Богатирі

Колись, в дуже давню старину, зійшлись два богатирі: один став по той (лівий) бік Дніпра, а другий по цей, зійшлися та й кричать один другому через Дніпро.
Цей каже:
– Уступи мені місце, я поселюсь зі своїм народом.
А той каже:
– Ні, я заселю цей край, геть звідти!
Тоді богатир з правого берега й каже:
– Коли так, то давай лучче поміряємось силами: хто кого пересилить, того й земля буде.
– Давай, – каже богатир з лівого боку.
Узяли вони, повідколупували із скель каміння однакової ваги, поставили на горі понад Дніпром – той з того боку, а цей з цього, і давай шпурляти. З лівого боку як кинув богатир камінь, він і впав біля цього берега у воду, недалеко від Стрільчої скелі. Тоді з правого боку богатир як шпурнув свій камінь, він і опинився на тім боці, на сухому березі. Тоді богатир з лівого боку й гукає:
– Ну, коли так, то я піду далі, а ти заселяй цю землю.
І пішов богатир далі, а цей заселив народ свій по цім і потім боці. На камені, що з лівого боку, і досі зостався слід, якраз в тім місці, де богатир брався руками; так руки й знать – і пальці, і долоні.

Гнида

Діло це було, ще за запорожців. Приходить раз до запорожців хлоп’я та й проситься, щоб вони прийняли його до себе.
– А що ти в батька та матері робив?
– Свині пас!
– А будеш у нас свині пасти?
– Буду!
– Добре, яке б же йому ймення дати?
Подивилися на нього, а на ньому гнид, наче на свині! Ото зараз і дали йому прізвище Гнида. Химерні людці були…
Живе воно між запорожцями; коли це вийшов від цариці такий лист, щоб не було запорожців:
– Тепер, хлопці, біжіть, хто куди піймає…
Як розійшлися запорожці та й бросили Гниду; так він справив собі шкапіячку, купив віз, набрав повен віз горшків та й повіз у Луспенівку. А в Луспенівці тоді було, може, хат десять, а не більш як п’ятнадцять.
Повіз у Луспенівку та й не продав; везе назад, коли ось назустріч йому сусіль старий запорожець. Давай балакати з ним, давай балакати, та й сказав, де гроші закопані, у якому майдані вони лежать.
Так він під’їхав до майдану, перевернув горшки, забрав суми – та й годі горшки продавати. Купив у Кутуза землі п’ятнадцять тисяч, женивсь та й давай прилатувать на свою землю людей. Оце як їдуть які чумаки або косарі, то він до них:
– Ідіть, – каже, – до мене, у мене степ як дим!
Та так він і набрав людей більш ста сімей та тоді вже і зашороборив.
Ото й діти у нього підросли; три сини в нього було, він їм і землю поділив. Та два ж із них вийшли путні, а один п’яниця. Старий як умер, а він давай гуляти; гуляв-гуляв та догулявсь до того, що й участок свій продав Солосі, оце, де тепер наш Богдар, продав, а сам подавсь у Київ. Навпосля якось приходив, приніс мірку вошів з собою, подививсь та й назад.
Так отакий той Гнида. Старий то ще не забував, де перевернув віз з горшками. Наші батьки балакають, що ще й вони бачили черенки від тих горшків.

