Видимо й невидимо

Був собі пан та лакей. То, як були ще вони малими, так укупі грались і усе у них зарівно; а як став панич паном, то так зненавидів того лакея, що давай вигадувати та приказувати, щоб він зробив те й те, та усе таке, щоб його можна було знищити. Усе те лакей поробить, живим і вернеться.
От раз загадує йому:
— Принеси мені, — каже, — Видимо й Невидимо.
Той іде — плаче, та й прийшов десь у ліс, та такий страшенний, що і господи! Дивиться — стоїть хатка, він і пішов у ту хату та й заховався під припічком. Коли це був обід, приходить дід та й гукає:
— Видимо й Невидимо, подай стіл!
Тут відразу де не взявся стіл, а на ньому усякі напитки і наїдки.
От дід напився, наївся та:
— Видимо й Невидимо, прибери!
Зараз де все оте і поділось.
А той лакей з-під припічка усе те бачить. От як дід пішов, лакей виліз.
— Ану, — каже, — і я зажадаю того собі. Видимо й Невидимо, подай
стіл!
Зараз де що і взялось. Він напився, наївся, тоді і питає:
— А що, Видимо й Невидимо, може, тобі у цього хазяїна набридло?
— Та набридло, — каже.
— Так ходім зо мною.
— Ходім.
Ото і пішли. Він що версту відійде — гукає:
— Видимо й Невидимо, чи ти тут?
— Тут, тут, хазяїне, іди, не бійсь, я не останусь.
Коли це ідуть, бачить він, що покої будуються, людей нікого не видно, а один тільки топір: сам і теше, сам і рубає, а що треба підняти, топір устромиться — сам і нагору витягне. Видимо й Невидимо йому і каже:
— Проміняй мене на топір-саморуб, а я у тебе знов буду, як тільки гукнеш.
От то тільки сказано, а тут і дідок іде, він і каже:
— Проміняй мені, діду, цей топір на Видимо й Невидимо.
— Яке ж воно?
Він тоді зараз:
— Видимо й Невидимо, подай стіл!
Де що і вродилось. Дідок напився, наївся.
— Це, — каже, — добра штука! Чому не проміняти?
Та й віддав йому той топір.
От він вийшов за кряж та:
— Видимо й Невидимо!
— Тут, тут, хазяїне, коло тебе,— озивається.
От випало йому знов йти лісом. Іде він і бачить, що скаче кругом лісу ломачка, а в лісі ходить дідок.
— Що це,— питає,— діду, у тебе таке?
— Та це ломачка-самобійка, ось дивись.
— Ану, — каже, — дубинко-самобійко, ходи!
Та ломачка як почала скакати! Що не скочить, то дуба ізвалить, то ізвалить.
Він тоді до свого:
— Видимо й Невидимо, подай стіл!
Зараз де що і взялось. Дід напився, наївся та й пристав на нього:
— Проміняй мені його на ломачку-самобійку та й проміняй.
А Видимо й Невидимо і каже йому:
— Та й проміняй, бо я знов у тебе, як гукнеш, буду.
Він проміняв, узяв ту ломачку-самобійку, вийшов з лісу та:
— Видимо й Невидимо!
— Тут, тут, хазяїне, коло тебе.
Ось приходять вони у місто. Зайшов він у трактир, зараз як закомандує:
— Видимо й Невидимо, подай стіл!
Відразу де що і взялось. Він напився, наївся та ще коло себе чоловік десять нагодував та тоді:
— Видимо й Невидимо, прибери!
Де що і поділось.
А у тому трактирі гуляв вояк, побачив та й каже:
— Це ще не штука, а от штука! Ану, прути, нуте!
Де не взялись прути, як заходились, так коло нього аж свистять.
— Ось проміняй, — каже, — мені на твоє Видимо й Невидимо.
А Видимо й Невидимо:
— Та проміняй, — каже, — я знов у тебе буду.
Він проміняв його на ті прути, та тільки вийшов за місто та:
— Видимо й Невидимо!
— Тут, тут, хазяїне, не бійсь, — озивається.
От прийшов він до того свого пана, а у нього саме гості були, та сусідів понаїздило такого! Пан як побачив, що він вернувся, та кричить:
— Ей, подать канчук.
— Ні, — каже, — підожди! Бий гостей, ломачко-самобійко!
Як почала та ломачка гостей чистити! Що побила, а що повтікали.
Він тоді до прутів:
— Прути, нуте.
Як візьмуться ж ті прути коло пана! От як відчистив добре пана, що той йому нічого вже не каже, тоді давай будуватись. Ломачка-самобійка дуби валить, топір-саморуб сам таскає, сам рубає, сам і теше, а він тільки походжає і приказує.

