Про Андрія Вугринця

Ой ци сесе та не біда, ци се не унія,
Що ізтів наш Семеночок Вугринця Андрія.
Ой щоби був той Андрійко та єму не давси,
А там єго Семен ізтів, що не сподівавси.
Ой кує ми зозулечка, сіла на ліщину,
Підкликав Семен Андрія: — Ходім в Волощину,
Ходім-ко ми в Волощину межи чужі люде,
Гаразд тобі я винайду, гаразд тобі буде!
Із-за тої полонинки лошічок заквілив,
Той єму си порадував, за тото повірив.
Ой кує ми зозулиця, сіда на кленицу,
Ой они си вібирали з дому у п’єтницу.
Єк они си відбирали в п’єтницу із дому,
Недалеко они зайшли, лиш у Бервінкову.
Ой кувала зозулиця та й сіла на хобзу.
— Повернімо ми, Андрійку, на годину в коршму.
Ой кує ми зозулечка, сідає на вишню:
— Не пиймо тут горівочку, берім собі флішу.
Ой по чому четвертина, по тому й півкварта,
Ой не ходім ми крізь село, селом стала варта.
Ой не ходім ми крізь село, йдім крізь заріночки!
На каменец посідали пити горівочки.
На каменец посідали мід-горівку пити,
Семеночок лиш гадкує, єк Андрійка стіти.
Ой п’є Андрій горівочку, нічо не гадає,
Семеночок назад него сокирков махає.
Ой єк же він утів разок, другий раз махнувси,
Отак бо той Андрій упав, що й раз не кинувси.
Ой у моїм городечку зелененькі квіти,
Ой знав же він, єк істіти, не знав, де подіти.
Ой кує ми зозулечка, сіда на ворину;
Зібрав з него убранічко, забив го під кригу.
Одна річка тече горі, друга тече долів,
Єк він єго там поховав, та й вернувсі домів.
Єк війшов він додомочку, єв тіжко здихати,
Єв си в него рідний отец вже за все питати,
Єв си єго рідний отец та випитувати:
— Де ти подів Андрійчика, що го не видати?
— Ой він пішов у п’єтницу раненько від мене,
Загулили в Волощину єго два вірмене.
Ой куєт ми зозулиця високо при горбі:
— А відки то убранічко з Андрія на тобі?
— Я Андрія товариш є, дуже єго любив,
Я в Андрія-товариша лудинє відкупив.
Ой у мене в городечку дві березі білі,
Більше му си не минуло, лишень дві неділі.
Більше му си не привезло, се друга неділя,
Ой єк ізтів Семеночок Вугринця Андрія.
Вбрав Семенко убранічко, пришов погуляти,
А нашлисі годні газди, єли пізнавати.
Відтак другі легкі хлопці дали в село знати:
— Вийдіт-ко ви всі ватажки, хлопця ізв’їзати.
Ой єк вийшов той ватажко та став си питати:
— Де ти подів Андрієчка, що го не видати?
— Ой він пішов у п’єтницу раненько від мене,
В Волощину загулили єкіс два вірмене.
Ой кує ми зозулечка високо на горбі:
— А звідки то убранічко з Андрія на тобі?
— Я Андрія товариш є, дуже щіре любив,
Я в Андрія-товариша лудинє відкупив.
— Нас багато тут не прийшло, лишень штири люде,
За Андрія правду скажи, нічо ти не буде.
Єк не будеш за Андрія всу правду казати,
Буде тобі із-за нігтий крівця вісикати.
— Ой волію ватажкови правдочку сказати,
Єк мні має із-за нігтий крівця вісикати.
Ватажкови правду скажу, хоть най зараз гину,
А я істів Андрієчка та й забив під кригу.
Ой Андрійка молодого всі пішли шукати,
А Семенка молодого зараз будут брати.
Й у мене в городечку бобочок не жітий,
Найшли, найшли Андрійчика — під кригов істітий.
Берут, берут Андрійчика, на се не вважают,
Що Андрія крівця тече, та й не впроваджают.
