Життя і смерть

Оженився молодюк, почав ґаздувати. Побудував собі хатину, посадив садок. Народилося в сім’ї двоє діточок — дівчинка і хлопчик. Жилося людям добре.
Та одного разу хлопчик захворів. Сидить коло нього батько, і мати, і сестричка. Хлопчик перевертається з боку на бік від болю, а вони зарадити не в силі.
Батько вже не може дивитися на муки своєї дитини. Вийшов надвір, ходить по садку. І бачить, хтось до нього наближається.
— Хто ти? — питає чоловік.
— Не впізнаєш? Я — Смерть. Маю забрати твого сина!
Чоловік почав просити:
— Ой, не бери сина! Візьми радше мене! За моїми плечима, небого, вже немала дорога, а йому ще треба йти. Перед ним — усе життя.
Простягнула Смерть кістляві руки і каже:
— Ну, ходи!
Та чоловік одразу почув, як б’ється його серце, як кров тече у тілі. І подумав, що він, правду кажучи, ще в таких літах, коли жити хочеться. Оглянувся довкола — на хату, на сад. За садом видно гори… А Смерть держить простягнуті руки, хоче його взяти! Пошкодував чоловік віддати життя за малого сина. Почув, як кінь заіржав у стайні, як пес загавкав на прив’язі. І так йому зробилося тяжко! А Смерть уже й квапить:
— Ну, чого стоїш?
— Я ще не готовий, — відповів чоловік і зник у своїй хаті. Але тепер уже не смів поглянути синові у вічі. Сів до столу, тяжко схилив голову й мовчить.
Вийшла надвір сестричка. Побачила, що хтось у саду стоїть і чекає. Коли дівчинка підійшла, Смерть до неї каже:
— Не бійся мене. Я маю забрати твого братика.
Дівчинка теж почала просити:
— Не забирай братика, забери мене! Я його люблю більше, як саму себе.
— Раз так, ходи зі мною! — і Смерть простягнула свої довгі руки.
Та дівчині привиділося, що зорі на небі ніколи ще так ясно не світили. Почула, як за садом шумить потічок… І подумала собі: «Моє життя тільки починається. А воно таке красне! Брат менший — знає мало. Йому не так шкода помирати…»
Дівчина без слова утекла до хати.
А над ранок надвір вийшла мати. Не бачила довкола нічого, бо очі заливалися сльозами. Та до неї озвалася Смерть:
— Я прийшла забрати твого сина.
Мати попросила:
— Забери мене. Тільки попрощаюся із сином — і прийду.
— Я тебе чекаю! — промовила Смерть.
Мати вернулася до хати і мовчки довго-довго дивилася на сина. Та подумала, що хлопчик залишиться живим, і так легко стало їй на серці…
Вийшла надвір, дивиться: де Смерть? А довкола нікого не видно. Тільки на дорозі хтось дибає геть.
— Чекай! — гукнула мати.
Та її не чули.
Мати знову забігла до хати. Бачить — син усміхнений, здоровий.
І казці кінець.