А

Мольфар Світован в Жаб’ю

Скаравши в Кутах пана Гурського, подався Світован в гори. В Криворівні подарував огиря Юрі Бендейчуку, що кохався в конях, пішов далі пішки. З Жаб’я-Центра навернув на гору Швейкову до Микули Постолєнника, що шив колись постоли Світовановим опришкам. Прізвища Микули теж ніхто не знав, крім нього самого. За вправні руки до постолів дали йому опришки таке прізвисько.
Побачивши Світована у своїй хатині, старий одівець зрадів, як мала дитина.
— Пилипку любий та пишний! Так сми си зрадував то-бов, єк ангелом господним. Може би ти мені шош поміг, бо вчепила си мене тєженька біда — панцка напасть.
— Та єк зможу, Микулко. Лиш скажи, шо тебе найшло, — мовив поважно Світован.
— Та таке, Пилипку, шо нема шо в дві трісці взєти. Єкас бесчесть, всох би їй єзичок, розказала панови, шо я вмію робити файні постоли. Вчула це єго паня та й забагла постільців з гадючої шкіри. Викликав мене пан та й питає:
— То ти Постолєнник?
— Та я, проше пана, а що?
— А то, що маєш вшити моїй пані постільці з гадючої шкіри.
— Паночку любий, та хто таке чув? Але він не дав мені договорити. Вперезав мене нагайков, шо я звивси, єк червак, Бог би єго побив тєжким побивачем!
— А то забаг змерзлого в петрівку, — засміявся весело Світован.
— Та тобі добре смієтиси, а мені хоть на старість з хати тікай та в хованки йди. Сказав, шо єк до тижня не вшию, то накаже мене на покай завісити в Жеб’ю, шоби люди знали, шо значіт непослух.
— Свищи на то, Мику. Ше й ти засмієшси, єк пан заплаче, — заспокоїв Микулу Світован.
Брехнула кутюга. На подвір’ї почувся тупіт кінських копит. П’ять гайдуків з паном Щекальським злізли з коней і підійшли до вікна.
— Гов-гов! Ану, старий корзане, вийди з хати! — закричав один з них.
Вийшли обоє.
“Я думав, єк єго суда спровадити, а він сам прийшов”, — шепнув мольфар сам до себе.
— Цего хлопа знаю, а ти, дзяду, що за один, звідки? — звернувся пан до Світована.
— З усего світу, пане, — відповів мольфар, посміхаючись.
— Ти як розмовляєш з паном? — скипів пан.
— По-нашему, паночку.
Замахнувся пан нагайкою, але його рука закаменіла в повітрі. Гайдуки витріщили очі з дива. А Світован, дивлячись у панові витріщені очі, промовляв глузливим голосом:
— Єк хочете знати, паночку, то я вам скажу. Лиш не бийтеси, бо то нефайно для пана. Єк це так прийти в гості до газди та й на єго гостя руку здоймати? А я вам хочу помочи. Вчув я, що вашя паня хоче мати постільці з гадючої шкіри. А шо ви з панев дуже добрі, то гріх вас не послухати. Зараз вам і шкірочка буде.
І засвистав сумно, протяжно. На подвір’я почали стягатися змії з усіх сторін. Тривожно зафоркали коні. Гайдуки, забувши про пана, посідали швидко на коней та й погнали в Жаб’є, аж закурилося. Пан хотів утекти, але якась невидима сила міцно тримала його за убрання. А Світован глузував, аж гадюки дивувалися, піднявши в гору голови.
— Вибирайте, паночку, єку хочете шкірочку: черлену, чорну, сорокату…
— Хто ти, дзяду? — насилу видавив пан.
— Я мольфар Світован, — відповів гордо старий.
— Ой, Єзус Марія! Ратуйте! Відпусти мене, дзяду, не вбивай!
— А я й не думаю вбивати. Хіба бих дав тебе на шніданок оцій галиці. Але я й це нероб’ю. Забирайси з паном Богом на дідчу маму, аби й твого панцкого духу не було! — проказав гнівно мольфар.
Пан побіг щосили вдолину. Свиснув мольфар ще раз і гадюк мов не було.
— Не знаю, братчику, єк тобі відшенуватиси, — дякував Постолєнник.
— Не треба нічо. Ади звари бігом для мого Щезника молока солодкого і несолену кулешу, бо добре тримав пана за барки, — мовив, сміючись, Світован.
З того дня пан Щекальський звихнувся з розуму. До самої смерті говорив про гадюк, які його переслідують. Так і помер божевільним.

