Про Федя

Ой куєт ми зозулиця отам на смерічці,
Ой сталасі новиночка в Дідушковій Річці.
Коби така новиночка аби славна була,
Але бо се новиночка: Лупаючка рула*!
Ой куєт ми зозулиця все попід Мокричи,
Поверх Федя Лупаючка коровочки кличе.
Ой куєт ми зозулиця, кує, вививає,
Ой ходит вна поверх Федя, за него не знає.
«Єк ти, Юрку, Парасочку все хочеш кохати,
То ти зітни того Федя, не меш гріха мати».
«Ой не знаю я, сестричко, єк би єго стєти».
«В котел піни наметати, бануш замішєти».
Ой куєт ми зозулиця з великої вісти:
«Ходи-ко ти, Федю, в хату, банушу із’їсти».
Ой куєт ми зозулечка, сяде на ворину:
«Нема тепер Юрка дома, пішов у долину».
Ой куєт ми зозулечка в городі на стерни;
А єк ішов Федьо в хату, Юрко був за дверми.
Ой увійшов Федьо в хату та й не спостиг сісти,
Дає єму Марієчка з печи бануш їсти.
Бере Федьо та тот бануш, нічо не гадає,
А Юрійко назад него сокиров махає…
Ой втів Юрко раз сокиров, другий раз махнув си,
Та так єго зараз істів, що й раз не скинув си.
А єк Юрко єго істів, утік у хороми:
«Що я тепер наробив, най же бог боронит!»
Ой у моїм городечку, зелененькі квіти,
Ой знав Юрко, єк істіти, не знав, де го діти.
Ой куєт ми зозулиця, сидит на ворині,
«Ой ми єго поховаєм в горішную їму.
Ой куєт ми зозулиця, сивенька зозулі;
«А я єго поховаю межи барабулі».
Носит Юрко камінічко, Параска ломочок,
Щоби ніхто та не пізнав, що там Федорочок.

* – рула: ревла, ревіла.

Про Іваночка

Ой та тота Василиха в бога нещєслива:
Мала сина Іваночка, дуже го любила.
Ой она го ой любила, ой вна го кохала,
Виправила на царину й аби го не мала.
Виправила й на царину, там, де було треба,
Й убило го із граната попід самі ребра,
Й убило го із граната попід саме серце,
Щоби єму не стояло й на столі деревце,
Щоби єму не стояло й музики не грали,
Аби єго біле тіло й у гріб поховали.

Про Олексуня

Всюди ясно, всюди красно, понад гаєм хмурно,
Та там вбили Даленюки Олексунє дурно.
Та там вбили, та там вбили, в долину скотили,
Два сіраки гарненькії в кривци обмочили.
Над’їхали два жидове з міста Городеньки,
А там лежит при дорозі Лесюк молоденький:
— Ви жидове, ви панове, дайте ненці знати,
Та най іде стара ненька мене поховати.
Ой виходит стара ненька з двоїми дівчати:
— Десь тут мого синка вбито різдвєними святи.
Ой виходит стара ненька із двома синами:
— Ходи-ходи, Олексику, вечерати з нами.
Та за що ж же Грицю вбито? — За мед, за горівку,
Та щоби ти не наповав Палагицьку дівку.
— Та я її не наповав, вона сама пила,
Та й казала: — Люби мене, бо я чорнобрива.
Ой ви, брати ріднесенькі, висипте могилу,
Нехай знают люди добрі, що за дівку гину.
Братє єго послухали, могилу сипали,
Привезли хрест з-під Преслав’є, на нім закопали.

Про Николайка

Ой піду я в полонинку, а в тоту Прилуку,
Ой убили Николайка під зеленим буком.
Прийшла, прийшла родиночка та й подивовала,
Іздоймила крисанечку, та й поціловала.
Іздоймила крисанечку із шовковов хустков,
Ой занесли Николайка до Юрнюка в пустку.
Ой засвіти, світле сонце, та й в тоти причівки,
Дай ти, боже, Николайку легкі супочіви.

Про старого Василя і молоду жінку

Послухайте, любі, милі, як маєте жити,
Аби не йшли в молод-віку в могилоньку гнити.
Бо у нас йа така була — пішла за старого
Та й тут собі полюбила хлопця молодого.
Хлопець ходит, її любит, хлопець ї кохає,
А чоловік на роботі нічого не знає.
Прийде ввечір та й додому: — Пий, жіночко, пива
Та й розкажи, дорогенька, що-с нині робила.
— Не питай ми, чоловіче,— піду до сусіди
Та й так мені у сусіди ціла днина піде.
— Чим ти, моя жінко мила, так сі зцікавила
Та що тобі у сусіди пішла днина ціла?
— Ой там, ой там у сусіди є хлопець гарненький,
Якби-м була не віддала, був би мій миленький.
— Ой жіночко моя люба, та я твій миленький.
— А що з того, чоловіче,— ти вже застаренький!
— Нічо, жіночко, нічого, можна жартувати,
Та коби нам лиш приходив та й гаразд до хати.
Минув рік, минув і другий, третій наступає,
А тут другий під віконцем ходит, зазирає.
— Що ж ти, друже, отут ходиш? — Втекла ми телиця,
А тут мене запросила цися молодиця.
А тут мене запросила, я нічо не знаю,
Бо я цисю молодицю три роки кохаю.
— Іди, іди, чоловіче, та й не обзирайсі,
Більше мені в мої руки та й не попадайсі.
Молодиця молодая, але має школу,
Покидає йа Василя та й любит Николу.
Прийшов Василь, прийшов Василь, а вна затопила,
А він її сі питає: Що ти наробила?
— Василику мій миленький, треба усе знати,
З кого можна, Василику, більше користати.
Василь зуби та й закусив, руки опускає
Та й з кишені він нагана швидко вибирає.
Ой стрілив раз, стрілив другий, вна сі похилила.
— Тепер наша, моя мила, люба сі скінчила.
Молодую молодицю та до гробу везут,
Молодого Василика жандарики ведут.
Ой що тая, люди, люба злого наробила:
Вна в могилу, він у тюрму — та й їх розлучила.
Ой не треба було, милі, так твердо кохати,
Та й не треба в молодої юне життя брати.

