Добрість

То був колись такий лютий пригінчий панський, усе бив людей. От одного разу ухопив якогось парубка молодого, та й давай періщити, а той репетує. Коли це на той час надходить у двір з другого села чоловік подорожній. Поздоровкались, розпитались, за яким той ділом зайшов сюди.
— А що ж там по світах чувати? — питає пригінчий у захожого.
— Ат! Що чувати! — одказує той. — Біда! Б’ють і плакать не дають.
— А чуєш ти, йолопе! — говорить пригінчий до хлопчака, що тим часом витирав сльози, — яка біда у людей: і б’ють і плакати не дають!.. А в нас ще, хвалити бога, щодня наревешся, скільки схочеш.

Юнак на імення Делі Кая

Кримськотатарська казка

Колись давно в одному селі жив безбородий бай, по-нашому — багач. Дуже жадний був до чужого, всіх односельців до нитки обібрав — і все йому мало. Почав думати, як йому до сусідніх сіл дістатись…
Зібралися якось жителі села та й думають, як їм жити далі? В кого допомоги просити, кому поскаржитись? У цей час проходив повз них юнак. Зупинився та й почав слухати селян. Послухав він, послухав, підійшов ближче та й каже:
— Послухав я вас і вирішив вам допомогти. За це ви заплатите мені по копійці з кожного дому. Згода?
Селяни з радістю погодились. Підійшов юнак до будинку бая, постукав у ворота і запитує в слуги, котрий вийшов йому назустріч:
— Чи не потрібний вашому баю дешевий працівник?
Як почув Безбородий слово «дешевий», то й сам за ворота вийшов. Дивиться — стоїть високий гарний парубок, одразу видно, працівник хоч куди.
— Як тебе звати, парубче? — запитує бай.
— Звати мене Делі Кая, — відповідає той.
— А яку роботу ти можеш виконувати?
— Будь-яку. Яку скажете. Я майстер на всі руки.
— Тоді слухай мене уважно, — каже Безбородий, — працюватимеш вдень і вночі, виконуватимеш будь-яку роботу, яку доручу, їстимеш все, що даватиму. Якщо ти на мене образишся — сім шкір з тебе спущу, а якщо я ображусь — ти з мене шкуру здереш. Згода?
— А куди мені подітись! — відповідає юнак. — У мене вже другий день крихти в роті не було. Я на все згоден, але за однієї умови: давайте укладемо згоду, і кожен з нас до неї палець прикладе.
Так і зробили. Бай і каже:
— Ось тобі моє перше завдання: я зараз випущу собаку в поле, а ти запряжи воли в плуг і зори всю землю, яку пес оббіжить.
Не поївши, не попивши, Делі Кая запряг воли і поїхав орати. Пізно ввечері, коли на небі засвітилися зірки, біля воріт з’явився Делі Кая. Господар вийшов йому назустріч і поклав на поріг шматок хліба:
— Візьми цей хліб і підкріпись.
Але не встиг Делі Кая підійти, як вибіг хазяйський пес, ухопив хліб і втік.
Господар почав знущатися над юнаком:
— Чи смачний був хліб? Чи наївся? Ти не гніваєшся на мене?
— Що ви, господарю! Я ситий по горло. Дякую за хліб.
Повернувся хлопець у поле, зарізав одного вола, підсмажив
м’ясо на вогнищі, сам наївся вволю, решту — селянам роздав і ліг спати.
Рано-вранці Безбородий прийшов на поле і бачить, що Делі Кая оре одним волом. Безбородий гука:
— Гей, Делі Кая! Ти що, другого вола на пашу відпустив?
