Ой нини, нини, ой нини, нини

Ой нини, нини, ой нини, нини,
Збавила-м я си днини
Та коло тої, та коло тої
Маленької дитини.

Збавила-м днини, збавила-м днини
Та я ще збавлю ночі,
Не висплю я сі, не висплю я сі
Та мої чорні очі.

Чорна гора виорана та й кулями засіяна

Чорна гора виорана
Та й кулями засіяна,
Жовнярами зволочена,
Чорнов кровцев сполочена.
Над тов кровцев ворон кряче,
Над жовняром мамка плаче.
«Не плач, мамко, та й не тужи,
Порубали ба й не дуже:
А голову — начетверо,
А серденько — нашестеро,
Білі руки — на три штуки,
Білі пальці —на кавальці.
Та й хаточку ми збудуйте,
Та ще й чорним помалюйте,
Та й без дверей, без віконець,
Бо вже мому віку конець».

Як солдат ся вибирає із дому до бою

Я вам пісню заспіваю під час неспокою,
Як солдат ся вибирає із дому до бою,
Як має си старий солдат з дому вибирати,
На кого мат жінку й діти він свою лишати.
«Лишаю тє, моя жінко, на бога святого,
Усіх він вас погодує, має хліба много.
Лишаю вас, мої діти, на господну волю,
Бо бог знає, чи си верну, чи ляжу на полю.
Знаю добре, де вродила мене рідна мати,
Лиш не знаю, де по смерті Маю спочивати.
Жінко моя дорогая, жаль ми за тобою,
Ми здаєся, що не прожив години з тобою.
Діти мої дрібненькії, мені жаль за вами,
Ми здаєся, що не прожив годиночку з вами.
Жінка плаче, діти плачут, за шию тримают,
Мене сльози кривавії з очей випливают».
Розпрощався бідний солдат, помолився богу,
Обцілував жінку й діти, пустився в дорогу.
Серце, сумне від розлуки, в грудях сильно б’єся,
Дрібненькими діточками, з жінков розстаєся.
А дорога закурилась всіма порохами,
Бідна жінка зажурилась всіма клопотами.
І в’яне та бідна жінка, як та квітка, в’яне,
Як на свої дрібні діти тільки оком гляне.
«Діти мої дрібненькії, мої небожата,
Не будете ви бачити вже свойого тата.
Тато ваш пішов на війну, і всіх нас покинув,
І за рідну батьківщину навіки загинув».
А не ’дному бог позволив ще прожити віка,
І ні оден повернувся додому каліка.
Як прийшов він додомочку, став розповідати,
Як він мусів в чистім полі тяжко бідувати:
«Скажу тобі, вірна жінко, як я набідився,
Коли настав божий тиждень, водою не вмився.
А вмивався щогодини гіркими сльозами,
Це за тобов, вірна жінко, та й за діточками.
А в неділю на сніданє кулешки дрібненькі,
По обіді тіло рвали шрапнелі тяженькі.
— Хлопці,— сказав нам капітан,— богу помоліться
І до штурми на ворога січас заберіться.
Забудете ви, солдати, всю свою родину,
Бо й я з вами рядом іду, може, й разом згину.
Озвалися полемйоти, начали стріляти,
А потому си вбізвали полеві гармати.
Земля божа задрижала, в небі загриміло,
А в солдата старенького серденько замліло.
На переді від гранати глибокая яма,
А згори впав острий шрапнель, забив капітана.
А кров з людей випливає, як та вода з моря,
Бідний солдат подивився, а земля червона.
Коли втихли ці всі стріли, було чути зойки,
Крики нужди і розпуки і тяжкії йойки.
Оден поляг десь без ноги, другий двох не має,
А третьому руки врвало, ратунку благає.
І благає він ратунку, нема кому дати,
То він просит товариша: — Добий мене, брате.
— Не найдеться, братя любі, товариша того,
Котрий би міг добивати камарада свого.
Куля головку прошила і в серце си вбила,
Вірну жінку, дрібні діти навік всиротила.
Тяжкий му біль докучував, ратунку немає,
Сил послідніх здобуває, вставати гадає.
Його кортит вернутися на рідну сторону,
Там, де лишив дрібні діти й молоденьку жону.
За жінков, за діточками солдат зажурився,
Прийшов тяжкий біль до серця, навік зажмурився.
І поляг десь бідний солдат, там, межи горами,
Його тіло почорніло, бо не закопане.
Нема кому закопати і не позвонити,
Дикий ворон си злітає тілом си живити.
Там над бідним тим солдатом чорний ворон краче,
Вдома жінка з діточками безнадійно плаче.
Відки буде знати жінка, що муж ї в могилі,
Як фронт стоїт так далеко — на кількасот милей.
Там на війні не так, братя, як у нас ховают,
Там по сотні, по тисячі в ’дну яму скидают.
І над ними не співают ні попи, ні дяки,
Там лиш сльози проливают їх братя-вояки».
Отак війна виглядає, послухайте, люде,
Просім бога та й благаймо, хай війни не буде.

