Дала мі мамця корову

Дала мі мамця корову,
Ой то на мою голову:
Корову треба доїти,
Хто буде хлопців любити?

Дала мі мамця коралі,
Вшитки ся братя складали,
Дала мі мамця прядива,
Жеби-м не нагла ходила.

Ой дав мі татцьо волойки,
Гей то за штири стівоньки.
Дала мі мамця пшениці,
Посій сі, дівко, на штуці.

Ой йа на штуці газдовій,
Як ти ся вродить, то добрі,
Ой завезеш сой до млина,
Для свой родини гостина.

Гой як я піду отталь преч,
Ой займу бички на торгець,
Ой і корову тарчасту,
Ой на запаску квітясту.

Гой йа і свиню паршиву
Ой на коралі під шию,
Гей і коника жеребця,
Гей і Настушку до чіпця.

Про Николочку-коваля

В понеділок по п’ятінках надворі погода,
Та ж ся стала у Рахівці неслава та й шкода.
Послухайте, люди добрі, що жиди зробили:
Купив коваль коло них грунт, за то єго вбили.
З коршми єго виганяли, світло загасили,
Здогонили на толоці, граблями го вбили.
Йа молодий бив граблями, а старий сокиров:
— Та не будеш, Николочко, вже ходити нивов.
Та як вни єго убили та й аж ся здригнули,
Взяли єго за волосе, в вільхи затягнули.
Та як вни єго убили, щось сі здогадали,
Та як прийшли додомочку, людей частували.
Дає Іцко горівочки, вни не хотять пити,
Дає він їм по ринському, вни не хотять взіти.
Каже Іцко до тих газдів: «Ночуйте зо мною,
Бо тутка є розбійники, а я сі сам бою».
Каже Григір до Василя: «Ходімо додому!»
Каже Іцко: «Я йду з вами, бо я сі сам бою».
А як прийшли до Василя та ввійшли до хати,
Каже Іцко Василеві: «Де будемо спати?»
Та ліг Іцко з своїм сином вкупі головами
І цілу ніч аж до днини оба розмовляли.
Зачав Іцко на досвітку Василя будити,
Та стала сі Василиха з жидами сварити.
Гей, зачала Василиха жидів наганяти,
А вни тогди зібралися та й пішли із хати.
На другий день пораненьку, лиш зорі світали,
Як з мертвого Николечки вже пси кров лизали.
Сусід його як ізнайшов та дав жінці знати:
— А йди ж ко ти, Гафієчко, мужа поховати.
А йди ж ко ти із церковці процесію взіти,
Вже не буде твій чоловік по світі ходити.
Жінка тогди слабувала тяженько на ногу,
Як учула, заплакала: «Вже маю тривогу?»
Як принесли процесію та стали думати,
Та зачали єго тіло докупи збирати.
Голову му порубали, руки поломили,
Гральми очі виштуркали, щоб сі не дивили.
Сонце на то спозирає тихонько з-за хмари,
Як мертвого Николочку поклали на мари.
Принесли єго до хати, поклали на лаву
Та стягнули з небіщика сорочку керваву.
Та як стали з небіщика сорочку стягати,
То зачали єго жінку водов відливати.
Задзвонили Николочці в дзвони голоснії,
Заплакала Николиха, йдуть сльози дрібнії.
— Ой казав же він, небіщик, що за грунт той умру,
Вже зробили Николочці яловую трунву.
Яловую, каже, трунву, та й ялове вложе,—
Треба красно поховати коваля-небожа.
Яловую, каже, трунву, явлинове гвіздя,
Зачекайте, люди добрі, най сі пани з’їздять.
Люди з села ісказали: «Вна маєток має,
То най свого чоловіка красно поховає».
Йоринчучка відповіла: «За то Іцко знає!
Та най тебе, Іцко й Борух, сам господь скарає!
Та вбив-єс ми чоловіка, та вбив-єс ми діда,
Я не годна заробити на кавалок хліба!»
Ой ковала зозуленька в потоці на мості,
Гей, встань же ти, Николочко, їдуть до тя гості.
Приїхала комісія, втворили ворота,
Винесли го на подвір’є, там стали пороти.
Черево му розпороли, голову лупили,
Та щоби сі покаяли, щоби сі не били.
Та як єго розпороли та й лоб іздоймили,
Сорок куснів із голови окремо зложили.
Та як єго розпороли, стали говорити:
— Сей чоловік молоденький, мав ще довго жити.
З Коломиї до Рахова саджені осики:
Питалися два шандарі: «Де тут розбійники?»
Та як прийшли два шандарі протокол робити,
Взяли війта Іващука печатку прибити.
Ой як прийшли два шандарі в вівторок раненько,
Покували розбійників в ланцухи тяженько.
Та як вни їх покували та й під варту дали,
Та й у Дмитра Микитюка три дні вартували.
Каже шандар до Іцчихи: — Як ми їх озьмемо,
Ой є в мене дві конині, та й їх повеземо.
Як відвезли їх до суду, зараз засудили,
Щоби в сабаш вни по місті сокиру носили,
Щоби в сабаш вони по місті сокиру носили.
Щоби людям все казали, чим вни газду вбили.
Як же ж єго шлюбна жінка за ним банувала,
Небіщика лиш убили, вна кузню продала.
Як же ж єго шлюбна жінка за ним сі журила,
П’ятьсот ринських за грунт єго до року прожила.
Ой купив він, ой купив він з жидом грунт на межі.
Через той грунт нещасливий тепер в гробі лежить.
Через той грунт нещасливий, через тоту грідку
Не мав же він через жида у селі прожитку.
Тепер ми вже, всі народи, домів розходімсі,
За помершу єго душу господу молімсі.
З Шипаровець до Рахівця не близько ходити,
Та не могли сесю пісню так борзо зложити.
Прокіп Заєць з Дмитром братом йї в Чиграх косили,
Та вже оба Николочці цю пісню зложили.
Ой коби ми тогди були, що там говорили,
Ми би були тоту пісню ще краще зложили.

