Золотий скарб під Бабачихою

Золотий скарб під БабачихоюСело заснував козак Ломака, від імені якого село й отримало назву. А козак Щока заснував село Щоки, що знаходиться поруч з Ломаками. Нібито, саме у Щоки Ломака викрав доньку, а від їхньої пари й утворилося село. Численні балки, яри, пагорби та річка Сула ділять село на декілька частин, які отримали в народі такі назви: Кодак, Берегівка, Сосна, Перехресток тощо.
Вулиця, на якій я живу, називається Брехуновою. Колись на ній жив дід, який знав і любив розповідати багато нісенітниць, за що й отримав прізвисько Брехун. Став він відомим через те, що нібито пан Слюз з Хорошків кожної неділі запрошував його до себе і слухав його розповіді, за що дід отримував кожного разу золотого.
Можливо, саме від нього пішла легенда про те, що козак Ломака закопав десь серед села свою шаблю, і доки вона не буде відкопана, доти село буде козацьким, а отже – вільним. Від того часу пішла примовка, що Хорошняки – кріпаки, а Ломаки – козаки.
У самому селі декілька ставків, найбільший з яких зветься Гайдамацьким озером. Неподалік від села пролягають вигони і поля, що переходять у лісосмуги, за селом здіймає свої могутні хребти гора Бабачиха, або Бабай-гора. В місці, де Бабачиха найближче підходить до Сули, стоїть стара висохла липа, під якою, за легендами, знаходиться скарб. Одні кажуть, що скарб заховав Северин Наливайко перед своїм полоненням під Лубнами, інші кажуть, що скарб заховали шведи під час Північної війни з Росією, а ще інші кажуть, що скарб заховали чехи у Велику Вітчизняну війну під час відступу з України. Цікавим є факт, що в усіх трьох версіях фігурує подібний опис скарбу: золота упряж і бочка золота, або статуя золотого коня і бочка золота.

Сосна гайдамацька

Сосна гайдамацькаВакуленко Йван — Махеєвої жінки дядько рідний — розказував,
 що Юменів батько-коваленко (як звуть — не знаю, не буду й казати) аж 20 заступів зробив і почав з парубками за шпилем кладі
 скрізь шукати. І от на пересипі за шпилем, на Генгелевій, де саме
 сосна росте, вирили гульбище гайдамацьке. А в йому — золотий полумисок, дві серги золоті і перстень золотий, бо й плани так показували, що там гульбище було.
Порались вони довго, а це тіко що почали саме добиратись до
 кладі,— де не візьмись — пані якась. Видко, до неї чутка дійшла,
 що суботяни шукають кладі. Поздоровкалась до їх. Пара коней добрих і кучер гарний у неї.
— Боже, поможи! — каже.— Льоху дошукуєтесь? — питає.
— Еге! — одвічають ті.
— От,— каже вона,— найдіть льох гайдамацький, а в йому —
 діжа-кадка з золотом, що й кіньми в діжі обернутись можна, така
 завбільш діжа та. От я й прикмету,— каже,— покажу. В оцім дубі,
 у дуплі,— показала на дуба,— шукайте ружжо.
Стали шукати й знайшли,— вже саме залізо з його, а деревина
 йому обгнила.
— А шукайте під другим дубом два стапки підків кінських.
Знайшли. Такі, як полумиски добрі! Мабуть, тіко так пороблені, а під кіньми й не були, бо де ж таких і коней достати. А може!..
Під гнилою колодою — кістки з купця. З товарами їхали купці
 з Росії, а гайдамаки й спобігли та одного живого, казала пані, й спалили живцем. Золото забрали, а кістки за прикмету покинули, 
і ружжо так само. Яка-то тоді воля була гайдамакам: що хотіли,
 те ії робили. Сама пані казала, що вона взята була гайдамаками
 з Умані ще дівчинкою. Все їм їсти варила.
— Як же знайдете льох, бо він од сих прикмет зараз недалеко
, то в йому — одна діжка з золотом, а друга з горілкою, третя з намистом. І одежа дорога над горілкою буде в льоху висіть.
— То ви ж знаєте, де й льох саме? — спитали копачі ті в неї.
— Знаю, та не скажу, бо така клятва положена гайдамаками, що
 як я викажу, то мене так і розірвуть, не при хаті згадуючи.
Вони й замовкли.
Я вже кажу тоді Вакулі:
— А чом же ви не сказали їй (вас же 20 чоловік було): та ми вас, мов, живою од нас не випустимо, як не скажете. А як скажете, та що вже буде з вами, ми за вас постараємось.
— Еге! — бідкувавсь Вакула,— не прийшло нам у голову. І церковцю було б чим старатись, якби знайшли були…
А воно ховали гайдамаки гроші, думали, що вони знову вернуться туди, що їхня таки сила візьме верх. На спомин про гульбище з-за Тясмини гайдамаки й сосну перенесли сюди й посадили, а, може, й се — прикмета, де кладь покладена.

