Як кіт розсудив горобця з яструбом

У лісі було велике дерево, а на тім дереві заложила собі ворона гніздо, а під її гніздом заложив собі гніздечко горобець. Ворона виділа, що той малий горобчик має гніздечко, але собі гадає: «Е, то буде згідливий сусід». Та й так жили они у згоді аж до літа. Але прийшла у літі пшеничка, та й горобчик пішов у пшеничку. Нема його день, два; так не було його два тижні удома, що його ворона не виділа. Так ворона зажурилася, що їй скучно без горобця, але усе надіялася, що може-може…
Але одного дня чує ворона, а то у гнізді сидить якийсь інший птах, такий яструбець маленький. Каже ворона: «Яке ти право мав тут замешкати?» А він каже: «Що ти мене маєш питати? То моя річ!»
За два-три дні прилітає горобець, ледве котиться, такий ситий від пшенички. Прилетів горобець — та й до гнізда, а той його дзьобком: «Марш! Я тут ґазда». Ну, нема ради, бо тот сильніший. Іде горобець до ворони на раду: «Сусідко-воронко, порадь мене!» Каже ворона: «Такий ти мені добрий, як і той злий; що я маю до вас мішатися; ви шукайте собі суду деінде». — «Но, — каже горобець до того половичка, — ходім шукати, аби нас хто розсудив».
Летіли они далеко, але дивиться горобець — сидить під деревом кіт, але такий ласкавий, так ся ласкаво дивить, от як би рад щось доброго зробити. Каже горобець: «Ану, ходім до цего котика, цей нас розсудить, ади, як він ласкаво ся дивить!» Каже той яструбець: «Ану, іди ти, спитай уперед, ци він має тепер час». А котик так ласкаво воркоче: «Я, — каже, — добрий чоловік, я вам порадю».
Злетів горобець до него, а кіт поволі, поволі, та й хап, та й з’їв.

Як загинув олень

Олень підійшов до річки напитися води. У воді побачив свій образ і радувався своїми рогами, що такі великі й росохаті. Подивився ще й на свої ноги і сказав: «Лиш ноги маю погані, бо дуже тонкі».
Нараз вибіг із лісу вовк і кинувся на оленя. Олень побіг по рівнині, як стріла. Втік. Та як забіг в ліс, роги заплутались межи галуззями, і вовк його заїв. Умираючи, жалувався олень: «Який я був нерозумний! Ноги, що я вважав слабими й поганими, мене врятували. А ті роги, що ними я радувався, загубили мене».

Як вовк приятелював із зайцем

Йшов заєць дорогов та й здибається з вовком. Заєць уздрів, що вовк іде, і уступився йому з дороги. Приходить ближче вовк ід зайцеві та й його ся питає: «Чого ти мені ся з дороги вступаєш?» — А заєць сказав до него: «Я трохи менший та й борше ся уступлю з дороги, як вовк мені». Тогди вовк каже до зайця: «От ходи зо мнов та й будем оба кумпанувати». Заєць каже до вовка: «То най буде, я буду з тобов тримати кумпанію».
Ідуть собі оба, надибають лиса. Вовк скочив до лиса та й лиса розбив. Вже бере вовк та й обідає і каже до зайця: «А чому ти не їш?» Заєць відповідає до вовка: «Я се не уживаю». Вовк питається зайця: «Чим ти жиєш?» А заєць відповідає до него: «Я лишень їм крижівочки з капусти». А вовк каже: «Відки ж ми озьмем крижівочок тобі?» А заєць каже: «Знаєш що? Зараз ходім до села та й десь у городі найдем». Вовк каже до зайця: «Зараз ідем, коби-м пообідав». А заєць каже до вовка: «Ти борше їж, бо я їсти хочу».
Вовк устав. Уже ідуть. Зайшли в город; вовк став та й дивиться, аби хто не вийшов з хати, а заєць прийшов до капусти та й гризе. Вже заєць пообідав; ідуть оба та й собі балакають. Каже вовк до зайця: «Та ти не голоден?» А заєць каже до вовка: «Я би ще щось з’їв». — «Но то ходім, зараз щось найдем».
Ідуть вони та й надибають молодого зайчика. «Чо ти, небоже, вийшов на поле?» А зайчик каже до вовка: «Я вийшов на спацир». Вовк відповідає: «Но, то я маю тут тебе з’їсти». — «Як хоч ня їсти, то їж». Вовк лапнув зайчика у писок і пролиг. Та й ідуть вони далі.
Ходять вони та й не можуть нічо найти. Вовк каже до свого товариша: «Но, то я тебе хочу зараз з’їсти». — «Та ми оба кумпанували, а ти мене хоч з’їсти?» Вовк каже до него: «Їсть вовк вовка, як нема що іншого. А чо ти ся, небоже, за мнов волочеш?» Заєць каже: «Та же ти досі казав, що я твій приятель». — «Тепер мені, – каже, — приятеля не тра, коли я голоден». Та й злапав зайчика, роздер і з’їв.
Як то добре тримати з таким приятелем, коли як нема що їсти, упав на него та й з’їв!

