Келеменова гора

Біля Боржави, між селами Бенею і Квасовим є невелика гора, що зветься Келеменова. Люди повідають, ніби ще в ті часи, коли на наш край напали татари, тут було викопано яму, де поховали пани свої скарби і переховувалися самі. Але грошей пани взяли багато, а наїдку мало, жаліли місця. Так і повмирали з голоду та спраги.
Спливло багато часу, люди знали і говорили про скарби, але йти за ними не наважувалися Боялися чортів, які забрали душі тих панів і стережуть гроші в ямі.
Жив у селі Бені вівчар і мав чотирнадцятирічного сина на ім’я Келемен. Хлопець багато чув про ту гору. Часто пас під нею овець і одного разу надумав пошукати скарбів. Заліз у темну яму і наткнувся на залізні двері. Застукав палкою – двері відкрилися.
З’явився малий карлик з білою бородою і сказав:
— Не бійся, хлопче, в мене добре тобі буде!
Келемен зайшов та й залишився там – старий карлик більше не відпускав його. Люди знайшли овець, а Келемена відшукати не вдалося. Побивався батько, дуже побивався і все роздумував, де міг його хлопець подітися. Пришли йому на гадку скарби в горі. Рушив за своїм сином, але проникнути за двері не міг. Все ж таки не відходив і дочекався: на дев’ятий день залізні двері відкрилися, і вийшов до батька Келемен.
— Не плач, батьку, – каже син, – не побивайся. Хоч я додому вже ніколи не вернуся, але мені тут добре. І тепер двері відкрилися тільки тому, що я дуже просив свого карлика, бо чув твій плач і хотів тебе потішити. В цій горі справді багато золота, але є тут одна криниця, біля котрої хата старого карлика. У криниці заперті ключі від моря, і якщо хтось розіб’є гору, то море заллє всю землю. Тому скажи людям, аби й не думали про гроші, гору не розбивали.
По тих словах двері залишилися, а Келемен як появився – так і зник. І досі ніхто не розбиває гору. Заросла вона деревами, травою. А що сина вівчариного звали Келеменом, гора й досі називається Келеменовою.

Скарб в урочищі Недаєвім

У Кучугурах, що у Великому Лузі, жила колись тяженна сила запорожців, а між ними химородник Недай. Страшенна, кажуть, багатиня у нього була: що того скоту, коней, овець, що тих грошей – так і ліку не знав…
Як умер – хату, загони, повітки – так і розтаскали, і розмели нечисті. Кишла його всякий і тепер боїться, воно нечисте; хто іде, або їде – далеко обминає. Нічної доби там таке коїться, що страшно і згадувати проти ночі… Оце як закричить – “тала-ла-ла-лааа!” – луна так і розлягається… Потім і свистить, і гуде, і вихор круте, і піском очі засипає.
Урочище й досі зветься Недаєвим. Є і гроші, та за нечистими ніхто їх не візьме. Кажуть, то гроші і кричать.

Село Ленківці

Недалеко від Ленківців, що розкинулись над сивим Дністром, є химерної форми горб. Всі звуть його Бабою.
Давним-давно стояв тут замок. Жила в ньому одна стара і дуже скупа багачка із своїми слугами. Звали ту багачку бабою Ленкою, а слуг її – ленківцями. В тої багачки та була дуже файна дочка. Личко мала до сонечка весняного подібне, а очі великі та сині-сині, як барвінок. Де, бувало, пройде, то мов весною навкруг повіє, а заспіває, то аж Дністер бурхливий затихне.
За добре серце і чарівну вроду люди любили красуню. А надто вже один бідний наймит, високий та ставний парубок. Але Ленка хотіла мати собі багатого зятя і готувала для дочки з срібла-золота посаг. Від того посагу кам’яні склепи в підземеллях її замку вже тріщали. Всі знали: заховані срібла-золота скарби – то сльози і кров людські.
В неділю зранку, коли білий, як молоко, туман клубочився над Дністром, парубок як завжди ждав дівчину в придністровському яру. Ждав-ждав, а вона не приходила. Невже забула? А може, занедужала?! Тоді вирішив піти в замок – і тут все зрозумів: то баба Ленка вже десь вивідала про їх таємне кохання і звеліла прив’язати дочку за коси до воза. Парубок визволив її з того полону і дівчина повела його до мами. Але багачка мала собаче серце і її байдуже було до щастя і долі молодих людей.
– Ха-ха-ха! – аж зареготала вона, уздрівши поруч дочки убогого наймита, – зять з пустою торбою!.. Торбарю нещасний, викинь собі з голови мою дівчину… Вона достойна багатого жениха, а не такого голодранця, як ти! Чим ти її нагодуєш, коли сам голодний ходиш?!
Ми молоді і маємо силу в руках, – в один голос відповіли, обнявшись, хлопець і дівчина, – і щось собі заробимо на прожиття, іншого посагу не хочемо!
– Ага, так ось як! – аж присіла від гніву баба Ленка, і, щось подумавши, раптом додала:
– Добре, хай буде по-вашому… Як зумієте насипати обоє за цю ніч на моєму обійсті такий горб, щоб з нього можна буде бачити на сто миль кругом, то справлю вам весілля.
Думала, що це зупинить. Але хлопець і дівчина любились по-справжньому. То ж готові були у вогонь і воду скочити, аби разом бути! Цілісіньку ніч носили й носили в поті чола землю й насипали гору. Вже та гора досягла такої височини, як того хотіла Ленка, та не витримали молодята кривавого поту, впали знесилені перед самим сходом сонця на її вершину і, обнявшись, заснули навіки…
Тільки квіти стебла похилили з горя низько, а в Дністрі легенькі хвилі задзвеніли сумно.
А в цей час прокинулась зі сну багачка Ленка, протерла очі – аж перед нею височенний горб стоїть. Вилізла вона на нього, щоб глянути навкруги, уздріла замучених молодят та так і закам’яніла за вчинену кривду.
Відтоді люди і назвали той горб Бабою, а село, що заснувалось поруч, Ленківцями — за ім’ям його перших поселенців. В темних підземеллях того горба і досі заховані незліченні золоті скарби, але докопатись до них ще нікому не вдалось.