Ой у мене в городечку два зелені бучки,
Ой вони єго принесли до Унуфреджучки.
Єк они єго принесли, поклали на браму,
Семеночка застав’яют: «Цілуй, Семе, в рану.
Єка в тобі, Семеночку, натуречка дивна,
Що ізтів ти Андрійчика, свого побратима.
Андрієчка мут ховати з ясними свічами,
Семеночка мут губити темними ночами.
Ой Андрійка поховали все попи та й дічки,
Семеночка мут губити страшні шибенички.
Єк они єго губили, людей ізгонили,
Аби люде на вказію таку си дивили.
Та най ідут старі люде та й маленькі діти,
Щоби єму бо й смерточку видіщу видіти.
Ой Андрійка молодого все мут споминати,
Семенкови молодому співанки складати.
Ой кувала зозулиця, кувала на стежці,
Семеночка повісили у Білоберезці.
Ой ви, люде молоденькі, кайтеси по мині,
Не ставайте у сім селі ні в жадній провині.
Хто з вас хоче щонайкраще лудинє носити,
Той най піде до багачє на рік си наймити.
— Я до газди та не пішов, на рік не наймивси,
Цілу днину за Андрійком з сокиров гонивси.
А хто цесу співаночку отак файно зложив,
Ой Анничка з Палагночков,— Андрій до них ходив.
Ой кувала ми зозулька в поду за горшками,
Невеличка співаночка все з придебашками.

Про гуцульську вроду

А ви, газди і газдині, прошу послухати,
Бо я хочу про гуцульську вроду розказати.
А ви станьте, подивіться на гуцульську вроду,
То пізнасьте, що то діти славного народу,
Що гуцулів виховують зелені Карпати,
А ту красу малювала українська мати.
Стан широкий та й високий, буйна головонька,
Очі чорні, брови повні, як у соколонька.
А гуцульські красавиці, боже, які гожі,
Очі сиві, брови тонкі, а личко, як рожі.
А які вни жартівливі, а які рухливі,
Ніколи ся не зажурять, вни завше щасливі.
Та й таку уже натуру всі гуцули мають,
Хоч би яка біда в світі, вни си не лякають.
А як вни си забавляють, як хочете знати,
І як храми відправляють, прошу послухати.
В нас у Жаб’ю храми роблять і люди ся сходять,
З усієї Гуцульщини на храми приходять.
На святу неділю рано, як дзвони задзвонять,
Таких людей ся ісходить, най господь боронить!
Старі газди з газдинями на конях верхами,
А молодші піхотою, дівки з легінями.
Як то пічнуть усі іти грунями, верхами,
Та сутками, облазами та й поміж лісами.
З усіх сторін ся ісходять, весело дивитись,
Вони ідуть перше в церкву богу помолитись.
Посходяться коло церкви, перше ся вітають:
«А як дужі, чи миром в вас?» — отак ся вітають.
«А як дужа, дівчинонько?» — легінь ся питає,
«Гаразд, як ви, легінику?» — вна відповідає.
А як вни ся так посходять, трохи поговорять,
Старші в церкві на колінах господу ся молять,
А молодші пастівником ся порозходили,
Одні йграють, ті співають, треті ся вморили.
Кругом церкви й пастівником усякого краму,
Там інвалід грає в ліру, співає «Варвару»,
Там старенький та й у дудку веселенько йграє,
Легінь стоїть коло нього, «гуцулки» співає:
«Ти, гуцуле з полонини, гуцуле ватаже,
Чому твоя гуцулочка «Помайбіг» не каже?»
«Якби моя гуцулочка «Помайбіг» казала,
То вна би си в полонині гуцулков не звала».
«Гуцулка мня породила, гуцулочка красна,
Як ся вбує, убереться, як зірниця ясна».
Третій грає на скрипочці, четверті співають,
А кругом їх обступили, весело слухають.
А які вни вивбирані, які всі хороші,
Молодиці, як зірниці, дівчєта, як рожі.
А парубки вивбирані, навхрест порошниці,
Сорочічки вишивані, трісунки блищітси.
