Чому козак схожий з паном

Це було на Волині. У одного пана було багато маєтків. От приїхав той пан якось у свою слободу, а управитель і прислав до його козака з паперами з другої слободи. Глянув пан на козака — здивувався: мов вилитий другий він сам стоїть перед ним. От і питає козака:
— Чи не була твоя мати прачкою у горницях у мого батька?
— Ні, ніколи, не була, — озвався козак, — тільки мій батько вісім літ топив у горницях груби за старої пані.

Садівник Лазар

Де не глянеш — сади й сади. Розлогі, кучеряві, замріяні. Навесні не видно села — все заховане в білозеленому океані духмяного цвіту. Пройдеш все Прикарпаття вздовж-впоперек, та не знайдеш кращих садів, а смачніших фруктів і з тридесятими землями не знайдеш. Ці сади — краса і гордість села, вирощених працелюбними трудівниками на пісних неврожайних землях, що зуміли перетворити свою оселю в райський куточок. А зветься це село Старі Кути, що в минулому було пристановищем для всіх, хто ховався від панської неволі, кому була дорожчою за життя мати-свобода.
В давнину тут росли одні верби. Першим розвів фруктові сади мудрий кріпак Лазар, що все знав, все вмів зробити, з розумом якого ніхто не міг зрівнятися: ні з кріпаків, ні вчених панів. Був він підданим лихого пана Дябельського, що хоч рахувався найрозумнішим серед панства, проте не міг вистояти його розум проти хлопського.
Тоді був Лазар молодим парубком, сиротою без батька, без роду. Платив панові данину медом, хутром з куниць і водяних видр, рибою з Черемошу, бо сам був неабияким пасічником, мисливцем і рибалкою.
Одного сонячного дня, спускаючись з гори Сокільський, він побачив, як панова дочка Уршуля, прив’язавши коня до смереки, роздягнулася і кинулася в Черемош. Поки плавала біля берега, все було гаразд. Наколи хвилі віднесли її на середину ріки, сталося лихо. Пінисті габи, злісно зареготавши, почали крутити нею, мов веретеном.
— Рятуйте! — закричала панянка страшним голосом.
Шалений крутіж тягнув її на дно. Вона зникла серед розгуляних хвиль, тільки її русяві коси билися на поверхні, немов гірська риба.
Лазар, не роздумуючи, рисем скочив з берега в розгніваний Черемош. Намотавши її коси на свою дужу руку, ледве притягнув дівчину до берега. Витрясши з неї воду, він довго-довго зачарованими очима дивився на голу панянку, що чарівною русалкою лежала на піску у своїй справжній неповторній красі. Не витерпів легінь. Поцілував її раз, другий, третій…палко, пристрасно, шалено…
Затрубили мисливські роги. Дивну пару обступили панські слуги на чолі з паном, що вертав з полювання.
— Що робиш, хаме! — закричав пан. — Повісити його!
— Він мені, тату, врятував життя, — тихо проказала панянка.
— Що ж, завтра приходь по нагороду. А тепер марш додому!
На другий день став Лазар перед паном.
— Даю тобі сто дукатів за те, що врятував мою дитину.
А за те, що ти посмів бачити її голу, та ще й осквернити панські вуста хлопськими губами, накажу виколоти очі.
— Сховайте, пане, дукати доньці в придане. Не моя вина, що побачив її голою. Я ж її не роздягав. Інший на моїм місці теж би не витримав.
Все одно залишишся без очей за свою зухвалість.
— Цю пригоду бачитиму і незрячим. Вона не в очах, а в пам’яті.
— Бачу, що ти не лише відважний, але й хитрий. Відпущу тебе з кріпацтва на волю, але перш за все поший моїй доньці хутро з тварини, яка живе не на землі, ні під землею, ні на воді, ні під водою і не в повітрі. Ти, кажуть, добрий мисливець.
— Гаразд, пане. Але назвіть мені ту тварину. Я її вполюю і пошию з неї хутро.
— От, хлопська бестія! — здивувався пан. — Приведи мені коня, та такого, щоб не був ні чорний, ані білий, ні буланий, ні вороний, не сивий, ні червоний… Тоді поїдемо удвох на полювання і я тобі покажу ту тварину.
— І це зроблю, ясний пане. Лише скажіть, в який день привести вам такого коня. Бо цей день не буде ні понеділок, ні вівторок, ні середа, ні четвер, ні п’ятниця, ні субота, а неділя тим більше ні. Це святковий день.
Здивувався пан з хлопського розуму, однак панська пиха брала своє.
— Приймай, хлопе, останню умову. Бачиш оцю вербу, що біля мого подвір’я? Зародить вона груші, відпущу тебе на волю. Якщо ні, то сконаєш такою страшною смертю, що й Луципер здригнеться від твоїх мук!
Лазар попросив принести йому пилку, ножик, смоли і бджільного воску. Обрізавши гілля, він розколював залишені стовбури ножиком, впихав у розколини якісь патички і засмолював їх розтопленою смолою з воском. Прийшла весна і недавня верба налилася молоденькими зеленими грушами, що при кінці літа стали жовті, як віск, з медовим запахом.
Задавили хлопські груші панське горло. Сам Луципер прийшов по душу пана Дябельського. Пані з дочкою, залишивши свій двір, втекла до Варшави, заказуючи всім панам, не пхатися в це село, де живуть небезпечні чарівники, ще все вміють і нікого не бояться.
А садівник Лазар жив ще довгі роки, навчаючи своїх односельчан розводити фруктові сади.
Навесні дівочиться діброва, Голубу запаску одяга.
Не сумуй за мною, чорноброва, Солоденька любко дорога.
Кресну громом барткою об скелю, викрешу я іскорки-зірки.
Синій плай до тебе ними встелю й розсію зоряні квітки.
Я для тебе, верховинко гожа, Білу хмару простелю до ніг.
І Черемош сивий заворожу, Зупиню його нестримний біг.

