Ой у полі криниченька, з неї вода протікає

Ой у полі криниченька, з неї вода протікає,
Ой там чумак, чумак молоденький сірі воли напуває.
— Напій, напій, чорнявая, мої сірі воли,
А я стану подивлюсь на твої чорні брови.
— Вчора була суботонька, сегодня ж неділя,
Чого ж в тебе, козаченьку, сорочка не біла?
— Ой чи біла, чи не біла, то не твоє діло,
Стара ненька не випрала, сестра ж не схотіла.
— Ой виперу, вималюю козачу сорочку.
Ой летіла зозуленька та й стала кувати.
— Годі, годі, чорнобрива, сороченьку прати,
Візьми серп, іди в степ пшениченьку жати.
Взяла вона серпа в руки, кинула за грубу:
— В свого батька я не жала, то й в тебе не буду.
Найду я собі корчмоньку й шинковати буду,
Справлю собі я коляску й проїжджати буду.

Ой поїхав Івасенько сім рік на війну

Ой поїхав Івасенько сім рік на війну,
Лишив свою Марусеньку на маму свою.
Казав єї наповати медом та вином,
Казав єї годовати всіляким добром.
А она ю наповала гірким полином,
А она ю годовала сирим ящуром.
Опівночі Марисенька дитинку скупала,
А до рані Марисенька богу душу дала.
— Брови мої чорненькії, чом не моргнете,
Очі мої сивенькії, чом не глянете?
Губки мої тоненькії, чом не мовите,
Ручки мої біленькії, чом не плеснете,
Ножки мої товстенькії, чом не тупнете?
Що ж я буду робити, буду робити:
Чи буду ся женити, чи так ходити?
— Як возьмеш ліпшу від мене,— забудеш мене;
Як возьмеш гіршу від мене, то вспомниш мене.

Ти поїдеш, муй миленький: я о тя гадаю

Ти поїдешъ, муй миленький: я о тя гадаю:
Ей чи любитъ ти такъ мене, як я тя кохаю.
Обіжайте, обмовляйте своїми язиками;
Вже не, буде жадної зміни нігди межи нами!
Ах я бідна несчастлива, що буду чинити,
Що не можу над милого іншого любити?
Нехай мині весь світ дають—не хочу нічого;
Бо вже нема і не буде над миленького!
Ой, господи милосердний! глянь на мене нині:
Не дай мині загинути, молодій дівчині.
Не дай мині загинути, да й мому милому;
Коли маєш счастя дати, дай разом і йому!
Ото я тя, боже, прошу і буду просити:
Дай же мині як найбільше з миленьким пожити.
Шумить річка невеличка да й шумить як з лука;
А вже-ж мині, сердце моє, з тобою розлука.
Ой як тяжко каменеві без води плинути;
Ой так тяжко, сердце моє, без тебе тут бути!
Два голуба воду пили, а два колотили;
Бодай тії не сконали, що нас розлучили:
Що они нас розлучили з коханої пари…
Бодай тії не сконали, да й щастя не мали!
Ей місяцю, місяченьку! не світи нікому,
Тілько мому миленькому як піде до-дому!
Ей місяцю, місяченьку, засвіти тихенько,
Світи мому миленькому, як іде, видненько!

Як я спала на сені, на сені

Як я спала на сені, на сені,
Прийшов до мя шаленец,
Прийшов до мя шаленец шалений.

Мало зуби, мало хвіст, мало хвіст,
Повідало, жи мя з’їст,
Повідало, жи мя з’їст, жи мя з’їст.

Воно мене не з’їло, не з’їло,
Лем мя в личко вкусило,
Лем мя в личко вкусило, вкусило.

Но на личку не знати, не знати,
Лем є брішок горбатий,
Лем є брішок горбатий, горбатий.

Пішла дівчина в Дунай по воду

Пішла дівчина в Дунай по воду,
Я за ньов,
Ей, я за ньов, за тов дівчинов
коханов.
На тій дівчині красни скореньки,
Хто ж то дав?
Ей, я то дав, б о -м ся з ньов вірні, вірні-вірненько
розкохав.

Пішла дівчина в Дунай по воду,
Я за ньов,
Ей, я ньов, за тов дівчинов
коханов.
На тій дівчині красни коралі,
Хто ж то дав?
Ей, я то дав, б о -м ся з ньов вірні, вірні-вірненько
розкохав.

Пішла дівчина в Дунай по воду,
Я за ньов,
Ей, я за ньов, за тов дівчинов
коханов.
На тій дівчині красна хусточка
Хто ж то дав?
Ей, я то дав, б о -м ся з ньов вірні, вірні-вірненько
розкохав.

