Про Коцю Грепіняка

Послухайте, люде добрі, що хочу казати,
Про Коцю Грепіняка хочу заспівати.
Він був хлопець молоденький, нічо не наживси,
Війшла вістка із армії, щоби виріживси.
Війшла вістка із армії, щоби виріжєвси,
З сусідами та й з родинов щоби попрощєвси.
Та перший раз виріжєвси та й назад вернувси,
Та такий був веселенький, щоби не набувси.
А другий раз виріжєвси та й став сумувати,
Душа єго віщувала, що ме погибати.
А він служив у армії, думав си вертати,
А він не знав, що в чужині мут єго ховати.
Ото єго спотикала нещасна година,
Та що єго у дорозі побила машина.
Але дали тіліграму до родичів знати,
Щоби прийшли всі родичі єго поховати.
А родичі, як це вчули, ревно умлівали,
Вни ходили та й плачучи людей іскликали.
Вни ходили та й плачучи людей іскликали,
А вни Коцю молодого файно споминали.
Ой у полі при дорозі явір зелененький,
А там лежить під явором Коцю молоденький.
А він лежить, та він лежить, та не може вмерти,
Не може си дочекати жовнірської смерті.
Ішли туда жовнірики та все й манівцями,
Заплакали бай над Коцем дрібними сльозами.
Ой не плачте, жовнірики, дайте в село знати,
Щоби прийшло славне військо мене поховати.
Але Коцьо молоденький в армії загинув,
Своє рідне село Коцьо навіки покинув.
А оркестра йому грала до самого гробу,
А там його поховали без рідного роду.
Закували дві зозулі на всі штири боки,
А там йому збудували пам’ятник високий.
А вни його поховали в високій могилі
Серед степу широкого на Вкраїні милій.
А вни його поховали в високу могилу,
Та на гробі посадили червону калину.
Будуть птахи прилітати, цвіт з калини їсти,
Будуть йому приносити від родини вісті.
Забувайте ви, сусіди, та й моя родина,
Бо що мене поховала далека чужина.
Закувала зозулечка високо в тополі,
Та вна мене поховала, не верну ніколи.
Та хоч плачте, хоч не плачте, моя родиночка,
Ой про Коцю молодого сумна співаночка.
Кувала зозулечка на кленовім цвіті,
Тілько Коця молоденький наживси на світі.
Як мак скоро зацвітає, скоро опадає,
Та там Коцьо молоденький марно пропадає.
Закувала зозулечка там на ягодочці,
Пішли його марно літа, як лист по водочці.
Але цису співаночку сусідочка склала,
Вна за Коцем молоденьким вірно банувала.
Закувала зозулечка отам на ганочку,
Подякуйте, рідні сестри, за цю співаночку.
Подякуйте, рідні сестри, та й ви, рідні брати,
Бо ту сумну співаночку нелегко складати.
А я цису співаночку складати кінчєю,
Може комус си не вдало, я перепрошєю.

Про Івана Карабку

А ковала зозуличка на бобі, на бобі,
Робив Йванчик відраненька в себе на городі.
Та вдарили дрібні дощі, йа вдарили тучі,
Та Іванчик ще й смієвси із города йдучи.
Та кувала зозуличка йа там серед хати,
Та Іванчик завернувси дрівець нарубати.
А він рубав тоті дрівця, то було в суботу,
Там залишив своє життє й навіки роботу.
Та як господь каже й бог та із неба грєнув,
Та він упав личком в землю, сокирочку кинув.
Та він кинув сокирочку, за нев не дививси,
Та в мінуті кінчив життє, ні з ким не прощєвси.
Одокія із синами як заголосили,
Уже відти неживого Іванчика взєли.
Кувала зозуличка отам на Підгір’ю,
Викопали єму яму на їго подвір’ю.
Викопали єму яму, поклали у глину,
Може, Йванчик ще ожиє хоть за ’дну годину.
Минула годиночка та й друга минає,
А Іванчик не вживає, руков не киває.
Йа лиш вийшли шандарики, зачєли казати:
— Беріть, беріть Іванчика, не йме оживати.
А як они єго взяли, файно перебрали,
Та й у хату малювану, у трунву поклали.
У хатку малювану, в трунву положили,
Іванові молодому похорон зробили.
Ой у полі два явори, оба жолобаті,
Лишилиси два синочки, оба нежонаті.
А у моїм городочку зродив мараморець,
А чого ти, рідний татку, з нами не говориш?
А рад би я, синки любі, з вами говорити,
Тєжкий камінь, сира земля — годі підоймити.
Тєжкий камінь, сира глина та ще й верхня дошка,
Кінчиласи, синки любі, наша порадочка.
А кувала зозуличка отам, де ялиця,
Та вже синки сиротами та й мати вдовиця.
А кувала зозулиця на кедровім мості,
Вже не прийде Йван Карабка ні до кого в гості.
Ковала зозуличка в конець ропочила,
За Йванчика та й Карабку пісня си скінчила.