Гачі чорні та й червоні, бартки мосіндзові,
А кожушки єровані, всякі колєрові.
А дівчата, послухайте, як ся убирають,—
Вни на храми, мов до шлюбу, себе украшають.
Вбуваються у капчіки гарно вишивані,
А постільці блискаються, мовби мальовані,
А на шиї коралики та згарди срібнії,
Запасочки з чеськов дрітев, як би золотії.
Отак то ся всі вбирають — гуцулки й гуцули,
Тим дивне є, хто не бачив, лишень про це чули.
— Куди підеш, де поглянеш,— весела година,
Так в розкошах проживала гуцульська родина.
Одні йграють у сопілки, другі у трембіти,
А як вийдеть народ з церкви, то нігде сидіти.
Тогди собі господарі гостей запрошають,
Бо тоді ся у гуцулів храми починають.
Господарі вдні з другими все ся набувають,
Отак воно всі гуцули у горах ся мають.
Забавляються усюди весело і мило,
Така врода це гуцульська, з неї не є диво.
І ми, браття, всі повинні про це пам’ятати,
Традицію усю рідну треба шанувати.
Ми повинні шанувати і ся не встидати,
Чужого ся научати, свого не кидати.
А йшов гуцул по горівку, гуцулка по воду,
Співаночку я ізкінчив про гуцульську вроду.

Про полонину

Як хочете, милі браті, красу верхів знати,
Вийди собі в Кедроватий та й дивися, брате.
Подивися у Гаджіну, там орли літають,
Та вни, браті, у тих Шпицях свої гнізда мають.
А може ви ще не чули, що то є за Шпиці,—
То є такі дивні скали, єк стовби з єлиці.
А в тих скалах, єк у місті, галасу та крику:
Усі птахи отам мають свободу велику.
Та найвище буйний орел свій осідок має,
Трохи нижче пишний готур та й пугач дрімає.
А ще нижче всякі такі полонинські птахі —
Менші, більші, просто дикі, всєкі, не однакі.
А на Ріжі росте кедра — пишна та зелена.
Межи Сиглув страшний Жереп та й Гадя погана.
А на Сиглу дивитиси: пишно виглєдає,
Бо вна вовків та медведів у собі кохає.
Серед Сигли широкої явір розвивавси,
А на Згари з овечками вівчєр показавси.
Та на Згари з овечками вівчєр показавси,
Та він фівкнув та в флоєрку пишно розійгравси
А овечки в колокольці та дзвоночки дзвонять,
Вівчарики з бовчарями худібку хоронять.
Та фівкають та вівкають та заочікають,
Єк вівчарі на полуднє вівці навертають.
Єк вівчарі на полуднє вівці навертають,
То здається, усі верхи тогди си ківають.
Та єк зачне коло стаї ватаг трембітати,
То не мож си наслухати та й налюбувати.
Всьо гуляє, всьо співає, всьо си набуває —
Отаку-то полонинка свою красу має.
Та я озьму відеречка та по воду тешу,
А я все це правду кажу, ніц нічо не брешу.

Марічка і Довбуш

Та Марічка молоденька зразу двох кохала:
Василя, синка багатих, і Довбуша мала.
Говорила Олексику: «Кинь писать, читати,
Вже Василь поїхав в місто — прошу ночувати».
І пішов до неї легінь, запитав у хаті:
«Ци ж твій дєдя та не проти, ци мені хоч раді?
Може, злоє в тому буде, ци сама ти потім
Розчаруєшся у цему, ринеш у скорботи?»
А Марічка, що як ружа в красоті буяла,
Пригорнулась до Олекси, серцем запевняла:
«Ні, не зраджу я ніколи тебе, голубоньку,
Буду вірна лиш одному всю свою судьбоньку».
Але поки йшла між ними оця щира мова,
Паничі, ті хижі круки, готували змову.
І Василь почав зловіщо: «Треба так зробити,
Як настане темна нічка, то Олексу вбити!»
Не погоджувався другий: «Якби-с не схибити,
Бо Олекса такий моцний, може й нас згубити!»
