Про каліцтво легіня

Закувала зозулиця рано у суботу,
Збираються легіники в Віній на роботу.
Закувала зозулиця там, де біла глина.
— Ци готовий, мамко, куфер, бо свище машина?
Свищуть, мамко, машиністи, порожні вагони,
Будьте, мамко, здоровенькі, бо я вже не дома!
Ой півлітер палиночки, півлітер, півлітер,
Як я сяду у машину, лиш завіє вітер.
Як два тижні ми робили, добре ся робило,
А третього у середу легіня побило.
Ізійшлися старші пани, зачали казати:
— А що будеш, легінику, без ручки ділати?
Взяли хлопця молодого, на вагон поклали
Та загнали до Ількова та за дохторами;
Та як прийшли дохторики, начали звідати:
— Ци даєш ти, легінику, ручечку рубати?
— Рубайте ви, дохторики, рубайте, рубайте,
Лише я вас дуже прошу: хоть мало лишайте.
Коли стали дохторики, чимось покурили,
Отрубали білу руку, що ніч не лишили.
Стоїть вата коло нього, пов’язка на клинку,
Прийшла мати, заплакала: «Що ти робиш, синку?»
Ой прийшла му стара мати, горко заплакала:
— Де є твоя біла ручка, що я ї кохала?
— Не звідай ня, моя мамко, де ся ручка діла,
Відрубали дохторики, бо дуже боліла,
Ой не плач ти, моя мамко, не плач, не журися,
Маєш дома єще двоє, тими послужися;
Та не плач ти, моя мамко, що будеш плакати,
Бо я хлопець молоденький, мушу йти жебрати.
Мамка сидить та говорить, а легінь ся журить,
Дуже плаче і говорить, що ня ручка болить.
— Та най болить, та най болить, най не перестане,
Та най твоя біла ручка ворога закляне!

Ой займу я сиві бички в широку долину

Ой займу я сиві бички в широку долину,
А сам піду до дівчини на час, на хвилину.
Ой прийшов я до дівчини, дала крісло сісти,
Дала мені молодому два яблука з’їсти.
Дала мені два яблучка та й ще кружку рому:
— Випий, випий, мій миленький, та й іди додому.
Ой прийшов він додомочку, на стіл похилився:
— Товаришу, рідний брате, я чарів напився.
Як почула стара мати з другої кімнати:
— Ой де ж тобі, мій синочку, лікаря шукати?
— Не поможе мені лікар, ні лікарська сила,
Лиш поможе сира земля й висока могила.
Явір тешуть, явір тешуть, а ворони крячуть,
За молодим козаченьком всі дівчата плачуть.
Плачуть дівки, плачуть жінки, плачуть молодиці,
Котра гляне правим оком — тота чарівниця.

Про замерзлих подорожніх

Чи чули ви, люди добрі, що ся у нас стало:
Троє людей в заметелі під снігом пропало.
Ішли з міста муж і жена і дочка їх рідна
І не знали, що та днина уже їх послідна.
Балувались меж снігами, ноги їм пов’яли.
«Посідаєм відпочити», — так собі гадали.
А тим часом заверуха снігом їх прикрила,
І всі троє лютая смерть там їх поглотила.
І були би там у снігу до весни лежали,
Люди вздріли, що над ними ворони кракали.
Видобули люди з снігу вже закостенілих,
Вже без очей, від морозу, як полотно білих.
Лишилося двоє дітей — малі сиротята,
Поховали на цвинтарі сестру, маму, тата.
Тоті люди — не пияки, но їх блуд чепився,
Та через то в заметелі живот їх скінчився.

Туга полонянки

На південний захід від села Космирин, над Дністром, височіє скеля, яку звуть Летячкою. Під цією скелею є печера та таємні переходи, тепер вже обвалені. А колись у них мешканці села ховалися від набігів татар. Не тікали, а летіли, як птахи на крилах, і від того, дехто каже, й назвали те місце Летячкою. Над самою скелею росте самотній дуб — свідок минувщини, а поряд — рештки фундаменту якихось казкових споруд.
…Колись у Космирині жив багатий граф. Чи то купив на турецьких базарах, чи відбив із ясиру полонянку небаченої краси. І взяв той граф полонянку собі за дружину. Що тільки не робив, як не розвеселяв, а її личко було завжди покрите смутком, а на очах появлялися сльози. Почувала себе не дружиною багатого графа, а полонянкою.
Красуня, оповідали, була родом з далеких гір, тужила за ними, за своїм рідним краєм, ніяк не могла прижитися на рівнині. Туга сушила її серце. А щоб розбити цю тугу, пан побудував для коханої на скелі, над самою дністровською прірвою, альтанку, а вище, на рівному місці — парк, розвів ставок з водоспадом та білими лебедями, посадив заморські дерева і пахучі рожі. З висоти альтанки красуня дивилася на Дністер, на синіючі вдалині ліси. Це мало нагадувати їй рідну землю, відвертати від печальних дум й туги.
Однак і в тому чарівному затишку дружина пана почувала себе полонянкою. Ввесь час наспівувала тужливих пісень, які часто переходили в гірке ридання. Пан розважав її музикою, приводив весельчаків, показував танці. Не помагало. Брав на полювання, але смуток не сходив з її милого, але блідого личка. Слугам пан наказав берегти дружину, як своє здоров’я.
Туга за рідним краєм убила дружину графа. Одного ранку, коли пана не було вдома, вийшла красуня в альтанку над Дністром, заридала тяжко, кинулася вниз зі скелі — і вбилася.
З того часу тут ночами завиває у скелях вітер, плаче за красунею. Кричать тривожно сови, шумить тужливо дуб, а люди говорять, що причувається, як ридає красуня-полонянка.

