Про Юру Коржуковського

Послухайте, люде добрі, що хочу казати,
Про Коржукового Юру хочу заспівати.
Невеличку заспівати хочу співаночку,
Що так марно Юра загиб за одну годиночку.
А за малу годиночку Юрочка загинув,
Засмутив він тата, маму, всю свою родину.
Усіх людей та й родину лишив він сумненьку
Та й не одну дівчиночку файну, молоденьку.
Та й не одна дівчиночка молода заплаче,
Бо вже Юру молодого нігде не побаче.
А я собі заспіваю, послухайте, люде,
Що такого уже Юри другого не буде.
Добре знаю, що не буде другого такого,
Бо я Юру добре знаю із хлопця малого.
Бо я Юру добре знаю з малої дитини
Та й до смерти не забуду, браті мої мили.
Як то Юра із мамою добре поводивси,
Ци старому, ци малому, то він уклонивси.

Continue reading

Про вівчарів та німецьку міну

Послухайте, люди добрі, що хочу казати,
А я хочу про вівчєрів співанку співати.
Ой на нашій полонині та й пасуться вівці;
Скільки лиха наробили ті прокляті німці!
Як тікали німці від нас, аж гори дрижєли,
А вни всюди та й верхами міни полишєли.
Ішли люди в полонини та по тому боці:
Вни не знали, що є міни на кожному кроці.
Одних людей вбило насмерть, а других на муки,
Третім ноги відорвало, а четвертим— руки.
А на тому боці траву косарі косили.
Послухайте, як вівчєрі та й смерти пожили.
Сіла пташка на черешню, стала щебетати;
Пішов Павлюк у Текучу вівчєрів шукати.
Найшов Павлюк вівчариків і став говорити:
«Йдіть до мене цього літа в Данциш вівчєрити».
Збираютси Іван, Семен та й йдуть в полонину,
Вни не знают, що лишєют навіки родину.
Ой кувала зозулечка межи корчіками,
Семенко лишив дома жінку з діточками.
Ластівочка гніздо звила перед хати в ганку,
А Іванко лишив дома свою рідну мамку.
Ой кувала зозулечка, сіла на калину;
Вже пригнали вівчєрики у Данциш маржину.
Як з вівцєми вни ходили, про це не гадали,
Щоби д’хаті увосени уже не вертали.
Пішли вони з овечками на тоту Гордіну,
Натрапили вівчєрики на німецьку міну.
Як натрапили на міну, вона сплявдувала:
Та Семенка аж на вісім кусків розірвала.

Про Мочернака

Ой але кує зозуленька на строзі на розі;
Зарізали Мочернака в лепці на порозі.
Але як го зарізали, свічку засвітили,
У Шмурговій вулици Попивняка ймили.
— Та куда ти, Попивняку, тікаєш, тікаєш,
Але що ще з Мочернаком робити гадаєш?
— Йа пустіть ми, шандарики, мя на годиночку,
Я ще хочу зарізати свою Юстиночку.
Йа пустіть ми, шандарики, ще на дві години,
Я би хотів зарізати ще маму та й нені.
Вони єго й не пустили, ланцами скували,
По одному кіфличкові* на днину давали.

* – кіфлик: рогалик.

Про Федя

Ой куєт ми зозулиця отам на смерічці,
Ой сталасі новиночка в Дідушковій Річці.
Коби така новиночка аби славна була,
Але бо се новиночка: Лупаючка рула*!
Ой куєт ми зозулиця все попід Мокричи,
Поверх Федя Лупаючка коровочки кличе.
Ой куєт ми зозулиця, кує, вививає,
Ой ходит вна поверх Федя, за него не знає.
«Єк ти, Юрку, Парасочку все хочеш кохати,
То ти зітни того Федя, не меш гріха мати».
«Ой не знаю я, сестричко, єк би єго стєти».
«В котел піни наметати, бануш замішєти».
Ой куєт ми зозулиця з великої вісти:
«Ходи-ко ти, Федю, в хату, банушу із’їсти».
Ой куєт ми зозулечка, сяде на ворину:
«Нема тепер Юрка дома, пішов у долину».
Ой куєт ми зозулечка в городі на стерни;
А єк ішов Федьо в хату, Юрко був за дверми.
Ой увійшов Федьо в хату та й не спостиг сісти,
Дає єму Марієчка з печи бануш їсти.
Бере Федьо та тот бануш, нічо не гадає,
А Юрійко назад него сокиров махає…
Ой втів Юрко раз сокиров, другий раз махнув си,
Та так єго зараз істів, що й раз не скинув си.
А єк Юрко єго істів, утік у хороми:
«Що я тепер наробив, най же бог боронит!»
Ой у моїм городечку, зелененькі квіти,
Ой знав Юрко, єк істіти, не знав, де го діти.
Ой куєт ми зозулиця, сидит на ворині,
«Ой ми єго поховаєм в горішную їму.
Ой куєт ми зозулиця, сивенька зозулі;
«А я єго поховаю межи барабулі».
Носит Юрко камінічко, Параска ломочок,
Щоби ніхто та не пізнав, що там Федорочок.