Яка різниця між мужиком і свинею

Колись одному мужикові треба було кудись поїхати залізницею. Поїхав він, але на якомусь вокзалі, де він пересідав на другий поїзд, хотілось йому поїсти. Шукав, шукав місце коло столу — ледве знайшов, бо народу була сила.
Тільки почав там їсти, як тут де не візьмись якийсь вертлявий панок з склянкою чаю в руці. Став біля мужика та й дивиться на нього, ніби каже: «А уступи-но, мужиче, місце для пана».
Але мужик був собі не з боязких — їсть, і ні гадки. Тоді панок і каже голосно, так, щоб мужик почув, до інших панків, що сиділи кругом:
— А скажіть-но, вельможні панове, яка різниця між мужиком і свинею? — І, сьорбаючи чай навстоячки, дивиться на мужика.
А мужик, не довго думаючи, та:
— Різниця є, пане!
— Яка?
— Та така, що мужик їсть сидячи, а свиня стоячи.

Панам всюди добре

Іде бідний мужик дорогою, а пан їде шістьма кіньми. І питає його пан:
— А звідки ти, чоловіче?
А він каже:
— З тамтого світу.
— А що наші батьки там роблять?
— А що ж, вельможний пане? Панам всюди добре: в котлах сидять, люльки палять, а бідний мужик дрова рубає і під ними палить!

Плодівник

Зловив Іван вовченя, вигодував його, бо кортіло мати свого вовка.
Та вовк вовком — Іванову вівцю задушив.
І надумав Іван продати його.
Веде на мотузці вовка на ярмарок, а назустріч пан їде.
— Іване, що то в тебе за собака? — питає пан.— Скільки живу, а такої породи не бачив.
— Чи ви, пане, зовсім не розумієтеся? — дивується Іван. — Це не собака, а плодівник. Як його на ніч межи вівці впустити, то рано удвоє більше овець буде.
— Продай, Іване, плодівника,— просить пан.— В мене є кошара овець, та я рад би ще стільки мати.
Поторгувався Іван і продав за сто золотих. Ще й порадив:
— Впустіть його до овець увечері, аби ніхто не бачив. Нараз закривайте двері, бо наврочите. І до ранку туди не заглядайте.
Пан так і зробив. А на зорях до кошари йде, та двері не відкриваються.
Прибіг до жінки і хвалиться:
— Впустив я плодівника до кошари, а він стільки овець наплодив, що дверей не відкрити.
Якось з бідою двері відкрили. Із кошари вискочив повний, як бочка, вовк і в ліс утік.
Так пан без овець зостався.

Котра мудріша

А трапилося це, як над’їхало дві пані графині, і обидві їхали чотирма кіньми й одна другу не хотіли обминути.
А то було близько міста, а вони обидві послали лакеїв до судді, аби їх розсудив, котра має обминути.
Суддя не міг розсудити, бо обидві були великі магнатки, аби й ту не образити й ту не образити. І ходить по канцелярії і голосно викрикує…
А Іван замітав підсіння та й казав:
— Напишіть їм так: котра мудріша, хай вступить з дороги.
Як дістали той наказ, то кожна уступала дорогу і обидві плескали в долоні.
І одна на другу казала, що ти немудра. А розминутися не могли.