Про Іванка і Калину

Йшов Іванко в полонинку та й не вготувавси,
Що мав ввечер умирати,— він не сподівавси.
А він прийшов додомочку та й не спостиг сісти:
— Я, Калинко, ізголоднів, дай, Калинко, їсти.
А Калинка дала їсти із щирої ласки.
А він іще витігає: — На, Калинко, паски.
Та єк они попоїли, говоріт зблаженька:
— Та лігай-ко, Калиночко, бо то вже спізненька.
Але хитра Калиночка ту нічку не спала,
Йванко трошки таже заснув, головку розтяла.
Сипнулися таже криви з пецка на запічки:
— Я, Калинко, умираю, дай, Калинко, свічки!
Але хитра Калиночка свічку не світила,
Ухопила сокирочку, головку дотіла.
А та хитра Калиночка та нічку не спала,—
Під вишеньков-черешеньков Йванка погрібала.
А сусідка вийшла з хати, щос си оглядала,
Єк Калинка під вишеньков глинку загортала.
А сусідка вийшла рано, на лавичку сіла:
— А що в тебе, Калиночко, кривавенька стіна?
Єк зачєло сусідочков серед хати трести:
— Дай, Калинко, сновавочки, ме чоловік клєсти.
Але хитра Калиночка стінку зашкребтала,
А на під си підхопила, сновавочки дала.
А на під си підхопила, сновавочки дала,
Але щос тій сусідочці в вушко пошептала.
Але щос тій сусідочці в вушко пошептала:
— Щоби ти ще, сусідочко, нігде не казала.
Але прийшла сусідочка додому, додому:
— Щос ти скажу, чоловіче, не кажи нікому.
Але пішла сусідочка до зєтя в долину:
— Але пропав тут чоловік, я зо страху гину.
А зачєли сусідочки давати в толоку,
Але хитра Калиночка все дивитси збоку.
Єк зачели сусідочки в потік потавати,
Та зачєла Калиночка від хатки втікати.
Але в мене у садочку букове поліно;
Докопавси Ілак Гринюк плеча та й коліна,
Докопався Ілак Гринюк,— пізнают волосі,
А за тим Іваночком сусіди голосіт.
А голосіт сусідочки та й сестра Маріка:
— Єка бідка невидненька збавила му віка?
Обертают Іваночка до дошки плечима,
Виїхают дохторики з чорними очима.
Виїхают дохторики із Косова возом:
Та заплачеш, Калиночко, на свій дурний розум.
Калиночка відходила, рукою махнула:
Будьте, люди, здоровенькі, я вже си набула.
Але в мене у садочку лунчина тогідна,
Це не є співаночка, це є правда вірна.

Про Іванка

В Голіградах на пущене сталася публіка,—
Зарубала Парасуня свого чоловіка.
Ой у четвер та й шлюб брала, в неділю гуляла,
А з вечера іспізненька Іванка зрубала,
А з вечера іспізненька Іванка зрубала,
Бо із Семеном Гапюком єдну рада мала.
Ішли вони та із домку, зайшли до комірки,
Дали му ся та й напити доброї горівки;
І скіпочку засвітила і сокирку взяла,
Тогди стала та й думати, як би го рубала?
Як вона го та й рубала, він ся в неї просив:
— Не рубай мя, Парасуню, мало-м з тобов ще жив!
Та й молода Парасуня того не слухала,
Відвернула праву ручку, Іванка затяла;
Ой затяла Іваночка в саму головочку,
Сама пішла до комірки скинути сорочку.
— Ой чого ті, Парасуню, сорочка кервава,
Ой, відай, ти, Парасуню, Іванка зрубала?
Тепер будеш, Парасуню, та й мати пригоду,
Порубала-сь Іваночка та пустила-сь в воду.
Нема, нема Іваночка цілих неділь шість,
Нігде ніхто за Йваночка ніц не приповість.
Ой не ходи, старий діду, з ліской попід гори!
Ой виплинув Іваночко на Делівське поле:
Дають знати до Голіград та й делівські люде:
«Семен Гапюк з Параскою нещасливий буде».
Ой узяли Парасуню публічне карати,
Не хоче ся Парасуня за Йванка признати;
Ой узяли Парасуню аж до Станіслава,
Аж там буде Парасуні справедлива справа;
Ой казали Парасуні перед німці стати,
Втогді взяла Парасуня всю правду казати:
В Станіславі на ратуші мальовані квіти,
Семен Гапюк з Параскою просиротив діти!
Ой узяли Парасуню попід обі сили,
Повели ю за Станіслав та й там повісили.