Щастя саме не приходить

Жили два сусіди. У одного був син Роман, а в другого дочка Зіна. Дуже дружно жили вони між собою. Діти разом росли, були дружними між собою, а коли виросли, то покохались по-справжньому. Уже і весілля малось бути, та трапилось велике горе. Зіна раптово осліпла. Ніхто не знав, звідки це воно взялося таке лихо. Яке вже тут весілля, коли і світ не милий. Батьки Зіни від горя скоро померли. Залишилася Зіна круглою сиротою та ще й сліпою. Якби не Роман та його батьки, покінчила б із таким життям. Поховали вони і батьків, і Зіну доглядають як рідну. Але ж Зіна все одно не живе, а мучиться. Став Роман їй говорити, що дарма, що вона не бачить, а він її любить і хоче взять за жінку. Але Зіна і слухати не хотіла про це.
— Яка з мене буде жінка?
От надумав Роман піти до ворожки, порадитись, може, вона щось допоможе. Ворожка жила в їхньому селі. Пішов він до неї. З відкритого вікна почув гомін. Зрозумів, що в неї гості.
«Як невчасно я прийшов», — подумав він. Хотів іти назад, та почув такі слова, що змусили його послухати. Ворожка розказувала про Романа і Зіну. Радісно сміючись, вона розповідала, як зробила Зіну сліпою. Аж остовпів Роман під хатою, коли таке почув. Зрозумів, що це зібрались всі відьми та ворожки і хвастаються, хто кому що зробив. Чує, один питає:
— А як далі буде з нею, колись буде вона бачить чи ні?
А ворожка каже:
— Тільки одна фея з підземного царства може допомогти їй, а більше ніхто. А до підземного царства дуже далеко. Пішки йти десять років. Ще ніхто ніколи туди не доходив!
Почув це Роман і з тим пішов додому. Нікому не розказував він про те, що почув від ворожки.
Каже він батькам, що йде у світ шукати того, хто зможе допомогти Зіні. Попросив батьків, щоб Зіну забрали до себе. Може, він не скоро повернеться. Взяв харчів у торбу, а в пазуху взяв маленький вузлик з пшеницею і другий з рідною землею. Попрощався та й пішов, куди передом стояв.
Вже цілий рік Романа нема. Журяться вони за ним, ждуть. Зіна так змучилася, що зовсім злягла, бідна. Бачать батьки, що скоро і її не стане.
А Роман не одну пару постолів стоптав, ходячи. Десь трохи підробить на харчі, а то і так добрі люди давали. У лісі з лука якогось звірка заб’є, викреше кресалом вогонь, спече на огні. Одного разу йшов він лісом і натрапив на людей. Сиділи вони купою, тісно тулячись одне до одного. Розбалакався він з ними. Виявилось, що це лісові люди, все життя живуть у лісі. Вони можуть з однієї пшеничини наробити багато всякої їжі і напоїв. Зимою вони мучаться від холоду, буває, замерзають на смерть, але вони вміють оживляти один одного. Так і живуть.
Каже їм Роман:
— Я навчу вас вогонь добувати, а ви мене навчіть того, що вмієте.
Розпалив їм вогнище. Вони подивувались, а нагрілись біля вогнища — повеселіли. Навчили вони Романа і їжу з однієї пшеничини готувати, і мертвих оживляти.
Віддав їм за це Роман кресало, а вони йому чарівного камінця дали.
Пішов Роман далі.
Йшов, йшов, стомився, сів трохи відпочити. Наробив їжі з пшениці (половину її він оддав лісовикам). Сів, обідає. Коли бачить — прилетіли дві голубки, посідали недалеко та й дивляться на нього. Хотів він кинути голубкам щось поїсти, коли де не взявся орел і теж сів недалеко. Зрозумів Роман, що орел полює за голубками, взяв лук, щоб убить орла.
Вмить орел кинувся на голубку, вхопив її, але не злетів, бо Роман вчасно вистрілив і попав йому в голову. Орел мертво повалився на землю, не випускаючи голубку з кігтів.