Як дід видоїв трьох цапів

Десь жив собі такий цар, що задумав із своїми міністрами подивитися, як живе народ у його державі.
Їдуть вони, а при дорозі сидить дід і гірко плаче.
Цар питає:
— Діду, чого ви плачете? Може, вас прогнали сини або дочки?
— Ей ні,— відповів старий,— мене няньо набив.
Здивувався цар:
— А ви ще маєте няня?
Старий витер сльози і відповів:
— Ой, якого ще! Не мінявся б за мене. Он там він працює.
Повезли царя з міністрами туди, куди показав дід. Коли бачать — чоловік з довгою бородою пні корчує.
— Добрий день, діду! — гукнув цар.— Бачили ми вашого сина.
— Не велике добро бачили,— сердито відповів дід.— Такий неслухняний, що мусив на нього ремінь знімати.
— А ви не жаліли такого старого?
— Чому його жаліти? Няньо мене не жаліє, так вчора набив, що й сьогодні болить.
— І ви маєте няня? — спитав цар.
— Маю, та й дідова могила ще травою не заросла. Он там, за горбком няньо оре.
Везуть царя з міністрами до дідового батька. Переїхали горбок і бачать — горбатий дід оре чотирма волами. Помітив він мандрівників і зупинив волів.
— Добрий день, діду! — привітався цар.— Чи далеко ще, далеко?
Дід поклонився та й відповідає:
— Ой, вже недалеко, лише так, як перша пара волів.
— А чи всі ще тридцять два? — питає цар.
— Ой, не всі, лише сім,— відповідає старий.
Міністри стоять і нічого не розуміють. А цар дає ще одну загадку.
— Дідусю, чи могли б ви видоїти трьох цапів?
— Чому ні? — відповідає старий.
Попрощалися мандрівники з дідом та й поїхали далі. Один з міністрів запитав:
— Пресвітлий царю, дуже кортить нам знати, про що ви з дідом говорили?
Розсердився цар, що простий чоловік мудріший, як його міністри, та й наказує:
— Кожен з вас мусить за дванадцять днів відгадати одну з загадок, на які відповідав дід. Інакше не бути вам міністрами.
Минають дні за днями. Болять голови у міністрів, а загадок не можуть відгадати. Тоді пішов старший міністр до діда, бо вже всіх мудрих людей перепитав. Приходить, а за столом сидять всі три діди, пригоди оповідають. Привітався міністр та й просить найстарішого:
— Скажіть мені, діду, що то значило, коли вас цар запитав: «Чи далеко ще, далеко?»
— Даси сто золотих, то відповім,— каже дід.
Дав міністр старому гроші, а той і говорить:
— Питав мене цар, чи далеко ще виджу. А я відповів, що лише так, як перша пара волів.
Подякував міністр і пішов. А його друзі все ще голови ламають над загадками.
Скоро зібрався і другий міністр до діда. Прийшов, поклонився старому та й каже:
— Діду, чому вас пресвітлий цар питав: «Чи всі ще тридцять два?»
— За сто золотих можу сказати,— відповів старий.
Не хотілося міністрові такі гроші давати, та зміркував він, що з дідом інакше не договоритися, і заплатив. А дід пояснив:
— Питав мене цар, чи всі ще маю зуби. А я відповів, що тільки сім.
Пішов цей міністр, а скоро й третій до дідової хати приходить. І не поклонився, а нараз питає:
— Діду, що то за загадка: три цапи видоїти?
Старик згодився відповісти за сто золотих. Але міністр тільки розгнівався і вдарив себе в груди:
— Чи знаєш ти, діду, з ким говориш? Я міністр, і від мене не лічиш сто золотих. Скажеш і так, як я схочу.
— Не даєш сьогодні сто, завтра двісті принесеш,— спокійно сказав дід.
Міністр аж синій став, грозився і пішов ні з чим. Але на другий день знову прийшов, бо загадки не міг відгадати. Зайшов і кинув сто золотих на стіл. А дід каже:
— Вчора не дав сто золотих, а сьогодні й за двісті не говорю з тобою. Давай триста.
— Я дурних грибів не наївся і триста не заплачу,— аж зубами скрегоче міністр.
— Тоді йди собі з богом.
Як подумав міністр, що завтра треба відповідати цареві, то почав перепрошувати старого і заплатив триста золотих. Перелічив дід гроші та й каже:
— Бачиш, видоїв я вас усіх трьох цапів.