Келеменова гора

Біля Боржави, між селами Бенею і Квасовим є невелика гора, що зветься Келеменова. Люди повідають, ніби ще в ті часи, коли на наш край напали татари, тут було викопано яму, де поховали пани свої скарби і переховувалися самі. Але грошей пани взяли багато, а наїдку мало, жаліли місця. Так і повмирали з голоду та спраги.
Спливло багато часу, люди знали і говорили про скарби, але йти за ними не наважувалися Боялися чортів, які забрали душі тих панів і стережуть гроші в ямі.
Жив у селі Бені вівчар і мав чотирнадцятирічного сина на ім’я Келемен. Хлопець багато чув про ту гору. Часто пас під нею овець і одного разу надумав пошукати скарбів. Заліз у темну яму і наткнувся на залізні двері. Застукав палкою – двері відкрилися.
З’явився малий карлик з білою бородою і сказав:
— Не бійся, хлопче, в мене добре тобі буде!
Келемен зайшов та й залишився там – старий карлик більше не відпускав його. Люди знайшли овець, а Келемена відшукати не вдалося. Побивався батько, дуже побивався і все роздумував, де міг його хлопець подітися. Пришли йому на гадку скарби в горі. Рушив за своїм сином, але проникнути за двері не міг. Все ж таки не відходив і дочекався: на дев’ятий день залізні двері відкрилися, і вийшов до батька Келемен.
— Не плач, батьку, – каже син, – не побивайся. Хоч я додому вже ніколи не вернуся, але мені тут добре. І тепер двері відкрилися тільки тому, що я дуже просив свого карлика, бо чув твій плач і хотів тебе потішити. В цій горі справді багато золота, але є тут одна криниця, біля котрої хата старого карлика. У криниці заперті ключі від моря, і якщо хтось розіб’є гору, то море заллє всю землю. Тому скажи людям, аби й не думали про гроші, гору не розбивали.
По тих словах двері залишилися, а Келемен як появився – так і зник. І досі ніхто не розбиває гору. Заросла вона деревами, травою. А що сина вівчариного звали Келеменом, гора й досі називається Келеменовою.

Дарунок

Женився парубок і взяв одну дівку. От раз погнала вона корів пасти і дуже замерзла. Була тоді осінь холодна. Ну і пригнала вона корів скоріш додому.
Коли заходить до хати, то бачить, що на столі все до гостини приготовлено. Залізла вона скоріш на піч і лягла спати. Аж просипається від крику в хаті. А там повно панів, все п’ють, гуляють, сміються. Коло дванадцяти гадин повилазили з-за столу й питають господаря, що він дасть їм в дарунок. Він говорить, що у нього є тьолка, то беріть. А вони кажуть, що не те. Тоді він каже, що беріть барана. Знов не те.
— Дай нам душу, — кажуть.
— Ну що ж маю робити, — каже свекор, — беріть ту, що на печі.
Записали вони те все на бумажці і десь ділись.
Невістка цілу ніч не спала, а все думала. Раненько пішла до своєї матері і там дуже захворіла. Вночі до неї прийшов ангел і сказав, що її Бог до себе забирає. В четвер будуть похорони. Невістка дуже плакала тому, що помирати не хотіла.
От в четвер вже її хоронять. Викопали могилу, принесли труну, а могила засипана. Почали вони знов копати. І що не викопають, то вона знов засипеться. Раптом з лісу вийшов чоловік. От його питають, що їм робити. А він їм каже: поставте зверху і йдіть собі. Вони пішли, а коли оглянулись, то труни вже не було, десь поділась.

Перевертень

Ще як я малою була, то жила в нашому селі дівка одна. Варкою звали, і славна вона була. Багато сваталося до неї парубків, але ні за кого не хотіла вона віддаватися.
У нашому селі жив парубок Василь. Ще змалечку батьки заручили його з тою дівчиною Варкою. Раз косив він з батьком сіно і напився зимної води. Щось йому до вечора стало гірше, почув він себе слабим і через три дні помер. А було на ту пору йому вже шістнадцять літ. І от стали люди казати, що ночами ходить той Василь до Варки. Помітили, що вона ніби трохи не при своєму розумі. Вийде, бувало, на берег, сміється, балакає, все кличе когось Васильком. Дивляться люди: сама дівка стоїть… З кожним днем танула вона й танула, як та свічка на вогні.
Настали Зелені свята. Як от все в селі, пішли дівки за зіллям, і Варка з ними. От нарізали вони зілля, а по дорозі додому зогляділись, що нема з ними Варки. Гляділи, кликали, ніде її не було. Вже й вечоріти стало, і вернулися дівки додому без Варки. То її забрав у лісі той перевертень Василь. Бо перевертні, чи там ще кажуть перекрутні, сидять в лісових болотах. Так не було її день, другий, а на третій прали жінки шмаття і знайшли в річці Варчину хустину. Наступного дня їден чоловік з своїм сином затягав волоком рибу і знайшов тіло Варки. Поховали її, як було звично колись, на роздорожжі.

