Про злого війта

У Корневі, славнім селі, неславу зробили —
Та що війта на дорозі буками забили.
А війт ходив до корчмочки, зчаста напивавсі,
Кого здибле на дорозі, над ним збиткувавсі,
Кого здибле на дорозі, над ним збиткувавсі,
Та від своїх людей смерти він не сподівавсі.
Як ішов війт до корчмоньки, вгорнув кацевайку,
Та й буду вам повідати всю правду, не байку.
Ой пішов війт до корчмочки в зелений вівторок,
А Лащаки вже ходили за ним неділь сорок.
Ще повернув до Данила: «Добрий день, Данило,
Я ще в тебе забавлюсі, бо щось ми не мило,
Я ще в тебе забавлюсі, горілки нап’юсі,
А як піду до корчмоньки ще й когось наб’юсі.
Як узявсі забавляти, взявсі напивати,
Та взєла го Данилиха на смерть сповідати.
Де вона го сповідала? Таки в своїй хаті,
Але йому закін дали таки її браті.
Як вона го сповідала, запасков накрила,
Щоби му сі, як священик, в очі не дивила.
Як вона йго сповідала, він сі бив у груди,
Уже його сповідати священик не буде.
Та й пішов війт до коршмочки, єв сі напивати,
А три браття Лащикових взялисі змовляти,
А три браття Лащикових взялисі змовліти:
«Як буде йти війт із коршми, треба єго вбити».
Пішли жито столочили на середні гони,
Такі буки злагодили, як ті макогони.
Йде парубок дорогою та й красно співає,
А війт іде п’єний з коршми та й його питає,
А війт іде п’єний з коршми коло опівночі,
Питаєсі: «Що ти ходиш, парубче, поночі?»
А він йому повідає: «Що тобі до того?»
А війт думав, що там нема вже більше нікого.
Взяв війт бука в поліцая, три рази го вдарив,
А він ніби утікає та й галас ісправив.
А як прибіг брат стриєшний та вдарив го ззаду:
«Тікай, війте, вже не будеш бити всю громаду».
Як ударив по голові, а війт поваливсі,
А той другий межі очі, що він го набивсі.
Як звалили його д’землі, зачєли го бити,
А війт уздрів, що це не жарт, зачєв сі просити:
«Даруйте мі, хлопці, життє, я ще хочу жити».
«Не будем ті дарувати, будем тебе бити,
Бо як ми ті подаруєм, ти нас будеш вчити».
Поліціант лише дістав раз та й втік на перелаз,
Та й нікому не дав знати, аби прийшов зараз.
Прибігає він до братів: «Уставайте, браті,
їдьте війта привезете неживого д’хаті.
Нім си браття повставали, коні повпрягали,
Хлопці війта вже забили, вже сі й поховали.
Та як брати повставали та й їдуть на возі,
А війт лежить в кацевайці вбитий на дорозі.
Кацевайка замащена, голова побита.
«Будеш, війте, пам’ятати ці зелені св’їта».
Як учули у Корневі, що вже війта вбили,
Тогди собі у Корневі всі свято зробили.
Тогди собі у Корневі всі свято зробили,
Бо вони му, гей, панщину, шерварки робили.
Єго коні в стайні стоять, люди гній му возять,
Кого здибле, то ще й наб’є буком на дорозі.
Та як брати приїхали, зачали тужити:
«Тобі, братчику Федорку, лише б тепер жити,
Та й братчику Федорчику, брате наш рідненький,
Коли-с не був іще війтом такий молоденький».
Дали знати аж до войска, до брата рідного:
«Приїдь, брате, бо убили люди брата твого».
А брат з войска як приїхав, став си на порозі:
«За що тебе люди вбили, брате, на дорозі?
Покажіть ми тих парубків, що убили брата,
Голови їм постинаю, не треба їм ката».
Але люди йому кажуть: «Ти не вихваляйся,
Як-єс катом не вибраний, сам не обирайся,
Як-єс катом не вибраний, не будеш за ката,
Бо за таке сумліннячко вбили твого брата».
Вітер віє, шелевіє, лісами колише,
З’їхаласі комісія, протоколи пише.
З’їхаласі комісія та й були дохтори,
Пішли люди дивитисі, що війта вже порю[ть].
Та де вони го пороли? Таки в його хаті,
Заплакала його жінка та й сестри і братті.
Заплакала його жінка: «Газдо мій рідненький!
Коби-с не був ти ще війтом, такий молоденький!»
А як сестра приступила, зачєла тужити:
«Братчику мій Федорчику, лише ж би ті жити!»
Послухайте, люди добрі, такої новини:
Хто чим в лісі орудує, той від того гине:
Хто у лісі все рубає, може го дуб вбити,
А хто в воді все плаває, може сі втопити.
А хто в воді все плаває, може сі втопити,
А хто людей все буком б’є, мусять його вбити.
А у лузі при долині зацвіла калина,
А нам сі за війта співанка скінчила.
А хто вміє заспівати, нехай заспіває,
Ступареві співаночки най не забуває.
А хто вміє заспівати, тому не є штука,
Я співанки заспіваю, бо Ступарів внука,
За Грициху, за Данила та за війта злого,
Я вам можу заспівати й за царя старого.

