Соловейко і його поради

Соловейко і його порадиОдин чоловік піймав соловейка і хотів його з ’їсти.
Але пташок каже до нього:
— Ні, ти мною не наїсишся, чоловіче, краще пусти мене, і я тебе навчу трьох речей, які тобі у великій пригоді стануть.
Чоловік втішився і пообіцяв відпустити, якщо той добре скаже.
І каже соловейко:
— Ніде того не їж, що не годиться. Ніде того не шкодуй, чого вже не можна повернути. Ніколи річам неподобним не вір.
Почувши це, чоловік пустив соловейка.
А соловейко хотів довідатись, чи навчився той чоловік його ради.
Полетів угору і каже до нього:
— О-о-о! Зле зробив, що мене пустив! Якби ти знав, який я скарб у собі маю, ніколи не пустив би мене! Бо в мені є дорога і велика перлина; якби ти її дістав, зараз би багачем зробився.
Почувши те, чоловік дуже засмутився, підскочив угору до соловейка і просив, щоб він повернувся до нього.
Тоді соловейко каже:
— Тепер я пізнав, що ти дурний чоловік. Все, чого я тебе вчив, пішло марно. І шкодуєш за тим, що вже не може повернутись. Неподобній речі ти повірив! Дивись, який я маленький. Де ж у мені може вміститися велика перлина?!
Та й полетів собі.

Мавпина любов

Мавпина любовЩе була одна мавпа і мала також п’ятеро молодих. Пішла вона до лісу збирати поживу і забавилася довго, не могла нічого призбирати. А тих п’ятеро молодих посварилося в дуплі, коли вже дуже поголодніли. А за що посварилися? За те, що одно другому казало: «Мені мати дасть перше, бо мене найліпше любить». І друге так казало, і третє, і п’яте. Посварилися за те і почали битися. Одно з них було найсильніше і те побило тамтих четверо; котрим ударило до землі, кожде викинуло надвір перед дупло. Всі четверо були убиті, лиш одно живе.
Коли мати прийшла і побачила четверо забитих, лиш одно живе, спитала, що то за робота. А те живе відповіло: «Ми посварилися. Я був найсильніший та повбивав тамтих».
Мати лише сказала: «Мені були всі однаково милі, я була би вас усіх рівно обділила!» Вхопила мати й те п’яте, гепнула ним до землі: «Такі мені були тамті милі, як і ти!»
Так мати робить із недобрими дітьми.

Про милосердя і заздрість

Про милосердя і заздрістьБула собі вдовиця і дуже бідно жила. І мала вона одну дочку. Дивиться вона, іде до них бідний чоловік. Прийшов до хати і просить жінку, щоби дала йому якусь милостинь, бо він бідний. І жінка дала йому останній кусник хліба. Дідо подякував і сказав:
— Дай Бог, щоби оте, що зачнете робити, ледве до вечора скінчили.
І дідо пішов. А мати каже до дочки:
— Знеси полотно та наміряєм трохи, щоби продати та купити їсти.
Дочка внесла полотно, та як зачали міряти, то міряли цілий день і так багато наміряли, що й подіти нема куди. Стільки його, що ніколи в них стільки не було. І хліба купили за то полотно, і вбралися. Так їм той дідо поблагословив.
А багата сусідка позавиділа бідній, що в неї вже дещо появилося в хаті. І спитала в сусідки:
— Звідки ви то все маєте?
Жінка розказала, як вона дала дідові останній кусник хліба і як дідо її поблагословив, сказав, щоб цілий день вона робила те, що зачне робити.
— А я якраз взялася полотно міряти і так за цілий день наміряла його цілу хату.
Багата сусідка побачила, як той дідо вдруге йшов, і каже:
— Ходіть, діду, до мої хати.
Дідо йде, а вона скоренько вкроїла кавалок хліба і дала в руку дитині. Дідо ввійшов, а вона відібрала в дитини той хліб і сказала:
— То я вже останній кавалок хліба вам даю.
І дідо подякував. І сказав:
— Якщо ти почнеш щось робити рано, щоби ледве до вечора скінчила.
Знесла вона до хати полотно, щоби міряти. Але дуже захотілося їсти. Мати каже:
— Біжи, дочко, винеси води. Нап’ємося та й будемо міряти.
І сталося так, що вони то полотно не міряли, а цілий день носили воду й пили. Так їм той дідо поблагословив. Так наділив їх за їх заздрість. А то був святий Миколай.

