Оповідки Богуслава Радошевського: чудо з робітником

«Сказання про чудесні й визначні явища у православній церкві»

У літо 1628, місяця травня, дня 10, прийшов у монастир Печерський Київський лядський єпископ, що називався київським, на ймення Богуслав Бокша-Радошевський, і повідав мені сам, розказавши, що в літо 1626 при київському печерському архімандриті Захарії Копистенському, а він був у своєму місті, званому Чорногородка, пішов подивитися на робітників, що земну загорожу, тобто вал, охрест міста робили (бо почав руйнуватися, в давні-бо часи насипався).
«Стояли ми поверх загорожі тієї й дивилися на робітників, і тут велика частина землі валу з гори відкололася й упала до ями, де працювали робітники. Більшість відбігла неушкоджена (а було їх багато), і тільки одного із них уся земля покрила, що більше п’яти ліктів на ньому лежало. Побачив це я, вельми опечалився, що на моїх очах така смерть тому чоловікові випала, і почав плакати і, звинувачуючи себе, говорив, що це сталося через мої гріхи.
І пішов у дім, де тоді жив, повелівши іншим робітникам відкопати його, землею притолоченого, як уже мертвого.
Ішов я і плакав, і прийшов мені помисел про чудотворну Печерську лавру, і тоді впав лицем на землю і почав зі сльозами до пресвятої Богородиці Печерської молитися, кажучи:
— О пресвята Діво, котра собі вибрала на поселення в цій країні Печерську церкву і чудесами прославила її на славу пречистого свого імені! Покажи й нині, як завжди, багатьом благість і милість показуєш, що з вірою приходять до твоєї Печерської церкви і від серця закликають тебе, збережи того чоловіка неушкодно живого, якого засипала земля, хай і я піду й поклонюся тобі у церкві Печерській і подякую за добродіяння це, знаю-бо, немає вже іншої надії, окрім твоєї благодаті, о царице Небесна!
І так я казав й більше, і обіцявся сам іти до Печерського монастиря і подяку в церкві перед усіма учинити пресвятій Діві й милостиню дати. Обіцяв я й чоловіка того на поклоніння в подяку послати. Коли ж молився я і вельми про це печалився, прийшов хлопець (уже минуло десь дві години оролойні, тобто дзиґарові) і сказав мені:
— Пане, уже до голови чоловіка прокопали, гадаємо, що живий є!
Я ж, це почувши, почав більше молитву простиряти до пресвятої Діви й обіцятися відвідати Печерську церкву, і коли так чинив, другий прийшов, кажучи:
— Не печалься, пане, сподіваємося, що живий буде, до голови-бо його прокопали, очима мигає й дивиться.
Я ж, те почувши, порадів і тоді сам пішов туди й побачив його, що головою покивує (не був ще весь викопаний), та й подякував Богу. І так помалу викопали його, живого і здорового і ні в чому не ушкодженого, тільки страхом обнятого й нажаханого. І тоді той, що був викопаний, почав говорити й попросив пити, я ж повелів йому дати вина склянку, і випив її. І так благодаттю Божою й молитвами пречистої Діви Печерської залишився здоровий і знову з іншими співтоваришами своїми почав працювати.
Я ж прийшов, за обітницею моєю, й подяку учинив, уклякнувши посеред тутешньої Печерської церкви, перед усіма Господу Богу і пресвятій Діві Марії, що преславно чудодіє у цій своїй святій церкві, що від гіркої смерті чоловіка преславно збавила (як я розумію і всі, що там були тоді), будь-якої надії жити позбавленого і вмерлого воскресила силою Сина й Бога свого, Господа нашого Ісуса Христа, йому ж з безначальним його Отцем і пресвятим добрим і животворящим Святим Духом належить усіляка слава, честь і поклін навіки. Амінь».

