Золото є, а радості нема

Кримськотатарська казка

Жили собі на світи два сусіди. Один багатий бай: дім — повна чаша, другий бідняк — повна хата дітей. Як тільки наставав вечір, багатий брав на засув ворота, випускав у двір злих собак і спав, прислухаючись до кожного шурхоту: чи не злодії бува?
А бідний щовечора повертався з роботи, приносив у вузлику крупу, дружина варила суп і годувала дітей та чоловіка. Поївши, бідняк брав саз і, граючи на нім, співав дітям веселі пісні, а діти підспівували йому. Бай не раз чув, як веселиться сім’я бідняка, і дуже дивувався. Якось він глузливо запитав у того:
— Послухай, сусіде, даю свою голову на відруб, що, коли у твоїй кишені півдня ритися, то й копійчини у ній не знайдеш! Чого це ти і твоя сім’я щовечора так веселитеся?
— Маючи хату, в якій можна ходити пригнувши голову, маючи їжу, від якої не зажирієш, маючи дітей, які вже навчились бігати, про що мені ще турбуватись і чого сумувати?
— Але ж діти твої незабаром виростуть, і ти мусиш подумати про їхнє майбутнє, — каже багатий сусід. — Ну, та гаразд, я подарую тобі горщик золота, і коли твої сини стануть джигітами, ти купиш кожному з них дім, коня і дружину.
Приніс бідняк золото додому, показав його дружині, дітям. Довго міркували над тим, як їм зберегти дорогоцінний дарунок, а потім узяли та й закопали горщик у дворі під деревом.
І відтоді затихли у дворі бідняка сміх, пісні, гамір. Лягаючи спати, він ні на хвилину не забував про золото, а багатий сусід, задоволений своєю винахідливістю, лиш посміхався у вуса.
Нарешті бідняк не витримав: на світанку він викопав горщика із золотом і прийшов до сусіда. Прийшов і сказав:
Забери, будь ласка, свій подарунок! Ти мені не горщика із золотом подарував, а величезну макітру клопотів.
Сказавши, поставив перед сусідом горщик і квапливо пішов додому.
Наступного дня у дворі бідняка знову залунали жарти сміх, пісні, на заздрість багатому сусідові.