Невдалий кінь

Невдалий кіньОдин кінь був невдоволений своєю долею. Нарікав він на господаря, що шерсть йому псує сідлом, натирає упряжжю. Підійшов якось кінь увечері до річки, і побачив себе у воді. Зажурився, що невдалий. Поглядаючи лебедя, який плавав на воді, подумав: «От якби в мене була така шия, як у лебедя, і голова трохи менша, ніж є, а ноги — довші й тонші. Та щоб чоловік не стирав сідлом моєї шерсті. Добре б мати природне сідло. Пошли мені, доле, таку вроду!..»
Прокинувся кінь другого дня і відчув себе зовсім іншим. Зрадів дуже, забажалося йому побігти до своїх товаришів, похвалитися перед ними своєю красою.
На толоці пасся табун коней, і він побіг туди. Коні помітили, що до них наближається якась невідома потвора, і кинулись тікати. Перетворений кінь здивувався.
— Гей, стійте! — закричав він.— Хіба не пізнаєте мене? Я ж той самий гнідий, що вчора разом з вами пасся!
Та коні не слухали, задерли хвости і тікали не озираючись.
«Що за диво? Чому вони жахаються мене? — думав він.— Страшний їм видався? А може, я дуже бравий і їм стало соромно, що проти мене вони невдалі?»
Коні повтікали з толоки в село, і тільки біля своїх дворів кожен відсапнув і озирнувся: чи не наздоганяє страховисько. Верблюд залишився сам на толоці і засумував. «Що б воно значило?— думав собі.— Невже я такий страшний, що приятелі мої перелякалися?»
Пішов він до річки, нахилився до води, побачив там своє відображення — і сам злякався: з води на нього дивилося велике двогорбе страховисько. Тепер кінь жалкував, що даремно нарікав на свою долю і вроду, та було вже пізно.
З того часу повелися на світі двогорбі верблюди.

Матері свої діти — найкращі

Матері свої діти — найкращіБула собі сова. І вивела вона дітей, — таких витрішкуватих, лапатих, — та так-то вже ними втішається:
— Ох, ви ж мої окатенькі! Ох, ви ж мої чубатенькі! Ох, ви ж мої лапатенькі!
От летить вона з гнізда, щоб пошукати їм поживку, бо все роти роззявляють, їсти хотять. Летить і зустріває вона орла.
— Куди се ти, орле, летиш? — питає сова.
— Та куди ж!.. На здобич. Може, що знайду, яких пташенят абощо, то й поживлюся.
Злякалася сова, починає просити:
— Орле сизокрилий! Прошу я тебе: не поїж моїх дітей, не займай їх! Благаю тебе!
І так-то вже просила, що орел зглянувся та й каже:
— Ну, добре! Не буду вже займати твоїх дітей. Тільки скажи ж мені, які там твої діти, щоб я мав якусь признаку, то й не зачеплю їх.
— Та яку ж признаку? — одказує сова. — Як побачиш самих найкращих пташенят, ото й будуть мої!
— Ну, добре! — каже орел.
Полетів. І поїв самих найпоганійших, які були в гаю. Коли вертається сова, аж то якраз її дітей поїв орел!..

Мавпа і її діти

Мавпа і її дітиЯка школярська наука?
Трафилося раз, що мала мавпа п’ятеро молодих, збирала їм по лісі їду і носила. Раз під осінь не стало вже ніяких овочів у лісі. Питали діти матері, що вони будуть відтепер їсти? Мати сказала їм, що тепер нема вже нічого, лиш горіхи; то найсолодший на теперішній час овоч.
Зібралися вони всі п’ятеро одного рана, вилізли з дупла і пішли до лісу шукати горіхів, бо мати говорила їм, що вже нема тепер другого овочу. Знайшли горіхи, але в лупи — ні. Почали гризти, але то було гірке. Кажуть:
— Та наша мати хіба божевільна, коли говорить, що нема солодшого понад горіхи!? А то таке гірке!
Прийшли вечір до дупла і кажуть матері, що знайшли горіхи, але їх не можна їсти, бо дуже гіркі. Мати відповіла їм на те, що вони не їли горіхів, бо горіхи солодкі. Каже їм:
— Поведете мене рано туди, де ви їли горіхи.
Відвели вони рано матір під горіх. Мати взяла горіх, розкусила, виймила зерно і дала їм, та питає, чи гірке. Вони кажуть, що це солодке, а те, що перше розкушували, було гірке. Та й зачали говорити, що їх мати мудра, бо дала їм їсти зерно, а не лупину.
Так і школярська наука: така спочатку гірка, як на горісі лупина, але як вивчаться і здобудуть собі хліб, тоді заїдають зерно з горіха.
Така то приповідка.

Сус Христос і Петро

Сус Христос і ПетроРаз Сус Христос ішли з Петром та й прийшли на місце, де затоплені Содома і Гомора. Св. Петро питає:
— Господи! Чо ти через кілька винних душ усі люде там затопив?
Сус Христос йому на то нічо ни казав, та й пішли далі. Але прийшли над море і пішли морем і не потопали. Надлетів рій бджіл і сів Петрові на руку а одна бджола вкусила Петра в руку. Петро бацнув руков у море тай всі бджоли затопив. А Сус Христос питаєт:
— А ти чо затопив всі бджоли?
— Ай, Господи, так мене вкусила одна бджола, шосме не міг усїм стерпіти!
— А видиш, — каже Христос, — так, як ти одній бджолї не міг стерпіти, тай єс усі бджоли затопив, так Бог не міг більше терпіти і усі в тих містах люде витопив.

