Про Радека

Ой в Рашковім, славнім селі, стала сі неслава:
Убив Радек свою жінку, не боявся права.
Ой він ї бив, ой він ї бив, вона каже: — Тату!
А вони її віднесли під Аннину хату.
Ой він ї бив, ой він ї бив, вона ся просила:
— Не бий мене, Стефанику, мало-м з тобов жила.
Не бий мене, Стефанику, я ще молоденька.
Лишається у колисці дитина маленька.
А як вони її вбили, випросили прощу,
Пішов Радек ой до двора, Марія у трощу.
Ой звіявся буйний вітер, аж дубом колише
З’їхалася комісія, протокола пише.
З’їхалася комісія та ще й з Городенки,
А Марія зазирає аж поза оденки.
Радек прийшов додомочку та й ніби дуріє,
Викидає з тола шмаття — каже, що злодії.
У Рощучки нові хати, а вікна низенькі,
Лишаються Маріїні хустки шовковенькі.
У Рощучки нові хати, підведені синьков,
Убив Радек свою жінку з маленьков дитинков.
У Рощучки нові хати, а вікна великі,
Лишаються Маріїні нові черевики.

Їхав писар дорогою та хтів кочувати

Їхав писар дорогою та хтів кочувати:
— Ой їдемо до Борщева, будем попасати.
Приїхали до Борщева, ще місяць не сходит,
Жидівочка-коршмарочка попід сіни ходит.
Ходит вона, ходит, жидів намовляє:
— Ой забиймо писарину, писар гроші має.
Ой посікли, порубали на дрібний кусочок,
Ой вложили писарину в желізний возочок.
Ой вложили писарину в желізний возочок,
Ой завезли писарину а в темний лісочок.
Ой йшов вівчар молоденький з білими вівцями
Та надибав писарину та меже корчами.
Ой вівчаре, вівчароньку, дай до батька знати,
Нехай їде отец, мати писаря ховати.
Задзвонили у всі дзвони, а всі голоснії,
Ой заплакав отец, мати та й братя ріднії.
Задзвонили у всі дзвони, а всі голосненькі,
Ой заплакав отец, мати та сестри рідненькі.
А на нашім писарині сорочка-мережка,
Куди везли писарину — кервавая стежка.
Ой на нашім писарині жовті чобіточки,
Куди везли писарину — керваві слідочки.

Послухайте, добрі люде, що буду співати

Послухайте, добрі люде, що буду співати,
Мо, будете, добрі люде, із сего плакати.
Ци так, ци так? Не один-сте сю войну просили,
Тепер плачте і молітся, аби ся лишили.
Чотирнадцятого году так дуже тяженько
Проллялося слезок дрібних та й дуже множенько.
«Прощай, отче, прощай, мамко, вся моя родина,
Бо вже мене меже вами послідня година.
А ви, діти дрібненькії, ідіть сперед мене,
Бо я должен одходити, смерть єсть перед мене».
І одійшов жовняр бідний, ще раз оглянувся
І на діти, і на жінку, і там, где родився.
Та пришов він на машину, там і здогадався:
«Діти мої дрібненькіє, на кого лишався?»
А на кого, а на кого-лиш на пана бога,
Коби мені лише била щаслива дорога.
Одні їдем до Мішковців, другі до Унгвару,
Треті їдем до Сербії, за біленьку Саву.
Та прийшли ми до Сербії та в колони стали,
Всі сараки-лезервішти жони полишали.
Відти прийшли і до Львова, там в Львові зостали,
А вояки росіянські весь Львів обостали.
Боже, боже милостивий, шваром войска ідет,
Кровна річка там у Львові із воїнов течет.
Відти прийшли до Премишля, у фестунки стали,
А москалі Перемишля навколо обстали.
Як зачали фестункові канони спущати,
Та ялися росіяне узад одступати.
Єще так ся, цимборику, мамці моєй снило:
Білі ручки, білі ножки в Перемошлю вбило.
Аж убито, аж убито, затянуто в жито,
Єго личко біленькоє плащем єст закрито.
Надлетіла зозуленька та й заголосила:
«Уставайте, жовнірику, бо вже біла днина».
«Ой та так би, зозуленько, наш пан цісар устав,
Як на моєй головочці ворон не закранкал!
Ой та он-бо не кранкає, а очка довбає,
Не одного жовнярика мати вже плакає».
Обійшов я гори, ліси і москальські мости,
Та прийшов я до родини в п’ять годов у гості.
Родина ся зажурила, що з мною ділати —
Ані хліба, ні худоби — ні з чим газдовати,—
Ані хліба, ні худоби, ні з чим газдовати,—
Хіба зшию торбу д’плечам, пойду вандровати.

