Хто мудріший?

Кримськотатарська казка

Жив колись падишах, і був у нього візир, старий та мудрий чоловік. Настав час — візир помер, і падишаху треба було призначити нового — одного з двох помічників старого візира.
Довго міркував падишах, котрого з двох йому вибрати? Помилишся у виборі — сам же й пожалкуєш. І радитися з вельможами не хотілося: скажуть потім, що в падишаха не стачило розуму обрати гідного. Вирішив падишах провести випробування: викликав він обох помічників і ставить їм таке запитання:
— Що, на вашу думку, важливіше в житті — багатство чи щастя-доля?
Задумалися сановники. Один і каже:
— Звичайно, багатство, ваша величносте. Ви в нашій країні найбагатша людина, і завдяки цьому країна наша процвітає. Чутки про вашу щедрість долинули до багатьох країн. А, як кажуть мудреці, «якщо господар багатий і щедрий, то й слуги живуть у достатку».
Другий помічник подумав-подумав та й каже:
— А я, ваша величносте, вважаю, що в нашому житті найважливіше — це щастя-доля. Згадайте вашого батька. Коли він прийшов на престол, у країні панували голод і хаос. Кожен бай вважав себе ханом і не бажав коритися падишаху. Вашому батькові, завдяки його розуму і щастю-долі, вдалося перемогти непокірливих баїв і об’єднати країну. Він був в усьому щасливий: в боях, в торгівлі, в змінні завоювати довіру не тільки своїх підлеглих, а й сусідів. Завдяки розуму й щастю-долі він залишив вам сильну і багату державу…
На чию користь вирішити суперечку? Падишах задумався, глянув у вікно і помітив торговця дровами, який щодня приносив на кухню в’язанку дров.
— Нехай вашу суперечку розв’яже ось цей дроворуб, — сказав падишах. — Запитайте в нього.
Першим до дроворуба пішов той, який вважав, що найголовніше в житті — це багатство. Підійшов і подарував дроворубу золотий динар.
Здивувався дроворуб:
— За що мені така нагорода?
— За працьовитість і старанність, — відповідає вельможа. — Ти багато років приносиш до палацу дрова і, яка б не була погода — спека, мороз, дощ чи вітер, — ти жодного разу не залишив кухню без дров. Я звільняю тебе від цієї важкої роботи. Відпочинь, поживи собі на втіху.
Повернувся вельможа до палацу та й каже:
— Я подарував йому всього лиш один динар. Це для бідняка ціле багатство. Завтра він вже не прийде сюди…
А падишах і каже:
— Ну що ж… зачекаємо до завтра.
Скинув дроворуб з плечей важку в’язанку дров і почвалав додому. Дорогою зайшов до крамниці, де товпилося багато людей, і попросив продавця зважити йому всіляких солодощів та гостинців на один золотий динар.
Продавець загорнув йому цілу купу усілякого товару і, коли дроворуб приготувався наповнити ним свій мішок, торговець йому й каже:
Спочатку заплати за товар, а потім уже складай його в мішок.
Як не доводив дроворуб, що він віддав продавцеві золотий, йому ніхто не повірив. Усі почали сміятися над ним і виштовхали з крамниці.
Наступного дня дроворуб пішов до лісу, нарубав дров, завдав собі в’язанку на плечі і знов попрямував до палацу. Біля воріт його зустрів здивований вельможа і запитав, на що він потратив свій золотий. Дроворуб розповів вельможі все, як було. І тоді той подарував йому тисячу срібних динарів.
Узяв дроворуб торбинку зі сріблом на плечі і пішов додому. Іде й міркує, як завтра піде з дружиною на базар і накуплять вони на ці гроші їжі, одягу, куплять коня і корову, овець та курей і заживуть багато й щасливо.
Не встиг дроворуб дійти додому, як на нього згори налетів орел, який, мабуть, гадав, що за плечима в дроворуба не торбинка, а заєць. Ухопив торбинку з грошима в пазурі і полетів з нею вгору.
