Фонтан сліз Бахчисарайського палацу

Грізним і лютим був хан. Нікого він не щадив, нікого не жалів. Сильним був хан, але сила його поступалася перед жорстокістю. Кровожерливий хан прийшов до трону через гори трупів. Він наказав вирізати усіх хлопчиків свого роду, навіть найменших, щоб ніхто і не мріяв про владу, поки він живий.
Коли хан вчиняв завойовницькі набіги, горіла земля, залишався попіл. Ні сльози людські, ні благання не зворушували його серце, він впивався кров’ю своїх жертв. Тремтіли люди, страх біг попереду його імені.
— Ну і нехай біжить, — казав хан, — це добре, коли бояться… Влада і слава замінили йому все: і любов, і ласку. І навіть гроші не любив він так, як славу і владу.
Якою не є людина, а без серця не буває. Хай воно кам’яне, хай залізне. Постукаєш в камінь — камінь відгукнеться. Постукаєш в залізо — залізо продзвенить. А в народі говорили — у хана нема серця. Замість серця у нього — жмут шерсті. Постукаєш у жмут шерсті — яку відповідь матимеш? Хіба почує що-небудь таке серце? Анічогісінько.
Та не втримати бігу часу, і приходить до людини Старість. Постарів і хан. Ослабло його серце, і увійшла в нього любов. Поросле шерстю серце хана стало людським, вразливим.
Якось у гарем до старого хана привезли невільницю — маленьку худеньку дівчину. її звали Деляре. Привів її головний євнух, показав хану, навіть зацмокав від захоплення, розхвалюючи невільницю.
Деляре не зігріла ласкою і любов’ю старого хана, та він щиро покохав її. І вперше за довге своє життя відчув, що серце може боліти, може страждати, радіти, що серце — живе.
Не судилося Деляре прожити довго. Зачахла в неволі, як ніжна квітка без сонця. Сповнене тугою серце хана заплакало кров’ю. Зрозумів він, як важко буває людському серцю.
Покликав хан майстра іранця Омера і наказав йому:
— Зроби так, щоб камінь через віки проніс моє горе, щоб камінь заплакав, як плаче серце.
Майстер спитав:
— Дівчина була гарною?
— Ти майже нічого не знаєш про неї, — відповів хан. — Вона була молодою, прекрасною, як сонце, тендітною, як лань, лагідною, як голубка, доброю, як мати, ніжною, як світанок, ласкавою, як дитя.
Довго слухав Омер і міркував: як з каменя зробити людську сльозу?
— Що можна видавити з каменя? — сказав він хану. — Мовчить камінь. Але якщо навіть твоє серце заплакало, то заплаче й камінь. Якщо є душа в тебе, мусить бути душа і в каменя. Ти хочеш сльозу свою відтворити на камені? Гаразд, я виконаю твоє бажання. Камінь заплаче. Він розкаже і про моє горе. Про горе майстра Омера. Люди дізнаються, якими бувають чоловічі сльози. Я скажу тобі правду. Ти забрав у мене все, чим жила моя душа. Рідну землю, сім’ю, ім’я, честь. Моїх сліз ніхто не бачив. Я плакав кров’ю серця! Тепер люди побачать ці сльози. Кам’яні сльози. Це будуть пекучі чоловічі сльози. Про твоє кохання і моє життя.
На мармуровій плиті вирізьбив Омер пелюстку квітки, одну, другу… А в середині квітки вирізьбив людське око, з якого повільно-повільно скочується, як по щоці, з чашечки в чашечку, важка чоловіча сльоза, не вщухаючи ні вдень, ні вночі.
І ще вирізьбив Омер слимака — символ сумніву. Він знав, що сумнів гнітить ханову душу: для чого потрібне було йому усе його життя — радість і сум, любов і ненависть, усі людські почуття?
Стоїть і понині фонтан у Бахчисарайському палаці і плаче, плаче день і ніч…
Так проніс Омер через віки любов і горе, життя і смерть юної Деляре, свої страждання і сльози…

