Наполеглива жінка

В долині біля невеличкого лісочка і ставка чабан пас овець. День був сонячний і тихий. Вівці добре паслись, а чабан сидів на горбочку і грав у сопілку свою улюблену мелодію.
І ось він чує в лісочку різкий писк, щось смертельно пищить. Чабан схопився, взяв у руки свій кийок з великою голівкою і побіг до того місця, де сталася якась пригода.
Пастух побачив, що на землі лежить гадюка довжиною до двох метрів. А на гадюці зверху сидить павук. Цей павук такий здоровенний, як казан. Він уп’явся в гадюку і своїми скорпіонськими ногами давить гадюку. Гадюка звивається в передсмертних судоргах і кричить.
Чабан, недовго думаючи, підбіг до павука і вдарив нападника з усієї сили кийком. Павук від сильного удару лопнув. З забитого на смерть павука полетіли бризки густої білої рідини на всі боки. Бризки рідини попали і в очі чабанові. Чабан упав на землю і осліп…
Гадюка прийшла до пам’яті. Вона побачила, що лежить чоловік із закритими очима, догадалась, що сталося. Підлізла до чабана і своїм язиком-жалом вилизала із очей чабана рідину. Чабан став бачити і підвівся. Гадюка до чабана заговорила людським голосом:
— Спасибі тобі, добрий чоловіче! Ти мене врятував від смерті! Побудь тут декілька хвилин, я швидко повернуся і потім тобі щось подарую і розкажу.
Гадюка полізла в кущі. Чабан залишився на місці. За кілька хвилин гадюка повернулася до пастуха і принесла в роті листочок з якогось зілля.
— Візьми оцей листочок та з’їж його. А потім я тобі відкрию одну таємницю.
Чабан довго не хотів їсти листочка. Було йому гидко, що листочок був у роті в гадюки. Гадюка побачила, що чабан чогось мнеться, боїться. Вона сказала:
— Не бійся нічого. Ти врятував мені життя. Як ти думаєш, чи я тобі зла хочу? Ні, я тобі бажаю тільки добра. Їж, не бійся, а мене будеш згадувати все своє життя.
Чабан повірив гадюці. Узяв листочок і з’їв. Гадюка тоді й говорить:
— От що, чоловіче! Тепер ти будеш знати, про що говорять звірі, птиці і домашні тварини. Все, що живе на світі, розмовляє між собою своєю мовою. Люди цього не розуміють, а ти тепер все будеш знати-розуміти. Тільки давай умовимось, це велика таємниця! Під острахом смерті. Ти про це не смій розказувати нікому. Навіть батькові, матері, братам, сестрам, жінці і дітям не повинен розказувати про цю таємницю. Знай, що як тільки розкажеш, так зразу ж помреш. Вибирай щось із двох: або мовчи і живи, або розкажи і вмирай.
Гадюка ще раз подякувала чабанові за те, що він врятував її, й полізла в кущі.
Чабан узяв свій кийок та сопілку і пішов з лісу до своїх овець. Сів він в холодочку під зеленим дубом і почав грати на сопілці свою улюблену мелодію. А неподалік два молоденькі баранчики граються і стукаються лобами. І ось один промовляє до другого:
— Ей ти, дурень! Ти нічого не знаєш?
— А ти що знаєш? — відповів другий.
— Я більше тебе знаю.
— А що ти знаєш?
— От що: он там могила. На тій могилі є пеньок із великого дерева. Під тим пеньком є скарб. Там багато закопано золота і срібла. Нехай як будемо пастись біля тієї могили, я тобі покажу.
Чабан уже розуміє мову тварин і цих двох баранчиків. Він погнав усіх овець до могили. Баранчики зійшли на могилу. Отож перший баранчик і змушує свого товариша добре стукнутися об пеньок на могилі.
Другий баранчик розігнався і добре стукнувся лобом об пеньок. А потім упав до землі і прислухався. Встав і промовив до свого товариша:
— А правда, дзвенять гроші. От якби наш пастух знав, що тут є скарб, і якби він його викопав, скільки було б у нього багатства!
