Заздрісна мачуха

На замковій горі в Теребовлі сивоволосий дідусь Степан запитав:
— Щось тут шукаєте?
— Не чули-сьте?!
— Ні.
— Ото коли ще Теребовля не була Теребовлею, то на цій горі був палац. Та такий, що більша його частина була під землею з великими кам’яними льохами. І володарював тут князь, що понад усе любив свою жону милу, добру та ласкаву. Виховували вони дочку-одиначку й не могли натішитися її вродою, ока з неї не спускали. З кожним днем все кращою вона ставала. Хто глянув на неї, то німів від її краси.
Та забігли на теребовлянську гору холодні, злі вітри і занесли чорне повітря. Занемогла княгиня від чорного повітря, зчорніла, як та земля, й до ранку життя скінчила.
Довго тужив князь, не виходив зі свого палацу. Якось на полюванні заблудився той князь у лісах. Йшов, йшов і надибав надвечір хату. Зайшов до неї й побачив молодицю, що горіла рум’янцем, а з очей виблискували вогняні іскорки. Заворожила вона князя своєю звабою і стала його дружиною. А ключі від скринь мала князева дочка.
Гризла мачуху заздрість, що вона була в літах, а князева дочка славилась своєю красою на всю околицю. Тож готова була втопити пасербицю в ложці води. А ніхто й не знав, що мачуха була відьмою, опирицею. І перетворила молоденьку княжну у велику гадюку, що тримала в зубах ключі від скринь із золотом.
З того далекого часу і досі кожного року опівночі на Івана Купала відкриває та красуня-гадюка сім залізних дверей у підземеллях замкової гори. Виходить вона з підземель і чекає, щоб якийсь парубок приніс їй цвіт папороті, прийшов до неї і в поцілунку своїми устами забрав з її уст ті заворожені ключі. Тоді вона скине з себе прокляття заздрісної мачухи, перетвориться знову молодою княжною і стане дружиною відважного парубка, передасть ключі від скарбів, яким ліку нема.
Появлялись, кажуть, тут вже не раз відважні парубки. Одним не пощастило цвіту папороті знайти, іншим зо страху серце тріскало. І лежать ті скарби у підземеллях. А княжна-гадюка жде свого судженого, вірить, що поверне вона у людське життя і скине прокляття мачухи.

Лиса могила

Оцей Сагайдак та Семен Палій були в запорожців самі главні Кошові; як вони повмирали, то й Запорожжє вмерло. Тоді котрі із запорожців пішли за Дунай, котрі на Кальчику посідали, а котрі пішли на Кубань обробляти землю. Це вже їх цариця Катерина розгонила. Вона як руйнувала їх, так запорожські гармати йшли на Тонку в Перекіп. Тоді скрізь були тут зимовники, а сіл і чутки не було. Так то запорожці і повезли свої гармати та худобу (майно) усяку: відра, каструлі, кварти, півкварти, стакани, мідь. Довезли до того місця, де Воскресенівка – тоді ще її не було – та й закопали свою худобу на Лисій могилі.
Уже геть після того там ходив чабан з вівцями. Ходе та палочкою і штрика; коли це – гульк – аж там каструлька. Туди – аж там цілий склад усякого посуду. Він собі не дурак: діждав вечора, прийшов додому, запріг шкапу у віз та й поїхав забирати той посуд. Зложив усе на віз та того ж дня і повіз у Марнополь. Тільки що вивіз у базар, аж ось йому назустріч жид.
– Що ти вивіз?
– Та тут сяке-таке!
– Ну, вже що єсть – покажи, на те ж ти приїхав у базар.
Подививсь він:
– Ого, – каже, – скільки тобі дати за нього?
– А Бог його зна, я й сам не знаю, що воно стоє.
– Ну, от що: паняй ти до мене в двір, там звісим усе; скільки воно затягне – я тобі й заплатю.
Приїхали у двір.
– А знеси його в амбар!
Той зніс.
– А де ти його взяв?
– Та я найшов його у Лисій могилі.
– Брешеш, сякий-такий сину, ти вкрав його в когось! Ти ворюга!
Та за нього… Він відказується, а той жид тягне його до начальства, а чоловік упирається, та хреститься, та божиться. Та як вирвавсь, та дай, Боже, ноги! Утік і покинув жидові всю свою кладь.
О, на тій же Лисій горі, де чабанець найшов посуд, там, кажуть, були закопані й гроші. Запорожці, як подуванють, було, між собою яке добро, то зараз кожний іде та або хова куди-небудь, або закопує. Та як закопа, та ще й клятьбу положе. Оце найде де-небудь камінь, наверне його на кладь, а потім пійма баранця, зв’яже йому всі чотири ноги дротом, положе на той камінь та й пече живого вогнем:
– Оце, – каже, — як цьому ягнятові нудно та пекельно, так хай буде нудно та пекельно тому, хто візьме оцю кладь…
Так отам же, кажу, на Лисій горі закопаний був і запорожський клад. Це снастив мені єврей Островський, він в нас шинок держав.
Бачите, ішов собі запорожець, старий-старий, аж вилискується. Ішов та й зайшов у Солошин шинок, до Островського. Якраз підійшла субота, шабаш, от той єврей сам справляє шабаш, а замість себе поставив якогось чоловічка. Увійшов у той шинок запорожець так собі повагом, поздоровкавсь, сів. Дивиться шинкар – запорожець настоящий: на ньому каптан, чотири рукава, широчезні штани, чуприна – усе як слід.
– А усип,- каже,- осьмушку!
Той усипав. Запорожець випив, утерся, садить собі і мовчить.
– А що,- пита шинкар,- далеко були, дідуню?
– Далеко, під Марнополем, чоловіче!
– А чи чули, що там чабан найшов запорожське добро?
– Чути не чув, а знаю, що воно повинно там бути.
– А чи знаєте, де він його дів?
– Не знаю, чоловіче!
– Повіз у Марнополь, а там його обдурив жид.
– Погано, а більш нічого він там не находив?
– Ні, нічого…
– Дурний! Там протів тієї могили, в балці, на кінці слободи, суми багацько закопано!
Тільки сказав це та й замовк. А той чоловік і давай допитуватися:
– А скажіть же, діду, чи по той бік слободи, чи по цей закопана та сума?
– Прощавайте!
Знявсь та й пішов, так і не сказав, у якім місці. Так що вже той чоловік попокопавсь землі! Чи вже найшов він, чи не найшов тих грошей, Бог його святий знає, та хоч би і найшов, так заклятими грішми не поживеш.

