Жовнірські коломийки – VIII

А вишеньки, черешеньки з під споду гладенькі,
Чому ви сі ее женили, хлопці молоденькі?
Всі сі хлопці поженили, но сі їден зістав,
А він буде в Бережинах на конику свистав.

Всі ся хлопці поженили, тілько я ся зістав,
А хто буде на цісарськім кониченьку свистав?

Ходилисмо, пане брате, ходили, ходили,
Тепер будем пуцувати цісарскі кобили.

Мене взяли, тай віддали до коня, до коня,
Ой що буде робитоньки дівчинонька моя?

Не диви ся, дівчинонько, на мене, на мене,
Ведут коня з Тарноноля під мене, під мене.
Ведут коня з Тарноноля, коня вороного,
Гей під мене легіника, хлопця молодого.

Стара нене, стара нене, не свари на мене,
Ведут коня з Тернополя, либонь то під мене.
Ведут коня з Тернополя, коня вороного,
Ой здає ся, що під мене, хлопця молодого.

Ведут коня з Тернополя під мене, під мене,
А шабелька коло боку на чорнім ремені.

А як мене відобрали до коня, до коня,
Виплакала сиві очі білявина моя.

Ой як мене востригли до коня, до коня,
Ніхто за мнов не заплаче, но дівчина моя.

Ой заплачеш, моя мила, заплачеш, заплачеш,
Як ти мене на воронім конику зобачиш.
Тогди будеш, моя мила, за мною тужити,
Як я сяду і поїду цісару служити.

Ой кувала зозулечка, як я їхав возом;
Ой заплачеш, дівчиночко, на свій дурний розум.
Ой заплачеш, дівчиночко, заплачеш, заплачеш,
Та як мене па цісарськім конику побачиш.

А я піду до цісаря тай буду служити,
Дасть мі цісар кониченька, буду сі возити.

Як єсте мі відобрали, я си сів на ґанку,
Далисти мі кониченька, дайти мі коханку.

Ой як мене відобрали у місті на ринку:
Колисти ми коня дали, дайте ми Маринку.

Ой усі сі поженили, лише я сі зістав,
Ой дав мі цісар коня, щоб на нього свистав.

Задзвонили в монастирі йа в дванаціть дзвонів,
Та вивели жовнярика з мальованих дворів.
Та вивели, та вивели тай стали гадати:
Ці подобен молод жовнір на коня сідати ?
Ці подобен, не подобен, на коня сідати,
За ним дівча вірміночка зачала вмлівати.

Взяли мене за жовніра, хлопця молодого,
Дали мені муштрувати коня вороного.

Ой ну, люлі, люлечки

Ой ну, люлі, люлечки,
Шовковії вервечки,
Мальовані бильця,
Ходім до Кирильця.
Що Кирилко робить?
Черевички кроїть.
І пошив, покував,
Під лавкою заховав,
А з-під лавки на торжок
Та й продав за шажок.

Ой ну, люлі, люлечки,
Шовковії вервечки,
Мальовані бильця,
Ходім до Кирильця.
Що Кирилко робить?
Нема його дома,
Пішов в ліс по дрова.
Самі Кирилята
Шиють чоботята.
Та не дорогії —
По три золотії.
Не цих шевців,
А переяславців.

Шевче, серце

«Шевче, серце,
Добрий ремесничку,
Заший, серце, розпорочку
В мому черевичку!»

«Зашию, зашию,
І ще й замалюю,
Прийди, серце, увечері,
Сім раз поцілую!»

Діду мій, світе мій

Діду мій, світе мій,
Шовковая борода, золотії уста!
Цілувала, милувала, не знала, де діти,
Да запрягла в борону, стала волочити.
Ой випрягла з борони да вкинула в ярмо:
— Соб, соб, старий діду, не їж хліба дармо!
Муки мені намели, пшона мені натовчи,
Дров мені нарубай, горілочки розідбай,
Сядь собі на покуті да й ніженьки підібгай.
А я ж буду частувать да по повній випивать,
А ти, старий дідуга, хіба тільки куштувать!

