Дівоча гора

Була у нас вродлива дівчина, і в неї дуже хлопці закохувалися. А два хлопці, як дуби! Так їй сподобалися, що сама не знала, за котрого вийти заміж. А хлопці були собі добрі приятелі, ніколи не сварилися, тільки приходили до дівчини та й очікували: котрого собі вибере. А вона колись говорить їм:
— Я вас обох однаково кохаю, але за двох заміж вийти не можу…
На ті слова обидва застановились.
— Та вже ж так, — каже перший.
— Виходить, що так, — доповнив другий.
А вона їм:
— Підемо до Теребовлі, а потім як буде, так буде…
Так і зробили. Дівчина вийшла на високу скалу та й кличе:
— Хто з вас скоріше до мене видряпається, той буде мій!
Гей, як не скочуть хлопці, як не почнуть дертися на скалу. Та що з того, коли обидва разом прибули до дівчини. У ту хвилину під ними запалася земля — і всі троє влетіли у яму, де їх присипало. З того часу на тому місці почало бити чисте джерело, а люди обсадили його вербами і назвали той горб Дівоча гора.

Святе озеро

Пішла жінка з дочкою до церкви та десь по дорозі забарилася – давай бігти. Прибігла до церкви, а дзвін на дзвіниці: «Бам-м-м!»
Жінка з переляку як спіткнеться об поріг. Так і полетіла носом на підлогу. Встала: «А щоб ти провалився!» – каже.
А дзвін був на церкві, тож як почав провалюватися в землю, під водою опинилася і церква, і всі, хто в ній був. Так і стало на тому місці озеро, що зветься тепер Святим. А дзвін, що був на церкві, в той день, коли вона пішла під воду, дзвонить і тепер. Тільки що під водою та не дуже чути.
Морс

Дівич-гора

За татарського лихоліття в Сахнівці був пастух, що тішився місцевою пошаною. У пастуха була дочка-красуня. Одного разу мешканці Сахнівки схвилювалися страшенно звісткою вартових людей про напад татар; покинувши польові роботи, сахнівці пішли боронити свою домівку. На звістку про напад татар дочка пастуха поспішила назустріч батькові й потрапила в татарський полон. Тим часом мешканцям удалося прогнати орду. Вони погнались за тим, хто полонив дівчину-красуню, а він, не можучи взяти її з собою, заколов її і лишив своїм переслідувачам. Сумна звістка про втрату доньки дійшла до батька. Убиту красуню поховали на тому самому місці, де знайшли її. Засмучений батько перший кинув жменю землі на могилу дочки, кажучи, що кожна жінка села, якщо хоче, щоб її худоба була так само гарна, як його череда, зобов’язана щодня, виганяючи свою худобу в поле, кидати по жмені землі на могилу дівчини. З пошани до старого пастуха виконували свято його заповіт. Оповідання передавалося з роду в рід, могила росла й утворила Дівич-гору.

Село Ленківці

Недалеко від Ленківців, що розкинулись над сивим Дністром, є химерної форми горб. Всі звуть його Бабою.
Давним-давно стояв тут замок. Жила в ньому одна стара і дуже скупа багачка із своїми слугами. Звали ту багачку бабою Ленкою, а слуг її – ленківцями. В тої багачки та була дуже файна дочка. Личко мала до сонечка весняного подібне, а очі великі та сині-сині, як барвінок. Де, бувало, пройде, то мов весною навкруг повіє, а заспіває, то аж Дністер бурхливий затихне.
За добре серце і чарівну вроду люди любили красуню. А надто вже один бідний наймит, високий та ставний парубок. Але Ленка хотіла мати собі багатого зятя і готувала для дочки з срібла-золота посаг. Від того посагу кам’яні склепи в підземеллях її замку вже тріщали. Всі знали: заховані срібла-золота скарби – то сльози і кров людські.
В неділю зранку, коли білий, як молоко, туман клубочився над Дністром, парубок як завжди ждав дівчину в придністровському яру. Ждав-ждав, а вона не приходила. Невже забула? А може, занедужала?! Тоді вирішив піти в замок – і тут все зрозумів: то баба Ленка вже десь вивідала про їх таємне кохання і звеліла прив’язати дочку за коси до воза. Парубок визволив її з того полону і дівчина повела його до мами. Але багачка мала собаче серце і її байдуже було до щастя і долі молодих людей.
– Ха-ха-ха! – аж зареготала вона, уздрівши поруч дочки убогого наймита, – зять з пустою торбою!.. Торбарю нещасний, викинь собі з голови мою дівчину… Вона достойна багатого жениха, а не такого голодранця, як ти! Чим ти її нагодуєш, коли сам голодний ходиш?!
Ми молоді і маємо силу в руках, – в один голос відповіли, обнявшись, хлопець і дівчина, – і щось собі заробимо на прожиття, іншого посагу не хочемо!
– Ага, так ось як! – аж присіла від гніву баба Ленка, і, щось подумавши, раптом додала:
– Добре, хай буде по-вашому… Як зумієте насипати обоє за цю ніч на моєму обійсті такий горб, щоб з нього можна буде бачити на сто миль кругом, то справлю вам весілля.
Думала, що це зупинить. Але хлопець і дівчина любились по-справжньому. То ж готові були у вогонь і воду скочити, аби разом бути! Цілісіньку ніч носили й носили в поті чола землю й насипали гору. Вже та гора досягла такої височини, як того хотіла Ленка, та не витримали молодята кривавого поту, впали знесилені перед самим сходом сонця на її вершину і, обнявшись, заснули навіки…
Тільки квіти стебла похилили з горя низько, а в Дністрі легенькі хвилі задзвеніли сумно.
А в цей час прокинулась зі сну багачка Ленка, протерла очі – аж перед нею височенний горб стоїть. Вилізла вона на нього, щоб глянути навкруги, уздріла замучених молодят та так і закам’яніла за вчинену кривду.
Відтоді люди і назвали той горб Бабою, а село, що заснувалось поруч, Ленківцями — за ім’ям його перших поселенців. В темних підземеллях того горба і досі заховані незліченні золоті скарби, але докопатись до них ще нікому не вдалось.

