Циганочко-ворожечко, скажи про мій сон, сон

Циганочко-ворожечко, скажи про мій сон, сон— Циганочко-ворожечко, скажи про мій сон, сон,
Що з-під лівого рукавечка вилетів сокол.
— То ж не сокіл, то ж не сокіл, то правда твоя, твоя:
Твоя жена Марусина сина вродила.
Твоя жена Марусина сина вродила,
До дванадцять часов ночі жизнь покончила.
— Командире, ти ж мій брате, пусти мня домой, домой,
Щось-то сталось в моїм домі з моєю женой.
— Відпустю тебе, козаче, та ще й не самого,—
Звелю тобі з стайні взяти коня вороного.
Їде, їде той Ванюша попід ту гору, гору,
Ніде світла не видати, лиш у мому двору,
Їде, їде той Ванюша попід ворота,
Він не знає, що є в нього бідна сирота.
Уїжджає той Ванюша в своє подвір’я,—
Ой не вийшла Марусина, вийшов мій отець.
Ой не вийшла Марусина, вийшов мій отець:
— Здрастуй, здрастуй, мій синочок, ти вже й удовець.
Входи’ Ваня, входи’ Ваня у свою світлицю,
Взяв синочка на рученьки та й сам обімлів!
— Ти, синочку, мій синочку, бодай же ти прожив, прожив,
Нащо ж ти нас, таких молодих, з пари розлучив?

Ой у полі два явори, третій зелененький

Ой у полі два явори, третій зелененькийОй у полі два явори, третій зелененький;
Пішов, пішов у некрути мій синок рідненький!
Ой тихенька єго мова, золотая зброя,
Лишив мене, старенькую, головонько ж моя!
«Ой заплачеш, отець, мати, заплалеш, заплачеш,
Як ти моє господарство на плечах зобачиш!..»
Ой у горах сніги впали, річеньки прибули:
Ой вже ж мого рідного сина в черевики вбули!
В черевиченьки вбули, кучері обтяли,
А вже ж мому рідну сину карабінок дали!..
«Карабіне, карабіне, засмутив єсь ми душу,
Кілько-м ся я вистерігав, носити тя мушу!
Бодай тії карабіни в огні погоріли,
Щоби мене молодого плечі не боліли!..»
А у Львові в крайнім дому вдарено з гармати:
Ой заплакав рідний отець, рідненькая мати!
Не плач, не плач, стара нене, не вдавайся в тугуі
Збудовали твому сину кидровую трунву.
Не плач, не плач, стара нене, не вдавайсь в ворожки,
Ой забито твого сина та покрай дорожки!
Не плач, не плач, стара нене, не вдавайся в ліки!
Ой пропав же твій синонько, та пропав навіки!

Та нема в світі так нікому, як бурлаці молодому

Та нема в світі так нікому, як бурлаці молодомуТа нема в світі так нікому,
Як бурлаці молодому:
Та бурлак робить, не гуляє,
А хазяїн його лає:
«Та де ти в чорта волочився,
Що по пояс замочився?»
«Та ходив лугами за волами,
Ходив яром за товаром».
«Та сідай, бурлаче, та й вечеряй,
Що хазяйка наварила:
Та під лавою те борщище,
Що собака три дні хлище,
А на припічку скибка хліба,
А що кішка не доїла!»

Була собі бідна вдова

Була собі бідна вдоваБула собі бідна вдова,
Мала в себе чотири сина;
Сіла вона да й подумала,
Чорні очі да й зарюмала:
Котрого тут в солдати оддавати?
У першого да діти дрібненькі,
У другого да жінка молода,
А третього да женити пора,—
Четвертого да в солдати оддала.
«Ой гдесь ти в мене да не мати була,
А що ти мене з чотирьох вибрала;
Нащо ж ти мене да в солдати оддала?!»

Ой на горі корчма, під корчмою жито

Ой на горі корчма, під корчмою житоОй на горі корчма, під корчмою жито,
А в тій корчмі край дороги козаченька вбито.
Ой убито, вбито, затягнуто в жито,
Червоною китайкою личенько прикрито.
Прилетіла мила, голубонька сива,
Як підняла китаєчку та й заголосила:
— Чи ти, милий, впився, чи з коника вбився?
Чи ти з другою спізнався, мене відцурався!
— Я ж, мила, не впився, й з коника не вбився,—
За тобою, молодою, дуже зажурився.
— Оце ж тобі, серце, такая розплата:
Було б тобі, козаченьку,
Нас двох не кохати!

Ой ходив чумак сім рік по Дону

Ой ходив чумак сім рік по ДонуОй ходив чумак
Сім рік по Дону,
Та не було пригодоньки
Ніколи йому.
Ой їхав чумак
3 Криму до-дому,
Сталась йому пригодонька
За всю дорогу..
Сталась йому пригодонька
Не в день, а в ночі —
Занедужав чумаченько,
3 Криму ідучи, —
Занедужав чумаченько,
3 Криму ідучи, —
При широкій доріженьці
Воли пасучи.
Ой ішов чумак.
В Самар на базар,
Червоною китайкою
Головку зв’язав.
Ой упав чумак,
Упав, та й лежить, —
Ніхто його не спитав,
Що в його болить…
Ой болить в його
Серце й голова, —
Помирав чумаченько,
А роду нема!
Прийшов до його
Отаман його,
Бере його за рученьку.
Жалує його…
«Отамане мій!
Жалуєш мене,
Скидай кожух з мене,
Та укрий мене;
Бери мої воли, вози —
Поховай мене;
Бери мое срібло, злото —
Поминай мене!»
Ой скинув чумак
Свиту і кожух,
Припадав к сирій земл! —
Теплий зводе дух…
Ой скинув чумак
Із себе й каптан:
«Воли мої половії,
Хто ваш буде пан?»
Та вдарили зразу
У великий дзвін:
Це ж по тому чумаков!,
Що ходив на Дін!
Та вдарили зразу
В дзвони у во всі:
Це ж по тому чумакові,
Що ходив по сіль!
Ой ішли воли
Та в вісьмерику:
Задзвоиили в усі дзвони
По тім чумаку!
Ревнули воли
У новім ярмі:
Поховали чумаченька
В чужій стороні;
Ревнули воли,
Степом ідучи:
Поховали чумаченька
Із Криму йдучи.

Ой вийду я, вийду на гору крутую

Ой вийду я, вийду на гору крутую— Ой вийду я, вийду на гору крутую!
Ой стану я, подивлюся на воду биструю;
Щука риба в морі гуляє до волі,
А я, бідний вдовин син, без щастя, без долі!
Піду ж я до комори питатися зброі:
Чи мені коня сідлати, чи пішки мандровати?
— Сідлай, сину, коня, сідлай вороного!
— Прощай, прощай, стара ти, мене молодого!
— І я тебе прощу і бог тебе прости:
І в великій дороженьці боже тобі щасти!»
А в неділю раненько ще до сходу сонця
Плаче, плаче бідна вдова, сидючи в віконця!
Плаче ж вона, плаче, тяженько ридає:
Летить сивий орел, а вона й питає:
— Ой ти орле сивокрилий, високо літаєш:
Ой ти часто мого сина у вочі видаєш?
— Ой чи часто, чи не часто, таки його бачу:
На чуб, на чуб наступаю, очі колупаю!
Ой вдарилась бідна вдова об поли руками:
— Сини ж мої кохані — пропала я з вами!
— Сама собі, мати, винна, сама провинила,
Що нас молодими та не поженила!
— Сини моі любі, сини ви милиї!
Тим же я вас не женила, що ви молодії!