У золоті сльози ллються

Було у вдови дві дочки. Обидві красні, як зорі вечірні. Добру навчила їх мати і до роботи призвичаїла. Та робили вони чужим людям, і бідність з хати не виходила. От мати думає та гадає, за кого заміж віддати своїх трудівниць невсипущих. Вже ж на порі стали, та не дуже хазяйські сини квапляться до вдовиних дочок. Сватають старшу дочку сини бідняків — одмовляє їм мати. Як же таки віддати таку красуню та робітницю безземельному? Аж ось прийшли старости від самого багатшого в селі парубка. З радістю звеліла мати дочці пов’язати рушники.
Бучне весілля відгуляли згодом, та не дивилася мати, що дочка сльозами вмивається. Не до душі їй парубок-багач. Вона давно покохала бідного сиротину. Та не її воля. Повезла її золочена карета до багатої свекрухи… А рідна мати рада несказанно: «Оце то віддала свою донечку! Ще коли б молодшій таке щастя». Але молодшій такого щастя не випало. Прийшлось віддати за бідного, як і сама. Поплакала мати, та нічого робити. Взяв за рученьку її милий та й повів до себе.
От на другу неділю пішла мати дочок відвідувати та попереду тишком-нишком про життя-буття їх вивідати. От підходить під вікно багатого зятя. Ще не світ, ні зоря, а в хаті вже лайка та гризня. Свекруха невістку поїдом їсть, гризе, як іржа залізо. І чоловік її докоряє. Сіли обідати — дочка за сльозами світа не бачить і їсти не їсть, а наробилася уже за чотирьох. Заплакала мати гіркими сльозами і пішла з-під вікна до молодшої дочки.
Стала і в них під вікном. Хатка бідненька, але чепурненька. А дочка ж її з чоловіком, як тії голуб’ята, воркують:
— Оце ж у нас і осталось одно яєчко,— говорить дочка,— то я й поділила надвоє.
З’їли вони вдвох одне яєчко та кусочок хліба, напились погожої водиці та й тим раді та веселі. Радується серце матері їхньому щастю.
— Недаремно кажуть, що в золоті сльози ллються,— подумала мати та й пішла додому.

Дівчина і смерть

Дівчина ішла по селі просити на весілля. І от зустріла на дорозі Смерть. Просить її на весілля. А Смерть їй каже:
— Завтра в тебе на весіллі ти помреш, як тільки сядеш за стіл. Але ти ще можеш трохи пожити. Є у вас у селі стара баба. Їй дев’яносто п’ять років. Їй суджено прожити ще п’ять років. Піди попроси її. Якщо вона згодиться померти за тебе, то ти проживеш ще п’ять років. А якщо ні, то помреш завтра.
І пішла ця дівчина до старої баби. Просить, щоб померла за неї. А та баба їй каже:
— Прожила дев’яносто п’ять років, то проживу й ще п’ять, якщо мені суджено. Скільки не живи, все одно жити хочеться.
А на другий день на весіллі та дівчина тільки сіла за стіл і померла.

