Куди йдеш, куди йдеш, куди шкандибаєш

— Куди йдеш, куди йдеш,
Куди шкандибаєш?
— До куми, до куми,
Хіба ж ти не знаєш?

— Ой не йди, ой не йди,
Бо кума не дівка.
— Ой піду, ой піду,
Бо в куми горівка.

А прийшов до куми —
Кума моркву струже.
— Ой кумко, моя любко,
Люблю тебе дуже.

Ой на горі, ненько

Ой на горі, ненько,
Зацвіло синенько,
Ніхто ж мене так не любить,
Як той коваленко.

Коваленко грає,
Дівчина гуляє,
Бо хто її займе,
Біду собі знайде.

Бо хто її займе,
Біду собі знайде,
Руки й ноги поломлю,
Додому не зайде.

Ой у неділеньку рано-пораненьку а сонечко заходить

Ой у неділеньку рано-пораненьку а сонечко заходить,
Ей, уже син, син Гавриленко, у дорогу виходить.
Ой як прийшов же син Гавриленко а до чумаків до валки:
— Здорові будьте, молоді чумаки, прийміть до своєї валки!
— Ей, який же ти, та син Гавриленку, такий дурень уродився,
Що ти прийшов та до становища та не перехрестився!
Як рушили молоді чумаки, ей, по трахтирах пити, —
Ей, тільки та син Гавриленко сам волики доглядав.

Кисіль

Ой мій милий заболів,
Киселичку захотів, —
А як я-то, молода,
Не лінивая була —
О, як пішла по селу
Добувати киселю!

Не добула киселю.
Да купила овса:
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя!
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

I забрала овес
У запаску увесь:
«Цить, милий, не вмирай!
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Та принесла той овес
Та додому увесь:
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай.
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Ой посипала овес
На холодній печі:
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Ох і сох той овес
Руський місяць увесь:
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

І забрала той овес
У запаску увесь:
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай.
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Та пішла по селу
Добувати жорнів, —
Не добула кам’яних,
Та й добула луб’яних:
«Цить, милий, не вмирай!
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Ізмолола той овес
На мучицю увесь:
Ой рано-ранесенько,
На мучицю увесь:
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя!
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Учинила кисіль
На шістнадцять неділь,
Ой рано-ранесенько,
На шістнадцять неділь:
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Учинила кисіль
У безодній діжі,
Ой рано-ранесенько.
У безодній діжі:
«Цить, милий, не вмирай.
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай.
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Уже кисіль кисне,
А з милого дух тисне:
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай.
Радість дорога моя!»

Ой як пішла по селу
Добувати сита,
Ой рано-ранесенько,
Добувати сита:
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Не добула сита,
Та добула борони,
Ой рано-ранесенько
Та добула борони:
«Цить, милий, не вмирай!
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Процідила вранці
На чотири пальці,
Ой рано-ранесенько
На чотири пальці:
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Приставила до печі,
Уже милий без речі!
Ой рано-ранесенько,
Уже милий без речі.
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай.
Радість дорога моя!»

А вже кисіль клекотить,
З милого дух виходить.
«Цить, милий, не вмирай!
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Поки кисіль іскипів,
Уже милий одубів.
«Якби дома була,
То б я вмерти не дала.
Я казала зранку:
«Бери, милий, дранку!»
Тебе чорт же напер,
Та й у добрі — умер.
Якби була знала,
То б я й тую зняла».

Говорила нивка

Говорила нивка,
Щоб не боліла спинка.
Ні спина, ні голова,
Щоб була ціле літо здорова.
Ой жнися, загоне, жнися,
На мене не дивися,
Бо я женчик маленький,
А в мене серпик тупенький.

У неділю рано во всі дзвони били

У неділю рано во всі дзвони били;
Тоді брат з сестрою гарно говорили:
— «Сестро ж моя, сестро! час тя заміж дати!»
— «Оддай мене, брате, не за селянина;
Оддай мене, брате, да за міщанина:
У міщанина новая деревня,
Новая деревня, великая сім’я:
По новій деревні люблю походжати,
В великій сім’ї люблю розмовляти!»

Ой брязнули ключі в стайні на помості;
Ой приїхав братець до сестриці в гості:
«Добривечір, сестро! чи дужа, здорова?»
— «Не питайся, брате, чи дужа, здорова;
Запитайся, брате: яка моя доля?!
Нагайка-дротянка кров’ю обкипіла;
Шовковая хусточка в ручках зотліла;
А вже ж мої очі не доспали ночі;
А вже ж мої руки да й дознали муки;
А вже ж мої ноги зазнали дороги».
— «Ото ж тобі, сестро, новая деревня,
Новая деревня, великая сім’я;
В новій деревні любить походжати;
В великій сім’ї любить розмовляти!»

Що за слава в світі стала, у божому світі

Що за слава в світі стала, у божому світі:
Любив Пилип Яриноньку, Ярина Пилипа.
Заказали отець-ненька Яриноньки брати,
Бо Ярина єсть убога, а Пилип — багатий.
— Візьми собі, мій синоньку, із кіньми, з волами,
Но не бери Яриноньки, що світить плечами.
Візьми собі, мій синоньку, та по своїй рівні,
Но не бери, мій синоньку, та тії Ярини!
Коло млина-крем’янина та бистрі лотоки,
Ой там стояв Пилипонько й Ярина молоді.
Серце к серцю приложили, а ручки зчепили,
У лотоках, в бистрій воді обоє втопились.
Ой ви, отці, ой ви, неньки, на те не вважайте,
Яку господь пару дає, то й не розлучайте!