Чому коням поставили фігуру?

Над Серетом, недалеко села Петрикова, стоїть кам’яна фігура. На її верху зображено двох коней. Жодного напису на тій фігурі. Хто проходить коло неї, зупиняється. Дехто дивується, дехто всміхається, бо вже рідко тваринам ставлять пам’ятники. І розповідають про ту фігуру…
У селі Острові жив пан Баваровський, великі мав маєтки, багато грошей, плавав у розкошах, як вареники у маслі. Казав він часто запрягати гарних коней у бричку і сам, без наймита виїздив у гості. Або заглядав у корчму, що стояла під Петриками.
Якось той пан засидівся у корчмі до пізньої ночі, випив добренько. Ніч була темна, хоч очі повибирай. І ніч темна, і панові в голові потемніло. їде ото бричкою пан понад річкою Серетом додому і заїхав у видолок, де бідняки камінь лупали. Зачепилася бричка за великий камінь, що стояв сторчаком, коні рвуться — і ні сюди, ні туди, ні взад, ні вперед. Налякався пан, волосся стало дибом на голові, душа аж в п’яти лізла, з чола сто потів потекло. Вже він ні живий ні мертвий. А в страху великі очі. Вийти з брички побоявся, бо не одному селянинові залляв сала за шкіру, то думав, що змова яка тих хлопів проти нього.
— А може, розбишаки які хочуть гроші забрати? — злякався пан.
— Ні, то нечиста сила!
— О святий Антоній, прости мені грішному,— застогнав пан.
Довго ті коні моцувалися, заки виїхали. Приїхав пан в Острів ледве
теплий, відлежав два тижні хворий. І вирішив на тому місці, де попав у блуд і перелякався, поставити пам’ятник своїм коням, які витягли його з біди.

