньків.
Ой ви, голубоньки, летіть додомоньку,
Ой да накажіте батькові рідному —
Нехай мені батько волів не кохає,
Нехай мені мати рушників не дбає;
Нехай мені мати рушників не дбає,
Мене молодої на світі немає,
Тільки руса коса по полю літає.

Ой за що ж ти, моя мамцю, щодня п’еш

— Ой за що ж ти, моя мамцю, щодня п’єш,
Ой десь ти ж мене, молодую, продаєш.
— Ой є продаю, моя доню, продаю
Молодому Сінькевичу за жону.
— Ой не хочу, моя мамцю, й не хочу,
Ой піду я у фосоньку й ускочу.
Іде, іде Немирівна ступою,
А за нею пан Сінькевич другою.
— Ой є чого ж ти, Немирівна, пішки йдеш,
Ой є десь ти в мене сиві коні не маєш?
— Ой хоч маю, пан Сінькевич, то твої,
Не до мислі, Сінькевичу, ти мені.
— Ой є чого ти, Немирівно, боса йдеш?
Ой десь ти в мене черевичок не маєш?
— Ой хоч маю, Сінькевичу, то твої,
Не до мислі, Сінькевичу, ти мені.
Ой є скочила Немирівна у фосу,
Вхопив її пан Сінькевич за косу.
Вхопив її пан Сінькевич за косу,
В’язав її сивому коню до хвосту.
— Іди, іди, сивий коню, ступою,
Аж до мого біленького покою.
Як скочила Немирівна в покої,
Та вхопила гострий ножик на столі,
Та вхопила гострий ножик на столі,
Вгородила й у серденько доволі:
— Кипи, кипи, кров червона, у мені,
Не до мислі, Сінькевичу, ти мені!
Кипи, кипи, кров червона, від ножа,
Не любила Сінькевича від рода.

Ой у Львові на риночку сталася новина

Ой у Львові на риночку сталася новина,
Чарувала бідна вдова багацького сина.
А як мала чарувати, кликала до хати:
— Ходи, ходи, Івасеньку, щось ти маю дати.
Дала йому склянку пива ще й дає другої:
— Не дай мені, моя мила, трутини якої.
— Ой щоби я дурна була, розуму не мала,
Щоб я свому миленькому трутини давала.
Прийшов Івась додомоньку, сів си кінець стола,
Питається його мати: «Де був, сину, вчора?»
— Ой був же я, мамусенько, та в вдовиній хаті,
Дала мені склянку пива, що мушу вмирати.
Не прошу я, моя мамо, білої сорочки,
Тільки прошу, моя мамо, — не позивай дочки.
Бо як будеш позивати, буде проклинати,
Не дасть мені, молодому, в гробі спочивати.

* – виділене курсивом повторюється двічі.

Ей за садом, садом, садом зелененьким

Ей за садом, садом, садом зелененьким,
Ей там жона мужа та вговарювала:
— Ей ти, муж, ти мій муж, ей законненький!
Та не бий, та не лай, ей рано звечора,
Ей побий та полай мене з півночі,
Як сусіди твої рано спати лягли,
А малим діточкам щоб не чути було.
Вранці діти встають, батька спрашувають:
— Ей ти, батеньку наш, ей де ж наша мати?
— Ей що ваша мати пішла в шинк гуляти.
— Ей ти, батеньку наш, не обманюй ти нас,
Наша мати на горі й у сирой й у землі.
— Ей ви, діточки, мовчіть і нікому не кажіть:
Ей построю ж я вам та хату високу,
Ей озьму ж та я вам мачуху хорошу.
— Завались, завались, ти хата висока!
Ти й умри, пропади, мачуха хороша!