— Ні, господарю, — відповідає юнак, — другий віл пішов на той світ травичку пасти. Уночі налетів вітер і повалив вола на землю, земля його й проковтнула! Якщо ви мені не вірите, підіть й подивіться, як із землі стирчить хвіст вашого вола…
Господар хотів накинутись на хлопця й віддухопелити його, але згадав угоду і вчасно стримався. Делі Кая йому й каже:
— Чи ви на мене образились, господарю?
— Та що ти! — відповідає Безбородий. — Яка тут може бути образа. Тобі тепер доведеться самому запрягатися замість другого вола й орати.
Юнак так і зробив. Впрягся в ярмо і продовжив оранку.
Увечері Безбородий знову прийшов у поле, дивиться — а вже й другого вола нема! Не стримався він:
— Ах ти, сякий-такий! Куди ти подів мого останнього вола?
— Ваш віл, господарю, вирішив піти за своїм другом на той світ. Та якщо ви на мене образились…
— Ну що ти, любий! — зразу пом’якшав бай. — Чи варто ображатись через якогось там вола?
Наступного дня Безбородий викликав юнака і доручив йому нову роботу:
— Сьогодні до нас повинні приїхати гості. Піди-но в курник і заріж ту курку, яка на тебе подивиться.
Прийшов юнак в курник, а кури, всі як одна, втупили очі в нього і кудкудакають невдоволено. Хлопець зарізав усіх курей, обскуб їх, склав у мішок, приніс і поклав до ніг господаря.
— Ти що, збожеволів?! — накинувся на нього господар.
— Я зробив так, як ви сказали. Всі кури дивились на мене… Але якщо ви образились…
— Та ні, що ти, я вже не серднджуся, — зціпив зуби господар.
Усю ніч думав Безбородий, як би помститися Делі Кая, і придумав: за лісом було озеро, про яке ходила погана слава. Подейкували, що в озері живе господиня води і що вона забирає до себе у воду кожного, хто намагається перейти на протилежний берег. Безбородий доручив юнакові перегнати отару овець через воду на другий берег озера, де була густа трава, але перегнати так, щоб вівці ніг не замочили. Делі Кая, як завжди, відповів: «Гаразд, господарю» і пішов виконувати наказ.
Делі Кая відігнав отару в гори, доручив її доглядати пастушам, а сам прийшов на берег озера, сів і чекає Безбородого.
Наступного дня прибіг господар, дивиться, а овець немає. Накинувся на юнака з кулаками:
— Ти куди подів моїх овець?
Делі Кая йому й відповідає:
— Ви ж самі наказали перегнати овець через озеро так, щоб вони ніг не замочили. От я й попросив дозволу в господині озера. Попросив від вашого імені. Вона сказала, що найгустіша трава на дні озера, і пустила овець туди попастись. «Нехай, — каже, — господар сам прийде за вівцями.» Може, я щось не так зробив? Якщо ви на мене ображаєтесь…
Стерпів Безбородий і цю образу. Стерпів, але вигадав юнакові таке завдання, що, був упевнений, не вдасться йому тепер викрутитись, сім шкір він здере з нього на очах усього села.
— За овець я на тебе не ображаюсь, якщо сама хазяйка води погодилась пустити їх на свої пасовиська, нехай пасуться, а тобі ось яке буде доручення: запряжи в мажару коней і поїдь в ліс по дрова, але, коли повертатимешся, — щоб грала сопілка, сміялись коні, а мажара танцювала хайтарму.
— Як накажете, господарю, — відповів юнак і пішов виконувати наказ господаря.
