Легенда про замковище

Старі люди розповідають, що в часи, коли Україна була розділена і входила до Литви та Польщі, стояв на цій горі чудесний замок. Здавалося б, всього хватало сім’ї пана, але чомусь він завжди був похмурий, дружина-пані – завжди засмучена, а донька ніколи не посміхалася. Спочатку думали, що якась біда трапилась в сім’ї в пана, але йшли літа, а все зоставалося таким, як до цього було. За якусь провину однієї ночі весь замок увійшов у гору і земля зімкнулася над ним, поглинувши і сім’ю пана, і всіх слуг.
Розповідають, що в пана були великі скарби, але були і якісь великі труднощі, які лежали на душі в пана. В ту ніч, за словами людей, копи пропав замок, сильно дзвонили дзвони в церкві. Коли ж позбігалися до неї – нікого на дзвіниці не було, але дзвони коливалися, наче хтось незримий розмахував мотузками, а дзвони все дзвонили…
В різні часи знаходилися люди, які намагалися розкопати скарби пана, але, на жаль, так і не знайшли. У пам’яті ж людській живе згадка про ті події.

Запорожець Канцибера

У Кушугумівських плавнях жив запорожець Канцибера, його урочище і тепер звемо Канциберівщиною. Там є гряда, а на ній стояло шість дубів у ряд; дуби, кажуть, були товстючі, що втрьох і не обхватиш. Під кожним дубом, кажуть, сховано по казану грошей.
Тепер нема і сліду, де були дуби, а гроші, кажуть, і досі лежать непорушно,

Скарб в урочищі Канциберівщина

Ще за запорожців жив у Великому Лузі характерник Канцибера. Поки живий був – люди боялися його, а помер – бояться його і кишла [житла, гнізда]. Здоровий, кажуть, і грошовитий був козак! Як помирав – закопав гроші і закляв. Вони й досі лежать…
Після його смерті на тім місці вночі щось регочеться і туже. Спершу почина голосить, далі – кричить:
– Пропав Канцибера, пропали його і гроші!
Перекричить, а потім гука – “гала, гала, гоп! гоп! гоп!” – і ну реготать, танцювать! Луна по плавнях так і ходе. Це гроші!
Після Канцибери прозвано і урочище Канциберівщина, тільки багато його вже розмив Дніпро. Біля урочища ніхто не зважиться ночувати – страшно.

Урочище Козацький Терник

Біля нашого села Новотроїцького, над балкою Томиловою, є урочище Козацький Терник. Кажуть, у цих місцях часто бували запорожці. Одного разу якась нужда змусила їх тут заховати своє добро. Вирили козаки глибоку яму, склали туди скарб і засипали його землею. А щоб не забутися, де поклали багатство, посадили на загорнутій ямі терен і жостір. Жостір не прийнявся, а терен розрісся по всьому урочищу.
Ото й звуть те урочище Козацьким Терником.

Урочище Левенцеве

Давно-давно те було, як казали наші батьки, в старовину. Жив-був на Орелі, біля самої гори, не то козак, не то гайдамака, славний молодець Левенець. Тоді часи були погані: нехрещена орда буйнувала – то попалить села, то зруйнує святі церкви, то віджене багацько народу в неволю. Одна біда була: ніхто не знав, що з ним і буде завтра. Ото Левенець-молодець як побачив, що діло погане, перехрестився тричі та й каже:
– Ну, проклята орда, я ж тобі докажу правди! Недовго ж тобі мудрувати між нами!
Зробив собі на майдані біля річки Орелі курінь та й став воювати з нехристами. То, бувало, прийде татарва, обступить той курінь та й ну гукати на Левенця-молодця:
– Здавайся, сучий сину, а то ми тебе закидаємо стрілами!
А Левенець-молодець і кричить їм:
– А кидайте-кидайте, погані сини!
А голос у нього такий був, що від нього всі дерева в лісах і очерети в річках, наче від вітру, заколишуться. Тоді татарва відскочить од Левенця, стане де-небудь подалі від куреня та й ну кидати стрілами. А йому й байдуже: стоїть собі, сердешний, та сміється, а стріли круг нього тільки свистять та на землю падають…
От який був той Левенець, а тепер як згадаєш про нього, то сльози так із очей і біжать. Він лежить закопаний десь у могилі, серед лісу, в самому Левенцевому біля Орелі. Від того по Левенцю-молодцю і прозвалося урочище Левенцевим.
Говорять, що буцім він дуже багатий був чоловік і багатство своє закопав біля озера Домахи над Ореллю, в Левенцевому, коло тих дубів, що три вкупі ростуть. Колись приїздили люди з Криму шукати біля тих трьох дубів скарби Левенця, та нічого не знайшли.

