Чоловічки-богатирі

Привіз чоловік до себе в город дві здорові каменюки, тобто на млин, чи що; на млин же він не зібрався, а камені так собі і зостались в городі. Одначе, як чоловік той був дуже добрий і працьовитий хазяїн, то і не забував свого добра і інколи одвідував і тії каменюки. Коли одного разу і став примічать, що вони немовбито на друге місце перекочені. Приходить удруге — та ж притча. Подивився мій чоловік, подивився, повів плечима та й думає собі: «І що воно такеє значить, що моє каміння з одного місця на друге нечиста сила носить. Почекай же, вражий сину, підглежу ж я тебе, як ти моїм добром граєшся!»
Та й вернувся додому, а на думці у нього все те каміння і хто його перекочує. Тільки він ні жінці, ні дітям і нікому об тій чудасії не промовив ні словечка і не порадився з ким розумнішим, а як прийшла ніч, то заліз собі у бур’ян біля тих каменюк та й сподівається, чи не прийде той, що в болоті. От такий-то цікавий був собі той чоловік, хоч уже й немолоденький. Постривайте ж, що далі буде!
Дивився він, дивився, аж обридло і очі позлипались, а потім і зовсім заснув… Коли це прокинувся опівночі та й міркує собі: «Чого це я бісового батька у бур’яні опинився?» А далі й чує, що щось по землі гуркотить і якісь тоненькі голоски промовляють: «Кіть-кіть-кіть, кіть-кіть, кіть-кіть!» А в мого сіромахи і на душі похололо. «Пропав»,— дума собі, а далі опам’ятався та й міркує, що коли вже пропадать к бісовому батьку, то хоч подивлюсь, що воно там діється. От і подивився, коли ж бачить, що двоє чоловічків, таких маленьких, що менш, чим наші діти, як вже зіпнуться на ноги, сидять собі долі кожний біля каменя і немовби сподіваються один другого, щоб починать іграшки… А далі один, не діждавшись товариша, як ухопить рученятами каменюку та геть, геть її і покотить, примовляючи: «Кіть-кіть-кіть!..» А каменюка, немов мерзлий кізяк по льоду, аж підскокує та летить. Коли це другий чоловічок простяг ніженьку і зупинив камінь та потім, в свою чергу, як хвисне другу каменюку так, що аж пір’я з неї летить, та ще й примовляє: «Кіть-кіть-кіть!..» А товариш тільки ніженькою налучає, як би не дать маху. Дививсь мій чоловік, та вже не сумно, а смішки йому стало, а далі й не витерпів та як схопивсь: «Чого це ви, бісові хлоп’ята, над моїм камінням глузуєте? Ось я вас, щоб не дурили!» Не в думці тій сіромасі, що то не звичайні діти, бо й на дітей зовсім не схожі, а дуже краще наших дітей. От як почули тії чоловічки людськую мову, то немов змарніли і рученьки опустили, а обличчя їх, неначе крейда, біле зробилось. А у того чоловіка як камінь на серце наліг, так йому жалко, дуже жалко зробилось тих хлоп’ят. А далі один чоловічок і каже, та так гірко, ледве не плачучи: «Недобрий же ти, чоловіче. Ворог ти наш лютий!.. Нащо ти замовив з нами? Нам ще тільки три годи зоставалось жить у вашому краї, а тепер…» Та, не домовивши, як схопив одно каміння та як улупить об друге, так тільки прах од тих каменюк посипався, немов з піску були зліплені. Жахнувся мій чоловік і тіло все йому задрижало, хотів щось промовить, аж тих хлоп’ят уже слід простив, неначе в воду попадали, тільки каміння перед ним прахом слалось. От така-то пеня лучилась нашому сіромасі. Тільки що ж би ви думали! Перед тим усі годи був дуже добрий урожай, а після того мов одрізало: ні сіна, ні жита, ні яринй не вродило. І все через тих чоловічків, що так вони ображені зостались мовою людською.