Печерська церква Пресвятої Богородиці

Був у варязькій землі князь Африкан, брат того Якуна, що в утечі згубив золотом тканий жупан, коли вів війну з Ярославом проти лютого Мстислава. В цього Африкана були два сини: Фріянд і Шимон.
По смерті брата Якун вигнав обох небожів із їхніх володінь. І прийшов Шимон до нашого правовірного князя Ярослава. Він прийняв його, тримав у пошані і віддав своєму синові Всеволодові, зробивши його старшиною при цьому князі. Й прийняв Шимон велику владу від Всеволода. А причина його любові до святого монастиря Печерського ось яка.
В часи князювання Ізяслава в Києві прийшли половці на Руську землю, і Ярославовичі: Ізяслав, Святослав і Всеволод пішли їм назустріч. З князями був і цей Шимон. Коли ж прийшли вони до святого Антонія для молитви та благословіння, старик розкрив свої праведні уста і ясно оповідав їм про загибель, що ждала їх. А цей варяг упав у ноги старому і молив, щоб зберегтись йому від такої біди. І сказав йому блаженний:
– Мій сину! Багато впаде од вістря меча, і коли ви побіжите від ваших супостатів, будуть топтати вас, наносити вам рани, топити в воді. Але ти врятуєшся і будеш покладений в церкві, що тут побудується.
І ось на Альті вступили в бій дружини, і з Божого гніву переможені були християни і втекли; їхні воєводи з великою силою вояків упали в битві. Тут же, серед них, лежав і поранений Шимон. Він поглянув на небо і побачив церкву, превелику, яку й перед тим уже бачив на морі. І згадав він слова Спасителя, і сказав: “Господи! Визволь мене від цієї гіркої смерті молитвами твоєї Матері та преподобних Антона і Теодосія”. І ось зненацька якась сила вирвала його з оточення мерців: він вигоївся з ран і всіх своїх застав цілими та здоровими. Тоді, прийшовши до блаженного, почав оповідати дивні речі:
– Мій батько Африкан, – говорив він, – зробив хрест з мальовничим зображенням богочоловічої подоби Христової, нової роботи, як шанують латиняни, великості на три лікті. Віддаючи пошану цьому зображенню, мій батько поклав на крижі його пояс, тягарем 50 гривень золота, і на голову золотий вінок. Коли ж мій дядько Якун вигнав мене з моїх володінь, я взяв пояс з Ісуса й вінок з його голови. А він, звернувшись до мене, сказав: “Ніколи не клади цього вінка на свою голову, а неси його на приготовлене для нього місце, де побудується преподобним церква в ім’я Моєї Матері. Віддай його в руки цьому преподобному, щоб він почепив його над моїм жертовником”. Я упав, заціпенівши зі страху, і лежав, як умерлий. Вставши, я похапцем увійшов на корабель. І коли ми пливли, піднялась велика буря, так що всі впали в розпач за своє життя. І почав я кричати: “Господи, прости мені! Я вмираю тепер за цей пояс – за те, що взяв його від чесного Твого і людиноподібного образу”. І ось побачив я наверху церкву й подумав: що це за церква? І був до нас голос: “Та, яку збудує преподобний в ім’я Божої Матері. Ти бачиш її великість і висоту: якщо виміряти її тим золотим поясом, то завширшки вона буде 20 разів, завдовжки – 30, а у висоту стіни і з верхом 50. У цій церкві ти будеш покладений”. Ми ж усі прославили Бога та втішились великою радістю, що визволились від гіркої смерті. Ось і досі не знав я, де збудується церква, що показалась мені перший раз на морі, і другий раз – така ж щодо великості та краси, коли я лежав при смерті на Альті. І ось тепер почув я з твоїх чесних уст, що я буду покладений в церкві, яка тут збудується.
І витягнувши золотий пояс, він віддав його преподобному Антонієві зі словами:
– Ось міра й основа, а ось вінок; нехай він буде почеплений над святою трапезою.
– Мій сину! Відтепер ти будеш називатися не Шимоном, але Симон буде твоє ім’я.
А закликавши святого Теодосія, він сказав:
– Ось яку церкву хоче побудувати цей Симон.
І віддав в його руки пояс і вінок. Відтоді велику любов мав Симон до святого Теодосія і давав йому багато маєтку на будову монастиря. А ця церква була закладена в 1073 р. за часів правовірного князя Святослава. Сам князь своїми руками почав копати рів, дав сто гривень золота в допомогу блаженному і поклав міру церкви тим золотим поясом відповідно до голосу, почутого з неба на морі.