Турова круча

Над річкою Трубайлом стоїть висока круча. Вся обросла кучерявим в’язом, а коріння повисло над самою річкою. Дикий хміль почіплявсь за те коріння і колишеться кудлатими жмутками. А внизу вода рине та рине! Оце Турова Круча…то давно, ще до татарського лихоліття, правив Переяславом якийсь князь. Та й був собі той князь стрілець такий, що аби уздрів на око, то вже й його; і кохавсь він у полюванні.
Отож раз поїхав той князь на полювання та й відбився у пущі від своєї челяді. Їде та їде пущею, коли ж дивиться, аж на лощині пасеться стадо турів.Бачить князь тих турів; тільки не дивується на їхні золоті роги, а дивується, що при них стоїть дівчина, така, що усю пущу красою освітила. Поскочив він до неї; а від неї так сяє, що й приступити не можна. Забув князь і про свою челядь, і про те, що заблудив у пущі, вхопила його за серце та чудова краса.
– Дівчино! – рече, – будь моєю жоною!
А вона рече:
– Тоді я буду тобі жоною, як Трубайло назад вернеться.
А князь їй знову:
– Як не згодишся на моє прохання, то я твої тури постріляю.
– Як постріляєш мої тури, то вже більш нічого не стрілятимеш.
Розсердився князь, взяв лук з плеча і почав стріляти золоторогі тури. Сунулись ті тури в пущу, так і виваляли дерево; а князь за ними знай пускає стрілку за стрілкою. Прибігли над Трубайло… а Трубайло тоді був не такий вузенький, як тепер, – прибігли над високу кручу і всі шубовсть у воду! – та й ні один не переплив, усі каменем лягли по дну, аж річку загатили.
Сплеснула тоді дівчина руками:
– Потопив єси моїх золоторогих турів, блукай же тепер по пущі по всі вічні роки!
Отже й блукає, кажуть, той князь до цього часу по пущі і ніяк не знайде свого Переяслава. А Переяслав був уже і в татарських руках, був і в лядських, – чого вже не було з тим Переяславом? – а він не знайде його та й не знайде.
А дівчинині тури лежать і досі каменями в воді, і от прислухайсь: то не вода реве, а ревуть тури глухо з-під води.
Отже, кажуть, буде таке врем’я, що князь приїде на Турову Кручу, повстають тури і підуть шукати собі диких пущ по Україні.

