Скарб у могилі Караватці

Таких великих могил, як Караватка, мало й є… Це запорожська могила, і звалась якось інакше, а Караваткою прозвана за Катерини; як земля пішла в поділ і дісталася панові Караватці. Пана Караватки, а може і його потомства, давно нема на світі, а могила стоїть на степу пана Капустина.
Колись, кажуть, повз могилу лежав Великий шлях, а на могилі стояла кам’яна баба, лицем на схід. На цій же могилі жив і запорожський ватаг з гардонами. У могилі і побіля могили є, кажуть, і скарби, тільки інші закляті на двісті років, а іншим термін вийшов, можна б і взяти, та не натрапиш на місце.

Запорожський льох

Із Таволжаної балки витяглась балочка Кгилевєрина, де жив запорожець Кгилеверя. У вершині балки стоїть сама собі кучерява груша, від тієї груші відступи п’ять кроків на низ до балки Таволжаної і копай: там льох. У льоху була дорога одежа, тільки вона вже потліла, а зостався посуд: тарілки, чашки срібні та золоті, та ще дещо. Є чимало, кажуть, і грошей. Скарб, кажуть, заклятий на сто років і час йому давно вийшов.
Генерал Платов, кажуть, відбив у запорожців ті книжки, куди вписували про скарби, і вони й досі десь у Катеринославі за дванадцятьма замками.

Скарб у Циганській могилі

Біля села Жеребець є Циганська могила. Там заховано гроші в льоху, а поверх них лежать приковані цепом три гетьманця. Кажуть, як умер якийсь запорожський гетьман, то поховали його в льоху і поклали біля нього три шкури грошей.
Раз, кажуть, під Великдень, зважився чоловік копати ті гроші, так гетьманці і поли йому пообшматували на новому каптані.
Більше вже ніхто не зважувався туди ходить, бо гетьманці щороку оживають під Великдень.

Скарби Черничого яру

У вісімнадцяти верстах від Берислава є Григор’ївський Бизюків монастир. Він виник уже після розорення Січі. Стоїть монастир поблизу давнього запорожського урочища – Пропасної балки, що зараз має назву Черничого яру. Тут запорожці ховали свою здобич, на яку указував монах Келосій, колишній запорожець, що прийшов з Брянська у 1816 році.

Скарб біля Царевої могили

Біля села Гданцівка, що неподалік Кривого Рогу, існує легенда, переказана нам жителем Вознесенська Г. Процюком:
– Більше п’ятдесяти років тому, коли я був ще молодим, мій батько переказав мені заповіт, залишений йому моїм дідом. Це були відомості про захований у землі в минулому столітті значний скарб – коштовності запорізького війська. Батько мені розповів з усіма подробицями:
Біля міста Кривий Ріг є велика могила, що називається Царевою. На відстані більше ста саженів від неї є прикметний знак. Від того знака у відому мені сторону, на відстані 50 махових саженів, на рівному полі викопана запорожцями яма глибиною до 10 саженів. Там же викопаний погріб, у якому заховано більше 300 пудів срібних і золотих запорізьких грошей та різних старовинних речей. Погріб цей зачинений 10 замками, кожен з яких важить більше 100 пудів, і забитий камінням. Земля, що залишилася від ями, віднесена на далеку відстань і зарита в землю, щоб не було слідів. На розкопки цього місця прямим шляхом, говорив Процюк, потрібно витратити більш ніж 300 крб., але йому передано місце з боку, де можна відкрити вхід менш ніж за 100 крб. Окрім цих багатств, у другому окремому місці, за словами Процюка, захований казан із золотом, що належав отаману війська, який важить більше 10 пудів.

Могила Севірюга

Між Юлівкою і Григорівкою, над річкою Кінською, є висока могила, а кругом неї – рівчак. Дехто називає її Савур-могилою, а більше – Севірюгою. Ще наші діди розказували, що на тій могилі заховано запорозькими козаками скарб – багато золота й усякого добра. Кажуть, щоб знайти той скарб, треба рівно опівночі при місяці вийти на самий верх могили і глянути на свою тінь. Ото як відмірять ту тінь, то там і буде скарб, там можна й копати.
Один чоловік, кажуть, так і зробив. Пішов на Севірюгу опівночі (а саме місяць ясно світив), одміряв скільки треба і став копати. Коли земля під лопатою враз – і провалилася. Чоловік так і отетерів, бо йому показалася бездонна яма. Він побоявся туди лізти, а спочатку кинув камінець. Чує – камінець плюхнув у воду. А тоді почувся якийсь звук страшний і протяжний. Так дядько як схопився – та тікати!
Розказував він своїм товаришам, що йому було, а вони сміються: не вірять.
– Ну, – каже, – коли не вірите, то пішли сю ніч на могилу.
Так і зробили. Як прийшла ніч, вони й подалися на Севірюгу, чоловік п’ять чи шість. Стали, відміряли, дивляться: ніякої ями нема. Посміялися з того, що розказував, і стали копати. Копали-копали й докопалися до якихось дощок. Тільки почали ті дошки підважувати – коли як полетить із-під них каміння та як стрельне щось, як закричить. То ті всі дядьки покидали лопати й ломи – і хто куди! Порозбігалися…
Більше, кажуть, ніхто не ходив туди скарбу шукати.
А тепер Севірюгу бульдозерами риють. Беруть там пісок для черепиці. І оце недавно, років п’ять тому, знайшли там бульдозеристи величезної якір. А куди його повезли – хто його зна… Десь, кажуть, у музей.

Гроші – смерть

Чоловік знайшов у лісі гроші. Як відкопав їх – то повна скриня грошей. Став той чоловік над тими грішми і на весь ліс дереться:
-Кгвалт! Смерть!
Той ліс був чималенький і в ньому сиділо 12 чоловік гайдамаків, то ті гайдамаки почули, як той чоловік став кгвалтувати, і прийшли. Прийшли, роздивилися – що за чудо! Хоча й гайдамаками були, а все ж здивувалися. То вже не б’ють того чоловіка, а питають:
– Де ж та смерть, чоловіче?
– А це ж гроші в скрині, – каже той чоловік, – це ж смерть і є!
– Хто?! Це смерть! Ну, підожди, відступись-но ти, ми ще цієї смерті не боїмося!
То отой чоловік відступивсь, а гайдамаки взяли тую скриню і потяглися в гущавину з нею. Гайдамаки пішли і той чоловік затим теж пішов собі своєю дорогою.
Грошей у скрині дуже багато було; гайдамаки коло тої скрині стоять – от як подуріли всі. Така сила грошей! Кожен думає: “Коли б мені така сила грошей!” Одні після цього пішли купувати ласощів; шість чоловік пішло за ласощами, а других шість готують обід. Так це змовилися ті, що за ласощами пішли; щоб не ділити грошей, то оце накупимо ласощів, прийдемо і віддамо ці лакгомини тим, та й отруїмо цими лакгоминами, то вони й не знатимуть нічого, як наїдяться отрути. Гроші тоді ми самі поділимо… А ті, що обід готували, змовилися на тих, що пішли, і насипали в страву отрути та й чекають. Нехай прийдуть, то наїдяться, щоб полопались…
Таке одні одним готують, і одні про других нічого не знають.
Так і вийшло, що одні других нагодували трупкою, так і не постереглись, як наїлися трутизни. Так і пропали всі дванадцять. А той чоловік, що знайшов гроші, прийшов до них, мертвих, і каже до мерців:
– От ви й не вірили, що в грошах смерть, тепер от всі пропали; бачте, що я правду казав. Тепер я заберу гроші!