Про каліцтво легіня

Закувала зозулиця рано у суботу,
Збираються легіники в Віній на роботу.
Закувала зозулиця там, де біла глина.
— Ци готовий, мамко, куфер, бо свище машина?
Свищуть, мамко, машиністи, порожні вагони,
Будьте, мамко, здоровенькі, бо я вже не дома!
Ой півлітер палиночки, півлітер, півлітер,
Як я сяду у машину, лиш завіє вітер.
Як два тижні ми робили, добре ся робило,
А третього у середу легіня побило.
Ізійшлися старші пани, зачали казати:
— А що будеш, легінику, без ручки ділати?
Взяли хлопця молодого, на вагон поклали
Та загнали до Ількова та за дохторами;
Та як прийшли дохторики, начали звідати:
— Ци даєш ти, легінику, ручечку рубати?
— Рубайте ви, дохторики, рубайте, рубайте,
Лише я вас дуже прошу: хоть мало лишайте.
Коли стали дохторики, чимось покурили,
Отрубали білу руку, що ніч не лишили.
Стоїть вата коло нього, пов’язка на клинку,
Прийшла мати, заплакала: «Що ти робиш, синку?»
Ой прийшла му стара мати, горко заплакала:
— Де є твоя біла ручка, що я ї кохала?
— Не звідай ня, моя мамко, де ся ручка діла,
Відрубали дохторики, бо дуже боліла,
Ой не плач ти, моя мамко, не плач, не журися,
Маєш дома єще двоє, тими послужися;
Та не плач ти, моя мамко, що будеш плакати,
Бо я хлопець молоденький, мушу йти жебрати.
Мамка сидить та говорить, а легінь ся журить,
Дуже плаче і говорить, що ня ручка болить.
— Та най болить, та най болить, най не перестане,
Та най твоя біла ручка ворога закляне!

Про замерзлих подорожніх

Чи чули ви, люди добрі, що ся у нас стало:
Троє людей в заметелі під снігом пропало.
Ішли з міста муж і жена і дочка їх рідна
І не знали, що та днина уже їх послідна.
Балувались меж снігами, ноги їм пов’яли.
«Посідаєм відпочити», — так собі гадали.
А тим часом заверуха снігом їх прикрила,
І всі троє лютая смерть там їх поглотила.
І були би там у снігу до весни лежали,
Люди вздріли, що над ними ворони кракали.
Видобули люди з снігу вже закостенілих,
Вже без очей, від морозу, як полотно білих.
Лишилося двоє дітей — малі сиротята,
Поховали на цвинтарі сестру, маму, тата.
Тоті люди — не пияки, но їх блуд чепився,
Та через то в заметелі живот їх скінчився.

