Скарб на острові Канцирському

У гирлі Хортиці, що впадає в Дніпро, є Канцирський острівець, а на ньому – кріпость. Це навпроти великого острова Хортиця. На тім острівку, кажуть, є така шкалубина, що в неї сховалося б сто або й півтораста чоловік. У тій шкалубині три діжки золота. Хід зачинений дверима, забитий камінням і землею; перед входом поставлено дерев’яний хрест, а біля хреста – череп’яний посуд і рогачі.
У сорок шостому році, якраз через рік після великої води (1845 рік), приходив сюди з Херсонщини дід, літ вісьмидесяти. Став він копати з німцями той скарб, та на третій день і помер. Німці побоялися і собі перестали копати. Про цей скарб дід той розповідав:
– Ще, – каже, – за запорожців жив мій батько на цьому острівку і було у нього багато грошей. Як покидали запорожці степи, то і він помандрував за ними в Туреччину. Тоді в запорожців була така думка, що як помре Потьомка, то вони вернуться назад, тому вони нічого не брали з собою, а ховали добро хто в землю, хто в скелі, а інші – в Дніпро. Сховав і батько гроші. Як забив батько шкалубину, поставив на дверях хрест та й каже:
– Ходи, синку, сюди!
– Я, – каже, – прийшов.
– Лягай!
– Я, — каже, – давай плакати. Батько силою звалив і давай лозиною періщити.
Усипав скільки влізло, підвів і пита:
– А що, будеш пам’ятати це місце?
– Буду, – каже, – поки вмру!
Після цього пішов батько під Турка і мене взяв з собою. Через скільки там років почалася війна з нашим царем. Батька вже не було на світі, а я, каже, козакував. Почув, що запорожці стали тікати у своє царство, та й собі подався. Перевів нас сюди кошовий Гладкий.

Затоплені човни навколо Хортиці

Бувало, що і я знаходив, і в інших бачив усяку старовину.
Ось, положим, був я ще сімнадцятирічним хлопцем, коли одного разу пішов купатися до Старого Дніпра, в те місце, що проти колонії Канцерівки. Прийшов на берег, дивлюсь – що за чудо! Стоять якісь судна: довгі й гарно збиті, похожі на теперішні дуби. Рахую, виявляється сімнадцять. Я одяг з себе, кидаюсь у воду і давай розглядати них. Виявляється, що вони більш як на половину занесені
піском, і тільки верхня частина їх видається з води. Треба вам сказати, що за деякий час перед цим у Дніпрі була велика повінь, вода повиносила багато піску з русла ріки і сама опала, тоді і показалися судна, мабуть, дуже давно затоплені тут. Обдививсь гарно свою знахідку і побіг сказати про це своєму батьку. Але що ж батько міг з ними зробить? Подививсь, повиривав декілька колод з них – тим діло й закінчилось. Скоро вода знову почала прибувати і знову покрила судна. Це було давно.
А то в 1845 році, після великої повені, я знову бачив судно, це вже стояло у Новому Дніпрі, проти Вошивої скелі. Передня частина виходила на берег острова, а задня затоплена була у воді. Судно було загружене кулями та ядрами. Довго воно не покривалось водою, і я часто лазив у нього, набирав куль і ядер, але потім підійшла вода і затопила.
Такої ж величини я знайшов судно у Старому Дніпрі, проти гирла балки Куцої. На нього я наштовхнувся випадково, купався і почав пірнати, судно сиділо дуже глибоко у воді, я почав розглядати його і на самому дні намацав гармату. Це мене зацікавило, і я декілька раз приймався розглядати: точно судно і на його дні невеличка гармата. Ну і що ж! Ні човна не можна було вийняти, ні гармати.
А років десять тому назад у тому ж Старому Дніпрі бачив судно один хлопчик, син нашого колоніста. Той знайшов у ньому шаблю і забрав собі. Не знаю вже, куди він потім її дів, але я бачив ту шаблю. Вона не так велика, як крива, оброблена сріблом і дуже поржавіла.

Скарб на острові Сторожовому

Острівок Оврамів, або Нещотного, під правим боком Дніпра, трохи нижче Оврамової балки. В балці жив запорожець Оврам, а на острівку він рибалчив…
Трохи нижче Оврамового, серед Дніпра, острівок Сторожовий. І на ньому колись збиралася запорожська сторожа. Це ще було, кажуть, тоді, як турецька границя лежала по Дніпр.
Ще наші діди подейкували, що на Сторожовому є скарб: гроші і зброя всяка. У сорок п’ятому (1845) році за великої води відмило в піску два пістолі і кинджал. Тоді люди були панські, то й віддали все те панам. Зброя, кажуть, була запорожською…

Скарб на острові Кухарському

На Кухарському острові жили запорожці, і там багато сховано скарбів. Розповідав колись один старий чоловік:
– Іду з рибальства через острів (а діло було вночі проти Нового року), коли в однім місці свічечка – блись, блись! І в другім – блись, блись! Потім як залущать ті свічечки скрізь! Я злякався та хрещуся…
От якби на його щастя, то й узяв би гроші! На острові є урочище Качкарине. Там колись жив запорожець Качкаря. Поки був молодим – бігав частенько драти ляхів, мав грошви допропасти і тримав бурлачню. Як зостарівся – лишився один як палець. Його гроші є не в однім місці.