Льох із козацьким скарбом

У Левенцевому урочищі, коло Педининого озера, є льох, засипаний землею. В тому льоху дванадцять чоловік запорожців зарили великий скарб тоді, як їх згонили з їхньої землі. Там багато срібла та золота; воно покладене аж у двадцятьох перерізах (діжка, перерізана впоперек) вкупі з шаблями, пістолями та рушницями. Дірка в той льох завалена камінням і засипана землею.
Коли запорожці ховали той скарб, то давали один одному клятву, що ніхто з них не доторкнеться до того добра й нічого не візьме, якщо вони не зберуться до нього всі дванадцять чоловік. Навіть і тоді, коли б зійшлись докупи одинадцять чоловік, а недоставало б тільки одного, то й ті одинадцять не можуть одчинити льох.
А через те, що запорожцям, після того як вони зарили скарб, не можна було всім повернутись на свої місця, то скарб і досі лежить там, де його закопано. Тепер уже його може взяти кожний чоловік, бо він дуже вже давно лежить у землі, та й те закляття, яке клали на ньому запорожці, вже тепер утратило свою силу.

Могила біля Жеребця

На сконці Жеребця могила є. В тій могилі всі документи запорозькі закляті лежать. Запорожці з досади їх там сховали і закляли.
Все орудіє, казна, сукна, всі товари дорогії, злато і срібло, пушки, одежа – все покидали і закляли в тій могилі. Казани мідні, гармати і гроші – все покидали запорожці. Та могила якраз на границі Запорожжя. А з Чорної могили границя пішла на сей бік Дінця і к Ізюму; і досі стоїть мурований стовп і пень опалений, обгорілий, і то – границя. Се все були запорозькі землі — от, де ми живемо…
Як зосталась Катерина сама на царстві; удовою, так граф Румянцев був у неї первий чоловік. Він всім правив, як хотів; вона йому довіряла. Що схотів граф Румянцев, те й робив. Вона не перечила йому. Отож граф Румянцев і совітує Катерині:
– Козаки запорожецькі – не християне, не богомольці. Запорожець,- каже, – ожениться на одній сестрі, а як умре вона, так бере за себе другу ж сестру, рідну. Вони,- каже-совітує, – не хрещені, виженемо їх.
А було се так: пани схотіли взять оці землі собі на державу, бо земля добра, і річки є, і лісу чимало, а тоді було ще більше. От, по усіх горах тут був ліс, а тепер вже нема, то панам дуже хотілось завладати сією землею. Так – запорожецька! Самі ж вони не посміли просити Катерину-царицю, а сказали тому графу Румянцеву, щоб той просив. От Румянцев-граф і просить:
– Мамо, – каже, – запорожці не хрещені, не богомольці, виженемо їх, а землі оддамо панам у державу. І тобі лучче, та й нам вигодніш.
А Катерина й питає:
– Де ж дінемо запорозьких козаків?
А він її убезпечив:
– Знайдуть, — каже, — де дітись. У тебе, мамо, землі много, то нехай собі шукають, а сю оддамо панам.
Отож Катерина й послухала та й приказала запорожцям шукати собі землі у другім місці.
– І справді, – каже, — у мене її много.
Як почули запорожці такий матушкин приказ, так і заплакали.
– Ну,- кажуть,- коли так, так не треба нам твоєї землі; нехай при тобі вона й буде, а ми, – кажуть, – вже вишукали собі землю у турка, у Гемнім Лузі. Він нам буде батьком, а тепер ти нам не мати. Прощай, – кажуть, – як зайдем за Дунай, то додому й не думай. Хоч закликатимеш – не прийдем!
А тоді у них полковникував Бондар, Гладкий по-письменному.
Сей Бондар знатник великий був. Отож, як прийшов до них матушкин приказ, щоб переходили на другі землі, тоді запорожці заховали все своє добро у Чорну могилу, а Бондар той і закляв його з досади…