Шила Маріка злату коруну, коруну

Шила Маріка злату коруну, коруну;
Коруна-руна з самого злата золлята.

Продай, Маріко, свому нянькові коруну;
Коруна-руна з самого злата золлята.

Продай, Маріко, своїй матері коруну;
Коруна-руна з самого злата золлята.

Продай, Маріко, свому браткові коруну;
Коруна-руна з самого злата золлята.

родай, Маріко, своїй сестриці коруну;
Коруна-руна з самого злата золлята.

Продай, Маріко, свому милому коруну;
Йому не продам, а й у дармо дам коруну.

Про старого Василя і молоду жінку

Послухайте, любі, милі, як маєте жити,
Аби не йшли в молод-віку в могилоньку гнити.
Бо у нас йа така була — пішла за старого
Та й тут собі полюбила хлопця молодого.
Хлопець ходит, її любит, хлопець ї кохає,
А чоловік на роботі нічого не знає.
Прийде ввечір та й додому: — Пий, жіночко, пива
Та й розкажи, дорогенька, що-с нині робила.
— Не питай ми, чоловіче,— піду до сусіди
Та й так мені у сусіди ціла днина піде.
— Чим ти, моя жінко мила, так сі зцікавила
Та що тобі у сусіди пішла днина ціла?
— Ой там, ой там у сусіди є хлопець гарненький,
Якби-м була не віддала, був би мій миленький.
— Ой жіночко моя люба, та я твій миленький.
— А що з того, чоловіче,— ти вже застаренький!
— Нічо, жіночко, нічого, можна жартувати,
Та коби нам лиш приходив та й гаразд до хати.
Минув рік, минув і другий, третій наступає,
А тут другий під віконцем ходит, зазирає.
— Що ж ти, друже, отут ходиш? — Втекла ми телиця,
А тут мене запросила цися молодиця.
А тут мене запросила, я нічо не знаю,
Бо я цисю молодицю три роки кохаю.
— Іди, іди, чоловіче, та й не обзирайсі,
Більше мені в мої руки та й не попадайсі.
Молодиця молодая, але має школу,
Покидає йа Василя та й любит Николу.
Прийшов Василь, прийшов Василь, а вна затопила,
А він її сі питає: Що ти наробила?
— Василику мій миленький, треба усе знати,
З кого можна, Василику, більше користати.
Василь зуби та й закусив, руки опускає
Та й з кишені він нагана швидко вибирає.
Ой стрілив раз, стрілив другий, вна сі похилила.
— Тепер наша, моя мила, люба сі скінчила.
Молодую молодицю та до гробу везут,
Молодого Василика жандарики ведут.
Ой що тая, люди, люба злого наробила:
Вна в могилу, він у тюрму — та й їх розлучила.
Ой не треба було, милі, так твердо кохати,
Та й не треба в молодої юне життя брати.

У нашого війта рябії онучі

У нашого війта
Рябії онучі,—
Заплакала челядонька
З панщини ідучи.
В нашого окомуна
Волосяні волоки,—
Ідуть люди з панщини,
Беруться під боки.
А в того гицлиська
Все рябії хуста,
Не єдному господарю
Він поробив пусто.

Гей, внадився кіт на чужеє сало

Гей, внадився кіт на чужеє сало,
Доти його носив, доки його стало.
Господар ся приглядає.
Що му сала убуває:
8 «Чом сала немного?»
Чатує на нього.

Стиха засідає, аби го спіймати:
«Хто ту шкоду робить, хочу о тім знати?»
Кіт ся стиха закрадає,
Господар ся підсуває,—
Злапав кота в руки
Та й зв’язав на муки.

— А чи ти то, коте, ходиш, що дві нозі маєш?
Чи ти то до мого сала часто прибуваєш?
Ти то ходиш по затилку,
Підмовляєш мою жінку?
Що тепер думаєш,
Що в руках зостаєш?

— Пусти мене, пане, пусти мя, гетьмане,
Буду тя превозносити, поки мене стане!
На моли буду давати,
В твоєй жінки не бувати,
Пусти ж мя додому,
Не чини сорому!

— Чом же ти перед тім к молитві не брався,
Та нім ти з моєю жоною пізнався?
Тепер тебе та спіймали,
Назад руки ти зв’язали,
Будеш коло впасти,
Що-сь ходив до Насті!

— Та ще ж бо за теє ніде не карали,
Ані по улицях шнуром не лапали.
Буває то у припадку,
Що полюбить гладкий гладку.
Не судять на горло,
Всюди то довольно.

— Перестерігаю більше не бувати,
Щоб тя не піймати, щоб шкірки не зняти!
Буде тебе жалувати
Рідний отець, рідна мати!
Не ходи поночі,
Не шукай немочі!

— Коли-сь мене пустив, не боюся того!
Вшкодив-есь мя мало або і нічого!
Добре твоя жінка знає,
Що мене дуже кохає!
Прийду я потому,
Як не будеш в дому!

Косарі косять, вітрець повіває

Косарі косять, вітрець повіває,
Шовкова трава на коси налягає.
Косіть, косарі, гори і долини,
Щоб було видно до моїй родини.
Ой там мій милий сивим конем грає.
— Ой годі, годі сивим конем грати,
Ходи до мене вечеру вечерати.
— Коли наварила, вечерай здорова,
Стелеться мені на Вкраїну дорога.
— Ой тобі дорога, мені шляшок битий,
Не можу, серце, я без тебе жити!

Привикайте чорні очі сами ночувати

Привикайте чорні очі сами ночувати:
Нема мого миленького, ні з ким розмовляти.
Нема мого миленького, рожевого цвіта:
Ні з ким мені розмовляти до білого світа.
Нема мого миленького — моє серце ниє;
По стеженці, куди ходив, трава зеленіє.
Ой час, мати, жито жати, бо колос схилився;
Ой час, мати, заміж дати, бо голос змінився.

Ой за що ж ти, моя мамцю, щодня п’еш

— Ой за що ж ти, моя мамцю, щодня п’єш,
Ой десь ти ж мене, молодую, продаєш.
— Ой є продаю, моя доню, продаю
Молодому Сінькевичу за жону.
— Ой не хочу, моя мамцю, й не хочу,
Ой піду я у фосоньку й ускочу.
Іде, іде Немирівна ступою,
А за нею пан Сінькевич другою.
— Ой є чого ж ти, Немирівна, пішки йдеш,
Ой є десь ти в мене сиві коні не маєш?
— Ой хоч маю, пан Сінькевич, то твої,
Не до мислі, Сінькевичу, ти мені.
— Ой є чого ти, Немирівно, боса йдеш?
Ой десь ти в мене черевичок не маєш?
— Ой хоч маю, Сінькевичу, то твої,
Не до мислі, Сінькевичу, ти мені.
Ой є скочила Немирівна у фосу,
Вхопив її пан Сінькевич за косу.
Вхопив її пан Сінькевич за косу,
В’язав її сивому коню до хвосту.
— Іди, іди, сивий коню, ступою,
Аж до мого біленького покою.
Як скочила Немирівна в покої,
Та вхопила гострий ножик на столі,
Та вхопила гострий ножик на столі,
Вгородила й у серденько доволі:
— Кипи, кипи, кров червона, у мені,
Не до мислі, Сінькевичу, ти мені!
Кипи, кипи, кров червона, від ножа,
Не любила Сінькевича від рода.