Ечкідаг, Козина гора

Кримськотатарська казка

Алі, красень Алі, тебе ще пам’ятає наше село, і розповідь про тебе, передаючись із уст в уста, дійшла до днів, коли Яйла почула гудок автомобіля, і безстрашна людина стрімкіше за птаха піднялася вище її гір.
Не знаю, чи обігнав би ти її на своєму скакуні, але ти міг скоріше загнати свого улюбленого коня і занапастити себе, ніж поступитися славою першого джигіта.
Швидше за вітер носив гірський кінь свого господаря, і заздрила отузька молодь, дивлячись, як гарцював Алі, виблискуючи сяйливим набором, і як без промаху він бив на льоту будь-якого птаха. Недарма Алі вважався першим стрільцем на всю долину і ніколи не повертався додому з порожньою сумкою.
Тремтіли дикі кози, коли на вершинах Ечкідагу, з-поза недоступних скель, з’являвся Алі з карабіном на плечі. Тільки жодного разу не зачепила рука мисливця газелі, яка годувала дитя. Бо ж благородним був Алі не лише до людини.
Якось, коли в горах замекали молоденькі кізочки, завітав Алі до саклі Урміє, молодої вдови, яка прикрашалася пряним ткна [хною] лише задля нього одного, вимагаючи за це, щоб він беззаперечно виконував усі її примхи. Урміє лукаво подивилася на Алі, як робила завжди, коли хотіла попросити про щось виняткове.
— Принеси мені завтра караджа [дику козу].
— Не можна. Не час вбивати кіз. Адже знаєш, тільки почали годувати, — зауважив Алі, дивуючись такому проханню.
— А я хочу. Для мене міг би зробити виняток.
— Не можу.
— Ну тоді йди геть. Про що нам розмовляти.
Знизав плечима Алі, не чекав цього. Повертаючись до дверей, мовив:
— Дурна жінка.
— До дурної чому ходиш? Сеїт-Мемет не каже так. Не принесеш ти, принесе інший, а караджа буде. Як знаєш!
Вернувся Алі додому, приліг і задумався. У лісі щебетав соловейко, у виноградниках дзвеніли цикади, по небу бігали одна до одної в гості яскраві зірки. Ніхто не спав, не міг заснути й Алі. Проклинав Урміє, знав, що вона нерозумна, неладна людина, а тягнуло до неї, тягнуло, як бджолу на солодку квітку. «Якщо не ти — інший принесе!» Неправда, ніхто не принесе раніше. Алі підвівся.
Починало світати. Вранішнє сонце голубило землю першим поцілунком.
Алі попрямував у гори знайомою прямою стежиною.
Близько Ечкідаг. Вже піднявся спритний мисливець на одну з його вершин, біля іншої тепер багато диких кіз — караджа. Треба пройти Хулах-Ієрнин — Вухо землі. Так татари називають провалля між двома вершинами Ечкідаїу. Глибоке провалля з похилою підземною печерою, кінця-краю якій ніхто не знає. Подейкують, доходить печерна щілина до самісінького серця землі; ніби хоче земля знати, що на ній робиться: чи краще живуть люди, ніж раніше, чи, як і раніше, сваряться, захлинаються у жадобі, вбивають і себе й інших.
Підійшов Алі до провалля і побачив старезного чоловіка з довгою білою бородою, такою довгою, що кінець її був десь у проваллі.
— Здоров будь, Алі, — окликнув його дідусь. — Чого так рано прийшов стріляти кіз?
— Так треба.
— Усе одно не вб’єш жодної.
Алі підійшов ближче, а старий зник у проваллі.
— Ти хто такий?
Не відповів чоловік, тільки каміння, що зірвалося, полетіло в провалля. Як не слухав Алі, та не міг почути, де воно впало. Озирнувся на гору й угледів струнку козу, що дивилася на нього, вуха наставивши.
Прицілився Алі й раптом бачить, що коло кози хтось сидить і доїть її, начеб якась знайома жінка, схожа на його покійну сестру.
Опустив він швидко карабін, протер очі. Коза стоїть на місці, нікого коло неї нема.
Прицілився знову, і знову побачив коло кози жінку. Коли вона озирнулася, Алі зблід, упізнавши рідну матір, якою пам’ятав її в дитинстві. Похитала головою мати. Опустив Алі карабін.
— Анале, матінко рідна!
Пронеслася по стежині під скелею курява. Стоїть знову коза одна, не поворухнеться.
— Чи я сплю, — розмірковував Алі, і прицілився втретє.
Бачить — коза одна, тільки за два кроки від неї козенятко. «Отже, усе примарилось»,— подумав Алі й навів карабін, щоб вірніше, без промаху, влучити тварині прямісінько у серце.
Вже натиснув було на курок, аж раптом помітив, що коза годує дитину, доньку Урміє, яку любив і забавляв Алі як рідне дитя.
Затремтів мисливець, похолов весь — адже ледь не вбив маленьку Урміє. Збожеволівши від жаху, упав на землю і чи довго пролежав — не пам’ятав.
Відтоді Алі зник із села. Люди гадали, що він упав зі скелі і розбився. Довго шукали — не знайшли. Тоді вирішили, що потрапив він до Хулах-Ієрнин, і нема чого шукати більше.
Так минуло багато років. Постаріла кохана Алі Урміє, у її доньки народилися діти і внуки; померли ровесники джигіта, і нові покоління знали про нього тільки те, що дійшло до них з уст батьків, і було в тих оповідках стільки ж правди, скільки й народної вигадки.
І от якось повернувся в село хаджі Асан, столітній дідусь, який тривалий час залишався в священній Мецці. Багато розповідав Асан дивного, та найдивовижнішим було те, що він сам, на свої очі бачив і впізнав Алі.
У Стамбулі, в монастирі дepвiшiв відбувалося урочисте служіння, у якому брали участь принци, багато франків і весь пашалик. Забило думбало, заграли флейти і закружляли в екстазі священного танцю-молитви святі ченці. Та найшаленіше кружляв один старий чоловік. Немов гірський вихор, миготів він в очах захоплених глядачів, забираючи із собою їхні думки від земних помислів.
— Алі! — вигукнув Асан, і дервіш, озирнувшись на нього, зупинився на мить і знову поринув у шалений екстаз молитви.