Печерська церква Пресвятої Богородиці

Був у варязькій землі князь Африкан, брат того Якуна, що в утечі згубив золотом тканий жупан, коли вів війну з Ярославом проти лютого Мстислава. В цього Африкана були два сини: Фріянд і Шимон.
По смерті брата Якун вигнав обох небожів із їхніх володінь. І прийшов Шимон до нашого правовірного князя Ярослава. Він прийняв його, тримав у пошані і віддав своєму синові Всеволодові, зробивши його старшиною при цьому князі. Й прийняв Шимон велику владу від Всеволода. А причина його любові до святого монастиря Печерського ось яка.
В часи князювання Ізяслава в Києві прийшли половці на Руську землю, і Ярославовичі: Ізяслав, Святослав і Всеволод пішли їм назустріч. З князями був і цей Шимон. Коли ж прийшли вони до святого Антонія для молитви та благословіння, старик розкрив свої праведні уста і ясно оповідав їм про загибель, що ждала їх. А цей варяг упав у ноги старому і молив, щоб зберегтись йому від такої біди. І сказав йому блаженний:
– Мій сину! Багато впаде од вістря меча, і коли ви побіжите від ваших супостатів, будуть топтати вас, наносити вам рани, топити в воді. Але ти врятуєшся і будеш покладений в церкві, що тут побудується.
І ось на Альті вступили в бій дружини, і з Божого гніву переможені були християни і втекли; їхні воєводи з великою силою вояків упали в битві. Тут же, серед них, лежав і поранений Шимон. Він поглянув на небо і побачив церкву, превелику, яку й перед тим уже бачив на морі. І згадав він слова Спасителя, і сказав: “Господи! Визволь мене від цієї гіркої смерті молитвами твоєї Матері та преподобних Антона і Теодосія”. І ось зненацька якась сила вирвала його з оточення мерців: він вигоївся з ран і всіх своїх застав цілими та здоровими. Тоді, прийшовши до блаженного, почав оповідати дивні речі:
– Мій батько Африкан, – говорив він, – зробив хрест з мальовничим зображенням богочоловічої подоби Христової, нової роботи, як шанують латиняни, великості на три лікті. Віддаючи пошану цьому зображенню, мій батько поклав на крижі його пояс, тягарем 50 гривень золота, і на голову золотий вінок. Коли ж мій дядько Якун вигнав мене з моїх володінь, я взяв пояс з Ісуса й вінок з його голови. А він, звернувшись до мене, сказав: “Ніколи не клади цього вінка на свою голову, а неси його на приготовлене для нього місце, де побудується преподобним церква в ім’я Моєї Матері. Віддай його в руки цьому преподобному, щоб він почепив його над моїм жертовником”. Я упав, заціпенівши зі страху, і лежав, як умерлий. Вставши, я похапцем увійшов на корабель. І коли ми пливли, піднялась велика буря, так що всі впали в розпач за своє життя. І почав я кричати: “Господи, прости мені! Я вмираю тепер за цей пояс – за те, що взяв його від чесного Твого і людиноподібного образу”. І ось побачив я наверху церкву й подумав: що це за церква? І був до нас голос: “Та, яку збудує преподобний в ім’я Божої Матері. Ти бачиш її великість і висоту: якщо виміряти її тим золотим поясом, то завширшки вона буде 20 разів, завдовжки – 30, а у висоту стіни і з верхом 50. У цій церкві ти будеш покладений”. Ми ж усі прославили Бога та втішились великою радістю, що визволились від гіркої смерті. Ось і досі не знав я, де збудується церква, що показалась мені перший раз на морі, і другий раз – така ж щодо великості та краси, коли я лежав при смерті на Альті. І ось тепер почув я з твоїх чесних уст, що я буду покладений в церкві, яка тут збудується.
І витягнувши золотий пояс, він віддав його преподобному Антонієві зі словами:
– Ось міра й основа, а ось вінок; нехай він буде почеплений над святою трапезою.
– Мій сину! Відтепер ти будеш називатися не Шимоном, але Симон буде твоє ім’я.
А закликавши святого Теодосія, він сказав:
– Ось яку церкву хоче побудувати цей Симон.
І віддав в його руки пояс і вінок. Відтоді велику любов мав Симон до святого Теодосія і давав йому багато маєтку на будову монастиря. А ця церква була закладена в 1073 р. за часів правовірного князя Святослава. Сам князь своїми руками почав копати рів, дав сто гривень золота в допомогу блаженному і поклав міру церкви тим золотим поясом відповідно до голосу, почутого з неба на морі.