Словацький у Верхівцях

У Верхівцях на Поділлі, в маєтку Михальських, гостював поет Юліуш Словацький. Розкішний парк, квіти і тінисті алеї заспокоювали на часинку неспокійну і вразливу душу поета. Тут набирався він свіжих сил.
У надвечірню пору в альтанці біля чистого джерела Юліуш просиджував на розмовах із дочкою власника маєтку Юлінкою. Якось заговорив поет:
— Панно Юлінко! Чи не каже вам ваше серце, що ми вдвох чимось близькі і повинні однаково дивитися на життя. Ви — Юлінка, а я — Юліуш…
— Так, звучить це досить мило,— засміялася щиро Юлінка.
— Юлінко! Хотів би саме з вами послухати, як тутешні дівчата співають народні пісні. В цих піснях відчуваю велику красу та ще щось більше…
— Добре, запросимо, але треба на це дозволу мого татка.
Через два дні до альтанки в парку привели двох сільських дівчат. Вони залякані стояли, бо не знали чого їх сюди привели. Коли ж сказали їм заспівати, то не зразу ж розкріпачилася їх душа до того співу.
Що і як там було далі, які розмови між Юліушем і Юлінкою, то ніхто вже не відає. Але й сьогодні у Верхівці, де прогулювалися Словацький з Юлінкою, називають люди Джерело Юлінки.

Дівичів

Зразу ж за селом Старою Ушицею, біля самої річки Ушиці, під горою розкинувся невеличкий чагарничок і фруктовий садочок. Саме в цьому місці колись зустрічалася дівчина із своїм коханим. Та він був у неї не один. Вона покохала всією душею двох молодих юнаків. Серце її розкраялось на дві половини, її щирого кохання вистачало на двох. Вони її дуже любили. Але ж треба було коли-небудь вирвати із серця одного із них, тому що вже й по селу почали ходити плітки про дівку-плутовку.
Зібралися вони втрьох в тому садочку, а дівчина й каже:
— Хто швидше вибіжить на цю гору, той і буде моїм чоловіком.
Змагання почалося. Оба вони вибігли на гору і від перевтоми одержали розрив серця. З нею в ту ж хвилину сталося те ж саме. І з тієї пори це місце називають Дівичів.

Чому коням поставили фігуру?

Над Серетом, недалеко села Петрикова, стоїть кам’яна фігура. На її верху зображено двох коней. Жодного напису на тій фігурі. Хто проходить коло неї, зупиняється. Дехто дивується, дехто всміхається, бо вже рідко тваринам ставлять пам’ятники. І розповідають про ту фігуру…
У селі Острові жив пан Баваровський, великі мав маєтки, багато грошей, плавав у розкошах, як вареники у маслі. Казав він часто запрягати гарних коней у бричку і сам, без наймита виїздив у гості. Або заглядав у корчму, що стояла під Петриками.
Якось той пан засидівся у корчмі до пізньої ночі, випив добренько. Ніч була темна, хоч очі повибирай. І ніч темна, і панові в голові потемніло. їде ото бричкою пан понад річкою Серетом додому і заїхав у видолок, де бідняки камінь лупали. Зачепилася бричка за великий камінь, що стояв сторчаком, коні рвуться — і ні сюди, ні туди, ні взад, ні вперед. Налякався пан, волосся стало дибом на голові, душа аж в п’яти лізла, з чола сто потів потекло. Вже він ні живий ні мертвий. А в страху великі очі. Вийти з брички побоявся, бо не одному селянинові залляв сала за шкіру, то думав, що змова яка тих хлопів проти нього.
— А може, розбишаки які хочуть гроші забрати? — злякався пан.
— Ні, то нечиста сила!
— О святий Антоній, прости мені грішному,— застогнав пан.
Довго ті коні моцувалися, заки виїхали. Приїхав пан в Острів ледве
теплий, відлежав два тижні хворий. І вирішив на тому місці, де попав у блуд і перелякався, поставити пам’ятник своїм коням, які витягли його з біди.