Три криниці гайдамацькі

Три криниці гайдамацькіКолись, рік на 15 тому, ми з Флором та з Оникієм Кириченком,
 та з Гуголькою були у Ведмедівці на ярмарку. А якийсь чоловік, знать, здалека, побачив нас та й питає:
— Звідкіля ви?
— З Суботова,— кажем.
— А які там у вас три криниці є? Чи далеко, чи близько одна од одної?
— Є,— кажем,— і близько вони, покупі собі.
Се, звісно, річ зайшла про ті криниці, що на Довгалівці, під Гречківським садком.
— А не знаєте,— питає ще нас той чоловік,— який там хундамент під якою? Скажіть, то я скажу, під якою поклажа велика є, бо я знаю, що одна криниця з цеглового хундаменту, друга — з чавунного, а третя — з залізного. От якби знать, під котрою який хундамент, то й я б угадав, під котрою кладь узять.
Видко, плани мав та описи усякі.
— Не знаєм за це нічого,— кажем йому на оце,— бо й ті, що близько їх живуть, не знають, бо скілько не зливають воду, як чистять, то все вода б’є, а подивиться, то дно піскувате з камінцями усякими.
— Ну, то й годі ж і шукати кладі! — сказав і попрощався з нами.
А воно — то й по планах не все по правді виказано, бо то не під нею кладь, то тіко прикмета така, а десь наобіч треба дошукуватись, як на мою думку. Умер уже й той, що й бито його було за поклажу коло трьох криниць. Козаки, за гайдамацтва, було пам’ятного дають молодим хлопцям, щоб не забули, де поклажу показать своїм людям, як виростуть. Та й він хвалився, що знає, що бито, і знає, що бито за поклажу, а де вона — не вкмітував гаразд тоді й забув. Призвуть, було, якого гуляку-хлопця, натіпають і скажуть: «Оце тобі «пам’ятне», щоб не забув, де бито тебе, бо тут є оте-то й оте-то». Либонь, тут і ножі гайдамаки ховали, як святили під Коліївщину.
Та за панщину все позабувалось. І я її літ до десятка робив. Управитель з Одамівки — верстов за десятків до трьох звідси — по воду все посилав. Видко, що вода добра була і є у їх. Ринва там здавна с коло криниць. Річка собі нижче тече, а в криницях вода з гори набирається, і у їх вода вище багато од річки, і не така на смак, як у річці — краща.
Щоб за Хмеля ще були сі криниці — не повинно, бо все чутка іде, що вони настали за Коліївщини. Воно й кладь є, та простий не візьме, а такий, як гайдамака, або хоч із їх роду — такий візьме, такому дадуться узятись, а простому — ні. Дарма, що ото є тепер митців багато копатись коло криниць — намножилось їх.

Золота річка

Золота річкаНа березі річки Тетерева стоїть дуже давнє місто Радомишль. Кажуть, що йому більше 1300 років. Хотіли були люди відсвяткувати цю дату, та вчені з Києва щось почали уточняти в архівах, і вирішили, що Радомишль набагато старіший. Так і перенесли свято на потім, А коли воно вже буде – Господь його зна!
Ще при моїй пам’яті річка була глибока, вода так швидко бігла, що прямо зносило, як хто хотів перепливти. А скільки водоворотів було! То такі дуже глибокі ями, що і дна не дістати, а вода в них холодна, як ніж; зразу ногу зводило. У тих ямах, кажуть, сидів водяник і сітями затягував собі людину на поживу. Може воно і правда, я не знаю, але те, що в нас колись не було такого року, щоб хтось не втопився, то це точно. Боже-Боже, скільки ж то на тому дні людей залишилося, а скільки потопилося під час різних воєн, що пройшли через Радомишль за таку давню історію. А скільки добра всякого потоплено на тому дні – і не перелічити. Правду люди кажуть, що дно Тетерева золоте від того всього, що є в мулі.
На Олімпіаду (1980 рік) приїжджали до нас японці і казали, що в них є така техніка, яка може весь той мул вигрібти і зробити Тетерів знову судноплавним. І це все вони хотіли зробити безплатно, тільки хотіли забрати собі все, що знайдуть у тому мулі. А Радянська влада порахувала скільки там чого є і не дала японцям чистити. Сказали, що за те золото можна почистити всі річки на Україні. А коли ж вони почнуть уже чистити? Ти от з Києва, може, чув що про це. Річка ж прямо на очах міліє, ось уже зараз малі діти по-коліна переходять через Тетерів з Рудні. А ще ж недавно, у сімдесятих роках, по ній катера тягали якісь баржі з Житомира до Києва.