Захланний Нестор

Село Нестерівці розкинулося у видолинку, сховане від прохолодних вітрів. А позад нього стримить гора, яку звуть Холодною. Там криничка з цілющою водою, з якої випливає річка Нестерівка, права сестриця Серету.
Поселився, повідають, тут колись бідний селянин-втікач Нестор з жоною. Темний бір боявся рубати для поля, бо могли вчути панські посіпаки. Тому оглянув місце і вирішив обробляти схили Холодної. Тяжко бідувала перші часи родина. Родючу землю кошиками носили на гору. Потім двигали воду. Добре ріс хліб, але діставався він тяжким потом. Недоїдали, недопивали обоє, щоб якось вилізти з біди. Перший хліб вселив надію. Перезимувати було з чим, та й переднівку не боялися. Росла господарка, росла сім’я. На троє синів розжилися. Вже і хата, як відданиця, причепурена, і хліви та комори рублені. Худоба ремигає. Що ще треба?
Не було одного в Несторовій хаті — радості та доброти. Скупий був Нестор.
Тим часом нові люди почали тулитися до їх обійстя. Вторували сини Несторові стежки до дочок сусідських. Весілля не справляли, аби дешевше вийшло. Всіх трьох синів віддав Нестор на сторону. Знову один став, як перст. Знову щоднини таскав на плечах у плетеному кошику гній і грунт, який постійно дощі змивали і зносили в долину. Не витримала довго жона, відійшла спокійно до неба. Сини і невістки поховали матір, а батько не мав часу. Тягав воду на поле, як жону спускали в глибоку могилу.
Взяв Нестор наймичку-сиротину, а сам жив на полі і пильнував.
Якось у неділю спускався в долину до хати. На чім світ проклинав наймичку. Бо то йому не те, то йому не так. Вже люди забрали кращі землі у низах, а йому так і лишалася та горінь.
І от заходився Нестор копати на горі криницю. Але не в добру хвилю і без благословення людського почав ту роботу. Кожна п’ядь діставалася з лайкою, прокльонами та наріканнями…
Не витримав добрий Дух Холодної гори, увірвався йому терпець. За все добре той чоловік платив йому злом і прокльонами. Ссав кров із землі, яку проклинав. Зачахла гора, зів’яло все живе на очах. Тут би благати милосердя, але Нестор старий зсувався з розуму, як пес на гречанці. Злапав у руки довбню і зачав гатити по землі, по своїй годувальниці. Гуркав так, що гора від болю і образи котила камінням, а добрий Дух дрижав. А Нестор супроводив ту страшну молотьбу ще страшнішими прокльонами:
— Щоб ти ся завалила! Щоб ти пропала!
— Щоб ти ся запала! Аби тебе шляк трафив!
— Жеби ти скрижаніла!
Як но вимовив старий Нестор останні слова, загримотіла гора Холодна, застогнала — і зледеніла. Закоцяб там захланний Нестор.
Добрий Дух зела і родючості, ображений Нестором, вирвався з Холодної гори, залишив її маловрожайною, передав її Холодним вітрам. Коли ж добрий Дух виходив з гори, то зробив рану в землі, звідки виприснула криничка, а з неї поніс потічок воду до хліборобів, що жили в долині, змив Несторові прокляття. Під горою Холодною називають село Нестерівці, звідки пливе річка Нестерівка. І нагадують ті назви людям, щоб оберігатися звичок захланного Нестора.