Визволив Роман голубку, але вона була мертва. Оглянувся Роман і побачив біля себе молоду красиву дівчину. Взяла вона голубку, поцілувала і гірко заплакала. Коли трохи заспокоїлась, каже йому:
— Це моя сестра. Ми дочки заморського царя. Лютий чарівник давно полює за нами. Ми втекли від нього і залетіли аж сюди, дуже далеко від дому. І от таке горе зробилося.
Тоді Роман згадав, як його лісові люди вчили оживляти мертвих. Взяв він чарівний камінець, поводив ним по голубці, сказав чарівні слова, і голубка відкрила очі. Потім стрепенулась і зробилась дівчиною. Такою ж, як і перша. Пораділи вони. Стали дівчата дякувати Роману. Розповів він їм і про себе, куди і чого йде. Кажуть дівчата:
— Треба тобі до нашого батька, він тобі допоможе. Щоб йти пішки — це п’ять років треба, а ми тебе зробимо голубом і полетимо разом.
Стали його перетворювать, а нічого не виходить. Питають:
— Що в тебе є таке з речей?
Показав він їм вузлики з пшеницею і з рідною землею.
— Треба це викинути, — кажуть вони.
— Ні, я не викину це ніколи!
Тоді порадились вони і зробили його птахом, а вузлики прив’язали йому на спину. Самі теж зробились голубками і полетіли.
День і ніч вони летіли, не спочиваючи, нарешті прилетіли додому. Цар-батько дуже дякував Романові за дочок. Розказав йому, як дійти в підземне царство.
— Пішки, — каже, — три роки йти, а птахом і за день долетиш. Чуть сонце зійде, ти вилітай і лети прямо до сонця. Увесь час до сонця, а якщо воно сховається, то знай, що ти в підземному царстві. Сядеш на землю, підскочиш три рази і станеш знову таким, як був.
Подякував Роман за все. Зробили його птахом, з вузликами своїми полетів він у свою дорогу.
Все сталося так, як казав йому заморський цар. Сів він у підземному царстві, зробився Романом, так із своїми вузликами на спині пішов шукати царицю підземного царства. Не довго й шукав, бо вона сама йшла йому назустріч. Поклонився він їй низенько і розповів про своє горе.
— А скільки років ти йшов до мене? — питає цариця.
Розповів Роман про голуба і як прилетів сюди птахом.
— А що то за вузлики у тебе на спині? — питає цариця.
І про це розповів їй Роман.
— Неси ж, — каже вона, — ці вузлики назад додому і обсиплеш свою кохану цією пшеницею і землею. Тоді вона знову буде здоровою. Тільки поспішай, бо вона ледве жива.
Роман зажурився. Тут підійшли до нього два молодих хлопці. Такі гарні, як намальовані.
— Це, — каже вона, — мої сини. Хочу, щоб вони заморських сестер за себе взяли. Поведи їх до сестер.
Поробились усі хлопці орлами і полетіли. Як зустрілись підземні царевичі з сестрами-голубками, відразу ж покохались. Стали відразу весілля гулять, а Роман додому поспішає.
Так орлом і прилетів у двір. Зайшов у хату, а його кохана уже мертва. Збиралися вже поряджати її. Взяв Роман камінця, оживив Зіну, а коли ще й обсипав її пшеницею та землею, вона відразу ж стала здоровою. Побачила Романа і заплакала від радості.
— А мені, — каже, — ворожка сказала, що тебе вже нема живого. Я теж не могла так жити.
Тоді розказав Роман усе про ворожку, що це вона їм такого горя наробила. Розказав про все, що було з ним у дорозі і де він бував. Тоді люди пішли до ворожки-відьми і прогнали її геть із села.
А Роман із Зіною жили щасливо. Своїм дітям наказували, щоб любили святий хліб і рідну землю, бо дорожчого нема нічого у житті, вони і сліпого роблять зрячим.

Ткач у пеклі

Умер ткач, той, що полотна ткав. Був він чоловік грішний, бо добре вилаяв колись матушку попову і попав у пекло.
