Ой вишенько-черешенько, чом вишень не родиш

— Ой вишенько-черешенько, чом вишень не родиш,
Молодая дівчинонька, чом гулять не ходиш?
— Ой як же я родить буду за високим тином,
Ой як же я гулять буду за вдовиним сином.
Під’їхав він під віконце: — Добрий вечір, серце!
Вона стала й одказала: — Забий жінку перше.
Заріж жінку ще й дитину, положи на лавці,
А сам піди ізвечора, а я прийду вранці.
— А як же я заріжу їх? Жінка молоденька,
Подивлюся в колисочку — дитина маленька.
— Біжи, Роман, до коршомки, напийся горілки,
А як прийдеш додомоньку, учепись до жінки.
Пішов Роман до коршомки, напився горілки,
А як прийшов додомоньку, учепивсь до жінки.
Вдарив її раз в лице ще й ножем у груди,
Полилася кров червона з молодої груді.
Чекай, милий чорнобривий, хоч одну годину,
Нехай же я погодую малую дитину!
Чекай, милий чорнобривий, хоч один часочок,
Нехай дитя погодую хоч один разочок!
— Тоді будеш, моя мила, дитя годувати,
Як я буду у Дунаї ножа полоскати.
Дали люди, дали люди та й матері знати:
— А йди, біжи свою доньку на смерть наряджати.
Біжить ненька, біжить стара, через поріг впала:
— Доню моя ріднесенька, навіки пропала!

Як ішов же Писаренко, ще й кури не сіли

Як ішов же Писаренко, ще й кури не сіли:
— Одсунь, одсунь, удівонько, одсунь мені сіни!
— Ой не ’дсуну, Писаренко, — заріж свою жінку,
Тоді прийдеш, Писаренко, на мою худібку.
Як прийшов же він додому, став ножа гострити,
Його жінка Анюточка начала просити:
— Ой підожди ж, мій миленький, цю лиху годину,
Хоч я стану нагодую маленьку дитину.
— Тоді ж будеш, моя мила, дитя годувати,
Як я піду до Дунаю ножів полоскати.
Як прийшов же він до річки білих ручок мити,
І став же він потихеньку людям говорити:
— Сусідоньки-голубоньки, дайте тещі знати,
Нехай іде свою дочку на смерть наряджати.
Іде батько, іде мати, дрібненько ступають,
Дойшли вони до дверечок, стиха одчиняють.
Як одкрила рідна мати та й заголосила:
— Що ж ти, дочко-одиночко, що ж ти наробила,
Що ж ти, дочко-одиночко, що ж ти наробила,
Що ти своє мале дитя навік зсиротила?
— Не я, мамо, не я, мамо, не я зсиротила,
Оце ж мене суперниця із світу згубила.
Як підійшла рідна мати — кров річкою ллється,
Мале дитя коло неї, як рибина, в’ється.

Коли милий на войну йшов

Коли милий на войну йшов,
Своїй милій наказував:
— Кедь не прийду за рік, за два,
Не чекай мя, мила, нигда!
Без два рочка го чекала,
На третім го зчарувала,
Аж ся під ним земля нукала.
В четвер вечер по вечері
Сидить Ганця на постелі,
Тримать ножку у купелі;
Білий Янчік візля дверей:
— Ганця, Ганця, що ти робиш,
Чом ми дверка не отвориш,
Ой чи ти спиш, чи ти чуєш,
Чи на мене очікуєш?
— Ой я не сплю, іно чую,
І на тебе очікую.
Лівов ручков отверяла,
Правов ручков го вітала:
— Вітай, вітай, голубонько,
Щось ми прийшов додомоньку?
Милий, милий, що робити,
Чи вечерю готовити,
Чи челядку й обудити?
— Ні вечерю готовити,
Ні челядку й обудити:
На то пан бог темну ніч дав,
Аби челядь спочивала,
Бо ся в полі укопала.
Мила, мила, уроб волю,
Поіскай ми главку мою!
Мила волю уробила,
Главку йому поіскала.
— Милий, милий, що тобі є,
Же ти власки побутніли,
Білі личка почорніли?
— Я на війні з краю ставав,
Дрібний дождик на ня падав,
Же ми власки побутніли,
Білі личка почорніли.
— Мила, мила, уроб волю,
Випровадь ня ко Дунаю,
Ко Дунаю, ко тихому,
Ко лісові, ко темному!
Мила волю уробила,
Ко Дунаю спровадила,
Ко Дунаю, ко тихому,
Ко лісові, ко темному.
— Мила, мила, щось зробила,
Жесь си дідька спровадила?
Мила ся го так улякла,
На коліна пред ним клякла:
— Ой боже ж мій, що-м зробила,
Та я дідька спровадила!
— Мила, мила, враться назад!
Бо я юж не є твой милий,
Лем я дідько справедливий!
Скоро вна ся повернула,
На порох ся розсипала.

