Могила Севірюга

Між Юлівкою і Григорівкою, над річкою Кінською, є висока могила, а кругом неї – рівчак. Дехто називає її Савур-могилою, а більше – Севірюгою. Ще наші діди розказували, що на тій могилі заховано запорозькими козаками скарб – багато золота й усякого добра. Кажуть, щоб знайти той скарб, треба рівно опівночі при місяці вийти на самий верх могили і глянути на свою тінь. Ото як відмірять ту тінь, то там і буде скарб, там можна й копати.
Один чоловік, кажуть, так і зробив. Пішов на Севірюгу опівночі (а саме місяць ясно світив), одміряв скільки треба і став копати. Коли земля під лопатою враз – і провалилася. Чоловік так і отетерів, бо йому показалася бездонна яма. Він побоявся туди лізти, а спочатку кинув камінець. Чує – камінець плюхнув у воду. А тоді почувся якийсь звук страшний і протяжний. Так дядько як схопився – та тікати!
Розказував він своїм товаришам, що йому було, а вони сміються: не вірять.
– Ну, – каже, – коли не вірите, то пішли сю ніч на могилу.
Так і зробили. Як прийшла ніч, вони й подалися на Севірюгу, чоловік п’ять чи шість. Стали, відміряли, дивляться: ніякої ями нема. Посміялися з того, що розказував, і стали копати. Копали-копали й докопалися до якихось дощок. Тільки почали ті дошки підважувати – коли як полетить із-під них каміння та як стрельне щось, як закричить. То ті всі дядьки покидали лопати й ломи – і хто куди! Порозбігалися…
Більше, кажуть, ніхто не ходив туди скарбу шукати.
А тепер Севірюгу бульдозерами риють. Беруть там пісок для черепиці. І оце недавно, років п’ять тому, знайшли там бульдозеристи величезної якір. А куди його повезли – хто його зна… Десь, кажуть, у музей.

Упирі

Між нашим селом Вікно і Красне, діти мої, є поле Упирі. Колись воно було заросле чагарниками, кущами свербивусу, тереном. Там в літі ні з того, ні з сього появлялися дивні і страшні люди — упирі. Мали вони великі ослячі вуха, довгий ніс, страшні звіристі і блискучі очі, великі, обкипілі кров’ю, а обличчя червоне-червоне. Ще й тепер кажуть: «Червоний, як упир». Були ті упирі високі, плечисті, сильні і мали два серця, довго жили. На одне око міг упир спати, а на друге все бачити, бо мав, кажу вам, два серця. То схопити упиря ні вдень, ні вночі не можна було, бо ще й слух мав такий, що за десять миль чув шепіт людський. Як такому упиреві попадеться дівка, то вже не пустить з своїх рук, отакво. Якщо чоловікові помре дві або три жінки, а він червоний на лиці, то кажуть, що то упир.
Ті упирі підкрадалися вдосвіта до села, викрадали кури, гуси, телята, а також маленьких дітей. Заходили вони до стайні і ссали за дійки корову чи козу, висмоктували не тільки молоко, але й кров. Коли ранком газдиня доїла корову і видоювала молоко з кров’ю, то вже було ясно: корову виссав упир.
А щоб упирі не заходили на господарку, то люди виносили їм їжу у черепляній макітрі на город, сто сажнів від хати. А на щедрий вечір пізно вночі ставили на порозі хати макітру куті.
…Так розповідала нам, дітям, наша бабуся, а ми наче чуємо, як упир хлепче з макітри, і тулимося. А дідусь з печі гукає:
— Досить, досить, стара, вже буде з тебе твоїх теревенів. Бачиш, діти бояться…

