Коломийки про козаків (VII)

Ой вже було три морози, аж ся вода здула,
Любила я козаченька, а тепер забула.
Ой вже було три морози, аж ся вода знесла,
Любила я козаченька, біда го понесла.

Ой вже мені не ходити зеленим потоком,
Та вже мені не любити козака під боком.

Ти гадаєш, козаченьку, що я тя кохаю,
А я таким драпаком хату замітаю.
Ти гадаєш, козаченьку, що за тебе стою,
Я такеє закохане ношу під п’ятою.

Ти гадаєш, козаченьку, що за тобов гину,
А я тебе так навиджу, як жид солонину,
Ти гадаєш, козаченьку, що ся тобов тішу,
А я з тебе шкіру злупю, на вербу повішу.

Нещаслива тота лава, що я на ній спала,
Стояв козак під віконцем, я того не знала.
Нещаслива тота лава тай тота лавиця,
Стояв козак під віконцем, як ясна зірниця.

Ой козаче, козаченьку, чо ти ся волочиш,
Коли другим повідаєш, що мене не хочеш.
Скажи ж мені, козаченьку, щирую правдоньку,
Чи ти мене вірно любиш, чи но на зрадоньку?

Розвивай сї, сухий дубе, зелений бодаче,
Прошу тебе, не зрадь мене, молодий козаче.
Не буду я пива пити, бо те пиво квасне,
Не зрадь мене, козаченьку, таке дівча красне.

Нікому ся не дивую, тілько сама собі,
Щом ся дала намовити, козаченьку, тобі.

Ой козаче, козаченьку, тамтось мені милий,
Як у лісі при дорозі волупок зогнилий.

Ой мала я миленького з чорними очима,
А щоби був ще файнійший, том го намочила.
Мокни, мокни, козаченьку, три дні і три ночі,
Бодай тобі викапали чорненькії очі.

Ой що б ті був, козаченьку, ясний перун забив,
Я була си дівка файна, ти мі віку збавив.

Бодай тебе, козаченьку, тілько било громів,
Що ві Львові і Кракові мурованих домів.

Бодай тебе, козаченьку, спалив світ біленький,
Сім раз я-м ті вчарувала, а ти здоровенький.

Яка була дівчинонька висока, тоненька,
Пішла марно з сього світа через козаченька.

Така була дівчинонька, як права рученька,
Пішла вона марне з світа через козаченька.

Калина-малина під яром стояла

Калина-малина під яром стояла,
Під яром стояла, з яром розмовляла.
— Як ти, милий, умреш, а я буду жива,
Скажи мені, милий, де твоя могила?
— А моя могила край синього моря,
Край синього моря, де трава шовкова.
— А я тую травку серпом позжинаю,
Я тую могилу та й порозкопаю.
Я тую могилу та й порозкопаю,
Я з милого кості та й пособираю,
В глибокім Дунаю їх повимиваю.
В глибокім Дунаї їх повимиваю,
Шовковим платочком їх повитираю.
Шовковим платочком їх повитираю,
В вишневім садочку їх я поховаю.

Два голубчики літали,
Золотий камінь хитали.

Хитали вони, впустили,
А кого вони прибили?

Прибили вони молодця,
Ганнусиного хлопця.

А де козаченько коня пас,
Гам барвінок по пояс.

А де Ганнуся ходила,
Там рута й шальвія вродила.

Пішла Гандзя по буряки

Пішла Гандзя по буряки,
А за нею два козаки.
А попович попереду:
— Чекай, Гандзю, куплю меду!
— Вина-меду я не п’ю,
Поповича не люблю;
А я люблю Степана,
Що похожий на пана.
Ой кивну я карим оком,
Степан ходить поза током.
Підіть мені приведіть,
Коло мене посадіть.
І свиточка білесенька,
Пригортає злегесенька!
Там-то хлопець, там-то жвавий,
Як виросте — буде бравий!
Як виросте, ожениться
І розуму набереться!
— Там-то Гандзя, там-то гожа,
Пристойная і пригожа.

Коломийки про козаків (VI)

Сонце гріє, вітер віє, вербами хитає,
Не женить ся козаченько, на мене чекає.

Лугом іду, коня веду, розвивай ся луже:
Сватай мене, козаченьку, люблю я тя дуже.
Ой коби ти, дївчинонько, була богатенька,
Взяв би я тя за рученьку, повів до батенька.
Ой коби я, козаченьку, була богатенька,
Не дивилаб ся на тебе, на твого батенька.

Тай червоний бурачок тай червона гичка,
Любив мене козачок, хоч я невеличка.
Ой червоний бурачок по плоті повив ся,
Любив мене козачок, зо мною вженив ся.

Ой у млині на камені кукіль не вродив си,
Старий козак, як собака, до днесь не вженив си.

Не вір, дївчи, козакови, та що люльку курит,
Бо він мовит, що тє возьме, а він тебе дурит.

А в дівчини заручини, козак в полю оре,
Нема кому дати знати до козака в поле.

Коло млина конюшина червоно зацвіла,
А дівчина за козаком тяжко затужила.

Ой козаче, козаченьку, жовтого волосся,
Не псуй мені мешканенько, бо то не здало ся.

Он вийду я на город, махну я рукою:
Ой верни ся, козаченьку, тужу за тобою.
Ой верни ся, козаченьку, верни ся, гультаю,
Ой може я твоя буду, ще сама не знаю.

Ой до Гути дороженька, до Гути, до Гути,
Мені козак не родина, тєжко го забути.
Мені козак не родина, ані єго мати,
Я козака не забуду, хоч буду вмирати.

Ой піду я заспіваю від села до села,
Чогось моя головонька смутна, не весела.
Як же ж моїй головоньці веселою бути,
Полюбила козаченька, тяженько забути.
Полюбила козаченька, того світового,
А я його не забуду, доки життя мого.

Ой там у лісі під дубиною,
Там сидів голуб з голубиною.
Сиділи вони, вигрівалися,
І одним крильцем накривалися.
Налетів сокіл з чорної хмари,
Розбив, розлучив голубку з пари.
Голуба забив, голубку зранив,
За тихий Дунай її провадив.
Привів додому, сипле пшениці:
— Їж, пий, голубко, бо ти вдовиця!
— Не хочу їсти, нема з ким жити.
Не хочу їсти, не хочу пити,
Який світ красний,— нема з ким жити.
— У мене вдома сім пар голубів, —
Вибирай собі, котрий твій любий.
— Та я ходила і вибирала, —
Нема такого, що я кохала.
Бо мій миленький чорнобривенький,
Личко румяне, крильце чорняве.

Ой за дуби, за дуби

Ой за дуби, за дуби,
За дубами сивії голуби,
Вони мені головоньку нагули,
Вони мені спатоньки не дали.
Вони мені спатоньки не дали,
Вони мене з пароньки розвели.
Ой за млинок кладочка плавала,
Там Голяна рученьку давала:
— Ой на тобі, Митруню, цю ручку,
А я тебе другою обійму.
А я тебе другою обійму,
А я тобі правдоньку розкажу,
Через що я на вулицю не хожу.
Не ходила на вулицю й не піду,
Не любила більше хлопців — не буду.