Скарб у річці Підпільній

У Покровському, над Підпільною, де була колись панська винниця, є урочище Скажений Яр. Там ще за панського уряду обвалилась круча в Підпільну, а в тій кручі сховано було запорожцями дві діжечки золота. Діжечки і тепер є, тільки глибоко замулило їх на дні.
В ту саме ніч, як треба було обвалитися кручі, щось кричало:
– Ой рятуйте! Ой рятуйте! Ой рятуйте!
Перекричало, а тоді та круча як загуде у воду! Воно тоді знову як закричить:
– Пропала круча – пропали й гроші!

Нічниці

Нічниці – це такі дівки, що по смерті їх душі являют си чоловікові у ночі; вони відбирают єму сон, або знов на того, що має чогось пильнувати, насилают сон. Вони показуют си лиш тому, до кого вони чуют якусь пімсту; часом нападают вони дітей такого.

Скарб у Крутому яру

Біля Крутого Яру на горі стоїть дуб, а біля того дуба запорожці сховали скарб. Сховали, кажуть, і закляли на дванадцять голів.
Білянський чоловік зарізав дванадцять курей і пішов копати. Положив голови на те місце, де гроші, копнув лопатою і каже:
– От тобі дванадцять голів!
А воно з-під землі і гука:
– Дванадцять, та не чоловічих!
Він злякався та й давай тікати звідти, так ті гроші там і зосталися.

Кара за дитину

В буковинському селі Бабино, що над річкою Дністром, жила молода вдова з маленькою грудною дитиною. Дуже вона любила свою квіточку. Але то був такий час, що не було життя нікому: краєм гуляли турецькі яничари з кривими шаблями і отруйними стрілами. Люди з страху мусіли ховатися в навколишніх лісах і печерах. Одного разу, коли селу загрожував напад турків, група його жителів сховалася завчасно в печері, що зіяла в березі над Дністром. Була серед них і молодиця з маленькою дитиною. Підпаливши пусте село, турки вже наближалися до печери. Охоплені страхом, люди не знали, що робити, а тут ще й дитина, як на зло, розплакалася: ніхто не міг нічим її вгамувати. Плач дитячий могли почути турки…
— Мовчи, а то кину тебе в Дністер, — раптом зашепотіла безпорадна мама, щоб налякати дитину. Але дитина продовжувала плакати… Той шепіт почули ті, що переховувалися в печері.
— Кинь дитину в Дністер, — почали вимагати вони від молодиці.— Кинь, кинь!.. Хай не кричить. Іначе нас всіх поб’ють!
Застогнала раптом якось страшно молодиця, підняла дитину вище себе, глянула на неї великими очима і пустила її з рук в бурхливі води Дністра. Земля здригнулася тут від материнського стогону, загула грізно і перед ногами молодиці опустилась кам’яна брама і закрила навіки вихід з печери.
З того часу в похмурі дні, коли па небі здіймаються хмари темряви і вітер виє, і несамовито жене хвилі, якісь сумні звуки тут чути. Одні жителі хутора кажуть, що це з-за тої брами кам’яної в березі розлягається стогін людський, інші — знову, що то плач дитячий…

Про мертвого кума

Одна жінка ішла пізно ввечері через цвинтар. Зимою. А там десь недалечко був похований її кум. Вона йшла коло нього і хтіла сказати: «Царство небесне, земля пухом!» Але вирвалося: «Здоров, куме!» І пішла собі.
Прийшла додому, це щось там робила, а стала лягати спати, як було вже за дванадцяту. Роздягнулась. Як бачить — заходить її кум в хату! І каже:
— Здоров, кума, що ти з мене хтіла?
Вона як побачила, то вибила вікно і в самій сорочці побігла до чоловіка в клуб (він робив кіномеханіком). Розказала йому все. А люди їй порадили — візьми сокиру і сколупай в хаті землю коло порога (колись же в хатах була долівка глиняна). Вона так і зробила, і сокиру поклала коло тої землі.
Ввечері знов приходить кум. Каже:
— Кумо, що це ти наробила? Це ти хтіла, щоб я більше не приходив?
І закрив двері і більше не появлявся.

Скарб в урочищі Недаєвім

У Кучугурах, що у Великому Лузі, жила колись тяженна сила запорожців, а між ними химородник Недай. Страшенна, кажуть, багатиня у нього була: що того скоту, коней, овець, що тих грошей – так і ліку не знав…
Як умер – хату, загони, повітки – так і розтаскали, і розмели нечисті. Кишла його всякий і тепер боїться, воно нечисте; хто іде, або їде – далеко обминає. Нічної доби там таке коїться, що страшно і згадувати проти ночі… Оце як закричить – “тала-ла-ла-лааа!” – луна так і розлягається… Потім і свистить, і гуде, і вихор круте, і піском очі засипає.
Урочище й досі зветься Недаєвим. Є і гроші, та за нечистими ніхто їх не візьме. Кажуть, то гроші і кричать.