Про Торське

Село Торське яке славне, неслава ся стала,
Та й вбив Яцько свою жінку та й на Николая,
Та й бив її, мочив її та й близько потока,
Та й бив її, мочив її, де вода глибока.
А сусіда Нетриб’ючка на порозі стала,
Та як він ї вже добивав, вона ся сховала.
Промовила Настунечка та й послідним духом:
— Ой сусідо Нетриб’ючко, накрий мя кожухом.
— Не треба тя, Настунечко, кожухом вкривати,
Най берут тя на верети та й несуть до хати.
Прибіг Яцко та й до брата, брат його питає:
— Чого в тебе, брате Яцку, кровця на кожушку?
— Скажу я ті, брате, правду — я зарізав гуску.
— Чого ж в тебе, брате Яцку, кровця на рукавці?
— Скажу тобі, брате, правду — зарізав баранці.
— Чого ж тобі, брате Яцку, кровця на поділку?
— Скажу ж тобі, брате правду, що я убив жінку.
Ще молоду Настунечку та і не обмили,
Молодого Яцуника шандарі зловили.
Ще молоду Настунечку та й ще не поклали,
Молодого Яцуника шандарі скували.

Про вбивство цісареви Єлизавети

А наш цісар з цісаревов взєли сі радити:
«Яку би нам тим жомнєрам памнєтку зробити!
Слава богу найвищому, що ми тілько жили,
Подаруймо їм мантелі, що вірно служили.
Вже минуло п’ятьдесят літ, як ми панували,
Подаруймо їм мантелі, щоб нас памнєтали.
Наша пані цісарівна з боварского роду
Поїхала сі купати у швайцарску воду.
А наш цісар той у Відні, він сі потурбує,
Бо за панев цісаревов цілий край банує.
Ой банує та й банує, буде банувати,
Цісарева була добра, як рідная мати,
Бо не тая рідна мати, що нас породила,
Цісарева — добра пані, бо край боронила.
Скасувала всі тягари, кайдани і буки,
Бо дивитись не хотіла на людськії муки.
Ой цісарю Франц-Йосифе, що-сь перший по бозі,
Цісарева від ворога вмерла ти в дорозі.
Бодай тота Швейцарія, бодай сі запала,
Була би сі цісарева у Відні купала,
Щоби була сі купала в меду і молоці —
Тоби була не терпіла шпіца в лівім боці.
Ой чи то він сам ізробив, чи був замовлений,
Бо прискочив до цариці, як той пес скажений,
І впустив в ню острий пильник в кінці затроєний.
Ой як взєла цісарева в дамшифу сідати,
А пан майор від дамшифи почав пізнавати.
І узяв він до цісаря сумний лист писати,—
То не міг сі три години цісар від’їжджати.
Ой пішов той лист сумненький по цілій родині,
Що віддала богу душу в четвертій годині.
Ой пішов той лист сумненький по цілій державі,
Що умерла цісарева в такій сумній славі.

