Іван Іванович — руський царевич та морське чудерство

Як був собі цар та не було в нього дітей. От вийшов він раз на ярмарок, а бабка сидить, масло продає.
— Чого ти, — каже, — журишся? Я знаю, як тобі запомогти!
Він розсердився й ударив її, а далі й одумавсь: «За що, — каже, — я її ударив? Вернусь, попрошусь».
— Прости мене, — каже, — бабко, що я тебе ударив!
— Бог простить.
— І в другий раз.
— Бог простить всі три рази.
— Що ж ти, бабусю, знаєш?
— Та ось що: звели ти своїм невідничим, хай вловлять рибку — золота головка, а срібний хвостик, одна луска золота, а друга срібна, та хай цариця тієї рибки поїсть, то буде у вас дитина.
Так усе, як та бабка казала, так усе і зробили, і родила цариця сина Івана Івановича — руського царевича.
От той цар помер, а Іван Іванович на царстві зостався.
От і пише змій до його матері, щоб вона, біла цариця, до нього вийшла, а то він усе царство знищить. Показала цариця ту записку Івану Івановичу, він прочитав, іде, журиться. Пішов на базар, аж сидить бабка, масло продає:
— Чого ти, Іване Івановичу — руський царевичу, журишся? Я тобі у твоєму горі поможу.
— Що ти, стара, можеш?
— Збери ти, — каже, — військо та поїдь у такий-то ліс, знайдеш могилу, а на могилі дуба. Під тим дубом дванадцять каменів, під каменями дванадцять дверей, а за тими дверима на дванадцяти цепах стоїть богатирський кінь — дим п’є, а огонь їсть — ото і твій.
Зібрав він військо, знайшов ту могилу, вивернув дуба, каміння порозкидав, двері порозбивав, добув того коня.
— Ну, — каже кінь, — пусти мене, Іване Івановичу — руський царевичу, на три зорі на пшеницю, на зелену кошеницю, бо я тут дуже охляв.
Пустив він його. Через три зорі летить кінь.
— Тепер, — каже, — сідлай мене тугенько, сідай на мене ладненько, та на тобі хусточку. Як займеться на мені три волосини, то ти нею махни сюди-туди тричі.
От сідла він його тугенько, сіда на нього ладненько, сюди-туди обертається, козацького ума набирається.
— Як тебе, — каже кінь, — нести: чи повище комишу, чи в півдерева, чи повище дерева?
— Неси, — каже, — повище комишу.
От версти за три не долетіли вони до того змія, зайнялись на коневі три шерстини. Царевич тією хусточкою махнув сюди-туди, вони і загасли.
Прилетіли до змія, змій і пита:
— А що? Чи будемо битися, чи будемо мириться?
— Та вже ж битися.
От побив його Іван Іванович — руський царевич, змій і проситься:
— Не бий мене до останку, а вези в своє царство.
— Як же я тебе повезу, — каже, — що ти мене ще за три версти трохи не спалив?
— Вмотай мене у тороки та й вези, нічого не бійся.
Привозе царевич його у своє царство, всі на нього чудують, а там узяв та й запер змія у темницю, а сам поїхав на полювання.
От посилають у темницю тому змієві їсти з дівкою. Змій ту дівку попобив:
— Не хочу, — каже, — їсти! Хай сама біла цариця принесе!
Дівка усе те розказала. Пішла біла цариця вже сама. Як пішла та там і полюбилася з тим змієм. Давай вони тоді радитись, як би то їм царевича позбутися. Змій і каже:
— Є де-не-десь змій з шістьма головами. Хай царевич його вб’є, шість пляшечок крові наточить та привезе. То я тієї крові нап’юсь, одужаю, так я царевича вб’ю сам.
От приїхав царевич з полювання, цариця йому й каже:
— Що це ти одну нечисту силу знищив, а ще десь є, кажуть, друга — з шістьма головами. Поїдь вбий і ту та привезеш мені з неї шість пляшечок крові.
Він до коня. Сідла його тугенько, сіда на нього ладненько, сюди-туди повертається, козацького ума набирається.
