Ой ніхто не винен, тільки я

Ой ніхто не винен, тільки я,
Тільки я, тільки я,
Що полюбила гультяя,
гультяя, гультяя.

Гультяй, мамцю, щодня п’є,
Щодня п’є, щодня п’є,
А як прийде додому, мене б’є,
Мене б’є, мене б’є.

А я на теє не дбаю,
Не дбаю, не дбаю,
Піду до сусіди, гуляю,
гуляю, гуляю.

А в сусіди бравий син,
Бравий син, бравий син,
Сподобався мені, вражий син,
Вражий син, вражий син!

Заріж, мамко, каченятко

Заріж, мамко, каченятко,
Най качечка рапче;
Подь, убога дівко, йграти,
Най багацька дівка плаче.

Багацька ся файно вбрала
Та й навперед стала,
А ми, хлопці, зговорімся,
Вби ся вона ізустала.

На високій полонині
Камінь мармуровий;
На тім, на тім каменику
Стоїть любко змальований.

Стоїть любко змальований
Та й думку думає,
Який ото жаль великий,
Кой ся із ким полишає.

Поможи ми, пане боже,
Тото дівча взяти:
Аж худоби не діждуся,
Хоч хороше уженюся.

І шумить, і гуде, дрібний дощик іде

І шумить, і гуде, дрібний дощик іде,
А хто ж мене, молодую, додомоньку заведе?

Обізвався козак на солодкім меду:
«Гуляй, гуляй, чорнобрива, я тя додом заведу!»

«Не веди ж ти мене, ой прошу ж я тебе,
Бо я злого мужа маю, буде бити мене!

Набік, хлопці, набік, хлопці, бо чорт мужа несе,
Як обачить мене з вами, його трясця затрясе!

Нехай трясе, нехай трясе, як вітер лугами,
А я собі, молодая, погуляю з вами!»

І шумить, і гуде, скрипка грає, бас реве,
Козак мовчить, а все знає, козак додом поведе.

Туди лози хилилися, куди їм похило

Туди лози хилилися, куди їм похило;
Туди очі дивилися, куди серцю мило.
Ой не видко того села, тільки видко хрести;
Туди мині любо-мило очицями звести.
Ой не видко того села, оно видко пеньки:
Туди мині доріженька до моїй миленькій.
Ой не видко того села, оно видко грушу:
Туди мині помикає рано й вечір душу.

Ой у Львові на риночку сталася новина

Ой у Львові на риночку сталася новина,
Чарувала бідна вдова багацького сина.
А як мала чарувати, кликала до хати:
— Ходи, ходи, Івасеньку, щось ти маю дати.
Дала йому склянку пива ще й дає другої:
— Не дай мені, моя мила, трутини якої.
— Ой щоби я дурна була, розуму не мала,
Щоб я свому миленькому трутини давала.
Прийшов Івась додомоньку, сів си кінець стола,
Питається його мати: «Де був, сину, вчора?»
— Ой був же я, мамусенько, та в вдовиній хаті,
Дала мені склянку пива, що мушу вмирати.
Не прошу я, моя мамо, білої сорочки,
Тільки прошу, моя мамо, — не позивай дочки.
Бо як будеш позивати, буде проклинати,
Не дасть мені, молодому, в гробі спочивати.

* – виділене курсивом повторюється двічі.

Через сад стеженька

Через сад стеженька,
Йде дощик здрібненька.
«Ой отвори, мужу, врота,
Бо йду п’янесенька».

Муж ворота отвирає
Та так свою жінку лає:
«Що ти, мила, та гадаєш,
Що о дому ніц не дбаєш?»

«Все то через хлопці,
Та й через коханці,
Що як піду та й звечора,
Не прийду аж вранці».

Ой взяв за рученьку
Та й повів до хати:
«Цитьте, діти, не кричіте,
Най ся виспить мати».

«Ой коби-сь ти, мужу добрий,
Та взяв батіг довгий,
А взяв мене бити:
«Не ходи до корчми пити!»

«Коби-м тя не любив,
Зараз би-м тебе бив,
Але но тя дуже люблю,
Бити тя не буду».

«Ой ти не попович,
А я не попівна,
Коби-сь мене хоч раз вибив,
Не була би-м свавільна!»

Світи, місяцю, світи, місяцю

Світи, місяцю, світи, місяцю,
Хоч годиночку в нічку:
Нехай перейду, нехай перейду
До дівчиноньки річку.
Нехай перейду, нехай перейду,
Ноги не замочу;
Хай люди знають, хай люди знають,
Що до дівчини ходжу.