Печерська церква Пресвятої Богородиці

Був у варязькій землі князь Африкан, брат того Якуна, що в утечі згубив золотом тканий жупан, коли вів війну з Ярославом проти лютого Мстислава. В цього Африкана були два сини: Фріянд і Шимон.
По смерті брата Якун вигнав обох небожів із їхніх володінь. І прийшов Шимон до нашого правовірного князя Ярослава. Він прийняв його, тримав у пошані і віддав своєму синові Всеволодові, зробивши його старшиною при цьому князі. Й прийняв Шимон велику владу від Всеволода. А причина його любові до святого монастиря Печерського ось яка.
В часи князювання Ізяслава в Києві прийшли половці на Руську землю, і Ярославовичі: Ізяслав, Святослав і Всеволод пішли їм назустріч. З князями був і цей Шимон. Коли ж прийшли вони до святого Антонія для молитви та благословіння, старик розкрив свої праведні уста і ясно оповідав їм про загибель, що ждала їх. А цей варяг упав у ноги старому і молив, щоб зберегтись йому від такої біди. І сказав йому блаженний:
– Мій сину! Багато впаде од вістря меча, і коли ви побіжите від ваших супостатів, будуть топтати вас, наносити вам рани, топити в воді. Але ти врятуєшся і будеш покладений в церкві, що тут побудується.
І ось на Альті вступили в бій дружини, і з Божого гніву переможені були християни і втекли; їхні воєводи з великою силою вояків упали в битві. Тут же, серед них, лежав і поранений Шимон. Він поглянув на небо і побачив церкву, превелику, яку й перед тим уже бачив на морі. І згадав він слова Спасителя, і сказав: “Господи! Визволь мене від цієї гіркої смерті молитвами твоєї Матері та преподобних Антона і Теодосія”. І ось зненацька якась сила вирвала його з оточення мерців: він вигоївся з ран і всіх своїх застав цілими та здоровими. Тоді, прийшовши до блаженного, почав оповідати дивні речі:
– Мій батько Африкан, – говорив він, – зробив хрест з мальовничим зображенням богочоловічої подоби Христової, нової роботи, як шанують латиняни, великості на три лікті. Віддаючи пошану цьому зображенню, мій батько поклав на крижі його пояс, тягарем 50 гривень золота, і на голову золотий вінок. Коли ж мій дядько Якун вигнав мене з моїх володінь, я взяв пояс з Ісуса й вінок з його голови. А він, звернувшись до мене, сказав: “Ніколи не клади цього вінка на свою голову, а неси його на приготовлене для нього місце, де побудується преподобним церква в ім’я Моєї Матері. Віддай його в руки цьому преподобному, щоб він почепив його над моїм жертовником”. Я упав, заціпенівши зі страху, і лежав, як умерлий. Вставши, я похапцем увійшов на корабель. І коли ми пливли, піднялась велика буря, так що всі впали в розпач за своє життя. І почав я кричати: “Господи, прости мені! Я вмираю тепер за цей пояс – за те, що взяв його від чесного Твого і людиноподібного образу”. І ось побачив я наверху церкву й подумав: що це за церква? І був до нас голос: “Та, яку збудує преподобний в ім’я Божої Матері. Ти бачиш її великість і висоту: якщо виміряти її тим золотим поясом, то завширшки вона буде 20 разів, завдовжки – 30, а у висоту стіни і з верхом 50. У цій церкві ти будеш покладений”. Ми ж усі прославили Бога та втішились великою радістю, що визволились від гіркої смерті. Ось і досі не знав я, де збудується церква, що показалась мені перший раз на морі, і другий раз – така ж щодо великості та краси, коли я лежав при смерті на Альті. І ось тепер почув я з твоїх чесних уст, що я буду покладений в церкві, яка тут збудується.
І витягнувши золотий пояс, він віддав його преподобному Антонієві зі словами:
– Ось міра й основа, а ось вінок; нехай він буде почеплений над святою трапезою.
– Мій сину! Відтепер ти будеш називатися не Шимоном, але Симон буде твоє ім’я.
А закликавши святого Теодосія, він сказав:
– Ось яку церкву хоче побудувати цей Симон.
І віддав в його руки пояс і вінок. Відтоді велику любов мав Симон до святого Теодосія і давав йому багато маєтку на будову монастиря. А ця церква була закладена в 1073 р. за часів правовірного князя Святослава. Сам князь своїми руками почав копати рів, дав сто гривень золота в допомогу блаженному і поклав міру церкви тим золотим поясом відповідно до голосу, почутого з неба на морі.

