Насмішливе слово

Насмішливе словоДавно се діялось, як побачив один чоловік в лісі огрядного оленя. І довго він любувався красою оленя. Аж той запримітив вкінці і чоловіка і зрадів, бо вже віддавна мав замір поспитати когось про свою красу.
Олень наблизився, проте, до чоловіка, станув перед ним в цілій своїй огрядності та й питає: «Чи гарний я?» — «Коби-сь не куций!» — сказав чоловік.
Олень задрожав з досади і каже: «Зроби мені сокирою рану межи рогами». Та й пригнув голову до чоловіка. Сей вагався, але вкінці цюкнув топором рогатого, а в тій же хвилі блюхнула кров косицею, аж до половини високих дерев. «Дякую тобі за прислугу, — каже зранений. — За рік прийди на те саме місце, щось тобі цікавого покажу і скажу». Та й за сим словом пігнав в гущаки, лишаючи широкий слід крові за собою.
В рік жде чоловік на оленя, але вже з кресом в руці, бо боявся помсти оленя. Незабаром надбіг олень та й, поклонившися знайомому, каже: «Подивися, чи рана від твого топора загоїлась». І схилив голову перед очі чоловікові.
Трепечучи, оглянув чоловік зранене місце та й каже: «Загоїлась і лиш маленький шрамок по собі лишила». — «Видиш, — промовив, зітхаючи, олень, — рана від топора за рік заросла, але рана, що мені в серці зробило твоє насмішливе слово, не загоїться ніколи».

Нарікання лисиці

Нарікання лисиціЖалілася раз лисиця собаці:
— Яка я бідна та нещаслива! Ніхто мене не любить, цураються мене!.. Мабуть, вже така моя доля!
— Е, ні, голубко! — одказав собака. — Не так доля, як лиха воля. Коли б ти добра була, то й дружились би з тобою, а лукавого всі цураються!

Буде так, як Бог дасть

Буде так, як Бог дастьІшли якось шляхом-дорогою двоє чоловіків. Один і каже: “Давай десь уже станемо на ніч, бо я боюсь вовків”. А другий відповідає: “Я сам від чотирьох вовків одіб’юся”. “Ні, каже перший, краще зупинимося на ніч: Бог йоrо Святий знає, що воно ще буде”. “Буде те, що я знаю”, – відповів другий. Ось той, котрий не боявся вовків, пішов собі далі дорогою, а той, який боявся, попрямував на вогонь, що блимав у степу. Приходить до багаття, а там вовків – сила-силенна, а посередині святий Юрій варить їм їсти. “Не бійся, чоловіче, – каже Юрій, – вони тебе не зачеплять. Звідкіля ти?” Чоловік той розповів, як ішли вони вдвох. “Я, – rоворить, – кажу: Бог знає, що ще буде, а він каже: буде те, що я сам знаю”. Ось Юрій і послав чотирьох вовків.
Прибіrають вони назад – не взяли. Послав він ще шістьох – і ті не взяли. Послав він нарешті дванадцятьох, які й розірвали нерозважноrо сміливця. Це йому так Бог учинив за те, що він казав: “сам знаю, що буде”. Так говорити не годиться, треба казати завше: буде так, як Бог дасть.

Мурашка і голуб

Мурашка і голубОдна мурашка лазила до двору, нишпорила собі добичі. Посеред двора стояла полив’яна ринка з водою. В тій ринці стирчала соломина; один кінець доторкався до води, а другий виходив з ринки. Мурашка спустилась по тій соломині до води і почала смоктать з неї потрібну для неї гущу. Де не взявся вітер, подув і звалив ту соломину в ринку. Мурашка впала в воду і почала тонуть, а далі учепилась за соломинку і держалась за неї. Намокла вся як хлюща і змерзла добре. Якби протяглось ще хвилин зо три, мурашка б загинула. Де не взявся на її щастя голуб, підійшов до ринки воду пить. Мурашка почала його прохать: «Будь ласкавий, заборони мене од смерти, я тобі колись в пригоді стану». Голуб засміявся і подумав: «Чим вона може мені оддячить, така нікчемна комашка?» Голуб нехотя попнувсь в ринку, схопив ту соломинку в носик і кинув її на землю. Мурашка обсохла, обогрілась на сонці і подалась до своєї домівки.
Через тиждень чи через два довелось голубові полетіть до сусіда на тік пошукать там зерна. Голуб ходив по току, задравши вгору голову, не помічав, що перед ним стирчать петлі пльонки. Якраз на ту пору бігла по току мурашка, побачила, що голуб підходе до пльонки, мерщій підбігла до його і жигнула його за ногу. Голуб нахилив голову вниз — подивиться, хто його жигнув, і побачив, що у його перед носом стирчать петельки пльонки. Він тоді мерщій задки, задки, знявсь і полетів додому. Тут він згадав, як він заборонив мурашку од смерти і як мурашка поступалась стать йому в пригоді. З того часу голуб з великою охотою помагав в нужді всім тварям.