Ой летіла горлиця через сад, через сад

Ой летіла горлиця через сад, через сад, гей!
Розпустила пір’ячко на ввесь сад, гей, на ввесь сад!

Ой хто ж теє пір’ячко ізбере, ізбере, гей!
Отой мене молодую забере, гей, забере!

На курочці пір’ячко рябоє, рябоє, гей!
Любімося, серденько, обоє, гей, обоє!

На курочці пір’ячко в один ряд, в один ряд, гей!
Любімося, серденько, в один лад, гей, в один лад!

Про Довбуша

Послухайте, люде добрі, що хочу казати,
А я хочу про Довбуша співанку співати.
Ану трошки послухайте а ви, гірські люде,
То найкраща наша слава з давніх-давен буде.
Ой кувала зозулиця темними лісами,
Була колись тяжка війна з польськими ляхами.
Як тікала з України молода Олена
В Микуличин у присілок, що ся зве Зелений.
Вна тікала з України у лиху годину,
Ї чоловік на Вкраїні на війні загинув.
Ї чоловік на Вкраїні на війні загинув,
Та й Олену, як сирітку, навіки покинув.
Вона свого миленького лише тільки знала,
Що як вийшла у Зелений, то дитинку мала.
Породила Оленочка темненької нічки
Олексика молодого, кращого від чічки.
Вона його породила, в колиску поклала,
Орла свого молодого Довбушем назвала.
Любилася з козаченьком, як із братом рідним,
Він був колись господарем Довбушем курінним.
Ой Оленка свого газду дуже шанувала,
Свого орла молодого Довбушем назвала.
Росте Довбуш, як із води, горами гуляє,
Розбігуючись по лісу, віщуна здибає.
А той старий дідок-віщун як лиш подивився,
То вой так як би старенький на світ народився.
В веселився, врадувався та й почав казати:
«Не меш, синку, бідувати, будеш славу мати,
Будеш красний і багатий, усьо будеш мати,
Лиш не смієш чужій жінці правду розказати.
Та як мене послухаєш, так робити будеш,
Будеш, синку, вічно жити, вмирати не будеш».
Отак дідок поговорив, з хлопцем розпрощався.
Пішов дідок у темний ліс, а хлопець остався.
Він нічого не думає, лиш далі гуляє.
Не стямився, як вже років вісімнадцять має.
Пасе Довбуш молоденький вівці в Кедроватій,
Аж тут зачєло гриміти, зачєв дощ падати,
Єк зачєло фест блискати, з неба громом бити,
Вихопився чорт на скалу, зачєв ся сміїти.
Небагато Довбуш думав, гримнув з пістолети,
Упав чортик з тої скали, зачєв верещєти.
Поточини полилися, таке си заводят,
Аж тут раптом до Довбуша ангели приходят.
Прилетіли й зачинают Довбушу казати:
«Проси в бога, що лиш хочеш, усе будеш мати».
Але Довбуш молоденький довго не думає
Та й ангелам тим небесним таке вповідає:
«Хочу бути найфайнішим та найвідважнішим,
І легінем над легіньми бути найсильнішим,
Щоби ми ся не ловили ні куля, ні зброя,
Дай ми цесе, милий боже, коли твоя воля».
Ангели йому сказали: «Все це так си стане,
І молодий вічно будеш, єк місяць настане».
Сказали це і щезнули, та як би не були,
А Довбуш єк підоймився, гори ся кінули.
А єк свисне, то від свисту кедри ся хилили,
А єк гримнув з пістолети, то всі ся дивили:
Ци то буря в Чорногорі так чутно лунає,
Ци то, може, конець світа уже наступає?
Всі ся див’єт в Чорногору, а там сонце гріє
Кедровата, так єк доси, в хвої зеленіє.
Лиш на камені найбільшім на горі високій
Сидит Довбуш, гірський орел, пишно сивоокій,
Кучерявий, чорнобровий, стан високий маєт,
А убране таке на нім, що аж ся влискає.
У сардачку сукняненькім, а шнури шовкові,
В дармовисах сухозлотих, що нема такої
Ані в царя, ні в цариці за крісенев пави,
Та й золоті огольони, що на Венграх ткали.
Ремінь на нім сріблом битий, в руках пістолети,
А капцури жировані із самого злота.
Порошниці в самім злоті навхрест через плечі,
А барточка Довбушева аж си сріблом мечіт,
Так і сяє і блищиться, єк роса на сонці,
А сам Довбуш такий файний, єк ружа в віконці.
