У неділю рано во всі дзвони били

У неділю рано во всі дзвони били;
Тоді брат з сестрою гарно говорили:
— «Сестро ж моя, сестро! час тя заміж дати!»
— «Оддай мене, брате, не за селянина;
Оддай мене, брате, да за міщанина:
У міщанина новая деревня,
Новая деревня, великая сім’я:
По новій деревні люблю походжати,
В великій сім’ї люблю розмовляти!»

Ой брязнули ключі в стайні на помості;
Ой приїхав братець до сестриці в гості:
«Добривечір, сестро! чи дужа, здорова?»
— «Не питайся, брате, чи дужа, здорова;
Запитайся, брате: яка моя доля?!
Нагайка-дротянка кров’ю обкипіла;
Шовковая хусточка в ручках зотліла;
А вже ж мої очі не доспали ночі;
А вже ж мої руки да й дознали муки;
А вже ж мої ноги зазнали дороги».
— «Ото ж тобі, сестро, новая деревня,
Новая деревня, великая сім’я;
В новій деревні любить походжати;
В великій сім’ї любить розмовляти!»

Ходив козак до молодиці

Ходив козак до молодиці,
Носив він їй гроші в саквиці.

Молодице моя, чорнобривая!
Чого ти мені така милая?

Ой кумо моя, ой любо моя!
Скажи мені, де хата твоя?

Моя хата сніпками вшита.
Прийди, козаченьку, хоть буду бита.

Хоть буду бита, знаю за Koro,
За козаченька молоденького.

Пусти мене, мужу, в вишневий садочок

Пусти мене, мужу, в вишневий садочок,
Не попсую тобі жодних я квіточок.
А виріжу квітку з зеленого цвітку,
Пущу по Дунаю, де родину маю.
Плила, плила квітка, па ріці зав’яла,
Прийшла мати води брати, стала й заплакала:
— Ой ти ж, моя доню, три літа лежала,
Коли ж твоя з рожі квітка на ріці зав’яла.
— Не лежала-м, мамцю, ні дня, ні години,
Попалася-м в злії руки невірній дружині.
Ой ти ж, моя мамцю, порадонько в хаті,
Порадь мені, розрадь мені, як нелюба звати?
— Посади нелюба за тесовим столом,
Назови нелюба ясненьким соколом.
— Воліла би-м, мамцю, три гори скопати,
Нежелі нелюба соколом назвати.
Три гори скопаю — сяду й одпочину.
До нелюба піду — навіки загину.
Продай, моя мамцю, всі воли з обори,
Викуп мене, мамцю, з тяжкої неволі.
— Хоч би-м, моя доню, всі воли продала,
Таку тя не возьму, яку тебе дала:
Дала-м тебе, доню, гарну, як калину,
А тепер тя возьму біленьку, як глину.

Нарвали-сме бервінку

Нарвали-сме бервінку
На поповім зарінку.

А нащо тот бервінок?
Молодиці на вінок.

Ой весела хижечка,
Заки є в ній дівочка.

А як буде невіста,
То наплачеться доста.

– Ой Маріко, ра-ра-ра,
Нараю ти фраєра.

Нараю ти сам себе,
Ци підеш ти за мене?

Ой Маріко, чичири,
Розчеши ми кучері!

– Я бим тобі чесала,
Кедь би мамка не знала.

Мати буде дивити,
Я ся буду ганьбити.

Казала мені мати

Казала мені мати
Зелений ячмінь жати:
— Жни, жни, моя доненько,
Жни, жни, моє серденько!

Я ячменю не жала,
В борозенці лежала.
— Лежи, лежи, моя доненько,
Лежи, лежи, моє серденько!

Сніпочок-єм нажала,
До себе притуляла.
— Тули, тули, моя доненько,
Тули, тули, моє серденько!

Ячміннеє зернонько
Закололо в серденько.
— Терпи, терпи, моя доненько,
Терпи, терпи, моє серденько!

Ой та я терпіла,
Поки-м не зомліла.
— Млій, млій, моя доненько,
Млій, млій, моє серденько!

Щоб серце улічити,
Тра козака любити.
— Люби, люби, моя доненько,
Люби, люби, моє серденько!

Та ще б, моя мати,
З козаком погуляти!
— Гуляй, гуляй, моя доненько,
Гуляй, гуляй, моє серденько!

Ой він хоче, мати,
Щоб му ручку дати!
— Давай, давай, моя доненько,
Давай, давай, моє серденько!

Переходом в чистім полі заквітли волошки

«Переходом в чистім полі заквітли волошки,
А я ж тебе полюбив, що рум’яна трошки».

«Ой перестань, перестань до мене ходити,
Мене, молоденькую, з розуму зводити!»

«Я ж не перестану, покіль не достану
Рум’яного личка, хорошого стану.

Як я маю перестати, що я люблю тебе,
А ти мене, серце моє, упусти до себе».

«Як я маю упустити, мати ключі має,
І великим замком двері замикає».

«Украдь ключі у матері, коли ляже спати,
А свойого миленького упусти до хати».

Вкрала ключі у матері, мати не почула,
А свойого миленького до себе кликнула.

«Ходи тепер, мій миленький, потіш мою душу,
Я для тебе, що розкажеш, учинити мушу».

Пішла Ганча по ягодки

Пішла Ганча по ягодки
У гайочок зелененький.

Не виділа там нікого,
Лем воячка молодого.

Зачав єї звідовати:
— Ци будеш ся оддавати?

— Я ся оддавати не буду,
Я за милим чекати буду.

— Твій ся милим вчера женив,
Гарне дівча узяв собі.

Що му, мила, що вінчуєш,
Кидь го вірно так любуєш?

— Вінчую ми стільки щастя,
Скільки в нашім гаю листя!

Обернувся, засміявся,
Златий перстень заблищався.

По перстеню го впізнала,
І жалісно заплакала.

— Кидь була-сь ми зле вповіла,
Головка би з плеч злетіла.

Айбо ти зле не вповіла,
Тепер будеш моя мила.