Про злого війта

У Корневі, славнім селі, неславу зробили —
Та що війта на дорозі буками забили.
А війт ходив до корчмочки, зчаста напивавсі,
Кого здибле на дорозі, над ним збиткувавсі,
Кого здибле на дорозі, над ним збиткувавсі,
Та від своїх людей смерти він не сподівавсі.
Як ішов війт до корчмоньки, вгорнув кацевайку,
Та й буду вам повідати всю правду, не байку.
Ой пішов війт до корчмочки в зелений вівторок,
А Лащаки вже ходили за ним неділь сорок.
Ще повернув до Данила: «Добрий день, Данило,
Я ще в тебе забавлюсі, бо щось ми не мило,
Я ще в тебе забавлюсі, горілки нап’юсі,
А як піду до корчмоньки ще й когось наб’юсі.
Як узявсі забавляти, взявсі напивати,
Та взєла го Данилиха на смерть сповідати.
Де вона го сповідала? Таки в своїй хаті,
Але йому закін дали таки її браті.
Як вона го сповідала, запасков накрила,
Щоби му сі, як священик, в очі не дивила.
Як вона йго сповідала, він сі бив у груди,
Уже його сповідати священик не буде.
Та й пішов війт до коршмочки, єв сі напивати,
А три браття Лащикових взялисі змовляти,
А три браття Лащикових взялисі змовліти:
«Як буде йти війт із коршми, треба єго вбити».
Пішли жито столочили на середні гони,
Такі буки злагодили, як ті макогони.
Йде парубок дорогою та й красно співає,
А війт іде п’єний з коршми та й його питає,
А війт іде п’єний з коршми коло опівночі,
Питаєсі: «Що ти ходиш, парубче, поночі?»
А він йому повідає: «Що тобі до того?»
А війт думав, що там нема вже більше нікого.
Взяв війт бука в поліцая, три рази го вдарив,
А він ніби утікає та й галас ісправив.
А як прибіг брат стриєшний та вдарив го ззаду:
«Тікай, війте, вже не будеш бити всю громаду».
Як ударив по голові, а війт поваливсі,
А той другий межі очі, що він го набивсі.
Як звалили його д’землі, зачєли го бити,
А війт уздрів, що це не жарт, зачєв сі просити:
«Даруйте мі, хлопці, життє, я ще хочу жити».
«Не будем ті дарувати, будем тебе бити,
Бо як ми ті подаруєм, ти нас будеш вчити».
Поліціант лише дістав раз та й втік на перелаз,
Та й нікому не дав знати, аби прийшов зараз.
Прибігає він до братів: «Уставайте, браті,
їдьте війта привезете неживого д’хаті.
Нім си браття повставали, коні повпрягали,
Хлопці війта вже забили, вже сі й поховали.
Та як брати повставали та й їдуть на возі,
А війт лежить в кацевайці вбитий на дорозі.
Кацевайка замащена, голова побита.
«Будеш, війте, пам’ятати ці зелені св’їта».
Як учули у Корневі, що вже війта вбили,
Тогди собі у Корневі всі свято зробили.
Тогди собі у Корневі всі свято зробили,
Бо вони му, гей, панщину, шерварки робили.
Єго коні в стайні стоять, люди гній му возять,
Кого здибле, то ще й наб’є буком на дорозі.
Та як брати приїхали, зачали тужити:
«Тобі, братчику Федорку, лише б тепер жити,
Та й братчику Федорчику, брате наш рідненький,
Коли-с не був іще війтом такий молоденький».
Дали знати аж до войска, до брата рідного:
«Приїдь, брате, бо убили люди брата твого».
А брат з войска як приїхав, став си на порозі:
«За що тебе люди вбили, брате, на дорозі?
Покажіть ми тих парубків, що убили брата,
Голови їм постинаю, не треба їм ката».
Але люди йому кажуть: «Ти не вихваляйся,
Як-єс катом не вибраний, сам не обирайся,
Як-єс катом не вибраний, не будеш за ката,
Бо за таке сумліннячко вбили твого брата».
Вітер віє, шелевіє, лісами колише,
З’їхаласі комісія, протоколи пише.
З’їхаласі комісія та й були дохтори,
Пішли люди дивитисі, що війта вже порю[ть].
Та де вони го пороли? Таки в його хаті,
Заплакала його жінка та й сестри і братті.
Заплакала його жінка: «Газдо мій рідненький!
Коби-с не був ти ще війтом, такий молоденький!»
А як сестра приступила, зачєла тужити:
«Братчику мій Федорчику, лише ж би ті жити!»
Послухайте, люди добрі, такої новини:
Хто чим в лісі орудує, той від того гине:
Хто у лісі все рубає, може го дуб вбити,
А хто в воді все плаває, може сі втопити.
А хто в воді все плаває, може сі втопити,
А хто людей все буком б’є, мусять його вбити.
А у лузі при долині зацвіла калина,
А нам сі за війта співанка скінчила.
А хто вміє заспівати, нехай заспіває,
Ступареві співаночки най не забуває.
А хто вміє заспівати, тому не є штука,
Я співанки заспіваю, бо Ступарів внука,
За Грициху, за Данила та за війта злого,
Я вам можу заспівати й за царя старого.