Золотий браслет

Золотий браслетЯк іти по дорозі до Канева, то зразу за заповідником буде Княжа гора, де колись місто було і де тепер студенти щоліта риються. А між селом і заповідником є ще одна гора, менша, теж поросла лісом; у неї ще схил з боку Дніпра осипається. То на цій горі, видно, кладовище було колишнєє, бо зараз і могилки заровнялися. Ми б і не знали про нього, але гора осувається і одкриває людські кістки дуже старі, аж жовті, а гробів та одягу нема, бо погнило все. Там я колись кози пасла і найшла у піску чималий золотий браслет з красними камінцями.
Питаєш, де він? Продала в Києві! Куди б я його вділа?! Ще сказали б, що вкрала де. Тільки ти мене не називай, бо ще власті прийдуть і потребують гроші вернуть государству.

Жорнинський злодій-лицар

Жорнинський злодій-лицарНа північний захід від Мукачева височіє гора Жорнина. Про неї ходить по навколишніх селах цікава легенда. Народна фантазія населила дикі романтичні околиці тої гори розбійниками та оповідями про величезні скарби, що криються в печері за дверима залізними, як зерно в засіках. Дехто запевняв, що ті залізні двері вже знайшли, але тільки вернулися на те місце знову з інструментом, гадаючи їх відкрити, по дверях не стало й сліду, хоча хвильку тому не тільки своїми очима їх бачили, а й руками торкали. Часто в лісі можна було зустрітися з русинами, які вірили легенді про скарб і копали, довбали скелясту землю, шукаючи цілими днями, тижнями, а все марно.
Фантазія людей сягає далекого минулого, коли в Угорщині владарював король Ладислав Святий з Арпадовичів (1077-1095). Тоді ці землі, іменовані Березьким лісом, були королівським ловищем. Кочуючі русинські пастухи, королівські мисливці, сокільники, собаководи та окремі вільні хлібороби лише подекуди заселяли величезні простори. Тоді нібито й став Мукачівський замок страшилом, захистом, а водночас і владним господарем цілого краю.
За легендою, був тоді бургграфом у Мукачівському замку якийсь Мануїл, лицар грецького походження. Король Ладислав мав родинні зв’язки з грецьким царем, тому чимало грецьких лицарів прийшли в Угорщину і засіли кращі місця й маєтки. Так і Мануїл дістався в Мукачівський замок і став паном на цілий край.
Чоловік це був жадібний і свавільний і, за легендою, – справді страшило для краю. Свій гнів він зганяв на підданих русинах. Жив серед розкоші, мов якийсь східний тиран, і тримав у замку цілий гарем. Красива жінка, – була то пані чи простачка, – неминуче потрапляла до нього. Не робив він поділу й за походженням. Брав кожну, котра йому полюбилася, була то селянка чи шляхтянка.
Бідні селяни й дрібні шляхтичі аж у зуби різали, а мусили пану Мануїлові терпіти: його військові ніхто не міг дати відсічі. Мануїл був ласкавий до своїх жінок і вельми щедрий. Оточив їх увагою, засипав подарунками, які, само собою, віднести з замка ті не могли. А що таке життя потребувало величезних коштів, то пан Мануїл робив зі своїми найманцями розбійницькі походи по краю: брав “податі” з усіх панських палаців, оббирав ізмаїльських купців, що йшли до Польщі або верталися з Польщі й завжди мали запаси єдвабу, уборів, золотих та срібних коштовностей. Відбирав, зрозуміло, й купецькі мішки з грошима.
З Мукачівського замка постійна варта чатувала дороги, що вилися до гір. Тільки на обрії з’являлися купецькі валки, на поклик сурми виходили Мануїлові найманці з замка, і поволі, на конях, їхали доти, доки не вибрали, зручного місця – найчастіше нападали в якійсь безладній долині, де купці отаборювалися на спочинок. Так Мануїл нагромадив у Мукачівському замку незмірні багатства. В окремій пивниці, до котрої ніхто не смів зайти, були цілі купи золота і срібла, величезні сувої шовку й оксамиту.
І дарма до Будина йшли скарги за скаргами. Король Ладислав їм не вірив. Він і припустити не міг, що його урядник, бургграф, вірний грецький лицар, міг стати останнім злодієм, розбійником, хижаком. Але скарги йшли і йшли, що далі, то частіше, – про викрадання жінок, про напади на торгові валки, котрі вже й оминати почали дорогу через Мукачеве. І якщо вічного нічого не буває, мав настати край і грабункам пана Мануїла. Королеві поскаржився високий угорський пан, що Мануїл зухвало викрав його доньку. Мусив король ту справу з’ясувати. Як би не було, а вирішив перш за все переконатися, а тоді вже кого треба карати. І послав він купку своїх урядників до Мукачева, доручив їм вивідати всю правду. Читати далі

