Дідова керниця

Було то дуже давно. Далеко було ходити селянам Прошови по воду. Якось раненько прибрів у Прошову сивоголовий дідусь. Злабудав хатину. Задумався дід, бо мав добре серце, над тим, як гнуть люди спину під коромислом з повними коновками, так далеко йдуть по воду. Навесні підійшов до берега, з-під якого ледь-ледь слизила водиця. Розкопав те місце, поглибив, щасливо потрапив на таку водяну жилку, що з неї забурлила вода й потекла потічком. Зрадів дід, обложив джерельце камінням.
Минають дні, віки… А мешканці Прошови йдуть і йдуть до Дідової керниці, до вічного джерела життя й доброти. Йдуть женці з поля — та до керниці, йдуть косарі в поле — п’ють смачну воду. Розповідають, що як змити рани водою з Дідової керниці, то скоро гояться. Оберігає вода і дітей від вроків. А вже як вмитися водою сім разів до схід сонця, то сила прибуває, хвороба не чіпає.
І називають у Прошовій: «Дідова керниця». Добрий слід на землі, кажу вам, не зникає у людській пам’яті.

Камінна голова

Жив собі в мирі та гаразді ґазда Митро з жінкою. Працювали у полі, худібку плекали. Та лихо не спить. Десь на біду внадився той ґазда на Дністер рибу ловити. Набив добре собі руку, то вже й став помалу рибу продавати. А там грошенята завелися. Тільки продасть рибку заліщицьким панкам, так зразу і до шинку заглядає, а рідний дім на вигоні обминає. Вся господарка лягла тягарем на плечі жінки. Там зломилося, там захворіло телятко. Смуток в хаті, діти занедбані, жіноче серце давить біль чоловічої зради.
— А знаєте, тітонько, не хочу вас засмутити, але то правда, йой, бігме, правда, що ваш Митруньо до чужих жінок заглядає. Бо всі кажуть, що любасок завів та мастак в гречку скочити.
— Та не може бути, щоб мій Митро та таким лайдаком став, — перечила жінка, а в душі назрівала буря.
— Не вірите!? Підіть ввечері під вікна до тої осоружної Олени, то побачите, які ваш Митруньо гульбища справляє. Та ще й втягнув туди вашу рідну сестричку. То вже все містечко гуде, як в бочці.
Коли ж одного разу жінка побачила на власні очі, то не стрималася, заридала на все подвір’я, коли Митро виїздив з рибою на базар.
— А щоб ти каменем став та й вже не вернувся додому, — благословила ’го тим прокльоном.
Проїхав Митро кусень дороги і звернув попід скалою до Дністра. В той момент обірвалася скала, з гуркотом полетіло каміння і земля — та й присипало Митра з коненятами. А на обриві гори появився профіль людського лиця, що й досі бовваніє, — викапанісінький непутєвий Митро. По дорозі з Печорни до Заліщик над Дністром схилилася гора Зарва, на ній профіль людської голови. Хто не йде, то дивиться й каже:
— Ото голова того Митра, що за горівку продав честь і рідну жінку. За те й кара впала на нього від жінчиного прокляття.

Кумина долина

Го-го-го!.. І така оказія буває на людях, бо до тої цноти кожен ласий, як кіт до сира. А-я-я… Самі знаєте. Ото в нас було таке. Якось у Луб’янках, розказували мої вуйко, справляли дуже гучно хрестини.
Що гучно, то гучно. Півсела на тих хрестинах, звичайно, не було, але, щоб не збрехати, з кожної десятої хати таки хтось був і, завважте собі, не з порожніми руками. Та ще й п’ять пар кумів.
То вже того їства було вдосталь, не бракувало й питва. Смакували, веселилися. Проспівали всі коломийки, які знали, а далі як розійшлися на всі заставки, то пороли сороміцькі пісні, аж вуха в’янули. Кажу вам, аж хата ходила.
А тітка Марта, повитуха, хоч сиділа коло порога, а перепустила через зуби всіх молодиць у Луб’янках. Мучилася, що не могла нічого сказати про найстарших кумів, Василя та Голену, бо були з третього села. Рум’яна молодичка Голена приїхала без чоловіка, хворів довго. Та й Василеві нічого не бракувало. Жінка його з малою дитиною, то приїхав сам.
Вночі гості порозходилися додому. Поїхали саньми і Василь з Голеною. Їхали через Луб’янецький ліс, сани порипували по снігу. І стався між ними гріх… В ту хвилю запалася під ними земля. І обоє куми, як були з саньми і конєтами, пропали. Тільки стала на тім місці яма, яку називають Кумина долина. Бо, знаєте, коли кумувати, то не можна грішити, бо щоб той гріх не впав на дитину. То за кумів вибирають статечних і чесних людей.