І знову довелося дроворубу нести в’язанку дров до палацу. І знову зустрів його біля воріт здивований вельможа. Розповів йому дроворуб про все, як було, нічого не приховав. Тоді вельможа наказав слузі привести доброго коня, а на додачу до коня дав торбинку із золотом.
Іде дроворуб додому, веде за повід коня з дорогоцінним скарбом і міркує. Міркує про те, що збудує собі новий будинок, купить багатий одяг і що всі сусіди, навіть найбагатші, проходячи повз нього, зніматимуть перед ним шапки…
Ішов дроворуб через ліс, і раптом, не знати звідки, вибіг на дорогу вовк! Кінь злякався, вирвався з рук дроворуба та й кинувся навтіки від вовка.
На четвертий день, коли біля воріт палацу знову з’явився дроворуб із в’язанкою дров за плечима, падишах каже:
— Тричі цей чоловік ішов від нас з багатством у руках, але, мабуть, так і не став багатим і щасливим.
Настала черга другого вельможі випробувати дроворуба на щастя-долю. Підходить він до дроворуба, дає йому за дрова лише одну срібну монету і каже:
— Купи собі за цю монету перше-ліпше, що трапиться тобі дорогою додому…
йде дроворуб додому, дивиться — сидить біля дороги молодий вівчар і плаче. Дроворуб у нього запитує:
— Що трапилось, чому ти так гірко плачеш?
Молодий вівчар йому відповідає:
— Доручив мені господар пригнати на базар отару овець. Уночі в степу накинулися вовки і вся отара розбіглась. Тепер усе моє багатство — ось ця вівчарська палиця…
Згадав дроворуб пораду вельможі та й каже:
— Продай її мені. Я тобі дам за неї срібну монету.
Іде дроворуб з палицею на плечі і думає про те, що вдома на нього чекає голодна родина, що доведеться іти на поклін до багатого сусіда.
Дорогою через ліс проходив мимо старої яблуні й вирішив принести дітям яблук. Почав збивати палицею яблука, і йому прямісінько на голову впала його ж торбинка зі срібними динарами…
Приніс дроворуб багату знахідку додому, а дружина йому й каже:
— Це Бог тобі щастя послав. Завтра п’ятниця, піди-но ти завтра в сусіднє село, в мечеть, і помолись Богу, подякуй йому за все.
Послухався дроворуб дружину й удосвіта вирушив у сусіднє село, де була мечеть. Вирішив він скоротити дорогу і попрямував через поле. Йде мимо чагарника і чує — кінь ірже. Заліз дроворуб у кущі та й бачить: стоїть його кінь, повіддя в ногах заплуталось, торбина в траві лежить. Вивільнив дроворуб коня, взяв торбину, виліз на коня — і додому!
Три дні чекали дроворуба падишах і його вельможі, але так і не дочекалися. І довірив падишах посаду візира тому з вельмож, який на перше місце поставив розум і щастя-долю…

Мітляр

Жив собі бідний мітляр. Вдень рубав березину, вночі віники робив, а жінка ті віники продавала і шматок хліба додому приносила.
Одного разу мітляр рубав березове пруття й почув людські голоси. Виглянув з гущавини і побачив перед скалою дванадцятьох розбійників.
Старший розбійник підняв угору два пальці і вигукнув:
— Марисю, відчинися!
Скала відчинилася. Розбійники ввійшли, а за пару хвилин вийшли, і старший наказав:
— Марисю, зачинися!
Скала зачинилася.
Коли розбійники зникли в хащі, мітляр і собі підвів два пальці догори і сказав ті слова, що й розбійники.
Скала відчинилася. Зайшов мітляр у печеру, взяв мішок золотих грошей, вийшов і наказав скалі зачинитися.
Приніс мітляр золото додому, а жінка нарадуватися не може:
— Треба їх поміряти, — каже вона. — Піду мірку позичити.
Побігла до багатого сусіда. Той мірку позичив, але дно у ній змазав смолою: дуже хотів знати, що бідні мітлярі міряти будуть.
Повернули багачеві мірку. Придивляється він — а до дна золото поприлипало. Здивувався, звідки в бідняка гроші, і каже до жінки мітляра:
— Просив би я твого газду, аби до мене прийшов.