От виїхали, дає йому кінь хусточку та й говорить:
— Як займеться на мені шість шерстинок, так махни нею шість разів сюди-туди; та кажи, як тебе нести: чи повище комишу, чи в півдерева, чи повище дерева?
— Неси мене, — каже, — в півдерева.
Кінь як поніс, як поніс, домчав. Зараз того змія забили, шість пляшечок крові наточили, вже й дома.
Однесла цариця тому змієві ту кров, він випив.
— А що, — пита цариця, — подужчав?
— Ні, — каже, — ще не подужаю його, а якби я випив дванадцять пляшечок крові з морського чудерства, що у нього три губи і на кожну губу бере по дванадцять кораблів, то б наче подужчав.
Цариця тоді до царевича розжалобилась:
— Переміг ти, — каже, — дві нечисті сили, якби он ще третю! Є, кажуть, на морі морське чудерство з трьома губами: на кожну губу по дванадцять кораблів бере, так забий його та наточи дванадцять пляшечок крові.
Пішов він до коня та й розказує:
— Нічого, — каже кінь, — бери тільки три гачки по сім пудів вагою.
От сідла він коня тугенько, сіда на нього ладненько, сюди-туди обертається, козацького ума набирається. Виїхали в поле, кінь і каже:
— На тобі оцю хусточку та, як займеться на мені дванадцять волосин, махни нею дванадцять разів сюди та туди, та кажи, як тебе нести? Чи повище комишу, чи в півдерева, чи повище дерева?
— Неси мене, — каже, — повище дерева.
Кінь як поніс його, одразу коло моря і стали.
Дивиться царевич, аж там стоїть хатка, а в тій хатці бабка.
— Дай, бабко, води напитись.
— Нема, — каже, — оце привели царівну морську чудерству на пожирання. Воно як з’їсть її, то й дасть напиться.
Царевич зараз пустив коня на пшеницю, на зелену кошеницю, а сам зайшов до тієї царівни.
Полюбив він її, гуляли вони… А далі ліг він поспати, а їй дав швайку й молоток.
— На, — каже, — та як буде бурун нестися, та камінь котитись, бий молотком по швайці коло вуха!
От незабаром як понесе бурун, як покотить каміння, царівна помалу б’є, він і не чує. Та кінь уже почув, прилетів та як ударить копитом у стіну, царевич і прокинувся. Сів тоді на коня, а тут і морське чудерство одну губу випустило. Він і накинув її гаком. Воно другу випустило, він і на другу накинув. Воно третю. А він і третю зачепив. Тоді те морське чудерство як потягне його та й втягло аж на шістдесят верст углиб.
— Держись же, — каже кінь, — ось я його ще потягну.
Як смиконе, так на шістдесят верст на сухопуття й витягнув. Тоді заходились: порубали його, крові наточили і поїхали.
От оддав він ті пляшечки матері, а сам і подався знову на полювання.
Попив змій тієї крові.
— Ні, — каже, — не подужаю. Велика в ньому сила. А давай, — каже, — його банщиків підкупимо. Як він буде митися, то нехай наставлять його шаблю — вона його сама заруба.
(А у нього та була така шабля, що на що наставити, так і перетне.)
Банщики так і зробили: наставили ту шаблю, а вона і одсікла йому голову. Так та голова вже як падала, так сказала:
— Знищили ви мене, так поховайте у такім-то лісі, у чавунній труні.
Ото поховали його, як він заказав, бо мертвого вже не страшно.
А та царівна, що він її полюбив, коли біля моря був, як повернулася додому, то знайшла собі двох синів.
Батько як дізнався:
— Е, — каже, — чорт чорта і виведе! — (А він думав, що вона прижила їх з тим чудерством, та звелів її синів посадити у темницю.)
От вони як трохи підросли, то й кажуть:
— Чого ми тут сидимо? Берися ти за ту стіну, а я за цю!
Та й розвалили темницю і вийшли на божий світ. Ото вийшли та й пішли собі, куди очі.
Ходили, ходили та й зайшли у той ліс, де батькова труна була. Ідуть лісом, дивляться — вогник. Вони пішли на нього. Прийшли, аж там труна. Вони і прочитали на ній запис.