Ой вишенько-черешенько, чом вишень не родиш

— Ой вишенько-черешенько, чом вишень не родиш,
Молодая дівчинонька, чом гулять не ходиш?
— Ой як же я родить буду за високим тином,
Ой як же я гулять буду за вдовиним сином.
Під’їхав він під віконце: — Добрий вечір, серце!
Вона стала й одказала: — Забий жінку перше.
Заріж жінку ще й дитину, положи на лавці,
А сам піди ізвечора, а я прийду вранці.
— А як же я заріжу їх? Жінка молоденька,
Подивлюся в колисочку — дитина маленька.
— Біжи, Роман, до коршомки, напийся горілки,
А як прийдеш додомоньку, учепись до жінки.
Пішов Роман до коршомки, напився горілки,
А як прийшов додомоньку, учепивсь до жінки.
Вдарив її раз в лице ще й ножем у груди,
Полилася кров червона з молодої груді.
Чекай, милий чорнобривий, хоч одну годину,
Нехай же я погодую малую дитину!
Чекай, милий чорнобривий, хоч один часочок,
Нехай дитя погодую хоч один разочок!
— Тоді будеш, моя мила, дитя годувати,
Як я буду у Дунаї ножа полоскати.
Дали люди, дали люди та й матері знати:
— А йди, біжи свою доньку на смерть наряджати.
Біжить ненька, біжить стара, через поріг впала:
— Доню моя ріднесенька, навіки пропала!

Як ішов же Писаренко, ще й кури не сіли

Як ішов же Писаренко, ще й кури не сіли:
— Одсунь, одсунь, удівонько, одсунь мені сіни!
— Ой не ’дсуну, Писаренко, — заріж свою жінку,
Тоді прийдеш, Писаренко, на мою худібку.
Як прийшов же він додому, став ножа гострити,
Його жінка Анюточка начала просити:
— Ой підожди ж, мій миленький, цю лиху годину,
Хоч я стану нагодую маленьку дитину.
— Тоді ж будеш, моя мила, дитя годувати,
Як я піду до Дунаю ножів полоскати.
Як прийшов же він до річки білих ручок мити,
І став же він потихеньку людям говорити:
— Сусідоньки-голубоньки, дайте тещі знати,
Нехай іде свою дочку на смерть наряджати.
Іде батько, іде мати, дрібненько ступають,
Дойшли вони до дверечок, стиха одчиняють.
Як одкрила рідна мати та й заголосила:
— Що ж ти, дочко-одиночко, що ж ти наробила,
Що ж ти, дочко-одиночко, що ж ти наробила,
Що ти своє мале дитя навік зсиротила?
— Не я, мамо, не я, мамо, не я зсиротила,
Оце ж мене суперниця із світу згубила.
Як підійшла рідна мати — кров річкою ллється,
Мале дитя коло неї, як рибина, в’ється.

Коли милий на войну йшов

Коли милий на войну йшов,
Своїй милій наказував:
— Кедь не прийду за рік, за два,
Не чекай мя, мила, нигда!
Без два рочка го чекала,
На третім го зчарувала,
Аж ся під ним земля нукала.
В четвер вечер по вечері
Сидить Ганця на постелі,
Тримать ножку у купелі;
Білий Янчік візля дверей:
— Ганця, Ганця, що ти робиш,
Чом ми дверка не отвориш,
Ой чи ти спиш, чи ти чуєш,
Чи на мене очікуєш?
— Ой я не сплю, іно чую,
І на тебе очікую.
Лівов ручков отверяла,
Правов ручков го вітала:
— Вітай, вітай, голубонько,
Щось ми прийшов додомоньку?
Милий, милий, що робити,
Чи вечерю готовити,
Чи челядку й обудити?
— Ні вечерю готовити,
Ні челядку й обудити:
На то пан бог темну ніч дав,
Аби челядь спочивала,
Бо ся в полі укопала.
Мила, мила, уроб волю,
Поіскай ми главку мою!
Мила волю уробила,
Главку йому поіскала.
— Милий, милий, що тобі є,
Же ти власки побутніли,
Білі личка почорніли?
— Я на війні з краю ставав,
Дрібний дождик на ня падав,
Же ми власки побутніли,
Білі личка почорніли.
— Мила, мила, уроб волю,
Випровадь ня ко Дунаю,
Ко Дунаю, ко тихому,
Ко лісові, ко темному!
Мила волю уробила,
Ко Дунаю спровадила,
Ко Дунаю, ко тихому,
Ко лісові, ко темному.
— Мила, мила, щось зробила,
Жесь си дідька спровадила?
Мила ся го так улякла,
На коліна пред ним клякла:
— Ой боже ж мій, що-м зробила,
Та я дідька спровадила!
— Мила, мила, враться назад!
Бо я юж не є твой милий,
Лем я дідько справедливий!
Скоро вна ся повернула,
На порох ся розсипала.