Дурна могила

Жили собі в селі Полупанівці бідаки чорні Тодошко і Настя. Вік прожили бездітними, день і ніч робили тяжко, а статків ніяких не мали.
Раз поїхали обоє в Збараж з просом і гречкою на торги.
І добре вторгували. Вертають додому раді-раденькі, і впросив Тодошко жінку заїхати до корчми «Веселої». Чи довго був, чи ні, але вийшов відти Тодошко таки веселенький. Гейкнув на коні, і потягнулися додому. Від’їхали пару метрів, і зачав хлоп пісні співати та хвалитися розумом. Настя вже його і лупить по крижах, але ніц не помогло. Тим часом кобилиці сухі, як терлиці, звернули з дороги у фосу і скубали вигорілі корінці трави.
Спинилася сварка з піснями тоді, як затріщав віз, зачепився за якесь залізо. Зліз Тодошко з воза і зачав обмацувати навпомацки. Велика ручка якась застрягла в землі і не вилізала. Тож Тодошко порпав землю якимось патиком. Жінка не втерпіла і сама пішла додому пішки. А Тодошко розпряг коней і пустив попасом по фосі, а сам порпав то залізо. Вже світало, як бідак докопав до залізної пачки і добре намоцувався, поки викотив наверх.
Сіріло ранком. І хлоп зобачив в стінці тої пачки замкову дірку.
— Каса?!
У голові його замакітрилось, і думав тепер, як витягти ту касу на віз. Стягнув гнійниці, кульпак і взявся тягти ту пачку по дошці. Впрів, як миш, а таки запхав кляту. Опанчею вкрив знахідку. І пішов по коні. Оглянувся, бо воно і стіни мають вуха. Кожний виставить ті песячі сліпи і все хоче знати.
Жінка ще спала. По-злодійськи під’їхав до стодоли і знов по гнійниці зіпхав касу за двері. Обматуляв у кутку її житним притерком і старими лахами і пішов спати… По обіді, як жінка пішла в поле, дістав сокиру, старий покавальцьований майзель і гримав у стодолі до вечора. Від жінки ховався, бо знав її довгий язик і ще сам не знав, що там лежить в тій пачці. Вже пальці пообдирав, гулі понабивав. Аж на третій день відчинилися дверцята. Тремтів всім тілом. Тодошко витягнув на світ Божий те, що там лежало: тут була царська золота корона, осипана камінцями-самоцвітами.
Вчув він голос жінки і хутко все сховав назад. А на другий день відбив один зуб від корони і пішов з ним до крамаря. Той вхопив золото, спробував на зуб і відрахував купу грошей. Додому вернувся Тодошко на новім возі з годованими конятами. Жінка випитувала, де взяв гроші, а він сміявся і казав, що знайшов. Не раз ще носив Тодошко кусочки з корони до шинкаря і зажив багачем. Всі випитують тайну ту, але жінка нічого не знає і аж сичить щодня на чоловіка. Дійшло, що перестала їсти варити і прати з хлопа. Тодошко був добрий і несмілий, то в корчму не ходив часто, бо боявся сп’яна виказати себе. Мав великі гроші, а ходив обдертим дідом, брудним і голодним. А Настя крутиться, мало її шляк не трафить, коло чоловіка і щодень якусь пакість придумує. То шило запхає в ліжко, то на лаві лишить залізко гаряче під шматою.
Дійшов хлоп до відчаю і в один день сказав жінці про своє добро. Показав корону. Зажили мирно. Але чи то довго в хаті до сварки? Щось не вгодила Настя, і вже горшки летять на бідну голову. Певно, припасував Тодошко на той раз жінці добре, бо лемент зняла на все село. Втекла Настя з хати до сестри і плакала ревно. Зі злості сказала сестрі про золоту корону. Сестра шепнула братовій, та кумі, кума Явдосі, та свасі… Вчула новину сорока і понесла над селом…
Заки кляв Тодошко свою долю і шукав жінку, до хати прийшли бляхарі і наказали вести себе до стодоли. Не ридав Тодошко, як везли касу з двору, сам помагав вкинути на віз. А Настя, як дурна, рвала на собі волосся, кусала руки і перла за возом, аж впала. І вже більше не встала. Тріснуло серце від жалю за золотом.
Поховав Тодошко жінку на горі, навіть файний пам’ятник поставив, щоб люди не обсудили.
А в народі називають ту могилу — Дурною.