Про Туманюків і Семена Футюка

Вам в голові даньці, даньці, а нам не до даньців,
Але ми си зажурили: кличут у вібраньці.
А єк вийшли із кризенту карти пописані
А за тими легінями, котрі пострижені.
А єк вийшов пан професор, карти єв читати,
А у карті написано: рекрутів давати.
Ой зібрав пан ровту хлопців, одного гайдука,
Вони пішли, іспіймали Проця Туманюка.
Заплакали дівчатонька дрібними сльозами:
Взіли Проця Туманюка долів облазами.
Ой плачут молодички, плачут дві дівчині:
Взіли Проця Туманюка проч до Коломиї.
В Коломиї пани німці кальвінської віри
Взіли Проця Туманюка до першої міри.
А єк єго відобрали, вни си врадували,
Проценьові молодому черевички дали.
Черевички єму дали, в кабатик убрали,
Кучерики обітяли, карабін завдали.
Але Проценько Туманюк тим не пожуривси,
Бо він хліба комісьного та й не пожививси.
Ой він того хліба лиш два рази пожививси,
А за два дни чи за три дни дома вповістивси.
Ой Проценько молоденький си не збаламутив:
Ой єк скакав з муру, з вішків, усю варту трутив.
Єк Проценько Туманюк горівки си напив,
Єк із муру, з вішки скакав, цалком ровту забив.
Ой єк скакав з муру, з вішків, то зоріли зорі, —
Сховав тверде зелізічко на високій горі.
Ой у пана Барандика є в дворі віконце:
Так устає пан староста, що в полуднє сонце.
Ще сонічко не світило, а місяць не зійшов,
Коли Проценько Туманюк з Перехрестки вийшов.
Переночував дома ніч, переднував днину, —
Ой упали Туманюки в велику провину,
Ой упали у провину, зробили розбійство,
Ой ввійшло до Туманюків тверде здекуційство.
Убувайте постоліта, волоки ремінні;
А ввійшли до Туманюків два жовніри кінні
А там тоті жовніроньки єли воювати,
Що не можут Туманюків у руки дістати.
Що не можут їх дістати — що кому до того?
Вони берут із-за синів Тумана старого.
Вони Тумана узіли, до Кутів придали,
Прикували в криміналі ланьцухом до лави.
Туман каже: «Я тут сиджу не конче без вини,
Сесе міні не дивниця, бо за рідні сини».
Туманюки — гідні хлопці, вни си набік дали
А єк пішли в Молдавщину, зимку зимували.
А єк пішли в Молдавщину, зимку зимували,
Молдавської удовиці слугу підкликали:
«Єк ти, слуго, щіро служиш, єк ти тіжко робиш!
Ходи з нами на Лєччину у Жаб’є на здобич!
Ходи з нами, побратимку, не пожиєш смерти;
Бо не лишень три нас буде, найдеси й четвертий.
3 нами Семен Футюк піде, хоч не знає звичій,
Бо він у нас, Туманюків, щос грошей позичив.
А він зичив у нас гроші на Дмитра в вівторок,
А тих грошей небагато, лишень рублів сорок».
Ой єк прийшли до Семена, єли го вітати:
«Чи би не час, Семеночку, гроші нам віддати?»
«Ой коли вам треба грошей, йду грунт заложити,
Лиш най не йду в гайдамаки бити та й стрілити.
А коли вам треба грошей, іду грунт продати,
Лиш най не йду в гайдамаки бити та й рубати».
А єк єли до Семена мід, горівку пити,
Вони єли Семеночка з собов підмов’їти.
А кували зозулиці, кували, кували: —
«Ходи-но ти, Семеночку, на здобич із нами!»
Ой кувала зозуленька меже корчиками,
Вони Футюка Семена з собов підкликали.
У високій полонині отавка зелена,
Підкликали Туманюки Футюка Семена.
Ой у Проця Туманюка навхрест порошниці:
«Куди підем, годні хлопці?» — «Ходім до Марисі!»
А єк прийшли до Марисі: «Ба ци спиш, ци чуєш?
Пускай в дворок, Марисечко! Ци сама ночуєш?»
«Ой я вас, годні хлопці, в дворок не пускаю,
Кажіт відти, що є ваше, я в вікно віддаю».
«Подай-ко нам, Марисенько, білі сороківці,
Бо ми люде молодії, в руках нам топірці.
Подай-ко нам, Марисенько, паперові гроші,
Бо ми люде молодії і хлопці хороші.
Подай-ко нам, Марисенько, гвінтові рушниці!»
А вистрілив молод с креса вікном до світлиці.
«Подай ще нам, Марисенько, гроші-дев’їтаки!
Уже тобі не поможе ровта, Мочернаки».
А єк они Марисеньку пріч обрабували,
Але вийшли на царинку та й приночували.
Марисенька молоденька не засумувала,
Але до всіх Мочернаків на дух знати дала.
А єк она Мочернакам на дух знати дала?
Мала хлопчика одного та й того післала:
«Іди, синку, попід лісок та й не бійси вовків,
Лиш дай-но ти в село знати до всіх Мочернаків!»
«Ой помай-біг, Мочернаки! Єк ви ночували?
Туманюки Марисеньку пріч обрабували!»
Мочернаки — хлопці годні — креси набивали,
А єк пішли попід лісок, їх позасідали,
А єк пішли попід лісок, їх позасідали.
А вни Семена Футюка по воду післали.
Семен Футюк прихиливси с кіньви воду пити, —
Куля з ліса надлетіла, він упав забитий.
Єк другий Мочернак стрілив з пістоліта з лугу,
То потрафив і убив молдавського слугу.
А ще третій єк ізмірив із креса від лиця,
То потрафив і убив Туманюка Гриця.
Лиш Проценька Мочернака ручниця схибила,
Куля ремінь проломила, в рубель ся спинила.
А єк уздрів Проць Туманюк на себе негоду,
А він тогди поваливси пріч поза колоду.
Єк дав ногам поле знати та й ізбіг на потік,
Щире богу помоливси, іцо від ровти утік.
Щире богу помоливси та й вдавси в дорогу,
Лиш ухопив бордюг грошей, пороху піврогу.
А єк він тото ухопив, д’горі утікає,
Мочернаки, годні хлопці, креси набивают.
В головного Мочернака ще червоні очи, —
А єк пішов попід лісок, Тумана заскочив.
Єк заскочив Туманюка, сокиров махає,
А Туманюк не боїтси, бо два креси має.
Єк вистрілив оба креси, пороху піврогу,
То дав тогди поле ногам, а сам без дорогу.
Єк дав тогди поле ногам та й ізбіг за потік,
Щире богу помоливси, що від ровти утік.
Щире богу помоливси та й удавси в тугу,
А єк прийшов Туман домів та й гримнув ув угол.
А єк він ув угол гримнув, угли задрижали,
Там у них три любці були, всі три повставали.
Одна борше зажигає, друга дає їсти,
Трета іде го питати придибашки-вісти.
Одна борше зажигає, солонину крає,
Друга іде до віконця, Прося си питає:
«Добрий вечір, хлопче годний, єк же ви гостили?
А єкий ми тепереньки сон поганий снили!
А я такий сон приснила, що й не нагадаю:
Такий я єго приснила, що я си лупаю».
«Ой дівчино, сеї ночи на бідку нам пішло:
Єк на здобич наступали, то щос нас перейшло.
У високій полонинці, он там конец стаї,
Єк на здобич поступали, перейшов нас заїць.
А у Проця Туманюка стодола рублена».
Заплакала за Проценьком дівчина Олена.
«Не плач, не плач, дівчинонько, не вдавайся в тугу!
Ми зробили на Проценька кедровеньку труну».

