Ой да пішов би я та й на Запорожжя

Ой да пішов би я та й на ЗапорожжяОй да пішов би я та й на Запорожжя,
Сам доріженьки не знаю:
Гей, либонь, стану, подивлюся,
Гей, доріженьки розпитаю.
Ой да в чистім полі, при долині,
Там дівчина жито жала,
Гей, вона ж мені, парню молодому,
Гей, доріженьку розказала.
«Ой да оце ж тобі, молодий козаче,
Три доріженьки укупці:
Гей, одна на Дін, а другая у Крим,
А третяя аж на Запорожжя».
Ой да пішов козак, ой да пішов молоденький
Та хустиною має;
Гей, за ним, за ним молода дівчина,
Гей, дрібні сльози проливає.
«Ой да не плач, не плач, молода дівчино,
Гей, та не журися:
Гей, як ти будеш рушники давати,
То давай до мене знати.
Ой да як будеш рушники давати,
То давай до мене знати;
Гей, пиши листи на білій бумазі,
Гей, давай до мене слати».

Не ходи, Грицю, на вечорниці

Не ходи, Грицю, на вечорниціНе ходи, Грицю, на вечорниці,
На вечорницях дівки чаровниці.
Котора дівчина чарів не знала,
Тая Гриценька причарувала.
Що в неділю рано зілля копала,
А в понеділок пополоскала.
А в вівторок зілля варила,
А в середу Гриця отруїла.
Прийшов четвер — Грицько умер,
Прийшла п’ятниця — поховали Гриця.
А в суботу Гриця одпоминали,
А в неділю всім заказали,
А в неділю всім заказали,
Щоб того Гриценька не споминали.
Ішли дівчата в луг по калину,
Да й знайшли вони Грицеву могилу:
— Устань же, Гриценьку, славний козаче,
Не одна дівчина за тобой плаче.
А в понеділок мати дочку била:
— Нащо ти, суко, Гриця отруїла?
— Ой мати, мати, жаль зваги не має,
Нехай же Гриценько двох не кохає.
Ой він мене любив, він мене кохав,
А другим дівчатам стрічки купував.
Нехай же не буде ні тій, ні мені,
Нехай же достанеться сирій землі.
Ой мати, мати, жаль же не помалу:
Кохав мене Гриценько, кохав змалу!
Оце тобі, Грицю, такая заплата:
З чотирьох дошок да й темная хата.
Оце тобі, Гриценьку, я так зробила,
Що через тебе да мене мати била.
Ірвіте, жінки, кріп да бутвину,
Поминайте Гриценька — любу дитину.
Ірвіте, жіночки, кріп да петрушку,
Поминайте Гриценька — любую душку.

Ой у лісі під явором

Ой у лісі під яворомОй у лісі під явором
Стоїть майор із вдовою,
Із вдовою молодою,
Ще й до того чорнявою.
Загадав їй сім загадок:
— Відгадаєш — моя будеш,
Не вгадаєш — дурна будеш.
А що росте без коріння?
А що горить без полум’я?
А що в’ється круг деревця?
А що світить в ясну зорю?
А що біжить без прогону?
А що плаче — сліз немає?
А що жиє на чужині,
Горе йому без родини?
Ще ж бо ти кашу їла,
Як до мене жебоніла,
А ще ж бо ти рачкувала,
Як ся мені сподобала.
— Дурень, дурень, майорський син,
Хоць і маєш великий чин,
Зайшов собі ні з сим, ні з тим.
Дурень, дурень не помалу,
Що загадав — я все знаю:
Камінь росте без коріння,
Золото горить без полум’я,
А хміль в’ється круг деревця,
Місяць світить в ясну зорю,
Вода біжить без прогону,
Сокіл плаче — сліз немає,
Солдат живе на чужині,
Горе ж йому без родини!

Гей, у лісі при долині сталася новина

Гей, у лісі при долині сталася новинаГей, у лісі при долині сталася новина:
Зчарувала Парасуня вдовиного сина.
Як вона го зчарувала, серце ї боліло,
Єї мати як учула, на ногах умліла.
Ой прийшли камраточки та стали в домочку:
— Ой ци жиеш, ци вмираєш, та наш камраточку
— Поставте мя, камраточки, на білу подушку,
Та йдіть і приведіть Парасуню-душку.
— Парасуню, Парасуню, будь мені ласкава,
Ци зіллям, ци корінням мене зчарувала?
— Ані зіллям, ні корінням тебе зчарувала,—
Лишень-єм та на підсіню три яблока дала.
А як-єм ти го дала, сама-м го вкусила,
Якби було що до чого, сама би-м не жила.
У нашої Парасуні музиченьки грають,
А нашого камраточка три ксьондзи ховають.
— Та най мене не ховають ні попи, ні дяки,
Най мене поховають молоді камрати:
Молоді камрати горівки нап’ються,
А попи з дяками над грішма поб’ються.

Ой летіла зозуленька куючи, куючи

Ой летіла зозуленька куючи, куючиОй летіла зозуленька куючи, куючи,
Надибала Василечка орючи, орючи.
— Ой сину, Василино, чи ореш, чи ореш,
Чи ти сієш пшениченьку, чи овес, чи овес?
— Ой що ж тобі, зозуленько, до мене, до мене,
Посіяв я пшениченьку для себе, для себе.
— Ой чия ти, дівчинонько, чия ти, чия ти,
Чи ти вийдеш на вулицю гуляти, гуляти?
— Не питайся, козаченьку, чия я, чия я,
Як ти вийдеш на вулицю, вийду я, вийду я.