Знов Василь йому одвітом: «Не самі ми йдемо,
Завітаєм до Федівки і його візьмемо».
Та пішли, і вже ватагов — до вікна Марічки:
«Відчини!» — Василь озвався в часі невеличкім.
Дівка зблідла і упала Олексі на груди:
«Заховайся, серце чує, що тут злеє буде».
Та Олекса їй відмовив: «Я ся їх не бою,
Маю шаблю ладовеньку — як бур’ян зрубаю.
Маю гвери два і кулі, постріляю клятих!
Не полохайся, пускай-но паничів до хати!»
Приступила Маріченька до порогу мліло
І білою рученькою двері отворила.
Увалилось у колибу п’ять врагів заклятих,
Поміж них за отамана Василь Пелихатий.
«Ну, Олексо,— вирік панок,— з Марічков фіглюєш?»
А Олекса йому гостро: «Як видиш і чуєш!»
Ой скипів же ворог в злоті, вихопив пістоля,
Глипнув сніп вогню червоний, ледь Олекса встояв.
Запізнився легінь-лицар, щоб ся боронити:
Кров гаряча з його тіла стала річков лити…
Ой не стало того сонця, що світило людям,
Вже Олексино серденько битися не буде.
Посмутніли сиві гори, доли помарніли
І столітнії смереки журно гомоніли.
Навіть трави, й ті росою плакали рясною,
Щоб народ усе те видів та постав до бою.
Аби взяв у руки стрільби, знищив панських круків
І здобув собі свободу, дітям і онукам.

А хто хоче про Довбуша співаночку знати

А хто хоче про Довбуша співаночку знати,
То най трошки прослухає,— можу заспівати.
А був колись файний легінь на всю полонину,
Та прославився навіки на всю Верховину.
А цей дуже файний легінь панам не здавався,
Та мав він велику силу й Довбушем назвався.
А як ходив з опришками, то був дуже пильний,
Ніхто не міг його вбити, бо був дуже сильний.
Зібрав собі він легінів, котрі були славні,
Та пішов аж к Чорногорі в ліси дуже темні.
А в той час на Україні пани панували
Та у містах і у селах людей грабували.
А як узнав про це Довбуш, дуже зажуривси
І з своїми опришками на села спустивси.
Ходили вни в міста й села і в усі оселі
Та чули вни серед людей вісті невеселі.
Пани людей грабували, грабуючи, били
Та великі вни нещастя із людьми робили.
Де опришки не ходили і де не бували,
То відплачувались панам, котрі грабували:
Усе в панів грабоване вони відбирали,
Закликали д’собі людей і їм віддавали.
А пани, як про це вчули, що мають робити,
Задумали вни славного Довбуша убити.
Тоді пани розлючені хотіли схитрити
І славного ватажечка живого зловити.
Зібрали вони ватагу панів череватих,
Ходять, Довбуша шукають по усіх Карпатах.
Ідуть пани в одне село Довбуша шукати,
А опришки із Довбушем — у друге тікати.
А як прийдуть в село Жаб’є, Довбуш не журивси,
Бо він уже з опришками в Косові впинивси.
Зачєв Довбуш ’дного разу опришкам казати:
«Та підемо завтра в Космач і там будем спати».
А в Космачі в Горішньому вишня розцвіталась,
І там жила його любка, Дзвінка називалась.
Ті опришки — файні хлопці — стали йму казати:
«Та не хочем ми, ватажок, в Космач вирушати».
А як Довбуш цисе узнав, то став, зажуривси:
«Ви, як хочете, лишайтесь, а я б не лишивси».
А ішли вони у Космач через Косів, Кути,
Не знав Довбуш, що вже сюди йому не вернути.
Прийшов Довбуш та й у Космач, до Дзвінки під хату,
Та не знав він, що тут віддасть свою душу кату.
А як вступив він до хати, до своєї Дзвінки,
То від стрілу од Штефана здригнулись одвірки.
Упав Довбуш поранений і став говорити:
«Покличте всіх ледіників, най йдуть си дивити,
Та най вни си та й подив’є і най подумают,
Що мали вни ватажечка, а тепер не мают».