Не копай під когось яму

У селі Городниці проживав давно гоноровий граб’я [граф]. Мав фільварок і жив, як у Бога за дверима. А недалеко від нього жив молодий адвокат, відомий на всю округу. Справедливий був, мудрий і виграв багато судів. Хоч маєтку не мав, зате жив не згірш багатого сусіда.
Поколегували сусіди. Граб’я з жінкою нині гостять пана адвоката і пані адвокатову, а завтра самі їдуть у гості. Старий пан не раз спостерігав, що адвокат дуже милий до його молодої жіночки, і ревність вразила горде серце. У кожнім погляді, в кожнім русі обох видів зговір і зраду. Аж схуд старий. Прийшла осінь, і пані адвокатова не могла часто гостювати. Тож адвокат сам приходив і до півночі грав з сусідами в карти. Навіть в думці адвокат не мав чогось гріховного до сусідки. Певно, то була молодість і розум, що зв’язували молодих людей. Кожного вечора граб’я водив сусіда через старий сад, аж до хвіртки і стомлено вертав назад. Ревнощі гризли його все більше з кожним днем. Від жінки відгризався, як скажений пес. Доводив бідолашну до плачу. Адвокат також відчув незрозуміле поводження пана і заказав собі більше туди не йти.
А граб’я закликав собі двох хлопців і каже:
— Ото вам завдаток по п’ятдесят ринських. Там і там викопайте глибоку яму на півтора росту, накрийте гілляками і сидіть збоку. Хто б туди не впав, закидайте камінцями і зарівняйте землею. Наготуйте дерену і закладете ним місце. По всім отримаєте ще по п’ятдесят ринських. Чули?
Хлопці переглянулись, але до грошей були лакомі:
— Чули, пане. То кажете кожного? А як то будете ви, то що? —пожартував один.
— Сип землю, лайдаку, і на мене!
— А хто решту грошей дасть?
— Бог, свинтусу! Марш мені з очей!
Ото вже і ніч спустилася за вікном, стихли голоси, а граб’я ходить по палацу і курить люльку. Минула північ, а пан не має місця. От байстрюки невмивані, певно, поснули в кущах. Як був в халаті — почовгав надвір. Повагався хвилю пан і пішов по стежці в надії, що вже сусід нелюбий в ямі конає. Мудрував так старий, аж зайшов на гілляку — і полетів у яму.
— То я, я… Не кидай!
А хлопці таки намерзлися і поснули в кущах. Як почули тріск і крик, вхопили наготоване каміння — та в яму… Рискалями засипали яму, зарівняли, а зверху вклали дерном. Згинув старий граб’я безславно, і ніхто навіть не знав, де гниють його кості. Хлопці мовчали, коли дізналися, що засипали таки свого пана. Навіть тих п’ятдесят ринських не шкодували. Думали вони: не рий на когось яму, бо сам в неї впадеш!

Хто комусь щось дає, то все для себе

Жив колись самотньо на хуторі біля нашого села Кутиська один старенький дідусь. Мав він вбогу-превбогу хатину та відрадне серце для всіх. Не стало в старенького вже сил самому заробляти на хліб насущний. І мусив жебракувати. Люди допомагали йому, хто чим міг. Дякував він за милостиню і завжди усміхався та приговорював:
— Що ви даєте іншому, то все ваше, то все для себе.
— Як то розуміти? — запитували.
— А так розуміти, люди добрі, як кажу,— відповів дід.
Якось ненароком зайшов дідусь у панський двір, до старої пані. Не відмовила пані дідусеві. Веліла наймитам нагодувати його на кухні і дати бухоня хліба на дорогу. Дідусь став часто заходити до панського двору. Пані вирішила позбутися його. Намовила кухарку спекти пироги з отрутою і дати їх жебракові. Взяв дідусь милостиню та й промовив:
— Дякую вам, пані, красненько за вашу доброту. Хто щось комусь дає, то все для себе.
Пішов дідусь додому. А надвечір поверталися з полювання два сини отієї пані. Проходили біля дідусевої хати і вступили перепочити. Радо зустрів їх дідусь. А коли попросили щось перекусити, то він сказав:
— Нема в мене нічого їсти. Злидні, як знаєте, встиду не мають. Хіба що ті пироги, які ваша мати мені сьогодні дала. Ось вони, поїжте.
З’їли вони по пирогові та й повмирали тут же в дідовій хаті. Зажурився дідусь і прорік:
— Завжди між людьми ходить добро і зло. Ото, кажу вам, добро віддячує добром, а зло — злом.. Хто щось комусь дає, то все для себе. Бо хто, людоньки, під ким яму копає, то сам у неї впаде.

Вередлива лялька

Кримськотатарська казка

Жила собі сім’я: батько, мати і донька. І більше дітей в сім’ї не було, а дівчинці дуже хотілось мати сестричку. Вона просила батька вирізати їй з дерева ляльку. Батько вирізав. Дівчинка пошила ляльці сукенку, панчішки, черевички. Із овечої вовни зробила їй красиве кучеряве волосся — і лялька стала як жива.
Одного разу, лягаючи спати, дівчинка поклала ляльку поруч із собою і зашепотіла:
— Боженьку, Боженьку! Зроби, будь ласка, мою ляльку живою. Буду для неї як старша сестра. Ніколи не буду її кривдити, залишати одну. Я її дуже-дуже любитиму…
Вранці дівчинка прокидається, а лялька сидить в головах і розчісує їй волосся. Зраділа дівчинка, підхопила ляльку і побігла показувати батькам, сказати, що тепер у неї є справжня сестричка!
Дівчинка була щаслива. Вона пошила ляльці нове вбрання, сплела їй вовняну хустку, щоб ляльці не було холодно, шапочку з балабончиком, теплі вовняні чобітки. Вона навчила ляльку співати пісеньки, танцювати, плескати в долоньки, сміятися. Вона подарувала ляльці своє намистечко і сережки. І ввечері, кладучи її спати, розповідала казки і співала колискових пісень.