Наступного дня Безбородий наказав жителям села вийти на дорогу і бути свідками того, як він покарає дурного наймита. Вийшли люди на дорогу й стоять. Раптом з лісу виїжджає мажара, повна дров. На передку сидить Делі Кая і виграє на сопілці, коні сміються, а мажара підстрибує з боку на бік, ніби танцює. Усі люди від сміху аж за животи хапаються. Зрозумів Безбородий, що й цього разу він програв.
А ось що вигадав Делі Кая: щонайперше вирізав собі сопілку, потім зняв з коліс мажари обіддя, навантажив дров, а щоб було видно, що коні сміються, він зробив нові вуздечки, задер коням губи, так щоб було видно зуби і, всівшись на передок, виїхав на дорогу.
Весь тиждень думав Безбородий над новим дорученням, але так нічого й не вигадав, а в цей час приїхали до нього гінці з сусіднього села і запрошують разом із сім’єю на весілля. Як не хотілося Безбородому дім залишати, але звичай є звичай: якщо на весілля запросили — треба їхати. Викликає він до себе юнака і каже йому:
— Я на весь тиждень іду в сусіднє село на весілля, а ти залишаєшся в домі один. Вартуй вдень і вночі, очей з дверей не зводь. Подейкують, в лісі розбійники з’явились, коли що — поклич на допомогу селян.
Поїхав господар з сім’єю на весілля, а Делі Кая зібрав селян та й каже їм:
— Мене весь тиждень не буде вдома, то ж приходьте і забирайте все те, що у вас відібрав Безбородий.
Сказав, зняв з петель двері будинку, взяв їх собі на спину і попрошкував у сусіднє село на весілля.
День святкує Безбородий, два святкує, а на третій помітив серед гостей свого наймита. Помітив і накинувся на нього з кулаками:
— Як ти посмів не виконати мій наказ, безмозкий дурню?! Я з тебе зараз сім шкур спущу!
А Делі Кая йому й відповідає, посміхаючись:
— Та що ви, господарю! Хіба ж я міг вас не послухатись? Ви наказали мені не зводити з дверей очі. Я й не зводжу. Ось вони, двері вашого дому, — біля стіни стоять. Я їх пильніше очей своїх бережу. Ну, а якщо ви на мене образились…
Повернувся господар додому — а від нього самі лиш стіни залишились. Зрозумів Безбородий, що не перехитрити йому Делі Кая, що треба, поки не пізно, тікати з власного села. Наказав він дружині насмажити якомога більше чебуреків, покласти їх у скриню і темної ночі, переконавшись, що Делі Кая спить, запріг останніх коней, разом з дружиною повантажили скриню з харчами на віз і тихенько виїхали з села.
Їхали вони всю ніч і весь день, і лише пізнього вечора зупинились біля річки і вирішили підкріпитися.
Розпалили вогнище, зняли з воза скриню, відчинили кришку, а звідти вилазить Делі Кая з чебуреком у руці. Зазирнув Безбородий у скриню — а там пусто. Схопився за голову і заскиглив від люті. А юнак йому й каже:
— Бачу, господарю, ти на мене ображаєшся?
— Ображаюсь! — закричав Безбородий. — Бери мерщій батога і спусти з мене шкіру, бо я роздеру тебе на шматки!
— Ні, — каже Делі Кая, — я не буду спускати з тебе шкіру, не потрібна мені твоя смердюча шкіра. Але ти, господарю, запам’ятай: ніколи не рий яму іншому, бо сам в неї упадеш.
Сказав юнак і, повернувшись, пішов назад у село, де його чекали селяни, котрі нарешті визволились від Безбородого.

