Ой бувай здорова, дівчинонька моя

— «Ой бувай здорова, дівчинонька моя!
Не забувай мене, коли ласка твоя:
Я в дорогу од’їзжаю,
На серденьку тугу маю,
За тебе, дівчино, за тебе, серденько!»
— «У дорогу їдеш — дорога щаслива;
Не забувай мене: я тобі зичлива.
Тілько в тім тя не впевняю,
Бо отця і матку маю:
Чи кажуть чекати,
Чи тя покидати».
— «Чи-сь така зичлива, що вже покидаєш:
Певно, ти дівчино, іншого кохаєш!
Не зборонить тебе ні отець, ні мати
Кілька неділь ждати,
Поки не вернуся!»
— «Повертай же з дороги:
Сам ти бачиш, що вороги
Нам на перешкоді..
Любитися годі!»
Із дороги їду — коня попасаю,
Чую через люди — дівча розлучають,
Вони ‘ї заручають,
Але певне не звінчають —
Вона моя буде!

Ой загув, ой загув сивий голубонько рано на зорі

Ой загув, ой загув сивий голубонько рано на зорі,
Ой заплакали наші новобранці, стоячи в строї.
Ой загув, ой загув сизий голубонько, садом летючи,
Ой заплакали наші новобранці, в строї ідучи.

— Ох ви, солдати, ви, ріднії браття, ох ви й молодці,
Ой накажіте ви моєму батеньку прибути ко мні.
Ой нехай же він сірії воли із двору збуває,
Нехай мене, мене молодого, з некрут визволяє.
— Ой лучче ж, сину, повік не видатись,
Як же ж мені всю худобу із двора збувати.

Ой загув, ой загув сивий голубонько рано на зорі,
Ой заплакали наші новобранці, стоячи в строї.
Ой загув, ой загув сизий голубонько, садом летючи,
Ой заплакали наші новобранці, в строї ідучи.

— Ох ви, солдати, ви, ріднії браття, ох ви й молодці,
Ой накажіте ви моїй матінці прибути ко мні.
Ой нехай вона сірії корови з двору збуває,
Нехай мене, мене молодого, з некрут визволяє.
— Ой лучче ж, сину, повік не видатись,
Як же ж мені сірії корови з двору збувати.

Ой загув, ой загув сивий голубонько рано на зорі,
Ой заплакали наші новобранці, стоячи в строї.
Ой загув, ой загув сизий голубонько, садом летючи.
Ой заплакали наші новобранці, в строї ідучи.

— Ох ви, солдати, ви, ріднії браття, ох ви й молодці,
Ой накажіте ви моїй миленькій прибути ко мні.
Ой нехай вона усю худобу із рук ізбуває,
Нехай мене, мене молодого, з некрут визволяє.
— Ой лучче ж мені усю худобу із рук ізбути,
Аби ж мені мого миленького у вічі видіти.

Уже третій вечір, як дівчину бачив

Уже третій вечір, як дівчину бачив,
Ходю коло хати, дівчини не видати.

Вийди, вийди, серце-дівчино,
Та потіш мою душу, рибчино.

Не вийду, козаче, не вийду, соболю,
Не веліла мати стояти з тобою.

Не веліла й не велить
З тобою цей вечір говорить.

Смутен же я, смутен темненької ночі

Смутен же я, смутен темненької ночі:
Не сплять мої очі ні в день, ні в ночі.
Ой коб я мав орловії крила,
Полинув би я, де моя мила:
Прилетів би, сів, упав на дворі,
Чи не вийде моя мила поскоріш.
Аж мила виходить з чорними бровами.
Промовляє до мене вірними словами.
— «Сивий голубоньку прекрасний!
Який же ти в світі нещасний!
Сядь коло мене, пригорни до себе:
Скажи щиру правду, що маєш на серці?»
— «На старій гребельці новий млинок меле:
Не вважай, дівчино, що на нас, молоденьких, говорять.
Воріженьки будуть брехати,
А ми будем, серце, кохати!»

