Про мертвого кума

Одна жінка ішла пізно ввечері через цвинтар. Зимою. А там десь недалечко був похований її кум. Вона йшла коло нього і хтіла сказати: «Царство небесне, земля пухом!» Але вирвалося: «Здоров, куме!» І пішла собі.
Прийшла додому, це щось там робила, а стала лягати спати, як було вже за дванадцяту. Роздягнулась. Як бачить — заходить її кум в хату! І каже:
— Здоров, кума, що ти з мене хтіла?
Вона як побачила, то вибила вікно і в самій сорочці побігла до чоловіка в клуб (він робив кіномеханіком). Розказала йому все. А люди їй порадили — візьми сокиру і сколупай в хаті землю коло порога (колись же в хатах була долівка глиняна). Вона так і зробила, і сокиру поклала коло тої землі.
Ввечері знов приходить кум. Каже:
— Кумо, що це ти наробила? Це ти хтіла, щоб я більше не приходив?
І закрив двері і більше не появлявся.

Скарб в урочищі Недаєвім

У Кучугурах, що у Великому Лузі, жила колись тяженна сила запорожців, а між ними химородник Недай. Страшенна, кажуть, багатиня у нього була: що того скоту, коней, овець, що тих грошей – так і ліку не знав…
Як умер – хату, загони, повітки – так і розтаскали, і розмели нечисті. Кишла його всякий і тепер боїться, воно нечисте; хто іде, або їде – далеко обминає. Нічної доби там таке коїться, що страшно і згадувати проти ночі… Оце як закричить – “тала-ла-ла-лааа!” – луна так і розлягається… Потім і свистить, і гуде, і вихор круте, і піском очі засипає.
Урочище й досі зветься Недаєвим. Є і гроші, та за нечистими ніхто їх не візьме. Кажуть, то гроші і кричать.