Захланний Нестор

Село Нестерівці розкинулося у видолинку, сховане від прохолодних вітрів. А позад нього стримить гора, яку звуть Холодною. Там криничка з цілющою водою, з якої випливає річка Нестерівка, права сестриця Серету.
Поселився, повідають, тут колись бідний селянин-втікач Нестор з жоною. Темний бір боявся рубати для поля, бо могли вчути панські посіпаки. Тому оглянув місце і вирішив обробляти схили Холодної. Тяжко бідувала перші часи родина. Родючу землю кошиками носили на гору. Потім двигали воду. Добре ріс хліб, але діставався він тяжким потом. Недоїдали, недопивали обоє, щоб якось вилізти з біди. Перший хліб вселив надію. Перезимувати було з чим, та й переднівку не боялися. Росла господарка, росла сім’я. На троє синів розжилися. Вже і хата, як відданиця, причепурена, і хліви та комори рублені. Худоба ремигає. Що ще треба?
Не було одного в Несторовій хаті — радості та доброти. Скупий був Нестор.
Тим часом нові люди почали тулитися до їх обійстя. Вторували сини Несторові стежки до дочок сусідських. Весілля не справляли, аби дешевше вийшло. Всіх трьох синів віддав Нестор на сторону. Знову один став, як перст. Знову щоднини таскав на плечах у плетеному кошику гній і грунт, який постійно дощі змивали і зносили в долину. Не витримала довго жона, відійшла спокійно до неба. Сини і невістки поховали матір, а батько не мав часу. Тягав воду на поле, як жону спускали в глибоку могилу.
Взяв Нестор наймичку-сиротину, а сам жив на полі і пильнував.
Якось у неділю спускався в долину до хати. На чім світ проклинав наймичку. Бо то йому не те, то йому не так. Вже люди забрали кращі землі у низах, а йому так і лишалася та горінь.
І от заходився Нестор копати на горі криницю. Але не в добру хвилю і без благословення людського почав ту роботу. Кожна п’ядь діставалася з лайкою, прокльонами та наріканнями…
Не витримав добрий Дух Холодної гори, увірвався йому терпець. За все добре той чоловік платив йому злом і прокльонами. Ссав кров із землі, яку проклинав. Зачахла гора, зів’яло все живе на очах. Тут би благати милосердя, але Нестор старий зсувався з розуму, як пес на гречанці. Злапав у руки довбню і зачав гатити по землі, по своїй годувальниці. Гуркав так, що гора від болю і образи котила камінням, а добрий Дух дрижав. А Нестор супроводив ту страшну молотьбу ще страшнішими прокльонами:
— Щоб ти ся завалила! Щоб ти пропала!
— Щоб ти ся запала! Аби тебе шляк трафив!
— Жеби ти скрижаніла!
Як но вимовив старий Нестор останні слова, загримотіла гора Холодна, застогнала — і зледеніла. Закоцяб там захланний Нестор.
Добрий Дух зела і родючості, ображений Нестором, вирвався з Холодної гори, залишив її маловрожайною, передав її Холодним вітрам. Коли ж добрий Дух виходив з гори, то зробив рану в землі, звідки виприснула криничка, а з неї поніс потічок воду до хліборобів, що жили в долині, змив Несторові прокляття. Під горою Холодною називають село Нестерівці, звідки пливе річка Нестерівка. І нагадують ті назви людям, щоб оберігатися звичок захланного Нестора.

Життя і смерть

Оженився молодюк, почав ґаздувати. Побудував собі хатину, посадив садок. Народилося в сім’ї двоє діточок — дівчинка і хлопчик. Жилося людям добре.
Та одного разу хлопчик захворів. Сидить коло нього батько, і мати, і сестричка. Хлопчик перевертається з боку на бік від болю, а вони зарадити не в силі.
Батько вже не може дивитися на муки своєї дитини. Вийшов надвір, ходить по садку. І бачить, хтось до нього наближається.
— Хто ти? — питає чоловік.
— Не впізнаєш? Я — Смерть. Маю забрати твого сина!
Чоловік почав просити:
— Ой, не бери сина! Візьми радше мене! За моїми плечима, небого, вже немала дорога, а йому ще треба йти. Перед ним — усе життя.
Простягнула Смерть кістляві руки і каже:
— Ну, ходи!
Та чоловік одразу почув, як б’ється його серце, як кров тече у тілі. І подумав, що він, правду кажучи, ще в таких літах, коли жити хочеться. Оглянувся довкола — на хату, на сад. За садом видно гори… А Смерть держить простягнуті руки, хоче його взяти! Пошкодував чоловік віддати життя за малого сина. Почув, як кінь заіржав у стайні, як пес загавкав на прив’язі. І так йому зробилося тяжко! А Смерть уже й квапить:
— Ну, чого стоїш?
— Я ще не готовий, — відповів чоловік і зник у своїй хаті. Але тепер уже не смів поглянути синові у вічі. Сів до столу, тяжко схилив голову й мовчить.
Вийшла надвір сестричка. Побачила, що хтось у саду стоїть і чекає. Коли дівчинка підійшла, Смерть до неї каже:
— Не бійся мене. Я маю забрати твого братика.
Дівчинка теж почала просити:
— Не забирай братика, забери мене! Я його люблю більше, як саму себе.
— Раз так, ходи зі мною! — і Смерть простягнула свої довгі руки.
Та дівчині привиділося, що зорі на небі ніколи ще так ясно не світили. Почула, як за садом шумить потічок… І подумала собі: «Моє життя тільки починається. А воно таке красне! Брат менший — знає мало. Йому не так шкода помирати…»
Дівчина без слова утекла до хати.
А над ранок надвір вийшла мати. Не бачила довкола нічого, бо очі заливалися сльозами. Та до неї озвалася Смерть:
— Я прийшла забрати твого сина.
Мати попросила:
— Забери мене. Тільки попрощаюся із сином — і прийду.
— Я тебе чекаю! — промовила Смерть.
Мати вернулася до хати і мовчки довго-довго дивилася на сина. Та подумала, що хлопчик залишиться живим, і так легко стало їй на серці…
Вийшла надвір, дивиться: де Смерть? А довкола нікого не видно. Тільки на дорозі хтось дибає геть.
— Чекай! — гукнула мати.
Та її не чули.
Мати знову забігла до хати. Бачить — син усміхнений, здоровий.
І казці кінець.