— Це ж, — кажуть, — наш батько.
— Іди ж ти у село, — каже один, — та візьми де коняку, та уб’ємо її, та бандури викинемо з неї, а самі сядемо всередину, то щось на ту коняку і сяде.
От привів один коняку, сіли вони їй всередину. Аж ось летить орел і орленя. Орленя кричить:
— М’ясо! М’ясо! — та й сіда.
А орел:
— Кром, кром, не сідай, бо вхопить.
Дурне орленя і сіло, а один брат і піймав його за ніжку.
— А що? Я ж казав, що те ж і буде, — каже старий орел та просить, щоб пустили те орленя.
— Ні, — кажуть брати, — добудь нам живлющої та цілющої води, тоді одпустимо.
— Добре, — каже.
Та полетів та десь у болоті набрав. От приносить, один брат хотів уже пустити орленя, а другий захопив його та й розірвав.
— Як це живлюща, — каже, — та цілюща вода, то воно оживе, коли ми нею його покропимо.
— Ні, — каже орел. — Це я вас дурив. Треба справді летіти.
А ту воду живлющу та цілющу та стерегли три сестри того морського чудерства, та всі три в одне око дивилися.
От прилетів орел — давай битись там перед ними, а вони за ним ганятись. Та як усі три в одне око дивилися, то все за однією і плутають. А він то сюди, то туди, а далі до тих колодязів — і набрав.
От приніс, вони покропили те орленя, воно й полетіло. Тоді вони до батька. Покропили його, він і встав.
— Ху, — каже, — як я довго спав!
Зараз признав їх, і пішли вони до його матері, а вона вже зі змієм царює.
Зараз того змія розметали, а її повезли у ліс, залишили біля дуба, дали куль соломи і поставили черепочок.
— Як, — кажуть, — з’їсть за три роки цей куль соломи та наплаче черепок, то ще можна матір’ю прийнять.
Навідались через три роки, аж той куль соломи цілісінький, а в черепочку разів дванадцять качка качат вивела.

Місто сімдесяти ремесел

Кримськотатарська казка

Жив колись у місті Солхат купець, в якого був єдиний син. Хлопчик Алім виростав допитливим і цікавим. Йому все хотілося знати: чому гріє сонце, а місяць ні? Чому дме вітер, звідки в нього сила? Чому в річці вода прісна, а в морі — солона?
Коли Алімові виповнилося шістнадцять років, купець дав йому тисячу золотих монет і відправив з караваном у далекі країни. Нехай хлопець побачить світа, навчиться торгувати, примножить багатство батька.
Йшов караван та йшов — і прийшов у місто, в якому процвітало сімдесят ремесел та мистецтв. Зі всього світу люди приходили в це місто вчитися ремеслу, мистецтву створювати чудові речі.
Тут можна було навчитися писати, читати, малювати, грати на музичних інструментах, кувати залізо, стати бездоганним воїном. Раз на десять років халіф — володар міста влаштовував конкурс: протягом сімдесяти днів всяк повинен був показати себе в усіх сімдесяти мистецтвах і, зокрема, у грі в шахи. Той, хто виборював першість, одержував скриню золотих монет і ставав головним візиром халіфату.
Жили в цьому місті уславлені ремісники, і з кожного виду ремесла були цехи, в кожного цеху був свій прапор, своя емблема, свої гостинні будинки, свої ринки. Раз на рік у місті влаштовували свято ремесел.
Зупинилися купці в гостях у ткачів і кожен пішов на той ринок, який його цікавив. А юнак вирішив оглянути місто. Іде він містом і зупинився біля саду, огородженого красивими ґратами. В саду горіло багато свічок і стояли столики, за якими сиділи юнаки і пересували хитромудрі різьблені фігурки. Зупинився Алім біля входу й запитує в охоронника:
— Скажіть, добродію, що це за люди в саду і чим вони зайняті?
— Ці юнаки, — відповідає той, — вчаться грати в шахи.
— А як вступити до цієї школи? — поцікавився Алім.