Шукачі щастя

Кримськотатарська казка

Колись дуже давно, що й сказати важко, чи було це насправді, жили в якомусь селі три товариші. Були вони бідні, як і більшість їхніх односельців, і якщо третій товариш, наймолодший, відзначався працьовитістю і мріяв заробити грошей та купити пару коней, пару буйволів, корову, збудувати дім, то двоє інших усе чекали, коли ж трапиться їм на стежині мішечок із золотом та коштовним камінням, а вони стануть найбагатшими та найвідомішими людьми у своєму селі.
Не дочекавшись того дня, коли саме трапиться їм на дорозі мішечок із золотом, вирішили ті двоє повештатися світом у пошуках щастя. Умовляли-умовляли вони третього, наймолодшого, — і вмовили.
Довго чи не дуже довго блукали різними країнами, поки не трапилося їм прийти в одне велике та багатолюдне місто. Зайшли до першої-ліпшої кав’ярні, замовили на останні копійки по чашечці кави і, коли трішки спочили з дороги, почали вони розбалакувати про щастя й таланіння.
— Друзі, — сказав найстарший, — подейкують, що падишах цієї країни дуже багатий. Взяв би цей син священної корови та й запросив мене до себе. І сказав би мені так: «Ти, я знаю, дуже бідуєш, Алі. Візьми від мене в дарунок гаманець із коштовним камінням і скакуна, кращого від якого немає в усьому моєму царстві». Взяв би я гаманець, стрибнув би на скакуна — і за кілька днів був би вдома!
Другий уважно вислухав товариша та й каже:
— Нехай би й мене покликав цей дурноголовий до палацу й сказав: «Гей, сину Омана, даю тобі з моєї казни торбину із золотом, молоду невільницю з мого гарему — і повертайся додому!
Усміхнувся третій, наймолодший:
— Невже ви вірите, що цей найзажерливіший на світі шакал зможе виконати ваші бажання?!
Не знали друзі, що в падишаха цієї країни була погана звичка: переодягнувшись у простого ремісника, швендяти по місту і слухати, що про нього кажуть його підданці. На лихо для трьох друзів, падишах і його візир якраз сиділи за сусіднім столиком, попивали каву і слухали теревені шукачів щастя.
Наступного дня їх розшукав емір палацової варти і каже:
— Дійшли чутки до нашого падишаха про те, що в країну завітали три відомі чужоземці, і просить він їх не відмовити йому в смиренній гостинності.
Хоч і тремтіли зі страху двоє старших друзів, але таким великим було їхнє бажання стати багатими, що вони покірливо пішли за еміром. І третього друга вмовили.
Прийняв їх падишах, і захотілося йому проявити свою великодушність:
— Якщо дійшли до вас чутки про мою щедрість, то чого побажали б ви, прибульці здалеку, одержати від мене?
І сказав старший:
— О повелителю правовірних! Ми бідні люди і важко стало жити нам у рідному краю. Ось і прийшли ми в твоє благословенне царство в пошуках щастя і вдачі. Мріяв я одержати з твоїх рук гаманець з коштовним камінням і прудконогого скакуна…
— А як ти назвав того, в кого хотів одержати цей дарунок? — запитав падишах.
— Доля повелителів прощати нещасним, — почав благати прохач, падаючи в ноги падишаха. — Змилуйся наді мною, назвав я тебе сином священної корови.
— Видайте йому те, що він просить, — наказав падишах.
Прохачеві дали гаманець з коштовним камінням і привели
йому з конюшні падишаха гарячого арабського скакуна.
— А ти що просиш? — звернувся падишах до другого.
— О великий падишаху! Не дав мені Аллах власної оселі і вірної дружини. Хотів би я отримати від тебе мішечок золота й одну з твоїх прекрасних невільниць…
— Ти отримаєш це, — відповів падишах, — але раніше повториш, як ти мене обізвав у кав’ярні!
— Нехай незлобливість твоя перевершить твої щедроти! — почав благати прохач. — Хай проминуть мене стріли твого великодушного гніву. Назвав я тебе дурноголовим, та хай пробачить мені Аллах цю нісенітницю!
— Видайте йому те, що він просить, — наказав падишах.
І подарували другому мандрівцю торбину, повну червоного золота, вивели дівчину з гарему самого падишаха, і навіть коня дали на додачу.
— Твоя черга просити в мене подарунок, — звернувся падишах до наймолодшого. — Бачу, що доведеться мені й тебе щедро нагородити.