У неділю ранесенько сумно дзвони грають

У неділю ранесенько сумно дзвони грають,
Плачуть жінки, чоловіків з села виправляють.
Плачуть жінки, плачуть діти, вся родина плаче,
Не одна вже свого мужа більше не зобачить.
«Будь здорова, моя жінко, і ти, мій соколе,
Я ще, може, повернуся, а може,— ніколи».
«Ти поїдеш, чоловіче, і будеш писати,
Твої листи дорогії буду цілувати».
Ой поїхав він, миленький, в тую Італію,
Я чекала на ті листи не одну неділю.
Там гранати і шрапнелі людське тіло рвали,
А хто ще живий лишився,— у полон забрали.
Я, молодий і нещасний, в той полон дістався,
Щиро богу помолився, що живий зостався.
Написав я лист до жінки, листа не пустили,
В селі люди вже змовили, що мене убили.
Я, молодий, у неволі шість років набувся,
І нужденний і обдертий додому вернувся.
Ой прийшов же я додому, жінка не пізнала:
«Де ж ти взявся, чоловіче, я вже сі віддала,
Друзі з війни приходили та й так говорили,
Та й що тебе острі кулі на війні убили.
Розсудіть нас, добрі люди, що маю робити,
Є два слюбні чоловіки, з котрим маю жити?»

Ей, бодай наші пани года не діждали

Ей, бодай наші пани года не діждали,
То й вони нам полонини законторували.
Полонини засіяли, законторували,
З робітника ціну збили, роботи не дали.
Ми сим панам вироб’єєм поза вісім корон,
А над нами наставники кричать з усіх сторон.
Ми сим панам вироб’єєм дешеву роботу,—
Коли піду в понеділок, приходжу в суботу.
Йа приходжу у суботу, звідаю родину:
— Як ви дома пробували, скажіть, кожну днину?
— Але як ви, сини мої, в лісі работали,
Прийшли до нас здекутори, корови забрали.
Та зійшлося більше людей, зачєли казати:
— Ішло би си в міністерство сесе написати:
«Але пани з міністерства, із чеської влади,
Та ви ідіть до Ясіня, будемо вам раді».
Виходили пани з Праги, нам не дали знати,
Та лиш вони повернули до сільської хати ].
Та лиш вони повернули, зайшли до нотара,
А берове — в Демидюка всі коло пугара.
А боженик — старий Франций пішов та дав знати:
— Прийшли пани з міністерства до сільської хати.
Через хвилю вни приходять, беровів питають:
— А ми ввійшли до Ясіня, чи це люди знають?
Бо худобні із Ясіня писали жалобу —
Через праці невистаток стратили худобу.
— Скажи мені, пан староста, я ті сі питаю.
Білан 3 голов помахав: — Я нічо не знаю.
А Копанський представився: — То я є староста,
Ми худоби не стратили, є роботи доста.

