Про замерзлих подорожніх

Чи чули ви, люди добрі, що ся у нас стало:
Троє людей в заметелі під снігом пропало.
Ішли з міста муж і жена і дочка їх рідна
І не знали, що та днина уже їх послідна.
Балувались меж снігами, ноги їм пов’яли.
«Посідаєм відпочити», — так собі гадали.
А тим часом заверуха снігом їх прикрила,
І всі троє лютая смерть там їх поглотила.
І були би там у снігу до весни лежали,
Люди вздріли, що над ними ворони кракали.
Видобули люди з снігу вже закостенілих,
Вже без очей, від морозу, як полотно білих.
Лишилося двоє дітей — малі сиротята,
Поховали на цвинтарі сестру, маму, тата.
Тоті люди — не пияки, но їх блуд чепився,
Та через то в заметелі живот їх скінчився.

Про Туманюків і Семена Футюка

Вам в голові даньці, даньці, а нам не до даньців,
Але ми си зажурили: кличут у вібраньці.
А єк вийшли із кризенту карти пописані
А за тими легінями, котрі пострижені.
А єк вийшов пан професор, карти єв читати,
А у карті написано: рекрутів давати.
Ой зібрав пан ровту хлопців, одного гайдука,
Вони пішли, іспіймали Проця Туманюка.
Заплакали дівчатонька дрібними сльозами:
Взіли Проця Туманюка долів облазами.
Ой плачут молодички, плачут дві дівчині:
Взіли Проця Туманюка проч до Коломиї.
В Коломиї пани німці кальвінської віри
Взіли Проця Туманюка до першої міри.
А єк єго відобрали, вни си врадували,
Проценьові молодому черевички дали.
Черевички єму дали, в кабатик убрали,
Кучерики обітяли, карабін завдали.
Але Проценько Туманюк тим не пожуривси,
Бо він хліба комісьного та й не пожививси.
Ой він того хліба лиш два рази пожививси,
А за два дни чи за три дни дома вповістивси.
Ой Проценько молоденький си не збаламутив:
Ой єк скакав з муру, з вішків, усю варту трутив.
Єк Проценько Туманюк горівки си напив,
Єк із муру, з вішки скакав, цалком ровту забив.
Ой єк скакав з муру, з вішків, то зоріли зорі, —
Сховав тверде зелізічко на високій горі.
Ой у пана Барандика є в дворі віконце:
Так устає пан староста, що в полуднє сонце.
Ще сонічко не світило, а місяць не зійшов,
Коли Проценько Туманюк з Перехрестки вийшов.
Переночував дома ніч, переднував днину, —
Ой упали Туманюки в велику провину,
Ой упали у провину, зробили розбійство,
Ой ввійшло до Туманюків тверде здекуційство.
Убувайте постоліта, волоки ремінні;
А ввійшли до Туманюків два жовніри кінні
А там тоті жовніроньки єли воювати,
Що не можут Туманюків у руки дістати.
Що не можут їх дістати — що кому до того?
Вони берут із-за синів Тумана старого.
Вони Тумана узіли, до Кутів придали,
Прикували в криміналі ланьцухом до лави.
Туман каже: «Я тут сиджу не конче без вини,
Сесе міні не дивниця, бо за рідні сини».
Туманюки — гідні хлопці, вни си набік дали
А єк пішли в Молдавщину, зимку зимували.
А єк пішли в Молдавщину, зимку зимували,
Молдавської удовиці слугу підкликали:
«Єк ти, слуго, щіро служиш, єк ти тіжко робиш!
Ходи з нами на Лєччину у Жаб’є на здобич!
Ходи з нами, побратимку, не пожиєш смерти;
Бо не лишень три нас буде, найдеси й четвертий.
3 нами Семен Футюк піде, хоч не знає звичій,
Бо він у нас, Туманюків, щос грошей позичив.
А він зичив у нас гроші на Дмитра в вівторок,
А тих грошей небагато, лишень рублів сорок».
Ой єк прийшли до Семена, єли го вітати:
«Чи би не час, Семеночку, гроші нам віддати?»
«Ой коли вам треба грошей, йду грунт заложити,
Лиш най не йду в гайдамаки бити та й стрілити.
А коли вам треба грошей, іду грунт продати,