Легенди села Зарубинці

Село Зарубинці дуже давнє: перші згадки у 1096 році. Тут було колись велике місто, стояла сигнальна вежа, з якої видивлялись татар і підпалювали смолу, сигналізуючи про напад. Друга така вежа була в Івані (Ржищів). На місці Зарубинців дуже високі гори.
Кажуть, в ясну погоду з Батуриної гори можна побачити Лавру. В садах, котрі не були затоплені (мається на увазі Київське водосховище), збереглися Змійові вали.
Колись в урочищі Монастирьок був козацький монастир, в якому стояла залога. Під час нападу татар всіх козаків та ченців було вирубано до ноги. Лишився один козак Батура. Його оточили на горі татари і він, щоб не здатися в полон, сам себе зарубав. На горі похований він, його кінь, зброя і собачка. Перед самою революцією на горі копали пани, викопували зброю, кістки, все це пакували і кудись вивозили. До того, як затопили село, на могилі стояв великий кам’яний хрест, але, коли село виселяли, його хотіли забрати в музей у Переяслав, та впустили з гори. Він ударився об лід і розбився.
Під Батуриною горою було польське і козацьке кладовище. Козаків клали головами на захід, а поляків упоперек – з півночі на південь.
За Зарубинецькими садами було поле, яке звалося “Церковище”. Там колись були церкви, кажуть, що там було викопано багато скарбів, і ще є. У чотирьох місцях викопали кахлі. Дуже глибоко знайшли городище з прямими вулицями, а в хатах круглі печі.
Казали, що колись у цих місцях був город Заруб, що тягся аж до Канева. Пізніше стояло сім монастирів, деякі були ще й до революції; зі 170 хат у Зарубинцях 60 належало монастирям. Ставили монастирі на благополучних місцях.
Недалеко від Церковища в ярах люди знаходили печери. Старі люди казали, що там був підземний монастир, де ченці ховалися від татар. Люди ходили туди зі свічками, доходили до тяжких залізних дверей з багатьма замками, але далі йти боялись. Кажуть, ніби хтось там знаходив скарби, але найбільший скарб там не знайдено, хоч він десь у печерах є. В одній з таких печер у Чернечому урочищі ховалися гайдамаки, вони той скарб і заховали. Ще старі люди казали, що десь був підземний хід через Дніпро, але його тепер затопили, попідтоплювало і ще деякі печери, ті, котрі ближче до Дніпра.

Щоб ти потрапив на Серп’яжин 
шлях

В одній державі, в далекій країні, цар мав дуже гарну царівну, та велику чаклунку, з якою не міг дати собі ради; робила йому тисячу прикростей: зачаклувала його рідних, військо і увесь народ. Нещасливий цар пішов до однієї ворожки питатись, що треба зробити, щоб його дочка не була така лиха, така вигадлива. Ворожка відповіла йому, що треба видати її заміж, а хоч і тоді вона буде однакова, все-таки менше дошкулить народові й батькові, бо за них чоловік відбуватиме покуту.

Цар вернувся з цією відповіддю додому та, знайшовши відповідну пору, з’ясував дочці потребу вийти заміж; коли батько дуже наполягав, дочка, нарешті, відповіла, що вийде заміж, але тільки за такого лицаря, що приїхав би до неї на коні не більшому ніж на два лікті від землі і підняв би серп, який вона навмисне звелить зробити для свого нареченого. І справді веліла зібрати все в країні залізо і викувала з нього такий серп, що, аби його підняти, треба було сто чоловік, а ще стільки, щоб ним можна було жати.

Заплакав старий цар і послав своїх послів у різні кінці світу шукати для дочки чоловіка, якого вона бажала мати. Посли ходили довго по світу даремно. Нарешті, заходять до однієї корчми, де застали декілька людей. Там, напившись і поївши, взяли кварту горілки і почали частувати присутніх, розпитуючи, чи не бачили, чи не чули де такого силача, котрий підняв би його й жав би таким серпом, який ледве підніме сто чоловік. Один із присутніх, людина без руки, каже:

– Так, я знаю одного селянина, що має сина; уже тепер він дорослий козак, бо вже з двадцять років минуло, як він, хоч лазив іще на ногах і руках по землі, а я вже був досить великий і хотів забрати в нього якусь цяцьку, то зловив мене за руку, та здушив, немов муху, і відірвав мені її. Потім, коли він виростав, то виробляв дивні речі. Поміркуйте лише собі, що то за сила. Одного разу ввійшов до корчми та звелів подати горілки. Жид запитав його, чи має гроші, а коли силач не відповів на це і жид не дав горілки, він узяв одне барильце горілки під ліву руку, друге під праву й пішов із корчми, а коли хазяїн хотів затримати, то копнув його ногою так, що той, ударившись об корчму, повалив її і помер.