Про Пилипка

Послухайте, люди добрі, що маю казати,
А я хочу про Пилипка співанку співати.
Єкий Пилипко був файний, жив на божій волі,
А такий був веселенький, єк зозулька в полі.
Ой ковала зозулиця, потєтко забуло,
Єк Пилипко був веселий, над него не було.
Єк Пилипко був веселий, а він й веселивси,
А єк упав із машини, та дуже й побивси.
Ой ковала зозулиця із Берегомета,
Та Пилипка на Джогулі добила смерека.
Єк Пилипка на Джогулі смерека добила,
Та й три рази через него си перекотила.
Ой ковала зозулиця попід тоти річки;
Ой Пилипко молоденький спочивав без свічки.
А Пилипко єк спочивав, запросив водиці,
Та не було кому взєти його до болниці.
Єкби були Пилипчика до болниці взяли,
Може б були дохторики його врєтували.
Ой ковала зозулиця та попід горою;
Текла кривця із головки в Пилипка річкою.
Ой ковала зозулиця, ковала, ковала;
Пилипчика молодого до болниці взяли,
Та й розбите його тіло однако рубали.
Ой ковала зозулиця та й по всему світу;
Лежав Пилип у темниці, не було посвіту.
Ой ковала зозулиця, ковала, ковала,
Тогди борше в Довгополе телеграму дали.
Тогди борше в Довгополе телеграму дали,
Аби прийшли єго братя та й його забрали.
А єк прийшли тії братя й коло него стали,
Покойного Пилипчика в кривці не пізнали.
Єк винесли Пилипчика, на лавку поклали,
То рідненьку його мамку водов відсипали.
Сіла мамка коло него, коло його лужка,
Дивиться му на головку — кривава подушка.
Ой ковала зозулиця, ковала, ковала,
У четверок до полудня навік з хати взяли
Та й три рази перед хати фотографували,
В Довгополе коло церкви близько поховали.
Ой єк стала Миланочка іциро голосити:
— Устань, устань, Пилипчику, будем говорити.
— Ой рад би я, Миланочко, з тобов говорити,
Кривця губки затулила, годі розтулити.
Питаються діти в мами: — Де наш тато дівся? —
А татови в Довгополе гріб зазеленівся.
Усі діти веселії, весело співають,
А Іванко смутнісенький, бо тата немає.
Вни гадають, що їх тато десь п’є та гуляє,
А їх тато у гробочку хрест в руках тримає.
Ой ковала зозулиця, ковала, кричєла,
Співаночка про Пилипка уже си скінчєла.
Ой ковала зозулиця, ковала, ковала,
Єкби це не була правда,— я би не співала.