Лиш най не йду в гайдамаки бити та й рубати».
А єк єли до Семена мід, горівку пити,
Вони єли Семеночка з собов підмов’їти.
А кували зозулиці, кували, кували: —
«Ходи-но ти, Семеночку, на здобич із нами!»
Ой кувала зозуленька меже корчиками,
Вони Футюка Семена з собов підкликали.
У високій полонині отавка зелена,
Підкликали Туманюки Футюка Семена.
Ой у Проця Туманюка навхрест порошниці:
«Куди підем, годні хлопці?» — «Ходім до Марисі!»
А єк прийшли до Марисі: «Ба ци спиш, ци чуєш?
Пускай в дворок, Марисечко! Ци сама ночуєш?»
«Ой я вас, годні хлопці, в дворок не пускаю,
Кажіт відти, що є ваше, я в вікно віддаю».
«Подай-ко нам, Марисенько, білі сороківці,
Бо ми люде молодії, в руках нам топірці.
Подай-ко нам, Марисенько, паперові гроші,
Бо ми люде молодії і хлопці хороші.
Подай-ко нам, Марисенько, гвінтові рушниці!»
А вистрілив молод с креса вікном до світлиці.
«Подай ще нам, Марисенько, гроші-дев’їтаки!
Уже тобі не поможе ровта, Мочернаки».
А єк они Марисеньку пріч обрабували,
Але вийшли на царинку та й приночували.
Марисенька молоденька не засумувала,
Але до всіх Мочернаків на дух знати дала.
А єк она Мочернакам на дух знати дала?
Мала хлопчика одного та й того післала:
«Іди, синку, попід лісок та й не бійси вовків,
Лиш дай-но ти в село знати до всіх Мочернаків!»
«Ой помай-біг, Мочернаки! Єк ви ночували?
Туманюки Марисеньку пріч обрабували!»
Мочернаки — хлопці годні — креси набивали,
А єк пішли попід лісок, їх позасідали,
А єк пішли попід лісок, їх позасідали.
А вни Семена Футюка по воду післали.
Семен Футюк прихиливси с кіньви воду пити, —
Куля з ліса надлетіла, він упав забитий.
Єк другий Мочернак стрілив з пістоліта з лугу,
То потрафив і убив молдавського слугу.
А ще третій єк ізмірив із креса від лиця,
То потрафив і убив Туманюка Гриця.
Лиш Проценька Мочернака ручниця схибила,
Куля ремінь проломила, в рубель ся спинила.
А єк уздрів Проць Туманюк на себе негоду,
А він тогди поваливси пріч поза колоду.
Єк дав ногам поле знати та й ізбіг на потік,
Щире богу помоливси, іцо від ровти утік.
Щире богу помоливси та й вдавси в дорогу,
Лиш ухопив бордюг грошей, пороху піврогу.
А єк він тото ухопив, д’горі утікає,
Мочернаки, годні хлопці, креси набивают.
В головного Мочернака ще червоні очи, —
А єк пішов попід лісок, Тумана заскочив.
Єк заскочив Туманюка, сокиров махає,
А Туманюк не боїтси, бо два креси має.
Єк вистрілив оба креси, пороху піврогу,
То дав тогди поле ногам, а сам без дорогу.
Єк дав тогди поле ногам та й ізбіг за потік,
Щире богу помоливси, що від ровти утік.
Щире богу помоливси та й удавси в тугу,
А єк прийшов Туман домів та й гримнув ув угол.
А єк він ув угол гримнув, угли задрижали,
Там у них три любці були, всі три повставали.
Одна борше зажигає, друга дає їсти,
Трета іде го питати придибашки-вісти.
Одна борше зажигає, солонину крає,
Друга іде до віконця, Прося си питає:
«Добрий вечір, хлопче годний, єк же ви гостили?
А єкий ми тепереньки сон поганий снили!
А я такий сон приснила, що й не нагадаю:
Такий я єго приснила, що я си лупаю».
«Ой дівчино, сеї ночи на бідку нам пішло:
Єк на здобич наступали, то щос нас перейшло.
У високій полонинці, он там конец стаї,
Єк на здобич поступали, перейшов нас заїць.
А у Проця Туманюка стодола рублена».
Заплакала за Проценьком дівчина Олена.
«Не плач, не плач, дівчинонько, не вдавайся в тугу!
Ми зробили на Проценька кедровеньку труну».

