Про Іванка і Калину

Йшов Іванко в полонинку та й не вготувавси,
Що мав ввечер умирати,— він не сподівавси.
А він прийшов додомочку та й не спостиг сісти:
— Я, Калинко, ізголоднів, дай, Калинко, їсти.
А Калинка дала їсти із щирої ласки.
А він іще витігає: — На, Калинко, паски.
Та єк они попоїли, говоріт зблаженька:
— Та лігай-ко, Калиночко, бо то вже спізненька.
Але хитра Калиночка ту нічку не спала,
Йванко трошки таже заснув, головку розтяла.
Сипнулися таже криви з пецка на запічки:
— Я, Калинко, умираю, дай, Калинко, свічки!
Але хитра Калиночка свічку не світила,
Ухопила сокирочку, головку дотіла.
А та хитра Калиночка та нічку не спала,—
Під вишеньков-черешеньков Йванка погрібала.
А сусідка вийшла з хати, щос си оглядала,
Єк Калинка під вишеньков глинку загортала.
А сусідка вийшла рано, на лавичку сіла:
— А що в тебе, Калиночко, кривавенька стіна?
Єк зачєло сусідочков серед хати трести:
— Дай, Калинко, сновавочки, ме чоловік клєсти.
Але хитра Калиночка стінку зашкребтала,
А на під си підхопила, сновавочки дала.
А на під си підхопила, сновавочки дала,
Але щос тій сусідочці в вушко пошептала.
Але щос тій сусідочці в вушко пошептала:
— Щоби ти ще, сусідочко, нігде не казала.
Але прийшла сусідочка додому, додому:
— Щос ти скажу, чоловіче, не кажи нікому.
Але пішла сусідочка до зєтя в долину:
— Але пропав тут чоловік, я зо страху гину.
А зачєли сусідочки давати в толоку,
Але хитра Калиночка все дивитси збоку.
Єк зачели сусідочки в потік потавати,
Та зачєла Калиночка від хатки втікати.
Але в мене у садочку букове поліно;
Докопавси Ілак Гринюк плеча та й коліна,
Докопався Ілак Гринюк,— пізнают волосі,
А за тим Іваночком сусіди голосіт.
А голосіт сусідочки та й сестра Маріка:
— Єка бідка невидненька збавила му віка?
Обертают Іваночка до дошки плечима,
Виїхают дохторики з чорними очима.
Виїхают дохторики із Косова возом:
Та заплачеш, Калиночко, на свій дурний розум.
Калиночка відходила, рукою махнула:
Будьте, люди, здоровенькі, я вже си набула.
Але в мене у садочку лунчина тогідна,
Це не є співаночка, це є правда вірна.

Про Іванка

В Голіградах на пущене сталася публіка,—
Зарубала Парасуня свого чоловіка.
Ой у четвер та й шлюб брала, в неділю гуляла,
А з вечера іспізненька Іванка зрубала,
А з вечера іспізненька Іванка зрубала,
Бо із Семеном Гапюком єдну рада мала.
Ішли вони та із домку, зайшли до комірки,
Дали му ся та й напити доброї горівки;
І скіпочку засвітила і сокирку взяла,
Тогди стала та й думати, як би го рубала?
Як вона го та й рубала, він ся в неї просив:
— Не рубай мя, Парасуню, мало-м з тобов ще жив!
Та й молода Парасуня того не слухала,
Відвернула праву ручку, Іванка затяла;
Ой затяла Іваночка в саму головочку,
Сама пішла до комірки скинути сорочку.
— Ой чого ті, Парасуню, сорочка кервава,
Ой, відай, ти, Парасуню, Іванка зрубала?
Тепер будеш, Парасуню, та й мати пригоду,
Порубала-сь Іваночка та пустила-сь в воду.
Нема, нема Іваночка цілих неділь шість,
Нігде ніхто за Йваночка ніц не приповість.
Ой не ходи, старий діду, з ліской попід гори!
Ой виплинув Іваночко на Делівське поле:
Дають знати до Голіград та й делівські люде:
«Семен Гапюк з Параскою нещасливий буде».
Ой узяли Парасуню публічне карати,
Не хоче ся Парасуня за Йванка признати;
Ой узяли Парасуню аж до Станіслава,
Аж там буде Парасуні справедлива справа;
Ой казали Парасуні перед німці стати,
Втогді взяла Парасуня всю правду казати:
В Станіславі на ратуші мальовані квіти,
Семен Гапюк з Параскою просиротив діти!
Ой узяли Парасуню попід обі сили,
Повели ю за Станіслав та й там повісили.

