Ой по морю волна б’є, волна роздається

Ой по морю волна б’є, волна роздаєтьсяОй по морю волна б’є, волна роздається,
А матрос на кораблі їде та й сміється.

— Коли хочеш буть женой, то їзжай із нами,
Розрішення попроси у рідної мами.

Мать совіта не дає, ругає та б’ється:
— Матрос заміж не візьме, тільки насміється.

Не слухала дочь родная мойого совіта,
Поїхала з моряком край білого світа.

Через рочок-півтора додому вертає,
Та й на руках маленького матроса тримає.

— Прийми, прийми, мать родная, сем’я небольшая,
Мой синочок буде звать: «Бабушка родная!»

— Іди, іди, дочь моя, ти мені немила,
Ти совіта мойого слухать не хотіла.

— Іди, іди, сину мій, тут нас не пускають:
В синім морі глибокім — там нас дожидають.

Дочка к морю підійшла, ревно заплакала,
Крепко сина обняла та й у море впала.

Ой по морю волна б’є, волна роздається,
А матрос на кораблі їде та й сміється.

Вечер юж мі, вечер

Вечер юж мі, вечерВечер юж мі, вечер,
Юж мі д’вечерови,
Гонит мій миленький
Вівці д’кошарови.

Гонит то він, гонит,
І батіжком пукат,
А його миленька
Під облачком слухат.

Ой повій, вітроньку, з поля в долиноньку

Ой повій, вітроньку, з поля в долинонькуОй повій, вітроньку, з поля в долиноньку,
З того краю, відкіль милу маю.

Вітер повіває, світлопьку минає,—
Десь мій милий в садочку гуляє.

По садочку ходить, кониченька водить,
До коника вірненько говорить:

— Ой чи мені, коню, листоньки писати,
Чи мені самому їхать одвідати?

Приїжджає милий до милої в гості,
А в милої ввесь двір на помості:

— Ой нащо ти, мила, ці мости мостила?
— Задля того, що вірно любила.

— Нащо ж ти, мила, мости вимощала?
Задля того, що вірно кохала.

Ой мости мостила з зеленої трості,
Дожидала миленького в гості.

Ой мостила мости з високого древа,
Дожидала, як ангела з неба.

Ой мостила мости з білої калини,
Дожидала вірної дружини.

Узяв милий милу за білую ручку
Та й повів милу в чужу стороночку.

Пройшли вони поле, пройшли і другеє,
На третьому сіли спочивати.

На третьому сіли спочивати,
Стала мила важенько зітхати.

— Ой чого ти, мила, так тяжко зітхаєш,—
Десь ти, мила, мою думку знаєш?

— Ой того я, милий, так важко зітхнула,
Отця й неньку дома покинула.

Узяв милий милу за білії боки
Та й укинув милу у Дунай глибокий.

— Пливи, пливи, мила, на білий пісочок,
Подай, мила, тихий голосочок.

— Ой бодай ти, милий, не діждав слухати,
Як я буду в воді потопати.

Нема милого, нема мого друга

Нема милого, нема мого друга,
Тілько зосталася в сердці моїм туга;
Я о нім мислю і не забуду;
Я його любила і любити буду.
Не знає, милий, що в сердці мойому;
Не скажу правди нікому другому;
Висхну од жалю і проплачу очі:
Тебе не забуду а ні вдень, ні вночі.
Я нещастлива у своєго роду:
Всі мі дні смутні навіть і в погоду;
В цілому світі я щастя не маю;
Той мені невдячний, котрого кохаю.
Нема на мене ні дня, ні ночі,
Коб перестали плакать моі очі;
І сон на очах моїх не буває;
Скоро очі замкну — смуток пробуджає.
Ой хто причиной нещастя мого,
Нехай моі очі всі падуть на того…
Нехай той щастя і долі не має,
Хто мене з моїм милим розлучає.

Кед ся милий на войну брал

Кед ся милий на войну брал,
Твердо милой наказувал,
Аби два рочки чекала,
А на третій чарувала:
Суху грушку поливала,
На біліцко преквітала.
Што то, боже, што за чари,
Добре грушка не прегварит.
В четвер вечур по вечері
Мила шати вишивала.
Де ся взяло, там ся взяло,
Під облачком заклопкало:
«Ци спиш, мила, а ци чуєш,
Чи ня вірно обчікуєш?»
«Не сп’ю, не сп’ю, але чую,
Лем тя вірно обчікую».
З лівом ручком отворяла,
А з правом ся привітала:
— Вітай, вітай, миленький мій,
Ци єсь здравий на войні бил?
— Здравий, здравий, моя мила,
Ци ти здрава дома била?
— Ци ті ложе постелити,
Ци ті челядь побудити?
— Ані ти мі ложе не стель,
Ані ти мі челядь не будь.
На то темна ночка биват,
Най сой челядь одпочиват,
А сядь собі на лавочку,
Поіскай мі головочку.
— Што то, милий, за новина,
Же ті кошулечка згнила?
Кошулечка же ті згнила,
Волоси ті побаршніли?
— Не чудуйся, мила, тому,
На войні то не єдному.
Часто на варті єм бивал,
Дробний дождік попадувал.
А уж єдна ударила,
Випровадь ня, моя мила.
Одпровадь ня аж додому,
Під ту грушку сусідову.
Молься, мила, молься богу
І Ісусові самому,
Бо я вчера бил твій милий,
Тепер мертвец справедливий.

