Могила біля Жеребця

На сконці Жеребця могила є. В тій могилі всі документи запорозькі закляті лежать. Запорожці з досади їх там сховали і закляли.
Все орудіє, казна, сукна, всі товари дорогії, злато і срібло, пушки, одежа – все покидали і закляли в тій могилі. Казани мідні, гармати і гроші – все покидали запорожці. Та могила якраз на границі Запорожжя. А з Чорної могили границя пішла на сей бік Дінця і к Ізюму; і досі стоїть мурований стовп і пень опалений, обгорілий, і то – границя. Се все були запорозькі землі — от, де ми живемо…
Як зосталась Катерина сама на царстві; удовою, так граф Румянцев був у неї первий чоловік. Він всім правив, як хотів; вона йому довіряла. Що схотів граф Румянцев, те й робив. Вона не перечила йому. Отож граф Румянцев і совітує Катерині:
– Козаки запорожецькі – не християне, не богомольці. Запорожець,- каже, – ожениться на одній сестрі, а як умре вона, так бере за себе другу ж сестру, рідну. Вони,- каже-совітує, – не хрещені, виженемо їх.
А було се так: пани схотіли взять оці землі собі на державу, бо земля добра, і річки є, і лісу чимало, а тоді було ще більше. От, по усіх горах тут був ліс, а тепер вже нема, то панам дуже хотілось завладати сією землею. Так – запорожецька! Самі ж вони не посміли просити Катерину-царицю, а сказали тому графу Румянцеву, щоб той просив. От Румянцев-граф і просить:
– Мамо, – каже, – запорожці не хрещені, не богомольці, виженемо їх, а землі оддамо панам у державу. І тобі лучче, та й нам вигодніш.
А Катерина й питає:
– Де ж дінемо запорозьких козаків?
А він її убезпечив:
– Знайдуть, — каже, — де дітись. У тебе, мамо, землі много, то нехай собі шукають, а сю оддамо панам.
Отож Катерина й послухала та й приказала запорожцям шукати собі землі у другім місці.
– І справді, – каже, — у мене її много.
Як почули запорожці такий матушкин приказ, так і заплакали.
– Ну,- кажуть,- коли так, так не треба нам твоєї землі; нехай при тобі вона й буде, а ми, – кажуть, – вже вишукали собі землю у турка, у Гемнім Лузі. Він нам буде батьком, а тепер ти нам не мати. Прощай, – кажуть, – як зайдем за Дунай, то додому й не думай. Хоч закликатимеш – не прийдем!
А тоді у них полковникував Бондар, Гладкий по-письменному.
Сей Бондар знатник великий був. Отож, як прийшов до них матушкин приказ, щоб переходили на другі землі, тоді запорожці заховали все своє добро у Чорну могилу, а Бондар той і закляв його з досади…

Пинтина гармата

Опришок Григір Пинтя був румунського походження. Це була струнка, висока і плечиста людина. Серед своїх друзів відзначався силою і спритністю. Одягався просто й скромпо. Любив ходити у постолах і носив сорочку з широкими рукавами.
Панів і багачів страшенно ненавидів і скрізь, де тільки міг, робив їм пакості за те, що утісняли й знущалися над бідними людьми.
В тім часі у хустському замку засіли великі багачі, графи та поміщики.
— Чекайте, шкуродери! Я вас навчу розуму, — говорив сердито Пинтя, коли задумав розбити Хустський замок.
Змайстрував з твердого дерева гармату, оббив її залізними обручами, зробив відповідні кулі і все це вивіз на гору Чебрин, що за Тисою. Гармату поставив на один величезний камінь і націлив на Хустський замок. Першим пострілом розбив покрівлі будинків. Другий постріл розбив стіни. Багато панів загинуло, а ті, що залишилися в живих, порозбігалися, мов миші, залишивши у підвалах замку багато золота, срібла та різних дорогоцінностей.
А коли Пинтя пішов подивитися на замок, то там тільки руїни найшов і ніде ні душі живої. Потім на горі Чебрин викопав одну велику яму і там заховав свою гармату. Та так її заховав, що і по сьогоднішній день ніхто не знає, де знаходиться та гармата.
А до того золота і срібла, до тих дорогоцінностей, що залишили багачі, ніхто не може добратись, бо в підземеллі замку повно нечистих духів, які стережуть це майно.

Скарб у могилі Чорній

У кінці невеличкої річки Жеребець, що впадає недалеко від Слов’янського у Донець, у Чорній могилі, біля якої починався кордон запорожських земель, є заклятий скарб: повна золота і срібла козацька казна, запорожські документи, різні товари, сукно, мідні казани, гармати та інша зброя.

Скарб у могилі Караватці

Таких великих могил, як Караватка, мало й є… Це запорожська могила, і звалась якось інакше, а Караваткою прозвана за Катерини; як земля пішла в поділ і дісталася панові Караватці. Пана Караватки, а може і його потомства, давно нема на світі, а могила стоїть на степу пана Капустина.
Колись, кажуть, повз могилу лежав Великий шлях, а на могилі стояла кам’яна баба, лицем на схід. На цій же могилі жив і запорожський ватаг з гардонами. У могилі і побіля могили є, кажуть, і скарби, тільки інші закляті на двісті років, а іншим термін вийшов, можна б і взяти, та не натрапиш на місце.

Запорожський льох

Із Таволжаної балки витяглась балочка Кгилевєрина, де жив запорожець Кгилеверя. У вершині балки стоїть сама собі кучерява груша, від тієї груші відступи п’ять кроків на низ до балки Таволжаної і копай: там льох. У льоху була дорога одежа, тільки вона вже потліла, а зостався посуд: тарілки, чашки срібні та золоті, та ще дещо. Є чимало, кажуть, і грошей. Скарб, кажуть, заклятий на сто років і час йому давно вийшов.
Генерал Платов, кажуть, відбив у запорожців ті книжки, куди вписували про скарби, і вони й досі десь у Катеринославі за дванадцятьма замками.

Скарб у Циганській могилі

Біля села Жеребець є Циганська могила. Там заховано гроші в льоху, а поверх них лежать приковані цепом три гетьманця. Кажуть, як умер якийсь запорожський гетьман, то поховали його в льоху і поклали біля нього три шкури грошей.
Раз, кажуть, під Великдень, зважився чоловік копати ті гроші, так гетьманці і поли йому пообшматували на новому каптані.
Більше вже ніхто не зважувався туди ходить, бо гетьманці щороку оживають під Великдень.

Скарби Черничого яру

У вісімнадцяти верстах від Берислава є Григор’ївський Бизюків монастир. Він виник уже після розорення Січі. Стоїть монастир поблизу давнього запорожського урочища – Пропасної балки, що зараз має назву Черничого яру. Тут запорожці ховали свою здобич, на яку указував монах Келосій, колишній запорожець, що прийшов з Брянська у 1816 році.