Захланний Нестор

Село Нестерівці розкинулося у видолинку, сховане від прохолодних вітрів. А позад нього стримить гора, яку звуть Холодною. Там криничка з цілющою водою, з якої випливає річка Нестерівка, права сестриця Серету.
Поселився, повідають, тут колись бідний селянин-втікач Нестор з жоною. Темний бір боявся рубати для поля, бо могли вчути панські посіпаки. Тому оглянув місце і вирішив обробляти схили Холодної. Тяжко бідувала перші часи родина. Родючу землю кошиками носили на гору. Потім двигали воду. Добре ріс хліб, але діставався він тяжким потом. Недоїдали, недопивали обоє, щоб якось вилізти з біди. Перший хліб вселив надію. Перезимувати було з чим, та й переднівку не боялися. Росла господарка, росла сім’я. На троє синів розжилися. Вже і хата, як відданиця, причепурена, і хліви та комори рублені. Худоба ремигає. Що ще треба?
Не було одного в Несторовій хаті — радості та доброти. Скупий був Нестор.
Тим часом нові люди почали тулитися до їх обійстя. Вторували сини Несторові стежки до дочок сусідських. Весілля не справляли, аби дешевше вийшло. Всіх трьох синів віддав Нестор на сторону. Знову один став, як перст. Знову щоднини таскав на плечах у плетеному кошику гній і грунт, який постійно дощі змивали і зносили в долину. Не витримала довго жона, відійшла спокійно до неба. Сини і невістки поховали матір, а батько не мав часу. Тягав воду на поле, як жону спускали в глибоку могилу.
Взяв Нестор наймичку-сиротину, а сам жив на полі і пильнував.
Якось у неділю спускався в долину до хати. На чім світ проклинав наймичку. Бо то йому не те, то йому не так. Вже люди забрали кращі землі у низах, а йому так і лишалася та горінь.
І от заходився Нестор копати на горі криницю. Але не в добру хвилю і без благословення людського почав ту роботу. Кожна п’ядь діставалася з лайкою, прокльонами та наріканнями…
Не витримав добрий Дух Холодної гори, увірвався йому терпець. За все добре той чоловік платив йому злом і прокльонами. Ссав кров із землі, яку проклинав. Зачахла гора, зів’яло все живе на очах. Тут би благати милосердя, але Нестор старий зсувався з розуму, як пес на гречанці. Злапав у руки довбню і зачав гатити по землі, по своїй годувальниці. Гуркав так, що гора від болю і образи котила камінням, а добрий Дух дрижав. А Нестор супроводив ту страшну молотьбу ще страшнішими прокльонами:
— Щоб ти ся завалила! Щоб ти пропала!
— Щоб ти ся запала! Аби тебе шляк трафив!
— Жеби ти скрижаніла!
Як но вимовив старий Нестор останні слова, загримотіла гора Холодна, застогнала — і зледеніла. Закоцяб там захланний Нестор.
Добрий Дух зела і родючості, ображений Нестором, вирвався з Холодної гори, залишив її маловрожайною, передав її Холодним вітрам. Коли ж добрий Дух виходив з гори, то зробив рану в землі, звідки виприснула криничка, а з неї поніс потічок воду до хліборобів, що жили в долині, змив Несторові прокляття. Під горою Холодною називають село Нестерівці, звідки пливе річка Нестерівка. І нагадують ті назви людям, щоб оберігатися звичок захланного Нестора.