Розбійник, що покаявся

Розбійник, що покаявсяДавним-давно був такий розбійник, що мав на совісті багато вбитих людей. Дізналися батько з матір’ю, що син людей убиває, і кажуть йому:
— Не вмреш ти спокійною смертю, коли стількох людей убив.
А він зі злості батька й матір убив, аби не вчили його, як жити.
Але літа минали, розбійник постарівся, здоров’я нема — чекає смерті, та смерть не йде до нього. Ходив він по світі, шукав смерті, але ніде не зустрів її. Дізнався розбійник, що у горах живе розумний чоловік, який може допомогти. Пішов до того чоловіка й розповідає йому, що спокійно вмерти не може.
— А чому? — питає мудрець.
— Я багатьох людей убив і батьків своїх.
— А чим ти їх убив?
— Яблуневою палицею.
— Знайди ту палицю, посади, на колінах носи воду в роті від річки й доти підливай, доки палиця не прийметься, не розів’ється, не зацвіте й не вродить яблука. Скільки з тієї яблуні впаде яблук, стільки тобі гріхів буде прощено.
Довго шукав розбійник, де та палиця, якою він людей убивав. Нарешті знайшов її, посадив і став на колінах ротом воду з річки носити й підливати. Багато років підливав, поки палиця прийнялася, пустила гілки, розвилася, зацвіла й вродила яблука. Яблука восени опали, а двоє трималися на яблуні й не падали.
І сказав дід:
— За смерть батька й матері прощення тобі не буде ніде і ніколи!

Про скупу жінку

Про скупу жінкуБув такий чоловік, що з кожним любив поділитися — щирим був. А жінка йому трапилася скупа. Дітей вони не мали, жили добре. Але так було: прийде до них бідний, дасть йому чоловік мірку муки, то жінка зараз біжить до мішка, бере таку саму мірку муки й сипле у велику бодню.
Так вона назсипала за рік повну бодню муки та й стала чоловіка пуцувати:
— Подивися, стільки ти жебракам муки роздав!
А він сміється. Жінка свариться, а він сміється. Відчуває жінка, що їй на душі якось недобре. Збирається до старого діда. Прийшла до діда й розповідає, що їй на
душі чогось дуже важко.
— А чоловікові вашому як? — питає дід.
— Чоловікові легко. Він роздав цілу бодню муки та й сміється з того.
— А кому ж роздав?
— Та бідним.— І розповіла дідові, що її чоловік давав жебракам муку, а вона таку ж саму мірку сипала в бодню — вже повну назсипала.
— І яка ж та бодня?
— Та висока, на лапках, велика.
Дід подумав і каже:
— Як прийдеш додому, візьми в хаті кожух, піди до комори й лягай під бодню спати. Коли ніч переночуєш, завтра буде тобі легше.
Прийшла додому, бере кожух, бере подушку та й іде по вечері до комори спати. Чоловік подивився на жінку кривим оком, але вона сказала, що була в діда і той так
нарадив.
Спить чоловік у хаті й серед ночі чує з комори крик:
— Йой!!! Йой!!! Йой! Йой…
І втихло.
Чоловік не біжить до комори — гадає, що жінці щось сниться. Аж уранці відтворяє двері, а з жінки лише кістяк. Він до бодні, а в ній повно гадюк. Така кинулася
там гадь, що муку всю з’їли і жінку за ніч з’їли.
Став він над тим кістяком та й сказав:
— Ось і маєш, жінко!

Мишача рада

Мишача радаВ одній хаті здох котик. Між мишами настала велика радість, бо гадали, що вже тепер безпечніші будуть. Не довго тішились — ґаздиня придбала собі другого. Сей зараз забрався до мишей; що котру зловить — зараз удушить! Настав великий переполох між мишами. «Новий кіт! Новий кіт! — закричали гуртом. — Треба його конче позбутись, бо жодна не останеться живою». — «Але як стратити його?» — закричали одні. «Я пораджу, — сказала маленька. — Прив’яжім йому до шийки дзвіночок, тоді здалека будемо чути, як він біжить; от і потікаємо». «Дуже добра рада», — сказали другі і почали з утіхи скакати. «Але ж котра завісить котикові дзвіночок на тій?» — спитала одна мишка.
Усі поглянули одна на другу і замовкли: не найшлась така відважна. А кіт тим часом як ходив, так і ходить без дзвіночка та ловить миші одну по одній.

