Як дід видоїв трьох цапів

Десь жив собі такий цар, що задумав із своїми міністрами подивитися, як живе народ у його державі.
Їдуть вони, а при дорозі сидить дід і гірко плаче.
Цар питає:
— Діду, чого ви плачете? Може, вас прогнали сини або дочки?
— Ей ні,— відповів старий,— мене няньо набив.
Здивувався цар:
— А ви ще маєте няня?
Старий витер сльози і відповів:
— Ой, якого ще! Не мінявся б за мене. Он там він працює.
Повезли царя з міністрами туди, куди показав дід. Коли бачать — чоловік з довгою бородою пні корчує.
— Добрий день, діду! — гукнув цар.— Бачили ми вашого сина.
— Не велике добро бачили,— сердито відповів дід.— Такий неслухняний, що мусив на нього ремінь знімати.
— А ви не жаліли такого старого?
— Чому його жаліти? Няньо мене не жаліє, так вчора набив, що й сьогодні болить.
— І ви маєте няня? — спитав цар.
— Маю, та й дідова могила ще травою не заросла. Он там, за горбком няньо оре.
Везуть царя з міністрами до дідового батька. Переїхали горбок і бачать — горбатий дід оре чотирма волами. Помітив він мандрівників і зупинив волів.
— Добрий день, діду! — привітався цар.— Чи далеко ще, далеко?
Дід поклонився та й відповідає:
— Ой, вже недалеко, лише так, як перша пара волів.
— А чи всі ще тридцять два? — питає цар.
— Ой, не всі, лише сім,— відповідає старий.
Міністри стоять і нічого не розуміють. А цар дає ще одну загадку.
— Дідусю, чи могли б ви видоїти трьох цапів?
— Чому ні? — відповідає старий.
Попрощалися мандрівники з дідом та й поїхали далі. Один з міністрів запитав:
— Пресвітлий царю, дуже кортить нам знати, про що ви з дідом говорили?
Розсердився цар, що простий чоловік мудріший, як його міністри, та й наказує:
— Кожен з вас мусить за дванадцять днів відгадати одну з загадок, на які відповідав дід. Інакше не бути вам міністрами.
Минають дні за днями. Болять голови у міністрів, а загадок не можуть відгадати. Тоді пішов старший міністр до діда, бо вже всіх мудрих людей перепитав. Приходить, а за столом сидять всі три діди, пригоди оповідають. Привітався міністр та й просить найстарішого:
— Скажіть мені, діду, що то значило, коли вас цар запитав: «Чи далеко ще, далеко?»
— Даси сто золотих, то відповім,— каже дід.
Дав міністр старому гроші, а той і говорить:
— Питав мене цар, чи далеко ще виджу. А я відповів, що лише так, як перша пара волів.
Подякував міністр і пішов. А його друзі все ще голови ламають над загадками.
Скоро зібрався і другий міністр до діда. Прийшов, поклонився старому та й каже:
— Діду, чому вас пресвітлий цар питав: «Чи всі ще тридцять два?»
— За сто золотих можу сказати,— відповів старий.
Не хотілося міністрові такі гроші давати, та зміркував він, що з дідом інакше не договоритися, і заплатив. А дід пояснив:
— Питав мене цар, чи всі ще маю зуби. А я відповів, що тільки сім.
Пішов цей міністр, а скоро й третій до дідової хати приходить. І не поклонився, а нараз питає:
— Діду, що то за загадка: три цапи видоїти?
Старик згодився відповісти за сто золотих. Але міністр тільки розгнівався і вдарив себе в груди:
— Чи знаєш ти, діду, з ким говориш? Я міністр, і від мене не лічиш сто золотих. Скажеш і так, як я схочу.
— Не даєш сьогодні сто, завтра двісті принесеш,— спокійно сказав дід.
Міністр аж синій став, грозився і пішов ні з чим. Але на другий день знову прийшов, бо загадки не міг відгадати. Зайшов і кинув сто золотих на стіл. А дід каже:
— Вчора не дав сто золотих, а сьогодні й за двісті не говорю з тобою. Давай триста.
— Я дурних грибів не наївся і триста не заплачу,— аж зубами скрегоче міністр.
— Тоді йди собі з богом.
Як подумав міністр, що завтра треба відповідати цареві, то почав перепрошувати старого і заплатив триста золотих. Перелічив дід гроші та й каже:
— Бачиш, видоїв я вас усіх трьох цапів.