Ой у полі край дороги

Ой у полі край дорогиОй у полі край дороги
Стоїть камінь мармуровий,
Під каменем криниченька,
А в ній вода студененька.
Ой там Роман воли пасе,
А дівчина воду несе,
Роман коні напуває,
З собой дівча підмовляє:
— Постав, дівча, коновочки,
Будем мати розмовочки.
— Ой Романе, Романочку,
Не бав мене годиночку,—
В мене мати негідная,
Головочка моя бідная.
— Ой знай, дівча, що сказати,
Щоб тебе не била мати:
«Налетіли гуси з броду,
Сколотили з піском воду,
А я стала, постояла
Нім си вода устоялась.
Під яворем зелененьким,
Я з Романом молоденьким».
— Ой Романе, Романечку,
Відгадай ми загадочку:
А що росте без коріння,
А що горить без паління?
А що росте без цвіточку,
Ти, мій милий Романочку?
Камінь росте без коріння,
Серце горить без паління.
Листя цвіте без цвіточку
Ти, мій милий Романочку.
Ой прийшла я додомочку,
Мене мати — в головочку.
— Не бий, мати, в головочку,
Скажу я ти всю правдочку:
Надлетіли гуси з броду,
Сколотили з піском воду.
А я стала, постояла
Нім си вода устояла.
Під явором зелененьким
Я з Ромапом молоденьким.

Їде козак дорогою, підковками креше

Їде козак дорогою, підковками крешеЇде козак дорогою, підковками креше;
За ним, за ним дівчинонька русу косу чеше.
— «Ой перестань, козаченьку, підковки кресати;
Нехай же я перестану косоньки чесати».
Ой на воді два лебеді, обидва біленьки;
А в дівчини два козака — обидва миленькі.
Єден білий, єденъ білий, а другий біліший;
Єден козак любий-милий, а другий миліший.
Ой на воді два лебеді крилечками бьються;
До дівчини два козаки через люде шлються.
— «Хочь ви шліться, хочь не шліться, не ваша я буду;
З едним стану на ручничку, о другім забуду».
Ой на воді два лебеді серед ставу стали;
Вовів козак дівчиноньку в велику неславу.
— «Сама ж бо ти, дівчинонько, в неславоньку входишь:
Що пізненько, не раненько по улонці ходишь»

Ой на горі льон цвіте, по долині стелиться

Ой на горі льон цвіте, по долині стелитьсяОй на горі льон цвіте, по долині стелиться,
Поїхав милий на друге село, певно, там ожениться.
— Запрягай, ненько, коня, коня вороненького,
Та й поїдем у друге село в гості до миленького.
Приїхали в те село, а в селі невесело,
Приїхали в те подвір’ячко — в милого весіллячко.
Стали вони на той двір, зайшли собі до хати,
Не знають, чи сідати їм, не знають, чи стояти.
— Ой милий мій, миленький, що це за родинонька:
Чи сестра, чи дівчина, чи перша дружинонька?
— Ой Ганусю-серденько, ой то не родинонька,
Ні сестра, ні дівчина, а перша дружинонька.
Ой на горі льон росте, на нім синій цвіт цвіте.
— Нащо мене брав, таку молоду, коли в тебе жінка є?
Ой на горі льон цвіте і синіють квіточки.
— Нащо мене брав, таку молоду, коли в тебе діточки?
Ой на горі льон цвіте, по долині стелиться,
То не чоловік, то не людина, що два рази жениться.

На Подолю білий камінь

На Подолю білий каміньНа Подолю білий камінь,
Подолянка сидить на нім,
Сидить, сидить, вінці віє
З дрібной ружі-розмарії.
Прийшов до нєй подолянець:
— Подолянко, дай мі вінець!
— Не дам, не дам ані цвітка,
Бо ся бою свого братка.
— Отруй, отруй брата свого,
Будеш мати мя, млодого.
— А чим же я го отрую:
Чи сирове, чи зготую?
— Іди до гаю зеленого,
З’імай гада отрутного.
Посіч єго до скляниці
І винеси до пивниці.
Завини го до пирога
І погостиш брата свого.
Йшла до гаю зеленого,
Ймала гада отрутного.
Посікла го до скляниці
І винесла до пивниці.
Завинула до пирога
Й жде на братика свойого.
Прийшов братик до вечері,
Деннов працею стомлений.
— Сестро моя, люба, мила,
Що ж ти мені зготовила?
— Їж , мій брате укоханий,
Пиріг з м ’ясом капустяний.

Дівчинонько чорнобровая

Дівчинонько чорнобровая— Дівчинонько чорнобровая!
Чого в тебе брова кривая?

— На козака дивилася
Да й брівонька скривилася:

І кивала, і моргала,
Да й брівоньку ізламала!

— Ой ти, дівчино, нелінивая,
Доганяла козаченька коло Києва:

І кивала, і моргала,
Да й брівоньку ізламала!