Болячка

Давніми часами траплялося багато всяких чудес. Опришки ходили, дивні хвороти з’являлися й інше таке.
Так-то сталося — не за нашої тямки, — що в наш край завелася дуже страшна хворота. Люди вмирали, як паде муха восени. Не знали, куди звернутися на пораду, що робити, чого чекати.
Так-то дехто порадив, що треба лишити село й тікати в ліс. Люди забрались один за одним. У хащі робили салаші й колиби й там жили. А по правді перестали хворіти й вмирати.
Між цими виселенцями був один господар на імення Юра. Він вже тиждень жив у хащі, як у бога в пазусі. Але за тиждень вийшов хліб, треба було вернутися в село, напечи й принести.
Був весняний день. Юра зайшов у село. Всюди тихо, ані одної живої душі ніде, тільки пси зосталися в селі, як сироти. Юра підійшов просто до своєї хати й почав місити тісто на хліб. Як вже всадив хліб до печі, учув на дворі велике гавкання. Вибіг Юра на двір, а там сільські пси обкружили великого ловчого пса й тут його зараз роздеруть.
Шкода стало Юрові красного пса. Взяв кіл у руки, розкіряв псів і оборонив ловчого пса.
— Ходи сюди, небоже, — казав йому, — я тебе нагодую, позавиваю рани, що тобі зробили твої приятелі.
Завів його до хижі, всипав йому молока до корита, замастив рани й позавивав. Пес вихлебтав молоко, ліг коло печі й чекав, аж вишпориться господар.
Юра тим часом напік хліба, взяв бесаги й хотів рушати в діл.
І тоді пес до нього проговорив по-людському:
— А куди вибрався?
— Та йду д’ родині в ліс, — сказав страшенно переляканий Юра.
— Нікуди не йди! Знай, що тоту болячку я ширив між людьми. Але, що ти мене так пожалував, погодував і обвив, тепер лишу цей край. Можете спокійно вернутись у ваші хати, нікому нічого не станеться!
І великий пес зник. Чоловік стояв, тримаючи бесаги на плечі, ні живий, ні мертвий. Коли опам’ятався, вже пса ніде не було. Юра обдумав свою пригоду. Поклав бесаги з плеча й сам побіг у хащі. А потім зібрався зі своєю цілою родиною в село. Вернулися також інші люди й зачали вести своє мирне життя.
Болячка перестала ходити.

Як курочка помстилася чоловікові

Колись ще в старовину, давно це діло було…
Був собі мужичок, такий він убогенький, і держали вони собі із своєю жінкою одну курочку. До хазяйства була тіки одна курочка, а дітей сім душ!.. І такі дітки дрібненькі… Що год, то й дитинка… Що годок, то й синок… Так вони нічим її не годували, а все давали од стола крихоток, бо нічого більше було їй дати. Так вона їм усю зиму неслася. Кожен день з яєчком. І всю весну неслася, і все літо неслася. То вони собі продадуть яєчок та куплять хлібця. А він посіяв хлібця — той чоловік — може, там десятинку або півдесятинки…
Вона й заквоктала — та курочка. Жінка його підсипала під неї яєчок, вона й вилупила десятірко курчаток. І водить їх, і водить; так уже, може, й з місяць їм вийшло.
От уже вони, Бог дав, уже хліб покосили, уже і в тік ізвозили. Уже заходився той чоловік молотити там чи пшеничку, чи житце. Бог його зна там, що було в його. І курочка з курчатами лізе та й лізе все на тік… Така рада, що дождала, побачила в хазяїна хлібця в току!.. Кличе вона діток своїх до вороха та розгрібає їм, щоб зерно те їли. Він каже: «Підіть, діти, проженіть!» Вони що проженуть, то вона вп’ять до вороха. Що проженуть, то вона вп’ять до вороха. Ну, він: «Ну, я, — каже, — піду сам!» Та киш на неї та: «Бодай тобі так!» Та як кинув на неї ціп, та й улучив, та й убив ні. Осталися дітки-сиротята… Ну, курчатка пищать — осталися ото од мами. Жінка плаче, діти плачуть за тією курочкою. А він каже: «У-у, дурна ти! Чого ти за нею плачеш?! Курячий бог у кошелі сидить! Ото ростуть, — каже, — курчата, то й кури будуть».
Ну, ото вони до вечора помолотилися, а ввечері ліг спати. Повечеряв і ліг: на ворох головою, а на тік спиною та ногами. Ну, вона до нього вночі й приходить, та курочка… «Бач, який ти, — каже, — хазяїну, недобрий! Як я, — каже, — побивалася, та й голодна була, та яєчка несла, та твоїх діток годувала! А ти, — каже, — моїх діток посиротив! Жалко тобі, – каже, — було, що я той ворох розгрібала та діток годувала!.. Я, — каже, — рада була, що твого хлібця діждала! Та посиротив ти, — каже, — діток моїх, посиротю й я твоїх!..»
Так він до світа не дожив і вмер. Остались і його дітки сиротами. Курочка вмертвила!..