Лисиця

Восени 1955 року біля нашого села Згорани виникло загадкове явище. Людей, котрі верталися з поля, біля мосту через невеличку Бригадєрову річку перестрівала лисиця. Траплялося це ввечері, коли вже сонце сідало за сільські тополі, але було ще трохи-трохи видно. Або ж рано-вранці, коли ледь сіріло. Свідками зустрічі з незвичайною лисицею були зо два десятки людей. Могло бути й більше, та лисиця перестрівала тільки одиноких перехожих, котрі верталися з колгоспного поля, з лісу, до якого ходили за грибами чи журавлиною або йшли туди. А згодом, коли чутки про лисицю посіяли в селі легку паніку, люди старалися вернутися до заходу сонця або ж не виходити з села рано-вранці.
Як ви, певно, здогадалися, лисиця була незвичайна. Тих, кого перестрівала, вела за собою. Наче з’являлась якась невидима сила, що наказувала йти за нею. В декотрих виникало бажання зловити лисицю, котра була зовсім близько і наче дражнилася: «Ану ж бо, спіймай!» І люди пробували ловити або ж покірно йшли за звіром, доки не отямлювалися. А приходили до тями, скидали полуду з очей далеко в полі чи в лісі або ж на кладовищі, розташованому на краю села, метрів за триста-чотириста од мосту. У двох випадках люди (в одному – чоловік, в другому – жінка) виявилися зовсім без одежі.
Лисиця, казали, повертала голову й начеб посміхалася. Пішли чутки, що, відвівши від мосту, вона перетворюється у вродливу дівчину, яка веде-манить за собою. Коли ж чоловік чи хлопець наближався до неї, дівчина сміялася, а далі знову ставала лисицею і зникала. Наче навада одразу на людей напала.
Бачив ту лисицю і мій покійний батько Сава Потапович Лис. Ще й посміявся, мовляв, Лис зустрівся з лисицею. Працював він тоді ковалем у Згоранській МТС (машинно-тракторній станції, яка технікою обслуговувала польові роботи і перевезення вантажів у колгоспах). Ходив на роботу й з роботи пішки з нашого Кусого хутора, розташованого за два кілометри од села.
– Я з дому виходив раненько, – розповідав тато. – Щоб на дев’яту годину на роботу вспіти, бо йти дві верстви до села та ще селом, по шосейці, версту чи й півтори. А часом директор просив на восьму прийти, бо роботи було багацько. Ну й врем’я тоді було в нас московське, то ще у вісім годин темно, ледь-ледь сіріє.
– А про лисицю вже чули? – питав я.
– Аякже, – всміхнувся тато. – Ну, щитав, що то так, бабоцькі сплєтні. Та все ж ломачку з собою брав, а потому, як од їдного сурйозного чоловіка те почув, то прихопив із емтеесу штира залізного й ходив із ним на роботу.
– І таки зустріли?
– А то! Йду я раненько шосейкою, моста минаю, тут і бачу збоку од дороги руду. Ніби пляма якась засвітилася. А потім на дорогу вийшла. Хвостом пометляла. Я на неї замахнувся, а вона хоч би що. Кинувся до неї, одбігла трохи. Я тоді й кинув у неї штиря. Та тико промахнувся. А лисиця ще одбігла. Став я шукати своє оружиє – ніде ни бачу. А лисиця мовби за собою кличе. Ну, я пуйшов. Повело мине. Аж на Ланках отямився. Стою серед поля, вітер свище, ніде нікого – ні лисиці, ні якоїсь другої звірини. Тико вітер і вогники звіддалік у селі блимають. Ну, я перехрестився й до села, в бік емтеесу направився.
– А лисиця перед вами в дівчину не перетворювалася?
– Чого ни було – того ни було, брехати ни буду, – відповів тато.
– Після того випадку на роботу ще ходили? – допитувався я.
– Ну аякже? У колхози тоді ж ніц ни платили. Тико хіба жита мішок на трудодні дадуть, ну там сіна для корівки мона було заробети. А в емтеесі живу копійку, цілих п’ятсот рублів на місяць зароблєв. А ще як комусь щось підрихтуєш – серпа чи копачку зробиш, то щось перепаде. То й ходив. Страшно стало після того случаю, то я з собою лома носив. Тико лисиці більше жєдного разу ни стрітив. Казали, що никому вона два рази дорогу ни переходила. Такі от діла.
Тоді, розповідали, чутки про загадкову лисицю дійшли до райцентру Головного, а звідти повідомили в місто Любомль, де були військові частини. І коло мосту поста виставили. Та постояв той пост пару днів, бо як лисиця повела за собою солдатика в чисте поле, варту зняли. А через кілька місяців лисиця перестала з’являтися. Казали, як сніг випав і Пилипівка настала, піст.
Десь через років сім-вісім я спитав бабусю про лисицю. І вона сказала, що тоді, в п’ятдесят п’ятім році, лисиця з’являлася не вперше. Що таке було колись – до війни, за Польщі, а старі люди розказували, що й за царських часів. Лисиця начеб з’являлася ще й в іншому місці – на дорозі з села Полапи до Згоран.
– Люди кажуть, – мовила бабуся, – що то відьма, котра похована на Розметеній, час од часу оживає. Виходить із землі, перетворюється спершу в лисицю, а потому в дівчину, якою колись була, й зваблює людей. Одні кажуть, що то буває, як минає стико літ, скіко було тій дівці, як неї відьмою признали, забили та на Розметеній, на тім перехресті, закопали. Другі – що вона оживає тоді, як повний місяць над тим місцем, де неїні кістки лижєть, спинєється.
Признаюся, досі пам’ятаю, як у мене волосся заворушилося та холодок по спині пробіг, як я уявив цю картину: ніч, місячна, як у пісні співається, хоч голки збирай, по небі тільки пливуть де-не-де хмарки, і ось місяць спиняється над тим місцем, і з-під землі… Б-р-р! Але ще не раз уявляв, як місяць, навпаки, з’являється з-за хмари й спиняється над могилою відьми, як ворушиться земля… Тричі – бр-р-р!
А потім страшна відьма при світлі місяця стає лисицею…

Як мертвий чоловік ходив

Помер в одної жінки чоловік. Помер, та й ходить до неї. Приходить ввечері, спить з нею, як чоловік. І та жінка дуже худа стала, страшна. І що вона не робила — і маком хату обсівала, і святила — не помагало. Питають її люди: «Чо’ ти така страшна?» А вона взяла та й призналася. Вона каже: «Я вже все робила, не помогає». От і порадили їй:
— Освяти хату перед Великоднем, в чистий четвер, а потім починай мастити. Тільки масти не з печі, а з порога.
Зробила вона так, і тільки сонце з полудня, стала вона та й мастить.
Ранше він приходив пізно ввечері, а тепер вже тільки сонце з полудня, іде до неї. От і на цей раз тож приходить, переступив сінешній поріг, поздоровкався та й каже:
— Хто це таке бачив, щоб од порога хату мастити?!
А жінка тоді:
— А хто це таке бачив, щоб вмерти й ходити?
Тоді чоловік заплакав і пішов, і більше ніколи не приходив.

