Про Пилипка

На високій полонинці ізродили рижки,
Та ци підем, пане брате, навесні в опришки?
А вробімо топірчики та з самої стали,
Та не кличмо ми нікого, лише ідем сами!
А вробімо топірчики із самої міди,
Єк підемо у опришки, не зазнаєм біди!
А що у тій Чорногорі за вороні коні?
Ходім, брате, у опришки, чуєм за червоні!
Ой учуєм за червоні в пана молодого,
Та єк би їх та узіти з двора головного?
— Ой знаю я, пане брате, єк би їх узіти:
Молодого того пана до стіни прибити.
Ой прибити руки, ноги, ще межи плечима,
Щоби він сі на нас дивив чорними очима.
Єк мут ровту ізбивати, за нами гонити,
Ми будемо з файнов любков мід-горівку пити!
Будут ровту ізбивати та мут нас шукати,
Ми будемо з файнов любков пити та гуляти.
Закувала зозулечка, закувала жовта,
Здогонила ледіників на Рокиті ровта.
Ішли наші ледіники та все гомоніли,
Єк учули за ровточку, вни си розлетіли.
Але ішли ледіники самі побратими,
Один упав у негоду, всі єго лишили.
Ой імили Пилипика за білі рученьки
Та узіли Пилипика до невольниченьки.
Ой замкнули Пилипика у зелізні свірні
Та узіли провадити до самой Надвірні.
А я собі поворожу воском на порозі,
Та ци правда, що імили Пилипка в дорозі?
Єк я собі поворожу на ярій пшеници,
Ци то правда, що губили Пилипка в темници?
Вони єго та губили за топорец ясний,
А люди си дивували, єкий же він красний!
Ой люди си дивували, єкий він хороший,
А пани си дивували, кілько в него гроший!
Не пас Пилип штири роки ні кози, ні вівці,
Лише прятав у табівку білі сороківці.
Ой куєт ми зозулечка та коло Менчила,
Пилипкові співаночка уже си скінчила!

Про походження гуцулів

Я хочу вам сповістити, як то предки бились,
Та й розкажу, звідки в горах люди поселились.
Панувала колись шляхта, над людьми знущалась,
З предків наших кров невинна дармо проливалась.
Тато з мамою робили дармо п’ять днів пану
Та ще мусили хвалити систему погану.
Діти в школу не ходили, росли, як звірюки,
Лиш для панів школа була, а селянам — муки.
Продавали селян бідних та й не було ліку,
З красавиців українських робили публіку.
Тоді люди з України спільно згуртувались,
Відмовили труд даремний, шляхті збунтувались.
Збунтувались мозолисті ті селянські руки,
Щоб скинути ярмо шляхти, і скінчаться муки.
Як зібрала шляхта військо, ставили опори,
І мусили утікати козаченьки в гори.
І у горах поселились ці козацькі предки
І створили Гуцульщину — краси осередки.
Живуть в горах так, як орли, славні про них згадки.
Пам’ятайте, що гуцули — козацькі нащадки.