Про Шпалегу

Ци ви чули, красні люди, смутну поведінку,
Як застрелив син Шпалегів через любку жінку?
Як они си та пібрали, сім літ газдували,
Добре їм си поводило, грунта купували.
Добре їм си поводило, файно собі жили,
Заки самі межи собов сварку не зробили.
Ой як він си та й полюбив із богацьков дівков,
А вна його підмовила: — Застріль свою жінку;
Як застрілиш свою жінку, тогди мене возьмеш,
В мене грунту багатічко, до свого пригорнеш.
Не багато він то думав, лиш любці повірив,
А як їхав із Косова, він жінку застрілив.
Жінка їхала на возі, він ішов ногами,
Та й застрілив дітям мамку, зробив сиротами;
Ой застрілив дітям мамку, а свою газдиню,
А він зробив з своєй хати в тім часі пустиню.
А він гадав, що удасться, і зачав тікати,
Посунувси у беріжок карабін сховати.
А зверг з себе тот кожушок і тоту тобівку:
— Гвалту, люди, робівники вбили мою жінку.
А як його відти взяли аж третої днини,
Не схотіло му ся любки, ні його родини.
А як тото люди вчули, вдні другим казали,
Заплакали усі люди дрібними сльозами.
Заплакали усі люди та й сироти-діти:
— Татка взяли, мамку вбили, з ким мемо сидіти?
А як його відти взяли аж до Коломиї,
А він людям наказує: «Кайтеся по мині».
А як його відти взяли за залізну браму,
А він просить свого татка: «Давайте ми раду».
А він просить свого татка: «Радочку давайте,
А я маю десять корів, усі продавайте».
Єго татко зажурився, а мамка голосить,
Та що сим бо адвокатам сир та масло носить.
А він носить сир та масло і долярів купу
І так просить адвокатів, аж цілує в руку.
А він носить сир та масло, та не знає доків,—
Його сина засудили аж на двадцять років.
Ой продаєш, Шпаледжихо, воли та телиці,
Лиш не годна викупити синочка з темниці.
А продає Шпаледжиха воли та корови,
Лиш не годна викупити синочка з неволи.
Зарикала в Шпаледжихи корова Ружина,
Та вже, люди, за Шпалегу співанка скінчила.
Ой кувала зозулечка близько коло рова,
Ой усьо то говорила дівка з Яворова.
А в косцьолі на престолі засияла свічка,
А й у зошит записала Костюк Гафіїчка.