Як музика вмудрував звірів

Був один музика. Жінка му вмерла, а він дуже банував за жінкою і пішов з того смутку в ліс. Взяв торбу, а в торбу скрипку, хліба трохи і ходив по лісі щось два дні. Третього дня сумно му стало та й каже: «От заграю собі пісеньку, дам ся по лісі чути, може, би-м собі якого друга надибав». І музика як завів на цілий ліс, а вовк вилазить з-за дуба. Виліз та й каже: «Чоловіче, навчи мене грати». А він каже: «Навчу, але будеш мене слухати?» — «Буду тебе вірно слухати так, як свого учителя». — «Ну, якже ж так, ходім оба».
Ідуть і здибають розколеного дуба. І каже: «Аж тутки ся навчиш, небоже, грати». Вовк дуже ся втішив, що зараз буде уміти грати. І музика зробив клин, забив каменем у дуб і каже: «Пхай ти лабищі в сю шпарутку та най би ти трохи понатягало пальці». Вовк собі думає: «Добре він мені каже. Трохи розплеще лабу — і буду грати». І запхав обі лаби. Музика як ударив клин каменем, клин вискочив, і як імило вовка за лаби… Як зачне вовк ревти, скакати. А музика засміявся і пішов далі і каже: «Скачи здоров. Будеш уміти грати і танцювати».
Іде музика, і знов сумно йому стало на самоті, не видів і одного христянина нігде і виймив скрипку з торбини. Як завів — на цілий ліс було чути. А з-під ліщини лізе лисиця та й каже до него: «Ото, голубчику, як ти файно граєш! Коби-с мене хоть трошки навчив». І він каже: «Навчу тебе, але маєш то слухати, що я тобі буду казати». Каже лисиця: «Так тя буду слухати звикле, як учителя». І виймив він шпагат з кишені, пригнув, котра жилава, груба ліщина, і прив’язав її за лабу до ліщини. Каже: «Я тобі трохи зжилую пальці та будуть довші». І зв’язав, ліщину пустив, і лисиця повисла. Музика зареготався і пішов далі.
І іде знов лісом. Роздумав собі про свій дім, сумно йому стало, і каже: «Ану, заграю я собі кадрі». І заграв, завів на цілий ліс. Виходить з корча зайчик і каже: «Ото-с, неборе, заграв, що відколи жию, не чув-им, аби хто так грав, як ти». Се сказав і каже: «Коби-с мене навчив хоть третю пай так грати, як ти». А він каже: «Навчу, лиш слухай мене». — «Буду добре слухати, як син тата свого». І він виймив з кишені довгий мотузок, прив’язав його за шию у корчі до деревинки і каже: «Перебігни дванадцять раз довкола корча та й тогди навчишся грати». І зайчик так ся бідний запутав, що не міг ся відпутати. А музика зареготався голосно і пішов додому.
Пішов до хати, а вовк відогрися і біжить, хоче його покарати за то, що го здурив. Біжить, надибає повішену лисицю на ліщині. Лисиця проситься: «Відпутай мене, братчику, бо гину». Він її спустив з ліщини, уже біжать обоє покарати того музику. Прибігають, надибають зайчика; также бідняга запутався і каже: «Їй, панове, розпутайте мене, бо як ще трохи побуду, то ся задушу». Відпутали його, ідуть уже троє і прийшли аж до його хати.
Уже ся смеркло, була темна ніч. Поприходили під хату, а музика уже спав. І зачали йому колядувати:
Ой, вийди, вийди, музико, з хати,
Будеш нас ще мудрувати.
Музика ся пробудив у сні, слухає — звірі кричать під хатов, а скрипка скочила з полиці і зачала сама грати дуже жалібним голосом. Відтогди щоночі приходили і не давали йому спати за ту кару. І так мудракові треба.
Та й вже.

Богатирі-семилітки

Семилітки-богатирі, або близнята, до семи літ живуть у батька і матері, а як приходить уже їм час виряджаться на свій остров, то вони перше що-небудь таке подіють: або млин перевернуть, абощо.
А потім вони уже ніякої шкоди не роблять. А раз був собі й такий богатир, що побачивши удень, як люди турбуються з тим млином, що він сам уночі перевернув, узяв на другу ніч і налагодив його так, як він і перше був. А налагодивши, вже й пішов на свій острів.
На острові там усякі звіри і гади живуть, а богатирі й стережуть їх, щоб вони куди не вийшли і не наробили шкоди людям. Кожний з них має свою чергу.