Дурна могила

Жили собі в селі Полупанівці бідаки чорні Тодошко і Настя. Вік прожили бездітними, день і ніч робили тяжко, а статків ніяких не мали.
Раз поїхали обоє в Збараж з просом і гречкою на торги.
І добре вторгували. Вертають додому раді-раденькі, і впросив Тодошко жінку заїхати до корчми «Веселої». Чи довго був, чи ні, але вийшов відти Тодошко таки веселенький. Гейкнув на коні, і потягнулися додому. Від’їхали пару метрів, і зачав хлоп пісні співати та хвалитися розумом. Настя вже його і лупить по крижах, але ніц не помогло. Тим часом кобилиці сухі, як терлиці, звернули з дороги у фосу і скубали вигорілі корінці трави.
Спинилася сварка з піснями тоді, як затріщав віз, зачепився за якесь залізо. Зліз Тодошко з воза і зачав обмацувати навпомацки. Велика ручка якась застрягла в землі і не вилізала. Тож Тодошко порпав землю якимось патиком. Жінка не втерпіла і сама пішла додому пішки. А Тодошко розпряг коней і пустив попасом по фосі, а сам порпав то залізо. Вже світало, як бідак докопав до залізної пачки і добре намоцувався, поки викотив наверх.
Сіріло ранком. І хлоп зобачив в стінці тої пачки замкову дірку.
— Каса?!
У голові його замакітрилось, і думав тепер, як витягти ту касу на віз. Стягнув гнійниці, кульпак і взявся тягти ту пачку по дошці. Впрів, як миш, а таки запхав кляту. Опанчею вкрив знахідку. І пішов по коні. Оглянувся, бо воно і стіни мають вуха. Кожний виставить ті песячі сліпи і все хоче знати.
Жінка ще спала. По-злодійськи під’їхав до стодоли і знов по гнійниці зіпхав касу за двері. Обматуляв у кутку її житним притерком і старими лахами і пішов спати… По обіді, як жінка пішла в поле, дістав сокиру, старий покавальцьований майзель і гримав у стодолі до вечора. Від жінки ховався, бо знав її довгий язик і ще сам не знав, що там лежить в тій пачці. Вже пальці пообдирав, гулі понабивав. Аж на третій день відчинилися дверцята. Тремтів всім тілом. Тодошко витягнув на світ Божий те, що там лежало: тут була царська золота корона, осипана камінцями-самоцвітами.
Вчув він голос жінки і хутко все сховав назад. А на другий день відбив один зуб від корони і пішов з ним до крамаря. Той вхопив золото, спробував на зуб і відрахував купу грошей. Додому вернувся Тодошко на новім возі з годованими конятами. Жінка випитувала, де взяв гроші, а він сміявся і казав, що знайшов. Не раз ще носив Тодошко кусочки з корони до шинкаря і зажив багачем. Всі випитують тайну ту, але жінка нічого не знає і аж сичить щодня на чоловіка. Дійшло, що перестала їсти варити і прати з хлопа. Тодошко був добрий і несмілий, то в корчму не ходив часто, бо боявся сп’яна виказати себе. Мав великі гроші, а ходив обдертим дідом, брудним і голодним. А Настя крутиться, мало її шляк не трафить, коло чоловіка і щодень якусь пакість придумує. То шило запхає в ліжко, то на лаві лишить залізко гаряче під шматою.
Дійшов хлоп до відчаю і в один день сказав жінці про своє добро. Показав корону. Зажили мирно. Але чи то довго в хаті до сварки? Щось не вгодила Настя, і вже горшки летять на бідну голову. Певно, припасував Тодошко на той раз жінці добре, бо лемент зняла на все село. Втекла Настя з хати до сестри і плакала ревно. Зі злості сказала сестрі про золоту корону. Сестра шепнула братовій, та кумі, кума Явдосі, та свасі… Вчула новину сорока і понесла над селом…
Заки кляв Тодошко свою долю і шукав жінку, до хати прийшли бляхарі і наказали вести себе до стодоли. Не ридав Тодошко, як везли касу з двору, сам помагав вкинути на віз. А Настя, як дурна, рвала на собі волосся, кусала руки і перла за возом, аж впала. І вже більше не встала. Тріснуло серце від жалю за золотом.
Поховав Тодошко жінку на горі, навіть файний пам’ятник поставив, щоб люди не обсудили.
А в народі називають ту могилу — Дурною.

Богатирі

Колись, в дуже давню старину, зійшлись два богатирі: один став по той (лівий) бік Дніпра, а другий по цей, зійшлися та й кричать один другому через Дніпро.
Цей каже:
– Уступи мені місце, я поселюсь зі своїм народом.
А той каже:
– Ні, я заселю цей край, геть звідти!
Тоді богатир з правого берега й каже:
– Коли так, то давай лучче поміряємось силами: хто кого пересилить, того й земля буде.
– Давай, – каже богатир з лівого боку.
Узяли вони, повідколупували із скель каміння однакової ваги, поставили на горі понад Дніпром – той з того боку, а цей з цього, і давай шпурляти. З лівого боку як кинув богатир камінь, він і впав біля цього берега у воду, недалеко від Стрільчої скелі. Тоді з правого боку богатир як шпурнув свій камінь, він і опинився на тім боці, на сухому березі. Тоді богатир з лівого боку й гукає:
– Ну, коли так, то я піду далі, а ти заселяй цю землю.
І пішов богатир далі, а цей заселив народ свій по цім і потім боці. На камені, що з лівого боку, і досі зостався слід, якраз в тім місці, де богатир брався руками; так руки й знать – і пальці, і долоні.