Про Пилипка

На високій полонинці ізродили рижки,
Та ци підем, пане брате, навесні в опришки?
А вробімо топірчики та з самої стали,
Та не кличмо ми нікого, лише ідем сами!
А вробімо топірчики із самої міди,
Єк підемо у опришки, не зазнаєм біди!
А що у тій Чорногорі за вороні коні?
Ходім, брате, у опришки, чуєм за червоні!
Ой учуєм за червоні в пана молодого,
Та єк би їх та узіти з двора головного?
— Ой знаю я, пане брате, єк би їх узіти:
Молодого того пана до стіни прибити.
Ой прибити руки, ноги, ще межи плечима,
Щоби він сі на нас дивив чорними очима.
Єк мут ровту ізбивати, за нами гонити,
Ми будемо з файнов любков мід-горівку пити!
Будут ровту ізбивати та мут нас шукати,
Ми будемо з файнов любков пити та гуляти.
Закувала зозулечка, закувала жовта,
Здогонила ледіників на Рокиті ровта.
Ішли наші ледіники та все гомоніли,
Єк учули за ровточку, вни си розлетіли.
Але ішли ледіники самі побратими,
Один упав у негоду, всі єго лишили.
Ой імили Пилипика за білі рученьки
Та узіли Пилипика до невольниченьки.
Ой замкнули Пилипика у зелізні свірні
Та узіли провадити до самой Надвірні.
А я собі поворожу воском на порозі,
Та ци правда, що імили Пилипка в дорозі?
Єк я собі поворожу на ярій пшеници,
Ци то правда, що губили Пилипка в темници?
Вони єго та губили за топорец ясний,
А люди си дивували, єкий же він красний!
Ой люди си дивували, єкий він хороший,
А пани си дивували, кілько в него гроший!
Не пас Пилип штири роки ні кози, ні вівці,
Лише прятав у табівку білі сороківці.
Ой куєт ми зозулечка та коло Менчила,
Пилипкові співаночка уже си скінчила!

Про походження гуцулів

Я хочу вам сповістити, як то предки бились,
Та й розкажу, звідки в горах люди поселились.
Панувала колись шляхта, над людьми знущалась,
З предків наших кров невинна дармо проливалась.
Тато з мамою робили дармо п’ять днів пану
Та ще мусили хвалити систему погану.
Діти в школу не ходили, росли, як звірюки,
Лиш для панів школа була, а селянам — муки.
Продавали селян бідних та й не було ліку,
З красавиців українських робили публіку.
Тоді люди з України спільно згуртувались,
Відмовили труд даремний, шляхті збунтувались.
Збунтувались мозолисті ті селянські руки,
Щоб скинути ярмо шляхти, і скінчаться муки.
Як зібрала шляхта військо, ставили опори,
І мусили утікати козаченьки в гори.
І у горах поселились ці козацькі предки
І створили Гуцульщину — краси осередки.
Живуть в горах так, як орли, славні про них згадки.
Пам’ятайте, що гуцули — козацькі нащадки.

