Повій, вітре буйнесенький, з зеленого гаю

Повій, вітре буйнесенький, з зеленого гаю,
І пришли ми яку вістку із чужого краю:
Ци мій милий в світі жиє, ци, може, загинув,
Мене з дітьми дрібненькими навіки покинув.
Я тут, бідна, з діточками, мушу бідувати,
А він, бідний, на чужині буде загибати.
Повій, вітре, із заходу, від мого милого,
Най почую порадоньку із серденька його;
Най порадит мене, бідну, що маю робити,
Як я, бідна, з діточками маю в світі жити?
Най він мені сам розкаже своїми устами,
Як я маю в світі жити з тими діточками?
Ходжу, нуджу по тім світі, тяженько вздихаю,
Вже минає три місяці, як листа не маю.
Напиши ми, мужу, листок, най си прочитаю,
Як си тобі там поводит у тім чужім краю.
Нема листа від милого, не дає си чути,
Він за мене і за діти мав, певно, забути.
Ци ти, милий, цілком пропав, ци ся ще повернеш
І розкажеш з серця тугу, мене розвеселиш?
Прийди, мужу, раз додому, на тебе чекаю,
Я на тебе щогодини з дітьми виглядаю.
Чому, милий, не приходиш крутими горами,
Лишив-єс ми з діточками межи ворогами.
Скоро рано сонце зійде, слезами си вмию:
Що ж я, бідна, з діточками теперка подію?
Сяду ввечер разом з дітьми і разом заплачем:
Ой коли ж ми, любі діти, татуня зобачим?
Серце ми си розпукає, як си нагадаю,
Як ми собі разом жили, тепер тя не маю.
Лишив-єс мя, молоденьку, і дрібненькі діти,
Як я тепер буду з ними, бідна, жити в світі?
Лишила-м ся з діточками, як билина в поли,
Діти встанут, їсти плачут, нещаслива доле!
Діти встанут, їсти плачут, а нема що дати,
Ходят голі, обідрані, а нема в що вбрати.
Повій, вітре буйнесенький, та по нашім полю,
Прийди, мужу, подивиси на нашу недолю.
Повій, вітре із-за гори та з-за високої,
Прийди, мужу, вже додому, до милої свої.
Прийди, мужу, до милої, на тебе чекаю,
Я за тебе рано й вечір господа благаю.
О прошу тя і благаю, пречистая мати,
Допоможи мому мужу додому-с дістати!
Діти сумні, бо голодні ходят попід хату,
Где-будь засне і говорит: — Прийди, прийди, тату!
Прийди, тату наш, додому з далекой дороги,
Поробиш нам черевики, бо нам зимно в ноги.
Поробіт нам черевики, поставте нам хату,
Ми не маєм де подітись, ти наш рідний тату!
В чужій хаті ми в комірне, не маєм, де сісти;
Зима іде, ми обдерті і нема що їсти.
Прийдіт, тату, подивіться, як ми ту вживаєм,
Що ми їмо, в чім ходимо, як спати лягаєм.
О просим тя і благаєм, отце Николаю,
Поверни нашого тата із чужого краю.
Поверни нашого тата та у наше село,
Постановит нам він хату, буде нам весело.
Підем з татом всі до церкви, разом поклякаєм:
«Дякуєм ти, божа мати, що ми тата маєм.
Пречистая діво-мати, се твоя опіка,
Стерегла-с нашого тата, що він не каліка:
З войни до нас повернувси здоров і веселий.
Дєкуєм ти, всемогучий, ти, наш боже милий.
Дякуєм ти, божий сину, же нам вернув тата,
Ми з ним підемо до церкви в неділю і свята».