Чому осліп лоцман

Острів Таволжаний звуть ще Язиковим, бо він колись був пана Язикова. На острові од Дніпра, проти Перунового острова, що під лівим боком ріки, є піски. Ці піски називають тирлом, бо там стоїть череда влітку. На пісках росте шелюг, а біля нього десь запорожці поклали скарб у чотирьох козиних шкурах і закляли.
Один лоцман став копати та й осліп: час скарбові не вийшов.

Наполеглива жінка

В долині біля невеличкого лісочка і ставка чабан пас овець. День був сонячний і тихий. Вівці добре паслись, а чабан сидів на горбочку і грав у сопілку свою улюблену мелодію.
І ось він чує в лісочку різкий писк, щось смертельно пищить. Чабан схопився, взяв у руки свій кийок з великою голівкою і побіг до того місця, де сталася якась пригода.
Пастух побачив, що на землі лежить гадюка довжиною до двох метрів. А на гадюці зверху сидить павук. Цей павук такий здоровенний, як казан. Він уп’явся в гадюку і своїми скорпіонськими ногами давить гадюку. Гадюка звивається в передсмертних судоргах і кричить.
Чабан, недовго думаючи, підбіг до павука і вдарив нападника з усієї сили кийком. Павук від сильного удару лопнув. З забитого на смерть павука полетіли бризки густої білої рідини на всі боки. Бризки рідини попали і в очі чабанові. Чабан упав на землю і осліп…
Гадюка прийшла до пам’яті. Вона побачила, що лежить чоловік із закритими очима, догадалась, що сталося. Підлізла до чабана і своїм язиком-жалом вилизала із очей чабана рідину. Чабан став бачити і підвівся. Гадюка до чабана заговорила людським голосом:
— Спасибі тобі, добрий чоловіче! Ти мене врятував від смерті! Побудь тут декілька хвилин, я швидко повернуся і потім тобі щось подарую і розкажу.
Гадюка полізла в кущі. Чабан залишився на місці. За кілька хвилин гадюка повернулася до пастуха і принесла в роті листочок з якогось зілля.
— Візьми оцей листочок та з’їж його. А потім я тобі відкрию одну таємницю.
Чабан довго не хотів їсти листочка. Було йому гидко, що листочок був у роті в гадюки. Гадюка побачила, що чабан чогось мнеться, боїться. Вона сказала:
— Не бійся нічого. Ти врятував мені життя. Як ти думаєш, чи я тобі зла хочу? Ні, я тобі бажаю тільки добра. Їж, не бійся, а мене будеш згадувати все своє життя.
Чабан повірив гадюці. Узяв листочок і з’їв. Гадюка тоді й говорить:
— От що, чоловіче! Тепер ти будеш знати, про що говорять звірі, птиці і домашні тварини. Все, що живе на світі, розмовляє між собою своєю мовою. Люди цього не розуміють, а ти тепер все будеш знати-розуміти. Тільки давай умовимось, це велика таємниця! Під острахом смерті. Ти про це не смій розказувати нікому. Навіть батькові, матері, братам, сестрам, жінці і дітям не повинен розказувати про цю таємницю. Знай, що як тільки розкажеш, так зразу ж помреш. Вибирай щось із двох: або мовчи і живи, або розкажи і вмирай.
Гадюка ще раз подякувала чабанові за те, що він врятував її, й полізла в кущі.
Чабан узяв свій кийок та сопілку і пішов з лісу до своїх овець. Сів він в холодочку під зеленим дубом і почав грати на сопілці свою улюблену мелодію. А неподалік два молоденькі баранчики граються і стукаються лобами. І ось один промовляє до другого:
— Ей ти, дурень! Ти нічого не знаєш?
— А ти що знаєш? — відповів другий.
— Я більше тебе знаю.
— А що ти знаєш?
— От що: он там могила. На тій могилі є пеньок із великого дерева. Під тим пеньком є скарб. Там багато закопано золота і срібла. Нехай як будемо пастись біля тієї могили, я тобі покажу.
Чабан уже розуміє мову тварин і цих двох баранчиків. Він погнав усіх овець до могили. Баранчики зійшли на могилу. Отож перший баранчик і змушує свого товариша добре стукнутися об пеньок на могилі.
Другий баранчик розігнався і добре стукнувся лобом об пеньок. А потім упав до землі і прислухався. Встав і промовив до свого товариша:
— А правда, дзвенять гроші. От якби наш пастух знав, що тут є скарб, і якби він його викопав, скільки було б у нього багатства!
Так чабан узнав, що на могилі є скарб.
Пригнав увечері овець в село. Повечеряв і ліг трошки відпочити. Запросив до себе жінку та й каже:
— Жінко, сьогодні поїдемо вночі на могилу, там є скарб, попробуємо його викопати і забрати.