— Вступити можна, — відповідає охоронник, — але це дуже дорого коштує. Сто днів навчання коштує сто золотих! В день по золотому. Наступні дні — по два золотих за день. Треті сто днів — по три…
Увійшов Алім до саду, заплатив сто золотих і під керівництвом майстрів почав навчатися гри в шахи. Минуло сто днів, і жоден із відомих майстрів школи не міг виграти в Аліма. Староста школи викликав його до себе і вручив Диплом-фетву, в якому говорилося, що Аліму з міста Солхат присвоєно звання майстра. Йому подарували коробку з шахами, виточеними зі слонової кості. Починаючи з наступного дня Алім мав право позмагатися з кожним, хто оголошував себе майстром.
П’ять років переходив Алім зі школи в школу, опанував чимало ремесел і, коли в його гаманці залишився всього один золотий, він найнявся погоничем у караван і повернувся додому.
Батько, побачивши сина в бідному одязі, з палицею погонича в руках, був прикро вражений:
— Я дав тобі в руки багатство, гадав, що збільшиш його, а ти повернувся бідним! Краще б я роздав ці гроші голодним…
Пішли якось батько з сином по ремісничих рядах. Підійшли до ковалів, батько подивився, як вправно працює коваль молотком, та й каже:
— Треба було мені до коваля в підмайстри тебе віддати! Дивись, став би ти добрим ковалем.
Син нічого не сказав. Він підійшов до коваля, взяв у нього з рук молоток, розжарений шматок заліза і викував троянду! Навіть коваль подивувався і каже:
— Другого такого майстра у нас в місті не знайдеш…
Підійшли батько з сином до майстрів, які виготовляли музичні інструменти. Син взяв скрипку, заграв на скрипці. Взяв чантир, зіграв на чантирі, взяв саз, зіграв на сазі, взяв флейту, зіграв на флейті, а потім і каже майстрам:
— Погано звучать у вас інструменти!
Взяв він у руки дощечки, заготовлені майстрами, подивився, з чого вони варять клей і лак, і почав пояснювати їм, де їхні помилки, що вони зробили не так, як краще готувати матеріали.
Здивувалися майстри і запитують тихенько в купця, звідки, мовляв, приїхав цей великий майстер?
Ідуть батько і син повз майдан, на якому канатохідці і борці демонстрували свою майстерність. Зупинилися подивитись, як кладе на лопатки своїх суперників здоровань на ім’я Батир. Усіх він поборов, і тоді ведучий дістає з гаманця золоту монету і оголошує:
— Цей золотий я віддам тому, хто за три спроби покладе на лопатки непереможного Батира!
Не встиг батько отямитися, як син його опинився в колі. Встав він проти богатиря, неначе хлопчак проти мужчини. Взяли вони один одного за руки, а батько від страху навіть очі заплющив. Розплющує — богатир лежить на землі. Люди навіть охнути не встигли. Тричі богатир намагався подолати супротивника, але тричі опинявся на землі.
Повернувся син до батька, подає йому золотий і каже:
— Ти, батьку, боявся, що я не в змозі заробити мідної монети.
Прийшли вони додому, батько дістає зі скрині гамаш з тисячею золотих і каже синові:
— Бачу, не марно ти витратив гроші, які я тобі довірив. Але ти в мене єдиний син. Наш прадід був купцем, дід був купцем, батько мій був купцем і ти мусиш продовжити справу нашого роду. Даю тобі ще раз тисячу золотих. Вирушай в дорогу і доведи, що ти гідний свого роду!
Саме на ту пору із Солхата вирушав караван багатого купця з вантажем до Китаю, і купець погодився взяти Аліма до себе в помічники, показати йому дорогу в країну Чіна, навчити вести вигідні справи з продавцями шовку.
Дорогою в країну Чіна караван проходив через рідне місто купця. Караван зробив там зупинку; купець запросив Аліма до себе в дім і познайомив його з дружиною та дочкою.
Алім як побачив дівчину, так відразу ж і закохався в неї. Через тиждень, коли караван вирушав з міста, дівчина разом з матір’ю вийшла проводжати батька і довго махала хусткою вслід каравану… А один з погоничів сказав Аліму:
— Уперше дочка нашого господаря так тепло проводжає батька, — певно старий погонич здогадався, кому так довго махала дівчина.
