Безрукі

Десь, колись, кажуть, ніби у якомусь царстві-государстві за хабарі праву руку відрубували.
Ну, але одного разу взяли та й засудили якогось хабарника за хабарі. Треба, значить, йому праву руку відрубати. Ну, відрубувати повинні судді, поліція. Кинулись до них, аж — глянь, а у них у всіх давно всі руки повідрубувані.

Порада

Було це в Збаражі 1896 року. В гарячу пору під жнива посходилися в неділю селяни в пивницю одного купця (прізвище його забув, давно то було). Зайшов сюди Іван Франко. Сів за столик.
А в тій пивниці та сидів один поліцай, який знав Франка. Загледів цей поліцай письменника, підійшов до нього та й сів поруч:
— Цо пан,— спитав він,— освіжитися прийшли?
— Так-то,— відповів Франко,— дуже вже палить воно надворі.
Слово за словом, то й розговорилися. А поліцай був підпивший, то став розповідати письменнику про своє гірке життя, про те, як мало дають за роботу, що хочеться йому перейти кудись в інше місце.
— О,— вигукнув Франко,— у мене якраз і для вас робота є.
— Яка? — зрадів поліцай.
— Та знаєте, камінь на дорозі бити. Заробіток гарний, а головне… — сказав Франко. Та вже поліцай не вчув цих слів, він втік. Він втік, бо в пивниці всі котилися сміхом.
— Ви думаєте, що так йому погано вже й живеться? Лише похвалитися хоче, що живе добре, — сміється з вас, бідаків.

Правдива відповідь

В одному губернському місті будували тюрму. Підрядчик-купець командує, робітниками розпоряджається. Ішов один селянин, став і залюбувався цим домом.
— Барин, для кого ви такий великий дім будуєте?
— Для вашого брата!
— Та куди нам грішним! Хоч би вашому брату довелось тут пожити!

Оце поки моє

Один генерал якось догодив Катерині, що вона не знала, як його й нагородити. Ото вона й каже:
— Подарую я тобі землі. Сідай на коня і їдь: скільки в’їдеш за день, стільки й твоєї…
Сів він на коня і давай бігти з усієї сили, поки й кінь з утоми здох. Коли кінь здох, він давай пішки бігти Біг, доки міг, а далі впав непритомний і лізе рачки. Нарешті ліг ще й руки простяг, та й каже вмираючи:
— Аж оце поки моя земля! — і вмер.

Як Шевченко переконував мужиків

У селі Передмірці над річкою Горинь поблизу Вишнівця люди згадують, що тут зупинявся Тарас Шевченко під час своєї подорожі на Поділля та Волинь восени 1846 року.
…Село наше стояло тоді на старинному шляху, що вів через Вишнівець на Почаїв. У нас був великий заїзний двір з корчмою, який міг прийняти на ночівлю одночасно більше тридцяти возів з кіньми. То вже всі зупинялись тут: і чумаки, і купці аж з Варшави, чимало піших прочан. Завжди тут було людно, можна було почути цікаві бувальщини, всякі новини.
Тарас Шевченко, кажуть, оглядав у Передмірці замок, що стояв на високому горбі, оточений з трьох сторін водою. На ньому були сліди пошкоджень з часів визвольної війни проти польської шляхти, бо приступом захопив його Максим Кривоніс з козаками.
Ночував Шевченко у заїзному дворі. За вечерею в корчмі він присів до групи чумаків та передмірських мужиків, розговорився. Слухав і їх оповіді. Можливо, що й читав їм свої вірші, та хто вже може знати досі.
У бесіді зайшла мова про Петербург, царя, сподівану волю для кріпаків. Тоді Шевченко зібрав окрушини з хліба, зліпив з них малесенькі фігурки «царя», його «придворних» і поставив їх на столі. Навколо них насипав багато окрушин.
— Бачите, браття, оце «цар», його «генерали» й придворне «панство». Вони ще сильні, чванливі… А оті дрібні окрушини з хліба — то кріпаки убогі. Є між ними й люди вольнії, але також стоять за волю для народу…
— А що ж бідноті робити? — запитав.
— Що думаєте?
Шевченко зібрав всі окрушини в пригорщі й присипав ними фігурки царя і придворну свиту.
— Де подівся цар, придворні? Запитую вас. Що сильніше тепер: цар чи народ?.. От якби, брати, отак всі громадою, то й скоро б свята воленька прийшла. Кожен з нас окремо — порошинка, а всі разом — сила…
А далі поет поклав руку на купку отих хлібних окрушин — кріпаків і попросив своїх співрозмовників, що сиділи поруч, щоб положили й свої руки.
— А тепер всі міцно тисніть об стіл… Ану ж, сильніше!
Коли всі забрали руки, то на столі осталася стиснена воєдино паляничка з окрушків.
— А тепер знайдіть царя…
— Нема,— розсміялися всі.
— А паляничка — мовив поет,— то воєдино наш народ. Як би ви, друзі милі, не тиснули паляничку, то вона останеться сама собою. Отак і народу нашого нічим не знищити. А коли він воєдино — сила родиться могутняя…
— От і здорово й дотепно ви, добродію, розповіли нам, як воленьку святую здобувати.
Розмову Шевченка в корчмі нишком рознесли по селі. Кожен слухав мовчки та на вус мотав…
Розповідали, що поет перед від’їздом залишив якийсь напис та свій підпис по-французьки на стіні передмірської корчми. Ще перед першою світовою війною цей напис читали студенти Варшавського університету, що тут зупинялися. Та що там було написано — того ніхто не знає.

Генерал розплутав справу

Солдати написали генералу скаргу, що їм не варять каші, а тільки борщ. Приїхав генерал Скандал! Солдатська скарга! Нечуване діло!
Зібрав він начальство і питає:
— Ну как вы допустили солдат до такого состояния? Куда вы смотрите? Я вам покажу, сукины сыны!
Потім зібрав солдат і давай питати:
— Вы мне писали жалобу? Скажите, кашу вам варят или не варят?
Всі мовчать — кому охота вириватись?
А один солдат вилупив на нього очі та й слухає.
— Вот ты, например, солдатик! Скажи, кашу вам варят?
Той витягнувся під козирьок:
— Так точно, ваше високопревосходительство!
— А как варят?
— День не варять, два не варять, потім погодя — знов не варять.
— Значит все-таки варят? Разойдись!

Собачий рід

Пани здорово люблять собак. Так оце я й хочу розказати про собак. А це діялося саме на ярмарку. Ходе пан гладкий, товстий, з ноги на ногу перевалюється, а за ним жінка з дочкою, і кожен з них веде по маленькому цуценятку на мотузку.
Так ото ж ходить пан поміж возами, де свині продаються, а дядьки свиней навезли так тьма-тьмущу, на кожному возі коли не одно, то двоє. Ходив, ходив пан та й давай з дядьків сміятися:
— Що мужик, то й свиня, що мужик, то й свиня!
А один дядько не стерпів:
— Що паненя, то й цуценя, що пані, то й сучка, що пан, то й собака!