Ой спи, синку, хоч годинку

Ой спи, синку, хоч годинку,
Ой спи і другую,
Пішла мати жито жати
За воду биструю.

Спи, дитинко, спи, дитинко,
Мій сивий соколе,
Пішла мати жито жати
На широке поле.

Ой спи, дитя, без повиття
Та й без повивання,
Пішла мати жито жати
Від самого рання.

Ой спи, дитя, без повиття,
Доки місяць зійде,
Доки твоя матусенька
З поля не надійде.

Пусти мене, мужу, в вишневий садочок

Пусти мене, мужу, в вишневий садочок,
Не попсую тобі жодних я квіточок.
А виріжу квітку з зеленого цвітку,
Пущу по Дунаю, де родину маю.
Плила, плила квітка, па ріці зав’яла,
Прийшла мати води брати, стала й заплакала:
— Ой ти ж, моя доню, три літа лежала,
Коли ж твоя з рожі квітка на ріці зав’яла.
— Не лежала-м, мамцю, ні дня, ні години,
Попалася-м в злії руки невірній дружині.
Ой ти ж, моя мамцю, порадонько в хаті,
Порадь мені, розрадь мені, як нелюба звати?
— Посади нелюба за тесовим столом,
Назови нелюба ясненьким соколом.
— Воліла би-м, мамцю, три гори скопати,
Нежелі нелюба соколом назвати.
Три гори скопаю — сяду й одпочину.
До нелюба піду — навіки загину.
Продай, моя мамцю, всі воли з обори,
Викуп мене, мамцю, з тяжкої неволі.
— Хоч би-м, моя доню, всі воли продала,
Таку тя не возьму, яку тебе дала:
Дала-м тебе, доню, гарну, як калину,
А тепер тя возьму біленьку, як глину.

Зацвіла черешенька близько перелазу

Зацвіла черешенька близько перелазу,
Було добре наймитові в господаря зразу:
А йде наймит з господарем в поле орати,
Господиня наймичкою обід висилати…
Жене наймит воли з поля, на воли гукає,
А вже йому господиня з мисок зливає.
Пригнав наймит воли з поля, сів на колоду,
Господиня вийшла з хати: «Іди, наймит, по воду!»
Пішов наймит, приніс води, — не встиг собі сісти,
А господар вийшов з хати: «Іди дай волам їсти!»
Пішов наймит до стодоли, виніс волам сіна,
А виходить богацький син: «Іди, наймит, до обіда!»
Богацький син пообідав — ще й кури не піли,
А наймитище-сиротище — що діти не доїли…
«Будеш ти, господаре, за мной жалувати,
Як будуть сірі воли в череді ревати…
Бувай же ти, господине, бувай же ти здорова!»
«Наймиточку, злодіячку, щаслива дорога!»
«Ой вернися, наймиточку, вернися, вернися,
Заклич собі чоловіка та на рік наймися!»
«Бодай же ти, господине, того не діждала,
Щоби мною, сиротою, кутки витирала!»

Ой ти знав, нащо брав міщаночку з міста

Ой ти знав, нащо брав міщаночку з міста,
Я не їла й не їстиму гречаного тіста!

Ой ти знав, нащо брав мене невеличку,
Мене мати годувала, як перепеличку!

Ой ти знав, нащо брав, мене недорослу,
Мене мати годувала, як свиню поросну!

Ой ти знав, нащо брав, — я не вмію жати,
Напни мені холодочок, я буду лежати!

Ой ти знав, нащо брав, — не вмію й косити:
Як не стане свого хліба, мусим попросити!

У неділю п’ю, п’ю

У неділю п’ю, п’ю,
В понеділок п’ю, п’ю,
А в вівторок снопів сорок
Пшениченьки жну, жну.

В середу возила,
В четвер молотила,
В п’ ятницю віяла,
А в суботу міряла.

А в неділю продала,
З хлопцями пропила.
Слава тобі, господи,
Що до пуття довела.

І до діла – не я,
Й до роботи – не я,
А з хлопцями погуляти
То охота моя.

Ой били попа, били

Ой били попа, били
Двома палицями:
Та не ходи, пане попе,
За молодицями.

Закукала зазулиця,
Закукала біла.
Я би-м твого, пайташечко,
Любка не хотіла.

Я би-м його не хотіла,
Можеш му казати,
Бо не варто на улиці
Із ним постояти.

Ай коли гуселочки
Почую, почую,
По три ночи, по чотири
Дома не ночую.

Як почую гуселочки
Та почую банду,
То полишу білявину
Аж би яку файну.

Про каліцтво легіня

Закувала зозулиця рано у суботу,
Збираються легіники в Віній на роботу.
Закувала зозулиця там, де біла глина.
— Ци готовий, мамко, куфер, бо свище машина?
Свищуть, мамко, машиністи, порожні вагони,
Будьте, мамко, здоровенькі, бо я вже не дома!
Ой півлітер палиночки, півлітер, півлітер,
Як я сяду у машину, лиш завіє вітер.
Як два тижні ми робили, добре ся робило,
А третього у середу легіня побило.
Ізійшлися старші пани, зачали казати:
— А що будеш, легінику, без ручки ділати?
Взяли хлопця молодого, на вагон поклали
Та загнали до Ількова та за дохторами;
Та як прийшли дохторики, начали звідати:
— Ци даєш ти, легінику, ручечку рубати?
— Рубайте ви, дохторики, рубайте, рубайте,
Лише я вас дуже прошу: хоть мало лишайте.
Коли стали дохторики, чимось покурили,
Отрубали білу руку, що ніч не лишили.
Стоїть вата коло нього, пов’язка на клинку,
Прийшла мати, заплакала: «Що ти робиш, синку?»
Ой прийшла му стара мати, горко заплакала:
— Де є твоя біла ручка, що я ї кохала?
— Не звідай ня, моя мамко, де ся ручка діла,
Відрубали дохторики, бо дуже боліла,
Ой не плач ти, моя мамко, не плач, не журися,
Маєш дома єще двоє, тими послужися;
Та не плач ти, моя мамко, що будеш плакати,
Бо я хлопець молоденький, мушу йти жебрати.
Мамка сидить та говорить, а легінь ся журить,
Дуже плаче і говорить, що ня ручка болить.
— Та най болить, та най болить, най не перестане,
Та най твоя біла ручка ворога закляне!