Дурна могила

Жили собі в селі Полупанівці бідаки чорні Тодошко і Настя. Вік прожили бездітними, день і ніч робили тяжко, а статків ніяких не мали.
Раз поїхали обоє в Збараж з просом і гречкою на торги.
І добре вторгували. Вертають додому раді-раденькі, і впросив Тодошко жінку заїхати до корчми «Веселої». Чи довго був, чи ні, але вийшов відти Тодошко таки веселенький. Гейкнув на коні, і потягнулися додому. Від’їхали пару метрів, і зачав хлоп пісні співати та хвалитися розумом. Настя вже його і лупить по крижах, але ніц не помогло. Тим часом кобилиці сухі, як терлиці, звернули з дороги у фосу і скубали вигорілі корінці трави.
Спинилася сварка з піснями тоді, як затріщав віз, зачепився за якесь залізо. Зліз Тодошко з воза і зачав обмацувати навпомацки. Велика ручка якась застрягла в землі і не вилізала. Тож Тодошко порпав землю якимось патиком. Жінка не втерпіла і сама пішла додому пішки. А Тодошко розпряг коней і пустив попасом по фосі, а сам порпав то залізо. Вже світало, як бідак докопав до залізної пачки і добре намоцувався, поки викотив наверх.
Сіріло ранком. І хлоп зобачив в стінці тої пачки замкову дірку.
— Каса?!
У голові його замакітрилось, і думав тепер, як витягти ту касу на віз. Стягнув гнійниці, кульпак і взявся тягти ту пачку по дошці. Впрів, як миш, а таки запхав кляту. Опанчею вкрив знахідку. І пішов по коні. Оглянувся, бо воно і стіни мають вуха. Кожний виставить ті песячі сліпи і все хоче знати.
Жінка ще спала. По-злодійськи під’їхав до стодоли і знов по гнійниці зіпхав касу за двері. Обматуляв у кутку її житним притерком і старими лахами і пішов спати… По обіді, як жінка пішла в поле, дістав сокиру, старий покавальцьований майзель і гримав у стодолі до вечора. Від жінки ховався, бо знав її довгий язик і ще сам не знав, що там лежить в тій пачці. Вже пальці пообдирав, гулі понабивав. Аж на третій день відчинилися дверцята. Тремтів всім тілом. Тодошко витягнув на світ Божий те, що там лежало: тут була царська золота корона, осипана камінцями-самоцвітами.
Вчув він голос жінки і хутко все сховав назад. А на другий день відбив один зуб від корони і пішов з ним до крамаря. Той вхопив золото, спробував на зуб і відрахував купу грошей. Додому вернувся Тодошко на новім возі з годованими конятами. Жінка випитувала, де взяв гроші, а він сміявся і казав, що знайшов. Не раз ще носив Тодошко кусочки з корони до шинкаря і зажив багачем. Всі випитують тайну ту, але жінка нічого не знає і аж сичить щодня на чоловіка. Дійшло, що перестала їсти варити і прати з хлопа. Тодошко був добрий і несмілий, то в корчму не ходив часто, бо боявся сп’яна виказати себе. Мав великі гроші, а ходив обдертим дідом, брудним і голодним. А Настя крутиться, мало її шляк не трафить, коло чоловіка і щодень якусь пакість придумує. То шило запхає в ліжко, то на лаві лишить залізко гаряче під шматою.
Дійшов хлоп до відчаю і в один день сказав жінці про своє добро. Показав корону. Зажили мирно. Але чи то довго в хаті до сварки? Щось не вгодила Настя, і вже горшки летять на бідну голову. Певно, припасував Тодошко на той раз жінці добре, бо лемент зняла на все село. Втекла Настя з хати до сестри і плакала ревно. Зі злості сказала сестрі про золоту корону. Сестра шепнула братовій, та кумі, кума Явдосі, та свасі… Вчула новину сорока і понесла над селом…
Заки кляв Тодошко свою долю і шукав жінку, до хати прийшли бляхарі і наказали вести себе до стодоли. Не ридав Тодошко, як везли касу з двору, сам помагав вкинути на віз. А Настя, як дурна, рвала на собі волосся, кусала руки і перла за возом, аж впала. І вже більше не встала. Тріснуло серце від жалю за золотом.
Поховав Тодошко жінку на горі, навіть файний пам’ятник поставив, щоб люди не обсудили.
А в народі називають ту могилу — Дурною.

