Віщун

В одному селі жили чоловік і жінка. Жили вони в любові і злагоді. Тільки одне було горе: довго не було дітей. От послав їм Бог радість і втіху — ждали вони дитинку.
Одного разу йшов подорожній чоловік і став проситись до них на ніч. За вечерею той чоловік каже: «Буде у вас, люди добрі, синок, а в сусідньому селі народиться дочка в той же час. Коли вони виростуть, то й поженяться». Батьки це вислухали та й знизали плечима. Всяке може бути. Переночував перехожий ту ніч, а потім пішов у те село, де мала народитися дівчинка. Попросився на ніч і теж сказав за хлопця із сусіднього села, її однолітка. Батькам головне, щоб спочатку народилася дитина, а про заміжність її ще й гадки не мали, тому-то скоро забули все. А ще той чоловік зайшов до сусідів і сказав:
— Добре запам’ятайте, люди добрі, як буде виходити сусідська дівчина заміж, то пильнуйте її. Якщо не впильнуєте, то в день весілля її чекає смерть.
Страшна це була звістка, але скоро про все забули. Мало хто що може нагородити язиком. Не всім же вірити.
Йшли роки. Дівчина розцвіла, як маків цвіт, а хлопець ріс, як молодий дубок. Зустрілись вони біля річки, де дівчина брала воду. Покохались вони щиро і вирішили побратися. Батьки зовсім забули про того віщуна і гадки не мали, що все станеться так, як він казав.
От настав день весілля. Зібрались люди, що й не розкажеш, раділи родичі, рідні, сусіди, що така славна пара одружується. Вино лилось ріками, музика грала без упину.
Вийшли всі з-за столу, танцювати стали. А молода не мала зеркала, а забажала подивитися на себе у воду. Підійшла вона до колодязя, який стояв на подвір’ї, чуть похилилась — і на очах у всіх пішла на дно. Більше й не винирнула, тільки її бачили. Тут-то й згадали ті сусіди і батьки того перехожого, але вже було пізно. Вірно говорить приказка: «І свій розум май, і людей слухай».