О дванадцятій годині ночі чабан та його дружина запрягли коня у воза, взяли лопати, мішки і поїхали копати гроші на могилу. На світанку вони викопали скарб. Привезли золота і срібла повен віз. Зажили вони щасливо і багато.
Одного разу жінка запитала свого чоловіка, як він міг узнати, що на могилі був скарб. Чоловік сказав дружині, що цього говорити не можна. Жінка більше й не допитувалась.
Чабан добре розуміє, про що говорять домашні тварини, звірі, птиці і часто розказує своїй жінці. Наприклад, був такий випадок: у дворі корова мукає: «М-у-у-у!» Телятко озивається: «М-е-е-е!» Пастух і каже жінці:
— Чуєш, он корова озивається до свого телятка, каже: «Йди сюди», а телятко відповідає корові, своїй матері: «Іду-у-у».
Жінка не витримує і знов допитується пастуха, як це він узнав, про що говорять тварини.
Чабан увесь час твердить, що не може розкривати таємницю, інакше умре.
А жінці ж кортить знати. І чоловіка жаль.
Минуло немало часу, настала зима. Довго вагалась жінка, а таки вирішила: нехай чоловік умирає, але для неї розкриє таємницю.
— Умирай, чоловіче, а мені розкажи, звідкіль ти знаєш, про що говорять тварини і птиці.
Чабан погодився все розказати своїй жінці і вмерти.
Жінка приготувала ліжко для покійника. Поставила свічки, наділа йому чисту білизну, помила голову й причесала.
— Скоріше, чоловіче, розповідай про той випадок!
Чоловік розпочав:
— Отож влітку я пас вівці. Чую — в лісі щось пищить. Я побіг до того місця і побачив, як великий павук давив гадюку. Я вбив павука своїм кийком. Рідина з тіла павука попала мені в очі, я впав і осліп… Гадюка зосталась жива. Тоді гадюка…
Чоловікові стає важко. Він ледве дихає (бо смерть приходить) і він звертається до жінки:
— Жінко, мені зараз дуже тяжко, я вмираю. Може, не потрібно розповідати, я все ж таки хочу жити. Облиш допитуваться, невже тобі буде легше, як я вмру?
— Ні-ні-ні! Вмирай, а мені розкажи. Я хочу знати твою таємницю! Де це було так, щоб жінка не знала того, що знає чоловік?
У той час, коли те діялося, в хаті було десять курок і півень. От півень підбіг до однієї курки, дзьобнув її та й каже:
— Чого зерно збираєш не там, де я тобі показував?
Потім підскочив він до другої курки і як ударить її крилами:
— А ти навіщо воду розлила на сковороді? Я вам дам! Вас десять курок, а я один півень між вами. Я старий і не підкоряюсь вам ні в чім! Я не такий дурень, як наш господар-пастух. Він з однією жінкою не може впоратись, умирати вирішив, аби впертій жінці розкрити таємницю. Ач, до чого дожився, не може своїй жінці ради дати, щоб вона поважала свого чоловіка! Ліг вмирати.
Чабан чує, як півень з нього глузує. Сам собі подумав: «Невже я повинен помирати через упертість і наполегливість жінки? Ні-ні-ні! Так не буде, досить!»
Він схопився з ліжка. Свічки, які горіли, кинув на землю, розмахнувся та й вдарив жінку. Вона незчулась, як це сталось, та з криком до чоловіка:
— Чого ти перед смертю б’єшся?
— Я не вмираю, бо з мене навіть півень сміється. Він мене вважає за дурня, каже, що я одній жінці підкоряюсь, а він має десять і що хоче, те й робить з курками.
Більше жінка не допитувалась про таємницю.
Півень врятував свого хазяїна і не дав пастухові вмерти.
В народі є така приказка: «Чоловік, про якого й кури говорять». Можливо, чабан і був тим чоловіком.

Скарби на Пурисових островах та біля каменів Богатирі

Скарби найбільше ховали запорожці, бо хто не знаходив гроші – все наших царів. Найбільше всього, кажуть, козаки закопували гроші по могилах, по балках, під дубами і на островах. Покійний мій батько і старі рибалки все, було, розповідають про гроші на Пурисовому острові. Там, кажуть, на стрілиці, де велика скеля, закопано дванадцять гармат, набитих червінцями. Прикмети нема, а треба, кажуть, відступити від скелі дванадцять кроків і копати. Гармати червоної міді, запорожські.
Другий скарб на малому Пурисовому острівку, що біля стрілки великого. Там сховано сорок тисяч. Острівок так і звемо Сорокатисячним. Балакали старі люди ще й про третій скарб. На Гадючому порозі, що біля Пурисового острова, є два камені Богатирі; вони під лівим берегом, де русло. На одному, кажуть, написано сонце і
місяць, а біля них затопили запорожці гармату з червінцями.