Нема милого, нема мого друга

Нема милого, нема мого друга,
Тілько зосталася в сердці моїм туга;
Я о нім мислю і не забуду;
Я його любила і любити буду.
Не знає, милий, що в сердці мойому;
Не скажу правди нікому другому;
Висхну од жалю і проплачу очі:
Тебе не забуду а ні вдень, ні вночі.
Я нещастлива у своєго роду:
Всі мі дні смутні навіть і в погоду;
В цілому світі я щастя не маю;
Той мені невдячний, котрого кохаю.
Нема на мене ні дня, ні ночі,
Коб перестали плакать моі очі;
І сон на очах моїх не буває;
Скоро очі замкну — смуток пробуджає.
Ой хто причиной нещастя мого,
Нехай моі очі всі падуть на того…
Нехай той щастя і долі не має,
Хто мене з моїм милим розлучає.

Ой на горі два явори, оба зелененькі

Ой на горі два явори, оба зелененькіОй на горі два явори, оба зелененькі,
Межи ними помирає вояк молоденький.
Ішли туди вівчарики з білими вівцями,
Найшли вони вояченька межи яворами.
Вівчарики молоденькі дали в село знати:
Та най вийдуть отець, мати сина поховати.
Вийшли, вийшли отець, мати, зачали плакати:
— Ой сине наш золотенький, де тя поховати?
— Та ви мене поховайте на зелену межу,
Аби усі люди знали, де я, вояк, лежу.
Та^іай мене не ховають ні попи, ні дяки,
Та най мене поховають мої камарати.
Та ви мене поховайте без попів, без дзвонів,
Най лиш браття-вояченьки стрілять із канонів.
Та там мене поховайте, де-м, вояк, погинув,
Та дайте ми посадити на гробі калину.
Бде зозулька прилітати, жалісно кукати,
Будуть дівки молоденькі мене споминати.

Я в середу родилася, горе мені, горе

Я в середу родилася, горе мені, гореЯ в середу родилася, горе мені, горе,
Не піду я за старого: бородою коле.

А в старого борода, як сніпок у стрісі,
Моє ж личко рум’яне, як калина в лісі.

Бо в старого борода — комин затикати,
Моє ж личко рум’янеє — хлопцям цілувати.

Вітер віє, сонце гріє, дощик накрапає

Вітер віє, сонце гріє, дощик накрапаєВітер віє, сонце гріє, дощик накрапає,
А мій милий чорнобривий поліг обертає.

А я поліг обертаю, поліг зелененький,
Як молодий поцілує — як мед солоденький.

А я поліг обертаю, поліг вітер сушить,
А як старий поцілує — як гадина вкусить.

А як мене поцілує хлопець молоденький,
А так мені на серденьку, як мід солоденький.

А як мене поцілує варгатий Микита,
То так мені на серденьку, як півкорця жита.

Нащо мені той баняк, що тече з водою

Нащо мені той баняк, що тече з водоюНащо мені той баняк, що тече з водою,
Нащо мене піп звінчав з такою бідою?
Ой піду я до попа, поговорю стиха,
Нехай мене розвінчає од такого лиха.
Ой пішла я до попа, впала йому в ноги:
— Ой батюшко, батюшко, горе мені, горе!
А він мене не рятує, а кропе водою:
— Привикай, привикай з горем та бідою.

Молода я молодиця, молодого віка

Молода я молодиця, молодого вікаМолода я молодиця, молодого віка,
Така гарна, молода, та без чоловіка.

Ой піду я до попа та й буду просити,
Віддав мене за біду, не маю з ким жити.

— Ой ти, попе, ой ти, дяче, обидва-сьте пили,
То ви мене, молоду, за біду пропили.

— Молодая молодице не роби ти сварки,
Бери біду на мотузок, веди на ярмарки.

Ой прийшла я на ярмарок, не поспіла стати,
Кричить біда, галасає: «А я хочу спати!»

Ой прийшла я на ярмарок, не поспіла сісти,
Кричить біда, галасає: «А я хочу їсти!»

Я купила булку хліба і бутилку пива,
Кричить біда: «Не покину, доки будеш жива!»

Туман з моря, вітер з поля

Туман з моря, вітер з поляТуман з моря, вітер з поля,
Кругом море почорніло,
Закипіла в морі піна,—
Буде вітру переміна.
Зип за зипом часто ходе,
А наш, братці, караб тоне;
Зип за зипом поспішає,
Караб море заливає.
Капитан стоїть на лоті,
А матроси всі в роботі.
Капитан стоїть на реї,
Кричить: «Братці, поскореє!»
Реї тріщать, мачти гнуться,
А в матросів сльози ллються,
Та ніхто цього не знає, —
Як матрос в морі страждає.

Зелена дібровонька

Зелена дібровонькаЗелена дібровонька в три ряди посаджена,
І доріжка показана.
На доріжці солдат лежить,
В правій ручці саблю держить,
У ліву воду бере, на серденько поливає.
«Серце моє щирящеє,
Тіло моє трудящеє!
Доведеться помирати,
Та нікому поховати.
Поховають добрі люде,
Як у мене за що буде.
Поховає і ледащо,
Як у мене буде за що.
Закуйте, зозуленьки,
Защебечіть, соловейки,
Бо в мене нема неньки;
Закуйте мені тоненько,
То буде жалібненько».

Бідна вдова та чотири сини

Бідна вдова та чотири синиБула собі бідна вдова,
Мала в себе чотири сина;
Сіла вона да й подумала
Чорни очі да й зарюмала;
Котрого тут да в салдати оддавати?
У першого да дітки друбненьки,
У другого да жінка молода,
А третього да женити пора;
Четвертого да в салдати оддала.
— «Ой где-сь ти в мене да не мати була,
А що ти мене з чотирох вибрала;
На що ж ти мене да в салдати оддала».

Від’їзд чумака

Від'їзд чумакаЇхавъ чумак у дорогу,
За ним жінка у погоню
Жінка, діти плачуть,
Да отець, мати тужить,
Що хортуна не служить!
Ой послужи, хуртовино!
Да не багацько, тілько мало,
Ой заким козак коня осідлає,
Да кониченька осідлає,
Да поїде, погуляє.
— «Вийду на гороньку, гляну в долиноньку,
А в долині калина,
В долині червона,
Аж до землі віти гнуться;
Чому мій милий, мій голубъ сивенький
Да до мене не горнеться!
Да пригорнися, мій миленький,
Хоть на часок маленький.
Нехай буду знати, да не буду тужити
Да по тобі, мій миленький!»