Про Андрія Вугринця

Ой ци сесе та не біда, ци се не унія,
Що ізтів наш Семеночок Вугринця Андрія.
Ой щоби був той Андрійко та єму не давси,
А там єго Семен ізтів, що не сподівавси.
Ой кує ми зозулечка, сіла на ліщину,
Підкликав Семен Андрія: — Ходім в Волощину,
Ходім-ко ми в Волощину межи чужі люде,
Гаразд тобі я винайду, гаразд тобі буде!
Із-за тої полонинки лошічок заквілив,
Той єму си порадував, за тото повірив.
Ой кує ми зозулиця, сіда на кленицу,
Ой они си вібирали з дому у п’єтницу.
Єк они си відбирали в п’єтницу із дому,
Недалеко они зайшли, лиш у Бервінкову.
Ой кувала зозулиця та й сіла на хобзу.
— Повернімо ми, Андрійку, на годину в коршму.
Ой кує ми зозулечка, сідає на вишню:
— Не пиймо тут горівочку, берім собі флішу.
Ой по чому четвертина, по тому й півкварта,
Ой не ходім ми крізь село, селом стала варта.
Ой не ходім ми крізь село, йдім крізь заріночки!
На каменец посідали пити горівочки.
На каменец посідали мід-горівку пити,
Семеночок лиш гадкує, єк Андрійка стіти.
Ой п’є Андрій горівочку, нічо не гадає,
Семеночок назад него сокирков махає.
Ой єк же він утів разок, другий раз махнувси,
Отак бо той Андрій упав, що й раз не кинувси.
Ой у моїм городечку зелененькі квіти,
Ой знав же він, єк істіти, не знав, де подіти.
Ой кує ми зозулечка, сіда на ворину;
Зібрав з него убранічко, забив го під кригу.
Одна річка тече горі, друга тече долів,
Єк він єго там поховав, та й вернувсі домів.
Єк війшов він додомочку, єв тіжко здихати,
Єв си в него рідний отец вже за все питати,
Єв си єго рідний отец та випитувати:
— Де ти подів Андрійчика, що го не видати?
— Ой він пішов у п’єтницу раненько від мене,
Загулили в Волощину єго два вірмене.
Ой куєт ми зозулиця високо при горбі:
— А відки то убранічко з Андрія на тобі?
— Я Андрія товариш є, дуже єго любив,
Я в Андрія-товариша лудинє відкупив.
Ой у мене в городечку дві березі білі,
Більше му си не минуло, лишень дві неділі.
Більше му си не привезло, се друга неділя,
Ой єк ізтів Семеночок Вугринця Андрія.
Вбрав Семенко убранічко, пришов погуляти,
А нашлисі годні газди, єли пізнавати.
Відтак другі легкі хлопці дали в село знати:
— Вийдіт-ко ви всі ватажки, хлопця ізв’їзати.
Ой єк вийшов той ватажко та став си питати:
— Де ти подів Андрієчка, що го не видати?
— Ой він пішов у п’єтницу раненько від мене,
В Волощину загулили єкіс два вірмене.
Ой кує ми зозулечка високо на горбі:
— А звідки то убранічко з Андрія на тобі?
— Я Андрія товариш є, дуже щіре любив,
Я в Андрія-товариша лудинє відкупив.
— Нас багато тут не прийшло, лишень штири люде,
За Андрія правду скажи, нічо ти не буде.
Єк не будеш за Андрія всу правду казати,
Буде тобі із-за нігтий крівця вісикати.
— Ой волію ватажкови правдочку сказати,
Єк мні має із-за нігтий крівця вісикати.
Ватажкови правду скажу, хоть най зараз гину,
А я істів Андрієчка та й забив під кригу.
Ой Андрійка молодого всі пішли шукати,
А Семенка молодого зараз будут брати.
Й у мене в городечку бобочок не жітий,
Найшли, найшли Андрійчика — під кригов істітий.
Берут, берут Андрійчика, на се не вважают,
Що Андрія крівця тече, та й не впроваджают.
Ой у мене в городечку два зелені бучки,
Ой вони єго принесли до Унуфреджучки.
Єк они єго принесли, поклали на браму,
Семеночка застав’яют: «Цілуй, Семе, в рану.
Єка в тобі, Семеночку, натуречка дивна,
Що ізтів ти Андрійчика, свого побратима.
Андрієчка мут ховати з ясними свічами,
Семеночка мут губити темними ночами.
Ой Андрійка поховали все попи та й дічки,
Семеночка мут губити страшні шибенички.
Єк они єго губили, людей ізгонили,
Аби люде на вказію таку си дивили.
Та най ідут старі люде та й маленькі діти,
Щоби єму бо й смерточку видіщу видіти.
Ой Андрійка молодого все мут споминати,
Семенкови молодому співанки складати.
Ой кувала зозулиця, кувала на стежці,
Семеночка повісили у Білоберезці.
Ой ви, люде молоденькі, кайтеси по мині,
Не ставайте у сім селі ні в жадній провині.
Хто з вас хоче щонайкраще лудинє носити,
Той най піде до багачє на рік си наймити.
— Я до газди та не пішов, на рік не наймивси,
Цілу днину за Андрійком з сокиров гонивси.
А хто цесу співаночку отак файно зложив,
Ой Анничка з Палагночков,— Андрій до них ходив.
Ой кувала ми зозулька в поду за горшками,
Невеличка співаночка все з придебашками.