Про Андрія Вугринця

Ой ци сесе та не біда, ци се не унія,
Що ізтів наш Семеночок Вугринця Андрія.
Ой щоби був той Андрійко та єму не давси,
А там єго Семен ізтів, що не сподівавси.
Ой кує ми зозулечка, сіла на ліщину,
Підкликав Семен Андрія: — Ходім в Волощину,
Ходім-ко ми в Волощину межи чужі люде,
Гаразд тобі я винайду, гаразд тобі буде!
Із-за тої полонинки лошічок заквілив,
Той єму си порадував, за тото повірив.
Ой кує ми зозулиця, сіда на кленицу,
Ой они си вібирали з дому у п’єтницу.
Єк они си відбирали в п’єтницу із дому,
Недалеко они зайшли, лиш у Бервінкову.
Ой кувала зозулиця та й сіла на хобзу.
— Повернімо ми, Андрійку, на годину в коршму.
Ой кує ми зозулечка, сідає на вишню:
— Не пиймо тут горівочку, берім собі флішу.
Ой по чому четвертина, по тому й півкварта,
Ой не ходім ми крізь село, селом стала варта.
Ой не ходім ми крізь село, йдім крізь заріночки!
На каменец посідали пити горівочки.
На каменец посідали мід-горівку пити,
Семеночок лиш гадкує, єк Андрійка стіти.
Ой п’є Андрій горівочку, нічо не гадає,
Семеночок назад него сокирков махає.
Ой єк же він утів разок, другий раз махнувси,
Отак бо той Андрій упав, що й раз не кинувси.
Ой у моїм городечку зелененькі квіти,
Ой знав же він, єк істіти, не знав, де подіти.
Ой кує ми зозулечка, сіда на ворину;
Зібрав з него убранічко, забив го під кригу.
Одна річка тече горі, друга тече долів,
Єк він єго там поховав, та й вернувсі домів.
Єк війшов він додомочку, єв тіжко здихати,
Єв си в него рідний отец вже за все питати,
Єв си єго рідний отец та випитувати:
— Де ти подів Андрійчика, що го не видати?
— Ой він пішов у п’єтницу раненько від мене,
Загулили в Волощину єго два вірмене.
Ой куєт ми зозулиця високо при горбі:
— А відки то убранічко з Андрія на тобі?
— Я Андрія товариш є, дуже єго любив,
Я в Андрія-товариша лудинє відкупив.
Ой у мене в городечку дві березі білі,
Більше му си не минуло, лишень дві неділі.
Більше му си не привезло, се друга неділя,
Ой єк ізтів Семеночок Вугринця Андрія.
Вбрав Семенко убранічко, пришов погуляти,
А нашлисі годні газди, єли пізнавати.
Відтак другі легкі хлопці дали в село знати:
— Вийдіт-ко ви всі ватажки, хлопця ізв’їзати.
Ой єк вийшов той ватажко та став си питати:
— Де ти подів Андрієчка, що го не видати?
— Ой він пішов у п’єтницу раненько від мене,
В Волощину загулили єкіс два вірмене.
Ой кує ми зозулечка високо на горбі:
— А звідки то убранічко з Андрія на тобі?
— Я Андрія товариш є, дуже щіре любив,
Я в Андрія-товариша лудинє відкупив.
— Нас багато тут не прийшло, лишень штири люде,
За Андрія правду скажи, нічо ти не буде.
Єк не будеш за Андрія всу правду казати,
Буде тобі із-за нігтий крівця вісикати.
— Ой волію ватажкови правдочку сказати,
Єк мні має із-за нігтий крівця вісикати.
Ватажкови правду скажу, хоть най зараз гину,
А я істів Андрієчка та й забив під кригу.
Ой Андрійка молодого всі пішли шукати,
А Семенка молодого зараз будут брати.
Й у мене в городечку бобочок не жітий,
Найшли, найшли Андрійчика — під кригов істітий.
Берут, берут Андрійчика, на се не вважают,
Що Андрія крівця тече, та й не впроваджают.
Ой у мене в городечку два зелені бучки,
Ой вони єго принесли до Унуфреджучки.
Єк они єго принесли, поклали на браму,
Семеночка застав’яют: «Цілуй, Семе, в рану.
Єка в тобі, Семеночку, натуречка дивна,
Що ізтів ти Андрійчика, свого побратима.
Андрієчка мут ховати з ясними свічами,
Семеночка мут губити темними ночами.
Ой Андрійка поховали все попи та й дічки,
Семеночка мут губити страшні шибенички.
Єк они єго губили, людей ізгонили,
Аби люде на вказію таку си дивили.
Та най ідут старі люде та й маленькі діти,
Щоби єму бо й смерточку видіщу видіти.
Ой Андрійка молодого все мут споминати,
Семенкови молодому співанки складати.
Ой кувала зозулиця, кувала на стежці,
Семеночка повісили у Білоберезці.
Ой ви, люде молоденькі, кайтеси по мині,
Не ставайте у сім селі ні в жадній провині.
Хто з вас хоче щонайкраще лудинє носити,
Той най піде до багачє на рік си наймити.
— Я до газди та не пішов, на рік не наймивси,
Цілу днину за Андрійком з сокиров гонивси.
А хто цесу співаночку отак файно зложив,
Ой Анничка з Палагночков,— Андрій до них ходив.
Ой кувала ми зозулька в поду за горшками,
Невеличка співаночка все з придебашками.