Чи високо сонце сходить, чи низько заходить

Чи високо сонце сходить, чи низько заходить,
А жонатий козаченько до дівчини ходить.
Нехай ходить, нехай ходить, він же її любить,
Вона ж йому молодому за дружину буде.
Ой прийшов же він до неї: — Добрий вечір, дівко!
Вона йому одвічає: — Заріж свою жінку!
Ой прийшов же він додому, став ножа гострити,
Питається його жінка: — Що будеш робити?
— Ой не питай, моя мила, що буду робити,
Бо вже ж тобі, моя мила, і часу не жити.
— Пожди, пожди, мій миленький, хоч час, хоч минуту,
Нехай сяду, погодую маленьку Анюту.
Пожди, пожди, мій миленький, хоч час, хоч годину,
Нехай сяду, погодую маленьку дитину.
А сусіди, добрі люди, дали неньці знати:
— Іди, іди свою дочку на смерть наряджати.
Біжить ненька, руки ломить, об дорогу б’ється,
Лежить доня серед двору, кров із неї ллється.
Лежить доня серед двору, кров із неї ллється,
А дитятко коло неї, як рибонька, в’ється.
— Ох ти, доню, ох ти, дочко, що ж ти наробила, —
Ти ж малесеньке дитятко та й осиротила.

Чи був, коню, у моєї стороні

«Чи був, коню, у моєї стороні,
Чи журиться мій батько об мені?»
«Ой журиться та й на ліжку лежить,
Праву ручку коло серденька держить».
«Іди, коню, на мого батька двір,
Стукни, коню, копитами об поріг,
То мій батько догадається,
Свого сина розпитається:
«Ой ти, коню, коню вороненький,
А де мій син молоденький?
Чи ти його в війську згубив,
Чи ти його в синім морі утопив?»
«Ні я його в війську згубив,
Ні я його в синім морі втопив:
Вже твій син оженився,
Узяв собі королівночку —
В чистім полі могилочку.
Були в його бояроньки
Із чужої сторононьки,
Були в його музиченьки
Із нової світличеньки!»

Гей мала вдова єдного сина

Гей мала вдова єдного сина,
Гей мала, мала та й годовала,
Та й годовала, до войська дала.
Гой жде і рочок — не йде синочок,
Гой жде рік другий — не йде син любий.
На третій рочок іде синочок,
Синочок іде, невістку веде.
Гой вийшла мати з нової хати,
Та й п’є до сина самого вина,
А п’є до невістки саму трутину.
Син вина не пив, під коні вилив,
Пили трутизну до половини.
Виходить мати з нової хати,
І взяла мати ручки ламати:
— Ой боже, боже, що ж я зробила,—
Я зчаровала рідного сина.
— Гой знала-сь, мати, враз зчаровати,
Гой знай же, мати, враз поховати.
Гой ховає сина перед вікнами,
А невісточку — за воротами.
Та й сину, сину садить калину,
А невістці — дві берестиці.

Ой поїхав Івасенько сім рік на війну

Ой поїхав Івасенько сім рік на війну,
Лишив свою Марусеньку на маму свою.
Казав єї наповати медом та вином,
Казав єї годовати всіляким добром.
А она ю наповала гірким полином,
А она ю годовала сирим ящуром.
Опівночі Марисенька дитинку скупала,
А до рані Марисенька богу душу дала.
— Брови мої чорненькії, чом не моргнете,
Очі мої сивенькії, чом не глянете?
Губки мої тоненькії, чом не мовите,
Ручки мої біленькії, чом не плеснете,
Ножки мої товстенькії, чом не тупнете?
Що ж я буду робити, буду робити:
Чи буду ся женити, чи так ходити?
— Як возьмеш ліпшу від мене,— забудеш мене;
Як возьмеш гіршу від мене, то вспомниш мене.