Про Гуцульщину

Послухайте, люде добрі, спочатку до краю,
Бо я нашій Гуцульїцині заспівати знаю.
Гуцульщина — невелика, та її розбили,
Три держави по світовій війні розділили:
Але чехам осталоси ціле Закарпаття,
В Румунії — три повіти по східні Карпати.
Один повіт то Косівський, другий — Надвірницьки
Третій повіт — то не цілий повіт Коломийський,
Оце ціла Гуцульщина з пишними верхами,
Зеленими царинками, буйними лісами.
Дуже файна Гуцульщина, послухайте, люде,
Добре собі уважайте, ци то правда буде.
А може хто не повірить, я на то не вражу,
Та най вийде в наші гори, я єму покажу.
Та найкраще виходити у зелені світа,
Тогди видко, що у горах вся краса велика.
Бо не густо Гуцульщина ці свєта свєткує,—
Така всюди і скрізь зелень, що усіх чарує.
Хочеш красу верхів знати, вийди в Кедроватий,
На файненький сідец сідай та й дивиси, брате.
Подивиси на Гаджіну, там орли літають,
Там вни сидять, виводятьси, свої гнізда мають.
Може ви та і не чули, що то є за Шпиці,—
А то, брате, такі скали, єк стовби ялиці,
А на Сигну подивиси — пишно виглядає,
А вна вовків та й ведмедів у собі кохає.
Та із гори з овечками вівчар показавси,
А він фівкнув та в телинку пишно розігравси.
А як вийшов ватаг з стаї, зачав трембітати,
То не мож си наслухати та й налюбувати.
То не знаєш, що слухати, на що си дивити,
Ци на Кедрю, ци на Шпиці, ци все полишити.
А єк верхи виглядають, варта си дивити,
Єк раненько зачинає сонечко сходити.
А єк вийдеш на Говерлу, боже, милий боже!
Хто раз видів цесі гори, забути не може.
Полонини, єк бервенок, і стрімкі потоки,
Там блищатьси, єк то злото, шумять, єк лотоки.
А вже годі, перестати за верхи співати,
Бо я маю ще й про села дещо розказати.
Жаб’є — гуцульська столиця, я це добре знаю,
Бо я в Жаб’ю та із Жаб’я співанки складаю.
Лише наша Гуцульщина ту різницю має,
Кожний хати там будує, де грунт посідає.
А то хати побивані гонтами, дошками,
Одні стоять по горбочках, другі — груниками.
Не жалував господь святий та й природи дати,
Ні буйності, ані краси Гуцульїцині дати.
Болить мене головочка, на голову ляжу,
А я у цій співаночці вірну правду кажу.

Давно люди дужі були, бо легко робили

Давно люди дужі були, бо легко робили.
Ой щосвєта, щонеділі гуляли та й пили.
Мали грунту без рахунку, держєли худобу,
Як пішли си набувати поверх тижня добу.
Нема газдів в понедільнок, нема й у вівторок.
Мусів слуга укутати коровочок сорок.
Як укутав сім пар волів, овець з бугаями,
Прийшли газди в понедільнок з довгими носами.
Прийшли газди в понедільнок, полєгали спати,
Мусів слуга їм зварити і на піч подати.
В понедільнок та й в середу, в п’єтничку говіли,
Та й у горшку цілий тиждень кізє м’єсо їли.
Ой носили білі гачі, кожухи цапові,
Молодички у холошнях, а хустки шовкові.
Молодички у холошнях, запаски крашені,
Молодики з топірцями, широко ремені.
Молодики з топірцями шє й з барана шєпка,
А й красаня за галянов, файна закоченка.
Дітей в школу не пускали, бояли си пана,
Ой за кожну дитиночку давали барана.
Ой як мали йдного сина дужі та багаті,
Як він вийшов ой до бранки, шили перші гачі.
Як убрав си в перші гачі, заперезав боки,
Що далеко бранка була, не так, як сьогодні.
Взєли хлопця молодого, ой до войска взєли,
Старий дідусь із бабусев дома си лишили.
Старий сивий зажуривси, що має робити,
Він продає штири воли сина викупити.
Він продає штири воли та й п’єту телицу,
Ой він подав панам гроші за таку дурницу.
Повернувси син із войска, каже, що він видів:
— Я би більше й не пішов, бо я би там знидів.
Я не знаю, ци то школа, ци то яка церква,
Стоїть хата поверх хати, а зверху шє трета.
Старий сивий ой із сина із него смієтси.
— То не школа, то не церква, то двори дідицькі.
Ой такі-то давно люди нерозумні були,
Що нікуди не ходили, нічого не чули.
Ой кувала зозулечка в попа на ганочку
Та й дєкую, Парасочко, за ту співаночку.
Ой кувала зозулечка, на вітер си здула,
Я би цисе не співала, якби так не було.