Дурна могила

Жили собі в селі Полупанівці бідаки чорні Тодошко і Настя. Вік прожили бездітними, день і ніч робили тяжко, а статків ніяких не мали.
Раз поїхали обоє в Збараж з просом і гречкою на торги.
І добре вторгували. Вертають додому раді-раденькі, і впросив Тодошко жінку заїхати до корчми «Веселої». Чи довго був, чи ні, але вийшов відти Тодошко таки веселенький. Гейкнув на коні, і потягнулися додому. Від’їхали пару метрів, і зачав хлоп пісні співати та хвалитися розумом. Настя вже його і лупить по крижах, але ніц не помогло. Тим часом кобилиці сухі, як терлиці, звернули з дороги у фосу і скубали вигорілі корінці трави.
Спинилася сварка з піснями тоді, як затріщав віз, зачепився за якесь залізо. Зліз Тодошко з воза і зачав обмацувати навпомацки. Велика ручка якась застрягла в землі і не вилізала. Тож Тодошко порпав землю якимось патиком. Жінка не втерпіла і сама пішла додому пішки. А Тодошко розпряг коней і пустив попасом по фосі, а сам порпав то залізо. Вже світало, як бідак докопав до залізної пачки і добре намоцувався, поки викотив наверх.
Сіріло ранком. І хлоп зобачив в стінці тої пачки замкову дірку.
— Каса?!
У голові його замакітрилось, і думав тепер, як витягти ту касу на віз. Стягнув гнійниці, кульпак і взявся тягти ту пачку по дошці. Впрів, як миш, а таки запхав кляту. Опанчею вкрив знахідку. І пішов по коні. Оглянувся, бо воно і стіни мають вуха. Кожний виставить ті песячі сліпи і все хоче знати.
Жінка ще спала. По-злодійськи під’їхав до стодоли і знов по гнійниці зіпхав касу за двері. Обматуляв у кутку її житним притерком і старими лахами і пішов спати… По обіді, як жінка пішла в поле, дістав сокиру, старий покавальцьований майзель і гримав у стодолі до вечора. Від жінки ховався, бо знав її довгий язик і ще сам не знав, що там лежить в тій пачці. Вже пальці пообдирав, гулі понабивав. Аж на третій день відчинилися дверцята. Тремтів всім тілом. Тодошко витягнув на світ Божий те, що там лежало: тут була царська золота корона, осипана камінцями-самоцвітами.
Вчув він голос жінки і хутко все сховав назад. А на другий день відбив один зуб від корони і пішов з ним до крамаря. Той вхопив золото, спробував на зуб і відрахував купу грошей. Додому вернувся Тодошко на новім возі з годованими конятами. Жінка випитувала, де взяв гроші, а він сміявся і казав, що знайшов. Не раз ще носив Тодошко кусочки з корони до шинкаря і зажив багачем. Всі випитують тайну ту, але жінка нічого не знає і аж сичить щодня на чоловіка. Дійшло, що перестала їсти варити і прати з хлопа. Тодошко був добрий і несмілий, то в корчму не ходив часто, бо боявся сп’яна виказати себе. Мав великі гроші, а ходив обдертим дідом, брудним і голодним. А Настя крутиться, мало її шляк не трафить, коло чоловіка і щодень якусь пакість придумує. То шило запхає в ліжко, то на лаві лишить залізко гаряче під шматою.
Дійшов хлоп до відчаю і в один день сказав жінці про своє добро. Показав корону. Зажили мирно. Але чи то довго в хаті до сварки? Щось не вгодила Настя, і вже горшки летять на бідну голову. Певно, припасував Тодошко на той раз жінці добре, бо лемент зняла на все село. Втекла Настя з хати до сестри і плакала ревно. Зі злості сказала сестрі про золоту корону. Сестра шепнула братовій, та кумі, кума Явдосі, та свасі… Вчула новину сорока і понесла над селом…
Заки кляв Тодошко свою долю і шукав жінку, до хати прийшли бляхарі і наказали вести себе до стодоли. Не ридав Тодошко, як везли касу з двору, сам помагав вкинути на віз. А Настя, як дурна, рвала на собі волосся, кусала руки і перла за возом, аж впала. І вже більше не встала. Тріснуло серце від жалю за золотом.
Поховав Тодошко жінку на горі, навіть файний пам’ятник поставив, щоб люди не обсудили.
А в народі називають ту могилу — Дурною.