Померлий до жінки ходить

Колись тоже ж таке же розказувала одна, що чоловік умер, дак вона все плаче й плаче за ним. Коли давай ходити до їх. Прийде ж ночує коло її, все… Бачать сусіди, що вона чогось худне і худне, вже така — ледве ноги тягає.
— Що з тобою? — кажуть.
— Я й сама не знаю.
Да тоді й каже:
— До мене, — каже, — чоловік ходить щоночі. Дак чи це я того, — каже, — сохну…
Дак їй насовітували. Ну, колись же полу ото не було, а долівка. І мазали ж долівку ото глиною там чи чим. Дак їй посовітували: «Ну оце ти як щосуботи мажеш долівку, дак не починай од стола, а починай од порога, і так хрестом пиши, хрест ізразу напиши… А кончай уже там».
Вона давай так, значить, мазать. Начинає — дак ото од порога начинає й хрест пише.
Ну, він перестав ходить. І вона виздоровіла. Оце так…

Відьма

Розметена – це урочище і дві невеличкі гірки за кілька кілометрів від села. Поруч перехрестя двох лісових доріг. Саме на цьому місці, на перехресті, за давньою сільською легендою, похована чи, точніше, закопана відьма. Трапилося це в другій половині XIX століття, за іншою версією – ще у XVIII столітті. Про найвідомішу згоранську відьму якось розповіла бабуся, дещо – інша односельчанка старшого віку.
Жила в селі родина, про яку ходила недобра слава. І в цій родині, в сім’ї Марка й Ганни, народилася дівчина Гафія – Гапка. Про її бабусю Варку казали, що теж відьма. Що вміє і вроки наводити, і молоко забирати від корів, і на зіллі ворожити, зробити так, аби дівчина заміж не вийшла, або навпаки – помогти вийти заміж за хлопця, котрий подобається. На неї, як у нас кажуть, люди мали око, якось невідомий уночі сильно побив бабу. Тико й остерігалися, бо побоювалися старої.
– А Гапка мала волосся чорне, як вороняче, очі темні якісь, – казала бабуся.
Ну й ще гордячкою «відьма» була. На вечорниці чогось не ходила, до хлопців ніби байдужа. То й поговір пуйшов – відьма. А то пропала корова, в того овечка, то ніби молока в хазяйських корів поменшало. У когось дитина захворіла. А потому селом мор пушов, хвороба якась, то їден чоловік умре, то другий, діток почала забирати моровиця.
Люди й рішили, що то відьма винна. Розказували геть про неї всяке, про тую Гапку: і як приворожувати вміє хлопцив, а потому над ними сміється, і як дівчат од парубків одвиртає. І як знаки відьомські на хатах та на дворах находили.
От і зібралися, хату оточели, дівку за коси виволокли. Признавайся, кричєть, що відьма. Вона спершу одпиралася, а потому тихо так сказала: «Я відьма», а тоді закричєла, що вона відьма, що всю ту шкоду в селі робела, що й мор вона наслала.
Ну й люде закричєли, що тре’ кілок їй осиковий у серце забети та поховати на перехресті доріг. Як те сказали, то відьма закричєла, що хай Митро заб’є їй кілка, бо як хтось гинчий, то вона й з могили вилізе й ще ни їдну шкоду зробить, ни їдну смерть приведе.
А Митро то був такий хлопець з багацької родини. Ну, дали йому в руки кулка й сокиру. Він було пудступив, хоть і весь тремтів. Та раптом як закричєв ни своїм голосом і беркицьнувся прямо до ніг відьми-Гапки. В запаморок упав, тико людям спершу здалося, що ниживий. Ще більше розізлилися, на відьму накинулися, хтось сокирою по голові, а тоді й кулка забили. Ну й одвезли на Розметену й там на перехресті закопали.
То вже потому чутка пушла, що тая Гапка в Митра залюблена була, а він ни одважився на ній женитися. Навіть гуляти ни одважувався. Бо ж відьма.
Все ж, додам від себе, відьма так, кажуть, там і лежить. Хоча існує легенда, що все ж встає по ночах у сприятливий для неї час, виходить і перетворюється то в лисицю, то у вовчицю, а потім назад мусить у могилу вертатися. Деякі мої земляки досі бояться того місця.

Скарб в урочищі Канциберівщина

Ще за запорожців жив у Великому Лузі характерник Канцибера. Поки живий був – люди боялися його, а помер – бояться його і кишла [житла, гнізда]. Здоровий, кажуть, і грошовитий був козак! Як помирав – закопав гроші і закляв. Вони й досі лежать…
Після його смерті на тім місці вночі щось регочеться і туже. Спершу почина голосить, далі – кричить:
– Пропав Канцибера, пропали його і гроші!
Перекричить, а потім гука – “гала, гала, гоп! гоп! гоп!” – і ну реготать, танцювать! Луна по плавнях так і ходе. Це гроші!
Після Канцибери прозвано і урочище Канциберівщина, тільки багато його вже розмив Дніпро. Біля урочища ніхто не зважиться ночувати – страшно.