Рада і зрада

З далеких покручених верховинських гір тягнеться, перетинаючи село Білоберезку, сіра смуга колишньої ріки, прозваної в народі Сухим Потоком. Її висохле русло, вкрите обточеним камінням, сірим піском та гострим шутром нагадує, що тут колись текла ріка, вода в якій буде тільки під час великої повені, і то лиш кілька годин. Бо коли заблисне сонце, десь зникає вода і знову сухі камені сумно сіріють, чекаючи нової зливи.
За народним переказом тут відбуває кару дочка древнього карпатського волхова Зрада, яку прокляв її рідний батько.
А діялося це давним-давно, коли карп’якам-верховинцям вперше довелося вести криваву боротьбу з чорнобородими чужинцями з племені погромників, які з Балкан проникли в Карпати.
Тоді руслом теперішнього Сухого Потоку прутконогою риссю збігала в Черемош повноводна гірська річка. Біля її устя висів вічевий дзвін — гордість горян. Його виготовили гірські зброярі-умільці, коли ще по всій Слов’янщині не було християнських церков і ніхто не знав, не відав про дзвони. Кожного нового місяця цей дзвін скликав карп’яків на вселюдний збір.
На високому камені, застеленому ведмежою шкурою, засідав голова старійшини Світомир, вирішуючи з іншими старійшинами всі громадські справи.
Були в Світомира дві дочки, Рада і Зрада. Старша Рада не славилася вродою, зате була найрозумніша на всю Слов’янщину. Разом зі своїм батьком брала вона участь у кожному вічу, давала громаді свої мудрі поради.
Молодша Зрада була вродлива над вродливими. Своїм перелесним усміхом вабила до себе багатьох легінів. Кожному з тих, котрий переможе в бійці свого суперника, обіцювала вона свою любов. Не було дня, щоб із-за неї не билися, не кривавилися легіні блискучими, як сонце, бартками.
— Негоже чиниш, сестро, —- говорила їй Рада.
— Хіба? — сміялась Зрада. — Вчу їх битися, щоб знали, як боротися з ворогом.
Любила Зрада дорогі прикраси. Вся ходила в золоті.
— Навіщо тобі воно? — питала Рада. Пригорща залізної руди дорожча за гору золота.
Мовчала Зрада, тільки її чорні, як осіння ніч очі, ставали мутними, як весняна калюжа, потім сірими, як захмарене небо.
Одного ранку вдарив несподівано вічевий дзвін. Старого Світомира не було в оселі. Він з кількома волхвами пішов на високу вершину Чорногори збирати чар-зілля, що помагає від усіх слабостей і недуг. Його дві дочки, почувши голос дзвона, швидко побігли на віче. Там було вже багато народу. Біля каменя, де засідали старійшини, стояли два чужинці, велетні, яких світ не бачив. Озброєні від ніг до голови, вони кидали презирливими поглядами на юрбу народу, що зібралася на раду.
Заступник Славомира, волхв Радомир, оголосив народові:
— Прийшли до нас посли князя погромників Кнута. На своїм шляху вони перемогли всі племена, які їм ставили опір. І від нас хочуть, щоб ми добровільно піддалися їх князеві. Що будемо робити?
— Нехай скажуть своє слово старійшини, діти нашого батька Світомира, а тоді заговоримо і ми! — загомонів народ.
— Не був слов’янин рабом і не повинен бути, — промовив урочистим голосом Радомир.
— А я кажу піддатися! Немає в нас сили проти велетів, — вихопилась несподівано Зрада.
— Що?! — крикнули легіні, піднісши вгору залізні бартки.
— Не слухайте її! Ми мусимо битися! Битися, хоч би один карп’як залишився живим! — промовила Рада.
— Битися! — розляглося горами.
— Що передати нашому великому князеві Кнуту.
— Дайте їм їжака й ведмежу лапу, — шепнула Рада старійшинам.
Коли послів нагодували і напоїли, Радомир передав їм мішок з овечої шкури.
— Тут відповідь вашому князеві.
Дуже здивувався гордий князь Кнут, коли посли піднесли йому таємничий мішок. Він звелів покликати до себе найрозумнішого з воєначальників Нумбу, аби той розтлумачив, що означає дивна відповідь карп’яків.
— Розумні наші вороги, — хитав головою Нумба. — Вони відповідають, що нам не перемогти їх, як не вбити лапою їжака.
Кнут задумався.
— І хто їх на це порадив?
— Є в них одна дівчина, на ім’я Рада, — сказали посли.
— Це вона порадила їх послати вашій світлості таку відповідь. Але є в неї сестра Зрада, яка нам зможе допомогти. Знищимо Раду і вони нам здадуться без бою.
Крізь чорні ліси, темні звори пробирався у слов’янську оселю карп’яків посланець князя Кнута. Заставши Зраду, що бавилася на лісовій галявині в’юнкими, як гадюки, косами, поклав біля її ніг золотий перстень.
— Будеш дружиною великого князя Кнута. Перед тобою падатимуть на коліна всі завойовані ним народи. Лиш поможи вбити Раду. Вона нам на перешкоді.
Тільки-но взяла Зрада до рук ворожий подарунок, як її рідна сестра стала для неї чужою, далекою…
— Гей, Радо! Виходь зустрічати батька!
Рада, кинувши збирати гриби, побігла щодуху додому. Недалеко хати зрадливий спис підступного ворога прошив наскрізь її біле тіло.
Небо вкрилося важкими, мов гірські скелі, хмарами. Черемош, виступивши з берегів, заплакав. Заридали вітри, несучи гірку тугу по всій Слов’янщині.
А потім настала зловісна тиша. Її сколихнув вічевий дзвін, що вдарив на сполох.
Хто що мав — спис, ратище, бартку, косу, — брав до рук, виходячи назустріч зайдам. Все, що жило, кинулося на орду. Може тиждень, може й два точилися запеклі бої слов’ян-верховинців з лютим ворогом. Більше половини всього племені загинуло в битві, але погромники були розбиті вщент. Хто з них не загинув у бою, потонув у розбурханих водах Черемошу, що скривавленим велетнем біг долинами, шукаючи дороги до Чорного моря — подати йому звістку, що пропали навіки погані погромники із землі слов’янської.
Князя погромників Кнута захопили карп’яки живим разом з його коханкою Зрадою. Його вбили відразу. Зраду прив’язали до смереки біля річки, чекаючи вироку її рідного батька.
Старий Світомир довго-довго дивився на свою дочку-зрадницю. Врешті промовив до громади тремтячим голосом:
— Не дивуйтеся, братове, сестри, моїй дочці! Навіть свята матір-земля родить, крім їстівних плодів, матриган і вовчі ягоди.
Його старечий голос несподівано переріс у грізну луну карпатського грому, коли він звернувся до Зради:
— Хай буде прокляте ім’я твоє! Западешся у безодні цього плеса і будеш у ньому, поки світу-сонця! І висохне до дна повноводна ріка, щоби навіки була пам’ятка про страшну твою кару за зраду! Будеш мучитися віками в чорній безодні без води, без сонячного проміння. Була ти за свого життя на землі жадібна до золота, до людської крові, бракувало його тобі завжди, бракуватиме і відтепер. Скільки не пошле води щедре небо, всю її вип’єш, і вічно палитиме тебе жагуча спрага. Киньте її, братове, в плесо! Зрада намагалася виплисти, однак ворожі золоті прикраси потягнули її на дно. Ріка стала висихати, і за годину не було в ній жодної краплини води. Народ розійшовся ховати вбитих, а Світомир пішов оплакувати труп своєї вірної дочки Ради.
Вийнявши з її грудей списа, він довго-довго цілував її холодне, як росяна трава, обличчя, а потім, вистеливши яворову труну м’яким мохом, пахучим гірським зіллям, поховав її на високому пагорбі.
За ніч на її могилі виросла плакуча білокора береза. Вона була білою, як тіло розумної слов’янки Ради, а її ніжні листки, тріпочучи на верховинському вітрі наспівували чарівні гірські мелодії, які підхопили карп’яки і передали в спадщину своїм нащадкам гуцулам, що назвали древню слов’янську оселю Білоберезкою, а русло висохлої ріки, де була покарана Зрада Сухим Потоком.