Гробки у селі Буковець

Було це дуже давно, ніхто з живих не пам’ятає, тільки старі люди говорять, що вони чули це від своїх дідів і бабусь.
А сталося воно в селі Буковець тоді, коли сусіднє село Перехресне було варошем, або, як тепер кажуть,— містом.
У ті стародавні часи ходила по містах і селах умітка. Умітка не мала весь час однакову подобу. Вона з’являлась то в подобі дитини, то кішки або іншої тварини й ходила з хати в хату. В якій хаті прийняли умітку ласкаво, не виганяли, то там вона нікому нічого не шкодила. Але в яку хату її не пускали чи виганяли, там усі люди за кілька днів вмирали.
Отака умітка прийшла звідкись до Перехресного. Її ніхто не пізнав і тому ніхто ласкаво не прийняв. Через це за короткий час усі мешканці Перехресного нагло почали вмирати й вимерли.
Жителі села Буковець, хоч і перестали ходити до сусіднього Перехресного, але про все, що коїлося там, вони дізнавалися й почали радитись із ворожілями — як би не пустити умітку в своє село й врятуватись од смерті.
Один з ворожбитів сказав їм, що не пустити умітку в село можна, але тоді, як у селі є двоє хлопчиків-близнюків і два бички-близнюки. Коли такі хлопці й бички є, то треба з одного дерева зробити плуга і в нього запрячи тих бичків. А тоді хай хлопці-близнюки цими бичками й плугом оборють борозною навколо цілого села.
В селі Буковець знайшлися хлопці-близнюки й бички-близнюки. Зробили і плуга. Хлопці з бичками виорали борозну навколо села. І саме вчас, бо незабаром умітка з Перехресного вирушала дорогою на Буковець.
Дійшла умітка до борозни й зупинилася. Перейти через борозну не мала сили-моці й почала страшним голосом ревти. Цей голос чути було по всьому селі.
Одні люди хоч і настрашились, але вірили, що умітка через борозну не переступить. А були такі, що не вірили в чарівну силу борозни. Ці люди, невіруючі, домовилися між собою й з родинами вийшли з села. Перейшли через виорану борозну й пішли на одне поле під ліс та звідти дивились, що робитиме умітка.
А умітка навітрила людей в полі, пішла туди й там люди почали хворіти й вмирати. В село не могли повернутися, й усі до одного повмирали на тому полі.
Умітка перестала ревти, люди насмілились підходити до борозни, а згодом і переходили її. Пізніше почали шукати своїх односельчан, які вийшли з села, коли з’явилась умітка біля борозни. Довго шукали, та не могли знайти. Нарешті знайшли на полі під лісом, але всі вони були мертві.
На тому місці поховали всіх, а полю дали назвисько Гробки.