По горі, горі зацвіла шельвія

По горі, горі зацвіла шельвія,
Попід ту гору ходила Марія.
Марія ходила, шельвію ломила,
Ревними сльозами за мужем плакала.
На очка чорнява, на личко, як ружа:
— Ой той лях їде, що вбив мого мужа!
Заходить ї гадка, гадає втікати.
— Не втікай, Маріє, скажу тя лапати,
Бо я тебе хочу за жену си взяти!
Ой Марія стала, за бога згадала:
— Одверни мні, боже, я тому не рада!
Заходить ю голос з високого неба:
— Най іде Марія, жени ти не треба!
Узяли Марію за русяви коси,
Прип’яли Марію у саду до сосни,
Викресали огню у суху порохню,
Запалили сосну зверха і зісподу:
— Гори, сосно, гори, а ти, смоло, капай,
На Марійоно тіло, на Марійну главу!
Най Марія терпить великії муки,
Коли не хотіла за жену ми бути!
— А хто сидить дома, а хто робить в полю,
Най ся йде дивити на мою неволю!
А пан каже, що то смола, а то чиста вода,
На Марійно тіло єсть то охолода.

А хто бачив, а хто чув,а хто в мене сей ноч був?

А хто бачив, а хто чув,
А хто в мене сей ноч був?
Соловія, соловія, чудо-чуд,
Канарі оченька, ох, ох, ох!

Був у мене попів син,
Давав мені волів сім.
Соловія, соловія, чудо-чуд,
Канарі оченька, ох, ох, ох!

А я дурна не брала,
Билам шестьма орала.
Соловія, соловія, чудо-чуд,
Канарі оченька, ох, ох, ох!

А семого продала,
Погонича найняла.
Соловія, соловія, чудо-чуд,
Канарі оченька, ох, ох, ох!

Про старого Василя і молоду жінку

Послухайте, любі, милі, як маєте жити,
Аби не йшли в молод-віку в могилоньку гнити.
Бо у нас йа така була — пішла за старого
Та й тут собі полюбила хлопця молодого.
Хлопець ходит, її любит, хлопець ї кохає,
А чоловік на роботі нічого не знає.
Прийде ввечір та й додому: — Пий, жіночко, пива
Та й розкажи, дорогенька, що-с нині робила.
— Не питай ми, чоловіче,— піду до сусіди
Та й так мені у сусіди ціла днина піде.
— Чим ти, моя жінко мила, так сі зцікавила
Та що тобі у сусіди пішла днина ціла?
— Ой там, ой там у сусіди є хлопець гарненький,
Якби-м була не віддала, був би мій миленький.
— Ой жіночко моя люба, та я твій миленький.
— А що з того, чоловіче,— ти вже застаренький!
— Нічо, жіночко, нічого, можна жартувати,
Та коби нам лиш приходив та й гаразд до хати.
Минув рік, минув і другий, третій наступає,
А тут другий під віконцем ходит, зазирає.
— Що ж ти, друже, отут ходиш? — Втекла ми телиця,
А тут мене запросила цися молодиця.
А тут мене запросила, я нічо не знаю,
Бо я цисю молодицю три роки кохаю.
— Іди, іди, чоловіче, та й не обзирайсі,
Більше мені в мої руки та й не попадайсі.
Молодиця молодая, але має школу,
Покидає йа Василя та й любит Николу.
Прийшов Василь, прийшов Василь, а вна затопила,
А він її сі питає: Що ти наробила?
— Василику мій миленький, треба усе знати,
З кого можна, Василику, більше користати.
Василь зуби та й закусив, руки опускає
Та й з кишені він нагана швидко вибирає.
Ой стрілив раз, стрілив другий, вна сі похилила.
— Тепер наша, моя мила, люба сі скінчила.
Молодую молодицю та до гробу везут,
Молодого Василика жандарики ведут.
Ой що тая, люди, люба злого наробила:
Вна в могилу, він у тюрму — та й їх розлучила.
Ой не треба було, милі, так твердо кохати,
Та й не треба в молодої юне життя брати.