Урочище Кам’яне

Давно колись жив дуже багатий пан. Дітей у нього не було і не було кому передати в спадок своє багатство. А пан був дуже зажерливим і все накопичував і накопичував своє багатство.

Одного ранку він не зміг вийти із свого будинку – так багато всіляких золотих речей стояло скрізь. Пан намагався у всьому цьому звалищі знайти двері чи бодай вікно, але так нічого й не вийшло. І тоді він сів і гірко заплакав. Раптом з’явилась перед ним його Доля і каже:

– Якщо хочеш жити, то відмовся від свого багатства, інакше ти загинеш разом з ним!

Проте пан не захотів відмовитися від свого золота. І тоді Доля зникла, а весь його будинок провалився крізь землю разом із своїм володарем. На поверхні залишилась лише велика кількість каміння.

З тих пір те місце звуть урочищем Кам’яним. Безліч людей намагалося знайти під тим камінням бодай золоту монету, однак все марно. Моя бабуся казали, що її дядько колись ходив у тій місцині і натрапив на камінь із золотою підковою на ньому. Він вирішив, що саме під цим каменем треба копати, але в нього не було з собою заступа. Тому він взяв палку і провів нею глибоку лінію аж до дороги, щоб потім не заблукати. Разом із своїм братом вони взяли лопати і пішли на те місце. Але яким же було здивування дядька, коди він не знайшов ні своєї лінії, ні тим більше, каменя із підковою. Не раз він потім за своє життя намагався йти так, як тоді, але все марно.

А ще кажуть, що видно вночі на тих каменях вогники. Але тільки спробуєш копати під тим каменем, де горів вогник, як він перескакує на інший.

Запорожзькі гроші

У запорожців гроші по всякий час водились. Ходили в них і золоті, і срібні, і мідні гроші; тілько бумажок не було. Були в них і карбованці, і полтинники, і копійки – руські гроші; були в них і парички, і левки – турецькі гроші; були злоті, таляри – лядські. Їм треба було різних грошей заводити: сьогодні запорожець торгуються з москалем – треба московські гроші; завтра торгується з турком – треба турецькі гроші; а там торгується з ляхом – треба лядські гроші. Лядські гроші були більш золоті, турецькі більш срібні, тоненькі такі, наче риб’яча луска, а руські – самий мідяк.
За грошами у запорожців жалю не було. Оце, було, під’їде до коваля, виставо ногу та й кричить:
– На, куй чобіт!
Той підкує, а він йому пригоршню грошей кине та й пойде. Він увесь в грошах ходив. Як треба було стріляти, то він стріляє кулями, а як не стане куль – стріляє гремями, а потім шагами, а потім мідними заряде та й дує.
Вони як покидали Січу, то несли з собою і всю свою казну; потім кой-які позакопували її в землю по різним прикметам, а кой- які поскладали в бочки та поспускали їх на залізних цепах у річки.

Легенда про замковище

Старі люди розповідають, що в часи, коли Україна була розділена і входила до Литви та Польщі, стояв на цій горі чудесний замок. Здавалося б, всього хватало сім’ї пана, але чомусь він завжди був похмурий, дружина-пані – завжди засмучена, а донька ніколи не посміхалася. Спочатку думали, що якась біда трапилась в сім’ї в пана, але йшли літа, а все зоставалося таким, як до цього було. За якусь провину однієї ночі весь замок увійшов у гору і земля зімкнулася над ним, поглинувши і сім’ю пана, і всіх слуг.
Розповідають, що в пана були великі скарби, але були і якісь великі труднощі, які лежали на душі в пана. В ту ніч, за словами людей, копи пропав замок, сильно дзвонили дзвони в церкві. Коли ж позбігалися до неї – нікого на дзвіниці не було, але дзвони коливалися, наче хтось незримий розмахував мотузками, а дзвони все дзвонили…
В різні часи знаходилися люди, які намагалися розкопати скарби пана, але, на жаль, так і не знайшли. У пам’яті ж людській живе згадка про ті події.

Запорожець Канцибера

У Кушугумівських плавнях жив запорожець Канцибера, його урочище і тепер звемо Канциберівщиною. Там є гряда, а на ній стояло шість дубів у ряд; дуби, кажуть, були товстючі, що втрьох і не обхватиш. Під кожним дубом, кажуть, сховано по казану грошей.
Тепер нема і сліду, де були дуби, а гроші, кажуть, і досі лежать непорушно,