І передала йому жінка верстат той, що полотно тчуть. Він там верстат уставив і зайняв багато місця — половину пекла. А жінка забула йому передати свата (це маленька частина в човнику, на якій цівка ходить з нитками). І пише ткач листа через попа до жінки:
«Передай мені свата!»
А в пеклі подумали, що свата-чоловіка, та й кажуть:
— Ну тебе подальше. Ти навіз стільки та ще й сват привезе стільки, то все пекло нам заставите верстатами!
Юда наказав вигнати його з верстатом, а то вони як зачнуть грюкати, то і пекло розіб’ють. Вигнали його і верстат викинули. Бач, і тут гріховідники злякались робочого чоловіка!

Вітрова донька

Бідного парубка Тимофія напала кортячка женитися. Він кинув очима поміж дівчатами, залицявся, але ні одна не схотіла стати його жінкою, бо не мав ні хати, ні хліба, ані до стайні що загнати.
На краю села був пустир, якого ніхто ніколи не займав. Вирішив Тимофій збудувати там хатчину. Назбирав у полі купу соняшничиння, і за тиждень хатчина була готова. Прибрав її квітами, обгородив і думає, до котрої дівчини посилати сватів. Цілу ніч не спав, а все думав. Та на світанку звіявся скажений вітер і завалив хатчину, розкидавши соняшничиння хтозна-куди.
Розсердився Тимофій і погрозив проклятому вітрові:
— Тепер я піду твою доньку сватати!..
Йому причулася вітрова відповідь:
— У-у-ху-ху, прихо-о-одь!.. А-а-ха-ха, при-хо-о-одь!
Пішов до сусідів і сказав:
— Я хочу побратися з вітровою донькою. Ходіть зі мною і будете моїми старостами.
Сусіди витріщили очі — думали, що Тимофій здурів.
— Що, хочеш шукати вітру в полі? — питали. — Ой, будеш, небоже, тонко свистати. Будь парубком, а не пустим зіллям.
Ніхто не пішов з ним.
Тимофій склав свою мізерію, прив’язав торбину до патика і, закинувши на плечі, подався туди, звідки віяв вітер. Ішов не годину і не дві, коли раптом побачив, як половик з неба шугнув на маленького зайчика і схопив його своїми пазурами. Парубок закричав, засвистав, шпурнув капелюхом у половика, і той випустив бідне зайченя.
— Як тобі віддячити за те, що ти врятував життя моїй дитині? — спитала зайчиха з-за корча.
— Чим ви мені допоможете, малі та безсилі зайчики? Якщо знаєте, то скажіть, де живе вітер зі своєю донькою, бо я хочу її засватати.
— О, не тільки скажемо, а й покажемо дорогу. Мій син, якого ти врятував від смерті, поведе тебе до самого Батька вітрів, — відповіла зайчиха.
Поскакав зайчик вперед, а Тимофій почвалав за ним.
Вийшли з лісу, йдуть полями. При дорозі здибують чоловіка, височенного, як стара ялиця. Замість волосся на голові в нього листя і яблуневий цвіт. Він був заклопотаний роботою — здіймав і випрямляв усохлі й поламані вітром деревця, потім набирав повний рот води із зеленого горщика, зробленого із стовбура груші, нахилявся і порскав на них. Робив це так кумедно, ніби чхав.
Тимофій розреготався.
— Що ти дієш, чоловіче? — спитав дивака.
— Зцілюю і воскрешаю дерева.
— А ти хто будеш?
— Я — Батько дерев. А ти хто і куди мандруєш із зайченям?
— Я — Тимофій. Іду сватати Вітрову доньку.
— І я піду з тобою. Попрошу Батька вітрів, аби його шибеники не ламали моїх дерев.
— Ходім.
Ідуть удвох, розмовляють, а зайчик скаче попереду. Прийшли до палацу старого вітриська. Той зачинився у величезній, як багацька стодола, залі і бігав там, немов скажений. Так свистів і ревів, що аж палац хитався і дах здіймався.
Стали вони перед дверима і стоять. Страшно було братися за клямку.
— Ти отворяй, — промовив Тимофій.
— Го-го, я знаю силу і лють Батька вітрів. Нема дурних, — відповів Батько дерев. Листя, що його прикрашало, аж лопотіло від страху.
