Козацькі скарби

По дорозі з Чернихова до Курівець, на глядецьких полях Янчарівки і Хмелиська є могили. По лівім боці – Козацька, а по правім – дві могили, де поховані загиблі в боях при обороні рідних сіл. Від тих могил наліво, як йти до села Глядки, в лісі закопані дорогоцінні козацькі скарби. А закопали їх ось чому.
Декілька козаків везли десь з-під Львова чи то на Січ Запорожську, чи в Київ, великі скарби. Мали їх передати в козацьку казну. Тут несподівано їх оточили татари, що дізналися про ті скарби. Щоб виконати свій лицарський обов’язок, козаки прийняли бій, а з них троє козаків завезли швидко возом ті скарби у глядецький ліс і закопали. Їхні побратими загинули в нерівнім бою. Татари оточили ліс, щоб забрати ті скарби; вони пильно шукали за трьома козаками. А козаки, щоб зберегти таємницю і не попасти на тортури, розпалили в другій частині лісу великий вогонь, доскакали в нього і загинули.
Відтоді люди знають, що в глядецькому лісі є закопані козацькі скарби.

Скарби в урочищі Канівському

В урочищі Канівському багато взято грошей, та ще багато і є. Колись, кажуть, запорожці сховали волову шкуру золота. От один умер, а п’ять зосталось і не можна їм узяти цих грошей. Поїхали вони в Олександрійську кріпость на ярмарок, купили горілки і п’ють. Далі розбалакались, а один і пита:
– Кому ж ми передамо їх?
Збоку сидів білянський чоловік, Гермес, і здогадався. От купив він кварту і підсів до них. Запорожці не довго думавши і призналися, де той скарб. Гермес з ярмарку та в Канівське – і забрав ті гроші. Спершу Гермес чабанував, а потім подався в Харківську губернію, купив землю і став паном. От як буває на світі!

Легенди села Зарубинці

Село Зарубинці дуже давнє: перші згадки у 1096 році. Тут було колись велике місто, стояла сигнальна вежа, з якої видивлялись татар і підпалювали смолу, сигналізуючи про напад. Друга така вежа була в Івані (Ржищів). На місці Зарубинців дуже високі гори.
Кажуть, в ясну погоду з Батуриної гори можна побачити Лавру. В садах, котрі не були затоплені (мається на увазі Київське водосховище), збереглися Змійові вали.
Колись в урочищі Монастирьок був козацький монастир, в якому стояла залога. Під час нападу татар всіх козаків та ченців було вирубано до ноги. Лишився один козак Батура. Його оточили на горі татари і він, щоб не здатися в полон, сам себе зарубав. На горі похований він, його кінь, зброя і собачка. Перед самою революцією на горі копали пани, викопували зброю, кістки, все це пакували і кудись вивозили. До того, як затопили село, на могилі стояв великий кам’яний хрест, але, коли село виселяли, його хотіли забрати в музей у Переяслав, та впустили з гори. Він ударився об лід і розбився.
Під Батуриною горою було польське і козацьке кладовище. Козаків клали головами на захід, а поляків упоперек – з півночі на південь.
За Зарубинецькими садами було поле, яке звалося “Церковище”. Там колись були церкви, кажуть, що там було викопано багато скарбів, і ще є. У чотирьох місцях викопали кахлі. Дуже глибоко знайшли городище з прямими вулицями, а в хатах круглі печі.
Казали, що колись у цих місцях був город Заруб, що тягся аж до Канева. Пізніше стояло сім монастирів, деякі були ще й до революції; зі 170 хат у Зарубинцях 60 належало монастирям. Ставили монастирі на благополучних місцях.
Недалеко від Церковища в ярах люди знаходили печери. Старі люди казали, що там був підземний монастир, де ченці ховалися від татар. Люди ходили туди зі свічками, доходили до тяжких залізних дверей з багатьма замками, але далі йти боялись. Кажуть, ніби хтось там знаходив скарби, але найбільший скарб там не знайдено, хоч він десь у печерах є. В одній з таких печер у Чернечому урочищі ховалися гайдамаки, вони той скарб і заховали. Ще старі люди казали, що десь був підземний хід через Дніпро, але його тепер затопили, попідтоплювало і ще деякі печери, ті, котрі ближче до Дніпра.

Скарб в урочищі Криничуватому

Як їхати з Кінської в Краснокутівку понад річкою Кінською, там є гора Криничувата. Вона колись була висока, а тепер, Бог його зна і чого, кожного року осувається. Колись у цьому урочищі жили запорожці. Там, де була найбільша землянка, – є гроші. Прикмета: як прокопаєш у коліно – знайдеш камінь; копай далі і викопаєш казанок з червінцями. Між червінцями є багато турецьких грошей. Так колись розповідав покійному моєму дідові запорожець з Великого Лугу, та не радив брати, бо гроші були закляті на сто років.
Це діло дуже давно було і тепер взяти їх можна.