Брат-бідняк і брат-багач

Було два брати, один багач, а другий бідний. У бідного було багато дітей, і він не мав їх чим годувати. Пішов він до багатого брата і каже:
— Позич мені пуд муки, бо нема чим дітей годувати.
А багач каже:
— Дай вийму тобі око, то дам пуд муки.
Не було що робити бідному. Вийняв йому багач око і дав пуд муки. Нагодував бідний брат дітей. Але мука скоро кінчилася, і він подумав: «Піду ще раз до брата. Може, подобріє і дасть мені ще муки».
— Брате, дай мені ще муки. Хоч пуд.
— Ні, не дам. Я б тобі позичив, але чим ти віддаси? Давай вийму тобі ще й друге око, то дам пуд муки.
Віддав бідняк і друге око. Та взяв пуд муки, і повів його багатий брат додому. І бідний брат став темним.
Скоро й та мука кінчилася. І сказав темний: «Ведіть мене під город і посадіть на мості. Я буду просити. Люди будуть іти на базар і давати мені». Жінка так і зробила. Сидить він на мості, розказує про свою біду, і дають йому люди. І було вже чим прогодувати дітей.
Одного вечора хотіла йти за ним жінка, але такий дощ пішов, що не мала як іти. Сидить він на мості і мокне. Коли чує, хтось їде. То був якийсь чужий чоловік.
— Заведи мене кудись, щоб дощ не мочив, — попросив темний.
І той чоловік завів його у старий млин. На ніч сліпий забрався в кіш, де зерно сиплеться. Та ліг там і лежить.
А опівночі збираються у тому млині чорти. І старший чорт питає всіх, хто що бачив і хто що чув та чим може похвалитися. Один чорт каже:
— Я таке зробив: підтроюдив брата-багача, щоб вийняв бідному братові очі.
— Це пусте, — каже старший чорт. — У такому-то лісі є криниця. Як сліпий умиється три рази водою з тої криниці, то знов буде бачити.
Другий чорт каже:
— А я в одному селі заткав ізвор, де вода витікала. І висохла криниця, і люди страждають без води.
— Добре зробив, — каже старший чорт. — Але як хто вийме ту вовну, що ти запхав, то знову піде вода.
Третій чорт каже:
– Є такий багач, що не знає, де дівати золото. Він закопав його, а я взяв те золото і закопав в іншому місці. Той багач скоро помре, бо не зможе пережити, що пропало золото.
І розказав чорт, де він те золото заховав. А сліпий усе чує.
І щезли чорти. Настав ранок. Сліпий вийшов з млина і попросив людей, щоб завели його на міст. Прийшла жінка і знайшла його там. Він і каже:
— Веди мене додому.
Завела його жінка додому, а він говорить:
– Іди в ліс до скали. Під тою скалою є ізвор. Набери з нього води і принеси додому.
Вона пішла і принесла води з ізвору. Чоловік умився тою водою три рази — і знову став бачити на очі. А тоді й каже жінці:
— Чорти говорили, що був у нас великий багач. Він сховав своє золото під горіхом, а чорти переховали в інше місце. Чоловік помер, а золото зосталося. Я піду і викопаю його.
Викопав бідняк те золото. І так багато його було, що не годен забрати. Прийшов він додому і каже жінці:
— Бери два мішки і ходімо за золотом, бо сам я його не донесу.
І принесли вони все золото додому.
Пішов чоловік у село, про яке говорили чорти, і каже людям:
— Не журіться, я пущу вам воду.
Поліз він, витягнув вовну з ізвору — і потекла вода.
Люди врадувалися, почали йому все давати: хто теля, хто порося, хто вівцю.
І почав той чоловік краще жити, ніж його брат-багач. Заздрісно стало багачеві, приходить він до брата і розпитує:
— Як це так зробилося, що ти знову бачиш і так розбагатів?
А він і розказує, як просив на мості й що з ним було у млині. Послухав багач та й каже:
— Знаєш, що? Вийми мені очі та й одведи на той міст. А на вечір приходь до мосту і заведи мене у той млин.
Брат так і зробив. Увечері завів він сліпого у млин, і той сховався в коші. А чорти зібралися в млині і говорять:
— Хто тоді був у млині? Хтось почув нашу розмову, бо сліпий став бачити, керницю відоткали, а багачеве золото хтось викопав і забрав. Треба обшукати млин. Може, й тепер хтось нас підслуховує.
Пошукали чорти і знайшли багача в коші. Витягли вони його та й убили.
Так пропав багач. А бідний брат жив собі в добрі до самої смерті.