Могила Севірюга

Між Юлівкою і Григорівкою, над річкою Кінською, є висока могила, а кругом неї – рівчак. Дехто називає її Савур-могилою, а більше – Севірюгою. Ще наші діди розказували, що на тій могилі заховано запорозькими козаками скарб – багато золота й усякого добра. Кажуть, щоб знайти той скарб, треба рівно опівночі при місяці вийти на самий верх могили і глянути на свою тінь. Ото як відмірять ту тінь, то там і буде скарб, там можна й копати.
Один чоловік, кажуть, так і зробив. Пішов на Севірюгу опівночі (а саме місяць ясно світив), одміряв скільки треба і став копати. Коли земля під лопатою враз – і провалилася. Чоловік так і отетерів, бо йому показалася бездонна яма. Він побоявся туди лізти, а спочатку кинув камінець. Чує – камінець плюхнув у воду. А тоді почувся якийсь звук страшний і протяжний. Так дядько як схопився – та тікати!
Розказував він своїм товаришам, що йому було, а вони сміються: не вірять.
– Ну, – каже, – коли не вірите, то пішли сю ніч на могилу.
Так і зробили. Як прийшла ніч, вони й подалися на Севірюгу, чоловік п’ять чи шість. Стали, відміряли, дивляться: ніякої ями нема. Посміялися з того, що розказував, і стали копати. Копали-копали й докопалися до якихось дощок. Тільки почали ті дошки підважувати – коли як полетить із-під них каміння та як стрельне щось, як закричить. То ті всі дядьки покидали лопати й ломи – і хто куди! Порозбігалися…
Більше, кажуть, ніхто не ходив туди скарбу шукати.
А тепер Севірюгу бульдозерами риють. Беруть там пісок для черепиці. І оце недавно, років п’ять тому, знайшли там бульдозеристи величезної якір. А куди його повезли – хто його зна… Десь, кажуть, у музей.

Упирі

Між нашим селом Вікно і Красне, діти мої, є поле Упирі. Колись воно було заросле чагарниками, кущами свербивусу, тереном. Там в літі ні з того, ні з сього появлялися дивні і страшні люди — упирі. Мали вони великі ослячі вуха, довгий ніс, страшні звіристі і блискучі очі, великі, обкипілі кров’ю, а обличчя червоне-червоне. Ще й тепер кажуть: «Червоний, як упир». Були ті упирі високі, плечисті, сильні і мали два серця, довго жили. На одне око міг упир спати, а на друге все бачити, бо мав, кажу вам, два серця. То схопити упиря ні вдень, ні вночі не можна було, бо ще й слух мав такий, що за десять миль чув шепіт людський. Як такому упиреві попадеться дівка, то вже не пустить з своїх рук, отакво. Якщо чоловікові помре дві або три жінки, а він червоний на лиці, то кажуть, що то упир.
Ті упирі підкрадалися вдосвіта до села, викрадали кури, гуси, телята, а також маленьких дітей. Заходили вони до стайні і ссали за дійки корову чи козу, висмоктували не тільки молоко, але й кров. Коли ранком газдиня доїла корову і видоювала молоко з кров’ю, то вже було ясно: корову виссав упир.
А щоб упирі не заходили на господарку, то люди виносили їм їжу у черепляній макітрі на город, сто сажнів від хати. А на щедрий вечір пізно вночі ставили на порозі хати макітру куті.
…Так розповідала нам, дітям, наша бабуся, а ми наче чуємо, як упир хлепче з макітри, і тулимося. А дідусь з печі гукає:
— Досить, досить, стара, вже буде з тебе твоїх теревенів. Бачиш, діти бояться…