Були б довго ще стояли, якби Тимофій не подумав, що ліпше вмерти, ніж свій вік нежонатим звікувати. Він заплющив очі, взявся за клямку і відчинив двері.
Боже мій! Вітрисько як дмухнув на них, то вони, задерши ноги, полетіли, мов віхті соломи, зачепилися за якісь дерева й повисли.
— Чого вам, люди, треба? — спитав Батько вітрів, коли підійшов і зняв їх із гілляк.
Батько дерев перший заговорив, бо Тимофій, коли летів, то десь загубив свого язика.
— Я прийшов просити, аби ти не дозволяв своїм синам ламати під час гуляння мої дерева.
— Добре, най буде так. А тобі чого треба? — спитав Тимофія.
Тимофій знайшов нарешті язика, правда, трохи зіпсутого, і відповів:
— Же-же-женитися хо-хочу. Твої си-сини завалили ме-мені ха-ха-хату і тепер ні-ні-ні одна дівчина не хоче ви-вийти за ме-ме-мене. Я прийшов сватати твою до-до-доньку.
Батько вітрів махнув байдуже рукою.
— Я не займаюсь бабськими справами. Іди до моєї жінки.
Пішли вони разом до Матері вітрів. Вона варила обід.
— Так і так, — заговорив Тимофій, — я прийшов сватати вашу доньку.
— Ха-ха-ха! — розреготалася вітриха, аж у комині забуркотіло. — Як на цій кочерзі виросте зелене листя і вродять рум’яні яблука і як цей віник стане виноградною лозиною, покритою гронами, тоді і наша донька стане твоєю жінкою.
Тимофій не знав, що йому робити. А Батько дерев забив серед хати кочергу і віник, потім набрав із горщечка повен рот живлющої води, надувся і ніби чхнув. Яблуня зазеленіла, зацвіла, опустила додолу галузки з рум’яними яблуками, а віник став виноградною лозиною, що потяглась до стелі і заблищала гронами.
Мати вітрів аж засвистала від злості. Але доньку все-таки привела. Тимофій вклонився їй, а вона — Тимофієві. Дівчина мала сині, як небо, очі, біле, як літня хмаринка, обличчя. Була вбрана в сорочку, вишиту голубими цяточками, і горботку, що переливалася кольорами, як веселка.
Батько вітрів і Мати вітрів справили молодятам таке файне, як у казці, весілля, обдарували їх і вирядили у Тимофієве село. Там молоді разом назбирали соняшничиння і збудували собі хатку. Батько дерев понасаджував навкруг неї багато вишень, черешень, груш і яблунь. А до ранку хата стала такою файною, якої не мав ні піп, ні корчмар, ні жандарм.
Втішалися молоді, жили в любові і злагоді. Але сільський корчмар дуже незлюбив їх.
— Ади, — промовив він до жандарма, — Тимофій справив весілля десь між сторонськими людьми, аби не брати горілку в моїй корчмі. Ніби в мене не така добра, як у інших корчмарів.
— Правду кажеш, — відповів жандарм. — Він і не думає почастувати мене порцією горілки і кавалком весільного калача. Хіба люди не знають, — що він збудував свою хату на дідичевій землі! Ади, підемо і скажемо про це дідичеві.
І пішли.
— Пане, — шептав корчмар дідичеві. — Тимофій збудував хату на вашій землі.
— Пане, — додав жандарм, — у Тимофія така гарна жінка, що аж за очі хапає. Він кудкудакає коло неї цілими днями, як коло писаного яйця. Вашому синові таку би… То була б пара, як пиріг і сметана…
У дідичів син був такий, що як вигляне у вікно, то собаки три дні брешуть, а як подивиться на тебе, то можеш скиснути. Ні одна дівчина на світі не хотіла й видіти його, шеверногого і перконосого.
Дідич крикнув, аби привели Тимофія.
— Звідки це ти знову приблудився? — спитав, тільки Тимофій переступив поріг.
— З широкого світу.
— З того світу? — недочув дідич, що був трохи глухуватий і дурнуватий.
