Ой коби ви, люде, знали

Ой коби ви, люде, знали,
Як заяць тримає,
Уночі си він напасе,
На день си сховає.

Але він си ісховає
В май гірше склепіти,
Іде стрілець — «птру, птру»
Та вижене відти.

А так заяць утікає,
Най господь боронить!
Іде стрілець за заяцем,
«Оченаш» говорить.

А говорить «оченаші»,
Говорить «азбуки»:
«Поможи ми, милий боже,
Ймити звірку в руки!»

Несе собі сорок кулів,
Пороху могилу,
Не убив лиш два заяці
Через цілу зиму.

Підрав собі постолята,
Розопроїв гачі,—
Не великий, хло, заробок
Стрільцеві-сарачі!

Іде стрілець за заяцем,
Несе з собов пушку,
Ще си дивить, щоби вбити
Хоть дрозда на юшку!

Як си вморить, іде дома,
Жінка ся радує,—
Стрілець з ташки вмісто звірки
Дрозда указує.

Стрільці такі всі сироти,
Много си труждають,
Вмісто великої звірки
Потята вбивають!

Нарву хмелю в’ялого

Нарву хмелю в’ялого,
Напою мужа старого,
Положу спать на погребі,
Накрию соломкою,
Соломкою гречаною.
Запалю вогнем-полум’ям,
Сама піду по двору
Та й крикну я голосно:
— Ой боже мій, боже мій,
Мого мужа гром побив,
Мене бог помилував:
На долівку звалилася,
Соломкою накрилася.

Пали, мати, хату

Пали, мати, хату,
Ведем тобі невістку багату.
Із волами, з коровами,
З чорними бровами.
Ще й скатерок скриню,
Ведем тобі господиню.

(до зустрічі невістки у свекрухи)

Маю мужа в Америці

Маю мужа в Америці,
Десять літ минає,
Він до мене, ні до дітей
Ніч ся не признає.

Ой мужу мій солоденький,
Що ся тобі стало,
А чи тобі в Америці
Папера не стало?

Мама хату збудувала,
Рідненький наш тату,
Ходи, ходи додомоньку,
Будемо вітати.

Кажуть люди, маєм тата,
Ми тата не маєм.
Як він прийде з Америки,
Ми го не спізнаєм.

Про Федя

Ой куєт ми зозулиця отам на смерічці,
Ой сталасі новиночка в Дідушковій Річці.
Коби така новиночка аби славна була,
Але бо се новиночка: Лупаючка рула*!
Ой куєт ми зозулиця все попід Мокричи,
Поверх Федя Лупаючка коровочки кличе.
Ой куєт ми зозулиця, кує, вививає,
Ой ходит вна поверх Федя, за него не знає.
«Єк ти, Юрку, Парасочку все хочеш кохати,
То ти зітни того Федя, не меш гріха мати».
«Ой не знаю я, сестричко, єк би єго стєти».
«В котел піни наметати, бануш замішєти».
Ой куєт ми зозулиця з великої вісти:
«Ходи-ко ти, Федю, в хату, банушу із’їсти».
Ой куєт ми зозулечка, сяде на ворину:
«Нема тепер Юрка дома, пішов у долину».
Ой куєт ми зозулечка в городі на стерни;
А єк ішов Федьо в хату, Юрко був за дверми.
Ой увійшов Федьо в хату та й не спостиг сісти,
Дає єму Марієчка з печи бануш їсти.
Бере Федьо та тот бануш, нічо не гадає,
А Юрійко назад него сокиров махає…
Ой втів Юрко раз сокиров, другий раз махнув си,
Та так єго зараз істів, що й раз не скинув си.
А єк Юрко єго істів, утік у хороми:
«Що я тепер наробив, най же бог боронит!»
Ой у моїм городечку, зелененькі квіти,
Ой знав Юрко, єк істіти, не знав, де го діти.
Ой куєт ми зозулиця, сидит на ворині,
«Ой ми єго поховаєм в горішную їму.
Ой куєт ми зозулиця, сивенька зозулі;
«А я єго поховаю межи барабулі».
Носит Юрко камінічко, Параска ломочок,
Щоби ніхто та не пізнав, що там Федорочок.

* – рула: ревла, ревіла.

Летів орел через долину

Летів орел через долину,
Щедрий вечір, добрий вечір!
Туда їхав молодий Василько,
Хотів орла та застрелити.
— Не стріляй мене, молодий Василько,
Як будеш ти женитися,
Я тобі стану в великій пригоді:
Хмара наступає, дощик накрапає,
То я розпущу свої сизі крила,
Та накрию тебе, молодого, і коня вороного.

Про Іваночка

Ой та тота Василиха в бога нещєслива:
Мала сина Іваночка, дуже го любила.
Ой она го ой любила, ой вна го кохала,
Виправила на царину й аби го не мала.
Виправила й на царину, там, де було треба,
Й убило го із граната попід самі ребра,
Й убило го із граната попід саме серце,
Щоби єму не стояло й на столі деревце,
Щоби єму не стояло й музики не грали,
Аби єго біле тіло й у гріб поховали.