Про каліцтво легіня

Закувала зозулиця рано у суботу,
Збираються легіники в Віній на роботу.
Закувала зозулиця там, де біла глина.
— Ци готовий, мамко, куфер, бо свище машина?
Свищуть, мамко, машиністи, порожні вагони,
Будьте, мамко, здоровенькі, бо я вже не дома!
Ой півлітер палиночки, півлітер, півлітер,
Як я сяду у машину, лиш завіє вітер.
Як два тижні ми робили, добре ся робило,
А третього у середу легіня побило.
Ізійшлися старші пани, зачали казати:
— А що будеш, легінику, без ручки ділати?
Взяли хлопця молодого, на вагон поклали
Та загнали до Ількова та за дохторами;
Та як прийшли дохторики, начали звідати:
— Ци даєш ти, легінику, ручечку рубати?
— Рубайте ви, дохторики, рубайте, рубайте,
Лише я вас дуже прошу: хоть мало лишайте.
Коли стали дохторики, чимось покурили,
Отрубали білу руку, що ніч не лишили.
Стоїть вата коло нього, пов’язка на клинку,
Прийшла мати, заплакала: «Що ти робиш, синку?»
Ой прийшла му стара мати, горко заплакала:
— Де є твоя біла ручка, що я ї кохала?
— Не звідай ня, моя мамко, де ся ручка діла,
Відрубали дохторики, бо дуже боліла,
Ой не плач ти, моя мамко, не плач, не журися,
Маєш дома єще двоє, тими послужися;
Та не плач ти, моя мамко, що будеш плакати,
Бо я хлопець молоденький, мушу йти жебрати.
Мамка сидить та говорить, а легінь ся журить,
Дуже плаче і говорить, що ня ручка болить.
— Та най болить, та най болить, най не перестане,
Та най твоя біла ручка ворога закляне!

Про замерзлих подорожніх

Чи чули ви, люди добрі, що ся у нас стало:
Троє людей в заметелі під снігом пропало.
Ішли з міста муж і жена і дочка їх рідна
І не знали, що та днина уже їх послідна.
Балувались меж снігами, ноги їм пов’яли.
«Посідаєм відпочити», — так собі гадали.
А тим часом заверуха снігом їх прикрила,
І всі троє лютая смерть там їх поглотила.
І були би там у снігу до весни лежали,
Люди вздріли, що над ними ворони кракали.
Видобули люди з снігу вже закостенілих,
Вже без очей, від морозу, як полотно білих.
Лишилося двоє дітей — малі сиротята,
Поховали на цвинтарі сестру, маму, тата.
Тоті люди — не пияки, но їх блуд чепився,
Та через то в заметелі живот їх скінчився.