— Ага, з того, — кепкував Тимофій.
— А мого тата не видів там?
— Як би ні? Він, пане, весь час у пеклі дрова на плечах носить. Сорочка на ньому розлізлася, не має що їсти. Капарує, як останній дрантюх. Мене пустили з пекла принести хліба, солонини, а я оженився в дорозі.
— Я передам татові убрання, їди і пару коней, аби мав чим дрова возити, а ти мусиш мені принести перстень з пальця його лівої руки. Як не принесеш, то знай: заберу твою жінку, а хату, яку ти збудував на моїй землі, завалю.
Дідичка насмажила когутів, винесла вбрання, а дідич дав двох вороних, і Тимофій поїхав.
Їде і журиться. Тяжко було йому розлучатися з Вітровою донькою і новою хатою, де він зазнав трохи щастя. Та що має робити? Роздав людям убрання, когутів і коней, а сам подався до Батька вітрів за порадою.
— Так і так, — сказав, — дідич хоче, аби я приніс йому перстень з пальця лівої руки його покійного тата, бо як не принесу, то забере мою жінку і завалить хату. Я навіть не знаю, де є тото пекло.
— Не журись, зятю, — втихомирив його Батько вітрів. — Я пошлю з тобою свого найменшого сина, він знає туди дорогу.
Батько вітрів тупнув ногою, і з’явився Вихорець, який пританцьовував і гейби тішився, що вже і йому дадуть якусь роботу.
— Поведеш Тимофія до самої брами пекла, — промовив Батько вітрів до найменшого.
Вихорець подався вулицею. Там, де він проходив, здіймалася хмарка порохів, а як біг по полю, то трава ніби танцювала. Тимофій ішов услід за ним і незабаром дійшов до темної печери. Там Вихорець почав кружляти на одному місці.
— Ге-ге-ге-е-ей! — крикнув Тимофій.
У темряві печери дзоркнув замок і показався чорт.
— Чого ти хочеш, Тимофію?
— Витягни сюди на хвилину тата нашого Дідича.
Чорт зник. Через якусь мить знову показався, тримаючи старого дідича за чуприну. Той був у вовчій шкурі. Тимофій кинувся до нього і зняв з його пальця золотий перстень.
Повернувся до дідича і простягнув йому золотий перстень. Дідич розглянув і спитав:
— А що робив мій татуньо?
— Що мав, бідний, робити? Лежав у соломі і блохи зубами ловив. Просив, аби-сьте прийшли до нього в гості разом з онуками.
Дідич дуже зрадів, що побачить тата, який залишив йому повну бочку золота. Він покликав сина і сказав:
— Готуйся, поїдемо до твого дідуся в гості.
Вони натумасили у кілька мішків всілякого добра, одягнули святкове вбрання і запрягли до брички четверо коней.
— Бери віжки в свої руки, бо ти знаєш дорогу, — промовив дідич до Тимофія.
Коні так рвонули, що за ними тільки закурилося. За кілька днів Тимофій опинився перед входом до пекла.
— Ге-ге-ге-гей! — крикнув.
У темряві печери дзоркнув ключ, і в ту ж мить показалося кілька дідьків.
— Чого тобі треба, Тимофію? — спитали.
— Пани просяться до вас, прийміть молодих до старих.
Дідьки аж підскочили від радості. Накинули на дідича і його сина вовчі шкури і затягли їх у пекло.
Коли знову дзоркнув ключ, Тимофій сів у бричку, цьвохнув батогом і понісся як вітер до своєї жінки, за якою весь час тужив.
Але корчмар і жандарм не давали йому ні одної світлої днини — ладні були втопити його в ложці води. Якось вони прийшли і сказали:
— Ти повіз пана дідича на той світ у гості, а тепер мусиш і нас повезти.
— Добре, поїдемо, — відповів Тимофій.
Корчмаревими кіньми повіз їх у дубовий ліс, вибрав найвище дерево і промовив:
— Лізьте… Як прилетять ангели, я крикну: «Скачте!»
Корчмар і жандарм роззулись і почали дряпатись один за одним на стовбур високого дуба. Коли схопились за гілляки, корчмар спитав:
— Скакати?