Вночі, коли караван проходив повз місто сімдесяти ремесел, Алім попросив старого погонича сказати купцеві, що він залишається в місті, і потайки залишив караван.
Ще кілька років навчався Алім нових ремесел. А коли в нього скінчилися гроші, вирішив повернутися додому. Пішов він на ярмарок купити собі коня і, проходячи повз майдан, почув вигук оповісника:
— О жителі нашого чудесного міста! Слухайте і не кажіть, що ви не чули! Наш халіф, нехай Аллах продовжить йому дорогоцінне життя, запросив до нас кращих шахістів світу! Завтра розпочнеться турнір, і кожен з городян, хто досяг у цій грі небесних висот, може прийти сюди, на майдан, і взяти участь в турнірі. Той, хто виграє турнір, одержить в нагороду стільки золота і коштовного каміння, скільки він важить сам. Той, хто переможе в турнірі і погодиться позмагатися із самим халіфом, той одержить в нагороду шахи самого халіфа, яким, як ви знаєте, немає ціни!
Наступного дня Алім зодягнувся у свій найкращий одяг, взяв документ, одержаний в цеху шахістів, і прийшов на майдан. Алім був сороковим у списку шахістів.
Сорок днів тривав турнір. Кращих шахістів світу переміг Алім, і настав час позмагатися із самим халіфом. Оповісник оголосив, що змагання королів триватиме до третьої перемоги!
Першу шахову партію виграв Алім, другу — халіф. Третю виграв Алім, четверту — халіф. П’ята, вирішальна, партія тривала весь день, але перемога все-таки дісталась Аліму! За блискучу гру халіф подарував Аліму свої шахи. А ще він наказав привести великого й сильного верблюда і повантажити на нього два великі в’юки золота і коштовностей.
Того дня, коли Алім одержував нагороди з рук халіфа, до міста приїхав з караваном купець, з яким Алім вирушав у дорогу. Він запропонував Аліму приєднатися до його каравану і повернутися додому.
Наступного дня з’ясувалося, що купцеві необхідно буде затриматися на деякий час у торгових справах, і він попросив Аліма очолити караван та привести його в місто купця. Купець запропонував Аліму одружитися з його єдиною дочкою і стати його спадкоємцем.
Алім, який усі ці роки не забував юної дочки купця, з радістю погодився. Купець передав для дружини лист і сказав, що він написав дружині, аби вона, очікуючи його повернення, готувалася до весілля.
Алім вирушив у дорогу і, коли до міста залишався один день ходи, він дістав з кишені листа, який чомусь не давав йому спокою. Дуже вже купець намагався догодити йому в усьому… Розгорнув Алім листа, прочитав і був вражений! Купець писав дружині про в’юки із золотом і коштовностями, наказував їй першої ж ночі вбити гостя….
Алім написав нового листа, в якому давав вказівки терміново оженити багатого гостя до повернення купця.
Безпечно діставшись міста, Алім передав лист дружині купця, зустрівся з дівчиною, яка чекала його всі ці роки.
Сорок днів тривало весілля, а на сорок перший день повернувся додому купець. Довелося йому змиритися і вибачитися перед зятем.
Через пів року Алім з молодою дружиною повернувся в рідне місто Солхат. Подивувався батько його багатим подарункам, а найбільше — молодій невістці, яка йому дуже сподобалась. Як не просив, як не умовляв Аліма батько очолити їхній купецький дім, син не погодився.
Саме в цю пору в місто Солхат з далекого Єгипту приїхав відомий лікар, великий любитель шахів. Познайомившись ближче з Алімом, він з великою охотою взяв його до себе в помічники, і через рік навчання Алім нічим не поступався своєму вчителю.
Батько дуже обурювався, що його сину не вистачає сімдесяти ремесел, тож він вирішив будь-що оволодіти сімдесят першим!
Ось саме тоді й народилося в нашому місті прислів’я, що вмілому джигіту і сімдесяти ремесел замало!