Спільник

Раз Іван побачив таке: лисиця тягнула рака в кущі, а рак лисицю — в ставок.
Хлопець недовго думав, зловив їх і в мішок кинув. Несе до пана і прикидає, що пан дасть.
Назустріч ішов багач. Побачив, що мішок ворушиться, гарчить, і спитав:
— Що в тебе там?
— Такого дива й діди твої не бачили, й діти не побачать,— похвалився Іван і показав свою здобич.
— А куди йдеш? — допитувався багач.
— Ніби й не знаєш, що за таке диво пан найліпше заплатить.
Багач давно хотів заслужити панової ласки.
— Іванку, відпродай мені половину чуда. Підемо разом до пана. Ти будеш торгуватися, а платню поділимо наполовину. Я буду твоїм спільником.
Купив багач в Івана за десять золотих половину чуда, і обидва до пана йдуть. В дорозі багач почав виривати мішок від Івана.
— Дай, бо я собі купив! — кричав він.
— Цить, я дарую тобі й свою половину, — втішав Іван багача.
Прийшли до пана. Багач нараз почав кланятися:
— Я приніс до вас, пане, велике диво. Тут воно, в Івана.
— Не бреши, бо приніс я, — каже Іван. — Ти лише мій спільник.
— То що б ви хотіли за таке диво? — питає пан.
— Нам не випадає просити, — каже багач і штовхає ліктем Івана.
— Ти мовчи, — каже Іван, — я маю торгуватися. Ми не хочемо грошей, най нам дасть пан по двадцять п’ять палиць.
Мусив багач лягати на стілець. Панським слугам не треба було два рази казати. Багач ледве встав, як вирахували йому двадцять п’ять палиць.
— А тепер ти, Іване, лягай,— наказує пан.
— Я б ліг, — відповідає Іван. — Та мав я із своїм спільником догоду, що й мою половину платні він дістане.
Мусив багач ще раз на стілець лягати.
А Іван пішов радий, що провчив багача.

Чому козак схожий з паном

Це було на Волині. У одного пана було багато маєтків. От приїхав той пан якось у свою слободу, а управитель і прислав до його козака з паперами з другої слободи. Глянув пан на козака — здивувався: мов вилитий другий він сам стоїть перед ним. От і питає козака:
— Чи не була твоя мати прачкою у горницях у мого батька?
— Ні, ніколи, не була, — озвався козак, — тільки мій батько вісім літ топив у горницях груби за старої пані.

