Урочище Козацький Терник

Біля нашого села Новотроїцького, над балкою Томиловою, є урочище Козацький Терник. Кажуть, у цих місцях часто бували запорожці. Одного разу якась нужда змусила їх тут заховати своє добро. Вирили козаки глибоку яму, склали туди скарб і засипали його землею. А щоб не забутися, де поклали багатство, посадили на загорнутій ямі терен і жостір. Жостір не прийнявся, а терен розрісся по всьому урочищу.
Ото й звуть те урочище Козацьким Терником.

Урочище Левенцеве

Давно-давно те було, як казали наші батьки, в старовину. Жив-був на Орелі, біля самої гори, не то козак, не то гайдамака, славний молодець Левенець. Тоді часи були погані: нехрещена орда буйнувала – то попалить села, то зруйнує святі церкви, то віджене багацько народу в неволю. Одна біда була: ніхто не знав, що з ним і буде завтра. Ото Левенець-молодець як побачив, що діло погане, перехрестився тричі та й каже:
– Ну, проклята орда, я ж тобі докажу правди! Недовго ж тобі мудрувати між нами!
Зробив собі на майдані біля річки Орелі курінь та й став воювати з нехристами. То, бувало, прийде татарва, обступить той курінь та й ну гукати на Левенця-молодця:
– Здавайся, сучий сину, а то ми тебе закидаємо стрілами!
А Левенець-молодець і кричить їм:
– А кидайте-кидайте, погані сини!
А голос у нього такий був, що від нього всі дерева в лісах і очерети в річках, наче від вітру, заколишуться. Тоді татарва відскочить од Левенця, стане де-небудь подалі від куреня та й ну кидати стрілами. А йому й байдуже: стоїть собі, сердешний, та сміється, а стріли круг нього тільки свистять та на землю падають…
От який був той Левенець, а тепер як згадаєш про нього, то сльози так із очей і біжать. Він лежить закопаний десь у могилі, серед лісу, в самому Левенцевому біля Орелі. Від того по Левенцю-молодцю і прозвалося урочище Левенцевим.
Говорять, що буцім він дуже багатий був чоловік і багатство своє закопав біля озера Домахи над Ореллю, в Левенцевому, коло тих дубів, що три вкупі ростуть. Колись приїздили люди з Криму шукати біля тих трьох дубів скарби Левенця, та нічого не знайшли.

Льох із козацьким скарбом

У Левенцевому урочищі, коло Педининого озера, є льох, засипаний землею. В тому льоху дванадцять чоловік запорожців зарили великий скарб тоді, як їх згонили з їхньої землі. Там багато срібла та золота; воно покладене аж у двадцятьох перерізах (діжка, перерізана впоперек) вкупі з шаблями, пістолями та рушницями. Дірка в той льох завалена камінням і засипана землею.
Коли запорожці ховали той скарб, то давали один одному клятву, що ніхто з них не доторкнеться до того добра й нічого не візьме, якщо вони не зберуться до нього всі дванадцять чоловік. Навіть і тоді, коли б зійшлись докупи одинадцять чоловік, а недоставало б тільки одного, то й ті одинадцять не можуть одчинити льох.
А через те, що запорожцям, після того як вони зарили скарб, не можна було всім повернутись на свої місця, то скарб і досі лежить там, де його закопано. Тепер уже його може взяти кожний чоловік, бо він дуже вже давно лежить у землі, та й те закляття, яке клали на ньому запорожці, вже тепер утратило свою силу.