Лисиця

Восени 1955 року біля нашого села Згорани виникло загадкове явище. Людей, котрі верталися з поля, біля мосту через невеличку Бригадєрову річку перестрівала лисиця. Траплялося це ввечері, коли вже сонце сідало за сільські тополі, але було ще трохи-трохи видно. Або ж рано-вранці, коли ледь сіріло. Свідками зустрічі з незвичайною лисицею були зо два десятки людей. Могло бути й більше, та лисиця перестрівала тільки одиноких перехожих, котрі верталися з колгоспного поля, з лісу, до якого ходили за грибами чи журавлиною або йшли туди. А згодом, коли чутки про лисицю посіяли в селі легку паніку, люди старалися вернутися до заходу сонця або ж не виходити з села рано-вранці.
Як ви, певно, здогадалися, лисиця була незвичайна. Тих, кого перестрівала, вела за собою. Наче з’являлась якась невидима сила, що наказувала йти за нею. В декотрих виникало бажання зловити лисицю, котра була зовсім близько і наче дражнилася: «Ану ж бо, спіймай!» І люди пробували ловити або ж покірно йшли за звіром, доки не отямлювалися. А приходили до тями, скидали полуду з очей далеко в полі чи в лісі або ж на кладовищі, розташованому на краю села, метрів за триста-чотириста од мосту. У двох випадках люди (в одному – чоловік, в другому – жінка) виявилися зовсім без одежі.
Лисиця, казали, повертала голову й начеб посміхалася. Пішли чутки, що, відвівши від мосту, вона перетворюється у вродливу дівчину, яка веде-манить за собою. Коли ж чоловік чи хлопець наближався до неї, дівчина сміялася, а далі знову ставала лисицею і зникала. Наче навада одразу на людей напала.
Бачив ту лисицю і мій покійний батько Сава Потапович Лис. Ще й посміявся, мовляв, Лис зустрівся з лисицею. Працював він тоді ковалем у Згоранській МТС (машинно-тракторній станції, яка технікою обслуговувала польові роботи і перевезення вантажів у колгоспах). Ходив на роботу й з роботи пішки з нашого Кусого хутора, розташованого за два кілометри од села.
– Я з дому виходив раненько, – розповідав тато. – Щоб на дев’яту годину на роботу вспіти, бо йти дві верстви до села та ще селом, по шосейці, версту чи й півтори. А часом директор просив на восьму прийти, бо роботи було багацько. Ну й врем’я тоді було в нас московське, то ще у вісім годин темно, ледь-ледь сіріє.
– А про лисицю вже чули? – питав я.
– Аякже, – всміхнувся тато. – Ну, щитав, що то так, бабоцькі сплєтні. Та все ж ломачку з собою брав, а потому, як од їдного сурйозного чоловіка те почув, то прихопив із емтеесу штира залізного й ходив із ним на роботу.
– І таки зустріли?
– А то! Йду я раненько шосейкою, моста минаю, тут і бачу збоку од дороги руду. Ніби пляма якась засвітилася. А потім на дорогу вийшла. Хвостом пометляла. Я на неї замахнувся, а вона хоч би що. Кинувся до неї, одбігла трохи. Я тоді й кинув у неї штиря. Та тико промахнувся. А лисиця ще одбігла. Став я шукати своє оружиє – ніде ни бачу. А лисиця мовби за собою кличе. Ну, я пуйшов. Повело мине. Аж на Ланках отямився. Стою серед поля, вітер свище, ніде нікого – ні лисиці, ні якоїсь другої звірини. Тико вітер і вогники звіддалік у селі блимають. Ну, я перехрестився й до села, в бік емтеесу направився.
– А лисиця перед вами в дівчину не перетворювалася?
– Чого ни було – того ни було, брехати ни буду, – відповів тато.
– Після того випадку на роботу ще ходили? – допитувався я.
– Ну аякже? У колхози тоді ж ніц ни платили. Тико хіба жита мішок на трудодні дадуть, ну там сіна для корівки мона було заробети. А в емтеесі живу копійку, цілих п’ятсот рублів на місяць зароблєв. А ще як комусь щось підрихтуєш – серпа чи копачку зробиш, то щось перепаде. То й ходив. Страшно стало після того случаю, то я з собою лома носив. Тико лисиці більше жєдного разу ни стрітив. Казали, що никому вона два рази дорогу ни переходила. Такі от діла.
Тоді, розповідали, чутки про загадкову лисицю дійшли до райцентру Головного, а звідти повідомили в місто Любомль, де були військові частини. І коло мосту поста виставили. Та постояв той пост пару днів, бо як лисиця повела за собою солдатика в чисте поле, варту зняли. А через кілька місяців лисиця перестала з’являтися. Казали, як сніг випав і Пилипівка настала, піст.
Десь через років сім-вісім я спитав бабусю про лисицю. І вона сказала, що тоді, в п’ятдесят п’ятім році, лисиця з’являлася не вперше. Що таке було колись – до війни, за Польщі, а старі люди розказували, що й за царських часів. Лисиця начеб з’являлася ще й в іншому місці – на дорозі з села Полапи до Згоран.
– Люди кажуть, – мовила бабуся, – що то відьма, котра похована на Розметеній, час од часу оживає. Виходить із землі, перетворюється спершу в лисицю, а потому в дівчину, якою колись була, й зваблює людей. Одні кажуть, що то буває, як минає стико літ, скіко було тій дівці, як неї відьмою признали, забили та на Розметеній, на тім перехресті, закопали. Другі – що вона оживає тоді, як повний місяць над тим місцем, де неїні кістки лижєть, спинєється.
Признаюся, досі пам’ятаю, як у мене волосся заворушилося та холодок по спині пробіг, як я уявив цю картину: ніч, місячна, як у пісні співається, хоч голки збирай, по небі тільки пливуть де-не-де хмарки, і ось місяць спиняється над тим місцем, і з-під землі… Б-р-р! Але ще не раз уявляв, як місяць, навпаки, з’являється з-за хмари й спиняється над могилою відьми, як ворушиться земля… Тричі – бр-р-р!
А потім страшна відьма при світлі місяця стає лисицею…