Дві думки

Віз селянин на ярмарок пана; тільки дорогою вісь зламалась, мусили заночувати серед шляху.
— Ну, що ж, ласкавий пане, — каже селянин, — я тому не винен, що так сталося, але вже тепер укладайтеся спати де хочете.
Ну пан ліг на килимку під деревом, а фурман біля коней, на облозі (наглядати, щоб часом коней не покрали). Літньої пори ніч тепла, а зоряно так, що й не надивитись. Лежать вони та й думають кожен про своє.
Пан лежить, дивиться на небо та й метикує:
— Отже й на небі не одинаково: одні зорі менші, другі більші, знати б то шляхетніші, благородніші. А цікавий би я знати, за кого ж місяць поміж зорями; чи то за короля, чи то за попа.
Селянин дивиться, дивиться на небо та й каже:
— Хороше, господи, як хороше на небі святому, а все ліпше, що небо так високо, а то б люди й небо помежували — вельможі та дужі забрали б більші кутки, а іншим би дістались менші, а як кому, то й нічого не дісталось би.

Як пан Каньовський почув правду у вічі

Їхав один хлоп, і коли зблизився вже недалеко води, надійшов Каньовський і просить того хлопа, аби його через воду перевіз. А Каньовський був переобраний в хлопськім сіряку, на голові мав кучму [шапку] хлопську, вівсяним перевеслом підперезаний.
Коли заїхав у воду, ґазда став кобилу напувати серед води, кобила почала мочитись…
Хлоп той каже:
— О, ти маєш розум, як пан Каньовський.
Їхали вони коло одної корчми, і казав Каньовський орендареві дати тому хлопові півкватирки горілки за те, що його перевіз через воду і кавалок дороги з ним їхав.
Аж тут над’їздять козаки Каньовського і питаються:
— Чи немає тут нашого пана?
Коли козаки над’їхали, Каньовський каже до того хлопа:
— Що ти казав там в воді, що твоя кобила такий розум має, як пан Каньовський?
А хлоп каже:
— А нащо ж воду до води лити, коли там води є досить? Так, — каже, — пан Каньовський наш робе; той, що має гроші, то ще йому дають, а такому бідному, як я, то не дають.

Хлопець-пастушок і зачарована дівчина

Не в нас і не тепер був собі хлопчик-служка. Не мав ні тата, ні мами, а від маленького пас багацьку худобу. Звався він Петром.
Багач мав ліс, і в тому лісі паслася його худоба.
Одного дня покропив дощик, худоба добре паслася на росі, а пастух Петро сів під деревом, накрився мішком та й заснув-задрімав. Він спить, а до нього підповзла гадина. Маленька ящірка вздріла гадину, забігла пастухові в пазуху й полоскотала. Петро прокинувся, протягнув рукою, вхопив ящірку, кинув у траву й сказав:
– Гей, гадюко! Чого тобі тут треба?!
А вона так витріщила очі – видивилася та й далі біжить до нього. Пастух лише хотів відігнати її від себе, як побачив величезну гадюку, що звилася в колесо й приготувалася кинутись на нього. Він зі страху метнувся вбік і почав котитися, як гарбуз. Може, й утік би, але там був корч. Пастух підкарбулявся під корч, а гадина кинулася на корч, з корча – на шию, обвилася навколо шиї та й каже Петрові:
– Хлопче, не бійся мене. Ти від свого щастя втечеш. А твоє щастя – моє щастя. Ти вже маєш шістнадцять років, досить тобі пастушити. Нині відпущу тебе додому, аби відігнав худобу, а завтра приходь сюди. Побачиш камінь і палицю. Коли на цій палиці буде три квітки, то сядь і сиди; коли буде шість, аби ти одну квітку зірвав і закосичив нею своє серце, а як буде дев’ять – аби-с висмикнув палицю з квітами.
– А хто ти? – питає він.
– Я твоя доля.
– А яка ти доля? Чи не така, як мого покійного тата була перестріла й спитала, коли він хоче бідувати, чи в молодім віці, чи в старім, чи в середнім? Він сказав, що в старім, та судьба й повела старого з торбами по світу, десь умер під плотом – навіть не знаю, де могила його.
– Я тебе від такої долі збережу. Тримай оцей перстень. Сховай його і не показуй ґазді. Перстень – з діамантом, ти міг би ним заплатити за цілий багацький маєток. Завтра прийди з цим перснем сюди.
Гадюка розвилася з шиї, дала перстень і зникла. А він пригнав худобу та й такий сумний по подвір’ю ходить. Ґазда помітив це та й кричить:
– А ти чого засумував?! Що, тебе вже воші доїдають?!
А він каже:
– Я хворий.
– Що тобі сталося?
– Все мене болить. Йду лягати до стодоли на сіно.
– Коли ти хворий, – каже багач, – то йди собі геть. Я хворого на подвір’ї не хочу.
Переночував Петро, а вранці каже:
– Ну, але я у вас літо перелітував, а далі – осінь, зима?
– Та й що, жебраку?! Дасть тобі жінка паляницю, а я дам кілька крейцерів на дорогу та й іди собі з богом.
А багачева жінка вчула та й говорить:
– Йой, чоловіче, та дай йому в щось загорнутися. Як так хлопця відправляєш? Він у нас за одіж служив.
– Він у мене року не добув!
Кинув багач кілька крейцерів, і ті зі стола порозскакувалися по долівці. А багачка дала хлібину, якогось сала, сиру в торбу та й заплакала – шкода, що такого робітника втрачає.
– Плачте, плачте за мною, – каже Петро, – бо я у вас не раз плакав. Та й бувайте здорові, та й зоставайтеся в гаразді, аби вам горя не було такого, якого я у вас зазнав!
Та й пішов. Йде в ліс – ай-я, є палиця, а на палиці три квітки цвітуть. Він сів там і не знає, що має робити. Чує якийсь голос:
– Ти чого сидиш? Вставай! Відійди від палиці на годину, а через годину вертайся!
Ніде нікого нема. Він устав і помежи корчів пішов до лісу. Походив, вертається – а на палиці вже шість квіток. Зірвав одну, закосичився й знову чує:
– Йди на годину геть!
Пішов – не оглянувся. Походив по лісу, вертається, а там – величезний білий палац. Він здивувався:
– Ой, то я не сюди потрапив!
Але дивиться: перед палацом – палиця, на ній дев’ять квіток розцвіло. Раз! Він ту палицю вириває з каменя, а з палиці вискакує дівчина та й каже:
– Дорогий рятівнику, будеш тепер моїм чоловіком! Мене чародій закував у землю, а ти вирвав. Я пасла в батька барани, а чародій прийшов і каже: «Дай одного барана». А я відказую: «Не дам, бо батько битиме за барана». Тоді чародій закляв мене: «Станеш каменем, на камені виросте бук, з бука буде палиця. Хто палицю вирве, той врятує тебе: знову станеш дівчиною. З тієї палиці лише раз у рік зможеш зробитися гадюкою». Тепер чари минулися.
Дівчина ввела Петра до палацу, і стали вони обоє жити-поживати. І я там була, все бачила-чула. Весілля дуже бучне було, сила-силенна гостей з’їхалася. Мене також запросили. Грали, танцювали, пили і все мені давали. По дорозі річка текла, але в роті рісочки не було.

