Смутен же я, смутен темненької ночі

Смутен же я, смутен темненької ночі:
Не сплять мої очі ні в день, ні в ночі.
Ой коб я мав орловії крила,
Полинув би я, де моя мила:
Прилетів би, сів, упав на дворі,
Чи не вийде моя мила поскоріш.
Аж мила виходить з чорними бровами.
Промовляє до мене вірними словами.
— «Сивий голубоньку прекрасний!
Який же ти в світі нещасний!
Сядь коло мене, пригорни до себе:
Скажи щиру правду, що маєш на серці?»
— «На старій гребельці новий млинок меле:
Не вважай, дівчино, що на нас, молоденьких, говорять.
Воріженьки будуть брехати,
А ми будем, серце, кохати!»

Ой зацвіла червона калина над криницею

Ой зацвіла червона калина
Над криницею.
Горе ж мені, моя рідна мати,
За п’яницею.

Бо п’яниця та і недбайлиця
Як день, так і нічку п’є,
А як прийде із коршми додому,
Мене, молодую, б’є.

Потихесенько, помалесенько,
Моя матінко, йди:
Спить п’яниця в рубленій коморі,
Гляди ж, його не збуди.

Ой нехай він спить, моя доню,
Бодай він не встав,
Щоб твоєї бідної головоньки
Більше не клопотав.

Просю, ненько, ти моє серденько,
Не кажи ж ти цього,
Єсть у мене дрібненькії діти,
Горе жити без нього.

Не проклинай, моя матінко,
П’яниці мого,
Бо як помре мій гіркий п’яниця,
Горе жити без нього.

У нашого війта рябії онучі

У нашого війта
Рябії онучі,—
Заплакала челядонька
З панщини ідучи.
В нашого окомуна
Волосяні волоки,—
Ідуть люди з панщини,
Беруться під боки.
А в того гицлиська
Все рябії хуста,
Не єдному господарю
Він поробив пусто.

Привикайте чорні очі сами ночувати

Привикайте чорні очі сами ночувати:
Нема мого миленького, ні з ким розмовляти.
Нема мого миленького, рожевого цвіта:
Ні з ким мені розмовляти до білого світа.
Нема мого миленького — моє серце ниє;
По стеженці, куди ходив, трава зеленіє.
Ой час, мати, жито жати, бо колос схилився;
Ой час, мати, заміж дати, бо голос змінився.

Косарі косять, а вітер повіває

Косарі косять, а вітер повіває,
Шовкова трава на косу полягає,
Поміяж травою галочка пролітає.
— Ой ти, галочко моя, чорная, малесенькая,
Та скажи ж мені де й моя милесенькая.
А моя милесенькая за густими лозами
Умивається гарячими сльозами,
Утирається шитою хустиною,
Малює брови чорною ожиною,
Лягає спати з вірною дружиною,
Де свекруха з довгою лозиною.
— Вставай, невістко, бодай же ти не встала,
Подій корів, що од батька нагнала.
Ще й ті телиці, що мати дарувала,
Ще й ті овечки, що дарували братики та сестриці,
— Ой годі ж, мати, цим словечком укоряти,
Я твого сина не неволила брати,
Я з твоїм сином по садочку не ходила,
Я з твоїм сином ясно не говорила.

Ой повіяв буйний вітер з-за гори

Ой повіяв буйний вітер з-за гори,
3віяв, звіяв чорну шляпу з голови.

– Ой ти, мила, чорнобрива ти моя!
Подай, подай чорну шляпу на меня.

– Ой подала б, та не хочеться,
Бо мій милий гіркий п’яниця.

Йде до коршми, напивається,
Іде з коршми, то валяється.

Іде з коршми, то валяється,
А прийде додому, б’є та лається.

– Ой ти, мила, чорнобрива ти моя!
Роззуй, роззуй, розпережи ти меня.

– Я б роззула, та не хочеться,
Бо мій милий гіркий п’яниця.

Йде до ‘коршми, напивається,
Іде з коршми, то валяється.

Іде з коршми, то валяється,
А прийде додому, б’є та лається.