А як Довбуш уже видів, що буде конати,
То до своїх ледіників він став промовляти:
«Гей, ви, хлопці-ледіники, не шкодуйте сили,
Бийте панів-грабівників, як мене вни вбили.
Візьміть мене, ледіники, на топірці свої,
Занесіть мні аж у гори, в давні ліси мої.
Поховайте в Чорногорі на самій вершині,
Будуть знати, що був колись Довбуш в Верховині»

Про Довбуша

Послухайте, люде добрі, що хочу казати,
А я хочу про Довбуша співанку співати.
Ану трошки послухайте а ви, гірські люде,
То найкраща наша слава з давніх-давен буде.
Ой кувала зозулиця темними лісами,
Була колись тяжка війна з польськими ляхами.
Як тікала з України молода Олена
В Микуличин у присілок, що ся зве Зелений.
Вна тікала з України у лиху годину,
Ї чоловік на Вкраїні на війні загинув.
Ї чоловік на Вкраїні на війні загинув,
Та й Олену, як сирітку, навіки покинув.
Вона свого миленького лише тільки знала,
Що як вийшла у Зелений, то дитинку мала.
Породила Оленочка темненької нічки
Олексика молодого, кращого від чічки.
Вона його породила, в колиску поклала,
Орла свого молодого Довбушем назвала.
Любилася з козаченьком, як із братом рідним,
Він був колись господарем Довбушем курінним.
Ой Оленка свого газду дуже шанувала,
Свого орла молодого Довбушем назвала.
Росте Довбуш, як із води, горами гуляє,
Розбігуючись по лісу, віщуна здибає.
А той старий дідок-віщун як лиш подивився,
То вой так як би старенький на світ народився.
В веселився, врадувався та й почав казати:
«Не меш, синку, бідувати, будеш славу мати,
Будеш красний і багатий, усьо будеш мати,
Лиш не смієш чужій жінці правду розказати.
Та як мене послухаєш, так робити будеш,
Будеш, синку, вічно жити, вмирати не будеш».
Отак дідок поговорив, з хлопцем розпрощався.
Пішов дідок у темний ліс, а хлопець остався.
Він нічого не думає, лиш далі гуляє.
Не стямився, як вже років вісімнадцять має.
Пасе Довбуш молоденький вівці в Кедроватій,
Аж тут зачєло гриміти, зачєв дощ падати,
Єк зачєло фест блискати, з неба громом бити,
Вихопився чорт на скалу, зачєв ся сміїти.
Небагато Довбуш думав, гримнув з пістолети,
Упав чортик з тої скали, зачєв верещєти.
Поточини полилися, таке си заводят,
Аж тут раптом до Довбуша ангели приходят.
Прилетіли й зачинают Довбушу казати:
«Проси в бога, що лиш хочеш, усе будеш мати».
Але Довбуш молоденький довго не думає
Та й ангелам тим небесним таке вповідає:
«Хочу бути найфайнішим та найвідважнішим,
І легінем над легіньми бути найсильнішим,
Щоби ми ся не ловили ні куля, ні зброя,
Дай ми цесе, милий боже, коли твоя воля».
Ангели йому сказали: «Все це так си стане,
І молодий вічно будеш, єк місяць настане».
Сказали це і щезнули, та як би не були,
А Довбуш єк підоймився, гори ся кінули.
А єк свисне, то від свисту кедри ся хилили,
А єк гримнув з пістолети, то всі ся дивили:
Ци то буря в Чорногорі так чутно лунає,
Ци то, може, конець світа уже наступає?
Всі ся див’єт в Чорногору, а там сонце гріє
Кедровата, так єк доси, в хвої зеленіє.
Лиш на камені найбільшім на горі високій
Сидит Довбуш, гірський орел, пишно сивоокій,
Кучерявий, чорнобровий, стан високий маєт,
А убране таке на нім, що аж ся влискає.
У сардачку сукняненькім, а шнури шовкові,
В дармовисах сухозлотих, що нема такої
Ані в царя, ні в цариці за крісенев пави,
Та й золоті огольони, що на Венграх ткали.