Скарб біля річки Скарбної

Колись давно, ще не за нашої пам’яті, у капулівських плавнях жили запорожці Гавриленко і Лисий; їм було більше ста років. Розказували вони нашим батькам, що біля Скарбної, де стара Січ, є стрілиця, а в тій стрілиці схована вся запорозька казна. Кажуть, що цю казну сховав кошовий Калниш і дванадцять отаманів. Гроші сховано і заклято на двісті років.

Золота корона

У лісі Закалівка, недалеко села Садки, на пагорбах, є урочище Пушкарі, яке омивають води річки Джурин. Після оранки тут знаходять черепки посуду, кам’янії сокири, кремінні рубила, наконечники стріл. Повідають люди, що тут закопана золота корона.
А було так. Височів на Пушкарах давним-давно замок слов’янської княгині. Коли ж одного дня на її володіння насунули ворожі орди, то княгиня звеліла слугам заховати у підземеллях замку свою золоту корону. Перші напади ворогів були відбиті меткими пушкарями, що градом ядер привітали непрошених гостей. Коли ж втретє злі ординці хлинули, як повінь, в цей край, то замок не вистояв. Загинули лучники, мечники, пушкарі. Під тягарем руїн і згарищ загинула і княгиня.
Взялися одного разу батько з сином шукати ту корону. Бо хто її знайде, то все буде мати, бо корона мала чарівні сили в собі. Копали, копали і знемоглися у своїй силі. Присіли, почали дрімати. Коли глянули — перед ними стоїть княгиня, та така молоденька та пишна. З переляку шукачі остовпіли.
— Що тут копаєте? — спитала.
— Шукаємо золоту корону, — відповів батько.
— Шкода вашого поту, — прорекла княгиня.— Таємницю схову чарівної корони знаю тільки я.
— То що ж нам діяти, княгине? — спитали.
Не шукайте щастя під землею, а творіть самі добро на землі. Отоді у ваших працьовитих руках засяє золота корона, все будете мати, що захочете.
Хотів батько ще щось сказати княгині, та в ту мить вдарив грім, пішов зливний дощ. А постать княгині щезла з очей.
Ще повідають, що в темні ночі тут ясно від променів пробивних золотої корони. Та ніхто вже не наважується шукати корону, бо стереже її слов’янська княгиня.

Писання про запорозькі скарби

З балки Таволжаної потяглася невелика балочка Пліверина. Там жив козак Гіліверя. На вершині балочки є груша, стоїть вона сама собі одна. Від неї відступити п’ять ступнів униз до Таволжаної балки і копать: там є льох, а в льоху була дорога одежа. Вона з часом потліла, а зосталася срібна й золота посуда і багато грошей. Льох заклятий на сто год, і врем’я йому вже вийшло.
Про ці скарби, кажуть, були писання, книжки, так генерал Платов одбив їх у запорожців. Ці книжки до цих пір у Катеринославі. Чи в будинку Потьомки, чи що… Вони лежать у залізній скрині під дванадцятьма замками. І ніхто їх не візьме, бо всі ключі від них загублені!

Зміїв кут

– Що це за виступ такий?
– Це Зміїв кут.
– Що ж воно таке? Змій тут жив, чи що?
– Ні, не змій, а козак такий, як змій.
– Як це так?
– А так, що він орудував дуже великою силою, та отут зробив собі печеру та й жив. А як пливе, було, татарюга по Вовчій, то він зараз буц – та й вб’є його. Ото узнали люди про його хист та й прозвали Змієм, а по ньому вже і кут Зміїв.
– Ну а тепер скажи мені, що воно оце за ямки коло цього кута?
– Та це от які ямки. Літ сорок тому назад виїздив сюди із якогось города чиновник шукати тут скарбів. Приїхав, дивиться на це місце, аж тут камінь; підняв він той камінь на блоки, туди, а там вода. Вибирав-вибирав воду – теж нічого нема. Тоді він і каже чоловіку, що коло нього ходив:
– Поведи мене, спасибі тобі, ще в той густий терен, там, я чув, закопано двадцять бочок казни.
Повів той чоловік його в терен; так що ж? Копав-копав – і там нічого не найшов. З тим і поїхав.
– Ні, – каже, – сюди треба не такого знавюку, як я!

Скарб біля могили Гострої

Біля німецької Хортиці є Велика могила; так вона й зветься. Як зійдеш на неї та глянеш на степ слободи Вознесенки – видно могилу Гостру, а біля неї другу, меншу. Між тими могилами, якраз посередині, запорожці сховали скарб і закляли на сто років. Скарб і тепер там. У сорок шостому (1846) році про це розказував моєму батькові дід з Херсонської губернії; йому було вже більше ста років і сам він запорожського покоління.