Continue reading

Ківш лиха

У багатого батька був один син, а батько нажив худобу неябияк, а таки чесно: багато поту вилилося з нього, багато крові зіпсувалось, поки заблищали у нього в кишені червінці. Синові про те байдуже: він виріс серед червінців, та йому вони не дорогі були. Як дасть батько, то він так і сіє грішми, як половою, аж слід його сяє. Дививсь-дививсь на це батько — і гірко йому було, що син робити не хоче, а його заробленим добром так нехтує.
Уже й казав, і вмовляв — нічого не вдіє. Ото й надумавсь батько.
Пішли якось батько з сином до річки, посідали, балакають. Іде якийсь чоловік і несе горобця застріленого. І заманулося синові нащось того горобця купити, — зараз і виймає золотого.
— Дай мені! — каже батько.
Син дає. Батько заміривсь рукою стиха на річку, наче хоче золотого кинути, а син байдуже. Батько вдруге заміривсь. Син нічого. Узяв батько тоді та й кинув у воду червінця. Син навіть і не спитав батька. нащо то й до чого, а зараз поліз у кишеню та й вийняв другого червінця.
Батько бачить, що лиха година, та й каже синові:
— Ось віддай мені капшука з грішми!
Син дає. Тоді батько знов:
— Іди ж ти, — каже, — як оце ти є, та зароби червінця! Як заробиш
— то тоді приходь і поживеш мою худобу, а то господь з тобою, — краще я на сиріт віддам… Син аж засміявся.
— Піду! — каже. А собі думає: «От розумний батько, — чи диво то — червінця заробити!»
От і пішов він; ішов він, — чи довго, чи ні, та й замисливсь: «Що ж я робити вмію? Письма я знаю!» От і пішов він скрізь по городі шукати роботи письменської. Та куди не піткнеться — скрізь не треба. А тут уже й їсти хочеться. Продав він кожушинку — ходить у легенькому, а вже холодна осінь. Прийшов у бакалійницю, проситься у крамарчуки, у прикажчики. Питаються в нього:
— Де ж ви були? Що знаєте?
— Я, — каже, — жив біля батька, був коло хліборобства…
— Та й тільки? — кажуть йому. — Не треба нам таких. Узять вас хіба за хлопця-попихача, та ви більше з ’їсте, ніж заробите.
Що його робити? А тут холодно, а тут їсти хочеться!.. Пішов він до Дніпра, там пароходів та всяких суден без ліку стоїть. Нічого робити — найнявся він лантухи (чували) тягати. Так, як лозинка від вітру, гнувся він під тими лантухами важкими — ноги трусились, голова горіла.
Увечері з незвички як упав на вулиці, так і заснув. Був би замерз, та солдат-поліціянт побачив — до поліції відвіз: думав, що п’яний.
Другого дня — те ж, третього, четвертого — усе те ж. Він уже й недоїдає, й недопиває, щоб більше грошей зоставалося, а ще далеко до золотого, бо й плата мала, і сили в нього небагато.
Робить — і так усю осінь і зиму проробив. І вже по весні зібралось у нього стільки грошенят, що виміняв він за них золотого. Тбді йде до батька. Прийшов, аж батько стоїть біля млина, саме біля річки.
— Здорові, тату!
— Здоров, синку! — каже батько. — Ну, синку, приніс?
Лізе син у кишеню та потихеньку, як скляне, виймає щось завернене у ганчірочку, а потім ще й у папірець, — еге, червінець, — та й боїться давати батькові.
Узяв батько, повертів того золотого у руках та як заміриться на річку… Син як ухопить батька обома руками за руку, як крикне:
— Ой батеньку, батеньку!..
А сам як не свій. Тоді батько засміявсь та й каже:
— Ну, тепер я бачу, що ти знаєш, почому ківш лиха, як дістається червінець. Ось тепер ти мені син, і моя худоба тобі буде.
І з того часу син годі вже гроші розкидати — такий працьовитий та хазяйновитий зробився.