Келеменова гора

Біля Боржави, між селами Бенею і Квасовим є невелика гора, що зветься Келеменова. Люди повідають, ніби ще в ті часи, коли на наш край напали татари, тут було викопано яму, де поховали пани свої скарби і переховувалися самі. Але грошей пани взяли багато, а наїдку мало, жаліли місця. Так і повмирали з голоду та спраги.
Спливло багато часу, люди знали і говорили про скарби, але йти за ними не наважувалися Боялися чортів, які забрали душі тих панів і стережуть гроші в ямі.
Жив у селі Бені вівчар і мав чотирнадцятирічного сина на ім’я Келемен. Хлопець багато чув про ту гору. Часто пас під нею овець і одного разу надумав пошукати скарбів. Заліз у темну яму і наткнувся на залізні двері. Застукав палкою – двері відкрилися.
З’явився малий карлик з білою бородою і сказав:
— Не бійся, хлопче, в мене добре тобі буде!
Келемен зайшов та й залишився там – старий карлик більше не відпускав його. Люди знайшли овець, а Келемена відшукати не вдалося. Побивався батько, дуже побивався і все роздумував, де міг його хлопець подітися. Пришли йому на гадку скарби в горі. Рушив за своїм сином, але проникнути за двері не міг. Все ж таки не відходив і дочекався: на дев’ятий день залізні двері відкрилися, і вийшов до батька Келемен.
— Не плач, батьку, – каже син, – не побивайся. Хоч я додому вже ніколи не вернуся, але мені тут добре. І тепер двері відкрилися тільки тому, що я дуже просив свого карлика, бо чув твій плач і хотів тебе потішити. В цій горі справді багато золота, але є тут одна криниця, біля котрої хата старого карлика. У криниці заперті ключі від моря, і якщо хтось розіб’є гору, то море заллє всю землю. Тому скажи людям, аби й не думали про гроші, гору не розбивали.
По тих словах двері залишилися, а Келемен як появився – так і зник. І досі ніхто не розбиває гору. Заросла вона деревами, травою. А що сина вівчариного звали Келеменом, гора й досі називається Келеменовою.

Скарб в урочищі Недаєвім

У Кучугурах, що у Великому Лузі, жила колись тяженна сила запорожців, а між ними химородник Недай. Страшенна, кажуть, багатиня у нього була: що того скоту, коней, овець, що тих грошей – так і ліку не знав…
Як умер – хату, загони, повітки – так і розтаскали, і розмели нечисті. Кишла його всякий і тепер боїться, воно нечисте; хто іде, або їде – далеко обминає. Нічної доби там таке коїться, що страшно і згадувати проти ночі… Оце як закричить – “тала-ла-ла-лааа!” – луна так і розлягається… Потім і свистить, і гуде, і вихор круте, і піском очі засипає.
Урочище й досі зветься Недаєвим. Є і гроші, та за нечистими ніхто їх не візьме. Кажуть, то гроші і кричать.

Село Ленківці

Недалеко від Ленківців, що розкинулись над сивим Дністром, є химерної форми горб. Всі звуть його Бабою.
Давним-давно стояв тут замок. Жила в ньому одна стара і дуже скупа багачка із своїми слугами. Звали ту багачку бабою Ленкою, а слуг її – ленківцями. В тої багачки та була дуже файна дочка. Личко мала до сонечка весняного подібне, а очі великі та сині-сині, як барвінок. Де, бувало, пройде, то мов весною навкруг повіє, а заспіває, то аж Дністер бурхливий затихне.
За добре серце і чарівну вроду люди любили красуню. А надто вже один бідний наймит, високий та ставний парубок. Але Ленка хотіла мати собі багатого зятя і готувала для дочки з срібла-золота посаг. Від того посагу кам’яні склепи в підземеллях її замку вже тріщали. Всі знали: заховані срібла-золота скарби – то сльози і кров людські.
В неділю зранку, коли білий, як молоко, туман клубочився над Дністром, парубок як завжди ждав дівчину в придністровському яру. Ждав-ждав, а вона не приходила. Невже забула? А може, занедужала?! Тоді вирішив піти в замок – і тут все зрозумів: то баба Ленка вже десь вивідала про їх таємне кохання і звеліла прив’язати дочку за коси до воза. Парубок визволив її з того полону і дівчина повела його до мами. Але багачка мала собаче серце і її байдуже було до щастя і долі молодих людей.
– Ха-ха-ха! – аж зареготала вона, уздрівши поруч дочки убогого наймита, – зять з пустою торбою!.. Торбарю нещасний, викинь собі з голови мою дівчину… Вона достойна багатого жениха, а не такого голодранця, як ти! Чим ти її нагодуєш, коли сам голодний ходиш?!
Ми молоді і маємо силу в руках, – в один голос відповіли, обнявшись, хлопець і дівчина, – і щось собі заробимо на прожиття, іншого посагу не хочемо!
– Ага, так ось як! – аж присіла від гніву баба Ленка, і, щось подумавши, раптом додала:
– Добре, хай буде по-вашому… Як зумієте насипати обоє за цю ніч на моєму обійсті такий горб, щоб з нього можна буде бачити на сто миль кругом, то справлю вам весілля.
Думала, що це зупинить. Але хлопець і дівчина любились по-справжньому. То ж готові були у вогонь і воду скочити, аби разом бути! Цілісіньку ніч носили й носили в поті чола землю й насипали гору. Вже та гора досягла такої височини, як того хотіла Ленка, та не витримали молодята кривавого поту, впали знесилені перед самим сходом сонця на її вершину і, обнявшись, заснули навіки…
Тільки квіти стебла похилили з горя низько, а в Дністрі легенькі хвилі задзвеніли сумно.
А в цей час прокинулась зі сну багачка Ленка, протерла очі – аж перед нею височенний горб стоїть. Вилізла вона на нього, щоб глянути навкруги, уздріла замучених молодят та так і закам’яніла за вчинену кривду.
Відтоді люди і назвали той горб Бабою, а село, що заснувалось поруч, Ленківцями — за ім’ям його перших поселенців. В темних підземеллях того горба і досі заховані незліченні золоті скарби, але докопатись до них ще нікому не вдалось.