Брат у брата на тому світі

Давно се діялось, дуже давно, і не деінде, а в нашій таки землі, жили собі два рідні брати — Остап та Іван. Жили вони на однім батьківськім ґрунтовищі і дуже поважали й любили один одного, — жили як один. Але ж тяжка панська праця та надокучливі кателюги-сіпаки осавули не давали їм жити по-людському: як день божий, так і на працю, як день божий, так і тіпають. Не видержав старший брат Остап такого тяжкого життя — вмер бідолаха. Поховали його як слід, по закону. Зостався на все дворище господарем менший брат Іван. Тяжко йому самому приходиться; сумує, бувало, та вбивається за Остапом, — та що подієш — така вже Божа воля. Живе ото собі Іван один та сльози ллє, бідолаха, світ йому немилий, сум серце шматує через таке пекельне життя, — немає йому щирої порадоньки ні від кого.
Одного разу сидить він отак за столом, схиливши голову на руки, сумує й думає: що робити й чим собі життя забогарадити. «А дай, думає, одружусь — хоч одна душа буде рідна».
Отак він поміркував собі та й заслав старостів до якоїсь убогої, але ж із чесного роду, сирітки. Сирітка ся згодилась піти за його заміж і подавала рушники. Все вже було налагоджено на весілля.
У суботу, перед вечором, поки ще молода бігала з дружками по рідні та кликала на весілля, Іванові спало на думку піти до брата Остапа на гробовище і покликати його на весілля. Пішов ото він на гробовище та й узяв із собою жолудя, щоб посадити його коло братового гробка на спомин про своє весілля. Дійшов він до гробовища, здійняв шапку, перехрестився й пішов просто до гробка, де похований був Остап; перехрестився й тут і посадив жолудя в ногах; далі підійшов до возголов’я і стиха промовив, заливаючись слізьми:
— Брате мій єдиний, просю тебе на весілля до себе, обридло вже жити одиноким, безрідним бурлакою.
Тільки промовив він сі слова, як гріб розкрився, й Іван побачив там свого брата Остапа.
— Іди сюди, брате! — промовив до його Остап. — Та побалакаємо трохи.
Увійшов Іван до Остапа в гріб і слідком за ним земля заступилась. Озирнув Іван навкруги себе і йому явнісінько стало, що Остап не в труні лежить, а живе собі, мов чернець той, у келії. Засвітив Остап свічечку воскову, посідали обидва коло столу та й почали розпитувати один одного, як кому живеться. Розказав Іван Остапові, яке то пекельне його й людське життя на білому світі. Довго слухав Остап оповідь братову, та все кивав головою, а як уже Іван перестав говорити, брат йому й каже:
— Нікчемне, неправдиве ваше життя на білому світі, по-божому не так повинно жити, — ось послухай краще, як у нас тут живуть, та як повинні й ви жити…
Узяв Остап із полички якусь товсту-претовсту книгу та й почав її читати. І… Господи! Як то там гарно воно пише: «Один одного любить, один одному допомагає, ні багатих, ні вбогих, ні дужих, ні безсилих тут немає — усі рівні, всі братами називаються»… І ще багацько, багацько дечого звідтіля він вичитував. Читає він сю книгу, а Йван — не кажи що присмоктало його — й відірватися ніяк не може та все слухає. Згоріла одна свічечка, Остап засвітив другу та й знов до читання взявся. Згоріла й друга свічечка, а Остап і пита Йвана:
