Скарби в балках Капустянка та Колюча

У двох верстах від Дніпра, у степу, праворуч з балкою Капустянською з’єднується глибока і мальовнича балка Колюча. За легендами, таку назву балка отримала тому, що раніше в ній росло багато кущів терену та шипшини, а відкриті її схили поросли були повзучими рослинами, що в народі називалися якірцями, тому для босоногих пастухів була вона непрохідною. Над балкою Колючою, зліва на схилі, уціліли сліди редуту, вали якого мають в довжину 70 і ширину 40 кроків. Рибалки села Розумовки говорять про існування в обох балках запорізьких скарбів…
Там за Розумовкою, біля урочищ Білая та Канівського і, знову ж таки, біля Крутого Яру, є піски, а на тих пісках або люди жили, або ж військо стояло: скрізь залишки багать, черепки та маслаки. Там знаходили стріли, вугілля від багать, гвіздки, кулі, кремінь, а іноді й гроші, Бог знає яких часів.

Права Семена Палія

Палієві права закопані в Замковищі. Замковищем називають у нас крутий горб, що обведений глибоким ровом. Там, на тому горбі, стояв колись замок Палія. Всередині замку, в землі, стояла Палієва церква із золотим хрестом на бані; хрест важив три пуди.
Права Семен Палій склав для народу, це був наче його заповіт. Він гласив: коли Україна одійде від Польщі, то всю землю треба розділити між селянами порівну. Такий і вирок селяни винесли.
Тільки не вийшло так, як Палій заповідав. Побільше землі, найкращі луки та угіддя загребли собі гетьмани та осавули. Знову поросли пани і знову пішов розділ між людьми.
Довго шукали пани ті Палієві права, щоби знищити. Наймали людей, щоб могили розкопувати. Розкопали могилу Переп’єт, дорогі гроші платили за ту роботу, проте знайшли їх чи не знайшли – нікому не відомо.
Жив Семен Палій просто, ходив коло пасіки, вдягався в сіру свиту. Це так, коли польські пани були далеко. А коли пани підступали до села, Палій вдягався у свою лицарську одежу, в сині штани й червоний жупан, брав шаблюку в руки. Тоді вже до нього не підступай, робився лютий і страшний.
Кажуть люди, що та церква із золотим хрестом і зараз стоїть у землі на Замковщині, тільки де саме – ніхто того не знає. Сам її Семен і закопав, щоб панам не дісталася.

Стрільча скеля

За Стрільчий острівок давно між людьми балачка є, що там закопані гроші. Запорожці, кажуть, викопали на острівку яму, поклали туди свій скарб: талері золоті та срібні, залізо, ружжя і дещо інше, тоді взяли й засипали піском. Потім взяли хлопця, літ 12, котрого украли на Україні, положили на тім місці, де скарб, і давай його бити лозинням. Вибили добре, та й питають:
– А що, знаєш за що б’ємо?
– Не знаю! – каже хлоп’я, а само плаче сердешне.
Запорожці давай уп’ять бити хлопця. Перестали, і питають:
– А що, знаєш за що б’ємо?
– Ой, татусеньки, ріднесенькі, Їй-Богу не знаю! – каже хлопець.
Вони його втретє давай періщить. Кричало-кричало бідне хлоп’я, а далі аж охрипло.
– Годі! – кажуть запорожці, і давай уп’ять питати:
– Скажи, сущий сину, за що б’ємо, бо уп’ять одрепіжимо.
– Знаю, – каже хлоп’я, – це б то за те, щоб знав, де клад заховали.
– Ну, – кажуть запорожці, — подивися ж кругом, та й іди собі з Богом, може, найдуться добрі люди.
Вирвалось хлоп’я та між людьми давай розпитувати шляху на Вкраїну. Чи вже довго йшло, чи не довго, а до батька допиталось.
Іде було, кажуть, зараз після того, як Січ зруйнували. Годів через десятків там стіко, з Київської губернії гнав по Дніпру плоти старий дід: став він біля нашої слободи, пішов на Стрільчий острівок і давай кладу шукати; шукав-шукав, нічого не знайшов, бо те місто тепер загорнуто каміннями. А далі прийшов у слободу і давай розпитувати, чи ніхто грошей не відкопував. У слободі ніхто й не знав про гроші. Давай тоді дід розказувати всю історію, бо він був саме той, котрого запорожці били.
Дід ще розказував і за прикмету, де гроші.
– На тім боці Дніпра,- каже,- якраз супроти острівка Стрільчого, стояв колись старий-старий та товстий дуб, а на дубі була гілка товста, котра якраз показувала на острівок і саме на те місце, де клад.
Деякі старі люди ще зазнають того дуба, а мені, признатися, і невзамітку тепер, оно бачите (показує пальцем) – якраз на тім місці виросла груша.