Прийшов мітляр, а багач говорить:
— Я знаю, що ти золото міряв. Скажи, звідки в тебе багатство?
— Що ти від мене хочеш, сусідо? — відмахнувся бідняк.— Хіба моє ремесло?
— Не мудруй, а відповідай. Бо передам до суду, що ти гроші вкрав.
Мусив мітляр розказати про чарівну скалу.
Запріг багач воли, сів із жінкою на воза і поїхав за золотом. Зупинився перед скалою і наказав:
— Марисю, відчинися!
Зайшов у печеру, мішки з золотом виносить та жінці на віз подає.
Взявся й до останнього, найбільшого, а підняти не може. Покликав жінку, та удвох мішок волочать. Поки мудрували, як на віз його висадити, повернулися розбійники. Старший вигукнув:
— Ось хто наше золото краде!
Схопили багача та його жінку, пов’язали і допитуються:
— Де той мішок, що ви вчора вкрали?
Як дізналися розбійники про мітляра, вирішили помститися. Багача та його жінку вбили і в село збираються. Дорадилися для безпеки сховатися в мішки. Як надумали, так і зробили. Позав’язував старший мішки з розбійниками, зложив їх на багацький віз і їде. Коло хати мітляра зупинив волів і попросився на ніч. Впізнав господар гостя. Порадився з жінкою, запросив його до хати, ще й мішки допоміг занести в сіни. Мішки заворушилися, га мітляр вдає, що нічого не знає.
Зайшов розбійник до хати і пляшку горілки на стіл поставив. Жінка мітляра знайшла ще одну. Сіли гоститися. Але ні господар, ні господиня не п’ють, а непомітно під стіл виливають. Гість уже добре підпив, коли жінка каже до мітляра:
— Йди ти, чоловіче, та принеси ще горілки. Лиш наперед коровам пійло віднеси, бо я не подужаю.
І підморгує розбійникові. А мітляр горшки з окропом у сіни носить.
Далі один мішок пальцем пошкрябав. Звідти почулося:
— Чи вже п’яні мітлярі? Бо ми подушимося.
— Зараз вас випущу, — відповідає мітляр і на голову розбійнику окріп виливає. Так усіх попарив, поки жінка в хаті залицялася до старшого.
Тоді приніс горілки, і знову сіли гоститись. Випили, а жінка просить:
— Заграй нам, чоловіче, але довгої, бо я хочу з паном потанцювати.
Грає мітляр на скрипці, а жінка з гостем танцює. Скоро п’яний розбійник змучився і впав серед хати. Зв’язали його і на суд людям передали.
Мітляр забрав золото з чарівної скали і між бідними поділив.

Скарби в урочищі Канівському

В урочищі Канівському багато взято грошей, та ще багато і є. Колись, кажуть, запорожці сховали волову шкуру золота. От один умер, а п’ять зосталось і не можна їм узяти цих грошей. Поїхали вони в Олександрійську кріпость на ярмарок, купили горілки і п’ють. Далі розбалакались, а один і пита:
– Кому ж ми передамо їх?
Збоку сидів білянський чоловік, Гермес, і здогадався. От купив він кварту і підсів до них. Запорожці не довго думавши і призналися, де той скарб. Гермес з ярмарку та в Канівське – і забрав ті гроші. Спершу Гермес чабанував, а потім подався в Харківську губернію, купив землю і став паном. От як буває на світі!

Ворожка Наджіє

Жив собі в одному місті швець, якого звали Алі. Була в нього велика сім’я, тому працював він з ранку до вечора, щоб дітей було за що нагодувати, одягти та грамоті навчати. Була в нього дружина, яку звали Наджіє. Вона встигала і за дітьми наглянути, і чоловікові допомогти, і в хаті порвдок навести.
Та несподівано Алі помер, і залишилася Наджіє одна зі своїм горем. Що робити, як дітей прогодішати, як вивести їх в люди?
Якось перебирала вона в комірчині речі і наткнулася на бабусину вовняну панчоху, в якій був схований вузлик. Розв’язала вона його, а там у смугастій хусточці пригорща різнокольорової квасолі!
