Молодий чумаченько воли запрягає

Молодий чумаченько воли запрягає,
Перед ним чорнявая у ногах упадає..
«Хоть упадай, дівчинонько, мій невінчаний друже,
Бо як піду у Крим по сіль, забарюся дуже.
Сподівайся, дівчинонько, мене ік покрові,
Не буду к покрові, буду к Миколі,
Не буду на Миколи, то не буду ніколи».
Вишенька-черешенька з корня гладенька;
Кажуть люди, що чумак буде, а дівчина раденька.
Вишенька-черешенька висихать стала;
Ждала дівка чумаченька да й плакати стала.
«Туди, лози, хилітеся, відкіль вітер віє;
Туди, очі, дивітеся, відкіль милий їде».
Хилилися густі лози, да вже перестали,
Дивилися карі очі, да й плакати стали.

Ой хмілю, хмілю, зелений, кудрявий

— «Ой хмілю, хмілю, зелений, кудрявий,
Любить мене, моя мати, хороший чорнявий!»
— «Доненько моя, да неправдочка твоя!
Хоч він тебе возьме, він тебе не любить,
Да неславонька твоя!»
У лузі калина весь луг закрасила:
Невірная дружинонька да весь род засмутила.
А я тую калину строщу, зломлю, да й покину,
За невірною дружиною не живу, тілько гину.
Я невірну дружину да на віки покину,
А сама піду до родоньку: я між родом не загину.
Пойду я до роду, аж рід мене не привітає;
Хіба пойду утоплюся, там де вода виринає.
Пойду я до світлиці — там сидять молодиці:
Чи всім їм така лиха доля, як мині єдиниці.
В мене батька немає, а матуся вмирає…
Розступися, сира земля: нехай войду жива в тебе.

Ой піду ж бо я, ой піду ж бо я попід гай зелененький

Ой піду ж бо я, ой піду ж бо я попід гай зелененький,
Ци не здиба мі, ци не здиба мі козачок молодейкий.
Ой пишла ж бо я, ой пішла ж бо я попід гай зелененький,
Ой здибав мене, ой здибав мене козачок молодейкий.
Взяв сі він мене, взяв сі він мене дорожейки питати,
А я молода, як та ягода, не знала-м, що казати:
— Я молодейка, я молодейка не з тутейшого краю,
В тім лісойку, йа в тім темнейкім дорожейки не знаю.
Ой дав він мені, ой дав він мені коничейка тримати,
Ой а сам пішов, ой а сам пішов дорожейки шукати.
Тримаю коня, тримаю коня до темнейкої ночі,
Впала росойка, впала зимнейка на мої чорні очі.
Не так на очі, не так на очі, як на жовтую косу,
Ой вже ж я на ній, ой вже ж я на ній віночка не доношу.
Пущу я коня, пущу я коня у чистейкоє поле,
А сама скочу, а сама скочу у глибокеє море.
Прийду до моря, прийду до моря, а море дуже грає,
Ой рада б я сі утопитойки, та мене не пускає.
Прийду до Дунаю, прийду до Дунаю, а Дунай стоїть тихо,
Ой рада б я утопитойки, то буде душі лихо.
— Ой дай, боже, ой дай, боже, ту дівчину злапати,
Я би ї навчив, я би ї навчив, як коника тримати.
Пливай, дівчино, пливай, дівчино, та й від краю до краю,
Коли-с не знала, коли-с не знала козацького звичаю.
Пливай, дівчино, пливай, дівчино, та й від трості до трості,
Коли-с не знала, коли-с не знала козацької злості.

Ой піду я понад лугом

Ой піду я понад лугом,
Ой там милий оре плугом…
Ой він оре чуже поле, —
Мені за їм жити горе!
Ой він оре чужу працю,
Я не живу, — тільки плачу!
Ой він оре чужу ниву,
Я не живу, — тільки гину!
Ой він оре, а я сію
Та й нічого не подію!