А єк собі заспіває, запіє в листочок,
По всіх горах покотиться їго голосочок.
Та єк крикне: «Вражі пани, годі вам гуляти,
Бідних людей збиткувати, бити та карати!»
Чорногора усміхнулась, єк не тота стала:
Про Довбуша Верховина пісню заспівала.
Як зачєли усі верхи за него співати,
То він зачєв щонайкращих хлопців ізбирати.
Зачинаєт по всіх верхах літати, гуляти,
Бідних людей милувати, а панів карати.
Усі люди за Довбуша «Оченаш» говорят,
Пани ровту ізібрали та Довбуша ловят.
Єк обскочєт єго ровта та зачне стрілєти,
Довбуш кулі визбирає, зачнет ся смієти.
Та як крикне: «Вражі пани, годі вам гуляти,
Всі маєтки грабовані треба би віддати
Тим, у кого ці маєтки ви позабирали!»
Пани цего си спудили і всі повтікали.
Тоді Довбуш з-межи хлопців собі вибирає,
Лиш дванадцять оставляє, решту розпускає.
Та раз Довбуш з легінями в Буковець виходит,
А ід’нему дідок-віщун старенький підходит.
Пізнав Довбуш старенького, гостит та вітає,
А старенький подякував, таке вповідає:
«Слухай, синку, що я буду тобі говорити:
Маєш гонор, маєш славу, вічно будеш жити,
Лиш на чужі, синку, жінки ти не задивляйся,
Людську кровцю не проливай та й не упивайся.
Чужа жінка тебе зрадит, а кров — не водиця,
Проливати чужу кровцю, синку, не годиться!»
Та й відтогди він частенько з дідком зустрічався,
Куди іти, що робити, завжди запитався,
Куди іти, що робити, кого покарати.
Дідок-віщун не дурний був, умів раду дати.
Та не знати, доки би то так було тривало,
Але осени одної дідика не стало.
Помер дідок, а сам Довбуш за дідком сумує,
Нема кому порадити: нараз Довбуш чує,
Що Дідушко в Красноїлі ровту ізбираєт,
Він лучится із панами, Довбуша шукає.
Скаменіло йому серце, горівки напився,
Тогди Довбуш в своєм життю перший раз упився.
Стала весна наставати, зозулька ковати.
Іде Довбуш в Красноїлю Дідушка питати.
Приходит він на Юрія: «Помагай біг, діду.
Відай, живий з легінями від тебе не піду».
Дідушко ся перепудив, не міг говорити
Та й зачєв ся на Довбуша жалібно дивити.
А Довбуш лиш осміхнувся, гримнув з пістоліти,
Впав Дідушко, зачєлася тепла кровця лити.
Нараз Довбуш спамнітався, то як присягався
Людську кровцю не пролити, нараз здогадався,
Але вже було запізно, Дідушко конає,
А ватажко старенького діда споминає.
Іде ватажко у Жаб’є, там ся сповідає,
Ходит сумний по світові, спокою не має.
Ні топірчик вже не пестит, в сопілку не грає,
Ні в листочок не заспіє та й не заспіває.
Та й зачєли в Криворівню на храм си сходити,
Іде Довбуш з легінями душу очістити.
І приходит, вклєк у церкві, помолився богу,
В душі стало трошки лекше, вийшов на дорогу,
Роздивився, а там одна молодиця була,
Така файна, така пишна, як сива зозуля:
Чорнобрива, кучерява, хороша, як пава,
Ой відразу Довбушеві до серця припала.
Довбуш лишень подивився і вже вговорився,
Довбуш лишень подивився і вже вговорився,
А ватажко в молодички тогди ся питає,
Звідки вона та як звати, кого дома має.
А Дзвіночка так весело зачала казати:
«Коли хочеш, славний Довбуш, то все будеш знати.
Іди зо мнов у Делятин на храм погуляти,
Бо я хочу, Олексику, з тобов ся кохати».
Та не знати, єк там було, та й що говорили,
На храму ся набували, горівочку пили.
А Дзвіночка ся всміхнула, коло него сіла,
У очі си подивила, таке відповіла:
«А водиця студененька, лиш би її пити,
Прийди, Довбуш, в темну нічку, будем ся любити».
Тої ночі наш ватажко з Дзвінков полюбився,
Тогди Довбуш в своєм життю другий раз упився.
Бодай була тота люба навіки пропала,
Що Довбуша молодого у гріб закопала.
Забув Довбуш всьо на світі, Дзвіночку кохає,
Відки їде, куди іде, в Космач повертає.
А Дзвіночка Олексика так вірно кохала,