Та їхав чумак з Дону

Та їхав чумак з Дону,
Гой, з Дону та додому,
Гой, з Дону та додому,
Та сів над водою.
Сівши над водою,
Проклинає свою долю:
— Гой, доле, ти моя доле,
Доле моя злая!
Доле моя злая,
Чом ти не такая,
Чом ти не такая,
Як доля чужая?
Другим даєш лишнє,
Мене зобіжаєш,
Бо що мені миле,
І те однімаєш!
Ой коли б ти, доле,
Вийшла до мене у поле,
То тоді б ти згадала,
Кого зобіжала.

Гей же! Та говорило два вдівці

Гей же! Та говорило два вдівці,
Та сидячи на лавці. Та гей!
Гей же! Лучче жінка першая,
Аніж тая другая. Та гей!
Гей же! Що з першою нажився,
А з другою набився. Та гей!
Гей же! Та що з першою дітей мав,
А з другою розігнав. Та гей!
Гей же! Та ішли діти горами,
Вмиваючись сльозами. Та гей!
Гей же! Та ходе батько по двору,
Обняв свою голову. Та гей!
Гей же! Та обняв свою голову,
Кличе дітей додому. Та гей!
— Гей же! Ідіть, діти, додому,
Горе мені старому! Та гей!
— Гей же! Та живи, батьку, як живеш,
Та уже ж ти нас не збереш. Та гей!
Гей же! Та живи, батьку, як бог дав,
Коли молодую жінку взяв. Та гей!

По широкій річці плили каченята

По широкій річці плили каченята,
Гарний той віночок, що плели дівчата.

Вінок мій зелений, а завтра зів’яне,
Молода дівчина до шлюбоньку стане.

Як буду ставати, то буду плакати,
Мою маму в гробі буду споминати:

— Ой прийди, мамуню, бо я ся видаю ,
Зелений віночок на голові маю.

— Ой не прийду, доню, бо я нездужаю
Ту землю піднести, що сили не маю.

— Ой рідна мамуню, я на вас чекаю,
Кому ся поклоню, як мами не маю?

Ой прийди, мамуню, в неділю зраненька,
Як до шлюбу стану, така молоденька?

— Ой не прийду, доню, прийде друга мама,
Я встати не можу — заглубока яма.

Ой горе на світі бідній сиротині,
Ніхто не пригорне при лихій годині.

Зажурилась перепілочка

Зажурилась перепілочка:
— Бідна моя ти голівочка,
Що я рано із вирію вийшла.
Усе сніги та й позамітали,—
Ніде сісти, гніздечка звити,
А ні малих діточок плодити.
Обізвався соловеєчко:
— Не журися, перепілочко,
Я всі сніги та й порозмітаю,
Буде сісти, де гніздечко звити,
Буде де малих діточок плодити.
Зажурилась молода Марійка,
Молодою та заміж вийшла:
— Та не вмію у печі топити,
Та не вмію свекрусі годити,
Ще й раненько по воду ходити.
Обізвався молодий Іванко:
— Не журися, молода Марійко,
Єсть у мене три нагаєчки,
Усі вони та дротяночки.
Одна буде у печі топити,
Друга буде свекрусі годити,
Третя буде по воду ходити.