— Чи не час тобі йти вже до господи, бо вже давно се діється.
— Ні, брате, послухаю ще хоч трохи твоєї книги, хай хоч здається мені, що й я живу між цими добрими людьми й на цьому світі.
Догоріла й третя свічечка, а Остап усе читає. Підійнявся Іван зі стільчика, вклонився Остапові та й каже:
— Слухав би безперестану, брате, твого читання, але ж час мені й до господи побиратись, бо там мене дожидають.
Попрощавсь Іван з Остапом, земля розступилась, і Йван вийшов на землю. Не встиг він і назад озирнуться, а замість тих дверей, що з їх виходив він, тільки гробок стояв. Подививсь Іван навкруги себе й помітив, що в ногах братового гробка лежить здоровенний і товстелезний, уже трухлявий, дуб. «Ото диво! — подумав Іван. — Ішов сюди, дуба не було, а тепер он який лежить, — хто се привіз його сюди?»
Роздивився краще, — аж і пень з цього дуба ще стирчить у ногах Остапового гробка. «Чи не з того жолудя цей дуб, що я посадив оце вчора, як приходив прохати Остапа на весілля?» — подумав знов Іван. Подумав отак Іван, подумав, подивувався та й пішов до господи. Ідучи додому, дивився він навкруги себе й знов дивувався: що за оказія, мов не те село стало — нічого й нікого не пізнає.
Дійшов Іван до свого двору, зирнув — і тут щось не так: те місце, де був його двір, але ж не та хата, не ті повітки й не ті люде тут живуть, яких він лишав, ідучи до брата. Вийшли з хати якісь чужі, незнайомі люде та й питають Івана:
— Чого треба?
— Як то — чого треба? — адже ж се мій двір, моя батьківщина! Хіба забули, що я вчора увечері ходив до брата на гробки прохати до себе на весілля? Хіба вже забули про мене, про Йвана?
Дивляться люде на Йвана та й дивуються з його речей.
— Та що се ти нам, чоловіче добрий, голову морочиш? Було се колись, розказують старі люде, що брат брата ходив на гроби прохати до себе на весілля, але цьому вже, мабуть, більш трьох сотень літ минуло, як се діялось. Схаменися, чоловіче добрий, бо з тебе все село буде сміятися, коли будеш таке плескати, — кажуть Іванові люде.
Почав був Іван ще казати людям цим, що се його дворище з діда, з прадіда, і що він тільки вчора ходив на гробовище покликати брата на весілля, але ж — куди тобі — сміються з Івана всі, мов з божевільного.
Покрутивсь отак Іван, — нема йому пристановища, ніхто його не приймає, і пішов він знов на гробовище до брата.
— Пусти, брате, знов до себе, бо на сім білім світі немає вже мені місця — ніхто вже мене не приймає!
І знов розступилась земля над труною Остаповою, ввійшов туди Іван, земля заступилась, і з того часу вже ніхто й ніколи не бачив Івана на білім світі.
Кажуть би то, що ото скільки свічечок згоріло, поки читав Остап у келії тую книгу, стільки по сто років минуло з того часу, як Іван до брата прийшов. А дуб, що лежав уже трюхлявий коло гробка Остапового, — це з того самого жолудя, що Йван посадив там, як приходив кликати Остапа до себе на весілля.