— Не бажаю я, падишаху, від тебе ніяких милостей, — гідно відповів молодший.
— Годі, зухвалий волоцюго! — розлючено вигукнув падишах. — Ти мрієш про сотню ударів по підошвах своїх нечестивих ніг! І ти їх отримаєш!
Схопили слуги сміливого юнака, відвели його на плац і всипали рівно сто ударів по підошвах ніг.
Вийшли всі троє з міських воріт. Перший їхав на арабському скакуні і віз за пазухою гаманець з коштовностями. їхав і другий верхи, тримаючи на руках дівчину, побрязкувало в нього золото у торбині. Ледве волочив ноги третій, несучи на тілі щедрий «подарунок» падишаха.
Шкода стало старшому свого молодшого друга: зліз він з коня і посадив на нього побитого юнака. А сам пішов поруч, тримаючи скакуна за вуздечку.
Помстився падишах зухвалому юнакові за різке слово, але не затихли в серці жорстокого повелителя лють і злоба. Не дозволили йому звичаї пращурів вбивати гостя в стінах міста. Покликав він одного зі стражників і наказав йому наздогнати мандрівників.
— Побачиш ти трьох мандрівників за міськими воротами: двоє їдуть верхи, третій — піший. Наздожени пішого і зарубай його!
Скочив стражник на коня і помчав услід за подорожніми. Наздогнав він їх за містом і зарубав того, котрий ішов поруч з конем.
— Ось вона, щедра нагорода падишаха, — сказав молодший, поклавши на свіжий горбик уламок каменя.
Доповів стражник падишаху про те, що виконав його волю. І падишах здогадався, що загинув не той, кого він збирався скарати на смерть.
— Не великий гріх, — засміявся падишах, — наздожени знову і вбий того, котрий їде один, без наложниці.
І знову помчав стражник услід за подорожніми.
Їхали тим часом друзі, потомилися під ними коні.
— Візьми до себе в сідло ханум, — сказав другий. — Нехай мій кінь хоча б трохи перепочине!
Наздогнав подорожніх стражник, налетів на того, що їхав один, зарубав його і помчав геть.
— Безмежна милість падишаха… — із сумом мовив молодший, віддаючи другові останні почесті.
І поїхали вони з дівчиною далі.
Настала ніч, і треба було шукати притулок. Помітили подорожні обіч дороги печеру і розташувалися в ній на ночівлю. Вночі юнак прокинувся від голосного шепоту: «Випусти мене звідси, добрий юначе, випусти мене…» Юнак підхопився на ноги — тиша. Поклав голову на камінь, що заміняв йому подушку, — і знову шепіт. Юнак зняв з каменя повсть і притулився до нього вухом. Притулився і зрозумів, що голос долинає зсередини каменя!
Юнак виніс камінь з печери і розбив його навпіл. З каменя випав маленький чоловічок, який на очах став заввишки з лікоть.
— Хто ти? — запитав здивований юнак. — Хто ув’язнив тебе в цей камінь?
— Мене звати Кичкене-Маленький. Старий Джин закляв мене за те, що я позбавив його можливості завдавати людям зла. Я дуже вдячний тобі, що ти визволив мене з полону. Я так довго просидів у камені, що забув багато чарівних заклять. Але одне пам’ятаю добре. Можу виконати твоє найбільше бажання!
Юнак подумав і відповів:
— Я хочу, щоб падишах цієї країни, прокинувшись уранці і глянувши у дзеркало, побачив замість свого обличчя морду шакала з великими ослячими вухами…
Кичкене потер долоні, подихав на них і прошепотів якесь заклинання. Тієї ж миті в нього між долонями спалахнув вогник і погас.
— Твоє бажання виконано, — сказав Кичкене і зник.
Юнак повернувся додому, розділив багатство на три частини і віддав дві частини батькам друзів. На свої гроші він збудував житло, одружився з дівчиною, котру привіз. Купив землю і почав плекати сади, вирощувати пшеницю, розводити бджіл.
Одного разу він приїхав у місто по товар і познайомився з купцем із сусідньої держави. Познайомився і запитав, як поживає їхній падишах. На це купець відповів:
— Два роки тому наш падишах зник! Кажуть, що далеко в горах хтось збудував високу кам’яну вежу і ув’язнив туди жорстокого правителя. І що в нього від злості голова перетворилася на голову чудернацького шакала з червоними кривавими очима, гострими рогами і довгими ослячими вухами. Юнак із вдячністю згадав Кичкене і посміхнувся.