Про Николочку-коваля

В понеділок по п’ятінках надворі погода,
Та ж ся стала у Рахівці неслава та й шкода.
Послухайте, люди добрі, що жиди зробили:
Купив коваль коло них грунт, за то єго вбили.
З коршми єго виганяли, світло загасили,
Здогонили на толоці, граблями го вбили.
Йа молодий бив граблями, а старий сокиров:
— Та не будеш, Николочко, вже ходити нивов.
Та як вни єго убили та й аж ся здригнули,
Взяли єго за волосе, в вільхи затягнули.
Та як вни єго убили, щось сі здогадали,
Та як прийшли додомочку, людей частували.
Дає Іцко горівочки, вни не хотять пити,
Дає він їм по ринському, вни не хотять взіти.
Каже Іцко до тих газдів: «Ночуйте зо мною,
Бо тутка є розбійники, а я сі сам бою».
Каже Григір до Василя: «Ходімо додому!»
Каже Іцко: «Я йду з вами, бо я сі сам бою».
А як прийшли до Василя та ввійшли до хати,
Каже Іцко Василеві: «Де будемо спати?»
Та ліг Іцко з своїм сином вкупі головами
І цілу ніч аж до днини оба розмовляли.
Зачав Іцко на досвітку Василя будити,
Та стала сі Василиха з жидами сварити.
Гей, зачала Василиха жидів наганяти,
А вни тогди зібралися та й пішли із хати.
На другий день пораненьку, лиш зорі світали,
Як з мертвого Николечки вже пси кров лизали.
Сусід його як ізнайшов та дав жінці знати:
— А йди ж ко ти, Гафієчко, мужа поховати.
А йди ж ко ти із церковці процесію взіти,
Вже не буде твій чоловік по світі ходити.
Жінка тогди слабувала тяженько на ногу,
Як учула, заплакала: «Вже маю тривогу?»
Як принесли процесію та стали думати,
Та зачали єго тіло докупи збирати.
Голову му порубали, руки поломили,
Гральми очі виштуркали, щоб сі не дивили.
Сонце на то спозирає тихонько з-за хмари,
Як мертвого Николочку поклали на мари.
Принесли єго до хати, поклали на лаву
Та стягнули з небіщика сорочку керваву.
Та як стали з небіщика сорочку стягати,
То зачали єго жінку водов відливати.
Задзвонили Николочці в дзвони голоснії,
Заплакала Николиха, йдуть сльози дрібнії.
— Ой казав же він, небіщик, що за грунт той умру,
Вже зробили Николочці яловую трунву.
Яловую, каже, трунву, та й ялове вложе,—
Треба красно поховати коваля-небожа.
Яловую, каже, трунву, явлинове гвіздя,
Зачекайте, люди добрі, най сі пани з’їздять.
Люди з села ісказали: «Вна маєток має,
То най свого чоловіка красно поховає».
Йоринчучка відповіла: «За то Іцко знає!
Та най тебе, Іцко й Борух, сам господь скарає!
Та вбив-єс ми чоловіка, та вбив-єс ми діда,
Я не годна заробити на кавалок хліба!»
Ой ковала зозуленька в потоці на мості,
Гей, встань же ти, Николочко, їдуть до тя гості.
Приїхала комісія, втворили ворота,
Винесли го на подвір’є, там стали пороти.
Черево му розпороли, голову лупили,
Та щоби сі покаяли, щоби сі не били.
Та як єго розпороли та й лоб іздоймили,
Сорок куснів із голови окремо зложили.
Та як єго розпороли, стали говорити:
— Сей чоловік молоденький, мав ще довго жити.
З Коломиї до Рахова саджені осики:
Питалися два шандарі: «Де тут розбійники?»
Та як прийшли два шандарі протокол робити,
Взяли війта Іващука печатку прибити.
Ой як прийшли два шандарі в вівторок раненько,
Покували розбійників в ланцухи тяженько.
Та як вни їх покували та й під варту дали,
Та й у Дмитра Микитюка три дні вартували.
Каже шандар до Іцчихи: — Як ми їх озьмемо,
Ой є в мене дві конині, та й їх повеземо.
Як відвезли їх до суду, зараз засудили,
Щоби в сабаш вни по місті сокиру носили,
Щоби в сабаш вони по місті сокиру носили.
Щоби людям все казали, чим вни газду вбили.
Як же ж єго шлюбна жінка за ним банувала,
Небіщика лиш убили, вна кузню продала.
Як же ж єго шлюбна жінка за ним сі журила,
П’ятьсот ринських за грунт єго до року прожила.
Ой купив він, ой купив він з жидом грунт на межі.
Через той грунт нещасливий тепер в гробі лежить.
Через той грунт нещасливий, через тоту грідку
Не мав же він через жида у селі прожитку.
Тепер ми вже, всі народи, домів розходімсі,
За помершу єго душу господу молімсі.
З Шипаровець до Рахівця не близько ходити,
Та не могли сесю пісню так борзо зложити.
Прокіп Заєць з Дмитром братом йї в Чиграх косили,
Та вже оба Николочці цю пісню зложили.
Ой коби ми тогди були, що там говорили,
Ми би були тоту пісню ще краще зложили.