Як солдат ся вибирає із дому до бою

Я вам пісню заспіваю під час неспокою,
Як солдат ся вибирає із дому до бою,
Як має си старий солдат з дому вибирати,
На кого мат жінку й діти він свою лишати.
«Лишаю тє, моя жінко, на бога святого,
Усіх він вас погодує, має хліба много.
Лишаю вас, мої діти, на господну волю,
Бо бог знає, чи си верну, чи ляжу на полю.
Знаю добре, де вродила мене рідна мати,
Лиш не знаю, де по смерті Маю спочивати.
Жінко моя дорогая, жаль ми за тобою,
Ми здаєся, що не прожив години з тобою.
Діти мої дрібненькії, мені жаль за вами,
Ми здаєся, що не прожив годиночку з вами.
Жінка плаче, діти плачут, за шию тримают,
Мене сльози кривавії з очей випливают».
Розпрощався бідний солдат, помолився богу,
Обцілував жінку й діти, пустився в дорогу.
Серце, сумне від розлуки, в грудях сильно б’єся,
Дрібненькими діточками, з жінков розстаєся.
А дорога закурилась всіма порохами,
Бідна жінка зажурилась всіма клопотами.
І в’яне та бідна жінка, як та квітка, в’яне,
Як на свої дрібні діти тільки оком гляне.
«Діти мої дрібненькії, мої небожата,
Не будете ви бачити вже свойого тата.
Тато ваш пішов на війну, і всіх нас покинув,
І за рідну батьківщину навіки загинув».
А не ’дному бог позволив ще прожити віка,
І ні оден повернувся додому каліка.
Як прийшов він додомочку, став розповідати,
Як він мусів в чистім полі тяжко бідувати:
«Скажу тобі, вірна жінко, як я набідився,
Коли настав божий тиждень, водою не вмився.
А вмивався щогодини гіркими сльозами,
Це за тобов, вірна жінко, та й за діточками.
А в неділю на сніданє кулешки дрібненькі,
По обіді тіло рвали шрапнелі тяженькі.
— Хлопці,— сказав нам капітан,— богу помоліться
І до штурми на ворога січас заберіться.
Забудете ви, солдати, всю свою родину,
Бо й я з вами рядом іду, може, й разом згину.
Озвалися полемйоти, начали стріляти,
А потому си вбізвали полеві гармати.
Земля божа задрижала, в небі загриміло,
А в солдата старенького серденько замліло.
На переді від гранати глибокая яма,
А згори впав острий шрапнель, забив капітана.
А кров з людей випливає, як та вода з моря,
Бідний солдат подивився, а земля червона.
Коли втихли ці всі стріли, було чути зойки,
Крики нужди і розпуки і тяжкії йойки.
Оден поляг десь без ноги, другий двох не має,
А третьому руки врвало, ратунку благає.
І благає він ратунку, нема кому дати,
То він просит товариша: — Добий мене, брате.
— Не найдеться, братя любі, товариша того,
Котрий би міг добивати камарада свого.
Куля головку прошила і в серце си вбила,
Вірну жінку, дрібні діти навік всиротила.
Тяжкий му біль докучував, ратунку немає,
Сил послідніх здобуває, вставати гадає.
Його кортит вернутися на рідну сторону,
Там, де лишив дрібні діти й молоденьку жону.
За жінков, за діточками солдат зажурився,
Прийшов тяжкий біль до серця, навік зажмурився.
І поляг десь бідний солдат, там, межи горами,
Його тіло почорніло, бо не закопане.
Нема кому закопати і не позвонити,
Дикий ворон си злітає тілом си живити.
Там над бідним тим солдатом чорний ворон краче,
Вдома жінка з діточками безнадійно плаче.
Відки буде знати жінка, що муж ї в могилі,
Як фронт стоїт так далеко — на кількасот милей.
Там на війні не так, братя, як у нас ховают,
Там по сотні, по тисячі в ’дну яму скидают.
І над ними не співают ні попи, ні дяки,
Там лиш сльози проливают їх братя-вояки».
Отак війна виглядає, послухайте, люде,
Просім бога та й благаймо, хай війни не буде.