Про вірну дружбу

В одній невеликій країні правив хан. Він був боягузливий і недовірливий. Нікому не вірив, у кожній людині підозрював ворога. Тому й друзів у нього не було. Якщо хтось йому не так поклонився, не так подивився, не так повернзпзся, того хапали і запроторювали до зіндану. Якщо наглядачі доповідали ханові, що хтось з підданих погано про нього відізвався — такого вішали на майдані.
Хан побудував собі кам’яний палац з високою вежею, щоб можна було спостерігати за тим, як страчують людину. Палац оточив потрійною стіною, щоб не прокрався зловмисник. Але й цього хану здалося замало. Видав він указ, що кожен, хто повідомить ханові про людину, яка намислить зчинити йому зло, отримає за повідомлення золотий.
Дуже швидко в ханстві перестали жартувати, співати, сміятися, справляти свята. І не було такого дня, щоб на майдані перед палацом за доносом не вішали кого-небудь.
Одного разу зібралися в місто на базар двоє друзів, двоє сусідів. Один поніс продавати сир і масло, другий — фрукти зі свого саду. Дорогою до них приєднався ще один чоловік з їхнього села. Йдуть вони і розмовляють поміж собою, а коли проходили повз палац, де за доносом готувалися повісити чергову жертву, один з друзів візьми та й скажи, що коли й далі так підуть справи, то через кілька років у країні нікого, окрім хана, судді й ката, не залишиться.
Весь день провели друзі на базарі. Попродали свій то- вар, купили своїм домашнім гостинці, і тільки третій, який сподівався що-небудь заробити на ринку, так і залишився з порожніми руками. Не хотілося йому повертатися додому без гостинців — та що вдієш! Ось тут він і згадав про ханський указ і заквапився до палацу! Суддя вислухав його повідомлення, все записав і виплатив за донос один золотий.
Повернувся той, третій, односелець-виказувач на ринок, але гостинців не став купувати, злякався, що друзі здогадаються, звідки в нього взявся золотий. Не встигли односельці вийти з ринку, як до них підбігла варта, схопила «винного» і кинула його до зіндану. Другий вирішив залишитися і зачекати, чим закінчиться суд. Третій же вирушив додому один.
Вранці «винуватого» вивели із зіндану, і суддя зачитав вирок, що за наклеп на хана і його вірних слуг селянина буде повішено.
Підвели селянина до шибениці, накинули на шию петлю. Суддя запитав, яким буде останнє бажання засудженого. Той подумав і сказав, що хотів би перед смертю побачитися зі своєї сім’єю, попрощатися з рідними та близькими.
Суддя вислухав і відповів, що він дозволить засудженому піти в село і попрощатися з рідними та близькими, якщо хтось із присутніх на страті погодиться простояти з петлею на шиї до заходу сонця.
На слова судді з юрби вийшов сусід і сказав, що він погоджується замінити друга.
Добіг селянин до свого села, попрощався з рідними та близькими і — назад, у місто, так і не сказавши дружині й дітям правди. Тільки-но вийшов він за село, як почалася злива і дорога перетворилася на справжнісіньке болото. Мокрий і знесилений доплентався селянин до лісової галявини, через яку пролягала дорога, полегшено зітхнув, що злива зшіухла і що він встигне вчасно дістатися до міста. Аж тут зненацька з’явилися розбійники, схопили його, зв’язали і поволокли в хашд. Приволокли і поставили перед отаманом зграї. Не втримався селянин і гірко заплакав. Здивзшався ватажок розбійників і запитав:
— Отже, гроші тобі дорожчі, аніж життя?
На що селянин відповів:
— Не грошей мені шкода. Немає іх у мене, можете перевірити. Шкода мені друга, який замість мене стоїть під шибеницею з петлею на шиї. Якщо я не встигну повернутися до заходу сонця, його повісять замість мене.
— У чому ж ти провинився перед ханом? — запитує ватажок.
— Я сказав, що коли так вішатимуть, то через кілька років у країни залишиться тільки хан, суддя і кат…
Засміявся отаман:
— Ти правильно сказав. Але хто ж доніс на тебе?
— Чоловік з нашого села. Він ішов з нами на базар…
— А-а, це напевно той, у якого ми вчора відібрали золотий.
Отаман наказав сідлати коней і доставити селянина до
міських воріт. Суддя вже приготувався подати катові сигнал, як на майдан вибіг селянин. Він піднявся на ешафот, обняв друга і надів на шию собі петлю.
Хан, який сидячі на вежі, зі злорадством чекав, коли повісять чоловіка, який повірив другу, побачивши, що селянин повернувся, був просто вражений. Адже він не вірив у дружбу і в нього ніколи не було близького друга. Хан послав слугу зупинити страту і сказати, що він дарує селянину життя.
Поверталися друзі додому і раптом почули стогін, що долинав із-за дерев. Вирішили підійти й подивитись хто ж це там так стогне? Кому потрібна їхня допомога?
Підійшли вони до глибокої ями, зирк — а на дні лежить їхній односелець. Витягли його, а він ледве ноги переставляє, весь у синцях, одяг на ньому порваний. Це так його віддухопелили розбійники, поки не витягли з-під язика золотий.

Вовкулаки

Якась зробила, не знати на кілько там літ, зятя вовком. На святий вечір вскочив він до хати, сів на припічку в куті і наставив лапу, де був сук вбитий. Вийняли йому сук і він зробився чоловіком назад. За кару конала теща більше, як півроку. Просила зятя, щоби їй простив, а він повідає:
— Мене добре вовки їли; як мені легко було жити, так би тобі легко було конати.
Не сконала, аж доки зять не простив її.
Питали ’го ся люди за худобу: котре вовк має право взяти. А він повідав, що ярчя, або яловя, котре має бути вовкове, стає в керве (в крові).