Про Пластуняка

Ой ішла машиночка, навпереді фана,
Та убили на станції Пластуна Івана.
Ой як єго та убили, у мур закачали,
Часівнички познімали, перстенички взяли.
Але вийшли додомочку уже перед днини,
Мамка їх си запитала: — Де-сте були, сини?
— Ой та не журіться, мамко, не журіть, несенько,
Видуть, видуть жандарики в неділю раненько.
Та поклали Іваночка на тесові стільці,
Та здоймили з Іваночка керваві постільці,
Та поклали Іваночка на тесову лаву,
Та здоймили з Іваночка сорочку керваву…

Про Андрія Вугринця

Ой ци сесе та не біда, ци се не унія,
Що ізтів наш Семеночок Вугринця Андрія.
Ой щоби був той Андрійко та єму не давси,
А там єго Семен ізтів, що не сподівавси.
Ой кує ми зозулечка, сіла на ліщину,
Підкликав Семен Андрія: — Ходім в Волощину,
Ходім-ко ми в Волощину межи чужі люде,
Гаразд тобі я винайду, гаразд тобі буде!
Із-за тої полонинки лошічок заквілив,
Той єму си порадував, за тото повірив.
Ой кує ми зозулиця, сіда на кленицу,
Ой они си вібирали з дому у п’єтницу.
Єк они си відбирали в п’єтницу із дому,
Недалеко они зайшли, лиш у Бервінкову.
Ой кувала зозулиця та й сіла на хобзу.
— Повернімо ми, Андрійку, на годину в коршму.
Ой кує ми зозулечка, сідає на вишню:
— Не пиймо тут горівочку, берім собі флішу.
Ой по чому четвертина, по тому й півкварта,
Ой не ходім ми крізь село, селом стала варта.
Ой не ходім ми крізь село, йдім крізь заріночки!
На каменец посідали пити горівочки.
На каменец посідали мід-горівку пити,
Семеночок лиш гадкує, єк Андрійка стіти.
Ой п’є Андрій горівочку, нічо не гадає,
Семеночок назад него сокирков махає.
Ой єк же він утів разок, другий раз махнувси,
Отак бо той Андрій упав, що й раз не кинувси.
Ой у моїм городечку зелененькі квіти,
Ой знав же він, єк істіти, не знав, де подіти.
Ой кує ми зозулечка, сіда на ворину;
Зібрав з него убранічко, забив го під кригу.
Одна річка тече горі, друга тече долів,
Єк він єго там поховав, та й вернувсі домів.
Єк війшов він додомочку, єв тіжко здихати,
Єв си в него рідний отец вже за все питати,
Єв си єго рідний отец та випитувати:
— Де ти подів Андрійчика, що го не видати?
— Ой він пішов у п’єтницу раненько від мене,
Загулили в Волощину єго два вірмене.
Ой куєт ми зозулиця високо при горбі:
— А відки то убранічко з Андрія на тобі?
— Я Андрія товариш є, дуже єго любив,
Я в Андрія-товариша лудинє відкупив.
Ой у мене в городечку дві березі білі,
Більше му си не минуло, лишень дві неділі.
Більше му си не привезло, се друга неділя,
Ой єк ізтів Семеночок Вугринця Андрія.
Вбрав Семенко убранічко, пришов погуляти,
А нашлисі годні газди, єли пізнавати.
Відтак другі легкі хлопці дали в село знати:
— Вийдіт-ко ви всі ватажки, хлопця ізв’їзати.
Ой єк вийшов той ватажко та став си питати:
— Де ти подів Андрієчка, що го не видати?
— Ой він пішов у п’єтницу раненько від мене,