Про гуцульську вроду

А ви, газди і газдині, прошу послухати,
Бо я хочу про гуцульську вроду розказати.
А ви станьте, подивіться на гуцульську вроду,
То пізнасьте, що то діти славного народу,
Що гуцулів виховують зелені Карпати,
А ту красу малювала українська мати.
Стан широкий та й високий, буйна головонька,
Очі чорні, брови повні, як у соколонька.
А гуцульські красавиці, боже, які гожі,
Очі сиві, брови тонкі, а личко, як рожі.
А які вни жартівливі, а які рухливі,
Ніколи ся не зажурять, вни завше щасливі.
Та й таку уже натуру всі гуцули мають,
Хоч би яка біда в світі, вни си не лякають.
А як вни си забавляють, як хочете знати,
І як храми відправляють, прошу послухати.
В нас у Жаб’ю храми роблять і люди ся сходять,
З усієї Гуцульщини на храми приходять.
На святу неділю рано, як дзвони задзвонять,
Таких людей ся ісходить, най господь боронить!
Старі газди з газдинями на конях верхами,
А молодші піхотою, дівки з легінями.
Як то пічнуть усі іти грунями, верхами,
Та сутками, облазами та й поміж лісами.
З усіх сторін ся ісходять, весело дивитись,
Вони ідуть перше в церкву богу помолитись.
Посходяться коло церкви, перше ся вітають:
«А як дужі, чи миром в вас?» — отак ся вітають.
«А як дужа, дівчинонько?» — легінь ся питає,
«Гаразд, як ви, легінику?» — вна відповідає.
А як вни ся так посходять, трохи поговорять,
Старші в церкві на колінах господу ся молять,
А молодші пастівником ся порозходили,
Одні йграють, ті співають, треті ся вморили.
Кругом церкви й пастівником усякого краму,
Там інвалід грає в ліру, співає «Варвару»,
Там старенький та й у дудку веселенько йграє,
Легінь стоїть коло нього, «гуцулки» співає:
«Ти, гуцуле з полонини, гуцуле ватаже,
Чому твоя гуцулочка «Помайбіг» не каже?»
«Якби моя гуцулочка «Помайбіг» казала,
То вна би си в полонині гуцулков не звала».
«Гуцулка мня породила, гуцулочка красна,
Як ся вбує, убереться, як зірниця ясна».
Третій грає на скрипочці, четверті співають,
А кругом їх обступили, весело слухають.
А які вни вивбирані, які всі хороші,
Молодиці, як зірниці, дівчєта, як рожі.
А парубки вивбирані, навхрест порошниці,
Сорочічки вишивані, трісунки блищітси.
Гачі чорні та й червоні, бартки мосіндзові,
А кожушки єровані, всякі колєрові.
А дівчата, послухайте, як ся убирають,—
Вни на храми, мов до шлюбу, себе украшають.
Вбуваються у капчіки гарно вишивані,
А постільці блискаються, мовби мальовані,
А на шиї коралики та згарди срібнії,
Запасочки з чеськов дрітев, як би золотії.
Отак то ся всі вбирають — гуцулки й гуцули,
Тим дивне є, хто не бачив, лишень про це чули.
— Куди підеш, де поглянеш,— весела година,
Так в розкошах проживала гуцульська родина.
Одні йграють у сопілки, другі у трембіти,
А як вийдеть народ з церкви, то нігде сидіти.
Тогди собі господарі гостей запрошають,
Бо тоді ся у гуцулів храми починають.
Господарі вдні з другими все ся набувають,
Отак воно всі гуцули у горах ся мають.
Забавляються усюди весело і мило,
Така врода це гуцульська, з неї не є диво.
І ми, браття, всі повинні про це пам’ятати,
Традицію усю рідну треба шанувати.
Ми повинні шанувати і ся не встидати,
Чужого ся научати, свого не кидати.
А йшов гуцул по горівку, гуцулка по воду,
Співаночку я ізкінчив про гуцульську вроду.