Їхали чумаки з України

Їхали чумаки з України,
Викресали вогню з кременини.
Викресали вогню з кременини
Та й пустили пожар по долині.
Запалили пожар по долині,
Запалили гніздечко солов’їне.
— Сива зозуленько, сестро ж моя,
Ой пропав я тепер й діти мої!
— Чи я не казала, ти ж мій брате:
Не мости гніздечка край лужечка.
А мости гніздечко у лужечку,
На високім древі, на вільшині.
Ніхто ж того древа не зрубає,
Ніхто ж твоїх діток не спіймає.
Ой молодий козак розгулявся,
Під козаком коник розігрався.
Та й на синє море увігнався,
На синьому морі обломався.
Бийся, коню, вибивайся
До тій, що любив, ще й кохався.
До тій вдовоньки молодої,
А до тих діток-сиріточок.
А до тих же діток-сиріточок,
Що ходять по вулиці без сорочок.

Десь ти, сину, свою милу любиш

— «Десь ти, сину, свою милу любиш,
Що ти її раненько не будиш?»
— «Ти, мати, порадниця в хаті!
Порадь, мати, як милу карати!»
— «Озьми, сину, дротянії віжки:
Зв’яжи милій рученьки й ніжки;
Озьми, синку, нагайку—дротянку,
А спиши милу, як чорну китайку.»
А з вечора комора шуміла,
А до світа вже мила зомліла.
Пішла свекруха невістку будити,
А за кров’ю не можна ступити!
— «Мати, мати, порадниця в хаті,
Порадила-єсь як милу карати,
Порадь, мати, як милу сховати!»
— «Озьми, сину, сивую конину:
Втікай, втікай, сину, з лиха на Вкраїну!»
— «Не можна, мати, з лиха утікати:
Що наробив — треба одбувати!»
На милую домовину тешуть,
А милого розоньками сечуть.
Уже милую до гробу впускають,
А милому головку стинають!

Калина-малина під яром стояла

Калина-малина під яром стояла,
Під яром стояла, з яром розмовляла.
— Як ти, милий, умреш, а я буду жива,
Скажи мені, милий, де твоя могила?
— А моя могила край синього моря,
Край синього моря, де трава шовкова.
— А я тую травку серпом позжинаю,
Я тую могилу та й порозкопаю.
Я тую могилу та й порозкопаю,
Я з милого кості та й пособираю,
В глибокім Дунаю їх повимиваю.
В глибокім Дунаї їх повимиваю,
Шовковим платочком їх повитираю.
Шовковим платочком їх повитираю,
В вишневім садочку їх я поховаю.

Немерувна

Пила, пила Немериха на меду,
Да пропила свою дочку молоду.
У неділю, таки рано, таки в ніч…
— «Ой не люблю Шкандибенка, піду пріч!»
Ой і пішла Немерувна по горі,
А за нею Шкандибенко на коні.
— «Ой чого ти, Немерувна, пішки йдеш;
Чи ти в мене вороних коней не маєш?»
— «Ой хоч і є вороні коні, то твої,
Да й сам, молод, не до мислоньки мині!»
— «Ой чого ти Немерувно, в свиті йдеш;
Чи ти в мене дорогих суконь не маєш?»
— «Ой хоч і є дорогі сукні, то твої,
Да й сам, молод, не до мислоньки мині!»
— «Ой чого ти, Немерувно, боса йдеш,
Чи ти в мене черевичків не маєш?»
— «Ой хоч і є черевички, то твої,
Да й сам, молод, не до мислоньки мині!»
Як узяв він Немерувну на коня,
Да й потащив Немерувну по тернах!
— «Гуляй, гуляй, кониченьку по терну,
Да рознеси Немерувну непевну!»
— «Ой дай мині, Шкандибенку, гострий ніж.
Повиймати чорний терен з білих ніг».
Не виймала чорний терен з білих ніг,
А встромила проти серця гострий ніж.
Привіз її Шкандибенко до тещеньки в двір:
— «Ой одчиняй, моя тещенько, ворота;
Іде к тобі дочка твоя п’яненька!»
— «Ой од чого, мій зятеньку, впилася,
Ой од чого, дитя моє, заснула?»
— «Упилася, моя тещенько, од терна,
А заснула, моя тещенько, од ножа!»

Ой там у лісі під дубиною,
Там сидів голуб з голубиною.
Сиділи вони, вигрівалися,
І одним крильцем накривалися.
Налетів сокіл з чорної хмари,
Розбив, розлучив голубку з пари.
Голуба забив, голубку зранив,
За тихий Дунай її провадив.
Привів додому, сипле пшениці:
— Їж, пий, голубко, бо ти вдовиця!
— Не хочу їсти, нема з ким жити.
Не хочу їсти, не хочу пити,
Який світ красний,— нема з ким жити.
— У мене вдома сім пар голубів, —
Вибирай собі, котрий твій любий.
— Та я ходила і вибирала, —
Нема такого, що я кохала.
Бо мій миленький чорнобривенький,
Личко румяне, крильце чорняве.

Була в мамочки й одна донечка

Була в мамочки й одна донечка,
Й одна донечка-одиниченька.
Да пришло ік їй да троє сватів:
Первії свати — із Туреччини,
Другії свати — із Німеччини,
Третії свати — із свого села.
За первих сватів татко не оддав,
За других сватів матка не дала,
За третіх сватів сама не пішла.
Прийшла смерточка — сама забрала,
Не питаючись, не сватаючись.
— Ой де, донечко, наряди дівать?
— Йа спідничками пеньочки вбирать,
Маністечками коника вгнуздати,
А стрічечками коника ввожжати.