Співанка про старість

Послухайте, люди добрі, що хочу казати,
Та я хочу старшим людям співанку співати.
Але старість — то не радість, то старість-публіка,
А єк вона ізпублічит скоро чоловіка.
А господи милосердний, а господи милий,
Єкий я мав жовтий волос, а теперки сивий!
А єк собі нагадаю, єк то давно було,
А єк скоро дваціть років уже си минуло.
А єк було дваціть років, ми си набували,
Ми щосвята, щонеділі пили та гуляли.
А житєм я гоноривси так, єк богач воли,
Бо я думав, що стареньким не буду ніколи.
А ковала зозулиця на дубовім мості,
Вісімдесіть пережив я так, єк прийшов в гості.
Вісімдесіть пережив я, єк одну годину,
А єк собі нагадаю, що я був дитинов,
А єк собі нагадаю, що в мамки бавивси,
Ще за своїм дєдім, мамов так не забаривси.
А не вчув я та не вздрів я, — вже й зубів не маю,
А господи милосердний, єк дожити маю?
Озьму їсти, озьму пити, — нічо не смакує,
А найменша дитиночка з мене си кепкує:
«А ти тепер — старий дідо, а ти — стара бабо,
Тепер старим з молодими говорити глябо».
А єк собі нагадаю, що маю вмирати,
Що мут отак молодого у глину ховати.
А там уже поховали і маму, і тата,
Отам, братя, товариші, наша вічна хата.
Убранічка нам не треба, їсти си не хоче,
Тогди нашу головочку ніхто не клопоче.
Не один мав свою землю, свою полонинку,
А то все си тут лишає,— ідеш в сиру глинку.
Я не маю свої землі й раз ногов ступити,
Кортит мене, братя милі, на тім світі жити.
А сонечко си сховало за високу гору,
Треба нам си вибирати у вічну дорогу.
А сонечко си сховало за синенькі гори,
А ми з тої доріжечки не вийдем ніколи.
Але кує зазулиця та кує, та кує,
Так богато, братя милі, уже в нас бракує.
Одни пішли, каже, в цвинтар, другі — в Чорногору,
А ми, браті, товариші, помолімси богу.
А кувала зозуличка та коло Менчіла,
А тепер си старим людям співанка скінчила.

Про Марію Бондарюк

Ци ви чули, люде добрі, таку новиночку,
Як віріджав син Іллюків Боднареву дочку?
Ой як-істе він стинав, та й она се просила:
— Не стинай мя, Олексику, я ще не нажила.
Ворожила ворожечка, менша Охелючка,
Що загибла в Погорілці Марійка Іллючка.
Ой ходили вівчарики з тими овечками,
Находили та й Маричку під колодочками.
Дали вівчарики Боднарисі в село знати,
Аби ішла в Погорілец дочку пізнавати.
Ой устала та раненько, оце прочутила,
Вийшла ось там в Погорілец та й заголосила:
— Ой кому ти, та й синочку, була завинила,
Що ти тоту полонинку кровцю сповенила?
Та і дали вівчарики Боднарисі знати:
— Іди-но ти, Боднарихо, доньку поховати!
Осідлала Бондариха коня вороного
Та вивезла в Погорілец попа молодого…
Ой як і став тот дяк псалтиру читати,
Стала, стала Боднарючка та й приповідати.
Ой возьми ти, Боднарючко, жовтого пісочку,
Посій єго Марієчці та й коло гробочку.
Ой коли тот та пісочок на гробику зійде,
Тогди до тя Марієчка та й у гості прийде.
А у тої Боднарючки зелена отава,
Ой сталася в Боднарючки велика неслава.