Так чабан узнав, що на могилі є скарб.
Пригнав увечері овець в село. Повечеряв і ліг трошки відпочити. Запросив до себе жінку та й каже:
— Жінко, сьогодні поїдемо вночі на могилу, там є скарб, попробуємо його викопати і забрати.
О дванадцятій годині ночі чабан та його дружина запрягли коня у воза, взяли лопати, мішки і поїхали копати гроші на могилу. На світанку вони викопали скарб. Привезли золота і срібла повен віз. Зажили вони щасливо і багато.
Одного разу жінка запитала свого чоловіка, як він міг узнати, що на могилі був скарб. Чоловік сказав дружині, що цього говорити не можна. Жінка більше й не допитувалась.
Чабан добре розуміє, про що говорять домашні тварини, звірі, птиці і часто розказує своїй жінці. Наприклад, був такий випадок: у дворі корова мукає: «М-у-у-у!» Телятко озивається: «М-е-е-е!» Пастух і каже жінці:
— Чуєш, он корова озивається до свого телятка, каже: «Йди сюди», а телятко відповідає корові, своїй матері: «Іду-у-у».
Жінка не витримує і знов допитується пастуха, як це він узнав, про що говорять тварини.
Чабан увесь час твердить, що не може розкривати таємницю, інакше умре.
А жінці ж кортить знати. І чоловіка жаль.
Минуло немало часу, настала зима. Довго вагалась жінка, а таки вирішила: нехай чоловік умирає, але для неї розкриє таємницю.
— Умирай, чоловіче, а мені розкажи, звідкіль ти знаєш, про що говорять тварини і птиці.
Чабан погодився все розказати своїй жінці і вмерти.
Жінка приготувала ліжко для покійника. Поставила свічки, наділа йому чисту білизну, помила голову й причесала.
— Скоріше, чоловіче, розповідай про той випадок!
Чоловік розпочав:
— Отож влітку я пас вівці. Чую — в лісі щось пищить. Я побіг до того місця і побачив, як великий павук давив гадюку. Я вбив павука своїм кийком. Рідина з тіла павука попала мені в очі, я впав і осліп… Гадюка зосталась жива. Тоді гадюка…
Чоловікові стає важко. Він ледве дихає (бо смерть приходить) і він звертається до жінки:
— Жінко, мені зараз дуже тяжко, я вмираю. Може, не потрібно розповідати, я все ж таки хочу жити. Облиш допитуваться, невже тобі буде легше, як я вмру?
— Ні-ні-ні! Вмирай, а мені розкажи. Я хочу знати твою таємницю! Де це було так, щоб жінка не знала того, що знає чоловік?
У той час, коли те діялося, в хаті було десять курок і півень. От півень підбіг до однієї курки, дзьобнув її та й каже:
— Чого зерно збираєш не там, де я тобі показував?
Потім підскочив він до другої курки і як ударить її крилами:
— А ти навіщо воду розлила на сковороді? Я вам дам! Вас десять курок, а я один півень між вами. Я старий і не підкоряюсь вам ні в чім! Я не такий дурень, як наш господар-пастух. Він з однією жінкою не може впоратись, умирати вирішив, аби впертій жінці розкрити таємницю. Ач, до чого дожився, не може своїй жінці ради дати, щоб вона поважала свого чоловіка! Ліг вмирати.
Чабан чує, як півень з нього глузує. Сам собі подумав: «Невже я повинен помирати через упертість і наполегливість жінки? Ні-ні-ні! Так не буде, досить!»
Він схопився з ліжка. Свічки, які горіли, кинув на землю, розмахнувся та й вдарив жінку. Вона незчулась, як це сталось, та з криком до чоловіка:
— Чого ти перед смертю б’єшся?
— Я не вмираю, бо з мене навіть півень сміється. Він мене вважає за дурня, каже, що я одній жінці підкоряюсь, а він має десять і що хоче, те й робить з курками.
Більше жінка не допитувалась про таємницю.
Півень врятував свого хазяїна і не дав пастухові вмерти.
В народі є така приказка: «Чоловік, про якого й кури говорять». Можливо, чабан і був тим чоловіком.