Дурна могила

Жили собі в селі Полупанівці бідаки чорні Тодошко і Настя. Вік прожили бездітними, день і ніч робили тяжко, а статків ніяких не мали.
Раз поїхали обоє в Збараж з просом і гречкою на торги.
І добре вторгували. Вертають додому раді-раденькі, і впросив Тодошко жінку заїхати до корчми «Веселої». Чи довго був, чи ні, але вийшов відти Тодошко таки веселенький. Гейкнув на коні, і потягнулися додому. Від’їхали пару метрів, і зачав хлоп пісні співати та хвалитися розумом. Настя вже його і лупить по крижах, але ніц не помогло. Тим часом кобилиці сухі, як терлиці, звернули з дороги у фосу і скубали вигорілі корінці трави.
Спинилася сварка з піснями тоді, як затріщав віз, зачепився за якесь залізо. Зліз Тодошко з воза і зачав обмацувати навпомацки. Велика ручка якась застрягла в землі і не вилізала. Тож Тодошко порпав землю якимось патиком. Жінка не втерпіла і сама пішла додому пішки. А Тодошко розпряг коней і пустив попасом по фосі, а сам порпав то залізо. Вже світало, як бідак докопав до залізної пачки і добре намоцувався, поки викотив наверх.
Сіріло ранком. І хлоп зобачив в стінці тої пачки замкову дірку.
— Каса?!
У голові його замакітрилось, і думав тепер, як витягти ту касу на віз. Стягнув гнійниці, кульпак і взявся тягти ту пачку по дошці. Впрів, як миш, а таки запхав кляту. Опанчею вкрив знахідку. І пішов по коні. Оглянувся, бо воно і стіни мають вуха. Кожний виставить ті песячі сліпи і все хоче знати.
Жінка ще спала. По-злодійськи під’їхав до стодоли і знов по гнійниці зіпхав касу за двері. Обматуляв у кутку її житним притерком і старими лахами і пішов спати… По обіді, як жінка пішла в поле, дістав сокиру, старий покавальцьований майзель і гримав у стодолі до вечора. Від жінки ховався, бо знав її довгий язик і ще сам не знав, що там лежить в тій пачці. Вже пальці пообдирав, гулі понабивав. Аж на третій день відчинилися дверцята. Тремтів всім тілом. Тодошко витягнув на світ Божий те, що там лежало: тут була царська золота корона, осипана камінцями-самоцвітами.
Вчув він голос жінки і хутко все сховав назад. А на другий день відбив один зуб від корони і пішов з ним до крамаря. Той вхопив золото, спробував на зуб і відрахував купу грошей. Додому вернувся Тодошко на новім возі з годованими конятами. Жінка випитувала, де взяв гроші, а він сміявся і казав, що знайшов. Не раз ще носив Тодошко кусочки з корони до шинкаря і зажив багачем. Всі випитують тайну ту, але жінка нічого не знає і аж сичить щодня на чоловіка. Дійшло, що перестала їсти варити і прати з хлопа. Тодошко був добрий і несмілий, то в корчму не ходив часто, бо боявся сп’яна виказати себе. Мав великі гроші, а ходив обдертим дідом, брудним і голодним. А Настя крутиться, мало її шляк не трафить, коло чоловіка і щодень якусь пакість придумує. То шило запхає в ліжко, то на лаві лишить залізко гаряче під шматою.
Дійшов хлоп до відчаю і в один день сказав жінці про своє добро. Показав корону. Зажили мирно. Але чи то довго в хаті до сварки? Щось не вгодила Настя, і вже горшки летять на бідну голову. Певно, припасував Тодошко на той раз жінці добре, бо лемент зняла на все село. Втекла Настя з хати до сестри і плакала ревно. Зі злості сказала сестрі про золоту корону. Сестра шепнула братовій, та кумі, кума Явдосі, та свасі… Вчула новину сорока і понесла над селом…
Заки кляв Тодошко свою долю і шукав жінку, до хати прийшли бляхарі і наказали вести себе до стодоли. Не ридав Тодошко, як везли касу з двору, сам помагав вкинути на віз. А Настя, як дурна, рвала на собі волосся, кусала руки і перла за возом, аж впала. І вже більше не встала. Тріснуло серце від жалю за золотом.
Поховав Тодошко жінку на горі, навіть файний пам’ятник поставив, щоб люди не обсудили.
А в народі називають ту могилу — Дурною.