Про вівчарів Іванка та Семенка

Послухайте, люди добрі, що маю казати,
За вівчарів молоденьких співанку співати.
Як ті хлопці молоденькі пішли у землицю,
Послухайте, люди добрі, за яку дурницю.
Ой вийду я на Говерлю, Говерля біленька,
То зложена вівчариком співанка сумненька.
Сіло потя на воротях, стало щебетати,
Пішов Павлюк на Текучу вівчарів шукати.
Ой на весні веселенько зозульки кували,
Шукав Павлюк вівчариків, щоб йому сі вдали.
А як знайшов вівчариків, то став говорити:
— Йдіть до мене сего літа в Данциж вівчарити.
Закувала зозулечка межи корчиками,
Вже Семенко лишив жінку дома з діточками.
Закувала зозулечка та й сіла на явір,
Пішов Семенко жонатий, а Йванко кавалір.
Закувала зозулечка в лісі на ялици,
Вже пішли всі вівчарики в Данциж вівчарити.
А як вони вівчарили, то вни не гадали,
Щоб вони сі восени д’хаті не вертали.
Закувала зозулечка, сіла на вирію,
Подоїли вівчарики овечки на міру.
А як вони подоїли, стали говорити:
— Поможи нам, господочку, тут завівчарити!
Закувала зозулечка та й сіла на дулю,
Знайшов Іван під гарджинов та й з канона кулю.
Як вівчарі кулю знайшли, стали говорити:
— Треба буде в розлученні параду зробити.
А то з тої парадочки та нам гонор буде,
Та нам з тої парадочки здивуються люде.
Звіялися буйні вітри, вломили калинку,
Вийшли люди восени в Данциж по маржинку.
Як вівчарів побачили, то заговорили:
— Вже-сте доста провалами всюди находили.
Ой у четвер на Семена вівці не доїли,
Лише пішли вба да стаї, щоби попоїли.
А як вони та поїли, стали говорити:
— Треба піти там на Данциж, звідти кулю взіти.
Ой кувала зозулечка межи корчиками,
Пішов Іван із Семеном в провал з овечками.
А овечки тихо пасут, Йван в фуярку грає,
А Семен узяв ту кулю, став та й обзирає.
Вдарив кулю до каменя, куля сплявдувала
Та й Семенка на п’ятеро умить розірвала.
Обірвало руки, ноги, голову здоймило,
А Йванові праву руку два рази вломило.
Іванові праву руку два рази вломило
Та й у єго біле тіло шрапнелів набило.
Іван тяжко поранений, що аж умліває,
А до него з Пожіжіски хлопча прибігає.
Прибіг хлопець до Павлюка та й став говорити:
— Вівчарі сі вистрілили, йдут вівці узіти.
Та як Павлюк цисе учув, собі ручки ломит,
Прибігає до Івана, Іван не говорит.
Як уздрів Іван Павлюка, та й став говорити:
— Ой скажіт мені, Павлюку, ци ще буду жити?
— Не можу я, Іваночку, ніц тобі сказати,
Як зможемо, так будемо тебе лікувати.
Ой кували дві зозульки, кували, кували,
В Пожіжіску по дохторя швиденько післали.
Іван тяжко поранений, уже не говорит,
А до него з Пожіжіски пан дохтор приходит.
Прийшов дохтор до Івана та й став говорити:
— Я не робю йму нічого, він не буде жити.
Ой Іванко умирає та й свічку не світіт,
Лишаютьсі вівчарики в Данцижі навіки.
А навесні зозулечки весело кували,
На Данцижі в одну яму обох поховали.
На Данцижі в одну яму обох поховали,
На памнітку на могилі хрест їм закопали.
Ой хто цюю співаночку ізложив, ізложив?
То Курило Чонтуляків дай бог, щоб він прожив.
Ой кувала зозулечка на цім заріночку,
Варто дати горівочки за цю співаночку.