Прозріння князя Павла Курцевича

«Сказання про чудесні й визначні явища у православній церкві»

У літо 1621 князь Павло Курцевич прийшов до Печерського монастиря, щоб відвідати матір свою, котра інокує в жіночому монастирі. Він був вельми охоплений очною недугою, що не тільки нічого не міг бачити, але і від великої хвороби ледве й ходити, знати, міг. Побачила його братія святої обителі, що так страждає, зжалилася над ним (найбільше тоді бувший намісник Кипріян Лабунський) і сказали йому:
— Пане Курцевичу! Ця лавра чудотворна є, і багато приходять до неї з вірою і зцілення приймають молитвами преподобних отців наших Антонія і Теодосія, і ти-бо, хоч і не православної нашої, а латинської є віри, вмоли ієрея, хай сотворить у печері преподобного Антонія назавтра божественну службу, ти ж, вислухавши святу літургію, від хреста святого Марка Печерного, що на раці мощей його лежить, водою освяченою очі з вірою омивши, зцілення молитвами святого, що багатьох силою Христовою зціляє, сподіваємося, приймеш.
Коли він це почув, то з радістю упросив отця Кипріяна створити в печері божественну службу; на завтра ж, коли служили на це з благоговінням, став і вислухав святу літургію. По тому помолився Богу і, святого Марка прикликавши про молитву, омив очі свої з хреста священною водою і, поцілувавши мощі святого, відійшов.
І тоді, у той-таки час, зникла його хвороба, але ще бачити не міг. Сів на свою колесницю й поїхав у Київський город, пішов до нього, а коли зійшов на гору, названу Вздихальницею, зняв заслону, якою очі покривав (від світла-бо більший терпів біль), і тоді, знявши, все перед собою уздрів, і навіть розлив ріки Дніпра, що далеко простирався. І так відтоді зір йому повернувся і здоровий був. Тоді почав славити Бога і дякувати святому Марку Печерному, молитвами якого зцілення прийняв.
Сам же цей князь Курцевич у літо 1629, місяця травня, 15 дня, на свято Успення Богоматері, пробуваючи у Печерському монастирі, устами своїми перед усіма присутніми повідав мені чудо те, що на ньому здійснилося у славу Божу, якому належить усяка слава, честь і поклоніння навіки. Амінь.