— Ні, лізьте вище! Звідси ангели не схоплять вас.
Коли вони добралися до середини дуба, жандарм злякався й спитав:
— Скакати?
— Ні, лізьте ще вище! Звідти ангели вас не схоплять.
Нарешті дісталися з гіркою бідою на саму верхівку дуба. Тимофій крикнув:
— Ангели вже прилетіли! Візьміться за руки і скачте.
Корчмар скочив першим і потягнув за собою жандарма. Ангели взяли їх на крила і понесли до Бога вівці пасти, а Тимофій цьвохнув батогом і вернувся до Вітрової доньки. Прожив з нею багато років, ґаздував, діточок годував і ніколи їх не покидав.

Про солдата Івана

Це давно було. Служили тоді в армії цілих двадцять п’ять років. В одному селі жила стара вдова. Мала вона одного сина Івана. Іван був уже здоровий, хороший парубок. Мати раділа, дивлячись на нього. Але прийшла звістка, щоб із села виряджали в солдати сім чоловік. Впала біда і на вдову. Як не плакала мати, як не побивалася, а довелося прощатися з рідним сином.
Пішов Іван на двадцять п’ять років. Дуже сумував за ненькою. Кожного тижня посилав листи — утішав стару матір.
Одного разу Іван почув, що можна відслужити службу за три ночі. От він і подумав: «Піду, відслужу три ночі й поїду до матері».
Пішов Іван до міста, до начальника. Йому сказали, що треба провартувати три ночі біля кам’яного замку, що стояв на краю міста. Цей замок охороняли щоночі, але ніхто звідти не повертався. Іван чув це, але вирішив: краще умерти, ніж служити двадцять п’ять років. Перед вартуванням згадав Іван стару неньку і все, що було доброго і поганого в його житті.
Ось настав час іти вартувати.
Іван узяв гвинтівку і пішов на край міста до замку. Раптом щось загуло. В замку відчинилися двері, і Іван побачив, що то церква. У церкві засвітилися свічки, заходили люди. Посередині стояла велика чорна домовина. Піп ходив кругом неї і читав молитву. Коли це із труни піднімається великий чорний чоловік і йде на Івана. Іван крикнув:
— Стій! Хто йде?
Чоловік мовчить і йде далі.
Іван удруге крикнув і почав стріляти. Але кулі йшли крізь чоловіка, як крізь сито. Вистріляв усі кулі, але чоловіка не вбив. Тоді почав битися багнетом. Побив і багнета й почав битися кулаками. Раптом заспівав півень — і привид зник.
Ледве живий Іван перебув до ранку й повернувся в казарму. Всі здивувалися, що він живий.
На другу ніч повторилося те саме. Але церква була удвоє більша і людей було більше, а чоловік був такий здоровий, що Іван аж скрикнув, але бився і ту ніч. Теж лишився живий.
На третю ніч Іван узяв із собою півня. Посадив у своїй будці і став вартувати. Опівночі повторилося те ж саме. Але чоловік був утричі більший від попереднього. Іван вистріляв усі кулі, побив багнет, заморився дуже, одступив до будочки і почав бити прикладом. А півень пробудився:
— Ку-ку-рі-ку!
Так усе й зникло.
Іван відпочив і ходив біля замку, коли чує — хтось кричить, щоб допомогли. Він до замку, до дверей, але воно кричить у палаці. Іван каже, що зачинені двері. Голос почав говорити, щоб він відійшов і побачив під ногами камінь. Підняв — а там ключі. Він узяв і почав відмикати двері. Відімкнув аж дев’ять дверей. А за ними була замкнена дівчина. Іван узяв її та виніс із палацу.
Дівчина була дуже гарна й молода, але худа і погано вдягнена. Вона розповіла Іванові, що її замкнула в замок одна зла чаклунка, а її три сини стерегли цей замок і щоночі вбивали вартових. Але Іван їх переміг. Дівчина сказала, щоб прийшов до неї через чотири місяці на вулицю Лісову, будинок номер сто п’ятдесят, квартира номер п’ять. Раніше щоб не приходив. І пішла.
