Породила горлиця діти

Породила горлиця діти
Та в доріженьку б’ється.
Знати козака по натуроньці,
Що з дівчини сміється.

Чи ти гордий, чи пишний,
Що високо несешся?
Бачу я тебе по натуроньці,
Що ти з мене смієшся.

Я не гордий, я не пишний,
Високо не несуся.
Я тебе люблю, сватати буду,
Я з тебе не сміюся.

Світить місяць, світить ясний

Світить місяць, світить ясний,
Всю долину освітив,
І, освітивши всю долину,
Він знов за хмари заховавсь.

В тій долині є хатина,
В тій хатині три вікна, —
Там мати дочку научала,
Дочка засмучена була.

— Доню моя уродлива,
Доню, ясочко моя,
Не жди милого з походу,
Його на світі вже нема.

Багато хлопців вже вернулось,
Багато декого нема,
Багато пар уже звінчалось,
А ти сидиш усе сама.

Не чути тихої розмови,
Но чути тихий плач дочки.
На другий день вже за нелюба
Дочка готує рушники.

Готує, слізоньки втирає;
Згадала клятву, що клялась
Любити милого до смерті,
Та клятва їй не справдилась.

Іде дівчина аж до моря
Рішати доленьку свою…
На другім боці кінь вороний
Заржав в зеленому гаю.

Дівчина кинулась у море,
І срібні хвилі роздались,
Козак їй кинувся на поміч,
І руки їх переплелись.

Обнялись міцно й потонули
У синій морській глибині…
По морю плавають два трупи,
А мати плаче — по доні.

Світить місяць, світить ясний,
Всю долину освітив,
І, освітивши всю долину,
Він знов за хмари заховавсь.

Стоїть явір над воротами, аж і вітер не хиляє

Стоїть явір над воротами, аж і вітер не хиляє,
Мила до милого на Вкраїночку листи посилає.
— Хочі шли, мила, листи, хоч не шли, — не буду і в руки брати,
Да приїдь до мене на Вкраїночку, аж до моєї хати.
Да приїдь, миленька, дорога гладенька і шляшок дуже битий!
— Да не приїду, милий, на Вкраїночку, бо будуть люди судити.
Да запряжу ж я коня вороного, запряжу ж я й другого
Да поїду ж я да на Вкраїноньку аж до милого свого.
Приїхала в село, щось невесело, приїду на подвір’я:
В милого мого, у милесенького, аж у його весілля.
Устала з воза, як повная рожа, ще й наговорилась, —
Тихая мова, сама хороша, з личенька змінилась.
А друга мила в вікно всмотріла, аж на стіл похилилась, —
Тихая мова, сама хороша, аж і мова одмінилась.
— Ой ти, Михайло, ой ти, Михайло! Щось до нас да й приїхало:
А чи родина, а чи чужина, ой чи твоя перша мила?
— Ох і не родина, ані чужина, то ж моя сестра рідна.
Да запрягай коня, виїжджай з двора, ти ж мені не потрібна.
— Запряжу я коня, виїду з двора, не буду ж на тебе дивиться, —
Будеш ти, да мій миленький, да щомісяця жениться.

Ой стежечка, стежечка

Ой стежечка, стежечка,
Нема мого сердечка,
Кличу, кличу, не чує,
Нехай з богом ночує.

Ой стежечка, стежечка
У луг по калину,
Там ходила дівчина
Сім раз на годину.

За горою жито жала

За горою жито жала,
Снопів не в’язала,
Молодому козакові
Правди не казала.
Тоді буду снопи в’язать,
Як місячко зійде,
Тоді буду правду казать,
Як він мене візьме.

Що за слава в світі стала, у божому світі

Що за слава в світі стала, у божому світі:
Любив Пилип Яриноньку, Ярина Пилипа.
Заказали отець-ненька Яриноньки брати,
Бо Ярина єсть убога, а Пилип — багатий.
— Візьми собі, мій синоньку, із кіньми, з волами,
Но не бери Яриноньки, що світить плечами.
Візьми собі, мій синоньку, та по своїй рівні,
Но не бери, мій синоньку, та тії Ярини!
Коло млина-крем’янина та бистрі лотоки,
Ой там стояв Пилипонько й Ярина молоді.
Серце к серцю приложили, а ручки зчепили,
У лотоках, в бистрій воді обоє втопились.
Ой ви, отці, ой ви, неньки, на те не вважайте,
Яку господь пару дає, то й не розлучайте!

Закотилось сонечко за виноградний сад

Закотилось сонечко
За виноградний сад.
Цілується, милується,
Та хто кому рад!
Ой Маруся із Іваном
Цілувалась, милувалась
І рученьку дала:
— Оце тобі, Івасеньку,
Рученька моя!
Ой як діждеш до осені, —
Буду я твоя.