Сиділа вона і згадувала, згадувала: ще зовсім маленькою ходила вона з бабусею на базар. Бабуся сідала біля входу, розв’язувала і розстеляла свою смугасту хустину, розсипала по ній квасолю — і ворожила! Бабуся давно померла, а в місті довго ще згадували Айше-ворожку…
Дивилася Наджіє на різнокольорові квасолинки і пригадувала, як бабуся пояснювали їй, що кожна з них означає… А коли в оселі не залишилося й шматочка хліба, взяла Наджіє хустинку з квасолею і пішла на базар. Сіла збоку, розстелила хусточку, поклала купкою квасолю, сидить і очікує…
А в цей час в одного селянина пропав кінь. Шукав він його, шукав, втомлений повернувся додому, а дружина йому й каже:
— А ти у ворожки, яка сидить біля входу на базар, не запитував? Може, вона тобі підкаже, де шукати коня?
Послухався селянин дружину, прийшов на базар, підійшов до ворожки, розповів їй про свою біду, дав монету та й каже:
— Якщо допоможеш мені знайти коня, я заплачу тобі втричі більше.
Зібрала Наджіє квасолини в жменю, кинула їх на хусточку, дивиться — вийшло три купки, а за ними одна, найменша квасолинка… Думала-гадала, що б це значило, і сказала перше, що прийшло в голову:
— Бачиш за містом три високі пагорби? Ось за тим далеким, найвищим, і пасеться твій кінь!
Зрадів селянин, вирушив у дороіу. Півдня ішов з пагорба на пагорб, а коли перейшов найбільший, помітив в улоговині біля річечки свого коня!
Наступного дня вранці, коли Наджіє знов прийшла на базар до неї підійшов той селянин, подякував за ворожіння і дав їй ще три монети.
Селянин усім своїм знайомим і незнайомим розповів, яка чудова ворожка на квасолі вчащає на ринок. Ось так і розлетілася по місту і далеко за його межі слава про Наджіє- ворожку.
Якось розбійники викрали з ханського саду красуню- царівну. Певно, хотіли продати її за море за великі гроші. В усі кінці помчали ханські слуги; де тільки не шукали царівну, але знайти не змогли. Тоді хан наказав привести до нього всіх ворожбитів і ворожок, які тільки були в ханстві, і сказав їм:
— Я даю вам на ворожбу сорок днів і ночей. Якщо знайдете мені дочку — озолочу! Не знайдете — кожен з вас позбудеться голови!
Наказав хан посадити ворожбитів і ворожок в кімнаті, дати їм по сорок горшиків з їжею і один глечик із солодким щербетом. Одній лиш Наджіє-ворожці дозволив повернутися додому. Відвезли їй додому і глечик, і горщики з їжею.
А в цей час розбійники заховали красуню-царівну в печері за містом, а самі ходили біля палацу, на базарі, біля мечеті, прислухалися, що кажуть люди про пропажу. Почули вони про те, що хан зібрав усіх ворожбитів і ворожок у палаці, примчали і розповіли про це своєму отаману. І ще йому сказали, що більше всіх потрібно остерігатися Наджіє-ворожки, що тільки їй під силу підказати хану, де перебуває його дочка і хто її викрав. Подумав-подумав отаман і каже:
— Давайте-но будемо стежити за цією жінкою. Нехай увечері один з вас прокрадеться до неї в хату і підслухає все, що вона казатиме.
Як тільки стемніло, один з розбійників заліз на горище хати, зробив у стелі дірочку і лежить, приклавши до неї вухо. В цей час родина зібралася вечеряти, дочка принесла горщик з їжею, а мати й каже:
— Ну ось, перший вже прийшов… Що з ним будемо робити? Розігріємо чи так з’їмо?