Прийшов Іван у казарму. Всі здивувалися ще більше й улаштували Іванові врочисті проводи. Погуляв Іван три місяці по місту, скучив за дівчиною і пішов її шукати. Зайшов на Лісову вулицю. Коли йде назустріч стара бабуся й питає:
— Чого ти, сину, тут ходиш?
— Гуляю, — а сам дивиться на будинки і побачив номер сто п’ятдесят.
Увійшов у будинок та й питає номер п’ять. Коли це виходить бабуся та як штовхне Івана в колону та й замурувала, а тоді і каже:
— Оце тобі за те, що вбив моїх синів.
Іванова дівчина спала в своїй квартирі три місяці, але почула гуркіт, прокинулася і вийшла. Коли стоїть чаклунка і колона. Дівчина здогадалася, що трапилось, розімкнула колону і витягла ледь живого Івана, а туди впхнула бабу.
Повела Івана в свою квартиру, нагодувала і каже:
— Іване, ти мене врятував, а я тебе від чаклунки визволила. Давай разом жити.
Іван тільки цього і ждав.
От вони повінчалися, але Іван чомусь засумував. Маруся (так було звати дівчину) здогадалася та як махне правою рукою — так і карета під’їхала до них. Махнула лівою — так усе добро і впало біля них. Одяглися вони, набрали всього з собою в карету і поїхали додому. Мати дуже зраділа та цілує сина і невістку. Зажили вони тоді якнайкраще.

Брат у брата на тому світі

Давно се діялось, дуже давно, і не деінде, а в нашій таки землі, жили собі два рідні брати — Остап та Іван. Жили вони на однім батьківськім ґрунтовищі і дуже поважали й любили один одного, — жили як один. Але ж тяжка панська праця та надокучливі кателюги-сіпаки осавули не давали їм жити по-людському: як день божий, так і на працю, як день божий, так і тіпають. Не видержав старший брат Остап такого тяжкого життя — вмер бідолаха. Поховали його як слід, по закону. Зостався на все дворище господарем менший брат Іван. Тяжко йому самому приходиться; сумує, бувало, та вбивається за Остапом, — та що подієш — така вже Божа воля. Живе ото собі Іван один та сльози ллє, бідолаха, світ йому немилий, сум серце шматує через таке пекельне життя, — немає йому щирої порадоньки ні від кого.
Одного разу сидить він отак за столом, схиливши голову на руки, сумує й думає: що робити й чим собі життя забогарадити. «А дай, думає, одружусь — хоч одна душа буде рідна».
Отак він поміркував собі та й заслав старостів до якоїсь убогої, але ж із чесного роду, сирітки. Сирітка ся згодилась піти за його заміж і подавала рушники. Все вже було налагоджено на весілля.
У суботу, перед вечором, поки ще молода бігала з дружками по рідні та кликала на весілля, Іванові спало на думку піти до брата Остапа на гробовище і покликати його на весілля. Пішов ото він на гробовище та й узяв із собою жолудя, щоб посадити його коло братового гробка на спомин про своє весілля. Дійшов він до гробовища, здійняв шапку, перехрестився й пішов просто до гробка, де похований був Остап; перехрестився й тут і посадив жолудя в ногах; далі підійшов до возголов’я і стиха промовив, заливаючись слізьми:
— Брате мій єдиний, просю тебе на весілля до себе, обридло вже жити одиноким, безрідним бурлакою.
Тільки промовив він сі слова, як гріб розкрився, й Іван побачив там свого брата Остапа.
— Іди сюди, брате! — промовив до його Остап. — Та побалакаємо трохи.