Долина червоних маків

За нашим селом Шилами колись буяв розлогий степ. Щоранку вівчар піснею звеселяв і радував степ. Цей голос пісні кликав кохану дівчину вівчаря. Вона крадькома від злого батька приносила вівчареві їжу. Була щасливою у пестощах і розмовах з хлопцем.
Одного дня не прийшла вівчарева наречена. Не прийшла вона і завтра, не прийшла і позавтра. Засумував хлопець, грав-вигравав, виспівував свої співаночки, викликав свою кохану. А її все не було. Запитав вівчар у степу, чому не приходить кохана. Та той лиш тяжко зітхнув і похилив трави. Запитав він у сонечка, а воно пустило ненароком світлий промінець та й сховалося за хмару. Вівці теж збились докупки. Сумно у степу, сум важкий ліг на душу хлопця. Довго ходив вівчар, знову виспівував, йшов і йшов, а степ тихо відхиляв трави. Сонечко вигляне і сховається, вигляне і сховається.
Його кохана була покарана лихим батьком, багачем. Не вільно було їй ходити у степ. І затужила вона. Просять їсти — не йде. Плакала, тужила, а пісня коханого ще більше краяла серце. Наостанку просила лиш, щоб поховали її у розлогому степу серед запашних трав. Очі карі були вже безводні, бо висохли з горя. Вже сліз і не було. Та й умерла у журбі із словами кохання на устах. Припав вівчар до неї, поцілував, взяв на руки і поніс по тих місцях, де кохались вони. А зранене серце стікало кров’ю. Кожен кривавий слід палав за ним вогняними барвами. Зачервоніло скрізь по долині… І зросли по тих слідах червоні маки.
Там, де колись був розлогий степ, тепер Долина Червоних Маків.

Річка Либідь

Річка Либідь пішла від сліз Либеді, дочки якогось київського князя. Вона була чудова, як травневе сонце. З усіх країв світу з’їжджались молоді лицарі, князі й королевичі просити її руки. Та княжна й знати, й чути не хотіла про весілля. «Не піду, та й годі!» – казала вона всім.
Лицарі й королевичі хотіли звабити княжну своїм багатством, хоробрістю; не один поклав голову, щоб сподобатися, та ніщо не помагало. Королевичі порадились між собою, здвигнули плечима, припоясали булатні мечі, сіли на своїх вірних коней і роз’їхалися. Пусто й сумно зробилося в княжому палаці: не стало хоробрих лицарів, ні прекрасних королевичів. Княжна, як горличка в клітці, сиділа в своєму опустілому теремі; може, й хотіла б, щоб хтось приїхав, та ніхто не показувався.
Пройшло так кілька літ. Помер князь, настав другий. Княжна мусила вибратись із палацу. Вона побудувала собі хатку за Києвом на горі й жила в ній одним одненька. Сумним-сумним було молодій дівчині чернече життя. Дні й ночі вона плакала. З цих сліз і пішов струмочок, який і називається Либеддю. Гора, на якій жила княжна, зветься тепер Дівич-Горою…

Деренівка

До села Деренівки належить нива “Селиська”. Переказ оповідає, що на цьому місці була колись оселя, яку турки й татари цілком зруйнували, а її мешканців забрали в ясир. Між бранцями була дуже гарна дівчина, що трапила в руки одного паші, який віддав її в дружини своєму синові, на ймення Дерен. Переодягнена в турецький одяг, дівчина встигла втекти з полону, а молодий Дерен пустився в погоню за нею. Нарешті він спіймав її, але, що кохав її щиро, послухав її прохання, не вернувся до Туреччини, але помандрував далі з дівчиною як її щирий опікун. Дійшовши до місця, де колись було її родинне село, збудував близько його руїни дерев’яний дімок і, прийнявши християнську віру, одружився з дівчиною і став засновником нової оселі, що від нього отримала назву Деренівка.