Як я пішла до старої, яла хижу мести

Як я пішла до старої, яла хижу мести,
Стара мені уповіла в поле їсти нести.
— Стара моя, стара моя, де тут плужок оре?
А вна мені відповіла: «Най тя в ребра коле».
А я була розумненька, знала відповісти:
— Та най тоту в ребра коле, хто готовив їсти.

Про Пластуняка

Ой ішла машиночка, навпереді фана,
Та убили на станції Пластуна Івана.
Ой як єго та убили, у мур закачали,
Часівнички познімали, перстенички взяли.
Але вийшли додомочку уже перед днини,
Мамка їх си запитала: — Де-сте були, сини?
— Ой та не журіться, мамко, не журіть, несенько,
Видуть, видуть жандарики в неділю раненько.
Та поклали Іваночка на тесові стільці,
Та здоймили з Іваночка керваві постільці,
Та поклали Іваночка на тесову лаву,
Та здоймили з Іваночка сорочку керваву…

Помагай біг вам

— Помагай біг вам,
Ци раді ви нам?
Ой ци раді, ци не раді,
Помагай біг вам.

— Бодай здоров, свату!
Замкни, жінко, хату,
Подай держак до лопати
Свата привітати.

Жінка поспішає,
Хату замикає,
А пірвавши за коцюбу,
Сватонька вітає.

А сват за чуприну:
— Вітай, вражий сину!
— Пусти, свату, не жартуй,
Бо ті в руках згину.

Не жартуй же, свату,
Бо зломиш лопату,
Волиш горілоньки дати.
Свата привітати.

Сват того не чує,
Охоче трактує,
То кулаком по губах,
То держаком по зубах.

Що тобі ся стало,
Ци тебе напало?
А я твої жінки сват,
А наймита твого брат.

— Най тя чорт не носить,
Де тя кто не просить;
Де тя просять, не вчащай,
Де не просять, не бувай.

Ой у полі криниченька, з неї вода протікає

Ой у полі криниченька, з неї вода протікає,
Ой там чумак, чумак молоденький сірі воли напуває.
— Напій, напій, чорнявая, мої сірі воли,
А я стану подивлюсь на твої чорні брови.
— Вчора була суботонька, сегодня ж неділя,
Чого ж в тебе, козаченьку, сорочка не біла?
— Ой чи біла, чи не біла, то не твоє діло,
Стара ненька не випрала, сестра ж не схотіла.
— Ой виперу, вималюю козачу сорочку.
Ой летіла зозуленька та й стала кувати.
— Годі, годі, чорнобрива, сороченьку прати,
Візьми серп, іди в степ пшениченьку жати.
Взяла вона серпа в руки, кинула за грубу:
— В свого батька я не жала, то й в тебе не буду.
Найду я собі корчмоньку й шинковати буду,
Справлю собі я коляску й проїжджати буду.

Ой поїхав Івасенько сім рік на війну

Ой поїхав Івасенько сім рік на війну,
Лишив свою Марусеньку на маму свою.
Казав єї наповати медом та вином,
Казав єї годовати всіляким добром.
А она ю наповала гірким полином,
А она ю годовала сирим ящуром.
Опівночі Марисенька дитинку скупала,
А до рані Марисенька богу душу дала.
— Брови мої чорненькії, чом не моргнете,
Очі мої сивенькії, чом не глянете?
Губки мої тоненькії, чом не мовите,
Ручки мої біленькії, чом не плеснете,
Ножки мої товстенькії, чом не тупнете?
Що ж я буду робити, буду робити:
Чи буду ся женити, чи так ходити?
— Як возьмеш ліпшу від мене,— забудеш мене;
Як возьмеш гіршу від мене, то вспомниш мене.