Як музика вмудрував звірів

Був один музика. Жінка му вмерла, а він дуже банував за жінкою і пішов з того смутку в ліс. Взяв торбу, а в торбу скрипку, хліба трохи і ходив по лісі щось два дні. Третього дня сумно му стало та й каже: «От заграю собі пісеньку, дам ся по лісі чути, може, би-м собі якого друга надибав». І музика як завів на цілий ліс, а вовк вилазить з-за дуба. Виліз та й каже: «Чоловіче, навчи мене грати». А він каже: «Навчу, але будеш мене слухати?» — «Буду тебе вірно слухати так, як свого учителя». — «Ну, якже ж так, ходім оба».
Ідуть і здибають розколеного дуба. І каже: «Аж тутки ся навчиш, небоже, грати». Вовк дуже ся втішив, що зараз буде уміти грати. І музика зробив клин, забив каменем у дуб і каже: «Пхай ти лабищі в сю шпарутку та най би ти трохи понатягало пальці». Вовк собі думає: «Добре він мені каже. Трохи розплеще лабу — і буду грати». І запхав обі лаби. Музика як ударив клин каменем, клин вискочив, і як імило вовка за лаби… Як зачне вовк ревти, скакати. А музика засміявся і пішов далі і каже: «Скачи здоров. Будеш уміти грати і танцювати».
Іде музика, і знов сумно йому стало на самоті, не видів і одного христянина нігде і виймив скрипку з торбини. Як завів — на цілий ліс було чути. А з-під ліщини лізе лисиця та й каже до него: «Ото, голубчику, як ти файно граєш! Коби-с мене хоть трошки навчив». І він каже: «Навчу тебе, але маєш то слухати, що я тобі буду казати». Каже лисиця: «Так тя буду слухати звикле, як учителя». І виймив він шпагат з кишені, пригнув, котра жилава, груба ліщина, і прив’язав її за лабу до ліщини. Каже: «Я тобі трохи зжилую пальці та будуть довші». І зв’язав, ліщину пустив, і лисиця повисла. Музика зареготався і пішов далі.
І іде знов лісом. Роздумав собі про свій дім, сумно йому стало, і каже: «Ану, заграю я собі кадрі». І заграв, завів на цілий ліс. Виходить з корча зайчик і каже: «Ото-с, неборе, заграв, що відколи жию, не чув-им, аби хто так грав, як ти». Се сказав і каже: «Коби-с мене навчив хоть третю пай так грати, як ти». А він каже: «Навчу, лиш слухай мене». — «Буду добре слухати, як син тата свого». І він виймив з кишені довгий мотузок, прив’язав його за шию у корчі до деревинки і каже: «Перебігни дванадцять раз довкола корча та й тогди навчишся грати». І зайчик так ся бідний запутав, що не міг ся відпутати. А музика зареготався голосно і пішов додому.
Пішов до хати, а вовк відогрися і біжить, хоче його покарати за то, що го здурив. Біжить, надибає повішену лисицю на ліщині. Лисиця проситься: «Відпутай мене, братчику, бо гину». Він її спустив з ліщини, уже біжать обоє покарати того музику. Прибігають, надибають зайчика; также бідняга запутався і каже: «Їй, панове, розпутайте мене, бо як ще трохи побуду, то ся задушу». Відпутали його, ідуть уже троє і прийшли аж до його хати.
Уже ся смеркло, була темна ніч. Поприходили під хату, а музика уже спав. І зачали йому колядувати:
Ой, вийди, вийди, музико, з хати,
Будеш нас ще мудрувати.
Музика ся пробудив у сні, слухає — звірі кричать під хатов, а скрипка скочила з полиці і зачала сама грати дуже жалібним голосом. Відтогди щоночі приходили і не давали йому спати за ту кару. І так мудракові треба.
Та й вже.

Богатирі-семилітки

Семилітки-богатирі, або близнята, до семи літ живуть у батька і матері, а як приходить уже їм час виряджаться на свій остров, то вони перше що-небудь таке подіють: або млин перевернуть, абощо.
А потім вони уже ніякої шкоди не роблять. А раз був собі й такий богатир, що побачивши удень, як люди турбуються з тим млином, що він сам уночі перевернув, узяв на другу ніч і налагодив його так, як він і перше був. А налагодивши, вже й пішов на свій острів.
На острові там усякі звіри і гади живуть, а богатирі й стережуть їх, щоб вони куди не вийшли і не наробили шкоди людям. Кожний з них має свою чергу.