Безрука сестра

Був собі чоловік та жінка і було в них двоє дітей: хлопчик та дівчинка. От батько вмер, а тоді й мати вмерла — зосталися ті діти сиротами. Брат був старший, а сестра трохи менша. І живуть вони вдвох, і так вони любляться обоє так одне одному годять, що і не сказати. От як дійшов брат уже літ то й каже сестрі:
— А що, сестро, чи не лучче б мені одружитися? Тоді й тобі лучче було б жити на світі: і на роботу легше, і веселіше.
— То й одружись, — каже сестра, — а я з вас радітиму.
Послав брат старостів, висватали вони дівчину; відгуляли весіллі та й живуть собі втрьох. Він же з ними гарно живе, обох любить по правді з ними робить, а жінка його та й не злюбила тієї сестри. Як уже та сестра їй не годила, як до неї не примилялася, а як не злюбила, то й не злюбила. Та працює, ночей не досипаючи, а ця каже, що нероба й нехлюя, і братові на неї набріхує. А брат тому віри не діймає.
Ото кудись там брат від’їздить, а жінка взяла та й повідрубувала лапи хортам. Приїздить брат, а вона зараз до нього:
— Яка в тебе сестра люба та мила, а як ти поїхав, то вона твоїм хортам лапи повідрубувала.
— Дарма! — каже він, — сестра дорожча за хортів. — Та нічого й не
сказав сестрі.
От виїздить він вдруге, а жінка взяла шаблю та найкращому його коневі ноги повідрубувала. Він вертається, а вона зараз до нього:
— Яка в тебе сестра люба та мила, а як поїхав ти, вона твоєму найкращому коневі ноги повідрубувала.
— Дарма! — знов каже, — сестра дорожча за коня.
Та й знов нічого сестрі не сказав.
Ото вже він утретє їде. А вона, його жінка, саме сина привела, та й того не пошкодувала (така люта на сестру була): відрізала йому голівку, а сама послала навздогін за чоловіком. Приїздить він, а вона йому й хвалиться:
— Не вірив ти мені, яка в тебе сестра люба та мила, а як найшовсь у мене син, то вона й того не пошкодувала, голівку йому відрізала. Повір же тепер хоч на своїй дитині!
Отоді вже й брат на сестру розгнівався. Сестра присягається, що не винна вона, так де там!
— Коли не ти, так хто ж його занапастив? Уже ж мати своїй дитині життя не збавлятиме.
Та й віддав її на суд. Почали судді судити, яку б їй кару скласти.
Один каже:
— Запакуймо її навік до тюрми!
Другий каже:
— Скараймо її на горло (на смерть)!
А третій каже:
— Повтинати їй ті руки, що ними вбивала, та й пустити так. Тоді вже нікого не вбиватиме.
Як присудили, так і вчинили: повідрубували бідолашній дівчині білі руки аж по лікоть, повкидали ті руки в торбинку, торбинку на шию почепили та й прогнали дівчину.
Пішла безщасна степами-лісами… На силу знемагає, кров із ран сліди заливає… Горе! От, ішовши довго, і добилась вона до великого саду. Пішла тим садом, аж стоїть там яблунька з золотими яблучками. І одно яблучко низько висить. Схотілося їй їсти, вона підійшла та й з’їла те яблучко. А тоді пішла далі, бачить — криничка. Вона хотіла води напитися, перехилилася через цямриння, та якось не вдержалася та й упала грудьми в воду. І та торба з її руками в криничку впала.
І тільки впала, то так відразу ті руки до неї й приросли, бо то була цілюща вода. Встала вона вже з руками, напилася води та й пішла собі далі, богові дякуючи. Коли це бачить — іде короленко, пишний та ясний. Він же зараз до тієї яблуньки, глянув, що нема одного яблучка, та й питається:
— А хто це в мене золоте яблучко вкрав?
Вона тоді, теє почувши, та й вийшла з-за кущів та й каже:
— Я взяла яблучко.
Ну, він став її розпитувати,— відкіля вона й що,— вона тоді розказала все, як було. Вона ж розказує, а він на неї дивиться, що така вона красна та люба, що як до саду вступила, то й сад сяевом осіяла.
— Ой дівчино, — каже, — чи підеш за мене заміж?
Глянула вона на нього, що він гарний та ласкавий, та й подала слово.
Ну, то вже той короленко посватав її та й узяв за себе заміж. Живуть вони вже рік, чи й більше, любо та мило. А то прийшло так, що треба короленкові до чужої землі їхати. Поїхав він, а жінка сама лишилася та й повила йому сина, красою пишного, а на лобі в нього зоря сяє. Тоді вона така рада та й посилає зараз до чоловіка та й пише до нього: «Породила я, — каже, — сина красою пишного, а на лобі в нього зоря ясно сяє». А той посланець став на дорозі ночувати та й заїхав саме в хату до брата. Почала братова в того чоловіка розпитувати, чого він та куди їде,— той і розказав. Вона зараз і догадалася, що то зовиця, та й не каже нічого чоловікові. А як полягали спати, то вона того листа до короленка вкрала, а свого положила, а в ньому написала: «Породила я сина, як пса, з пеською головою». Той устав другого дня та й поїхав з тим листом до короленка. Короленко як прочитав, то розсердився дуже та й відписав, зараз: «Синові голову відтяти, а матір прогнати». Здивувалися всі старці в тій державі, та нічого не можна зробити: прогнали бідну жінку, тільки вже сина-дитинку пожаліли вбивати та їй віддали.
Пішла безщасна знов у світи. ї довго вона ходила, по людях живучи та хліба собі наймами заробляючи. І вже син у неї підріс, хлопчик такий жвавий бігає.
А короленко як вернувся додому та довідався, якого він сина мав, то аж за голову береться, що так ізробив. Занудив світом, тільки про жінку й думає, та й поїхав по всьому світу її шукати. Довго їздив, сумуючи, — ніде нема; а далі таки й заїхав у ту слободу, де вона жила.
Схотів відпочити в холодку та й сів під хатою. А те прибігло, стоїть проти нього та й дивиться: звісно, йому дивно на короленка. А той бачить, що хлопчик гарний, та й покликав його до себе та й розпитує:
— А як твій батько зветься?
— Мій,— каже, — батько короленко.
— Оце, — каже короленко, — ще що вигадай! А де ж він живе?
— Не знаю, — хлоп’я каже, — бо батько прогнав мою матір ще тоді, як я був маленький.
— А як же твоя мати зветься?
Хлопчик сказав, та як зачав розказувати про свою матір, то все розказав: як їй руки відрубано, як її короленко за жінку взяв, як її прогнано з палацу… Той тоді короленко розгорнув йому на лобі волосся, аж там зоря сяє!.. Він тоді:
— Веди мене швидше до матері!
Як побачив, то так і пізнав її. Зраділи так, що й не сказати. Зараз він її забрав і сина та й поїхали додому. Тут тоді вже й той посланець признався, що він до братової заїздив. Звелів короленко брата й невістку покликати. Невістка як побачила у такому щасті сестру, то не витримала: сама собі зо зла й смерть заподіяла. А брат зостався з сестрою жити. Так вони собі й живуть, щастя та долі зазнають.