Створення Єви

Бог, створивши всі предмети, живі й неживі, став ліпити з глини образ першої людини. А чорт, сидячи в той час за кущем, казав про себе: “Бог почав учитися ліпити з малих предметів, з порошинки, з камінця – і Йому легко було вчитися; але все-таки я – ліпший за нього майстер. Хто може порівняти Його першу, малу порошинку з моїм витвором – гарним, чудовим цапом! Я тепер розумію, що Сам Бог мені заздрить. Ось Він знову почав ліпити хтозна-що. А на вигляд чудова річ. Та я Його переплюну, мій витвір буде гарнішим”. Відтак чорт сам почав ліпити, уважно придивляючись до Божої роботи. Порівняв, поладнав – і справді вийшла гарна річ. Бог завершивши своє творіння, вдихнув йому душу, і воно стало жити. Так з’явилась перша людина – Адам. Чорт уже знав, що він своєю пір’їнкою нічого не вдіє, а тому почекав, поки Бог завершить Свою роботу. Після того, як було вдмухано душу Адаму, Богові не потрібна була більше пір’їнка, і Він її кудись поклав. А чорт цього лиш і чекав. Тільки-но Бог одійшов убік, чорт узяв Його пір’їнку і вдмухнув душу своєму творінню. Зліплене чортом творіння ожило, бо в пір’їнці лишилось трошки Божого духу, а решту чорт додав уже свого. Так з’явилася на світ Єва. Адам, угледівши Єву, ніколи вже більше не відходив од неї; і Бог нічого не міг удіяти… Ось чому жінка, отримавши свою життєвість од змішаного духу Бога і чорта, буває доброю і простою, а іноді й злою.

Дівка-скуска

То був еден пустельник і мав сина, що з ним разом від маленької дитини жив у лісах. Виріс той хлопець ладний, а нічого не знав. Далі вже, як му стало двадціть літ, зачав напирати на тата: «Ходім, тату, подивити сі, що там за лісом, та й ходім!» Не хотів старий, не хотів, далі що робити. Зібрали сі оба та й пішли. Вийшли вни з ліса, приходять до села, а там на вкрай села кузня стоїть. Увійшли вни до тої кузні: людей повно, коваль робить. То тому хлопцеві дуже сі подобало, як коваль залізо кує, та й каже:
— Тату, ану й я стрібую!
— Добре, синоньку, стрібуй!
Пішов той хлопець до горна, а там залізо розпечене в огні лежало. Він не питає, бере тото залізо голов руков, несе на ковадло та й кує. Всі люди аж задеревіли з диву, а старий швидко хлопця взяв та й пішли далі. Йдуть уни селом, аж там молода дівчина по воду йде. Той хлопець дивит сі на ню, дивит — що то? Ще такого не видів! Та й питав сі:
— Тату, а то що таке?
— То, синоньку, скуска! — каже старий.
— Ей, тату, як би нам у лісі таку скуску мати!
Ну, як старий тото почув, вже му стало за досить вандрувати по світі.
— Ходім,— каже,— синоньку, назад у лісі
Прийшли до тої кузні, знов уступили, а старий каже до сина:
— Ану, синоньку, йди ще троха покуй.
Пішов той хлопець — еге! Як хопив голов руков розпечене залізо, як не крикне:
— Йой, тату, та бо то пече!
Вся рука струпом стала!
— А видиш, синоньку! — каже старий.— Що то значить скуска. Ти лиш раз на неї подивив сі та й уже твоєї сили не стало. А що ж би то було, якби ти довше пожив на світі!
Та й з тим уни сі забрали та й пішли знов у ліси, і вже молодого не кортіло більше в світ меже люди.

Як баба старі гріхи згадувала

Ото прийшла баба сповідатися до попа, і піп її питається за гріхи. Вона йому каже, що согрішила. Він дивиться, що то дуже баба стара, може їй було зо сто років, і піп каже:
— А коли ж то? Давно?
— А вже, ємосці, п’ятдесят літ.
— Ну то вже можна забути.
— А, де там забути? Як я собі пригадаю, то аж тепер мені приємно!