Із-за лісу, лісу тьомного

Із-за лісу, лісу тьомного,
А із-за садика зельоного
Наступала тучка громная,
А другая непохожая,
Со вітрами, всьо з морозами,
Із дощами із холодними.
Дочка к матері в гості їхала,
Вона їхала, не доїхала,
Добра й лошадь притомилася,
Колясочка обломилася,
Серед ліса становилася,
Серед ліса, ліса тьомного,
Серед садика зельоного,
Проти куща та й вишньового,
Проти гнізда соловйового.
— Соловеєчко-разнопташечко,
Підіймися ти у горушку,
Полетімо у сторонушку,
Накажи ж ти моєму батюшці,
Іще к тому родной матушці,
Нехай вони не прибираються,
Дочки в гості не сподіваються.

Ой горе нам на гетьманщині

Ой горе нам на гетьманщині:
Надокучила нам вража панщина,
Що ходячи наїсись, сидячи виспишся!
Служив я у пана три неділеньки,
Заслужив же я грошей три копієчки,
Щоб за одну впиться, за дві похмелиться,
Щоб до свого пана сміливо явиться,
А перед паном словом приміниться.
Тоді дав мені пан коня чалого,
Коня чалого, неїжджалого,
Посадив сироту небувалого.
Як поїхав сирота у чистеє поле,
Чистеє поле, до долиночки,
Та прив’язав коня до билиночки,
А сам ліг спати край могилочки.
Ой чи спав, чи не спав, та й прокинувся сам:
Бідна моя голова,— нема чалого коня!
Як пішов сирота у чистеє поле,
У чистеє поле, до темного лугу,
Там огонь горить, і огонь горить,
І татарин сидить.
«Татарине мій, ти невіро моя,
Чи не бачив же ти мого чалого коня?»
«А чи ж то твій кінь, що по степу ходить,
Що по степу ходить, траву виїдає,
А з синього моря воду випиває?»

Ой хортуно-небого

Ой хортуно-небого,
Послужи ж ти хоть немного!
Служила в козацтві,
Да служила в чумацтві,—
Послужи ще й у бурлацтві!

Ой ішов я дорогою,
Да зайшов я на провалля.
Аж там чумаченьки
Да п’ють же, ще й гуляють,
А моє ж то безталання!

Ой ішов я дорогою,
Да зострівся я з бідою…
А я ж тую біду
Да за рученьку веду,
Під калиною спати кладу.
Ой ляж, бідо, спати,
Тут же тобі ночувати!

А я, молод козак,
Да й іще й не жонатий,
Піду я дівчини шукати!

Ой ішов я дорогою,
Да зайшов я на долину;
Аж там на долині
Да стоїть кущ калини,
Аж до землі гілля гнеться,
А дівчина плаче
Да як береза ллється,
Що з козаком розстається!

Не поїду в гамерицкий край

Полетів би-м на край світа,
Як вітер, що в полі літат,
Гей, в гамерицкий край,
Лем жаль ми тя, моя хижо,
Солом’яна, жаль.

Кой в нас превелика біда,
Не можна заробить хліба,
Гей, мушу їхать вдаль,
Лем жаль ми вас, мої верхи,
Зеленії, жаль.

Ой жаль ми вас, сойки сиві,
Што-м вас плекав без три зимі,
Ой жаль ми вас, жаль,
Бо інацей би-м поїхав
В гамерицкий край.

Ой жаль ми тя, моя страно,
Де живут з мамічков няньо,
Ой жаль ми тя, жаль,
Хоц г’нас біда не поїду
В гамерицкий край.

Да під вишнею, під черешнею

Да під вишнею, під черешнею
Стоїть старий з молодою, як з ягодою.
Да просилася, да молилася:
— Пусти ж мене, мій старенький, як до батоньки.
— Не пущу ж я тебе, бо зрадиш мене:
Хочеш мене, старенького, да покинути.
— Ой умри, умри ти, старі кості,
Зжалься, боже, зжалься, боже, моєй молодості.
А не вмираєт, не пропадаєт,
Тілько мене, молоденьку, да не забавляєт.

Люлю, люлю, люлю, люлю, дитиночка люба

Люлю, люлю, люлю, люлю, дитиночка люба,

Тебе мамка витесала з зеленого дуба.
Ой з дуба чи не з дуба, але, відав, з клену,

Зав’язала дитиночка руки без ременю.
В’яжи, синку, в’яжи, синку, довго — не коротко,

Буду з тобою бідувати тяжко — не солодко.

Ой нини, нини, ой нини, нини

Ой нини, нини, ой нини, нини,
Збавила-м я си днини
Та коло тої, та коло тої
Маленької дитини.

Збавила-м днини, збавила-м днини
Та я ще збавлю ночі,
Не висплю я сі, не висплю я сі
Та мої чорні очі.