* – рула: ревла, ревіла.

Про Олексуня

Всюди ясно, всюди красно, понад гаєм хмурно,
Та там вбили Даленюки Олексунє дурно.
Та там вбили, та там вбили, в долину скотили,
Два сіраки гарненькії в кривци обмочили.
Над’їхали два жидове з міста Городеньки,
А там лежит при дорозі Лесюк молоденький:
— Ви жидове, ви панове, дайте ненці знати,
Та най іде стара ненька мене поховати.
Ой виходит стара ненька з двоїми дівчати:
— Десь тут мого синка вбито різдвєними святи.
Ой виходит стара ненька із двома синами:
— Ходи-ходи, Олексику, вечерати з нами.
Та за що ж же Грицю вбито? — За мед, за горівку,
Та щоби ти не наповав Палагицьку дівку.
— Та я її не наповав, вона сама пила,
Та й казала: — Люби мене, бо я чорнобрива.
Ой ви, брати ріднесенькі, висипте могилу,
Нехай знают люди добрі, що за дівку гину.
Братє єго послухали, могилу сипали,
Привезли хрест з-під Преслав’є, на нім закопали.

Про Николайка

Ой піду я в полонинку, а в тоту Прилуку,
Ой убили Николайка під зеленим буком.
Прийшла, прийшла родиночка та й подивовала,
Іздоймила крисанечку, та й поціловала.
Іздоймила крисанечку із шовковов хустков,
Ой занесли Николайка до Юрнюка в пустку.
Ой засвіти, світле сонце, та й в тоти причівки,
Дай ти, боже, Николайку легкі супочіви.

Про старого Василя і молоду жінку

Послухайте, любі, милі, як маєте жити,
Аби не йшли в молод-віку в могилоньку гнити.
Бо у нас йа така була — пішла за старого
Та й тут собі полюбила хлопця молодого.
Хлопець ходит, її любит, хлопець ї кохає,
А чоловік на роботі нічого не знає.
Прийде ввечір та й додому: — Пий, жіночко, пива
Та й розкажи, дорогенька, що-с нині робила.
— Не питай ми, чоловіче,— піду до сусіди
Та й так мені у сусіди ціла днина піде.
— Чим ти, моя жінко мила, так сі зцікавила
Та що тобі у сусіди пішла днина ціла?
— Ой там, ой там у сусіди є хлопець гарненький,
Якби-м була не віддала, був би мій миленький.
— Ой жіночко моя люба, та я твій миленький.
— А що з того, чоловіче,— ти вже застаренький!
— Нічо, жіночко, нічого, можна жартувати,
Та коби нам лиш приходив та й гаразд до хати.
Минув рік, минув і другий, третій наступає,
А тут другий під віконцем ходит, зазирає.
— Що ж ти, друже, отут ходиш? — Втекла ми телиця,
А тут мене запросила цися молодиця.
А тут мене запросила, я нічо не знаю,
Бо я цисю молодицю три роки кохаю.
— Іди, іди, чоловіче, та й не обзирайсі,
Більше мені в мої руки та й не попадайсі.
Молодиця молодая, але має школу,
Покидає йа Василя та й любит Николу.
Прийшов Василь, прийшов Василь, а вна затопила,
А він її сі питає: Що ти наробила?
— Василику мій миленький, треба усе знати,
З кого можна, Василику, більше користати.
Василь зуби та й закусив, руки опускає
Та й з кишені він нагана швидко вибирає.
Ой стрілив раз, стрілив другий, вна сі похилила.
— Тепер наша, моя мила, люба сі скінчила.
Молодую молодицю та до гробу везут,
Молодого Василика жандарики ведут.
Ой що тая, люди, люба злого наробила:
Вна в могилу, він у тюрму — та й їх розлучила.
Ой не треба було, милі, так твердо кохати,
Та й не треба в молодої юне життя брати.