Про полонину

Як хочете, милі браті, красу верхів знати,
Вийди собі в Кедроватий та й дивися, брате.
Подивися у Гаджіну, там орли літають,
Та вни, браті, у тих Шпицях свої гнізда мають.
А може ви ще не чули, що то є за Шпиці,—
То є такі дивні скали, єк стовби з єлиці.
А в тих скалах, єк у місті, галасу та крику:
Усі птахи отам мають свободу велику.
Та найвище буйний орел свій осідок має,
Трохи нижче пишний готур та й пугач дрімає.
А ще нижче всякі такі полонинські птахі —
Менші, більші, просто дикі, всєкі, не однакі.
А на Ріжі росте кедра — пишна та зелена.
Межи Сиглув страшний Жереп та й Гадя погана.
А на Сиглу дивитиси: пишно виглєдає,
Бо вна вовків та медведів у собі кохає.
Серед Сигли широкої явір розвивавси,
А на Згари з овечками вівчєр показавси.
Та на Згари з овечками вівчєр показавси,
Та він фівкнув та в флоєрку пишно розійгравси
А овечки в колокольці та дзвоночки дзвонять,
Вівчарики з бовчарями худібку хоронять.
Та фівкають та вівкають та заочікають,
Єк вівчарі на полуднє вівці навертають.
Єк вівчарі на полуднє вівці навертають,
То здається, усі верхи тогди си ківають.
Та єк зачне коло стаї ватаг трембітати,
То не мож си наслухати та й налюбувати.
Всьо гуляє, всьо співає, всьо си набуває —
Отаку-то полонинка свою красу має.
Та я озьму відеречка та по воду тешу,
А я все це правду кажу, ніц нічо не брешу.

Марічка і Довбуш

Та Марічка молоденька зразу двох кохала:
Василя, синка багатих, і Довбуша мала.
Говорила Олексику: «Кинь писать, читати,
Вже Василь поїхав в місто — прошу ночувати».
І пішов до неї легінь, запитав у хаті:
«Ци ж твій дєдя та не проти, ци мені хоч раді?
Може, злоє в тому буде, ци сама ти потім
Розчаруєшся у цему, ринеш у скорботи?»
А Марічка, що як ружа в красоті буяла,
Пригорнулась до Олекси, серцем запевняла:
«Ні, не зраджу я ніколи тебе, голубоньку,
Буду вірна лиш одному всю свою судьбоньку».
Але поки йшла між ними оця щира мова,
Паничі, ті хижі круки, готували змову.
І Василь почав зловіщо: «Треба так зробити,
Як настане темна нічка, то Олексу вбити!»
Не погоджувався другий: «Якби-с не схибити,
Бо Олекса такий моцний, може й нас згубити!»
Знов Василь йому одвітом: «Не самі ми йдемо,
Завітаєм до Федівки і його візьмемо».
Та пішли, і вже ватагов — до вікна Марічки:
«Відчини!» — Василь озвався в часі невеличкім.
Дівка зблідла і упала Олексі на груди:
«Заховайся, серце чує, що тут злеє буде».
Та Олекса їй відмовив: «Я ся їх не бою,
Маю шаблю ладовеньку — як бур’ян зрубаю.
Маю гвери два і кулі, постріляю клятих!
Не полохайся, пускай-но паничів до хати!»
Приступила Маріченька до порогу мліло
І білою рученькою двері отворила.
Увалилось у колибу п’ять врагів заклятих,
Поміж них за отамана Василь Пелихатий.
«Ну, Олексо,— вирік панок,— з Марічков фіглюєш?»
А Олекса йому гостро: «Як видиш і чуєш!»
Ой скипів же ворог в злоті, вихопив пістоля,
Глипнув сніп вогню червоний, ледь Олекса встояв.
Запізнився легінь-лицар, щоб ся боронити:
Кров гаряча з його тіла стала річков лити…
Ой не стало того сонця, що світило людям,
Вже Олексино серденько битися не буде.
Посмутніли сиві гори, доли помарніли
І столітнії смереки журно гомоніли.
Навіть трави, й ті росою плакали рясною,
Щоб народ усе те видів та постав до бою.
Аби взяв у руки стрільби, знищив панських круків
І здобув собі свободу, дітям і онукам.