Хто найсправедливіший в світі

Сидить над битим шляхом бідний дід-лірник і жує черствий хліб. Коли це проходить дорогою ще якийсь дідок.
— Добридень!
— Добридень!
— А що це ти поробляєш?
— Таж бачите: хліб їм.
— То дай-но й мені, бо ж голодний…
— А ви хто будете?
— Я, чоловіче, Бог.
— Ні, не дам! Бо ви несправедливий у світі. От я, бідний, з торбою ходжу по білім світі. Не маю ні кола, ні двора…
Так і пішов Бог від нього ні з чим.
Коли це дивиться дід: знов чимчикує якась висока худюща баба з палицею. Ах, трясця матері вашій! Не дадуть і шмат хліба поласувати.
— Добридень!
— Добридень!
— Що це ти поробляєш, дідуню?
— Таж, як бачите, хліб жую.
— То дай-но й мені…
— А ви хто будете?
— Я — смерть.
— О, ви одні справедливі. І для бідних, і для багатих. Вас не підкупить ніхто. Ні цар, ні генерал, ні мільйонер, ні бідак, ні чарівна красуня. То я з вами хлібом поділюся.
Їсть смерть захланно хліб, а дід питає її:
— Де на світі ти, пані смерть, взялася? Від чого вперше почали вмирати люди, чому б їм, приміром, не жити вічно?
— Люди не вмирали колись,— відповідає смерть,— поки жили чесно чоловік з жоною. Коли ж жона зрадила свого чоловіка і полюбилася з іншим, то за кару померла її дитина. Від того гріха з того часу і почали люди вмирати.

Чому люди не знають, коли будуть умирати?

Одного разу Бог пішов на землю подивитися, як живуть люди. Йде він, йде і бачить, як старий дідусь рубає сокирою грушу. Груша молоденька, цвіте, а він рубає. Людоньки, хіба так можна, щоб у цвіту гинуло дерево?!
— Чому рубаєш грушу? Таку шкоду робиш?
— Бо за місяць маю вмирати, нащо мені та груша, дітей не маю, то порубаю на дрова до кухні,— відповів дідусь.
— Будеш жити ще довго і не знатимеш, коли помреш,— сказав Бог і пішов далі.
Зайшов він до хати старого муляра. Бачить він, що розвалилася піч, в хаті безлад, сміття по коліна.
— Ти чому, муляре, не будуєш нову піч?
— Бо маю за тиждень вмирати, обійдуся без печі.
Промовчав Бог, а собі подумав, що довго ще буде жити той муляр.
Прийшов до іншого села і бачить, як дядько ломить огорожу навколо хати.
— Нащо ломиш огорожу?
— Бо маю за три дні вмирати… Нащо вона мені?
— Тепер вже ніхто з вас, людей, не буде знати, в яку хвилину до нього смерть прийде, — сказав сердито Бог.
Через кілька років Бог знову пішов тою дорогою на землі. Бачить: дід, що рубав грушку, садить молодий сад. Муляр збудував нову піч, а жінка його вибілює в хаті ще й квіти вимальовує, а той третій ріже дошки на паркан.

У золоті сльози ллються

Було у вдови дві дочки. Обидві красні, як зорі вечірні. Добру навчила їх мати і до роботи призвичаїла. Та робили вони чужим людям, і бідність з хати не виходила. От мати думає та гадає, за кого заміж віддати своїх трудівниць невсипущих. Вже ж на порі стали, та не дуже хазяйські сини квапляться до вдовиних дочок. Сватають старшу дочку сини бідняків — одмовляє їм мати. Як же таки віддати таку красуню та робітницю безземельному? Аж ось прийшли старости від самого багатшого в селі парубка. З радістю звеліла мати дочці пов’язати рушники.
Бучне весілля відгуляли згодом, та не дивилася мати, що дочка сльозами вмивається. Не до душі їй парубок-багач. Вона давно покохала бідного сиротину. Та не її воля. Повезла її золочена карета до багатої свекрухи… А рідна мати рада несказанно: «Оце то віддала свою донечку! Ще коли б молодшій таке щастя». Але молодшій такого щастя не випало. Прийшлось віддати за бідного, як і сама. Поплакала мати, та нічого робити. Взяв за рученьку її милий та й повів до себе.
От на другу неділю пішла мати дочок відвідувати та попереду тишком-нишком про життя-буття їх вивідати. От підходить під вікно багатого зятя. Ще не світ, ні зоря, а в хаті вже лайка та гризня. Свекруха невістку поїдом їсть, гризе, як іржа залізо. І чоловік її докоряє. Сіли обідати — дочка за сльозами світа не бачить і їсти не їсть, а наробилася уже за чотирьох. Заплакала мати гіркими сльозами і пішла з-під вікна до молодшої дочки.
Стала і в них під вікном. Хатка бідненька, але чепурненька. А дочка ж її з чоловіком, як тії голуб’ята, воркують:
— Оце ж у нас і осталось одно яєчко,— говорить дочка,— то я й поділила надвоє.
З’їли вони вдвох одне яєчко та кусочок хліба, напились погожої водиці та й тим раді та веселі. Радується серце матері їхньому щастю.
— Недаремно кажуть, що в золоті сльози ллються,— подумала мати та й пішла додому.