Там, де ясне сонце сходит, де пташка співає

Там, де ясне сонце сходит, де пташка співає,
Ходит жінка засмучена, бо мужа немає.
Ходят діти попід хату, говорят до діда:
«Пішов дєдя наш на войну, а ми хочем хліба».
Неня каже до діточок: «Діточки дрібненькі,
Дєдик пішов ваш на войну, а ви голодненькі.
Дідо старий, вже сивенький, не можут робити,
Ах господи милосердний, чим ми будим жити?
Була хата, хоч старенька, добре-с ми в ній жили,
Пройшло войско через село і ту запалили.
Дєдя лишив нам корову, і тоту узяли,
Було збіжжя небагато, і то зрабували.
Сумно вітер повіває, дерева колише,
Чого дєдя нам додому листа не напише?
Сонце весело не світит, пташок не співає,
Чому дєдя нам додому лист не присилає?
Чи від кулів десь загинув, ци, може, в неволи,
Чи забитий, закопаний, не верне ніколи?
Може, в полі де на варті гвера з собов носи[т],
Стоїт, бідний, задуманий, бога за нас проси [т]?
Може, бідний, задумавси і думку думає?
Може, бідний, він голоден і хліба не має?
А мо, п’єний, підскакує, співанки співає,
За нас забув, що жиємо, що він діти має?»
Діти плачу наробили, в вікно визирают,
Виглядают свого дєді, до бога взивают:
«Ой боже наш милосердний, та й ти, божа мати,
Допоможи нам милого дєдика вглядати.
Бо ми всі ще маленькії, робити не знаєм,
Хто нас буде годувати, ми дєді не маєм.
Нема кому нас навчити, як маєм робити,
Ой господи милосердний, чим ми будем жити?»
Бідна жінка зажурена: нема з ким робити,
Ані з ким не порадити, ні з ким в світі жити.
Пішла би я на заробок, ніхто не приймає:
Ні за гроші, ані за хліб, — з дітьми загибаєм.
Зашуміло-загриміло в лісі, в буковині,
Ліпше б було спочивати у сирій могилі,
Як на світі бідувати без хліба, без хати.
Нащо ти мя породила, рідна моя мати?
Ті вороги препогані ніц ми не лишили,
Тілько мене з діточками сльози обросили.
Ой змилуйся, милий боже, та й ти, божа мати,
Що-єс буду з діточками теперки діяти?
Як на войну дєдя ішов, до дітей горнувси:
«Просіт, діти, щире бога, гей би я вернувси,
Бо но тілько, як кому-то господь допоможе,
Тот щасливо усю войну і все переможе».
Наш пан цісар задумавси, що має робити,
Треба войну закінчити, войско розпустити.
Най йдут домів газдувати, дітей годувати,
Бо вже весна зближається, треба веснувати.
Бо навесні хто не сіє, не буде збирати,
Тот з голоду серед зими буде загибати.

Про Грициху

Чи ви чули, люди добрі, таку новиночку,
Як віддавав Роман Кривко свою дитиночку?
Як віддавав Роман Кривко послідню дитину,
Та й спросив він на весіллє всю свою родину.
Всі сі роди посходили, свояка не було,
Сумно, сумно Романові за свояком було.
Та свояка хоч не було, була йго газдині,
Що замерзла в Романівці в лузі при долині.
Вітер віє, шелевіє, в віконечко видно:
«Треба йти ми додомочку, та й то чогось гидно».
Вітер віє, шелевіє, сніжочок порхає,
А Грициха йде з весілля та й собі співає,
А Грициха йде з весілля та й собі співає,
А смерть стоїть на дорозі, вже на ню чекає.
Коли з смертев здибаєсі: «Добрий вечер, смерте!»
Та й не знає, що вже має в Романівці вмерти.
Коли з смертев здибаласі, з дороги зблудила.
Сніжок сліди замітає, куди походила.
Та й ходила, та й блудила аж до опівночі,
Впала з скали стрімголовов в Корнівській обочі.
Та й не того вона впала, щоби ся напила,
Але того вона впала, — з дороги зблудила.
Впала вона стрімголовов у сніг аж до пахи,
Ніхто її не міг найти, аж лісові птахи.
Най би тоті птахи, птахи, що горов літають,
А то тоті руді миші — очі виїдають.
«Та й запрягай, синку, коні та й бери ячменю,
Та й поїдеш до Корнева привезти сву неню».
А приїхав малий хлопець, не каже нікому,
Йому кажуть: «Неня пішла в п’ятницю додому».
Та й вернувся малий хлопець, коні випрягає,
Сльозами сі умиває: неньки вже немає.
Шукали та за Грицихов чотири неділі,
Якби були лиси найшли, були б її з’їли.
«Бери, синку, у опалку для коней оброку
Та й поїдем ми за неньков в долину глибоку».
Послухайте, люди добрі, такої помівки,
Коли ліпше на весілля — чи в зимі, чи в літі?
У зимі добре весілля, бо студенець стине,
Лиш як нема на стороні жадної родини.
В Романівці при долині калина зацвіла,
Тепер нам сі за Грициху співанка скінчила.