А хто хоче про Довбуша співаночку знати

А хто хоче про Довбуша співаночку знати,
То най трошки прослухає,— можу заспівати.
А був колись файний легінь на всю полонину,
Та прославився навіки на всю Верховину.
А цей дуже файний легінь панам не здавався,
Та мав він велику силу й Довбушем назвався.
А як ходив з опришками, то був дуже пильний,
Ніхто не міг його вбити, бо був дуже сильний.
Зібрав собі він легінів, котрі були славні,
Та пішов аж к Чорногорі в ліси дуже темні.
А в той час на Україні пани панували
Та у містах і у селах людей грабували.
А як узнав про це Довбуш, дуже зажуривси
І з своїми опришками на села спустивси.
Ходили вни в міста й села і в усі оселі
Та чули вни серед людей вісті невеселі.
Пани людей грабували, грабуючи, били
Та великі вни нещастя із людьми робили.
Де опришки не ходили і де не бували,
То відплачувались панам, котрі грабували:
Усе в панів грабоване вони відбирали,
Закликали д’собі людей і їм віддавали.
А пани, як про це вчули, що мають робити,
Задумали вни славного Довбуша убити.
Тоді пани розлючені хотіли схитрити
І славного ватажечка живого зловити.
Зібрали вони ватагу панів череватих,
Ходять, Довбуша шукають по усіх Карпатах.
Ідуть пани в одне село Довбуша шукати,
А опришки із Довбушем — у друге тікати.
А як прийдуть в село Жаб’є, Довбуш не журивси,
Бо він уже з опришками в Косові впинивси.
Зачєв Довбуш ’дного разу опришкам казати:
«Та підемо завтра в Космач і там будем спати».
А в Космачі в Горішньому вишня розцвіталась,
І там жила його любка, Дзвінка називалась.
Ті опришки — файні хлопці — стали йму казати:
«Та не хочем ми, ватажок, в Космач вирушати».
А як Довбуш цисе узнав, то став, зажуривси:
«Ви, як хочете, лишайтесь, а я б не лишивси».
А ішли вони у Космач через Косів, Кути,
Не знав Довбуш, що вже сюди йому не вернути.
Прийшов Довбуш та й у Космач, до Дзвінки під хату,
Та не знав він, що тут віддасть свою душу кату.
А як вступив він до хати, до своєї Дзвінки,
То від стрілу од Штефана здригнулись одвірки.
Упав Довбуш поранений і став говорити:
«Покличте всіх ледіників, най йдуть си дивити,
Та най вни си та й подив’є і най подумают,
Що мали вни ватажечка, а тепер не мают».
А як Довбуш уже видів, що буде конати,
То до своїх ледіників він став промовляти:
«Гей, ви, хлопці-ледіники, не шкодуйте сили,
Бийте панів-грабівників, як мене вни вбили.
Візьміть мене, ледіники, на топірці свої,
Занесіть мні аж у гори, в давні ліси мої.
Поховайте в Чорногорі на самій вершині,
Будуть знати, що був колись Довбуш в Верховині»