В Волощину загулили єкіс два вірмене.
Ой кує ми зозулечка високо на горбі:
— А звідки то убранічко з Андрія на тобі?
— Я Андрія товариш є, дуже щіре любив,
Я в Андрія-товариша лудинє відкупив.
— Нас багато тут не прийшло, лишень штири люде,
За Андрія правду скажи, нічо ти не буде.
Єк не будеш за Андрія всу правду казати,
Буде тобі із-за нігтий крівця вісикати.
— Ой волію ватажкови правдочку сказати,
Єк мні має із-за нігтий крівця вісикати.
Ватажкови правду скажу, хоть най зараз гину,
А я істів Андрієчка та й забив під кригу.
Ой Андрійка молодого всі пішли шукати,
А Семенка молодого зараз будут брати.
Й у мене в городечку бобочок не жітий,
Найшли, найшли Андрійчика — під кригов істітий.
Берут, берут Андрійчика, на се не вважают,
Що Андрія крівця тече, та й не впроваджают.
Ой у мене в городечку два зелені бучки,
Ой вони єго принесли до Унуфреджучки.
Єк они єго принесли, поклали на браму,
Семеночка застав’яют: «Цілуй, Семе, в рану.
Єка в тобі, Семеночку, натуречка дивна,
Що ізтів ти Андрійчика, свого побратима.
Андрієчка мут ховати з ясними свічами,
Семеночка мут губити темними ночами.
Ой Андрійка поховали все попи та й дічки,
Семеночка мут губити страшні шибенички.
Єк они єго губили, людей ізгонили,
Аби люде на вказію таку си дивили.
Та най ідут старі люде та й маленькі діти,
Щоби єму бо й смерточку видіщу видіти.
Ой Андрійка молодого все мут споминати,
Семенкови молодому співанки складати.
Ой кувала зозулиця, кувала на стежці,
Семеночка повісили у Білоберезці.
Ой ви, люде молоденькі, кайтеси по мині,
Не ставайте у сім селі ні в жадній провині.
Хто з вас хоче щонайкраще лудинє носити,
Той най піде до багачє на рік си наймити.
— Я до газди та не пішов, на рік не наймивси,
Цілу днину за Андрійком з сокиров гонивси.
А хто цесу співаночку отак файно зложив,
Ой Анничка з Палагночков,— Андрій до них ходив.
Ой кувала ми зозулька в поду за горшками,
Невеличка співаночка все з придебашками.

Про Радека

Ой в Рашковім, славнім селі, стала сі неслава:
Убив Радек свою жінку, не боявся права.
Ой він ї бив, ой він ї бив, вона каже: — Тату!
А вони її віднесли під Аннину хату.
Ой він ї бив, ой він ї бив, вона ся просила:
— Не бий мене, Стефанику, мало-м з тобов жила.
Не бий мене, Стефанику, я ще молоденька.
Лишається у колисці дитина маленька.
А як вони її вбили, випросили прощу,
Пішов Радек ой до двора, Марія у трощу.
Ой звіявся буйний вітер, аж дубом колише
З’їхалася комісія, протокола пише.
З’їхалася комісія та ще й з Городенки,
А Марія зазирає аж поза оденки.
Радек прийшов додомочку та й ніби дуріє,
Викидає з тола шмаття — каже, що злодії.
У Рощучки нові хати, а вікна низенькі,
Лишаються Маріїні хустки шовковенькі.
У Рощучки нові хати, підведені синьков,
Убив Радек свою жінку з маленьков дитинков.
У Рощучки нові хати, а вікна великі,
Лишаються Маріїні нові черевики.