Милосердна пані

Була собі пані, та така… така… Ну, от побачите самі, яка!
Прийшов до неї дід — старець, що милостиню просить. Прийшов під двері, молиться та промовляє:
— Подайте, Христа ради! Подайте убогому для спасіння душі, милосердна пані!
Почула пані та й думає:
«А справді! Дам уже я йому що-небудь — от хоч би оце яєчко-зносочок! Що вже там жалувати! То ж для спасіння своєї душі!»
Закликала діда в хату, дала йому те яєчко, приказуючи:
— На тобі, дідусю, яєчко, із’їж, старенький, та помолися за мене богові!
Узяв дід яєчко, дякує:
— Спасибі вам, пані! Нехай вам господь заплатить за вашу добрість!
Пішов дід, а пані й думає:
«От і добре, що я дала йому те яєчко, — що вже жалувати! Тільки коли б же то він пам’ятав»! Та й гукає на діда:
— Діду! Діду! Вернися!
Вертається дід (може, думав, що пані ще щось дасть), кланяється. А пані питає його:
— Діду, діду! Чи ж я тобі дала яєчко?
— Дали, пані, — нехай господь спасе вашу душу! Нехай вам дає щастя й здоров’ячка — і вам, і вашим діточкам!
— Ну, іди ж собі, йди, — каже пані, та й думає: «Ні, таки пам’ятає за мій дар».
Але подумала-подумала пані та й знов кличе діда:
— Діду! Діду! Вернися!
«Що там таке знов?» – думає дід, вертаючись. А пані знов його питає:
— Діду! Діду! Чи я тобі дала яєчко?
— Дали, пані, нехай вам бог дає панування! Нехай вам господь дає, чого ви собі просите!
«Ну, добре! — думає пані. Нехай же молить бога, нехай пам’ятає!»
Коли бачить пані, що дід уже за ворітьми, так швиденьке пішов.
«Ой, забуде, ій-бо, забуде!»
Та давай гукати уголос:
— Діду! Діду! Вернися!
Вертається дід знову. «Що це, боже мій, — думає дід, – не дає мені з двору вийти». Підійшов, а пані знов його питає:
— Чи я тобі, діду, дала яєчко?
Взяла вже тоді старого досада:
— Та дали, — каже, — бодай вам дихати не дало! Нате вам його, з’їжте!
Та й кинув пані яєчко.

Як кучер і лакей пана провчили

Це було таке діло: один барин, як іде із дому, хоч і на довге врем’я у дорогу, так не бере з собою ніколи хліба.
Ну от, надоїло кучерові і лакейові часто голодними бути, так вони задумали провчити пана, як хліб брать у дорогу.
Взяли нишком собі хліба з дому, і поїхали вони днів на чотири у дорогу. Довелося їм ночувати серед степу. Підвернули вони під скирти із сіном, випрягли коней і полягали спати.
Нарадилися кучер з лакеєм: кучер каже, що я поведу коней в долину, щоб пан не бачив, пасти, а ти, як вже мене не видно буде, так ти тоді кричатимеш: «Барин, коні покрадено!» От ти прибіжиш до мене, і наїсися там коло мене. Так вони і зробили. Той повів коні, а цей кричить:
— Барин, коні покрадено!
Барин тоді кричить:
— Біжи скоріш, доганяй їх!
Побіг лакей, наївся там добре на долині, коло кучера, хліба, потім приходе сюди, до барина:
– А що, не видно коней?
— Ні, не видно!
Так вони простояли суток з двоє. Потім барин посилає лакея, чи не дістане він де хліба.
От лакей і пішов. Дивиться — їде мужик на поле, по снопи. Він і каже тому дядькові:
— Барин послав мене за хлібом, так ми хочемо його провчить, як із дому хліб беруть: я буду до тебе підбігати, так ніби хочу відняти у тебе хліб, а ти вилами на мене заміряйся, щоб, як пан побаче, то скажу, що не можу до тебе приступити, віднять у тебе хліба.
— А що, — каже барин, — як там? Не одняв хліба?
— Е, ні, — каже, — чуть і мене, — каже, — вилами не вбив!
– Е, — каже, — якби я пішов, так я б, — каже, — зразу одняв у його хліб. Оце так вони простояли суток аж з троє.
Вже пан насилу сидить у кареті і балакать вже гласу не одведе.
Ну тоді вже вони порадилися: «Я прийду ніби знову шукати коней, а ти будеш напроти мене вести; так ніби ти десь догнав у селі там якомусь, і тоді поїдем уже».
Так вони і зробили. Привели коні ото, запрягли їх і поїхали.
Приїжджають туди, куди вони думали їхати в гості. Ось лакей раніш схватився з карети і сказав прислугам, що от, їдучи ще дорогою, барин бажав побачити ваше господарство і коні, і все, що є. Тут вже барин язиком не поверне, а прислуги захватили і ведуть по двору, показують йому, що там є у них, які коні, скот.
Потім, як завели вже його у кімнати, так він там уже і їсти нічого не міг, так переголодував. Потім поїхали вони вже додому.
Так тоді вже барин сяде біля вікна і жодну прислугу не пропусте, щоб куди-небудь одлучився хоч на одну хвилину без хліба, і кричить:
— Ей, ти, хліба взяв на дорогу?
Так привчили барина кучер і лакей, як хліб брати у дорогу.