Про кравця Макарія

«Сказання про чудесні й визначні явища у православній церкві»

Повідав нам ієросхимонах Доротей, межигірський намісник, як у літо 1621, місяця березня, був хворий один ієромонах, Макарій на ймення, кравець за вмінням, його ж він сам у велику схиму із ігуменом своїм тодішнім межигірським Родіоном постриг. Мав той золотих сорок, окрім інших грошей, а коли постригся, почав волати й просити, кажучи:
— Візьміть від мене тяготу, Бога ради!
Коли питали його, яка його тягота, відповідав, кажучи:
— Окаянні гроші, їх-бо, молю, візьміте від мене!
Узяв намісник печерський од нього гроші на монастирську палату.
Почав старець той добродушно дякувати, кажучи:
— Сьогодні улегшили мені совість, улюблена братіє, узявши від мене проклятий прибуток. І відколи взяли від мене окаянні гроші, то й хвороба моя полегшала і жодної тяготи на сумлінні моєму не відчуваю. Дякую тобі, Боже мій, бо не хочеш смерті грішника, але щоб навернений до тебе він за життя був, ігa переступу збавив ти мене і звільнив від прибутку мирської роботи та служби, відставив моє безім’я, очистив мене від беззаконня, простив мені обітниці переступ та прогріх мій, тож каюсь перед тобою, сповідую неправедність свою. Боже мій! Прийми мене на кончині і, як розбійника, котрий кається, спаси мене, котрий до тебе волає: «О Ісусе, уповання, і пристанище, і спасіння грішним, які з вірою до тебе прибігають — не прийшов-бо ти закликати праведних, але грішних на покаяння!»
А до братії, що до нього, навідуючись, приходила, казав:
— Покиньте накопичення прокляте, а коли хто тримається його й досі, перестаньте відтепер, відкидайте від себе, бо це велике зло є душі іноковій, і від Бога відчуження, і друге ідолослуження!
І так радіючи, відійшов до Бога.
Дивіться, о улюблена братіє моя, і вважайте, яке зло є прокляте накопичення для іноків і яку марноту приносить душам їхнім, і коли тут ще утяжує й мучить душу викриттям совісним, адже як не звільнитеся тут від нього хвилею убогості, в геєнні це буде мучити вічно, як обітницепереступників. І старанно повчіться від покладеної вам істинної повісті, яка є улегшення душі і радість, і веселе виходження від тіла тут, раніше смерті, із Христовою істинною спасительною убогістю, з безсумнівним відреченням од світу попраного, що погибель приносить, іудиного, і від відкиненого проклятого накопичення тому, хто улекшиться і від поганого душетлінного намулу очиститься.