Привид на цвинтарі

Було це давно, ще до революції. Теперішні сиві дідусі були в той час бравими парубками, а їхні бабусі — жвавими, дотепними дівчатами.
Наробиться, було парубок за день, що аж у очах темно, а ввечері, проте, поспішає до своєї дівки, дарма що та аж на другому кінці села живе.
Ходили й наші хлопці до дівчат. Усе було добре, та раптом пустив хтось по селі чутку, що біля старої церкви на вигоні опівночі привид показується. Не доведи, господи, о тій порі з’явитися перехожому. Так і навалиться на тебе щось темне та волохате і до самого світанку буде мучити, до третіх півнів. Хтозна, чи й живий після цього будеш.
Почули це наші парубки, ніде правди діти, в кожного аж жижки затрусилися від страху, але виду ні один не подав.
«Все одно підемо сьогодні на Кушнірі!» — каже Свиридон. Зібралися, пішли. Ніч місячна, хоч голки збирай. А йти нам треба було через цвинтар. Ми й рушили туди. Коли зирк — аж над кущем бузку біла постать підіймаєтся, все вище й вище. У нас і очі на лоб полізли. Раптом кущ як зашелестить! А воно — до нас! І, лихо! Як рвонули ми, аж земля застугоніла. Летимо, піт холодний котиться, нічого поперед себе не бачимо. Тарах! Налетіли на когось, аж з ніг збили.
«Трясця вашій матері! — підводиться з землі дядько Яків Савусь, такий собі чолов’яга, жив він якраз біля кладовища.— І куди ви оце летите, як очманілі?» — «Ой дядьку, привид!» — цокотимо зубами. «Де?» — «Ой, на цвитарі, там, у кущах!» — «У бузку?» — «Еге ж…» — «А, потуманило б вас! — вигукує дядько.— Та то ж моя біла коза пасеться, я її щоночі туди випускаю».

Чума

Було колись народу стільки, як трави та листу. В той час появилася велика пошесть — чума, а інакше її називали «мор» або «вимітка», бо все, що живе, вимітала із села, як віником.
Та чума ходила з села на село, з хати до хати людиною або твариною, а то якоюсь негарною дівчиною, або перекинеться в чорного кота чи в собаку.
Чума-дівчина раз зайшла до одного бідного селянина, а жінка його й каже:
— Нема в мене багатства та розкошів, а що маю при своїй душі, та й з того вділю, аби ти не голодувала, бо хто його знає, може, й мені ще доведеться колись ходити за милостинею…
— Мені не дивно з вас, — каже дівчина-чума, — що все придали, тому й живими залишитесь.
Чума-дівчина далі пішла селом і повернула до одного багача.
— А де є твій тато? — запитала чума-дівчина малого хлопчика, який сидів біля хати.
— Тато пішов на поле, — відповів малий хлопчик.
— А чого пішов? — запитала, мовби нічого й не знала.
— Казав, що по селу ходить якась чума і щоб його вдома не знайшла…
— Ага, щоб вдома не знайшла, — повторила чума-дівчина.
Тоді знову запитала в малого хлопчика:
— А твоя мама де поділася?
— А мама в димар сховалася.
— Ой хитра ж твоя мама… — сказала чума-дівчина. — Ану йди і поклич маму, най прийде сюди.
Хлопчик побіг за мамою і киває її, а вона, як колода, мертва теліпається.
Чума-дівчина за селом перекинулася в чорного кота і йде полем й стрінулася з тим самим багачем, що втік від неї.
— Мяв, мяв, — зам’явкала чума-кішка і втерлася багачеві в ногу.
— Не йдеш ти від мене до дідька! — закричав багач і копнув кота.
Недалеко пройшов багач і на дорозі впав неживий.
Дорогою йде чума-кішка й стрінулася з бідним чоловіком.
— Мяв, мяв, — біля нього зам’явкала.
— Кішечко, небого, ходи до мене.
Селянин взяв кішку-чуму на руки, погладив, пригорнув до себе й приніс додому та каже жінці:
— Жінко, я знайшов бідну кішку, напевно, що хоч три дні нічого не їла, голодна має бути… В нас кішки немає, то хай би в на залишилась.
— А що б їй дати їсти, коли в нас немає молочка? — забідкалася жінка.
— Йди до сусіди й попроси від них молока.
Жінка побігла до сусіди, але та не хотіла позичити молока й каже:
— За гроші продам, а позичити не позичу, бо чим мені віддаси, коли у тебе немає корови.
— Як не хочеш позичити, то продай за гроші.
Жінка нагодувала кішку-чуму, а незабаром кішка випросилася на двір та прямо пішла до тої сусіди, звідки принесли молока.
Коли жінка побігла до сусіди за кішкою, багачка вже лежала серед хати мертвою та в руці тримала ті гроші за продане молоко.