Могила біля Жеребця

На сконці Жеребця могила є. В тій могилі всі документи запорозькі закляті лежать. Запорожці з досади їх там сховали і закляли.
Все орудіє, казна, сукна, всі товари дорогії, злато і срібло, пушки, одежа – все покидали і закляли в тій могилі. Казани мідні, гармати і гроші – все покидали запорожці. Та могила якраз на границі Запорожжя. А з Чорної могили границя пішла на сей бік Дінця і к Ізюму; і досі стоїть мурований стовп і пень опалений, обгорілий, і то – границя. Се все були запорозькі землі — от, де ми живемо…
Як зосталась Катерина сама на царстві; удовою, так граф Румянцев був у неї первий чоловік. Він всім правив, як хотів; вона йому довіряла. Що схотів граф Румянцев, те й робив. Вона не перечила йому. Отож граф Румянцев і совітує Катерині:
– Козаки запорожецькі – не християне, не богомольці. Запорожець,- каже, – ожениться на одній сестрі, а як умре вона, так бере за себе другу ж сестру, рідну. Вони,- каже-совітує, – не хрещені, виженемо їх.
А було се так: пани схотіли взять оці землі собі на державу, бо земля добра, і річки є, і лісу чимало, а тоді було ще більше. От, по усіх горах тут був ліс, а тепер вже нема, то панам дуже хотілось завладати сією землею. Так – запорожецька! Самі ж вони не посміли просити Катерину-царицю, а сказали тому графу Румянцеву, щоб той просив. От Румянцев-граф і просить:
– Мамо, – каже, – запорожці не хрещені, не богомольці, виженемо їх, а землі оддамо панам у державу. І тобі лучче, та й нам вигодніш.
А Катерина й питає:
– Де ж дінемо запорозьких козаків?
А він її убезпечив:
– Знайдуть, — каже, — де дітись. У тебе, мамо, землі много, то нехай собі шукають, а сю оддамо панам.
Отож Катерина й послухала та й приказала запорожцям шукати собі землі у другім місці.
– І справді, – каже, — у мене її много.
Як почули запорожці такий матушкин приказ, так і заплакали.
– Ну,- кажуть,- коли так, так не треба нам твоєї землі; нехай при тобі вона й буде, а ми, – кажуть, – вже вишукали собі землю у турка, у Гемнім Лузі. Він нам буде батьком, а тепер ти нам не мати. Прощай, – кажуть, – як зайдем за Дунай, то додому й не думай. Хоч закликатимеш – не прийдем!
А тоді у них полковникував Бондар, Гладкий по-письменному.
Сей Бондар знатник великий був. Отож, як прийшов до них матушкин приказ, щоб переходили на другі землі, тоді запорожці заховали все своє добро у Чорну могилу, а Бондар той і закляв його з досади…

Пинтина гармата

Опришок Григір Пинтя був румунського походження. Це була струнка, висока і плечиста людина. Серед своїх друзів відзначався силою і спритністю. Одягався просто й скромпо. Любив ходити у постолах і носив сорочку з широкими рукавами.
Панів і багачів страшенно ненавидів і скрізь, де тільки міг, робив їм пакості за те, що утісняли й знущалися над бідними людьми.
В тім часі у хустському замку засіли великі багачі, графи та поміщики.
— Чекайте, шкуродери! Я вас навчу розуму, — говорив сердито Пинтя, коли задумав розбити Хустський замок.
Змайстрував з твердого дерева гармату, оббив її залізними обручами, зробив відповідні кулі і все це вивіз на гору Чебрин, що за Тисою. Гармату поставив на один величезний камінь і націлив на Хустський замок. Першим пострілом розбив покрівлі будинків. Другий постріл розбив стіни. Багато панів загинуло, а ті, що залишилися в живих, порозбігалися, мов миші, залишивши у підвалах замку багато золота, срібла та різних дорогоцінностей.
А коли Пинтя пішов подивитися на замок, то там тільки руїни найшов і ніде ні душі живої. Потім на горі Чебрин викопав одну велику яму і там заховав свою гармату. Та так її заховав, що і по сьогоднішній день ніхто не знає, де знаходиться та гармата.
А до того золота і срібла, до тих дорогоцінностей, що залишили багачі, ніхто не може добратись, бо в підземеллі замку повно нечистих духів, які стережуть це майно.

Скарб у могилі Чорній

У кінці невеличкої річки Жеребець, що впадає недалеко від Слов’янського у Донець, у Чорній могилі, біля якої починався кордон запорожських земель, є заклятий скарб: повна золота і срібла козацька казна, запорожські документи, різні товари, сукно, мідні казани, гармати та інша зброя.

Скарб у могилі Караватці

Таких великих могил, як Караватка, мало й є… Це запорожська могила, і звалась якось інакше, а Караваткою прозвана за Катерини; як земля пішла в поділ і дісталася панові Караватці. Пана Караватки, а може і його потомства, давно нема на світі, а могила стоїть на степу пана Капустина.
Колись, кажуть, повз могилу лежав Великий шлях, а на могилі стояла кам’яна баба, лицем на схід. На цій же могилі жив і запорожський ватаг з гардонами. У могилі і побіля могили є, кажуть, і скарби, тільки інші закляті на двісті років, а іншим термін вийшов, можна б і взяти, та не натрапиш на місце.