Повій, вітре буйнесенький, з зеленого гаю

Повій, вітре буйнесенький, з зеленого гаю,
І пришли ми яку вістку із чужого краю:
Ци мій милий в світі жиє, ци, може, загинув,
Мене з дітьми дрібненькими навіки покинув.
Я тут, бідна, з діточками, мушу бідувати,
А він, бідний, на чужині буде загибати.
Повій, вітре, із заходу, від мого милого,
Най почую порадоньку із серденька його;
Най порадит мене, бідну, що маю робити,
Як я, бідна, з діточками маю в світі жити?
Най він мені сам розкаже своїми устами,
Як я маю в світі жити з тими діточками?
Ходжу, нуджу по тім світі, тяженько вздихаю,
Вже минає три місяці, як листа не маю.
Напиши ми, мужу, листок, най си прочитаю,
Як си тобі там поводит у тім чужім краю.
Нема листа від милого, не дає си чути,
Він за мене і за діти мав, певно, забути.
Ци ти, милий, цілком пропав, ци ся ще повернеш
І розкажеш з серця тугу, мене розвеселиш?
Прийди, мужу, раз додому, на тебе чекаю,
Я на тебе щогодини з дітьми виглядаю.
Чому, милий, не приходиш крутими горами,
Лишив-єс ми з діточками межи ворогами.
Скоро рано сонце зійде, слезами си вмию:
Що ж я, бідна, з діточками теперка подію?
Сяду ввечер разом з дітьми і разом заплачем:
Ой коли ж ми, любі діти, татуня зобачим?
Серце ми си розпукає, як си нагадаю,
Як ми собі разом жили, тепер тя не маю.
Лишив-єс мя, молоденьку, і дрібненькі діти,
Як я тепер буду з ними, бідна, жити в світі?
Лишила-м ся з діточками, як билина в поли,
Діти встанут, їсти плачут, нещаслива доле!
Діти встанут, їсти плачут, а нема що дати,
Ходят голі, обідрані, а нема в що вбрати.
Повій, вітре буйнесенький, та по нашім полю,
Прийди, мужу, подивиси на нашу недолю.
Повій, вітре із-за гори та з-за високої,
Прийди, мужу, вже додому, до милої свої.
Прийди, мужу, до милої, на тебе чекаю,
Я за тебе рано й вечір господа благаю.
О прошу тя і благаю, пречистая мати,
Допоможи мому мужу додому-с дістати!
Діти сумні, бо голодні ходят попід хату,
Где-будь засне і говорит: — Прийди, прийди, тату!
Прийди, тату наш, додому з далекой дороги,
Поробиш нам черевики, бо нам зимно в ноги.
Поробіт нам черевики, поставте нам хату,
Ми не маєм де подітись, ти наш рідний тату!
В чужій хаті ми в комірне, не маєм, де сісти;
Зима іде, ми обдерті і нема що їсти.
Прийдіт, тату, подивіться, як ми ту вживаєм,
Що ми їмо, в чім ходимо, як спати лягаєм.
О просим тя і благаєм, отце Николаю,
Поверни нашого тата із чужого краю.
Поверни нашого тата та у наше село,
Постановит нам він хату, буде нам весело.
Підем з татом всі до церкви, разом поклякаєм:
«Дякуєм ти, божа мати, що ми тата маєм.
Пречистая діво-мати, се твоя опіка,
Стерегла-с нашого тата, що він не каліка:
З войни до нас повернувси здоров і веселий.
Дєкуєм ти, всемогучий, ти, наш боже милий.
Дякуєм ти, божий сину, же нам вернув тата,
Ми з ним підемо до церкви в неділю і свята».