Скарб у льоху біля могили Довгої

На степу Неплюєва біля хутора є могила Довга, а біля неї запорожці заховали скарб у льоху. Гроші срібні і золоті в діжечках, а срібний посуд стоїть біля них. Скарб сховали дванадцять козаків і закляли:
– Хто буде один відкопувати – того дощ заллє!
Пробували копати, так куди там; де в Бога візьметься дощ, та й так і ллє, так і ллє! Там колись чумак загубив воли і не знайшов. Махнув він до тієї могили, підійшов – аж там льох, а в ньому сидить лукавий і папери просушує. Глянув лукавий і пита:
– Чого тобі тут треба?
– Так і так, – каже, – загубив воли та не знайду!
– Не шукай, – каже, – а купи другі!
Дав папірець – п’ятдесят карбованців – і той купив воли.

Семенова пригода

У моєї матері та був родич Семен. Він чумакував і все, було, розказував, яка йому одного разу пригода трапилася…
Поверталися чумаки з Криму. В Семена були молоді воли, від тяжкої далекої дороги вони зовсім пристали і мамин родич одбився од валки, залишився далеко позаду один у степу. А було це на річці Гайчурі, десь між Гуляйполем і нашим селом Катеринівкою.
Як побачив Семен, що зовсім одстав, зупинився він, випряг волів і пустив їх попастися. Тепер уже можна було й не поспішати: до дому лишилося недалеко. Чумак приліг біля воза та й невдовзі задрімав. І от сниться йому, що прийшов він до шинку. А тут чорт домовляється з шинкарем, щоб той купив у нього роги: ні за що нечистому напитися. Шкода стало Семенові чорта. Ну, який же він буде чорт без ріг? Підходить, нібито чумак до рогатого та й каже:
– Не продавай! Я дам тобі на горілку грошей.
Поліз у кишеню, дістав золотих і подає чортові…
Од такого чудернацького сну Семен прокинувся. Побідкався, помолився, а тоді давай полуднувать чим Бог послав, їсть він, коли бачить – із придорожнього яру виходить здоровенний дядько. Волосатий, брудний, до пояса голий і в руці ножаку тримає. Вийшов – і до Семена! Чумак тоді схопився і сховався за воза.
Підійшов здоровило до мажі, і почали вони кружлять: той із хлібом і салом одступає, а той із ножем наступає. Кружляли-кружляли навколо воза, а тоді волосатий чолов’яга й каже:
– Оддай мені харч!
Семен дістав клунок з харчами та й кинув йому через воза. Ухопив той, розв’язав і почав уплітати. Поїв трохи і каже:
– Поїм усе, бо тобі вже їжа не знадобиться. Я тебе уб’ю, щоб не посвідчив кому про мене.
Пробував чумак одпроситись:
– Їж, усе забирай, тільки одпусти мене живим…
Та куди там! Лопає злодюга та регоче. А тоді давай Семенові про себе розказувать:
– Мені, – каже, – циганка наворожила, що мене скоро хтось уб’є, так я її, щоб не пащекувала, живою в землю закопав… Мене не так просто вбити.
“Оце так, так! – думає Семен. – У такого не одпросишся!” І вирішив він піти на хитрість. Коли дядько надто захопився їжею, чумак став помаленьку до нього наближатися. І як тільки той, наколовши шматок сала на ніж, почав підносити їжу до рота, Семен сильно вдарив йому під лікоть. Так сильно, що ніж пішов аж у горло й виліз на шиї! Злодюга й дуба дав…
Одтяг чумак мертвяка до яру, вкинув його туди, запріг хутенько воли і подався доганять товаришів…
Проходив час. Уже два роки минуло, як сталася та пригода, а Семен нікому про неї не розказував. І ось знову повертаються чумаки з Криму. Доїхали до того пам’ятного Семенові місця та й стали на спочинок. Ну, материн родич, нікому нічого не кажучи, пішов понад яром ніби прогулятися. Дійшов туди, де він трупа кинув, аж лежить у кущах здоровенний кістяк, саморобним шкіряним паском підперезаний! Чумак придивився і побачив на паску капшук. Він за той капшук, а звідти так і посипалися золоті монети! Згадав тоді Семен, як йому колись приснилося, що нібито він гроші дає чортові на горілку – і стало йому якось моторошно. “Це, мабуть, нечистий мені віддячує!” – подумав.
Забрав золото й вернувся до валки. З того часу Семен уже більше не чумакував. Розбагатів, побудував синам добрі хати, повіддавав дочок заміж і став жить та поживать. Ходили чутки, що сам чорт йому помагає.

Зустріч пасічника з гайдамакою

Розказував мені один дід:
– Сиджу, – каже, – я в пасіці, коли ж чорт несе бурмаку; увесь обшарпаний.
– Здоров, діду!
– Здоров!
– А що будемо робити? Давай на сорочки мінятися!
Я вже злякався:
– Давай! – кажу.
Оддав йому сорочку. Він скинув теє рем’я, надів сорочку.
– Давай штани!
Оддав я й штани.
– Давай, діду, меду!
Я аж тремчу весь з переляку. Пішов, одрізав йому збоку такого вже гарного, гречаного! Він наївся та й каже:
– Чи ти, діду, знаєш Вовчу Гать?
– Знаю!
– От же, – каже, — там є пеньок дубовий, обшморганий колесами. То ти завтра встань до схід сонця, та піди туди, та одлічи три кроки, і викопаєш там гроші. Ото тобі за те, що ти мене приодів і нагодував.
Пішов я на другий день, аж справді – повнісінький вулик самих п’ятаків!