Смерть

Був собі чоловік багатий, і був він недобрий хазяїн; і не вибувають у його наймити. Підходить до його парубок, здоровкається і каже:
— Треба вам, хазяїне, робітника? Мені люди посовітували.
— Треба, — каже.
— Ну, так найміть мене на год.
— Можна, — каже, — що тобі за год?
— Мені грошей не треба, я лічити не вмію. А нехай, як я год прослужу, хазяйка ваша зварить мені борщу та каші у маленьких горщечках, тільки щоб не сердилася, як буде варити.
Вона сказала:
— Я сердитись не буду, коли ти так дешево наймаєшся до нас.
Він став і вибув год, служив хорошо.
— Тепер, — каже, — хазяйко, варіть борщ та кашу.
Зварила, не сердилась.
— Розстеляйте платок, ставляйте борщ і кашу разом туди, покладіть паляничку, мисочки і дві ложки.
Поклала вона все, згорнув він у платок, подякував хазяїну і хазяйці, забрав ту годовщину, що заслужив, і пішов собі. Зійшов на стовпову дорогу, іде довго-недовго, зустрічає його Смерть. Женщина чорна уся, як вугіль.
Здрастуються. Смерть питає:
— Куди ти йдеш?
А він каже:
— Я заслужив собі обід, так іду, щоб кого зустріти і пообідати, щоб не одному.
— А я за тобою давно шукаю, — каже Смерть, — я тебе хочу умертвити.
— Ну, — каже, — сядемо, покушаємо, коли я заслужив обід, так хоч не голодний буду, а коли умертвити, так і умертвити. Сідаймо ж та покушаем.
Розіслав платочок, паляничку ножиком розрізав, у мисочку борщику насипав, кушають, підливає він з горщика. Поїли борщ, давай кашу їсти; виїли і кашу. Встали, помолились Богу, за обід подякували. Тепер він і каже:
— Коли ваше бажання, так і умертвіть, коли вже намітили мене, так нема що.
— Ні, я, — каже, — не буду тепер тебе мертвити, бо я за тридцять літ так не кушала, як оце покушала. А іди собі і живи. Ось тобі на п’ятдесят літ одстрочки, а тоді я тебе і умертвлю, я тебе знайду.
Розпрощалися і пішли собі. Смерть собі, а він собі. Уходить він у слободу, а у нього нема ні отця, ні матері, і сам він не зна, відкіля він. Знаходить він людей і питає:
— Чи не знаєте, може, кому треба робітника, щоб мене найняли?
— Ось, — кажуть, — тут дід є, що шукає робітника.
Він і йде до діда і каже:
— Здрастуйте! Люди казали мені, що вам треба робітника, так мене наткнули, і я прийшов.
Найнявся він і служить. У того діда є дівчина, дочка підходяща, їй заміж треба йти. Служить він місяць і другий, робить добре. Полюбив його дід і баба. І питають вони у дочки:
— Чи згодна ти йти заміж за наймита?
— Як ви, — каже, — згодні, то і я згодна.
— Ну гукни його.
Вона гукнула.
— Чи згоден ти узять мою дочку за себе?
— Як ви згодні та вона згодна, то і я згоден.
— Ну йди попа договорювати.
Пішли попа договорили, обвінчався, свадьбу одгуляли і живуть год і другий добре. Стало хазяйство у них краще, ніж було, пішли вони вгору. Пожили вони год і два, старі позанедужали і померли в один день. Поховали їх в одну яму. Остався він і живе з жоною, і діти у них є. Багатіють вони, синів поженили, дочок повіддавали заміж. Підходить п’ятдесят літ, підходить Смерть.
— Оце я прийшла тебе умертвити, оце уже вийшло п’ятдесят літ, що я тобі одстрочки давала.
— Смерте, моя мати, мені добре жити, у мене усе є, куди не повернусь, усе є, і мене почитають і поважають.
— А може б, умертвити?
— Ні, проминіть, я ще хочу жити.
— Ну, — каже, — живи, коли не хочеш умирати.
Розпрощалась і пішла собі.
Як узяв жить, і сини його вже померли, і внуки поженились, а він став уже негодящий нікуди, і ніхто його не вважає ні за віщо, він, як головешка, качається, ніхто його не доглядає, усі від нього одцурались і Смерть від його відцуралася.