Про Івана Вашилішного

Кує мені зозуличка коло Шкорушного,
А я хочу заспівати за Вашилішного.
А що ж тая Вашилиха ’дного сина мала,
Вна за него си боєла, в бутин не пускала:
— Ци ти не маш, Іваночку, з чого вдома жити?
Є тринадцять моргів грунту, є на чім робити.
А що єму мамка каже, а він не слухає,
Дев’ятнадцять років має, про смерть не гадає.
Дев’ятнадцять років має, про смерть не гадає,
Пшов на Жєб’є, грошів набрав та й людєм роздає.
Послідній раз гроші роздав, та й ще усміхнувси,
Його душка віщювала, що він не вернувси.
Його душка віщювала, та не знало тіло,
Що Івана молодого у бутин кортіло.
А єк вийшов Іваночок до вищеї хати,
Послідній раз заговорив до рідної мати.
А як вийшов Іваночок до вищей криниці,
Послідній раз заговорив до сестри Анниці.
А вни пішли по Юрію дерево гонити,
У середу від полудня зачєли робити,
У середу від полудня зачєли робити,
Лишився Йван на рогаші цигарок курити.
А лишився Іван очок цигарок курити,
Та не діждав Іваночок цигарок скурити, —
А ізгори бутинарі дерево гонили
Та завідцу молодого деревом убили.
А варташі із долини габов закрічили,
Тогди усі бутинарі робити лишили.
Тогди усі бутинарі робити лишили,
А єк зійшли они згори, ручки ізломили.
Вони руки ізломили, єк Іванчик гинув:
— Даймо знати на Зелений аж до магазину.
Даймо знати на Зелений, Лиликів Юрію,
А пішлімо теліграму по ту комісію.
А у Річці на Зелений теліграфували,
А у Жєб’є по дохторів телеграм післали.
Іде Гриндусь на Зелений, іде та й думає,
А єк він тій Василисі розказати має?
А єк має розказати, щоб не засмутити:
Іван бутин вже догонит, хоче бай робити.
А єк вийшли дохторики, вони посідали,
Іванове біле тіло покавалкували.
Але тіло кавалкують, голу розпилили,
А єк пішли до кирниці, та й то файно ’бмили,
А єк пішли до кирниці, голу ’бполокали, —
Товариші Іванови файно Йвана вбрали.
Товариші Іванови файно єго вбрали,
А єк сіли конец зголов, щиро заплакали:
А єк прийшла єго мати та й заголосила:
— Я збулася в Погорільци вже другого сина!

Про Коцю Грепіняка

Послухайте, люде добрі, що хочу казати,
Про Коцю Грепіняка хочу заспівати.
Він був хлопець молоденький, нічо не наживси,
Війшла вістка із армії, щоби виріживси.
Війшла вістка із армії, щоби виріжєвси,
З сусідами та й з родинов щоби попрощєвси.
Та перший раз виріжєвси та й назад вернувси,
Та такий був веселенький, щоби не набувси.
А другий раз виріжєвси та й став сумувати,
Душа єго віщувала, що ме погибати.
А він служив у армії, думав си вертати,
А він не знав, що в чужині мут єго ховати.
Ото єго спотикала нещасна година,
Та що єго у дорозі побила машина.
Але дали тіліграму до родичів знати,
Щоби прийшли всі родичі єго поховати.
А родичі, як це вчули, ревно умлівали,
Вни ходили та й плачучи людей іскликали.
Вни ходили та й плачучи людей іскликали,
А вни Коцю молодого файно споминали.
Ой у полі при дорозі явір зелененький,
А там лежить під явором Коцю молоденький.
А він лежить, та він лежить, та не може вмерти,
Не може си дочекати жовнірської смерті.
Ішли туда жовнірики та все й манівцями,
Заплакали бай над Коцем дрібними сльозами.
Ой не плачте, жовнірики, дайте в село знати,
Щоби прийшло славне військо мене поховати.
Але Коцьо молоденький в армії загинув,
Своє рідне село Коцьо навіки покинув.
А оркестра йому грала до самого гробу,
А там його поховали без рідного роду.
Закували дві зозулі на всі штири боки,
А там йому збудували пам’ятник високий.
А вни його поховали в високій могилі
Серед степу широкого на Вкраїні милій.
А вни його поховали в високу могилу,
Та на гробі посадили червону калину.
Будуть птахи прилітати, цвіт з калини їсти,
Будуть йому приносити від родини вісті.
Забувайте ви, сусіди, та й моя родина,
Бо що мене поховала далека чужина.
Закувала зозулечка високо в тополі,
Та вна мене поховала, не верну ніколи.
Та хоч плачте, хоч не плачте, моя родиночка,
Ой про Коцю молодого сумна співаночка.
Кувала зозулечка на кленовім цвіті,
Тілько Коця молоденький наживси на світі.
Як мак скоро зацвітає, скоро опадає,
Та там Коцьо молоденький марно пропадає.
Закувала зозулечка там на ягодочці,
Пішли його марно літа, як лист по водочці.
Але цису співаночку сусідочка склала,
Вна за Коцем молоденьким вірно банувала.
Закувала зозулечка отам на ганочку,
Подякуйте, рідні сестри, за цю співаночку.
Подякуйте, рідні сестри, та й ви, рідні брати,
Бо ту сумну співаночку нелегко складати.
А я цису співаночку складати кінчєю,
Може комус си не вдало, я перепрошєю.