Ой ніхто не винен, тільки я

Ой ніхто не винен, тільки я,
Тільки я, тільки я,
Що полюбила гультяя,
гультяя, гультяя.

Гультяй, мамцю, щодня п’є,
Щодня п’є, щодня п’є,
А як прийде додому, мене б’є,
Мене б’є, мене б’є.

А я на теє не дбаю,
Не дбаю, не дбаю,
Піду до сусіди, гуляю,
гуляю, гуляю.

А в сусіди бравий син,
Бравий син, бравий син,
Сподобався мені, вражий син,
Вражий син, вражий син!

Заріж, мамко, каченятко

Заріж, мамко, каченятко,
Най качечка рапче;
Подь, убога дівко, йграти,
Най багацька дівка плаче.

Багацька ся файно вбрала
Та й навперед стала,
А ми, хлопці, зговорімся,
Вби ся вона ізустала.

На високій полонині
Камінь мармуровий;
На тім, на тім каменику
Стоїть любко змальований.

Стоїть любко змальований
Та й думку думає,
Який ото жаль великий,
Кой ся із ким полишає.

Поможи ми, пане боже,
Тото дівча взяти:
Аж худоби не діждуся,
Хоч хороше уженюся.

Про Іванка і Калину

Йшов Іванко в полонинку та й не вготувавси,
Що мав ввечер умирати,— він не сподівавси.
А він прийшов додомочку та й не спостиг сісти:
— Я, Калинко, ізголоднів, дай, Калинко, їсти.
А Калинка дала їсти із щирої ласки.
А він іще витігає: — На, Калинко, паски.
Та єк они попоїли, говоріт зблаженька:
— Та лігай-ко, Калиночко, бо то вже спізненька.
Але хитра Калиночка ту нічку не спала,
Йванко трошки таже заснув, головку розтяла.
Сипнулися таже криви з пецка на запічки:
— Я, Калинко, умираю, дай, Калинко, свічки!
Але хитра Калиночка свічку не світила,
Ухопила сокирочку, головку дотіла.
А та хитра Калиночка та нічку не спала,—
Під вишеньков-черешеньков Йванка погрібала.
А сусідка вийшла з хати, щос си оглядала,
Єк Калинка під вишеньков глинку загортала.
А сусідка вийшла рано, на лавичку сіла:
— А що в тебе, Калиночко, кривавенька стіна?
Єк зачєло сусідочков серед хати трести:
— Дай, Калинко, сновавочки, ме чоловік клєсти.
Але хитра Калиночка стінку зашкребтала,
А на під си підхопила, сновавочки дала.
А на під си підхопила, сновавочки дала,
Але щос тій сусідочці в вушко пошептала.
Але щос тій сусідочці в вушко пошептала:
— Щоби ти ще, сусідочко, нігде не казала.
Але прийшла сусідочка додому, додому:
— Щос ти скажу, чоловіче, не кажи нікому.
Але пішла сусідочка до зєтя в долину:
— Але пропав тут чоловік, я зо страху гину.
А зачєли сусідочки давати в толоку,
Але хитра Калиночка все дивитси збоку.
Єк зачели сусідочки в потік потавати,
Та зачєла Калиночка від хатки втікати.
Але в мене у садочку букове поліно;
Докопавси Ілак Гринюк плеча та й коліна,
Докопався Ілак Гринюк,— пізнают волосі,
А за тим Іваночком сусіди голосіт.
А голосіт сусідочки та й сестра Маріка:
— Єка бідка невидненька збавила му віка?
Обертают Іваночка до дошки плечима,
Виїхают дохторики з чорними очима.
Виїхают дохторики із Косова возом:
Та заплачеш, Калиночко, на свій дурний розум.
Калиночка відходила, рукою махнула:
Будьте, люди, здоровенькі, я вже си набула.
Але в мене у садочку лунчина тогідна,
Це не є співаночка, це є правда вірна.