Єк у днину не бачила, то нічку не спала.
Та й не могла діждатися Олексика свого,
Легіника найкращого, орлика гірського.
Єк учула, що Олекса у сопілку грає,
Вибігає в буковину, на него чекає.
А єк прийде,— що за любов, то най пропадає,
Вірна любов то ні міри, ні кінця не має.
Раз він, ходячи по світу, довго забарився,
Дзвінка його визирає, коби вже явився,
Бо не могла без Олекси собі ради дати.
Ревно плаче та сумує, то начне співати,—
Так їй тяжко на серденьку, що сама не знає,
А Олекса свою квітку і не забуває.
Єк за Чорногору сонце стало затавати,
Іде Довбуш облазами Дзвінку відознати.
Єк приходит її милий, що за радість була,
Стала Дзвінка веселенька та й за все забула.
Там таке ся заводило; Довбуш помилився:
Тої ночі наш ватажко третій раз упився.
Коби була горівочка тогди ся не пила,
То би була Довбушева щаслива година,
Якби були горівочку самі пани пили,
То би були Довбушеві житє не узіли.
Заснув Довбуш молоденький, та Дзвінка йго люба
Аж не знає, що робити, так Довбуша любит.
Заснув Довбуш дуже твердо та й дивний сон має,
Що цулує свою квітку, цулує, вбіймає,
Та й розказує, від чого умирати має:
«Треба взяти срібну кулю, ярої пшениці
Та срібного волосічка з мої головиці,
І дванадцять службів божих на тім відправити,
Цим лиш можна мене вбити, моє житє взіти».
Та лиш він оце говорит, віщун показався,
А Довбуш так напудився, що аж прочумався,
Прочумався та й міркує, що єму ся снило.
В серці єму тяжко стало, тяжко ся зробило.
Роздивився, усміхнувся та й до себе каже:
«Та старий дуб — не чоловік, собі не розкаже».
Він не знає, що Дзвіночка вухо прислонила
Та все чула, розуміла, бодай ся втопила.
Та волосся із голови срібного украла,
Та своєму Штефанови усьо розказала.
Штефан небагато думав, в місто ся збирає,
В Коломиї із панами він служби наймає.
Наш ватажко до Дзвіночки дальше собі ходит,
А Штефанко в Коломиї срібну кулю робит.
А єк було всьо готово, приходит до хати,
Зачинає свою жінку ланцями в’єзати.
Зав’езав її ланцями, а в рот набив клочє:
«От тепер си тобі, суко, Довбуша відхоче».
Довбуш собі, як звичайно, як місяць ісходит,
Збирається до Космача, до Дзвінки приходит,
А там в лісі, на ялині, сова застогнала
Та зозулька в буковині сумно заковала.
А ватажко зупинився: «Що цесе за диво,
Відколи я світом хожу, це ся не траф’їло,
Щоби я когось боявся» й хоче відходити;
Товариші завертают, не хочут пустити,
Легіники єго просят, а Довбуш говорит:
«Чого, хлопці, боїтеся, це — найкращі гори,
Нема дужчого від мене, чого си боїти,
Хіба Штефан із Довбушем ісхоче ся бити?
Ой не сміє, хлопці, Штефан ні слова казати,
Ану, хлопці, збирайтеся, підем погуляти».
Прийшли вони під віконце та стали казати:
«Пусти, Дзвінко, прийшов Довбуш тебе відознати».
Баба з хати відповіла: «Нема Дзвінки дома».
«Брешеш, бабо!» — крикнув Довбуш даже гірше грома.
Та як лапнув за одвірки, все як сіль ся крушит,
Кинув двері серед хорім, набій вуха глушит.
Ой набою ти зрадливий та ти голосненький,
З отамана кров ся лие, впав він молоденький.
Упав уже та й конає, а кров траву росит,
А отаман кличе хлопців, кличе і їх просит:
«Єк вже, хлопці, я загину, візьміть на топори
Та занесіть, де найкраще коло Чорногори,
А мій топір золотенький в Дунай затопіте
Та най знают наші люде, та най знают діти,
Що хто жінці в світі вірит, мусит умирати.
Як я Довбуш, ваш капітан, прощай моя мати,
Будь здорова, люба Дзвінко, ви мої Карпати,
Прощавайте, милі хлопці, я лягаю спати,
Прощай, люба Чорногоро і всі любі люде!»
Помер Довбуш, вже такого другого не буде.
Дзвінка його не зрадила, бо вірно любила,
Бо як Довбуша не стало, вона ся втопила.