Давай тим, що просять

«Сказання про чудесні й визначні явища у православній церкві»

Повідала нам братія святої лаври Печерської Київської, що за архімандрита Єлисея Плетенецького якось прийшов до нього келар і повідав йому, що много-множство хлібів видається на всяк день. Той же подивувався такому спожиттю, вразився й пішов до келарні подивитися, хто це стільки багато хлібів поїдає. І побачив багато жебраків там зібраних і ще більше вразився (не тому, що багато їх було, а що здорові й сильні з недужими брали хліб), і почав сам здорових голодних проганяти (повелівав їм не дармового хліба їсти, а працювати), недужим повелів таки дати, тобто сліпим, кривим і їм подібним. Коли ж повернувсь у свою келію, тоді — о чудо! — град такий великий випав, що всі жита монастирські, котрі охрест монастиря, побив, потовк і з землею змішав, нікому ж іншому град той жита не потовк, тільки монастирське. Побачив це старець-архімандрит і повелів нікому не боронити, а всім, хто просить, дати хліба. І коли супроти того говорив келар: нема цього чи того в келарії, не маю звідкіля дати, — казав йому старець:
— Давай, злий рабе, тим, що просять: ти не убудеш, обитель же свята ніколи не збідніє.

Забрана монастирська маєтність

«Сказання про чудесні й визначні явища у православній церкві»

У літо 1614 один доброродний на ім’я Василь Воронич, достойністю писар земський київський, переможений проклятою ласістю, подався на монастир святий гуртожитний, званий Межигірським, і спокусився відняти від нього озеро, назване Косір, та й собі привласнити. Відігнав від стану іноків та людей монастирських із сітками, що ними ловлять рибу, — своїх там поставив і людей, і сітки. Ігумен, що тоді був, на ймення Гедеон, із братією багато молив його, щоб не відбирав у них озера, котре ніколи не було його, але з давніх часів монастирське, бо від нього на весь рік братія рибою харчується. Він же, нітрохи не зважаючи на моління його, а ще більше укріплюючись у своєму лихому зачині, щоб до решти забрати у них озеро, не тільки не послухався їх, але й смертно заборонив їм, кажучи:
— Коли зловлю інока з вашого монастиря, то як злодія повелю повісити.
Побачив ігумен, що нічого не вчинить прохання їхнє до нього, постановив братії всій піст і молитви з поклонами на цілий день: вранці — сто, у полудень — сто, увечері — сто, кажучи:
— Оскільки прохання наше не може схилити до милості ласого ворога нашого, помолімося тому, котрий бачить озлоблення наше, бо він може збавити нас од суперника нашого.
Коли ж почали вони соборно співати моління у церкві зі слізьми та із зітханнями — о чудо! — прийшов слуга від Воронича, молячи ігумена й братію помолитися, оскільки, сказав, велика хвороба сьогодні охопила пана його і не знає, чи знайде його живого, коли повернеться.
Ще вони моління співали, прийшов і другий, більше ігумена молячи, щоб прийшов із братією і єлей над ним освятив. Ігумен же, добрий цей муж і незлобивий, пішов до нього і єлей освятив йому. Але хвороба його настільки укріпилася, що назавтра пізнав свого гріха і що через це хвороба охопила його. Покликав ігумена з іншими, щоб відпустили гріхи, і цей сповідав перед ним, і, з плачем просячи прощення, повернув їм озеро, а сітки свої і харч, привезений для рибарів, монастиреві подарував. Спершу був він у біснуванні, і таку мав муку, що, взявши ложку срібну, погриз її і з’їв, по тому гарячка велика охопила його, а після сповідання і причащання божественних таїн, розуму позбувшись, помер.
Це чув я, Петро Могила, архімандрит святої великої і чудотворної лаври Печерської Київської, від багатьох достовірних свідків, а найбільше від православного митрополита київського кир Йова Борецького, котрий був самовидцем того чуда, і від братії святої Межигірської обителі.
Написав же це, щоб побачили всі, котрі озлоблюють іноків, рабів Божих, адже швидко творить Бог (за євангельським своїм правдивим свідченням) відомсту для вибраних, що волають до нього день і ніч, довготерплячи від лихих.
У літо 1629, місяця січня, 26 дня.