Увійшов Іван до Остапа в гріб і слідком за ним земля заступилась. Озирнув Іван навкруги себе і йому явнісінько стало, що Остап не в труні лежить, а живе собі, мов чернець той, у келії. Засвітив Остап свічечку воскову, посідали обидва коло столу та й почали розпитувати один одного, як кому живеться. Розказав Іван Остапові, яке то пекельне його й людське життя на білому світі. Довго слухав Остап оповідь братову, та все кивав головою, а як уже Іван перестав говорити, брат йому й каже:
— Нікчемне, неправдиве ваше життя на білому світі, по-божому не так повинно жити, — ось послухай краще, як у нас тут живуть, та як повинні й ви жити…
Узяв Остап із полички якусь товсту-претовсту книгу та й почав її читати. І… Господи! Як то там гарно воно пише: «Один одного любить, один одному допомагає, ні багатих, ні вбогих, ні дужих, ні безсилих тут немає — усі рівні, всі братами називаються»… І ще багацько, багацько дечого звідтіля він вичитував. Читає він сю книгу, а Йван — не кажи що присмоктало його — й відірватися ніяк не може та все слухає. Згоріла одна свічечка, Остап засвітив другу та й знов до читання взявся. Згоріла й друга свічечка, а Остап і пита Йвана:
— Чи не час тобі йти вже до господи, бо вже давно се діється.
— Ні, брате, послухаю ще хоч трохи твоєї книги, хай хоч здається мені, що й я живу між цими добрими людьми й на цьому світі.
Догоріла й третя свічечка, а Остап усе читає. Підійнявся Іван зі стільчика, вклонився Остапові та й каже:
— Слухав би безперестану, брате, твого читання, але ж час мені й до господи побиратись, бо там мене дожидають.
Попрощавсь Іван з Остапом, земля розступилась, і Йван вийшов на землю. Не встиг він і назад озирнуться, а замість тих дверей, що з їх виходив він, тільки гробок стояв. Подививсь Іван навкруги себе й помітив, що в ногах братового гробка лежить здоровенний і товстелезний, уже трухлявий, дуб. «Ото диво! — подумав Іван. — Ішов сюди, дуба не було, а тепер он який лежить, — хто се привіз його сюди?»
Роздивився краще, — аж і пень з цього дуба ще стирчить у ногах Остапового гробка. «Чи не з того жолудя цей дуб, що я посадив оце вчора, як приходив прохати Остапа на весілля?» — подумав знов Іван. Подумав отак Іван, подумав, подивувався та й пішов до господи. Ідучи додому, дивився він навкруги себе й знов дивувався: що за оказія, мов не те село стало — нічого й нікого не пізнає.
Дійшов Іван до свого двору, зирнув — і тут щось не так: те місце, де був його двір, але ж не та хата, не ті повітки й не ті люде тут живуть, яких він лишав, ідучи до брата. Вийшли з хати якісь чужі, незнайомі люде та й питають Івана:
— Чого треба?
— Як то — чого треба? — адже ж се мій двір, моя батьківщина! Хіба забули, що я вчора увечері ходив до брата на гробки прохати до себе на весілля? Хіба вже забули про мене, про Йвана?
Дивляться люде на Йвана та й дивуються з його речей.
— Та що се ти нам, чоловіче добрий, голову морочиш? Було се колись, розказують старі люде, що брат брата ходив на гроби прохати до себе на весілля, але цьому вже, мабуть, більш трьох сотень літ минуло, як се діялось. Схаменися, чоловіче добрий, бо з тебе все село буде сміятися, коли будеш таке плескати, — кажуть Іванові люде.
Почав був Іван ще казати людям цим, що се його дворище з діда, з прадіда, і що він тільки вчора ходив на гробовище покликати брата на весілля, але ж — куди тобі — сміються з Івана всі, мов з божевільного.
Покрутивсь отак Іван, — нема йому пристановища, ніхто його не приймає, і пішов він знов на гробовище до брата.
— Пусти, брате, знов до себе, бо на сім білім світі немає вже мені місця — ніхто вже мене не приймає!
І знов розступилась земля над труною Остаповою, ввійшов туди Іван, земля заступилась, і з того часу вже ніхто й ніколи не бачив Івана на білім світі.
Кажуть би то, що ото скільки свічечок згоріло, поки читав Остап у келії тую книгу, стільки по сто років минуло з того часу, як Іван до брата прийшов. А дуб, що лежав уже трюхлявий коло гробка Остапового, — це з того самого жолудя, що Йван посадив там, як приходив кликати Остапа до себе на весілля.