Хожу, блужу и вздихаю тяженько до неба

Хожу, блужу і вздихаю тяженько до неба;
З тяжким жалем промовляю: розстатися треба.
Которії причиною до нашей розлуки —
Бодай же їх не минали з того світа муки!
Будь щастливий із другими, а я плакать буду,
А я твоїй невдячності нігди не забуду.
А я тебе вірне люблю, сам бог теє знає;
Которі нас розлучають, нєх їх бог кapає!
Десь ти мене, моя мати, в церкву не носила,
Що ти мені, моя мати, долі не впросила.
— Я ж тя до церкви носила — богу молилася;
Така ж тобі, моя доню, доля судилася.
— Лучше була мене, мати, в купелі заляла,
Ніж мя таку нещастливу на сей світ пускала.
— В купелі мати не заляла, не могла заляти,
Но мусила-м, моя доню, я ж тя годувати.
— Не я в літях, не я в літях, не я в худобоньці,
Тілько мені журба й лихо в моїй головоньці.
Тоді тобі усі діла на памяти стануть.
Оно моі мертви очи на тебе не глянуть.

нігди - ніколи
нєх - нехай

Безперестанно я о том думаю

Безперестанно я о том думаю,
Чи будешь ти моя, я о тім не знаю;
Йдуть мої літа
Марне з сього світа!
Піду в край пустий, де птах…
І буду волати: горе ж мені, горе!
Йдуть мої літа
Марне з сього світа!
Де сльози падають на камінь який,
Хоч би найтвержий, то пороблять знаки;
Йдуть мої літа
Марне з сього світа!
Тужу ж я, тужу, сам не знаю чого:
Бо котру я люблю — не знаю для кого;
Йдуть мої літа
Марне з сього світа!
Тужу ж я, тужу, щодень, щогодина,
Бо котру люблю — теї тілько нема;
Йдуть моі літа
Марне з сього світа!

Нема милого, нема мого друга

Нема милого, нема мого друга,
Тілько зосталася в сердці моїм туга;
Я о нім мислю і не забуду;
Я його любила і любити буду.
Не знає, милий, що в сердці мойому;
Не скажу правди нікому другому;
Висхну од жалю і проплачу очі:
Тебе не забуду а ні вдень, ні вночі.
Я нещастлива у своєго роду:
Всі мі дні смутні навіть і в погоду;
В цілому світі я щастя не маю;
Той мені невдячний, котрого кохаю.
Нема на мене ні дня, ні ночі,
Коб перестали плакать моі очі;
І сон на очах моїх не буває;
Скоро очі замкну — смуток пробуджає.
Ой хто причиной нещастя мого,
Нехай моі очі всі падуть на того…
Нехай той щастя і долі не має,
Хто мене з моїм милим розлучає.

Ой на горі два явори, оба зелененькі

Ой на горі два явори, оба зелененькіОй на горі два явори, оба зелененькі,
Межи ними помирає вояк молоденький.
Ішли туди вівчарики з білими вівцями,
Найшли вони вояченька межи яворами.
Вівчарики молоденькі дали в село знати:
Та най вийдуть отець, мати сина поховати.
Вийшли, вийшли отець, мати, зачали плакати:
— Ой сине наш золотенький, де тя поховати?
— Та ви мене поховайте на зелену межу,
Аби усі люди знали, де я, вояк, лежу.
Та^іай мене не ховають ні попи, ні дяки,
Та най мене поховають мої камарати.
Та ви мене поховайте без попів, без дзвонів,
Най лиш браття-вояченьки стрілять із канонів.
Та там мене поховайте, де-м, вояк, погинув,
Та дайте ми посадити на гробі калину.
Бде зозулька прилітати, жалісно кукати,
Будуть дівки молоденькі мене споминати.

Я в середу родилася, горе мені, горе

Я в середу родилася, горе мені, гореЯ в середу родилася, горе мені, горе,
Не піду я за старого: бородою коле.

А в старого борода, як сніпок у стрісі,
Моє ж личко рум’яне, як калина в лісі.

Бо в старого борода — комин затикати,
Моє ж личко рум’янеє — хлопцям цілувати.

Вітер віє, сонце гріє, дощик накрапає

Вітер віє, сонце гріє, дощик накрапаєВітер віє, сонце гріє, дощик накрапає,
А мій милий чорнобривий поліг обертає.

А я поліг обертаю, поліг зелененький,
Як молодий поцілує — як мед солоденький.

А я поліг обертаю, поліг вітер сушить,
А як старий поцілує — як гадина вкусить.

А як мене поцілує хлопець молоденький,
А так мені на серденьку, як мід солоденький.

А як мене поцілує варгатий Микита,
То так мені на серденьку, як півкорця жита.

Нащо мені той баняк, що тече з водою

Нащо мені той баняк, що тече з водоюНащо мені той баняк, що тече з водою,
Нащо мене піп звінчав з такою бідою?
Ой піду я до попа, поговорю стиха,
Нехай мене розвінчає од такого лиха.
Ой пішла я до попа, впала йому в ноги:
— Ой батюшко, батюшко, горе мені, горе!
А він мене не рятує, а кропе водою:
— Привикай, привикай з горем та бідою.