Пусти мене, мужу, в вишневий садочок

Пусти мене, мужу, в вишневий садочок,
Не попсую тобі жодних я квіточок.
А виріжу квітку з зеленого цвітку,
Пущу по Дунаю, де родину маю.
Плила, плила квітка, па ріці зав’яла,
Прийшла мати води брати, стала й заплакала:
— Ой ти ж, моя доню, три літа лежала,
Коли ж твоя з рожі квітка на ріці зав’яла.
— Не лежала-м, мамцю, ні дня, ні години,
Попалася-м в злії руки невірній дружині.
Ой ти ж, моя мамцю, порадонько в хаті,
Порадь мені, розрадь мені, як нелюба звати?
— Посади нелюба за тесовим столом,
Назови нелюба ясненьким соколом.
— Воліла би-м, мамцю, три гори скопати,
Нежелі нелюба соколом назвати.
Три гори скопаю — сяду й одпочину.
До нелюба піду — навіки загину.
Продай, моя мамцю, всі воли з обори,
Викуп мене, мамцю, з тяжкої неволі.
— Хоч би-м, моя доню, всі воли продала,
Таку тя не возьму, яку тебе дала:
Дала-м тебе, доню, гарну, як калину,
А тепер тя возьму біленьку, як глину.

Нарвали-сме бервінку

Нарвали-сме бервінку
На поповім зарінку.

А нащо тот бервінок?
Молодиці на вінок.

Ой весела хижечка,
Заки є в ній дівочка.

А як буде невіста,
То наплачеться доста.

– Ой Маріко, ра-ра-ра,
Нараю ти фраєра.

Нараю ти сам себе,
Ци підеш ти за мене?

Ой Маріко, чичири,
Розчеши ми кучері!

– Я бим тобі чесала,
Кедь би мамка не знала.

Мати буде дивити,
Я ся буду ганьбити.

Казала мені мати

Казала мені мати
Зелений ячмінь жати:
— Жни, жни, моя доненько,
Жни, жни, моє серденько!

Я ячменю не жала,
В борозенці лежала.
— Лежи, лежи, моя доненько,
Лежи, лежи, моє серденько!

Сніпочок-єм нажала,
До себе притуляла.
— Тули, тули, моя доненько,
Тули, тули, моє серденько!

Ячміннеє зернонько
Закололо в серденько.
— Терпи, терпи, моя доненько,
Терпи, терпи, моє серденько!

Ой та я терпіла,
Поки-м не зомліла.
— Млій, млій, моя доненько,
Млій, млій, моє серденько!

Щоб серце улічити,
Тра козака любити.
— Люби, люби, моя доненько,
Люби, люби, моє серденько!

Та ще б, моя мати,
З козаком погуляти!
— Гуляй, гуляй, моя доненько,
Гуляй, гуляй, моє серденько!

Ой він хоче, мати,
Щоб му ручку дати!
— Давай, давай, моя доненько,
Давай, давай, моє серденько!

Переходом в чистім полі заквітли волошки

«Переходом в чистім полі заквітли волошки,
А я ж тебе полюбив, що рум’яна трошки».

«Ой перестань, перестань до мене ходити,
Мене, молоденькую, з розуму зводити!»

«Я ж не перестану, покіль не достану
Рум’яного личка, хорошого стану.

Як я маю перестати, що я люблю тебе,
А ти мене, серце моє, упусти до себе».

«Як я маю упустити, мати ключі має,
І великим замком двері замикає».

«Украдь ключі у матері, коли ляже спати,
А свойого миленького упусти до хати».

Вкрала ключі у матері, мати не почула,
А свойого миленького до себе кликнула.

«Ходи тепер, мій миленький, потіш мою душу,
Я для тебе, що розкажеш, учинити мушу».

Пішла Ганча по ягодки

Пішла Ганча по ягодки
У гайочок зелененький.

Не виділа там нікого,
Лем воячка молодого.

Зачав єї звідовати:
— Ци будеш ся оддавати?

— Я ся оддавати не буду,
Я за милим чекати буду.

— Твій ся милим вчера женив,
Гарне дівча узяв собі.

Що му, мила, що вінчуєш,
Кидь го вірно так любуєш?

— Вінчую ми стільки щастя,
Скільки в нашім гаю листя!

Обернувся, засміявся,
Златий перстень заблищався.

По перстеню го впізнала,
І жалісно заплакала.

— Кидь була-сь ми зле вповіла,
Головка би з плеч злетіла.

Айбо ти зле не вповіла,
Тепер будеш моя мила.

Чогось мені тяжко-важко, на серденьку туга

Чогось мені тяжко-важко, на серденьку туга;
Нема мого миленького, нема мого друга!
Ой приїхав мій миленький в неділю раненько;
Зліз з коника, привітався: — День добрий, серденько!
Ой чи здорова, чи не тужиш чого?
Чи не маєш над мене іншого?
— «Перед богом присягаю,
Що іншого не маю,
Тілько тебе, серце моє, над життя кохаю!»

Як я пішла до старої, яла хижу мести

Як я пішла до старої, яла хижу мести,
Стара мені уповіла в поле їсти нести.
— Стара моя, стара моя, де тут плужок оре?
А вна мені відповіла: «Най тя в ребра коле».
А я була розумненька, знала відповісти:
— Та най тоту в ребра коле, хто готовив їсти.