Про Калинину Гафку

На зеленій полонині явір-колотівка,
Втопилася у Тисові Калинина дівка.
Як она ся йа топила, ручками кивала:
«Імай мене, мій Стефанцю, вірном тя кохала».
На гати імали, на річці імили
Та на Гафку біленоє рубатє купили.
Рубатічко біленоє, хусточка шальова,
А підочка на косицї та й дуже червона.
Як на Гафку молоденьку рубатє давала,
Та за Гафку молоденьку родина вмлівала.
Та як Гафку молоденьку до гробу спущали,
В усі дзвони задзвонили, в органи заграли.
Із Тисова до Калного доріжечка гладка,
Щось не вийде файна Гафка до свойого татка.
Із Тисова до Калного доріжка в косиці,
То-сь не вийде файна Гафка до своїй сестриці.
Прийшов Стефан додомочку — в колисці дитина:
«Люлю-люлю, мій Йосифцю, ти вже сиротина».
Прийшов Стефан додомочку та й почав казати:
«Ой Йосифцю, ма дитинко, втопилася мати!»

Про Юру Коржуковського

Послухайте, люде добрі, що хочу казати,
Про Коржукового Юру хочу заспівати.
Невеличку заспівати хочу співаночку,
Що так марно Юра загиб за одну годиночку.
А за малу годиночку Юрочка загинув,
Засмутив він тата, маму, всю свою родину.
Усіх людей та й родину лишив він сумненьку
Та й не одну дівчиночку файну, молоденьку.
Та й не одна дівчиночка молода заплаче,
Бо вже Юру молодого нігде не побаче.
А я собі заспіваю, послухайте, люде,
Що такого уже Юри другого не буде.
Добре знаю, що не буде другого такого,
Бо я Юру добре знаю із хлопця малого.
Бо я Юру добре знаю з малої дитини
Та й до смерти не забуду, браті мої мили.
Як то Юра із мамою добре поводивси,
Ци старому, ци малому, то він уклонивси.

Continue reading

Про вівчарів та німецьку міну

Послухайте, люди добрі, що хочу казати,
А я хочу про вівчєрів співанку співати.
Ой на нашій полонині та й пасуться вівці;
Скільки лиха наробили ті прокляті німці!
Як тікали німці від нас, аж гори дрижєли,
А вни всюди та й верхами міни полишєли.
Ішли люди в полонини та по тому боці:
Вни не знали, що є міни на кожному кроці.
Одних людей вбило насмерть, а других на муки,
Третім ноги відорвало, а четвертим— руки.
А на тому боці траву косарі косили.
Послухайте, як вівчєрі та й смерти пожили.
Сіла пташка на черешню, стала щебетати;
Пішов Павлюк у Текучу вівчєрів шукати.
Найшов Павлюк вівчариків і став говорити:
«Йдіть до мене цього літа в Данциш вівчєрити».
Збираютси Іван, Семен та й йдуть в полонину,
Вни не знают, що лишєют навіки родину.
Ой кувала зозулечка межи корчіками,
Семенко лишив дома жінку з діточками.
Ластівочка гніздо звила перед хати в ганку,
А Іванко лишив дома свою рідну мамку.
Ой кувала зозулечка, сіла на калину;
Вже пригнали вівчєрики у Данциш маржину.
Як з вівцєми вни ходили, про це не гадали,
Щоби д’хаті увосени уже не вертали.
Пішли вони з овечками на тоту Гордіну,
Натрапили вівчєрики на німецьку міну.
Як натрапили на міну, вона сплявдувала:
Та Семенка аж на вісім кусків розірвала.