Ремінь на нім сріблом битий, в руках пістолети,
А капцури жировані із самого злота.
Порошниці в самім злоті навхрест через плечі,
А барточка Довбушева аж си сріблом мечіт,
Так і сяє і блищиться, єк роса на сонці,
А сам Довбуш такий файний, єк ружа в віконці.
А єк собі заспіває, запіє в листочок,
По всіх горах покотиться їго голосочок.
Та єк крикне: «Вражі пани, годі вам гуляти,
Бідних людей збиткувати, бити та карати!»
Чорногора усміхнулась, єк не тота стала:
Про Довбуша Верховина пісню заспівала.
Як зачєли усі верхи за него співати,
То він зачєв щонайкращих хлопців ізбирати.
Зачинаєт по всіх верхах літати, гуляти,
Бідних людей милувати, а панів карати.
Усі люди за Довбуша «Оченаш» говорят,
Пани ровту ізібрали та Довбуша ловят.
Єк обскочєт єго ровта та зачне стрілєти,
Довбуш кулі визбирає, зачнет ся смієти.
Та як крикне: «Вражі пани, годі вам гуляти,
Всі маєтки грабовані треба би віддати
Тим, у кого ці маєтки ви позабирали!»
Пани цего си спудили і всі повтікали.
Тоді Довбуш з-межи хлопців собі вибирає,
Лиш дванадцять оставляє, решту розпускає.
Та раз Довбуш з легінями в Буковець виходит,
А ід’нему дідок-віщун старенький підходит.
Пізнав Довбуш старенького, гостит та вітає,
А старенький подякував, таке вповідає:
«Слухай, синку, що я буду тобі говорити:
Маєш гонор, маєш славу, вічно будеш жити,
Лиш на чужі, синку, жінки ти не задивляйся,
Людську кровцю не проливай та й не упивайся.
Чужа жінка тебе зрадит, а кров — не водиця,
Проливати чужу кровцю, синку, не годиться!»
Та й відтогди він частенько з дідком зустрічався,
Куди іти, що робити, завжди запитався,
Куди іти, що робити, кого покарати.
Дідок-віщун не дурний був, умів раду дати.
Та не знати, доки би то так було тривало,
Але осени одної дідика не стало.
Помер дідок, а сам Довбуш за дідком сумує,
Нема кому порадити: нараз Довбуш чує,
Що Дідушко в Красноїлі ровту ізбираєт,
Він лучится із панами, Довбуша шукає.
Скаменіло йому серце, горівки напився,
Тогди Довбуш в своєм життю перший раз упився.
Стала весна наставати, зозулька ковати.
Іде Довбуш в Красноїлю Дідушка питати.
Приходит він на Юрія: «Помагай біг, діду.
Відай, живий з легінями від тебе не піду».
Дідушко ся перепудив, не міг говорити
Та й зачєв ся на Довбуша жалібно дивити.
А Довбуш лиш осміхнувся, гримнув з пістоліти,
Впав Дідушко, зачєлася тепла кровця лити.
Нараз Довбуш спамнітався, то як присягався
Людську кровцю не пролити, нараз здогадався,
Але вже було запізно, Дідушко конає,
А ватажко старенького діда споминає.
Іде ватажко у Жаб’є, там ся сповідає,
Ходит сумний по світові, спокою не має.
Ні топірчик вже не пестит, в сопілку не грає,
Ні в листочок не заспіє та й не заспіває.
Та й зачєли в Криворівню на храм си сходити,
Іде Довбуш з легінями душу очістити.
І приходит, вклєк у церкві, помолився богу,
В душі стало трошки лекше, вийшов на дорогу,
Роздивився, а там одна молодиця була,
Така файна, така пишна, як сива зозуля:
Чорнобрива, кучерява, хороша, як пава,
Ой відразу Довбушеві до серця припала.
Довбуш лишень подивився і вже вговорився,
Довбуш лишень подивився і вже вговорився,
А ватажко в молодички тогди ся питає,
Звідки вона та як звати, кого дома має.