Про Туманюків і Семена Футюка

Вам в голові даньці, даньці, а нам не до даньців,
Але ми си зажурили: кличут у вібраньці.
А єк вийшли із кризенту карти пописані
А за тими легінями, котрі пострижені.
А єк вийшов пан професор, карти єв читати,
А у карті написано: рекрутів давати.
Ой зібрав пан ровту хлопців, одного гайдука,
Вони пішли, іспіймали Проця Туманюка.
Заплакали дівчатонька дрібними сльозами:
Взіли Проця Туманюка долів облазами.
Ой плачут молодички, плачут дві дівчині:
Взіли Проця Туманюка проч до Коломиї.
В Коломиї пани німці кальвінської віри
Взіли Проця Туманюка до першої міри.
А єк єго відобрали, вни си врадували,
Проценьові молодому черевички дали.
Черевички єму дали, в кабатик убрали,
Кучерики обітяли, карабін завдали.
Але Проценько Туманюк тим не пожуривси,
Бо він хліба комісьного та й не пожививси.
Ой він того хліба лиш два рази пожививси,
А за два дни чи за три дни дома вповістивси.
Ой Проценько молоденький си не збаламутив:
Ой єк скакав з муру, з вішків, усю варту трутив.
Єк Проценько Туманюк горівки си напив,
Єк із муру, з вішки скакав, цалком ровту забив.
Ой єк скакав з муру, з вішків, то зоріли зорі, —
Сховав тверде зелізічко на високій горі.
Ой у пана Барандика є в дворі віконце:
Так устає пан староста, що в полуднє сонце.
Ще сонічко не світило, а місяць не зійшов,
Коли Проценько Туманюк з Перехрестки вийшов.
Переночував дома ніч, переднував днину, —
Ой упали Туманюки в велику провину,
Ой упали у провину, зробили розбійство,
Ой ввійшло до Туманюків тверде здекуційство.
Убувайте постоліта, волоки ремінні;
А ввійшли до Туманюків два жовніри кінні
А там тоті жовніроньки єли воювати,
Що не можут Туманюків у руки дістати.
Що не можут їх дістати — що кому до того?
Вони берут із-за синів Тумана старого.
Вони Тумана узіли, до Кутів придали,
Прикували в криміналі ланьцухом до лави.
Туман каже: «Я тут сиджу не конче без вини,
Сесе міні не дивниця, бо за рідні сини».
Туманюки — гідні хлопці, вни си набік дали
А єк пішли в Молдавщину, зимку зимували.
А єк пішли в Молдавщину, зимку зимували,
Молдавської удовиці слугу підкликали:
«Єк ти, слуго, щіро служиш, єк ти тіжко робиш!
Ходи з нами на Лєччину у Жаб’є на здобич!
Ходи з нами, побратимку, не пожиєш смерти;
Бо не лишень три нас буде, найдеси й четвертий.
3 нами Семен Футюк піде, хоч не знає звичій,
Бо він у нас, Туманюків, щос грошей позичив.
А він зичив у нас гроші на Дмитра в вівторок,
А тих грошей небагато, лишень рублів сорок».
Ой єк прийшли до Семена, єли го вітати:
«Чи би не час, Семеночку, гроші нам віддати?»
«Ой коли вам треба грошей, йду грунт заложити,
Лиш най не йду в гайдамаки бити та й стрілити.
А коли вам треба грошей, іду грунт продати,
Лиш най не йду в гайдамаки бити та й рубати».
А єк єли до Семена мід, горівку пити,
Вони єли Семеночка з собов підмов’їти.
А кували зозулиці, кували, кували: —
«Ходи-но ти, Семеночку, на здобич із нами!»
Ой кувала зозуленька меже корчиками,
Вони Футюка Семена з собов підкликали.
У високій полонині отавка зелена,
Підкликали Туманюки Футюка Семена.
Ой у Проця Туманюка навхрест порошниці:
«Куди підем, годні хлопці?» — «Ходім до Марисі!»
А єк прийшли до Марисі: «Ба ци спиш, ци чуєш?
Пускай в дворок, Марисечко! Ци сама ночуєш?»
«Ой я вас, годні хлопці, в дворок не пускаю,
Кажіт відти, що є ваше, я в вікно віддаю».
«Подай-ко нам, Марисенько, білі сороківці,
Бо ми люде молодії, в руках нам топірці.
Подай-ко нам, Марисенько, паперові гроші,
Бо ми люде молодії і хлопці хороші.
Подай-ко нам, Марисенько, гвінтові рушниці!»
А вистрілив молод с креса вікном до світлиці.
«Подай ще нам, Марисенько, гроші-дев’їтаки!
Уже тобі не поможе ровта, Мочернаки».
А єк они Марисеньку пріч обрабували,
Але вийшли на царинку та й приночували.
Марисенька молоденька не засумувала,
Але до всіх Мочернаків на дух знати дала.
А єк она Мочернакам на дух знати дала?
Мала хлопчика одного та й того післала:
«Іди, синку, попід лісок та й не бійси вовків,
Лиш дай-но ти в село знати до всіх Мочернаків!»
«Ой помай-біг, Мочернаки! Єк ви ночували?
Туманюки Марисеньку пріч обрабували!»
Мочернаки — хлопці годні — креси набивали,
А єк пішли попід лісок, їх позасідали,
А єк пішли попід лісок, їх позасідали.
А вни Семена Футюка по воду післали.
Семен Футюк прихиливси с кіньви воду пити, —
Куля з ліса надлетіла, він упав забитий.
Єк другий Мочернак стрілив з пістоліта з лугу,
То потрафив і убив молдавського слугу.
А ще третій єк ізмірив із креса від лиця,
То потрафив і убив Туманюка Гриця.
Лиш Проценька Мочернака ручниця схибила,
Куля ремінь проломила, в рубель ся спинила.
А єк уздрів Проць Туманюк на себе негоду,
А він тогди поваливси пріч поза колоду.
Єк дав ногам поле знати та й ізбіг на потік,
Щире богу помоливси, іцо від ровти утік.
Щире богу помоливси та й вдавси в дорогу,
Лиш ухопив бордюг грошей, пороху піврогу.
А єк він тото ухопив, д’горі утікає,
Мочернаки, годні хлопці, креси набивают.
В головного Мочернака ще червоні очи, —
А єк пішов попід лісок, Тумана заскочив.
Єк заскочив Туманюка, сокиров махає,
А Туманюк не боїтси, бо два креси має.
Єк вистрілив оба креси, пороху піврогу,
То дав тогди поле ногам, а сам без дорогу.
Єк дав тогди поле ногам та й ізбіг за потік,
Щире богу помоливси, що від ровти утік.
Щире богу помоливси та й удавси в тугу,
А єк прийшов Туман домів та й гримнув ув угол.
А єк він ув угол гримнув, угли задрижали,
Там у них три любці були, всі три повставали.
Одна борше зажигає, друга дає їсти,
Трета іде го питати придибашки-вісти.
Одна борше зажигає, солонину крає,
Друга іде до віконця, Прося си питає:
«Добрий вечір, хлопче годний, єк же ви гостили?
А єкий ми тепереньки сон поганий снили!
А я такий сон приснила, що й не нагадаю:
Такий я єго приснила, що я си лупаю».
«Ой дівчино, сеї ночи на бідку нам пішло:
Єк на здобич наступали, то щос нас перейшло.
У високій полонинці, он там конец стаї,
Єк на здобич поступали, перейшов нас заїць.
А у Проця Туманюка стодола рублена».
Заплакала за Проценьком дівчина Олена.
«Не плач, не плач, дівчинонько, не вдавайся в тугу!
Ми зробили на Проценька кедровеньку труну».