Лисиця, що мала мішок хитрощів, і кіт

Лисиця, що мала мішок хитрощів, і кітЯкось у лісі здибалися лисиця з котом. Кіт уклонився їй низенько й мовив:
— Добридень, лисичко-сестричко. Як ся маєш у тяжкі часи?
Лисиця подивилася на котика згорда й не знала, як варто йому відповідати. Вона крикнула:
— Як ти смієш, дурню, про таке мене питати?! Котюга нещасний! Ти вчений хоч трохи?
— Та вчений, лисичко…
— Хто тебе вчив?
— А біда, лисичко.
— Що вмієш робити?
— Ну, скочити на дерево і врятуватися від псів, коли вони женуться за мною.
— Все то є дурниці… Я, ади, добре вивчена. А опріч того, маю мішок хитрощів. У тебе їх немає і ніколи не буде. Ходи зі мною й дечого навчишся…
Раптом показався мисливець із псами.
Кіт скочив до дерева, видряпався по стовбуру і сховався між гіллям. Лисичка-сестричка попала псам у зуби. Кіт гукнув із дерева:
— Пані лисице, розв’яжіть мішок із хитрощами!
Лисичка не озвалася, бо вже не було як: язик задубів, очі посоловіли.

Як святий Миколай звірів поживою наділяв

Як святий Миколай звірів поживою наділявОдин чоловік, що звався Проць, їхав лісом і захопила його ніч. Мусив ночувати. Випріг він воли, дав сіна. Коли дивиться: недалечко від нього на пустирі звіряче збіговисько. Злякався чоловік, ще б пак! Вовки, лисиці, зайці, ведмеді… таке назбігалося — страх глянути! Сидить заєць поруч з вовком і не боїться його.
«Що за дивовижа!» — думає собі чоловік.
А коли йому вже від серця відлягло, він пильніше придивився і побачив: сидить на престолі поміж тією звіриною святий Микола — старий сивий чоловік. Сидить і щось тим звірам розказує, а вони слухають, розвісивши вуха.
І каже святий до медведя:
— Ти маєш завтра з’їсти Панькового вола. Ти, лисе, маєш у Доцьки всі кури поїсти. Ти, дику, маєш знищити побережнику кукурудзу.
І так далі, кожному звірові назначив, що має з’їсти. Вкінці звернувся до вовка і каже:
— А ти маєш нині досвіта з’їсти Процевого лисого коня, він пасеться на сіножаті під лісом.
А той Проць, як зачув наказ святого Миколая вовкові, то задумав обдурити вовка, а тим самим і святого Миколая. Він замастив болотом коневі лисину. На другу ніч збіглися звірі до святого Миколая і здають перед ним справу, що хто весь день робив. А Проць уже сидів на дереві і підслуховував. Говорив медвідь, лис, дик і аж приходить вовк:
— Я не з’їв лисого коня, — каже вовк, — бо там його не було.
— То з’їж самого Проця, — каже святий Миколай, — бо він тебе обдурив!
Як се наш Проць учув, аж мало не злетів з дерева. Та й бачить, що рятунку не буде, і став проситися:
— Святий Миколаю, пробач, що я втрутився у твою волю. Накажи вовкові, нехай цеї ночі прийде по мого коня, а наді мною змилуйся.
— Добре, — погодився святий Миколай, — але запам’ятай: кожна звірина має призначену свою поживу. І від долі своєї ніхто не втече, ні людина, ні звір.
З тими словами відпустив він Проця додому, і жоден звір не рушився до нього.

Лев і комарі

Лев і комаріОдного разу лев, лежачи під кущем, позіхнув, потягся разів два і каже сам собі: «Спасибі Богу, що я такий дужий вдався, нікого на світі не боюсь! Не так, як-он ті нікчемні комарі; всякий його роздаве, і вони всіх бояться». Комарям досадно стало, що він їх ні в що станове. Один з них каже: «Не думай, що ти як здоровий, так тебе ніхто не здоліє. Ми хоч і малі, а як захочем, так іще тобі носа втрем». Лев сердито гаркнув: «Мовчи, сволото! Чиє б гарчало, а твоє краще б мовчало. Я вас однією лапою всіх подавлю». Старший комар каже: «Ану, братці, возьмімся за його, буде тямить до нових віників, як глузувать з нашого брата!»
Як сипонули комарі на лева, як почали його жигать! Уже він і хвостом махав, і лапами то одною, то другою по землі шльопав і всіма доразу лапами дриґав і зубами клацав; нічого не помог-лось. Хоч чимало й подушив комарів, а їх ніже не вменшалось; як з мішка сипались на лева. Уже він і підплигував сажень на п’ять вгору і навкруги куща бігав, а комарі одно жигали. Лев баче, що з комарями трудно справиться, почав прохать їх: «Будьте ласкаві, перестаньте, одчепіться од мене. Я з вами пошуткував, а ви думаєте, що я вправду з вас глузую. Змилуйтесь, ради Бога, бросьте».
Комарі бросили лева, піднялись вгору стовпом і кажуть: «Не хвастайсь, брате, умом, не хвались силою…»