А Дзвіночка так весело зачала казати:
«Коли хочеш, славний Довбуш, то все будеш знати.
Іди зо мнов у Делятин на храм погуляти,
Бо я хочу, Олексику, з тобов ся кохати».
Та не знати, єк там було, та й що говорили,
На храму ся набували, горівочку пили.
А Дзвіночка ся всміхнула, коло него сіла,
У очі си подивила, таке відповіла:
«А водиця студененька, лиш би її пити,
Прийди, Довбуш, в темну нічку, будем ся любити».
Тої ночі наш ватажко з Дзвінков полюбився,
Тогди Довбуш в своєм життю другий раз упився.
Бодай була тота люба навіки пропала,
Що Довбуша молодого у гріб закопала.
Забув Довбуш всьо на світі, Дзвіночку кохає,
Відки їде, куди іде, в Космач повертає.
А Дзвіночка Олексика так вірно кохала,
Єк у днину не бачила, то нічку не спала.
Та й не могла діждатися Олексика свого,
Легіника найкращого, орлика гірського.
Єк учула, що Олекса у сопілку грає,
Вибігає в буковину, на него чекає.
А єк прийде,— що за любов, то най пропадає,
Вірна любов то ні міри, ні кінця не має.
Раз він, ходячи по світу, довго забарився,
Дзвінка його визирає, коби вже явився,
Бо не могла без Олекси собі ради дати.
Ревно плаче та сумує, то начне співати,—
Так їй тяжко на серденьку, що сама не знає,
А Олекса свою квітку і не забуває.
Єк за Чорногору сонце стало затавати,
Іде Довбуш облазами Дзвінку відознати.
Єк приходит її милий, що за радість була,
Стала Дзвінка веселенька та й за все забула.
Там таке ся заводило; Довбуш помилився:
Тої ночі наш ватажко третій раз упився.
Коби була горівочка тогди ся не пила,
То би була Довбушева щаслива година,
Якби були горівочку самі пани пили,
То би були Довбушеві житє не узіли.
Заснув Довбуш молоденький, та Дзвінка йго люба
Аж не знає, що робити, так Довбуша любит.
Заснув Довбуш дуже твердо та й дивний сон має,
Що цулує свою квітку, цулує, вбіймає,
Та й розказує, від чого умирати має:
«Треба взяти срібну кулю, ярої пшениці
Та срібного волосічка з мої головиці,
І дванадцять службів божих на тім відправити,
Цим лиш можна мене вбити, моє житє взіти».
Та лиш він оце говорит, віщун показався,
А Довбуш так напудився, що аж прочумався,
Прочумався та й міркує, що єму ся снило.
В серці єму тяжко стало, тяжко ся зробило.
Роздивився, усміхнувся та й до себе каже:
«Та старий дуб — не чоловік, собі не розкаже».
Він не знає, що Дзвіночка вухо прислонила
Та все чула, розуміла, бодай ся втопила.
Та волосся із голови срібного украла,
Та своєму Штефанови усьо розказала.
Штефан небагато думав, в місто ся збирає,
В Коломиї із панами він служби наймає.
Наш ватажко до Дзвіночки дальше собі ходит,
А Штефанко в Коломиї срібну кулю робит.
А єк було всьо готово, приходит до хати,
Зачинає свою жінку ланцями в’єзати.
Зав’езав її ланцями, а в рот набив клочє:
«От тепер си тобі, суко, Довбуша відхоче».
Довбуш собі, як звичайно, як місяць ісходит,
Збирається до Космача, до Дзвінки приходит,
А там в лісі, на ялині, сова застогнала
Та зозулька в буковині сумно заковала.
А ватажко зупинився: «Що цесе за диво,
Відколи я світом хожу, це ся не траф’їло,
Щоби я когось боявся» й хоче відходити;
Товариші завертают, не хочут пустити,
Легіники єго просят, а Довбуш говорит:
«Чого, хлопці, боїтеся, це — найкращі гори,
Нема дужчого від мене, чого си боїти,
Хіба Штефан із Довбушем ісхоче ся бити?
