Долом, долом, долиною мандруй, дівчино зо мною

Долом, долом, долиною
Мандруй, мандруй, дівчино зо мною.
Мандруй, мандруй, не оглядайся,
На погоню не сподівайся.
А вже погоня єї доганяла:
— «Ой вернися, дівчино, до дому:
Плаче отець — мати за тобою».
— «Нехай плаче, нехай омліває:
Нехай за п’яницю заміж не дає.
Я п’яниці рада не рада:
Веде з корчми його вся громада».
Скоро милий з корчми ступає:
Вона окном як дверми втікає.
— «Десь ти, мила, і жартів не знаєш;
Я на порог — ти окном втікаєш?»
— «Ой я твої жарти знаю:
Не раз, не два в ручках омліваю».
Ой ожино, ой ти зелененька:
Пропала ж я тепер, молоденька.
Ой ожино, ой ти білий цвіту!
Зав’язаний ти мій милий світу!»

Тече річка невеличка

Тече річка невеличка
З-під синього моря,
Хто не служив в багатого,
Той не знає горя.
А я служив в багатого,
Все горенько знаю:
Пізно ляжу, рано встану
Та все не гуляю.
Запрягаю сірі воли,
Іду в поле орати.
Та орав наймит, орав бідний
До темної ночі…
Іде наймит, їде бідний,
В сопілочку свище.
«Приймай, жінко, вареники,
Бо йде наймитище,
Зсипай борщу та з трьох мисок, —
Нехай він похлище!»
«Я не хочу, хазяїне,
Ні пити ні їсти,
Дозволь мені, хазяєчко,
Хоч на лаві сісти!»
«Не дозволю, наймитище,
На лаві сідати,
Бери свитку, хліба скибку, —
Жени воли пасти!»
Та пішов наймит, та пішов бідний
У густії лози:
«Та побий, боже, хазяїна
За мої дрібні сльози,
Побий мою хазяєчку
На гладкій дорозі!»

Йдуть мої дні за днями, літа за літами

Йдуть мої дні за днями,
Літа за літами;
Я розкоші не зазнала,
Жаль мені за вами.

Кажуть люде, що-м щаслива;
Я тим веселюся:
Ой не знають, як я нераз
Слізами заллюся.

Я дівкою не гуляла,
Замужем не буду;
Почім же вас, літа мої,
Споминати буду.

Боже з неба високого:
Скороти віка мого.
Ой хто в світі щасливіший —
Причинься до того.

Пусти мене, мужу, в вишневий садочок

Пусти мене, мужу, в вишневий садочок,
Не попсую тобі жодних я квіточок.
А виріжу квітку з зеленого цвітку,
Пущу по Дунаю, де родину маю.
Плила, плила квітка, па ріці зав’яла,
Прийшла мати води брати, стала й заплакала:
— Ой ти ж, моя доню, три літа лежала,
Коли ж твоя з рожі квітка на ріці зав’яла.
— Не лежала-м, мамцю, ні дня, ні години,
Попалася-м в злії руки невірній дружині.
Ой ти ж, моя мамцю, порадонько в хаті,
Порадь мені, розрадь мені, як нелюба звати?
— Посади нелюба за тесовим столом,
Назови нелюба ясненьким соколом.
— Воліла би-м, мамцю, три гори скопати,
Нежелі нелюба соколом назвати.
Три гори скопаю — сяду й одпочину.
До нелюба піду — навіки загину.
Продай, моя мамцю, всі воли з обори,
Викуп мене, мамцю, з тяжкої неволі.
— Хоч би-м, моя доню, всі воли продала,
Таку тя не возьму, яку тебе дала:
Дала-м тебе, доню, гарну, як калину,
А тепер тя возьму біленьку, як глину.

Зацвіла черешенька близько перелазу

Зацвіла черешенька близько перелазу,
Було добре наймитові в господаря зразу:
А йде наймит з господарем в поле орати,
Господиня наймичкою обід висилати…
Жене наймит воли з поля, на воли гукає,
А вже йому господиня з мисок зливає.
Пригнав наймит воли з поля, сів на колоду,
Господиня вийшла з хати: «Іди, наймит, по воду!»
Пішов наймит, приніс води, — не встиг собі сісти,
А господар вийшов з хати: «Іди дай волам їсти!»
Пішов наймит до стодоли, виніс волам сіна,
А виходить богацький син: «Іди, наймит, до обіда!»
Богацький син пообідав — ще й кури не піли,
А наймитище-сиротище — що діти не доїли…
«Будеш ти, господаре, за мной жалувати,
Як будуть сірі воли в череді ревати…
Бувай же ти, господине, бувай же ти здорова!»
«Наймиточку, злодіячку, щаслива дорога!»
«Ой вернися, наймиточку, вернися, вернися,
Заклич собі чоловіка та на рік наймися!»
«Бодай же ти, господине, того не діждала,
Щоби мною, сиротою, кутки витирала!»

Учинила твою волю

Учинила твою волю:
Посилала замуж молодою!
Біле личко, чорни брови,
Досталися лихій долі!
Лихая доля в корчомці п’є-гуляе,
А як прийде до домоньку, в головоньку биє.
Я бідна молодая — нагайкою крає,
Нагаєчка-дротяненька, а я молоденька;
У тіло влипає, кров’ю залипає,
А ще його серденьком називаю

Текла річка з-під берега, з-під зеленого дуба

Текла річка з-під берега, з-під зеленого дуба,
Було ж мене не сватати, коли я не люба.
Ой не люба, ой не мила, зроду не любила,
Пусти ж мене, мій миленький, у вишневий садочок.
Не буду я в саду рвати твоїх ягодочок,
Тільки зірву з рожі квітку да й пущу на воду:
— Пливи, пливи, з рожі квітка, рівно з берегами,
Да й припливи, з рожі квітка, аж до моєї мами.
Пливла, пливла з рожі квітка, да й на воді ізв’яла.
Вийшла мати воду брати, да й квітку спіймала:
— Ой чого ця з рожі квітка на воді зів’яла, —
Видно да моя донечка в недузі лежала.
— Не лежала я, мамочко, ні дня, ні години,
Збила мене лиха доля да і без причини.