Створення Єви

Бог, створивши всі предмети, живі й неживі, став ліпити з глини образ першої людини. А чорт, сидячи в той час за кущем, казав про себе: “Бог почав учитися ліпити з малих предметів, з порошинки, з камінця – і Йому легко було вчитися; але все-таки я – ліпший за нього майстер. Хто може порівняти Його першу, малу порошинку з моїм витвором – гарним, чудовим цапом! Я тепер розумію, що Сам Бог мені заздрить. Ось Він знову почав ліпити хтозна-що. А на вигляд чудова річ. Та я Його переплюну, мій витвір буде гарнішим”. Відтак чорт сам почав ліпити, уважно придивляючись до Божої роботи. Порівняв, поладнав – і справді вийшла гарна річ. Бог завершивши своє творіння, вдихнув йому душу, і воно стало жити. Так з’явилась перша людина – Адам. Чорт уже знав, що він своєю пір’їнкою нічого не вдіє, а тому почекав, поки Бог завершить Свою роботу. Після того, як було вдмухано душу Адаму, Богові не потрібна була більше пір’їнка, і Він її кудись поклав. А чорт цього лиш і чекав. Тільки-но Бог одійшов убік, чорт узяв Його пір’їнку і вдмухнув душу своєму творінню. Зліплене чортом творіння ожило, бо в пір’їнці лишилось трошки Божого духу, а решту чорт додав уже свого. Так з’явилася на світ Єва. Адам, угледівши Єву, ніколи вже більше не відходив од неї; і Бог нічого не міг удіяти… Ось чому жінка, отримавши свою життєвість од змішаного духу Бога і чорта, буває доброю і простою, а іноді й злою.

Дівка-скуска

То був еден пустельник і мав сина, що з ним разом від маленької дитини жив у лісах. Виріс той хлопець ладний, а нічого не знав. Далі вже, як му стало двадціть літ, зачав напирати на тата: «Ходім, тату, подивити сі, що там за лісом, та й ходім!» Не хотів старий, не хотів, далі що робити. Зібрали сі оба та й пішли. Вийшли вни з ліса, приходять до села, а там на вкрай села кузня стоїть. Увійшли вни до тої кузні: людей повно, коваль робить. То тому хлопцеві дуже сі подобало, як коваль залізо кує, та й каже:
— Тату, ану й я стрібую!
— Добре, синоньку, стрібуй!
Пішов той хлопець до горна, а там залізо розпечене в огні лежало. Він не питає, бере тото залізо голов руков, несе на ковадло та й кує. Всі люди аж задеревіли з диву, а старий швидко хлопця взяв та й пішли далі. Йдуть уни селом, аж там молода дівчина по воду йде. Той хлопець дивит сі на ню, дивит — що то? Ще такого не видів! Та й питав сі:
— Тату, а то що таке?
— То, синоньку, скуска! — каже старий.
— Ей, тату, як би нам у лісі таку скуску мати!
Ну, як старий тото почув, вже му стало за досить вандрувати по світі.
— Ходім,— каже,— синоньку, назад у лісі
Прийшли до тої кузні, знов уступили, а старий каже до сина:
— Ану, синоньку, йди ще троха покуй.
Пішов той хлопець — еге! Як хопив голов руков розпечене залізо, як не крикне:
— Йой, тату, та бо то пече!
Вся рука струпом стала!
— А видиш, синоньку! — каже старий.— Що то значить скуска. Ти лиш раз на неї подивив сі та й уже твоєї сили не стало. А що ж би то було, якби ти довше пожив на світі!
Та й з тим уни сі забрали та й пішли знов у ліси, і вже молодого не кортіло більше в світ меже люди.

Як баба старі гріхи згадувала

Ото прийшла баба сповідатися до попа, і піп її питається за гріхи. Вона йому каже, що согрішила. Він дивиться, що то дуже баба стара, може їй було зо сто років, і піп каже:
— А коли ж то? Давно?
— А вже, ємосці, п’ятдесят літ.
— Ну то вже можна забути.
— А, де там забути? Як я собі пригадаю, то аж тепер мені приємно!