Злякався розбійник, нечутно зліз із горища і примчав до отамана:
— Вона відразу ж здогадалась, що я за нею стежу. Не встиг я облаштуватися на горищі, як вона каже дітям: «Ну ось, вже перший прийшов. Що будемо робити, засмажимо чи так з’їмо?» Не сім’я, а якісь людоїди…
Не повірив отаман розбійнику і послав наступного дня найрозумнішого з них. Той прокрався ввечері на горище, приклав вухо до дірочки і раптом чує:
— Ось і другий прийшов… Що з ним будемо робити, розігріємо чи так з’їмо?
Злякався розбійник і примчаш до отамана:
— Даремно не повірив ти вчора! Не встиг я вилізти на горище, як чую, ворожка каже: «Ось і другий прийшов; — це вона про мене, — що з ним робити, засмажимо чи так з’їмо?»
Не повірив отаман словам розбійника і вкрай розізлився:
— Боягузи ви, а не розбійники! Звідки ця нещасна жінка може знати, що це ми викрали царівну?
І вирішив цього разу сам прокрастися до оселі та підслухати.
Як тільки-но стемніло, отаман заліз на горище, приклав вухо до шпаринки і лежить. А в цей час Наджіє послала сина принести з комірчини горщик з їжею і глечик, в якому був солодкий щербет. Син приніс великий глечик, а Наджіє й каже:
— Ну ось і найбільший прийшов… З ним справитись буде важче…
Зрозумів отаман, що ворожка все про них знає… Зліз він з горища, постукав у двері, жінка його впустила. Отаман і каже:
— Наджіє-ханум, я отаман розбійників, які викрали ханову дочку. Я зрозумів, що ви вже все знаєте, і тому вирішив домовитися з вами по-доброму. Не видавайте нас ханові, я скажу вам, де ми сховали царівну… Ми заплатимо вам стільки, скільки побажаєте.
— Гаразд, — каже Наджіє-ворожка, — я виконаю ваше прохання, але за однієї умови: ви повинні залишити це ханство і ніколи більше не повертатися сюди.
Отаман погодився з жінкою. Він розповів їй, де вони сховали ханську дочку, і дав слово назавжди залишити ханство.
Наступного дня ворожка прийшла в палац і сказала хану, де перебуває його дочка. Хан мерщій скочив на коня і в супроводі слуг вирушив у гори, тут, у печері, він і знайшов свою дочку. Сорок днів і сорок ночей тривало в ханстві свято з нагоди порятунку царівни. Хан усіх ворожбитів і ворожок запросив до двірцевого саду, де для них накрили багатий стіл з усілякими наїдками і напоями.
Хан власною персоною завітав до саду, аби при всіх подякувати ворожці Наджіє і вручити їй обіцяну нагороду.
Дорогою до саду хан помітив коника-стрибунця і вирішив спіймати його. Один раз коник утік від хана, вдруге утік, а за третім разом хан упіймав його і затиснув у кулащ- Так він і прийшов у сад з коником-стрибунцем у кулаці. Прийшов і каже:
— Хто з вас здогадається, що в мене в кулаці, того я призначу головним віщуном нашого ханства!
Один за одним проходили мимо хана ворожбити, але жоден з них не міг вгадати, що ж приховав хан у своєму кулаку. Дійшла черга і до Наджіє. Підійшла вона до хана і не знає, що йому відповісти…
Розгубилася жінка, а про себе подумала: «Ось і попалася, як та сарана…» Та й каже:
— Ну що мені вам відповісти, великий хане! Раз стрибнула сарана — не попалася! Два стрибнула сарана — не попалася! А на третій раз вона опинилася в кулаці!
Хан розсміявся, розтулив кулак, а звідти вистрибнув коник, змахнув крильцями і полетів…
Хан хотів призначити Наджіє головною ворожкою ханства, але вона подякувала ханові і відмовилась. Сказала, що всі свої здібності вона потратила на те, аби знайти царівну. Тому ворожити вона більше не в змозі…
Хан повірив їй. Він наказав збудувати для неї великий будинок неподалік від палацу, щедро обдарував її. І розбійники не залишилися перед ворожкою в боргу — залишили їй торбину золота і коштовностей.
Наджіє-ворожка виростила своїх дітей. Синів оженила, дочок повидавала заміж. Її не стало, а в ханстві ще багато років ходили про неї легенди…