Про гуцульську вроду

А ви, газди і газдині, прошу послухати,
Бо я хочу про гуцульську вроду розказати.
А ви станьте, подивіться на гуцульську вроду,
То пізнасьте, що то діти славного народу,
Що гуцулів виховують зелені Карпати,
А ту красу малювала українська мати.
Стан широкий та й високий, буйна головонька,
Очі чорні, брови повні, як у соколонька.
А гуцульські красавиці, боже, які гожі,
Очі сиві, брови тонкі, а личко, як рожі.
А які вни жартівливі, а які рухливі,
Ніколи ся не зажурять, вни завше щасливі.
Та й таку уже натуру всі гуцули мають,
Хоч би яка біда в світі, вни си не лякають.
А як вни си забавляють, як хочете знати,
І як храми відправляють, прошу послухати.
В нас у Жаб’ю храми роблять і люди ся сходять,
З усієї Гуцульщини на храми приходять.
На святу неділю рано, як дзвони задзвонять,
Таких людей ся ісходить, най господь боронить!
Старі газди з газдинями на конях верхами,
А молодші піхотою, дівки з легінями.
Як то пічнуть усі іти грунями, верхами,
Та сутками, облазами та й поміж лісами.
З усіх сторін ся ісходять, весело дивитись,
Вони ідуть перше в церкву богу помолитись.
Посходяться коло церкви, перше ся вітають:
«А як дужі, чи миром в вас?» — отак ся вітають.
«А як дужа, дівчинонько?» — легінь ся питає,
«Гаразд, як ви, легінику?» — вна відповідає.
А як вни ся так посходять, трохи поговорять,
Старші в церкві на колінах господу ся молять,
А молодші пастівником ся порозходили,
Одні йграють, ті співають, треті ся вморили.
Кругом церкви й пастівником усякого краму,
Там інвалід грає в ліру, співає «Варвару»,
Там старенький та й у дудку веселенько йграє,
Легінь стоїть коло нього, «гуцулки» співає:
«Ти, гуцуле з полонини, гуцуле ватаже,
Чому твоя гуцулочка «Помайбіг» не каже?»
«Якби моя гуцулочка «Помайбіг» казала,
То вна би си в полонині гуцулков не звала».
«Гуцулка мня породила, гуцулочка красна,
Як ся вбує, убереться, як зірниця ясна».
Третій грає на скрипочці, четверті співають,
А кругом їх обступили, весело слухають.
А які вни вивбирані, які всі хороші,
Молодиці, як зірниці, дівчєта, як рожі.
А парубки вивбирані, навхрест порошниці,
Сорочічки вишивані, трісунки блищітси.
Гачі чорні та й червоні, бартки мосіндзові,
А кожушки єровані, всякі колєрові.
А дівчата, послухайте, як ся убирають,—
Вни на храми, мов до шлюбу, себе украшають.
Вбуваються у капчіки гарно вишивані,
А постільці блискаються, мовби мальовані,
А на шиї коралики та згарди срібнії,
Запасочки з чеськов дрітев, як би золотії.
Отак то ся всі вбирають — гуцулки й гуцули,
Тим дивне є, хто не бачив, лишень про це чули.
— Куди підеш, де поглянеш,— весела година,
Так в розкошах проживала гуцульська родина.
Одні йграють у сопілки, другі у трембіти,
А як вийдеть народ з церкви, то нігде сидіти.
Тогди собі господарі гостей запрошають,
Бо тоді ся у гуцулів храми починають.
Господарі вдні з другими все ся набувають,
Отак воно всі гуцули у горах ся мають.
Забавляються усюди весело і мило,
Така врода це гуцульська, з неї не є диво.
І ми, браття, всі повинні про це пам’ятати,
Традицію усю рідну треба шанувати.
Ми повинні шанувати і ся не встидати,
Чужого ся научати, свого не кидати.
А йшов гуцул по горівку, гуцулка по воду,
Співаночку я ізкінчив про гуцульську вроду.