Гнида

Діло це було, ще за запорожців. Приходить раз до запорожців хлоп’я та й проситься, щоб вони прийняли його до себе.
– А що ти в батька та матері робив?
– Свині пас!
– А будеш у нас свині пасти?
– Буду!
– Добре, яке б же йому ймення дати?
Подивилися на нього, а на ньому гнид, наче на свині! Ото зараз і дали йому прізвище Гнида. Химерні людці були…
Живе воно між запорожцями; коли це вийшов від цариці такий лист, щоб не було запорожців:
– Тепер, хлопці, біжіть, хто куди піймає…
Як розійшлися запорожці та й бросили Гниду; так він справив собі шкапіячку, купив віз, набрав повен віз горшків та й повіз у Луспенівку. А в Луспенівці тоді було, може, хат десять, а не більш як п’ятнадцять.
Повіз у Луспенівку та й не продав; везе назад, коли ось назустріч йому сусіль старий запорожець. Давай балакати з ним, давай балакати, та й сказав, де гроші закопані, у якому майдані вони лежать.
Так він під’їхав до майдану, перевернув горшки, забрав суми – та й годі горшки продавати. Купив у Кутуза землі п’ятнадцять тисяч, женивсь та й давай прилатувать на свою землю людей. Оце як їдуть які чумаки або косарі, то він до них:
– Ідіть, – каже, – до мене, у мене степ як дим!
Та так він і набрав людей більш ста сімей та тоді вже і зашороборив.
Ото й діти у нього підросли; три сини в нього було, він їм і землю поділив. Та два ж із них вийшли путні, а один п’яниця. Старий як умер, а він давай гуляти; гуляв-гуляв та догулявсь до того, що й участок свій продав Солосі, оце, де тепер наш Богдар, продав, а сам подавсь у Київ. Навпосля якось приходив, приніс мірку вошів з собою, подививсь та й назад.
Так отакий той Гнида. Старий то ще не забував, де перевернув віз з горшками. Наші батьки балакають, що ще й вони бачили черенки від тих горшків.

Закляті скарби

У Теребовлянськім замку, в підземних пивницях, є скриті беззмірні скарби, замкнуті дванадцятьма залізними дверима. Ті двері відкриваються раз в рік, і тоді можна туди дістатися і набрати доволі золота. Але вхід до тих скарбів є вільний на короткий час, треба спішити повернутися назад з пивниць.
Всі двері в пивницях самі замикаються, і тоді людина цікава і необережна може залишитися в підземеллях на весь рік. Так було з дочкою одної жінки, котра на ту нічну прогулянку вибралася, а не зуміла вчасно із заклятих пивниць вийти. Для матері пройшов той час у смутку і муках сумління, а доньку захопив глибокий сон. Коли через рік розкрилися двері і вона здорова вийшла на світло денне, то дівчині здавалося, що пробула в підземеллях лише одну ніч.
Ніхто ще не виносив тих скарбів. Бо велич багатства і блиск, який від них б’є, так діє на людину, що замість набрати золота і якнайскоріше втекти, стоїть вона зачарована і нарешті з нічим втікає або, розгубившись, якщо не досить кмітлива, залишається на цілий рік в підземеллях.
Тепер вже про ті скарби ніхто не думає, бо, відомо, золото робить людину багачем, але своїм рабом. Легше випросити у пса кістку, ніж у багатого гріш.

Хутір Семена Палія

Селяни розказують, що хутір Семена Палія був розташований десь в районі сучасного смітинського кутка Дранівка. Можна припустити, що саме з хутора бере початок село Велика Смітинка.
Пам’ять про Палія живе до сьогодні, адже й ставок біля того місця, де нібито був хутір, і досі зветься Паліївщиною.
А ще селяни розповідають, що коли для Палія прийшли чорні дні, перед тим як тікати, він наказав усе своє добро, всі коштовності скласти в оздоблений золотом човен (за іншими джерелами – литий із золота й срібла) і закопати поблизу хутора.
Розказують, що довго потім шукали той скарб (селяни вказують навіть точне місце його заховання), навіть археологи з міста приїздили, але так нічого і не знайшли. Хто зна, можливо, просто не там шукали і в майбутньому комусь пощастить…

Скарбниця Войськової балки

На правому березі Дніпра, верстах у двох від Ненаситця – головного річкового порога, є Войськова балка, на дні якої протікає джерельце, у течії якого знайшли багато червінців. Місцеві жителі думають, що тут була Запорожська скарбниця.