Скарб під грушею

Малим ще я був, пам’ятаю, що їхав якийсь чоловік і він у нас ночував. То як ночував, розказував, що як вони втікали, то в Хаминському лісі гроші закопали. Каже:
– Є груша в лісі і рів коло неї: то ми закопали там гроші, ще й шаблею три знаки зробили на груші.
То розказував, але казав, що й сам не пам’ятає, в якому то місці вони поклали.
– Знаю, що так коло груші поклали, три знаки шаблею зробили на груші, і ще рів тут був, але щоб піти в ліс – то не вгадаю, де то те місце. Дуже тяжко нас гнали; бігли дуже, так на бігу стали, положили – і далі…

Скарб у Турецьких Брилах

Мій батько був запорожського покоління. Розказував покійний, що як населялась Московка, то туди пристало багато запорожців, а між ними був і козак Гаркуша. Він був дуже багатий, із шаблею завжди так і носився. Не докажу вже вам за що, а тільки закували Гаркушу в залізо і гнали в губернію. Тоді ще Катеринослав заводився у слободі Половиці. От гнали його понад Дніпром через Язикову і прийшлось тут ночувати. Мій батько був молодим, а Гаркуша вже старий дід. Зійшлись вони, розбалакались про старі вжитки.
Гаркуша і почав розказувати:
– Супроти Язикової, – каже, – на тім боці Дніпра видно два городки – то Турецькі Брили. Там стояло колись турецьке військо, як ще земля була бусурманська. Там у малому Брилі закопані шаблі і ружжя, а у великому, якраз навпроти воріт — гроші. На грошах три камені зверху. Гроші, шаблі і ружжя,- каже,- положили запорожці після того, як звоювали турка і збиралися в Польщу.
Погнали Гаркушу, а люди і давай шукати грошей. Шаблі дві штуки знайшли, а ружжя і гроші – там.
Турки, кажуть, воювались стрілками. У нас на язиковому степу копали вовківню і викопали кістяк; а в ньому вісімнадцять мідних стрілок. Стрілки ті були між кістками.

Скарби Бондаренка

У Краснобірці, на крайній вулиці, що біля автобусної зупинки, є старе кладовище, а посеред нього – два чималих горби. Коли я був ще малим, то часто грався там з дітьми. Одного разу почали чогось ритися в тих горбах і викопали людські кістки. Полякалися сильно і почали тікати з виском. Зустріли по дорозі діда, розказали йому, а він і каже:
— Не робіть гріха, дітки, там наші прадіди.
— А чого вони в таких здорових могилах? — питаємо.
— Добре,— каже дід, — розкажу вам, що мені колись батьки говорили.
Давно це було, ще за панства. Отут, трохи вище села, переправлялися через Тетерів козаки на чолі з Іваном Бондаренком. Хотіли вони напасти на Радомишль, де поховалось багато поляків. Козаків було мало, але мали з собою дві підводи зброї і добра воєнного, думали, що поки дійдуть до міста, то піднімуть села. Але про все узнали пани і виступили з військом на зустріч. Видно, і тоді хватало придателів.
Побачив Бондаренко таку зраду і почав відходити до болота Козари. Тоді тут була величезна низина, а навколо стояв густий ліс, у якому кишіло диких кіз — того й Козари. Повне бездоріжжя, одне слово. Баче Бондаренко, що з возами не вийде звідти, і наказав закопати їх тут. Не встигли вони добре прикидати землею, як тут і поляки наскочили. Була велика битва; весь ліс був забризканий кров’ю — того й Краснобірка. Вибили поляки всіх; Бондаренка, кажуть, на шматки порубали, а тіла козацькіє поскидали у незасипані ями. Вони ж не знали, що на дні ям воєнне майно приховано.
Там воно лежало аж до революції, поки партизани не узнали та не викопали собі зброю; один віз найшли, а другий на потом оставили.

Гайдамаки у Фастівському лісі

Гайдамаки у Фастівському лісіСтарі люди вважали гайдамаків бандитами, які грабували церкви і добропорядних людей. Жили гайдамаки у Фастівському лісі, де ще й до наших днів зберігся так званий Гайдамацький яр. На жаль, до нашого часу не збереглися землянки, в яких жили вояки, але коли моя бабуся була молодою, то вона бачила ті землянки. Це були великі нори, вириті в спинці гори, придатні для життя трьох людей.
Було в гайдамаків багато човнів, на яких вони плавали по річці, що містилася в лісі. Раніше вона була великою, але зараз це просто джерельце чистої води, яке можна переступити й дитині.
Та основний спогад про гайдамаків у селян стосується заритого в лісі човна з золотом. Коли почалася хвиля боротьби проти гайдамаків, то вони мусили тікати з лісу, а так як мали дуже багато золота, то закопали його, щоб потім повернутися і забрати. Але так сталося, що гайдамаки більше не повернулися. Зариті скарби почали шукати селяни, які перекопали майже весь ліс.
У лісі тоді жив один старий дід, який притулив у себе пораненого гайдамаку, а той, помираючи, розкрив йому таємницю про місцезнаходження золота. Треба було піти в ліс, знайти найвищу гору (рельєф у лісі пересічений глибокими ярами), стати біля найвищого дерева, пройти три кроки на схід і там копати. Все начебто просто, але була ще одна умова: коли стояти коло дерева, то мусить бути видно як на долоні все село. І скільки той дід не шукав такого місця, але так і не знайшов. І син його шукав, і онук, але і їм не пощастило.
А ось щодо правнука, то люди вважають, що він знайшов ці скарби, бо відбудував собі найкращу на той час хаіу, тоді, коли люди ледве зводили кінці з кінцями, щоб бодай хліба купити. Селяни довго допитувалися в нині покійного Івана Дробки (так звали цього правнука), чи правда це, чи ні, але він так і помер, не відкривши нікому таємниці старих часів.