Повій, вітре буйнесенький, з зеленого гаю

Повій, вітре буйнесенький, з зеленого гаю,
І пришли ми яку вістку із чужого краю:
Ци мій милий в світі жиє, ци, може, загинув,
Мене з дітьми дрібненькими навіки покинув.
Я тут, бідна, з діточками, мушу бідувати,
А він, бідний, на чужині буде загибати.
Повій, вітре, із заходу, від мого милого,
Най почую порадоньку із серденька його;
Най порадит мене, бідну, що маю робити,
Як я, бідна, з діточками маю в світі жити?
Най він мені сам розкаже своїми устами,
Як я маю в світі жити з тими діточками?
Ходжу, нуджу по тім світі, тяженько вздихаю,
Вже минає три місяці, як листа не маю.
Напиши ми, мужу, листок, най си прочитаю,
Як си тобі там поводит у тім чужім краю.
Нема листа від милого, не дає си чути,
Він за мене і за діти мав, певно, забути.
Ци ти, милий, цілком пропав, ци ся ще повернеш
І розкажеш з серця тугу, мене розвеселиш?
Прийди, мужу, раз додому, на тебе чекаю,
Я на тебе щогодини з дітьми виглядаю.
Чому, милий, не приходиш крутими горами,
Лишив-єс ми з діточками межи ворогами.
Скоро рано сонце зійде, слезами си вмию:
Що ж я, бідна, з діточками теперка подію?
Сяду ввечер разом з дітьми і разом заплачем:
Ой коли ж ми, любі діти, татуня зобачим?
Серце ми си розпукає, як си нагадаю,
Як ми собі разом жили, тепер тя не маю.
Лишив-єс мя, молоденьку, і дрібненькі діти,
Як я тепер буду з ними, бідна, жити в світі?
Лишила-м ся з діточками, як билина в поли,
Діти встанут, їсти плачут, нещаслива доле!
Діти встанут, їсти плачут, а нема що дати,
Ходят голі, обідрані, а нема в що вбрати.
Повій, вітре буйнесенький, та по нашім полю,
Прийди, мужу, подивиси на нашу недолю.
Повій, вітре із-за гори та з-за високої,
Прийди, мужу, вже додому, до милої свої.
Прийди, мужу, до милої, на тебе чекаю,
Я за тебе рано й вечір господа благаю.
О прошу тя і благаю, пречистая мати,
Допоможи мому мужу додому-с дістати!
Діти сумні, бо голодні ходят попід хату,
Где-будь засне і говорит: — Прийди, прийди, тату!
Прийди, тату наш, додому з далекой дороги,
Поробиш нам черевики, бо нам зимно в ноги.
Поробіт нам черевики, поставте нам хату,
Ми не маєм де подітись, ти наш рідний тату!
В чужій хаті ми в комірне, не маєм, де сісти;
Зима іде, ми обдерті і нема що їсти.
Прийдіт, тату, подивіться, як ми ту вживаєм,
Що ми їмо, в чім ходимо, як спати лягаєм.
О просим тя і благаєм, отце Николаю,
Поверни нашого тата із чужого краю.
Поверни нашого тата та у наше село,
Постановит нам він хату, буде нам весело.
Підем з татом всі до церкви, разом поклякаєм:
«Дякуєм ти, божа мати, що ми тата маєм.
Пречистая діво-мати, се твоя опіка,
Стерегла-с нашого тата, що він не каліка:
З войни до нас повернувси здоров і веселий.
Дєкуєм ти, всемогучий, ти, наш боже милий.
Дякуєм ти, божий сину, же нам вернув тата,
Ми з ним підемо до церкви в неділю і свята».

Тече вода з огорода, з-під кореня дуба

Тече вода з огорода, з-під кореня дуба:
Нема мені одрадності од мого нелюба,
Нема мині одрадності ні д’отця, ні д’матки;
Сушать мене, в’ялять мене мої недостатки.
Ізсушили, ізв’ялили, як вітер билину;
А як теє ясне сонце червону калину.
Ой вирву я з рожі квітку, да й пущу на воду:
Пливи, пливи, з рожі квітко, аж до мого роду.
Як приплила з рожі квітка, да й стала крутиться;
Вийшла мати води брати, да й стала журиться.
Ой де же ти, моя доню, не дужа лежала,
Що вже твоя з рожі квітка на воді зов’яла.
Не лежала, моя мати, ні дня, ні години:
Попалася в добрі руки невірній дружині.

Да під вишнею, під черешнею

Да під вишнею,
Під черешнею,
Стоїть старий з молодою,
Як з ягодою.
Да просилася,
Да молилася:
«Пусти ж мене, мій старенький,
Як до батоньки!»
«Не пущу ж я тебе,
Бо зрадиш мене,
Хочеш мене, старенького,
Да покинути!»
«Ой умри, умри,
Ти, старі кості,
Зжалься боже, зжалься боже.
Моїй молодості!
А не вмирає,
Не пропадає,
Тільки мене, молоденьку.
Да не забавляє!»