Лиса Гора, Крутий Яр і Канівське

Жили ще запорожці і в Крутому Яру, що біля Лисої гори, і в урочищі Канівському. В Крутому Яру – ліс, кручі і таке місце затишне, що хоч Бог його зна де вже такого й найти.
В яру і побіля яру запорожці, кажуть, всю зиму пасли табуни коней і скот. У їх тут були і хати, і землянки, і садки, і пасіки. Уже слободи почали селитися за Катерини, уже відусюди й козацтво перебралось у Чорноморцю, а в Крутому Яру ще багато оставалось запорожців. Так в землянках і скалатали останній вік. Багатий і хліборобний був народ! Полягло все, тільки пам’ять осталась, та ще, кажуть, допропасти в землі лежить нерушимих скарбів. Гроші деякі люди находили і розжились, тільки таяться.
Давно колись у Крутому Яру щось тужило, але сумно було, а тепер сумують та тужать по козаках тільки пугачі! В Канівському, що від Яру ближче до Хортиці, де густий байрак, і там, розказують, є скарби. За Канівським, ближче до Розумовки на пісцях було багато печищ, а біля їх знаходили здоровенні, червоні тикви (амфори); вони не похожі на наші: вишиною з аршин або й більше, з двома вушками, а дно гостре, Бог його зна, як його й ставили люди на землю.

Скарб у балці Лишній

У балці Лишній до Христового рожденія жили песиголовці з одним оком; потім їх змінили велетні-богатирі, потім турки, а вже після турків у ній довго жили запорожці. Тут був густий ліс, багато було козацьких землянок і допропасти зарито скарбів.
Скарб є в панському саду під гільчастим дубом і під високою шовковицею, а ще в Лишній за панським током. У тім місці, що в балці, є яма, і вона засунулась. Запорожці викопали там погріб глибиною в чоловіка, поставили казан з грішми та й загорнули землею.
Над цими грішми щогоду двічі блищить огонь: проти Нового году і Великодня. Це вони обновляються через огонь, перечищаються.

Зміїний острів

Родивсь я в Томаківці поблизу Марганця, на давніх козацьких землях. Коли був малим, то мені багато розказували про острова на Дніпрі за Чортомликом. Тепер там все залито водою.
Був там один острів з дуже високим обривом; десятиметрова круча різко обривалась до самого Дніпра. Запорожці-рибалки робили у цій кручі печери і там жили. Одного разу пішли вони в похід і не вернулись. Пройшло багато часу, земля, де були кручі, осипалась, підмилась, а сам острів ніби тріснув – така велика тріщина його перейняла, наче яр. Перестали туди ходить, боялися зсуву, тому
острів швидко заріс терниною і заселився зміями.
На березі Дніпра, якраз навпроти острова, жив хлопчик-сирота.
Як тільки його баба наб’є, чи хтось обидить, то він швидко перепливе на острів і ховається у тій тріщині. Знайшов дірку, наносив туди сіна і там спав. І стали до нього змії лазити: вкриють його вночі і сплять разом. Це вони так грілися, бо змії дуже люблять людське тепло. Одного разу помітив хлопець, що змії приходять тільки з одного боку; почав він туди ритися і докопався до землянки. Стеля була підперта дубовими колодами із залишками дощок, понад стінами стояли погнилі діжки з риб’ячими кістками і лускою, глиняний посуд, а в кутку стояли весла і якась зброя. Чого там ще було – не знаю, але казали, що як хлопець підріс, то було у нього за що поїхати вчитися і гарно жити.

Скарби в балках Капустянка та Колюча

У двох верстах від Дніпра, у степу, праворуч з балкою Капустянською з’єднується глибока і мальовнича балка Колюча. За легендами, таку назву балка отримала тому, що раніше в ній росло багато кущів терену та шипшини, а відкриті її схили поросли були повзучими рослинами, що в народі називалися якірцями, тому для босоногих пастухів була вона непрохідною. Над балкою Колючою, зліва на схилі, уціліли сліди редуту, вали якого мають в довжину 70 і ширину 40 кроків. Рибалки села Розумовки говорять про існування в обох балках запорізьких скарбів…
Там за Розумовкою, біля урочищ Білая та Канівського і, знову ж таки, біля Крутого Яру, є піски, а на тих пісках або люди жили, або ж військо стояло: скрізь залишки багать, черепки та маслаки. Там знаходили стріли, вугілля від багать, гвіздки, кулі, кремінь, а іноді й гроші, Бог знає яких часів.