Ой не сміє, хлопці, Штефан ні слова казати,
Ану, хлопці, збирайтеся, підем погуляти».
Прийшли вони під віконце та стали казати:
«Пусти, Дзвінко, прийшов Довбуш тебе відознати».
Баба з хати відповіла: «Нема Дзвінки дома».
«Брешеш, бабо!» — крикнув Довбуш даже гірше грома.
Та як лапнув за одвірки, все як сіль ся крушит,
Кинув двері серед хорім, набій вуха глушит.
Ой набою ти зрадливий та ти голосненький,
З отамана кров ся лие, впав він молоденький.
Упав уже та й конає, а кров траву росит,
А отаман кличе хлопців, кличе і їх просит:
«Єк вже, хлопці, я загину, візьміть на топори
Та занесіть, де найкраще коло Чорногори,
А мій топір золотенький в Дунай затопіте
Та най знают наші люде, та най знают діти,
Що хто жінці в світі вірит, мусит умирати.
Як я Довбуш, ваш капітан, прощай моя мати,
Будь здорова, люба Дзвінко, ви мої Карпати,
Прощавайте, милі хлопці, я лягаю спати,
Прощай, люба Чорногоро і всі любі люде!»
Помер Довбуш, вже такого другого не буде.
Дзвінка його не зрадила, бо вірно любила,
Бо як Довбуша не стало, вона ся втопила.

Про Гуцульщину

Послухайте, люде добрі, спочатку до краю,
Бо я нашій Гуцульїцині заспівати знаю.
Гуцульщина — невелика, та її розбили,
Три держави по світовій війні розділили:
Але чехам осталоси ціле Закарпаття,
В Румунії — три повіти по східні Карпати.
Один повіт то Косівський, другий — Надвірницьки
Третій повіт — то не цілий повіт Коломийський,
Оце ціла Гуцульщина з пишними верхами,
Зеленими царинками, буйними лісами.
Дуже файна Гуцульщина, послухайте, люде,
Добре собі уважайте, ци то правда буде.
А може хто не повірить, я на то не вражу,
Та най вийде в наші гори, я єму покажу.
Та найкраще виходити у зелені світа,
Тогди видко, що у горах вся краса велика.
Бо не густо Гуцульщина ці свєта свєткує,—
Така всюди і скрізь зелень, що усіх чарує.
Хочеш красу верхів знати, вийди в Кедроватий,
На файненький сідец сідай та й дивиси, брате.
Подивиси на Гаджіну, там орли літають,
Там вни сидять, виводятьси, свої гнізда мають.
Може ви та і не чули, що то є за Шпиці,—
А то, брате, такі скали, єк стовби ялиці,
А на Сигну подивиси — пишно виглядає,
А вна вовків та й ведмедів у собі кохає.
Та із гори з овечками вівчар показавси,
А він фівкнув та в телинку пишно розігравси.
А як вийшов ватаг з стаї, зачав трембітати,
То не мож си наслухати та й налюбувати.
То не знаєш, що слухати, на що си дивити,
Ци на Кедрю, ци на Шпиці, ци все полишити.
А єк верхи виглядають, варта си дивити,
Єк раненько зачинає сонечко сходити.
А єк вийдеш на Говерлу, боже, милий боже!
Хто раз видів цесі гори, забути не може.
Полонини, єк бервенок, і стрімкі потоки,
Там блищатьси, єк то злото, шумять, єк лотоки.
А вже годі, перестати за верхи співати,
Бо я маю ще й про села дещо розказати.
Жаб’є — гуцульська столиця, я це добре знаю,
Бо я в Жаб’ю та із Жаб’я співанки складаю.
Лише наша Гуцульщина ту різницю має,
Кожний хати там будує, де грунт посідає.
А то хати побивані гонтами, дошками,
Одні стоять по горбочках, другі — груниками.
Не жалував господь святий та й природи дати,
Ні буйності, ані краси Гуцульїцині дати.
Болить мене головочка, на голову ляжу,
А я у цій співаночці вірну правду кажу.