Про Николайка Мороза

У мене у городечку дві груші зацвили.
Сасинючок з Лівантрюком у коваля пили.
А вни пили, кілько пили, зачєли смутити
Та що у них, молоденьких, нема чим платити.
І уходит старий коваль та й зачєв казати:
— Лишіт-ко ви, гарні хлопці, отут сумувати,
Лишіт-ко ви, гарні хлопці, отут не суміте,
Але підіт в полонину по вівці — вкрадіте.
Ой молоді Сасинюки на то не турали,
А як пішли в полонину, вівці бракували.
Ой як війшов вівчар з стаї та зачєв казати:
— Лишєйте ви, гарні хлопці, вівці бракувати.
Лишєйте ви, гарні хлопці, вівці бракувати,—
Тато вийде завтра з села, я буду казати.
— Ти не дійдеш, вівчарику, татови казати,
Треба тебе, молодого, до чигору взяти.
А єк єго, молодого, до чигору взяли,—
Межи двома пениками головочку стяли.
Межи двома пениками головочку стіли,
Дрібненькою хвоєю личко му накрили.
Ой накрили дрібну хвійку дрібними хвоями
Та узяли тоті вівці ще й з колоколами.
Перегнали тоті вівці чрез високу гірку,
Загнали до Сасинючки, у нову комірку.
Війшла Сасинючка з хати, стала їм казати:
— Було вам тут, гарні хлопці, ці вівці не гнати.
Було вам тут, гарні хлопці, ці вівці не гнати,
Бо я стара, не молода, журу відбувати.
А єк піду в лісок трісок, та у ручках лаї, —
Ніхто тото так не видів, як Палій з-під стаї.
А єк піду в лісок трісок, та у ручках лоза,—
Палій пішов то тягати до війта Мороза.
А як війшов війт із хати і зачєв питати:
— Ой шо-м туда, Палію, верхами чувати?
— Ой недобре бо чувати, бідки наробили:
Сасинючок з Лівантрюком вівчарика стіли.
Ой війтиха молоденька на лавці сиділа,
Та із жалю она впала, на порозі вмліла.
— Але треба, Палію, ровту ізбирати,
Треба обох Сасинюків піти відшукати.
У середу дуже рано ровту ізбирали,
У старої Сасинючки хату обступали.
Лише хлопці повставали та по нозі взули,
Шандарики, ой, у хату доти си добули.
Котрі були гарні хлопці, замки замикали
Котрі були май гарніші, они їх в’єзали.
Котрі були май гарніші, они їх в’єзали
І займили Сисанюків долів облазами.
Вівчарика єк ховали,— з ясними свічами,
Сасинюків погубили страшними мечами.
Продавала Сасинючка воли та корови,
Та не могла викупити синів із неволі.
Продавала Лівантрючка воли та телиці,
Та не могла викупити синів з шибениці.
Та як пішла Морозиха та й полонинками:
— Устань, устань, Николайку, ходять кози самі.
Устань, устань, Николайку, устань подивися,
Куда твої білі кози згарев розійшлися.
Ой кувала зозулиця, на вітер си здула,
А це тепер співаночка, колись правда була.

Співанка про предків-лелетів

Дуже давно з первовіку в нас ліси стоїли,
Сюди-туди, де царинка, лиш звірі бродили.
А по лісах віковічних орли си гніздили,
А по грунєх, по кичерах лиш лелети жили.
Які вони тоді були? Високого росту,
Жили собі в Чорногорах таки-так, попросту.
Як бувало зачинає кулешу варити,
То як зачне на ватерці окропець кипіти,
Тоді лелет си збирає в місто за мукою.
Та як стане, на Костричу він ступит ногою,
А з Костричі на Синиці другий крок ступає,
А з Синиці на Буковець вже переступає,
А з Буківця в Соколівські переступит гори,
З Соколівських — на Пістинські, та й уже говорит.
В Коломиї на базарі муки набирає,
Та й почерез тії гори додому вертає
Та й кулешу доварює; отак сесе було,
Але то вже дуже давно, та й то си забуло.