Як білка допомогла ведмедеві

У лісі жив ведмідь. Зарозумілий та себелюбивий. Одного разу він лежав голодний під дубом і дивився, як грається маленька білочка. Переборюючи голод, він заснув. А білочка якось стрибнула на гнилий сучок. Він відламався, а вона впала прямо у ведмежі лапи. Ведмідь схопив здобич. Але білочка почала благати ведмедя, щоб той відпустив. Говорить, що колись ведмедеві у пригоді стане. На це господар лісу розсміявся і викинув білочку геть. Вона весело пострибала знову на дерево.
Ведмідь почвалав по лісі. Але бачить, що лежить м’ясо. Схопив його лапою, але петля затягнулась, і він попався. Ведмідь страшенно заревів. Почула це білочка, швиденько пристрибала, перегризла петлю і звільнила ведмедя з полону.
Отже, маленьке, а може зробити діло важненьке.

Чорногуз

В однім селі загорілось кілька хат. Хати були пошиті соломою і загорілись скоро одна за другою. Ніяк було вже рятувати. Люди забирали дітей і утікали на поле.
Загорілась також одна клуня, на котрій було гніздо чорногузів. Бідний чорногуз хотів урятувати своїх дітей і перенести їх десь на друге місце, але чорногузенята були вже затяжкі для нього, хоч самі ще не уміли злетіти. Тим часом вогонь вже дібрався до самого гнізда…
Що ж тоді робить чорногуз? Бачить, що дітей не вирятує, упав, бідний, на гніздо, прикрив дітей крилами та й згорів враз з ними.
Отак-то кожне створіння любить своїх дітей, що й смерті задля них не боїться.

Молитва кучера

Був у царя кучер. От цар йому й каже:
— Якщо ти помолишся добре і під час молитви ні про що не будеш думати, тільки про бога — коні твої.
— Я, світлий царю, завжди, коли молюся, тільки про бога думаю.
Вислухав цар кучера й захотів переконатися, чи справді той так щиро молиться.
— Ану молися, та чим довше! — каже цар.
Почав кучер «Вірую во єдиного бога». А молитва довга-предовга. Та раптом кучеру прийшла на гадку думка, й каже:
— А ви, світлий царю, дасте мені й карету, чи тільки коней?
Розгнівався цар:
— Видиш, де твої думки витають?

Хворий лев і лисиця

Коли лев постарівся вже і не міг зловити для себе ніякої звірини, зробився хорим і почав йойкати. Інші звірі йшли на те дивитися. Котрий прийшов до його печери дивитися, він з’їв кождого і тим піддержував собі життя. Чекав він, чи не прийде й лисиця, але лисиця була така мудра, що до печери не йшла, лише з ним здалека бесідувала.
Каже до неї лев: «Вже всі звірі відвідували мене в моїй недузі, а ти ні!» На те відповіла лисиця: «Багато приходить, але мало відходить, тому я настільки розумна, що не йду близько тебе, бо ти не так хорий, як голодний».