Віщун

В одному селі жили чоловік і жінка. Жили вони в любові і злагоді. Тільки одне було горе: довго не було дітей. От послав їм Бог радість і втіху — ждали вони дитинку.
Одного разу йшов подорожній чоловік і став проситись до них на ніч. За вечерею той чоловік каже: «Буде у вас, люди добрі, синок, а в сусідньому селі народиться дочка в той же час. Коли вони виростуть, то й поженяться». Батьки це вислухали та й знизали плечима. Всяке може бути. Переночував перехожий ту ніч, а потім пішов у те село, де мала народитися дівчинка. Попросився на ніч і теж сказав за хлопця із сусіднього села, її однолітка. Батькам головне, щоб спочатку народилася дитина, а про заміжність її ще й гадки не мали, тому-то скоро забули все. А ще той чоловік зайшов до сусідів і сказав:
— Добре запам’ятайте, люди добрі, як буде виходити сусідська дівчина заміж, то пильнуйте її. Якщо не впильнуєте, то в день весілля її чекає смерть.
Страшна це була звістка, але скоро про все забули. Мало хто що може нагородити язиком. Не всім же вірити.
Йшли роки. Дівчина розцвіла, як маків цвіт, а хлопець ріс, як молодий дубок. Зустрілись вони біля річки, де дівчина брала воду. Покохались вони щиро і вирішили побратися. Батьки зовсім забули про того віщуна і гадки не мали, що все станеться так, як він казав.
От настав день весілля. Зібрались люди, що й не розкажеш, раділи родичі, рідні, сусіди, що така славна пара одружується. Вино лилось ріками, музика грала без упину.
Вийшли всі з-за столу, танцювати стали. А молода не мала зеркала, а забажала подивитися на себе у воду. Підійшла вона до колодязя, який стояв на подвір’ї, чуть похилилась — і на очах у всіх пішла на дно. Більше й не винирнула, тільки її бачили. Тут-то й згадали ті сусіди і батьки того перехожого, але вже було пізно. Вірно говорить приказка: «І свій розум май, і людей слухай».

Богатир і човен-дуб

На Азовському морі рибальчили якісь захожі люди, які один одного й не знали. Між ними звертав на себе увагу один, для котрого отаман не міг настачить лям. Як тільки він зачавився, так і порвав ляму.
Раз зранку прокинулись рибалки — коли їхнього дужого десь нема. Кинулись вони до свого дуба, аж і дуба коло берега нема, тільки видно слід, що його кудись потягнуто. Найбільше було дива, що тяг його один чоловік, а дуб був такий, що на ньому їздило 60 чоловік! І коли кинулись рибалки — 59 чоловік, найшовши дуба, тягти його назад до моря,— аж се їм не по силі. І мусили вони наймати, щоб їм помогли стягти дуба в море. А про богатиря того більше нічого й не чули.

Як музика вмудрував звірів

Був один музика. Жінка му вмерла, а він дуже банував за жінкою і пішов з того смутку в ліс. Взяв торбу, а в торбу скрипку, хліба трохи і ходив по лісі щось два дні. Третього дня сумно му стало та й каже: «От заграю собі пісеньку, дам ся по лісі чути, може, би-м собі якого друга надибав». І музика як завів на цілий ліс, а вовк вилазить з-за дуба. Виліз та й каже: «Чоловіче, навчи мене грати». А він каже: «Навчу, але будеш мене слухати?» — «Буду тебе вірно слухати так, як свого учителя». — «Ну, якже ж так, ходім оба».
Ідуть і здибають розколеного дуба. І каже: «Аж тутки ся навчиш, небоже, грати». Вовк дуже ся втішив, що зараз буде уміти грати. І музика зробив клин, забив каменем у дуб і каже: «Пхай ти лабищі в сю шпарутку та най би ти трохи понатягало пальці». Вовк собі думає: «Добре він мені каже. Трохи розплеще лабу — і буду грати». І запхав обі лаби. Музика як ударив клин каменем, клин вискочив, і як імило вовка за лаби… Як зачне вовк ревти, скакати. А музика засміявся і пішов далі і каже: «Скачи здоров. Будеш уміти грати і танцювати».
Іде музика, і знов сумно йому стало на самоті, не видів і одного христянина нігде і виймив скрипку з торбини. Як завів — на цілий ліс було чути. А з-під ліщини лізе лисиця та й каже до него: «Ото, голубчику, як ти файно граєш! Коби-с мене хоть трошки навчив». І він каже: «Навчу тебе, але маєш то слухати, що я тобі буду казати». Каже лисиця: «Так тя буду слухати звикле, як учителя». І виймив він шпагат з кишені, пригнув, котра жилава, груба ліщина, і прив’язав її за лабу до ліщини. Каже: «Я тобі трохи зжилую пальці та будуть довші». І зв’язав, ліщину пустив, і лисиця повисла. Музика зареготався і пішов далі.
І іде знов лісом. Роздумав собі про свій дім, сумно йому стало, і каже: «Ану, заграю я собі кадрі». І заграв, завів на цілий ліс. Виходить з корча зайчик і каже: «Ото-с, неборе, заграв, що відколи жию, не чув-им, аби хто так грав, як ти». Се сказав і каже: «Коби-с мене навчив хоть третю пай так грати, як ти». А він каже: «Навчу, лиш слухай мене». — «Буду добре слухати, як син тата свого». І він виймив з кишені довгий мотузок, прив’язав його за шию у корчі до деревинки і каже: «Перебігни дванадцять раз довкола корча та й тогди навчишся грати». І зайчик так ся бідний запутав, що не міг ся відпутати. А музика зареготався голосно і пішов додому.
Пішов до хати, а вовк відогрися і біжить, хоче його покарати за то, що го здурив. Біжить, надибає повішену лисицю на ліщині. Лисиця проситься: «Відпутай мене, братчику, бо гину». Він її спустив з ліщини, уже біжать обоє покарати того музику. Прибігають, надибають зайчика; также бідняга запутався і каже: «Їй, панове, розпутайте мене, бо як ще трохи побуду, то ся задушу». Відпутали його, ідуть уже троє і прийшли аж до його хати.
Уже ся смеркло, була темна ніч. Поприходили під хату, а музика уже спав. І зачали йому колядувати:
Ой, вийди, вийди, музико, з хати,
Будеш нас ще мудрувати.
Музика ся пробудив у сні, слухає — звірі кричать під хатов, а скрипка скочила з полиці і зачала сама грати дуже жалібним голосом. Відтогди щоночі приходили і не давали йому спати за ту кару. І так мудракові треба.
Та й вже.