Почувши це, посли не шкодували вже жодних видатків; купували горілку, пиво, мед, рибу й усе, що було в корчмі, щоб довідатись, де живе той силач. І довідались, що батько силача живе в Каневі, а сам силач

На канівськім ринку
Грається в свинку.

Посли зараз помандрували до Канева; пішли наперед до селянина та, склавши йому багаті дарунки, просили його, щоб дав їм свого сина на чоловіка для царівни. Батько згодився на це. Отже, послали по силача, який прямо сказав, що не хоче знати цієї царівни. Отже почали його просити, а найбільше батько; коли вже надокучив йому умовляннями й погрозами, хлопець дав послам свою ковіньку, кажучи, щоб їхали додому, а за три дні він вибереться в дорогу; але якщо не буде його довго, то нехай піднесуть угору ковіньку, тоді, якщо з’явиться сива хмарка на небі, це означатиме, що він їде вже, а коли з’явиться чорна хмара, це означатиме: ще не вибрався з дому, і нехай пришлють когось довідатись про причину.

Посли від’їхали.

Минуло три дні. Хоч батько наполягав, силач не думав виїжджати. За других три дні прибули знов посли.Силач відповів їм, що не поїде до того часу, поки не привезуть йому портрета царівни; коли й це привезли, силач знов не поїхав, а послам, що прибули, сказав, що не знає, скільки важить серп, отже щоб привезли йому його на показ. Коли й це виконали, тоді силач велів тягнути цей серп із Канева додому по землі, щоб зробити йому дорогу в його подорожі. Посли й на це згодилися. І відтоді зробився в Україні Серп’яжин шлях, так званий тому, що його зробив Серп’яга, тобто величезний серп.Після цього всього силач мусив вибратися в дорогу. Йшлося лише про коня: найсильніший з них не міг підняти його. Отже пригнали цілий табун до вибору. Силач вибрав одного найменшого й найпоганішого в ньому, бо мав зросту більшого, аніж два лікті від землі, і на ньому рушив у дорогу.Посли повернулись – піднесли ковіньку вгору і вже не чорна хмара, сива з’явилася хмарка. Запанувала радість у всьому царстві, почали готуватись до весілля. Приїхав, нарешті, й силач на своєму коді: узявши той серп, зжав ним лан жита, але по роботі сказав, що не хоче ані царства, ані царівни.Марно прохали його цар і народ; марно царівна робила все, щоб заполучити його; він не хотів і не хотів її.

Тоді розгніваний цар повелів зітнути йому голову, а тіло відіслати до Канева на більший жаль батькові, що мав сина, який не хотів царівни за жінку і царства в придане.

Дівоча гора

Була у нас вродлива дівчина, і в неї дуже хлопці закохувалися. А два хлопці, як дуби! Так їй сподобалися, що сама не знала, за котрого вийти заміж. А хлопці були собі добрі приятелі, ніколи не сварилися, тільки приходили до дівчини та й очікували: котрого собі вибере. А вона колись говорить їм:
— Я вас обох однаково кохаю, але за двох заміж вийти не можу…
На ті слова обидва застановились.
— Та вже ж так, — каже перший.
— Виходить, що так, — доповнив другий.
А вона їм:
— Підемо до Теребовлі, а потім як буде, так буде…
Так і зробили. Дівчина вийшла на високу скалу та й кличе:
— Хто з вас скоріше до мене видряпається, той буде мій!
Гей, як не скочуть хлопці, як не почнуть дертися на скалу. Та що з того, коли обидва разом прибули до дівчини. У ту хвилину під ними запалася земля — і всі троє влетіли у яму, де їх присипало. З того часу на тому місці почало бити чисте джерело, а люди обсадили його вербами і назвали той горб Дівоча гора.

Святе озеро

Пішла жінка з дочкою до церкви та десь по дорозі забарилася – давай бігти. Прибігла до церкви, а дзвін на дзвіниці: «Бам-м-м!»
Жінка з переляку як спіткнеться об поріг. Так і полетіла носом на підлогу. Встала: «А щоб ти провалився!» – каже.
А дзвін був на церкві, тож як почав провалюватися в землю, під водою опинилася і церква, і всі, хто в ній був. Так і стало на тому місці озеро, що зветься тепер Святим. А дзвін, що був на церкві, в той день, коли вона пішла під воду, дзвонить і тепер. Тільки що під водою та не дуже чути.
Морс