Не копай під когось яму

У селі Городниці проживав давно гоноровий граб’я [граф]. Мав фільварок і жив, як у Бога за дверима. А недалеко від нього жив молодий адвокат, відомий на всю округу. Справедливий був, мудрий і виграв багато судів. Хоч маєтку не мав, зате жив не згірш багатого сусіда.
Поколегували сусіди. Граб’я з жінкою нині гостять пана адвоката і пані адвокатову, а завтра самі їдуть у гості. Старий пан не раз спостерігав, що адвокат дуже милий до його молодої жіночки, і ревність вразила горде серце. У кожнім погляді, в кожнім русі обох видів зговір і зраду. Аж схуд старий. Прийшла осінь, і пані адвокатова не могла часто гостювати. Тож адвокат сам приходив і до півночі грав з сусідами в карти. Навіть в думці адвокат не мав чогось гріховного до сусідки. Певно, то була молодість і розум, що зв’язували молодих людей. Кожного вечора граб’я водив сусіда через старий сад, аж до хвіртки і стомлено вертав назад. Ревнощі гризли його все більше з кожним днем. Від жінки відгризався, як скажений пес. Доводив бідолашну до плачу. Адвокат також відчув незрозуміле поводження пана і заказав собі більше туди не йти.
А граб’я закликав собі двох хлопців і каже:
— Ото вам завдаток по п’ятдесят ринських. Там і там викопайте глибоку яму на півтора росту, накрийте гілляками і сидіть збоку. Хто б туди не впав, закидайте камінцями і зарівняйте землею. Наготуйте дерену і закладете ним місце. По всім отримаєте ще по п’ятдесят ринських. Чули?
Хлопці переглянулись, але до грошей були лакомі:
— Чули, пане. То кажете кожного? А як то будете ви, то що? —пожартував один.
— Сип землю, лайдаку, і на мене!
— А хто решту грошей дасть?
— Бог, свинтусу! Марш мені з очей!
Ото вже і ніч спустилася за вікном, стихли голоси, а граб’я ходить по палацу і курить люльку. Минула північ, а пан не має місця. От байстрюки невмивані, певно, поснули в кущах. Як був в халаті — почовгав надвір. Повагався хвилю пан і пішов по стежці в надії, що вже сусід нелюбий в ямі конає. Мудрував так старий, аж зайшов на гілляку — і полетів у яму.
— То я, я… Не кидай!
А хлопці таки намерзлися і поснули в кущах. Як почули тріск і крик, вхопили наготоване каміння — та в яму… Рискалями засипали яму, зарівняли, а зверху вклали дерном. Згинув старий граб’я безславно, і ніхто навіть не знав, де гниють його кості. Хлопці мовчали, коли дізналися, що засипали таки свого пана. Навіть тих п’ятдесят ринських не шкодували. Думали вони: не рий на когось яму, бо сам в неї впадеш!

Хто комусь щось дає, то все для себе

Жив колись самотньо на хуторі біля нашого села Кутиська один старенький дідусь. Мав він вбогу-превбогу хатину та відрадне серце для всіх. Не стало в старенького вже сил самому заробляти на хліб насущний. І мусив жебракувати. Люди допомагали йому, хто чим міг. Дякував він за милостиню і завжди усміхався та приговорював:
— Що ви даєте іншому, то все ваше, то все для себе.
— Як то розуміти? — запитували.
— А так розуміти, люди добрі, як кажу,— відповів дід.
Якось ненароком зайшов дідусь у панський двір, до старої пані. Не відмовила пані дідусеві. Веліла наймитам нагодувати його на кухні і дати бухоня хліба на дорогу. Дідусь став часто заходити до панського двору. Пані вирішила позбутися його. Намовила кухарку спекти пироги з отрутою і дати їх жебракові. Взяв дідусь милостиню та й промовив:
— Дякую вам, пані, красненько за вашу доброту. Хто щось комусь дає, то все для себе.
Пішов дідусь додому. А надвечір поверталися з полювання два сини отієї пані. Проходили біля дідусевої хати і вступили перепочити. Радо зустрів їх дідусь. А коли попросили щось перекусити, то він сказав:
— Нема в мене нічого їсти. Злидні, як знаєте, встиду не мають. Хіба що ті пироги, які ваша мати мені сьогодні дала. Ось вони, поїжте.
З’їли вони по пирогові та й повмирали тут же в дідовій хаті. Зажурився дідусь і прорік:
— Завжди між людьми ходить добро і зло. Ото, кажу вам, добро віддячує добром, а зло — злом.. Хто щось комусь дає, то все для себе. Бо хто, людоньки, під ким яму копає, то сам у неї впаде.