Про Пилипка

На високій полонинці ізродили рижки,
Та ци підем, пане брате, навесні в опришки?
А вробімо топірчики та з самої стали,
Та не кличмо ми нікого, лише ідем сами!
А вробімо топірчики із самої міди,
Єк підемо у опришки, не зазнаєм біди!
А що у тій Чорногорі за вороні коні?
Ходім, брате, у опришки, чуєм за червоні!
Ой учуєм за червоні в пана молодого,
Та єк би їх та узіти з двора головного?
— Ой знаю я, пане брате, єк би їх узіти:
Молодого того пана до стіни прибити.
Ой прибити руки, ноги, ще межи плечима,
Щоби він сі на нас дивив чорними очима.
Єк мут ровту ізбивати, за нами гонити,
Ми будемо з файнов любков мід-горівку пити!
Будут ровту ізбивати та мут нас шукати,
Ми будемо з файнов любков пити та гуляти.
Закувала зозулечка, закувала жовта,
Здогонила ледіників на Рокиті ровта.
Ішли наші ледіники та все гомоніли,
Єк учули за ровточку, вни си розлетіли.
Але ішли ледіники самі побратими,
Один упав у негоду, всі єго лишили.
Ой імили Пилипика за білі рученьки
Та узіли Пилипика до невольниченьки.
Ой замкнули Пилипика у зелізні свірні
Та узіли провадити до самой Надвірні.
А я собі поворожу воском на порозі,
Та ци правда, що імили Пилипка в дорозі?
Єк я собі поворожу на ярій пшеници,
Ци то правда, що губили Пилипка в темници?
Вони єго та губили за топорец ясний,
А люди си дивували, єкий же він красний!
Ой люди си дивували, єкий він хороший,
А пани си дивували, кілько в него гроший!
Не пас Пилип штири роки ні кози, ні вівці,
Лише прятав у табівку білі сороківці.
Ой куєт ми зозулечка та коло Менчила,
Пилипкові співаночка уже си скінчила!