Права Семена Палія

Палієві права закопані в Замковищі. Замковищем називають у нас крутий горб, що обведений глибоким ровом. Там, на тому горбі, стояв колись замок Палія. Всередині замку, в землі, стояла Палієва церква із золотим хрестом на бані; хрест важив три пуди.
Права Семен Палій склав для народу, це був наче його заповіт. Він гласив: коли Україна одійде від Польщі, то всю землю треба розділити між селянами порівну. Такий і вирок селяни винесли.
Тільки не вийшло так, як Палій заповідав. Побільше землі, найкращі луки та угіддя загребли собі гетьмани та осавули. Знову поросли пани і знову пішов розділ між людьми.
Довго шукали пани ті Палієві права, щоби знищити. Наймали людей, щоб могили розкопувати. Розкопали могилу Переп’єт, дорогі гроші платили за ту роботу, проте знайшли їх чи не знайшли – нікому не відомо.
Жив Семен Палій просто, ходив коло пасіки, вдягався в сіру свиту. Це так, коли польські пани були далеко. А коли пани підступали до села, Палій вдягався у свою лицарську одежу, в сині штани й червоний жупан, брав шаблюку в руки. Тоді вже до нього не підступай, робився лютий і страшний.
Кажуть люди, що та церква із золотим хрестом і зараз стоїть у землі на Замковщині, тільки де саме – ніхто того не знає. Сам її Семен і закопав, щоб панам не дісталася.

Стрільча скеля

За Стрільчий острівок давно між людьми балачка є, що там закопані гроші. Запорожці, кажуть, викопали на острівку яму, поклали туди свій скарб: талері золоті та срібні, залізо, ружжя і дещо інше, тоді взяли й засипали піском. Потім взяли хлопця, літ 12, котрого украли на Україні, положили на тім місці, де скарб, і давай його бити лозинням. Вибили добре, та й питають:
– А що, знаєш за що б’ємо?
– Не знаю! – каже хлоп’я, а само плаче сердешне.
Запорожці давай уп’ять бити хлопця. Перестали, і питають:
– А що, знаєш за що б’ємо?
– Ой, татусеньки, ріднесенькі, Їй-Богу не знаю! – каже хлопець.
Вони його втретє давай періщить. Кричало-кричало бідне хлоп’я, а далі аж охрипло.
– Годі! – кажуть запорожці, і давай уп’ять питати:
– Скажи, сущий сину, за що б’ємо, бо уп’ять одрепіжимо.
– Знаю, – каже хлоп’я, – це б то за те, щоб знав, де клад заховали.
– Ну, – кажуть запорожці, — подивися ж кругом, та й іди собі з Богом, може, найдуться добрі люди.
Вирвалось хлоп’я та між людьми давай розпитувати шляху на Вкраїну. Чи вже довго йшло, чи не довго, а до батька допиталось.
Іде було, кажуть, зараз після того, як Січ зруйнували. Годів через десятків там стіко, з Київської губернії гнав по Дніпру плоти старий дід: став він біля нашої слободи, пішов на Стрільчий острівок і давай кладу шукати; шукав-шукав, нічого не знайшов, бо те місто тепер загорнуто каміннями. А далі прийшов у слободу і давай розпитувати, чи ніхто грошей не відкопував. У слободі ніхто й не знав про гроші. Давай тоді дід розказувати всю історію, бо він був саме той, котрого запорожці били.
Дід ще розказував і за прикмету, де гроші.
– На тім боці Дніпра,- каже,- якраз супроти острівка Стрільчого, стояв колись старий-старий та товстий дуб, а на дубі була гілка товста, котра якраз показувала на острівок і саме на те місце, де клад.
Деякі старі люди ще зазнають того дуба, а мені, признатися, і невзамітку тепер, оно бачите (показує пальцем) – якраз на тім місці виросла груша.

Гнида

Діло це було, ще за запорожців. Приходить раз до запорожців хлоп’я та й проситься, щоб вони прийняли його до себе.
– А що ти в батька та матері робив?
– Свині пас!
– А будеш у нас свині пасти?
– Буду!
– Добре, яке б же йому ймення дати?
Подивилися на нього, а на ньому гнид, наче на свині! Ото зараз і дали йому прізвище Гнида. Химерні людці були…
Живе воно між запорожцями; коли це вийшов від цариці такий лист, щоб не було запорожців:
– Тепер, хлопці, біжіть, хто куди піймає…
Як розійшлися запорожці та й бросили Гниду; так він справив собі шкапіячку, купив віз, набрав повен віз горшків та й повіз у Луспенівку. А в Луспенівці тоді було, може, хат десять, а не більш як п’ятнадцять.
Повіз у Луспенівку та й не продав; везе назад, коли ось назустріч йому сусіль старий запорожець. Давай балакати з ним, давай балакати, та й сказав, де гроші закопані, у якому майдані вони лежать.
Так він під’їхав до майдану, перевернув горшки, забрав суми – та й годі горшки продавати. Купив у Кутуза землі п’ятнадцять тисяч, женивсь та й давай прилатувать на свою землю людей. Оце як їдуть які чумаки або косарі, то він до них:
– Ідіть, – каже, – до мене, у мене степ як дим!
Та так він і набрав людей більш ста сімей та тоді вже і зашороборив.
Ото й діти у нього підросли; три сини в нього було, він їм і землю поділив. Та два ж із них вийшли путні, а один п’яниця. Старий як умер, а він давай гуляти; гуляв-гуляв та догулявсь до того, що й участок свій продав Солосі, оце, де тепер наш Богдар, продав, а сам подавсь у Київ. Навпосля якось приходив, приніс мірку вошів з собою, подививсь та й назад.
Так отакий той Гнида. Старий то ще не забував, де перевернув віз з горшками. Наші батьки балакають, що ще й вони бачили черенки від тих горшків.