Гнида

Діло це було, ще за запорожців. Приходить раз до запорожців хлоп’я та й проситься, щоб вони прийняли його до себе.
– А що ти в батька та матері робив?
– Свині пас!
– А будеш у нас свині пасти?
– Буду!
– Добре, яке б же йому ймення дати?
Подивилися на нього, а на ньому гнид, наче на свині! Ото зараз і дали йому прізвище Гнида. Химерні людці були…
Живе воно між запорожцями; коли це вийшов від цариці такий лист, щоб не було запорожців:
– Тепер, хлопці, біжіть, хто куди піймає…
Як розійшлися запорожці та й бросили Гниду; так він справив собі шкапіячку, купив віз, набрав повен віз горшків та й повіз у Луспенівку. А в Луспенівці тоді було, може, хат десять, а не більш як п’ятнадцять.
Повіз у Луспенівку та й не продав; везе назад, коли ось назустріч йому сусіль старий запорожець. Давай балакати з ним, давай балакати, та й сказав, де гроші закопані, у якому майдані вони лежать.
Так він під’їхав до майдану, перевернув горшки, забрав суми – та й годі горшки продавати. Купив у Кутуза землі п’ятнадцять тисяч, женивсь та й давай прилатувать на свою землю людей. Оце як їдуть які чумаки або косарі, то він до них:
– Ідіть, – каже, – до мене, у мене степ як дим!
Та так він і набрав людей більш ста сімей та тоді вже і зашороборив.
Ото й діти у нього підросли; три сини в нього було, він їм і землю поділив. Та два ж із них вийшли путні, а один п’яниця. Старий як умер, а він давай гуляти; гуляв-гуляв та догулявсь до того, що й участок свій продав Солосі, оце, де тепер наш Богдар, продав, а сам подавсь у Київ. Навпосля якось приходив, приніс мірку вошів з собою, подививсь та й назад.
Так отакий той Гнида. Старий то ще не забував, де перевернув віз з горшками. Наші батьки балакають, що ще й вони бачили черенки від тих горшків.

Турова круча

Над річкою Трубайлом стоїть висока круча. Вся обросла кучерявим в’язом, а коріння повисло над самою річкою. Дикий хміль почіплявсь за те коріння і колишеться кудлатими жмутками. А внизу вода рине та рине! Оце Турова Круча…то давно, ще до татарського лихоліття, правив Переяславом якийсь князь. Та й був собі той князь стрілець такий, що аби уздрів на око, то вже й його; і кохавсь він у полюванні.
Отож раз поїхав той князь на полювання та й відбився у пущі від своєї челяді. Їде та їде пущею, коли ж дивиться, аж на лощині пасеться стадо турів.Бачить князь тих турів; тільки не дивується на їхні золоті роги, а дивується, що при них стоїть дівчина, така, що усю пущу красою освітила. Поскочив він до неї; а від неї так сяє, що й приступити не можна. Забув князь і про свою челядь, і про те, що заблудив у пущі, вхопила його за серце та чудова краса.
– Дівчино! – рече, – будь моєю жоною!
А вона рече:
– Тоді я буду тобі жоною, як Трубайло назад вернеться.
А князь їй знову:
– Як не згодишся на моє прохання, то я твої тури постріляю.
– Як постріляєш мої тури, то вже більш нічого не стрілятимеш.
Розсердився князь, взяв лук з плеча і почав стріляти золоторогі тури. Сунулись ті тури в пущу, так і виваляли дерево; а князь за ними знай пускає стрілку за стрілкою. Прибігли над Трубайло… а Трубайло тоді був не такий вузенький, як тепер, – прибігли над високу кручу і всі шубовсть у воду! – та й ні один не переплив, усі каменем лягли по дну, аж річку загатили.
Сплеснула тоді дівчина руками:
– Потопив єси моїх золоторогих турів, блукай же тепер по пущі по всі вічні роки!
Отже й блукає, кажуть, той князь до цього часу по пущі і ніяк не знайде свого Переяслава. А Переяслав був уже і в татарських руках, був і в лядських, – чого вже не було з тим Переяславом? – а він не знайде його та й не знайде.
А дівчинині тури лежать і досі каменями в воді, і от прислухайсь: то не вода реве, а ревуть тури глухо з-під води.
Отже, кажуть, буде таке врем’я, що князь приїде на Турову Кручу, повстають тури і підуть шукати собі диких пущ по Україні.