Про Івана Карабку

А ковала зозуличка на бобі, на бобі,
Робив Йванчик відраненька в себе на городі.
Та вдарили дрібні дощі, йа вдарили тучі,
Та Іванчик ще й смієвси із города йдучи.
Та кувала зозуличка йа там серед хати,
Та Іванчик завернувси дрівець нарубати.
А він рубав тоті дрівця, то було в суботу,
Там залишив своє життє й навіки роботу.
Та як господь каже й бог та із неба грєнув,
Та він упав личком в землю, сокирочку кинув.
Та він кинув сокирочку, за нев не дививси,
Та в мінуті кінчив життє, ні з ким не прощєвси.
Одокія із синами як заголосили,
Уже відти неживого Іванчика взєли.
Кувала зозуличка отам на Підгір’ю,
Викопали єму яму на їго подвір’ю.
Викопали єму яму, поклали у глину,
Може, Йванчик ще ожиє хоть за ’дну годину.
Минула годиночка та й друга минає,
А Іванчик не вживає, руков не киває.
Йа лиш вийшли шандарики, зачєли казати:
— Беріть, беріть Іванчика, не йме оживати.
А як они єго взяли, файно перебрали,
Та й у хату малювану, у трунву поклали.
У хатку малювану, в трунву положили,
Іванові молодому похорон зробили.
Ой у полі два явори, оба жолобаті,
Лишилиси два синочки, оба нежонаті.
А у моїм городочку зродив мараморець,
А чого ти, рідний татку, з нами не говориш?
А рад би я, синки любі, з вами говорити,
Тєжкий камінь, сира земля — годі підоймити.
Тєжкий камінь, сира глина та ще й верхня дошка,
Кінчиласи, синки любі, наша порадочка.
А кувала зозуличка отам, де ялиця,
Та вже синки сиротами та й мати вдовиця.
А кувала зозулиця на кедровім мості,
Вже не прийде Йван Карабка ні до кого в гості.
Ковала зозуличка в конець ропочила,
За Йванчика та й Карабку пісня си скінчила.