Плаче мати коло стола така молоденька

Плаче мати коло стола така молоденька,
А у неї на рученьках дитинка маленька.
Старші дітки на постелі бавляться в соломі
Й двідуються, коли татко прийде з войни домів.
Мати нич на то не каже, вмиваться сльозами:
— Прийде, прийде вже наш татко десь сими дньомами.
Плаче мати та й думає, ой яка їй біда:
Не є в хижі муки, солі, ні окришки хліба.
Плаче вона та й думає, що має робити?
Пішла вона до уряду підпори просити.
Та прийшла вна в сільську хату, звідує берова:
— Ой берове, беровику, де моя підпора?
А берів їй так відповів: — Дай ти мені спокій!
Ти не видиш, що підпора твоя онде в плоті!
Мати гірко заплакала, що мало не вмліла:
— Та бодай ся й ваша долька в тому увиділа.
Прийшла вона додомочку, діти ї чекали:
— Пойте, мамо, бо наш татко письмо нам загнали,
Взяла мати письмо в руки, хотіла читати,
Та ввиділа, що муж їй вмер,— по чорній печати.
Випало їй письмо із рук, вна руки скришила,
— Йой, боже мій милостивий, чого-м ся дожила!
Руки кришить й плакала би, стидаться небога,
Бо діти ї обступили, дрібні, як полова.
Не чекала вна й до рана, а й такуй відразу
Сіла собі на машину й пішла до коргазу.
Прийшла вона до лікарні — там ранених много,
— Люде добрі, то лем не є чоловіка мого?
Не знає вна, куди іти, крутиться по дворі,
Раз лем видить ідуть ід ній чотири дохторів.
Приступився д’ ній єден з них: — Що ви чекаєте?
Ід кому ви сюди прийшли, кого тут маєте?
В жінки було написано на картці маленькій,
Ош де служив її газда, в котрім регіменті.
Дохторик та перечитав, покивав губами:
— Ми вашого чоловіка вчора поховали.
Мати впала перед нього, почала казати:
— Любила би-м увидіти, де ліг спочивати.
Пішла вона до цвинтарю, плетучи ногами,
А там видить много гробів чотирма рядами.
Як то вона увиділа, то й ноги простерла —
Впала на гріб свого мужа, такуй там померла.
Та з лікарні в тото село письмо написали,
Що вже діти сиротами навіки зостали.

В селі Чернихові сталася новина

В селі Чернихові сталася новина:
На війтовім подвіреньку п’ять людей забили.
П’ять на смерть забили, штирнайцять зранили,
А п’ятнайцять ще невинних в неволю всадили.
За що їх побили, з якої причини?
Впоминалися за воду, житє положили.
Пани ся зрадили, води не давали,
Бідних людей постріляли, сироти зістались.
А бідні сироти тепер ходят, плачут,
Що вже своїх татів рідних нігди не зобачут.
Як ті бідні люде свою кров пролляли,
То в їх крові а війтові качки ся купали.
Як їх постріляли, то дзвони дзвонили,
Аж до неба голосоньки сумні доходили.
А війтиха в той час була гонорлива,
Она писок зализала, бо она ся впила.
Она була п’яна та й не пам’ятала,
Она війта разом з курми у курник загнала.
Була гонорлива, плечі вигинала,
Ой що вона велебною війтихою стала.
Плечі вигинала, голову зносила,
Мала таку товаришку, що все з нею пила.
Все се напивала і все се радила,
Доки на їх подвіреньку людей не побили.
Она жандармові крісло виносила,
Она тогди була п’яна, бо цілий день пила.
Тогди товаришка в неї ночувала,
Не йшла тогди додомочку, бо не пам’ятала.
Тепер, добрі люде, скажіт тії жінці,
Най не ходить до війтихи без садочок більше,
Бо хто з нею буде товаришувати,
Той не буде перед богом спасенія мати.
Війта нема вдома, бо на постерунку,
Взяв си жандарма одного, пішов до мельдунку.
На другий день рано, як взяло світати,
Війтиха казала дітям камінці збирати:
— Накидайте, діти, камінців до хати,
То будемо тілько свідків в трибуналі мати.
Люде посходились, взялися зраджати:
—Треба тії побитії гдесь позабирати.
Однії казали: — «До війта до хати!»
А війтиха зараз стала двері засувати.
Прийшло людей більше, були на дорозі:
«Поскладаймо тії трупи єму на порозі».
Війт пішов до староства, щоб замельдувати,
В селі людей постріляли, щоб войска зіслати,
Щоб войска зіслати цілую швадрону
Для жандармів і для війта,— їм на оборону.
Як їхало войско, то тромпетри грали,
А цісарські кониченьки з жалю всі заржали.
Щоби він теперка а не бачив світа,
Як мав бути чернихівській громаді за війта!
Як тії побиті в параді ховали,
То усії присутнії жалісно ридали.
Усіх поховали у одній могилі,
Так, як колись козаченьків та на Україні.