Монастир Погоня

В Україні, в Галицькому повіті, є місто Завалів, назване від валів, давно висипаних; їх є три над цим містом на горі, а між цими трьома валами знаходиться монастир при церкві святого архієрея Миколая. Старі духовні та світські люди, котрі чували від своїх дідів і прадідів, повідають, що Буняк, як вони говорять, але радше Батий, цар ординський, коли воював Руську землю, тоді один воєвода, на ім’я Роман, вийшов із Руської землі зі своїми військами проти орди і, бачачи велику потугу, а своє мале військо християнське, окопався трьома валами, журився та заснув у журбі. У сні з’явивсь йому святий архієрей Миколай і велів йому йти сміливо на бусурманські орди, а де здожене поган і переможе їх, на тому місці велів йому збудувати церкву на честь Пресвятої Богородиці, за допомогою якої мав перемогти мохаммедан, а між цими трьома валами казав збудувати церкву на честь святого архієрея Миколая. Пробудившися зо сну, воєвода Роман рушив сміливо із своїми військами на татар, погнав їх, гонив за ними й догнав їх на тих полях, які знаходяться недалеко за містом Тисменицею, й одержав славну перемогу над ними. А по цій перемозі збудував на цьому полі церкву Успення Пресвятої Богородиці, за посередництвом якої переміг поганські орди; в цій церкві є намісний чудотворний образ Пресвятої Богородиці. При цій церкві є монастир, що називається Погоня, тому, що там воєвода Роман погнав і догнав, і розігнав своїх неприятелів татарів… А між трьома валами воєвода збудував церкву святого архієрея Миколая, що показався йому там усні, й казав збудувати одну церкву на честь Богородиці, а другу на свою.