Як мужик з паном розмовляв

Сидить мужик край дороги, аж їде пан
— Що ти, мужичок, робиш?
— Вшиляю, вшиляю, та не вшилю, пане.
— А що то за деревня? (А так недалеко був лісок).
— Дерев’я? Та оце сосна, а там ялинки, а там яке хочете єсть дерев’я.
— Та ні, я тебе не те питаю.
— А що ж?
— Я тебе питаю, що то за деревня, що то за село, розумієш?
— Розумію. Що то зацвіло? (А так неподалеку цвіла гречка). Та це куми Марії гречка так ловко зацвіла.
— Та ні, не те!
— А що ж?
Пан подумав, а потім і каже:
— Ти мені, мужичок, скажи, хто самого більшого коліна чоловік? Самого більшого коліна. Понімаєш?
— Понімаю. Самого більшого коліна в нас Матвій Дичко. Рубав дрова та не попав по деревині, а себе по коліні. Так він тепер у нас самого більшого коліна.
— Не те. Я тебе питаю — хто самий старший?
— Найстарша в нас баба Дубиниха, їй 95 років.
Пан розсердився:
— Мужик! Хам! Ти йому — образи, а він тобі — гарбузи. Я тебе питаю — хто тут найбільшого коліна, найстарший? Ну — кого у селі найбільше бояться?
— Ага! Ну тепер зрозуміло. Найбільше у нас бояться громадського бугая, бо як іде вулицею, то і старе і мале тікає.
Пан ще більше розсердився:
— Мужик! Хам! Ось я тобі (і відвернув руку) як заїду!..
— Заїдьте, заїдьте, паночку. Моя мати доброї кваші наварила, то я вас почастую!
Бачить пан, що з цим мужиком йому не договоритися. І сказав до кучера:
— Поганяй!
На другий день мужик вивіз на ярмарок овес, а пан надійшов та й питає:
— Що це, овес?
— Ні, не увесь, іще дома оставив.
Пан з’їжився і придивляється:
— Чи ти, бува, не вчорашній? — питає.
— Ні, пане, не вчорашній Мені сорок сім років минуло.