Дівчина і смерть

Дівчина ішла по селі просити на весілля. І от зустріла на дорозі Смерть. Просить її на весілля. А Смерть їй каже:
— Завтра в тебе на весіллі ти помреш, як тільки сядеш за стіл. Але ти ще можеш трохи пожити. Є у вас у селі стара баба. Їй дев’яносто п’ять років. Їй суджено прожити ще п’ять років. Піди попроси її. Якщо вона згодиться померти за тебе, то ти проживеш ще п’ять років. А якщо ні, то помреш завтра.
І пішла ця дівчина до старої баби. Просить, щоб померла за неї. А та баба їй каже:
— Прожила дев’яносто п’ять років, то проживу й ще п’ять, якщо мені суджено. Скільки не живи, все одно жити хочеться.
А на другий день на весіллі та дівчина тільки сіла за стіл і померла.

Захланний Нестор

Село Нестерівці розкинулося у видолинку, сховане від прохолодних вітрів. А позад нього стримить гора, яку звуть Холодною. Там криничка з цілющою водою, з якої випливає річка Нестерівка, права сестриця Серету.
Поселився, повідають, тут колись бідний селянин-втікач Нестор з жоною. Темний бір боявся рубати для поля, бо могли вчути панські посіпаки. Тому оглянув місце і вирішив обробляти схили Холодної. Тяжко бідувала перші часи родина. Родючу землю кошиками носили на гору. Потім двигали воду. Добре ріс хліб, але діставався він тяжким потом. Недоїдали, недопивали обоє, щоб якось вилізти з біди. Перший хліб вселив надію. Перезимувати було з чим, та й переднівку не боялися. Росла господарка, росла сім’я. На троє синів розжилися. Вже і хата, як відданиця, причепурена, і хліви та комори рублені. Худоба ремигає. Що ще треба?
Не було одного в Несторовій хаті — радості та доброти. Скупий був Нестор.
Тим часом нові люди почали тулитися до їх обійстя. Вторували сини Несторові стежки до дочок сусідських. Весілля не справляли, аби дешевше вийшло. Всіх трьох синів віддав Нестор на сторону. Знову один став, як перст. Знову щоднини таскав на плечах у плетеному кошику гній і грунт, який постійно дощі змивали і зносили в долину. Не витримала довго жона, відійшла спокійно до неба. Сини і невістки поховали матір, а батько не мав часу. Тягав воду на поле, як жону спускали в глибоку могилу.
Взяв Нестор наймичку-сиротину, а сам жив на полі і пильнував.
Якось у неділю спускався в долину до хати. На чім світ проклинав наймичку. Бо то йому не те, то йому не так. Вже люди забрали кращі землі у низах, а йому так і лишалася та горінь.
І от заходився Нестор копати на горі криницю. Але не в добру хвилю і без благословення людського почав ту роботу. Кожна п’ядь діставалася з лайкою, прокльонами та наріканнями…
Не витримав добрий Дух Холодної гори, увірвався йому терпець. За все добре той чоловік платив йому злом і прокльонами. Ссав кров із землі, яку проклинав. Зачахла гора, зів’яло все живе на очах. Тут би благати милосердя, але Нестор старий зсувався з розуму, як пес на гречанці. Злапав у руки довбню і зачав гатити по землі, по своїй годувальниці. Гуркав так, що гора від болю і образи котила камінням, а добрий Дух дрижав. А Нестор супроводив ту страшну молотьбу ще страшнішими прокльонами:
— Щоб ти ся завалила! Щоб ти пропала!
— Щоб ти ся запала! Аби тебе шляк трафив!
— Жеби ти скрижаніла!
Як но вимовив старий Нестор останні слова, загримотіла гора Холодна, застогнала — і зледеніла. Закоцяб там захланний Нестор.
Добрий Дух зела і родючості, ображений Нестором, вирвався з Холодної гори, залишив її маловрожайною, передав її Холодним вітрам. Коли ж добрий Дух виходив з гори, то зробив рану в землі, звідки виприснула криничка, а з неї поніс потічок воду до хліборобів, що жили в долині, змив Несторові прокляття. Під горою Холодною називають село Нестерівці, звідки пливе річка Нестерівка. І нагадують ті назви людям, щоб оберігатися звичок захланного Нестора.