Кохана Славомирова

Там, де Білий Черемош, розділивши срібним мечем гори надвоє, пробиває дорогу до рідного брата Чорного Черемошу, стелилися голубим морем ліси. Серед них на високій горі Кохан жило горде слов’янське плем’я карпів. Не знали карп’яки ні панства, ні рабства. Не вміли ділити ні землі, ні худоби. Кожний член племені був рівний серед рівних. Керувала плем’ям рада старійшин на чолі із старим волхвом Славомиром.
Була в Славомира донька на ім’я Кохана, красуня над красунями. Не було їй пари на всю Слов’янщину. Її обличчя ясніло раннім сонцем, в її очах відбивалася глибінь погідного неба, кучерявими хвилями розсипалося плічми пишне волосся. Столітні смереки колихали її до сну, виспівував молодецьких пісень Білий Черемош, пестив її личко крилатий карпатський вітер.
Кожного вечора, запалюючи жертовний вогонь із запашної живиці, старий Славомир проказував мудрі слова:
— Хай буде славен мир!
А його донька, підкидаючи пахуче зілля, додавала:
— Хай вічно сяє сонце!
А потім виходила на лісову галявину співати.
Сама вміла складати пісні.
У піснях цих славила відважних легінів, що безстрашно ідуть на двобій з рисями, ведмедями, дикими кабанами; скотарів, що не сплять день і ніч, вартуючи громадські стада, золоте сонечко, що дарує всім життя.
Одного ранку над горами з’явилися хмари чорного вороння, що крякало дико, сумно, моторошно.
— Погана птиця! Віщує горе, — сказав Славомир.
На другий день побачили карпи чужинців. Вони були з гострими мечами, закуті в залізні кольчуги. Від їх мечів гинули старі й малі.
Почервонів від крові Черемош.Глухо застогнали гори. Гірко заплакала Кохана над умираючим батьком.
— Не годиться плакати доньці славного слов’янського роду, — промовив слабим голосом Славомир. — Бачиш братів Черемошів? Кожного року хоче їх позбутися богиня Зима. Сковує їх крижаними кайданами, засипає снігом. Але побороти не може. Вони вічні, як наш народ.
Заледве поховала Кохана свого батька, як до її хати вдерлося кільканадцять чужинців з червоним, як осіннє листя, волоссям. Найстарший з них, глянувши на Кохану, занімів з дива. Такої красуні не бачив він у жодній країні. Постоявши хвилину, промовив до неї мовою слов’ян:
— Я Германаріх, внук Зігфріда Білого. Воєвода лицарських готів. Тобі випала честь бути моєю дружиною.
— Іди геть, лихий чужинцю! Залиши наші гори!
— Наше лицарське плем’я не може бути милосердне до своїх ворогів. Подякуй своїм богам, що послали тобі такого славного лицаря.
— Твої руки криваві, твої вуста плюгаві, а твої лицарі гірші за хижих звірів! Не бути мені твоєю дружиною, як не панувати песиголовцям у наших горах!
— Візьміть її силою!
Спалахом блискавки мигнув ніж в руках Коханої. З її серця бризнула кров, осліпивши очі Германаріху.
Небо запалало червоним сяйвом. Поблідли від жаху брати Черемоші. Потім, вдарившись грудьми об сірі скелі, понесли світами свої жалі.
Цілу зиму розкошували в горах готи. Пили, їли, набувалися.
Потішалися полонянками. А потім зеленими доріжками завітала в Карпати Весна, засіваючи незабудками місця спалених осель, вкриваючи травою стоптану ворогом землю. З усіх кінців Верховини виходили легіні з топірцями в руках на поєдинок з готами. Ніхто з наїзників не повернувся живим.
Минуло багато століть.
Понад Білим Черемошем багато сіл. Одне з них зветься Довгопіллям. Над ним височить гора Кохан. З неї збігає крутими берегами прозорий, як небо, потічок. Старі люди говорять, що він витікає з грудей карп’янки Коханої, що воліла смерть, ніж життя з нелюбом-наїзником.
Над обома Черемошами немало гарних, як писанки, гірських сіл. Проживають у них під ясним сонцем нащадки славних карпів — карпатці, верховинці-гуцули, що закохані в пісню і працю, як древня Кохана Славомирівна, як їх славні предки.