Соловейко і його поради

Соловейко і його порадиОдин чоловік піймав соловейка і хотів його з ’їсти.
Але пташок каже до нього:
— Ні, ти мною не наїсишся, чоловіче, краще пусти мене, і я тебе навчу трьох речей, які тобі у великій пригоді стануть.
Чоловік втішився і пообіцяв відпустити, якщо той добре скаже.
І каже соловейко:
— Ніде того не їж, що не годиться. Ніде того не шкодуй, чого вже не можна повернути. Ніколи річам неподобним не вір.
Почувши це, чоловік пустив соловейка.
А соловейко хотів довідатись, чи навчився той чоловік його ради.
Полетів угору і каже до нього:
— О-о-о! Зле зробив, що мене пустив! Якби ти знав, який я скарб у собі маю, ніколи не пустив би мене! Бо в мені є дорога і велика перлина; якби ти її дістав, зараз би багачем зробився.
Почувши те, чоловік дуже засмутився, підскочив угору до соловейка і просив, щоб він повернувся до нього.
Тоді соловейко каже:
— Тепер я пізнав, що ти дурний чоловік. Все, чого я тебе вчив, пішло марно. І шкодуєш за тим, що вже не може повернутись. Неподобній речі ти повірив! Дивись, який я маленький. Де ж у мені може вміститися велика перлина?!
Та й полетів собі.

Мавпина любов

Мавпина любовЩе була одна мавпа і мала також п’ятеро молодих. Пішла вона до лісу збирати поживу і забавилася довго, не могла нічого призбирати. А тих п’ятеро молодих посварилося в дуплі, коли вже дуже поголодніли. А за що посварилися? За те, що одно другому казало: «Мені мати дасть перше, бо мене найліпше любить». І друге так казало, і третє, і п’яте. Посварилися за те і почали битися. Одно з них було найсильніше і те побило тамтих четверо; котрим ударило до землі, кожде викинуло надвір перед дупло. Всі четверо були убиті, лиш одно живе.
Коли мати прийшла і побачила четверо забитих, лиш одно живе, спитала, що то за робота. А те живе відповіло: «Ми посварилися. Я був найсильніший та повбивав тамтих».
Мати лише сказала: «Мені були всі однаково милі, я була би вас усіх рівно обділила!» Вхопила мати й те п’яте, гепнула ним до землі: «Такі мені були тамті милі, як і ти!»
Так мати робить із недобрими дітьми.

Про милосердя і заздрість

Про милосердя і заздрістьБула собі вдовиця і дуже бідно жила. І мала вона одну дочку. Дивиться вона, іде до них бідний чоловік. Прийшов до хати і просить жінку, щоби дала йому якусь милостинь, бо він бідний. І жінка дала йому останній кусник хліба. Дідо подякував і сказав:
— Дай Бог, щоби оте, що зачнете робити, ледве до вечора скінчили.
І дідо пішов. А мати каже до дочки:
— Знеси полотно та наміряєм трохи, щоби продати та купити їсти.
Дочка внесла полотно, та як зачали міряти, то міряли цілий день і так багато наміряли, що й подіти нема куди. Стільки його, що ніколи в них стільки не було. І хліба купили за то полотно, і вбралися. Так їм той дідо поблагословив.
А багата сусідка позавиділа бідній, що в неї вже дещо появилося в хаті. І спитала в сусідки:
— Звідки ви то все маєте?
Жінка розказала, як вона дала дідові останній кусник хліба і як дідо її поблагословив, сказав, щоб цілий день вона робила те, що зачне робити.
— А я якраз взялася полотно міряти і так за цілий день наміряла його цілу хату.
Багата сусідка побачила, як той дідо вдруге йшов, і каже:
— Ходіть, діду, до мої хати.
Дідо йде, а вона скоренько вкроїла кавалок хліба і дала в руку дитині. Дідо ввійшов, а вона відібрала в дитини той хліб і сказала:
— То я вже останній кавалок хліба вам даю.
І дідо подякував. І сказав:
— Якщо ти почнеш щось робити рано, щоби ледве до вечора скінчила.
Знесла вона до хати полотно, щоби міряти. Але дуже захотілося їсти. Мати каже:
— Біжи, дочко, винеси води. Нап’ємося та й будемо міряти.
І сталося так, що вони то полотно не міряли, а цілий день носили воду й пили. Так їм той дідо поблагословив. Так наділив їх за їх заздрість. А то був святий Миколай.