Про Пилипка

Послухайте, люди добрі, що маю казати,
А я хочу про Пилипка співанку співати.
Єкий Пилипко був файний, жив на божій волі,
А такий був веселенький, єк зозулька в полі.
Ой ковала зозулиця, потєтко забуло,
Єк Пилипко був веселий, над него не було.
Єк Пилипко був веселий, а він й веселивси,
А єк упав із машини, та дуже й побивси.
Ой ковала зозулиця із Берегомета,
Та Пилипка на Джогулі добила смерека.
Єк Пилипка на Джогулі смерека добила,
Та й три рази через него си перекотила.
Ой ковала зозулиця попід тоти річки;
Ой Пилипко молоденький спочивав без свічки.
А Пилипко єк спочивав, запросив водиці,
Та не було кому взєти його до болниці.
Єкби були Пилипчика до болниці взяли,
Може б були дохторики його врєтували.
Ой ковала зозулиця та попід горою;
Текла кривця із головки в Пилипка річкою.
Ой ковала зозулиця, ковала, ковала;
Пилипчика молодого до болниці взяли,
Та й розбите його тіло однако рубали.
Ой ковала зозулиця та й по всему світу;
Лежав Пилип у темниці, не було посвіту.
Ой ковала зозулиця, ковала, ковала,
Тогди борше в Довгополе телеграму дали.
Тогди борше в Довгополе телеграму дали,
Аби прийшли єго братя та й його забрали.
А єк прийшли тії братя й коло него стали,
Покойного Пилипчика в кривці не пізнали.
Єк винесли Пилипчика, на лавку поклали,
То рідненьку його мамку водов відсипали.
Сіла мамка коло него, коло його лужка,
Дивиться му на головку — кривава подушка.
Ой ковала зозулиця, ковала, ковала,
У четверок до полудня навік з хати взяли
Та й три рази перед хати фотографували,
В Довгополе коло церкви близько поховали.
Ой єк стала Миланочка іциро голосити:
— Устань, устань, Пилипчику, будем говорити.
— Ой рад би я, Миланочко, з тобов говорити,
Кривця губки затулила, годі розтулити.
Питаються діти в мами: — Де наш тато дівся? —
А татови в Довгополе гріб зазеленівся.
Усі діти веселії, весело співають,
А Іванко смутнісенький, бо тата немає.
Вни гадають, що їх тато десь п’є та гуляє,
А їх тато у гробочку хрест в руках тримає.
Ой ковала зозулиця, ковала, кричєла,
Співаночка про Пилипка уже си скінчєла.
Ой ковала зозулиця, ковала, ковала,
Єкби це не була правда,— я би не співала.

Про каліцтво легіня

Закувала зозулиця рано у суботу,
Збираються легіники в Віній на роботу.
Закувала зозулиця там, де біла глина.
— Ци готовий, мамко, куфер, бо свище машина?
Свищуть, мамко, машиністи, порожні вагони,
Будьте, мамко, здоровенькі, бо я вже не дома!
Ой півлітер палиночки, півлітер, півлітер,
Як я сяду у машину, лиш завіє вітер.
Як два тижні ми робили, добре ся робило,
А третього у середу легіня побило.
Ізійшлися старші пани, зачали казати:
— А що будеш, легінику, без ручки ділати?
Взяли хлопця молодого, на вагон поклали
Та загнали до Ількова та за дохторами;
Та як прийшли дохторики, начали звідати:
— Ци даєш ти, легінику, ручечку рубати?
— Рубайте ви, дохторики, рубайте, рубайте,
Лише я вас дуже прошу: хоть мало лишайте.
Коли стали дохторики, чимось покурили,
Отрубали білу руку, що ніч не лишили.
Стоїть вата коло нього, пов’язка на клинку,
Прийшла мати, заплакала: «Що ти робиш, синку?»
Ой прийшла му стара мати, горко заплакала:
— Де є твоя біла ручка, що я ї кохала?
— Не звідай ня, моя мамко, де ся ручка діла,
Відрубали дохторики, бо дуже боліла,
Ой не плач ти, моя мамко, не плач, не журися,
Маєш дома єще двоє, тими послужися;
Та не плач ти, моя мамко, що будеш плакати,
Бо я хлопець молоденький, мушу йти жебрати.
Мамка сидить та говорить, а легінь ся журить,
Дуже плаче і говорить, що ня ручка болить.
— Та най болить, та най болить, най не перестане,
Та най твоя біла ручка ворога закляне!

Про замерзлих подорожніх

Чи чули ви, люди добрі, що ся у нас стало:
Троє людей в заметелі під снігом пропало.
Ішли з міста муж і жена і дочка їх рідна
І не знали, що та днина уже їх послідна.
Балувались меж снігами, ноги їм пов’яли.
«Посідаєм відпочити», — так собі гадали.
А тим часом заверуха снігом їх прикрила,
І всі троє лютая смерть там їх поглотила.
І були би там у снігу до весни лежали,
Люди вздріли, що над ними ворони кракали.
Видобули люди з снігу вже закостенілих,
Вже без очей, від морозу, як полотно білих.
Лишилося двоє дітей — малі сиротята,
Поховали на цвинтарі сестру, маму, тата.
Тоті люди — не пияки, но їх блуд чепився,
Та через то в заметелі живот їх скінчився.