Садівник Лазар

Де не глянеш — сади й сади. Розлогі, кучеряві, замріяні. Навесні не видно села — все заховане в білозеленому океані духмяного цвіту. Пройдеш все Прикарпаття вздовж-впоперек, та не знайдеш кращих садів, а смачніших фруктів і з тридесятими землями не знайдеш. Ці сади — краса і гордість села, вирощених працелюбними трудівниками на пісних неврожайних землях, що зуміли перетворити свою оселю в райський куточок. А зветься це село Старі Кути, що в минулому було пристановищем для всіх, хто ховався від панської неволі, кому була дорожчою за життя мати-свобода.
В давнину тут росли одні верби. Першим розвів фруктові сади мудрий кріпак Лазар, що все знав, все вмів зробити, з розумом якого ніхто не міг зрівнятися: ні з кріпаків, ні вчених панів. Був він підданим лихого пана Дябельського, що хоч рахувався найрозумнішим серед панства, проте не міг вистояти його розум проти хлопського.
Тоді був Лазар молодим парубком, сиротою без батька, без роду. Платив панові данину медом, хутром з куниць і водяних видр, рибою з Черемошу, бо сам був неабияким пасічником, мисливцем і рибалкою.
Одного сонячного дня, спускаючись з гори Сокільський, він побачив, як панова дочка Уршуля, прив’язавши коня до смереки, роздягнулася і кинулася в Черемош. Поки плавала біля берега, все було гаразд. Наколи хвилі віднесли її на середину ріки, сталося лихо. Пінисті габи, злісно зареготавши, почали крутити нею, мов веретеном.
— Рятуйте! — закричала панянка страшним голосом.
Шалений крутіж тягнув її на дно. Вона зникла серед розгуляних хвиль, тільки її русяві коси билися на поверхні, немов гірська риба.
Лазар, не роздумуючи, рисем скочив з берега в розгніваний Черемош. Намотавши її коси на свою дужу руку, ледве притягнув дівчину до берега. Витрясши з неї воду, він довго-довго зачарованими очима дивився на голу панянку, що чарівною русалкою лежала на піску у своїй справжній неповторній красі. Не витерпів легінь. Поцілував її раз, другий, третій…палко, пристрасно, шалено…
Затрубили мисливські роги. Дивну пару обступили панські слуги на чолі з паном, що вертав з полювання.
— Що робиш, хаме! — закричав пан. — Повісити його!
— Він мені, тату, врятував життя, — тихо проказала панянка.
— Що ж, завтра приходь по нагороду. А тепер марш додому!
На другий день став Лазар перед паном.
— Даю тобі сто дукатів за те, що врятував мою дитину.
А за те, що ти посмів бачити її голу, та ще й осквернити панські вуста хлопськими губами, накажу виколоти очі.
— Сховайте, пане, дукати доньці в придане. Не моя вина, що побачив її голою. Я ж її не роздягав. Інший на моїм місці теж би не витримав.
Все одно залишишся без очей за свою зухвалість.
— Цю пригоду бачитиму і незрячим. Вона не в очах, а в пам’яті.
— Бачу, що ти не лише відважний, але й хитрий. Відпущу тебе з кріпацтва на волю, але перш за все поший моїй доньці хутро з тварини, яка живе не на землі, ні під землею, ні на воді, ні під водою і не в повітрі. Ти, кажуть, добрий мисливець.
— Гаразд, пане. Але назвіть мені ту тварину. Я її вполюю і пошию з неї хутро.
— От, хлопська бестія! — здивувався пан. — Приведи мені коня, та такого, щоб не був ні чорний, ані білий, ні буланий, ні вороний, не сивий, ні червоний… Тоді поїдемо удвох на полювання і я тобі покажу ту тварину.
— І це зроблю, ясний пане. Лише скажіть, в який день привести вам такого коня. Бо цей день не буде ні понеділок, ні вівторок, ні середа, ні четвер, ні п’ятниця, ні субота, а неділя тим більше ні. Це святковий день.
Здивувався пан з хлопського розуму, однак панська пиха брала своє.
— Приймай, хлопе, останню умову. Бачиш оцю вербу, що біля мого подвір’я? Зародить вона груші, відпущу тебе на волю. Якщо ні, то сконаєш такою страшною смертю, що й Луципер здригнеться від твоїх мук!
Лазар попросив принести йому пилку, ножик, смоли і бджільного воску. Обрізавши гілля, він розколював залишені стовбури ножиком, впихав у розколини якісь патички і засмолював їх розтопленою смолою з воском. Прийшла весна і недавня верба налилася молоденькими зеленими грушами, що при кінці літа стали жовті, як віск, з медовим запахом.
Задавили хлопські груші панське горло. Сам Луципер прийшов по душу пана Дябельського. Пані з дочкою, залишивши свій двір, втекла до Варшави, заказуючи всім панам, не пхатися в це село, де живуть небезпечні чарівники, ще все вміють і нікого не бояться.
А садівник Лазар жив ще довгі роки, навчаючи своїх односельчан розводити фруктові сади.
Навесні дівочиться діброва, Голубу запаску одяга.
Не сумуй за мною, чорноброва, Солоденька любко дорога.
Кресну громом барткою об скелю, викрешу я іскорки-зірки.
Синій плай до тебе ними встелю й розсію зоряні квітки.
Я для тебе, верховинко гожа, Білу хмару простелю до ніг.
І Черемош сивий заворожу, Зупиню його нестримний біг.

Яка різниця між мужиком і свинею

Колись одному мужикові треба було кудись поїхати залізницею. Поїхав він, але на якомусь вокзалі, де він пересідав на другий поїзд, хотілось йому поїсти. Шукав, шукав місце коло столу — ледве знайшов, бо народу була сила.
Тільки почав там їсти, як тут де не візьмись якийсь вертлявий панок з склянкою чаю в руці. Став біля мужика та й дивиться на нього, ніби каже: «А уступи-но, мужиче, місце для пана».
Але мужик був собі не з боязких — їсть, і ні гадки. Тоді панок і каже голосно, так, щоб мужик почув, до інших панків, що сиділи кругом:
— А скажіть-но, вельможні панове, яка різниця між мужиком і свинею? — І, сьорбаючи чай навстоячки, дивиться на мужика.
А мужик, не довго думаючи, та:
— Різниця є, пане!
— Яка?
— Та така, що мужик їсть сидячи, а свиня стоячи.

Панам всюди добре

Іде бідний мужик дорогою, а пан їде шістьма кіньми. І питає його пан:
— А звідки ти, чоловіче?
А він каже:
— З тамтого світу.
— А що наші батьки там роблять?
— А що ж, вельможний пане? Панам всюди добре: в котлах сидять, люльки палять, а бідний мужик дрова рубає і під ними палить!