Ой йа в селі на риночку

Ой йа в селі на риночкуОй йа в селі на риночку,
П ’ють козаки горілочку.

Пили ж вони, випивали,
Дівчиноньку підмовляли:

Ой їдь, дівко, ой їдь з нами,—
Буде лучче, як у мами.

Дівчинонька послухала,
З козаками поїхала.

Йа в неділю пораненьку
Ходить батько по двороньку.

Ой ходить він, похожає,
Синів своїх розважає:

— Сини ж мої дорогії,
Сідлайте коні воронії.

Ой сідлайте ще й сідайте,
Сестру свою доганяйте.

Гнали, гнали, не догнали,
Й у Варшаві — там застали.

У Варшаві — там застали
В шинкарочки на заставі,
Назад рученьки зв’язали.

— Сестро ж наша единице
Де поділась краса з лиця?

— Два козаки ночували,
Красу з лиця зцілували.

Лучче в морі утоплюся,
А додому не вернуся.

А я свому миленькому виполю барвінок

А я свому миленькому виполю барвінок,
А він мене поцілуй рано в понеділок.

А я свому миленькому зроблю робіт сорок,
А він мене поцілує раненько в вівторок.

А я свому миленькому ой пасу череду,
А він мене поцілує раненько в середу.

А тепер же, мій миленький, а тепер, а тепер
Цілував-єс мні в середу, цілуй же і в четвер.

А я свому миленькому виполю пшеницю,
Цілував-єс мене в четвер, цілуй ще й в п’ятницю.

А я свому миленькому пороблю роботу,
А він мене поцілує раненько в суботу.

Тепер же я, мій миленький, маю привілію,
Цілував-єс цілий тиждень, цілуй ще в неділю.

Ой заїхав козак та й з Україноньки

Ой заїхав козак та й з УкраїнонькиОй заїхав козак та й з Україноньки,
Одмовив дівчину та й од родиноньки

— Ой поїдь, дівчино, ой поїдь із нами,
Ліпше ж тобі буде, як у твеї мами.

У мами ходила в подраній свитині,—
В нас будеш ходити в чорній кармазині.

Ой дурна дівчина, дурна послухала,
Сіла з козаченьком, сіла, поїхала.

Ой завіз дівчину під густий лісочок:
— Ой скидай, дівчино, з головки віночок!

Ой плаче дівчина, плаче-умліває,
З головки віночок, з головки скидає.

Ой завіз дівчину на жовті пісочки:
— Ой іскидай, дівко, з голови биндочки!

Ой плаче дівчина, плаче-умїїіває,
З головки биндочки, з головки скидає.

Ой узяв дівчину під білії боки
Та й кинув дівчину у Дунай глибокий.

Ой плаче дівчина, плаче-умліває,
За берег ручками, за берег хватає.

Ой то козаченько шабельку виймає,
Та й по лікоть ручки дівчині втинає.

Як забачив братик з високого муру,
Спустився до сестри на шовковім шнуру.

— Ой десь ти, сестро, розкоші не мала,
Що ти гайдамаці на підмову стала.

— Ой мала ж бо я розкоші доволі,
Тільки ж я не знала, що то в світі горе!

Вітер віє, сонце гріє, дощик накрапає

Вітер віє, сонце гріє, дощик накрапаєВітер віє, сонце гріє, дощик накрапає,
А мій милий чорнобривий поліг обертає.

А я поліг обертаю, поліг зелененький,
Як молодий поцілує — як мед солоденький.

А я поліг обертаю, поліг вітер сушить,
А як старий поцілує — як гадина вкусить.

А як мене поцілує хлопець молоденький,
А так мені на серденьку, як мід солоденький.

А як мене поцілує варгатий Микита,
То так мені на серденьку, як півкорця жита.

Погнівався мі мій наймиленьший

Погнівався мі мій наймиленьшийПогнівався мі мій наймиленьший
Без причини на мене,
Осідлав собі коня вороного,
Гет поїхав від мене.
Осідлав собі коня вороного,
Гет поїхав від мене.

Засвіт мі сонце, засвіт мі місяць,
Як млиньске колесо,
Вийди, дівчино, вийди єдина,
Промов до ня словечко.
Вийди, дівчино, вийди єдина,
Промов до ня словечко.

Як я маю гей, як я до тебе
Словечко промовити,
Кой люде радят, кой люде судят,
Же я тя хцу любити.
Кой люде радят, кой люде судят,
Же я тя хцу любити.

Ней они радят, ней они судят
Ей по цілім світу,
А я тя любив і любити буду,
Ти мій предрагий квіту.
А я тя любив і любити буду,
Ти мій предрагий квіту.