Про козака Щербія

То було ще за давніх часів. Татарські орди робили часто свої спустошливі напади на Буковину. Тривожними були тоді і дні, і ночі.
Тяжко жилося трудовому людові в ту лиху годину. Ростуть квіти, радіють люди, молодь весілля справляє, а тут раптом налетять безвіри та й усе надбане людом пограбують і спустошать. Стає земля пусткою. Навіть оплакати того лиха нікому, бо того замучили, того вже під ланцюгом женуть па тортури і визиск. Було то справжнє лихоліття. Панам ще нічого, сховаються в фортецях, зберуть оборону, мають собі захист. А от простим людям не було життя.
Так ото одного разу один найзаклятіший хан кримської орди рушив на Буковину. Ішов він через українські степи, і за його ордами все вигоряло, як після пожеж і сарани. Все замовкало, завмирало. Ішов хан і до буковинських лісів, палив і руйнував міста й селища. Вночі далеко червоніли заграви пожеж: села палають, степи й ліси в огні. Народ уже всюди кінця свого ждав. І прийшов той хан з ордою аж до самої Путили, а вона ще тоді невеличким сільцем була. Мало було там оборонців. Всього один полк козаків на чолі з полковником Щербієм. Небагато було воїнів, але яка то була в них сила духу велика!
Була тоді осінь. Брали заморозки, почалися перші хуртовини. Люди кидали насиджені місця, тікали в ліси та гори. Один тільки Щербій відважився виступити проти руїнницької сили ханської орди.
Задзвонили тоді в церквах сумно й заклично, посходився весь народ, дужі і немічні. І коли сонце привітно усміхнулося людям, на буковинців кинулися татари. Земля застогнала, наче від тяжкого болю.
Стали козаки до бою на смерть, тверді, як кремінь. Забряжчали шаблі. Ринули у бій татари і здивувались, побачивши, якою грізною силою став полк славного козака Щербія.
Бились довго. Вже наступила ніч. Велика сила виступила на козаків. Знемагали в боях буковинці. Мало лишилося їх. Багато товаришів полягло в цьому побоїщі. Стали козаки назад відступати і дорогу свою трупами ворожими встелили. Прийшли на оці скелі Черемошеві. І вийшов тоді наперед Щербій і сказав:
— Смерть неминуча нам, брати! Нехай же вона не буде нам страшною, бо страшніша неволя татарська. Стомились ми і руки наші безсилі далі боротись. Внизу наш рідний Черемош. Нехай же він нас і прийме на вічний спочинок. Боронили ми свій край рідний хоробро, уміймо ж і вмерти за його честь і славу. За мною йдіть, хто край свій любить!
З цими словами кинув Щербій свою вояцьку зброю у холодні хвилі Черемоша, зняв шапку з голови і гордо й сміливо кинувся у бистрину. Без вагання кинулись за своїм ватажком вірні його побратими.
Здивувались татари цій сміливості та й пішли назад руйнувати місто. Запалили оселі і разом з димом послався дух смерті по цілому краю. Настала ніч, і вогнища палали всюди, куди сягне людське око. А коли настав другий день і зійшло сонце, то побачили лихі загарбники на високій скелі диво. На верховині скелі, з якої вчора кинувся Щербій у воду з своїми побратимами, велично здіймалася кам’яна голова — голова сміливого ватажка буковинців. Татари жахнулися і несамовито кинулись тікати від Черемошевих скель.
Згодом, коли у зруйновані селища повернулись засмучені мешканці, то знайшли собі втіху у вічній пам’ятці про козака Щербія, яку лишив по собі їх хоробрий оборонець. І ця славна пам’ять і досі через цілі покоління передається з уст в уста і дійшла такою ж свіжою, хвилюючою до нашого часу.