Ой вишенько-черешенько, чом вишень не родиш

— Ой вишенько-черешенько, чом вишень не родиш,
Молодая дівчинонька, чом гулять не ходиш?
— Ой як же я родить буду за високим тином,
Ой як же я гулять буду за вдовиним сином.
Під’їхав він під віконце: — Добрий вечір, серце!
Вона стала й одказала: — Забий жінку перше.
Заріж жінку ще й дитину, положи на лавці,
А сам піди ізвечора, а я прийду вранці.
— А як же я заріжу їх? Жінка молоденька,
Подивлюся в колисочку — дитина маленька.
— Біжи, Роман, до коршомки, напийся горілки,
А як прийдеш додомоньку, учепись до жінки.
Пішов Роман до коршомки, напився горілки,
А як прийшов додомоньку, учепивсь до жінки.
Вдарив її раз в лице ще й ножем у груди,
Полилася кров червона з молодої груді.
Чекай, милий чорнобривий, хоч одну годину,
Нехай же я погодую малую дитину!
Чекай, милий чорнобривий, хоч один часочок,
Нехай дитя погодую хоч один разочок!
— Тоді будеш, моя мила, дитя годувати,
Як я буду у Дунаї ножа полоскати.
Дали люди, дали люди та й матері знати:
— А йди, біжи свою доньку на смерть наряджати.
Біжить ненька, біжить стара, через поріг впала:
— Доню моя ріднесенька, навіки пропала!

Ей гаїк, гаїк, гаїчок

Ей гаїк, гаїк, гаїчок,
Урізала-м пальчик, пальчичок;
Ей болить, болить, болить ме,
Центерйовий листку, загой ме!

— Ей дівча, дівча, чия ти,
Ей подь же з нами гуляти.
— Ей не питайся, чия я,
Ей де ти підеш, там і я.

Переходом в чистім полі заквітли волошки

«Переходом в чистім полі заквітли волошки,
А я ж тебе полюбив, що рум’яна трошки».

«Ой перестань, перестань до мене ходити,
Мене, молоденькую, з розуму зводити!»

«Я ж не перестану, покіль не достану
Рум’яного личка, хорошого стану.

Як я маю перестати, що я люблю тебе,
А ти мене, серце моє, упусти до себе».

«Як я маю упустити, мати ключі має,
І великим замком двері замикає».

«Украдь ключі у матері, коли ляже спати,
А свойого миленького упусти до хати».

Вкрала ключі у матері, мати не почула,
А свойого миленького до себе кликнула.

«Ходи тепер, мій миленький, потіш мою душу,
Я для тебе, що розкажеш, учинити мушу».

Світи, зоре, світи, зоре, світи, не ховайся

Світи, зоре, світи, зоре, світи, не ховайся:
Як поїдеш, муй миленький, та й хутко вертайся!
Всюди гори, всюди гори — нігде води пити,
Пішли хлопці за границю — нікого любити.
Пішли хлопці за границю, що ми їх кохали;
Тілько тії баламути сами ся зостали,
Пливе човен, пливе човен, пливе і весельце;
Чом ти мене так не любиш, як я тебе, серце!
Єден милий на Волині, другий на Вкраїні:
Розірвали моє серце на дві половини.
Ой я того на Волині людям подарую:
А за тим, що на Вкраїні, сама помандрую.
Скрипливі ворітечки — не могу заперти;
Кого люблю — не забуду до самої смерти.

Пішла Ганча по ягодки

Пішла Ганча по ягодки
У гайочок зелененький.

Не виділа там нікого,
Лем воячка молодого.

Зачав єї звідовати:
— Ци будеш ся оддавати?

— Я ся оддавати не буду,
Я за милим чекати буду.

— Твій ся милим вчера женив,
Гарне дівча узяв собі.

Що му, мила, що вінчуєш,
Кидь го вірно так любуєш?

— Вінчую ми стільки щастя,
Скільки в нашім гаю листя!

Обернувся, засміявся,
Златий перстень заблищався.

По перстеню го впізнала,
І жалісно заплакала.

— Кидь була-сь ми зле вповіла,
Головка би з плеч злетіла.

Айбо ти зле не вповіла,
Тепер будеш моя мила.

Як ішов же Писаренко, ще й кури не сіли

Як ішов же Писаренко, ще й кури не сіли:
— Одсунь, одсунь, удівонько, одсунь мені сіни!
— Ой не ’дсуну, Писаренко, — заріж свою жінку,
Тоді прийдеш, Писаренко, на мою худібку.
Як прийшов же він додому, став ножа гострити,
Його жінка Анюточка начала просити:
— Ой підожди ж, мій миленький, цю лиху годину,
Хоч я стану нагодую маленьку дитину.
— Тоді ж будеш, моя мила, дитя годувати,
Як я піду до Дунаю ножів полоскати.
Як прийшов же він до річки білих ручок мити,
І став же він потихеньку людям говорити:
— Сусідоньки-голубоньки, дайте тещі знати,
Нехай іде свою дочку на смерть наряджати.
Іде батько, іде мати, дрібненько ступають,
Дойшли вони до дверечок, стиха одчиняють.
Як одкрила рідна мати та й заголосила:
— Що ж ти, дочко-одиночко, що ж ти наробила,
Що ж ти, дочко-одиночко, що ж ти наробила,
Що ти своє мале дитя навік зсиротила?
— Не я, мамо, не я, мамо, не я зсиротила,
Оце ж мене суперниця із світу згубила.
Як підійшла рідна мати — кров річкою ллється,
Мале дитя коло неї, як рибина, в’ється.

Чогось мені тяжко-важко, на серденьку туга

Чогось мені тяжко-важко, на серденьку туга;
Нема мого миленького, нема мого друга!
Ой приїхав мій миленький в неділю раненько;
Зліз з коника, привітався: — День добрий, серденько!
Ой чи здорова, чи не тужиш чого?
Чи не маєш над мене іншого?
— «Перед богом присягаю,
Що іншого не маю,
Тілько тебе, серце моє, над життя кохаю!»