Одної породи

Ходив пан на охоту з лягавим собакою, зовсім як треба, а мужик ще до схід сонця встав та, може, деяку десятину зорав і сів собі снідати хліб та сало. Ото пан і підходить до нього та й питає:
— А що це ти робиш, чоловіче?
— Снідаю, пане.
— Снідаєш?
— Еге.
— А що ти снідаєш?
— Що снідаю? Хліб та сало.
— Сало. Та мій собака не буде їсти сало, ось кинь йому.
Мужик відрізав шматок сала і кинув собаці та й дивиться, що то воно з того буде, а пан щось неначе сказав собаці. Собака дивиться на сало, а їсти боїться. Мужик поглядає то на собаку, то на пана, а далі скинув шапку, почухав потилицю та й каже:
— От тепер же то я, пане, догадавсь чому він не їсть сало. Бачу, що він одної з вами породи.

Як лісничі Потоцького провчили

У Потоцького ліси дуже здорові були. У нього були там і лісничі, і куренні. То, звісно, панський ліс — крадуть та й продають.
От довідався пан Потоцький, що так його ліси переводять: «Стій же, я вам дам!»
А лакей, що з ним їздив, і підслухав та тим:
— Стережіться, — каже, — братці, бо Потоцький дочувся, що ліс продаєте, то казав, що швидко приїде ліси оглядати!
Ті лісничі, як почули, мерщій позгромаджували свіже гілля, свіжі пеньки снігом поприкривали — і ждуть уже Потоцького…
Коли піднялася така хуга: світу не видно — мете!.. А в лісі аж виє. Бачать: приїздить якийсь чоловік до куреня — кобеняком нап’явся, у простій одежі. Зліз з санок; а зараз і пізнали вже, що то сам пан Потоцький, та й нічого…
— Здорові, люди добрі, пустіть коло вас погрітися!
— Сідай, грійся! — кажуть.
От посідали всі коло багаття, і пан Потоцький з ними, балакають. Потоцький і каже:
— Продайте, хлопці, мені дерева!
— Що, як то: панське добро та щоб ми продавали!.. Такого доброго пана!..
— Я вам, — каже, — і могоричу поставлю!
— Могорич, — кажуть, — станови, вип’ємо, а дерева не продамо: ми панського добра стережемо, як ока!
Вийняв Потоцький з саней боклаг горілки — так, може, відер два поставив.
Сидять, п’ють…
То, бач, він хоче їх підпоїти: сам там півчарки вип’є, а їх напуває… Та мужика одуриш!
Попили ту горілку, він таки лізе:
— Продайте, хлопці!
— Та раз тобі, — кажуть, — сказано, невіро, що панського добра не продаємо без пана!
Він знову: А може б ви, хлопці, продали?..
— Гей, хлопці! — гукнув атаман: — А візьміть лиш його — чого воно, оця невіра, сунеться!
Хлопці так і розіп’яли Потоцького та й давай шкварить… Ушкварили йому, може, з півсотні.
— Ото, щоб ти не підбивав добрих людей на зле діло! Їдь, та нікому й не кажи!
Потоцький знявся, поїхав, та вже нікому й не хвалився, чого заробив!.. А лісничі раді, що провчили пана.

Придержав

Іде один пан лісом із своїм лакеєм. Увійшли в гущавину. Лакей ішов попереду та взяв гілляку і потягнув за собою, вона зігнулася, а лакей і пустив її. Гілляка як розправиться та як стьобне пана по пиці — ледве око не вискочило.
— Ой, як боляче б’є проклята гілляка! — крикнув пан.
— Е, пане, — каже лакей, — то добре ще, що я придержав її, а то ще сильніше ударила б.

Хто що їсть

Сидить одного разу бідна дівчина в чайній і їсть обід. Аж заходить великий прерозумний панисько і позіхнув на весь рот, навіть не закривши його.
— Ой, паноньку, ви ще й мене з’їсте, — сказала жартуючи дівчина.
— Я телятини не їм! — гордо відповів панок.
— Йой, я й забула, що осли тільки сіно їдять, — відповіла дівчина.