Життя і смерть

Оженився молодюк, почав ґаздувати. Побудував собі хатину, посадив садок. Народилося в сім’ї двоє діточок — дівчинка і хлопчик. Жилося людям добре.
Та одного разу хлопчик захворів. Сидить коло нього батько, і мати, і сестричка. Хлопчик перевертається з боку на бік від болю, а вони зарадити не в силі.
Батько вже не може дивитися на муки своєї дитини. Вийшов надвір, ходить по садку. І бачить, хтось до нього наближається.
— Хто ти? — питає чоловік.
— Не впізнаєш? Я — Смерть. Маю забрати твого сина!
Чоловік почав просити:
— Ой, не бери сина! Візьми радше мене! За моїми плечима, небого, вже немала дорога, а йому ще треба йти. Перед ним — усе життя.
Простягнула Смерть кістляві руки і каже:
— Ну, ходи!
Та чоловік одразу почув, як б’ється його серце, як кров тече у тілі. І подумав, що він, правду кажучи, ще в таких літах, коли жити хочеться. Оглянувся довкола — на хату, на сад. За садом видно гори… А Смерть держить простягнуті руки, хоче його взяти! Пошкодував чоловік віддати життя за малого сина. Почув, як кінь заіржав у стайні, як пес загавкав на прив’язі. І так йому зробилося тяжко! А Смерть уже й квапить:
— Ну, чого стоїш?
— Я ще не готовий, — відповів чоловік і зник у своїй хаті. Але тепер уже не смів поглянути синові у вічі. Сів до столу, тяжко схилив голову й мовчить.
Вийшла надвір сестричка. Побачила, що хтось у саду стоїть і чекає. Коли дівчинка підійшла, Смерть до неї каже:
— Не бійся мене. Я маю забрати твого братика.
Дівчинка теж почала просити:
— Не забирай братика, забери мене! Я його люблю більше, як саму себе.
— Раз так, ходи зі мною! — і Смерть простягнула свої довгі руки.
Та дівчині привиділося, що зорі на небі ніколи ще так ясно не світили. Почула, як за садом шумить потічок… І подумала собі: «Моє життя тільки починається. А воно таке красне! Брат менший — знає мало. Йому не так шкода помирати…»
Дівчина без слова утекла до хати.
А над ранок надвір вийшла мати. Не бачила довкола нічого, бо очі заливалися сльозами. Та до неї озвалася Смерть:
— Я прийшла забрати твого сина.
Мати попросила:
— Забери мене. Тільки попрощаюся із сином — і прийду.
— Я тебе чекаю! — промовила Смерть.
Мати вернулася до хати і мовчки довго-довго дивилася на сина. Та подумала, що хлопчик залишиться живим, і так легко стало їй на серці…
Вийшла надвір, дивиться: де Смерть? А довкола нікого не видно. Тільки на дорозі хтось дибає геть.
— Чекай! — гукнула мати.
Та її не чули.
Мати знову забігла до хати. Бачить — син усміхнений, здоровий.
І казці кінець.