Чоловічки-богатирі

Привіз чоловік до себе в город дві здорові каменюки, тобто на млин, чи що; на млин же він не зібрався, а камені так собі і зостались в городі. Одначе, як чоловік той був дуже добрий і працьовитий хазяїн, то і не забував свого добра і інколи одвідував і тії каменюки. Коли одного разу і став примічать, що вони немовбито на друге місце перекочені. Приходить удруге — та ж притча. Подивився мій чоловік, подивився, повів плечима та й думає собі: «І що воно такеє значить, що моє каміння з одного місця на друге нечиста сила носить. Почекай же, вражий сину, підглежу ж я тебе, як ти моїм добром граєшся!»
Та й вернувся додому, а на думці у нього все те каміння і хто його перекочує. Тільки він ні жінці, ні дітям і нікому об тій чудасії не промовив ні словечка і не порадився з ким розумнішим, а як прийшла ніч, то заліз собі у бур’ян біля тих каменюк та й сподівається, чи не прийде той, що в болоті. От такий-то цікавий був собі той чоловік, хоч уже й немолоденький. Постривайте ж, що далі буде!
Дивився він, дивився, аж обридло і очі позлипались, а потім і зовсім заснув… Коли це прокинувся опівночі та й міркує собі: «Чого це я бісового батька у бур’яні опинився?» А далі й чує, що щось по землі гуркотить і якісь тоненькі голоски промовляють: «Кіть-кіть-кіть, кіть-кіть, кіть-кіть!» А в мого сіромахи і на душі похололо. «Пропав»,— дума собі, а далі опам’ятався та й міркує, що коли вже пропадать к бісовому батьку, то хоч подивлюсь, що воно там діється. От і подивився, коли ж бачить, що двоє чоловічків, таких маленьких, що менш, чим наші діти, як вже зіпнуться на ноги, сидять собі долі кожний біля каменя і немовби сподіваються один другого, щоб починать іграшки… А далі один, не діждавшись товариша, як ухопить рученятами каменюку та геть, геть її і покотить, примовляючи: «Кіть-кіть-кіть!..» А каменюка, немов мерзлий кізяк по льоду, аж підскокує та летить. Коли це другий чоловічок простяг ніженьку і зупинив камінь та потім, в свою чергу, як хвисне другу каменюку так, що аж пір’я з неї летить, та ще й примовляє: «Кіть-кіть-кіть!..» А товариш тільки ніженькою налучає, як би не дать маху. Дививсь мій чоловік, та вже не сумно, а смішки йому стало, а далі й не витерпів та як схопивсь: «Чого це ви, бісові хлоп’ята, над моїм камінням глузуєте? Ось я вас, щоб не дурили!» Не в думці тій сіромасі, що то не звичайні діти, бо й на дітей зовсім не схожі, а дуже краще наших дітей. От як почули тії чоловічки людськую мову, то немов змарніли і рученьки опустили, а обличчя їх, неначе крейда, біле зробилось. А у того чоловіка як камінь на серце наліг, так йому жалко, дуже жалко зробилось тих хлоп’ят. А далі один чоловічок і каже, та так гірко, ледве не плачучи: «Недобрий же ти, чоловіче. Ворог ти наш лютий!.. Нащо ти замовив з нами? Нам ще тільки три годи зоставалось жить у вашому краї, а тепер…» Та, не домовивши, як схопив одно каміння та як улупить об друге, так тільки прах од тих каменюк посипався, немов з піску були зліплені. Жахнувся мій чоловік і тіло все йому задрижало, хотів щось промовить, аж тих хлоп’ят уже слід простив, неначе в воду попадали, тільки каміння перед ним прахом слалось. От така-то пеня лучилась нашому сіромасі. Тільки що ж би ви думали! Перед тим усі годи був дуже добрий урожай, а після того мов одрізало: ні сіна, ні жита, ні яринй не вродило. І все через тих чоловічків, що так вони ображені зостались мовою людською.

Болячка

Давніми часами траплялося багато всяких чудес. Опришки ходили, дивні хвороти з’являлися й інше таке.
Так-то сталося — не за нашої тямки, — що в наш край завелася дуже страшна хворота. Люди вмирали, як паде муха восени. Не знали, куди звернутися на пораду, що робити, чого чекати.
Так-то дехто порадив, що треба лишити село й тікати в ліс. Люди забрались один за одним. У хащі робили салаші й колиби й там жили. А по правді перестали хворіти й вмирати.
Між цими виселенцями був один господар на імення Юра. Він вже тиждень жив у хащі, як у бога в пазусі. Але за тиждень вийшов хліб, треба було вернутися в село, напечи й принести.
Був весняний день. Юра зайшов у село. Всюди тихо, ані одної живої душі ніде, тільки пси зосталися в селі, як сироти. Юра підійшов просто до своєї хати й почав місити тісто на хліб. Як вже всадив хліб до печі, учув на дворі велике гавкання. Вибіг Юра на двір, а там сільські пси обкружили великого ловчого пса й тут його зараз роздеруть.
Шкода стало Юрові красного пса. Взяв кіл у руки, розкіряв псів і оборонив ловчого пса.
— Ходи сюди, небоже, — казав йому, — я тебе нагодую, позавиваю рани, що тобі зробили твої приятелі.
Завів його до хижі, всипав йому молока до корита, замастив рани й позавивав. Пес вихлебтав молоко, ліг коло печі й чекав, аж вишпориться господар.
Юра тим часом напік хліба, взяв бесаги й хотів рушати в діл.
І тоді пес до нього проговорив по-людському:
— А куди вибрався?
— Та йду д’ родині в ліс, — сказав страшенно переляканий Юра.
— Нікуди не йди! Знай, що тоту болячку я ширив між людьми. Але, що ти мене так пожалував, погодував і обвив, тепер лишу цей край. Можете спокійно вернутись у ваші хати, нікому нічого не станеться!
І великий пес зник. Чоловік стояв, тримаючи бесаги на плечі, ні живий, ні мертвий. Коли опам’ятався, вже пса ніде не було. Юра обдумав свою пригоду. Поклав бесаги з плеча й сам побіг у хащі. А потім зібрався зі своєю цілою родиною в село. Вернулися також інші люди й зачали вести своє мирне життя.
Болячка перестала ходити.