Острів Перуна

Острів ПерунаДо прийняття нашими предками християнської віри, кажуть, серед Києва стояв кам’яний ідольський бог Перун, з золотою головою. А тоді, як київський князь Святославський привіз до Києва од греків християнську віру, того бога скинуто було в Дніпро. І поплив той Перун униз за водою, і спинився аж між порогами, коло високого скелястого острова, супроти Тівільжана. В тому острові є велика печера, і в тій печері й оселився той бог Перун. Там він перекинувсь у семиголового змія. Від того Перуна-змія й острів прозвали Перуновим, а печеру — Змієвою.
В тій печері, казали старі діди, були двері: спершу залізні, а тоді — золоті; а всередині стояли столи: спершу срібляні, а тоді – злоті. На столах були дуже дорогі скатерті з золотими китицями по вуглах. Усе там було дуже гарно вбрано, тільки нікого не було видко, а тільки чути було, що там хтось-то дуже тяжко стогнав в самій глибині. А стогнав не хто ж, як семиголовий змій.
Люди боялися лазити в ту Змієву печеру. Тільки один дід Винниченко ходив туди, бо він був великій чарівник. Він брав з собою свічку і з нею влазив у печеру, а що він там робив – то не відомо. А як коли було влізе, то там піднімається такий страшний гул, що аж усе каміння того острова тріщить…
На самій голові того острова Перуна лежав великий плоский камінь, а на камені був якийсь напис не по-нашому написаний. Балачка йшла, що під тим каменем закопано багато золота, а зверху золота ще й зарито чоловіка, щоб він стеріг те багатство. Так колись-то, дуже давно, приїздили туди якісь-то невідомі люди, підняли той камінь та й забрали все те, що там було. Брали стільки, скільки хотіли, а кістки чоловіка, якого там справді було поховано, геть скрізь порозкидали.
Тепер у ту Змієву печеру, як коли дощ, ховаються пастухи. Вони кажуть, що всередині там так: куренем діло, а вгорі є невеличка щілина, крізь яку в ясний день пробивається сонячний промінь.

Видубицькі підземелля

Видубицькі підземелляПідземелля Видубицького монастиря досі залишаються не дослідженими. За легендами, саме в цих тайних печерах мають зберігатися княжа скарбниця та знаменита бібліотека Ярослава Мудрого, заховані жителями міста під час падіння Києва від монголо-татар.
У 70-ті роки біля монастиря партійне начальство облюбувало схили Дніпра і почало будувати собі дачі. Одного разу екскаватор провалив дірку до підземелля, Робочі на чолі з прорабом зупинили стройку і почали туди заглядати. Казали, що там видно було якісь ящики закриті; стояло їх багато понад стінами, один на одному. По Києву пішли чутки, що знайшли скарби Київської Русі, історики кинулися подивитися, але їх не пропускали кегебісти. Це ж закритий об’єкт, нікому не можна заходить! Щоб припинити ажіотаж навколо секретних дач, комуністи наказали засипати підземелля. Десятки машин засипали дірку камінням і цементом, робочі гарненько все забетонували і далі продовжили стройку, як нічого й не було.

Бочки із золотом у криниці на Замковій горі

Бочки із золотом у криниці на Замковій горіНа оцій горі є печери є аж під міст, якраз од тої сторони на ту сторону, де желєзна дорога, улєво. І там є вход, да аж на скали. Оце там була криниця. Багацько днов мала, а пуд тим дном — багацько золота.
Казали, що там золото в бочках. Були такі розговори, значить, шо те золото ніхто не візьме. Ну, розказували, що копали. Копали і докопались до бочки, да уж вийшов великий змєй, і золота не змогли узяти.

Древлянський колодязь в Іскоростені

Древлянський колодязь в ІскоростеніКолись люди розказували, що, кажуть, по описах у книжці є, що там є разне золото і хазяйство колишнє князьов. То там, кажуть колодець був. Ну, то й правда, находили у цьому самом замку. То викопали там сукно і просо колишнє. Десь пересипали, щоб не затекло цей метал. Батько бачив, як розкопали, бо я ще не був на світі. І там багацько чого викопали. Як докопались; якесь дно було, тільки не знаю, чи з дощок дно, чи з каменя. Ну, то як зарвалі його, ну, і о вишов істуль такі великі вуж – гад здоровий. Да линулася вода, то чуть їх не позалівало. То вони повтікали. Ну, то послі говорили, що це тут золото і срібло, там різні вєщі государськіє-книжеськіє. То, кажуть, що воно все закляте тут, то через те його ніхто й не достане. От через те й гад війшов, кажуть, залівав людей.