Видимо й невидимо

Був собі пан та лакей. То, як були ще вони малими, так укупі грались і усе у них зарівно; а як став панич паном, то так зненавидів того лакея, що давай вигадувати та приказувати, щоб він зробив те й те, та усе таке, щоб його можна було знищити. Усе те лакей поробить, живим і вернеться.
От раз загадує йому:
— Принеси мені, — каже, — Видимо й Невидимо.
Той іде — плаче, та й прийшов десь у ліс, та такий страшенний, що і господи! Дивиться — стоїть хатка, він і пішов у ту хату та й заховався під припічком. Коли це був обід, приходить дід та й гукає:
— Видимо й Невидимо, подай стіл!
Тут відразу де не взявся стіл, а на ньому усякі напитки і наїдки.
От дід напився, наївся та:
— Видимо й Невидимо, прибери!
Зараз де все оте і поділось.
А той лакей з-під припічка усе те бачить. От як дід пішов, лакей виліз.
— Ану, — каже, — і я зажадаю того собі. Видимо й Невидимо, подай
стіл!
Зараз де що і взялось. Він напився, наївся, тоді і питає:
— А що, Видимо й Невидимо, може, тобі у цього хазяїна набридло?
— Та набридло, — каже.
— Так ходім зо мною.
— Ходім.
Ото і пішли. Він що версту відійде — гукає:
— Видимо й Невидимо, чи ти тут?
— Тут, тут, хазяїне, іди, не бійсь, я не останусь.
Коли це ідуть, бачить він, що покої будуються, людей нікого не видно, а один тільки топір: сам і теше, сам і рубає, а що треба підняти, топір устромиться — сам і нагору витягне. Видимо й Невидимо йому і каже:
— Проміняй мене на топір-саморуб, а я у тебе знов буду, як тільки гукнеш.
От то тільки сказано, а тут і дідок іде, він і каже:
— Проміняй мені, діду, цей топір на Видимо й Невидимо.
— Яке ж воно?
Він тоді зараз:
— Видимо й Невидимо, подай стіл!
Де що і вродилось. Дідок напився, наївся.
— Це, — каже, — добра штука! Чому не проміняти?
Та й віддав йому той топір.
От він вийшов за кряж та:
— Видимо й Невидимо!
— Тут, тут, хазяїне, коло тебе,— озивається.
От випало йому знов йти лісом. Іде він і бачить, що скаче кругом лісу ломачка, а в лісі ходить дідок.
— Що це,— питає,— діду, у тебе таке?
— Та це ломачка-самобійка, ось дивись.
— Ану, — каже, — дубинко-самобійко, ходи!
Та ломачка як почала скакати! Що не скочить, то дуба ізвалить, то ізвалить.
Він тоді до свого:
— Видимо й Невидимо, подай стіл!
Зараз де що і взялось. Дід напився, наївся та й пристав на нього:
— Проміняй мені його на ломачку-самобійку та й проміняй.
А Видимо й Невидимо і каже йому:
— Та й проміняй, бо я знов у тебе, як гукнеш, буду.
Він проміняв, узяв ту ломачку-самобійку, вийшов з лісу та:
— Видимо й Невидимо!
— Тут, тут, хазяїне, коло тебе.
Ось приходять вони у місто. Зайшов він у трактир, зараз як закомандує:
— Видимо й Невидимо, подай стіл!
Відразу де що і взялось. Він напився, наївся та ще коло себе чоловік десять нагодував та тоді:
— Видимо й Невидимо, прибери!
Де що і поділось.
А у тому трактирі гуляв вояк, побачив та й каже:
— Це ще не штука, а от штука! Ану, прути, нуте!
Де не взялись прути, як заходились, так коло нього аж свистять.
— Ось проміняй, — каже, — мені на твоє Видимо й Невидимо.
А Видимо й Невидимо:
— Та проміняй, — каже, — я знов у тебе буду.
Він проміняв його на ті прути, та тільки вийшов за місто та:
— Видимо й Невидимо!
— Тут, тут, хазяїне, не бійсь, — озивається.
От прийшов він до того свого пана, а у нього саме гості були, та сусідів понаїздило такого! Пан як побачив, що він вернувся, та кричить:
— Ей, подать канчук.
— Ні, — каже, — підожди! Бий гостей, ломачко-самобійко!
Як почала та ломачка гостей чистити! Що побила, а що повтікали.
Він тоді до прутів:
— Прути, нуте.
Як візьмуться ж ті прути коло пана! От як відчистив добре пана, що той йому нічого вже не каже, тоді давай будуватись. Ломачка-самобійка дуби валить, топір-саморуб сам таскає, сам рубає, сам і теше, а він тільки походжає і приказує.

А