Про Николочку-коваля

В понеділок по п’ятінках надворі погода,
Та ж ся стала у Рахівці неслава та й шкода.
Послухайте, люди добрі, що жиди зробили:
Купив коваль коло них грунт, за то єго вбили.
З коршми єго виганяли, світло загасили,
Здогонили на толоці, граблями го вбили.
Йа молодий бив граблями, а старий сокиров:
— Та не будеш, Николочко, вже ходити нивов.
Та як вни єго убили та й аж ся здригнули,
Взяли єго за волосе, в вільхи затягнули.
Та як вни єго убили, щось сі здогадали,
Та як прийшли додомочку, людей частували.
Дає Іцко горівочки, вни не хотять пити,
Дає він їм по ринському, вни не хотять взіти.
Каже Іцко до тих газдів: «Ночуйте зо мною,
Бо тутка є розбійники, а я сі сам бою».
Каже Григір до Василя: «Ходімо додому!»
Каже Іцко: «Я йду з вами, бо я сі сам бою».
А як прийшли до Василя та ввійшли до хати,
Каже Іцко Василеві: «Де будемо спати?»
Та ліг Іцко з своїм сином вкупі головами
І цілу ніч аж до днини оба розмовляли.
Зачав Іцко на досвітку Василя будити,
Та стала сі Василиха з жидами сварити.
Гей, зачала Василиха жидів наганяти,
А вни тогди зібралися та й пішли із хати.
На другий день пораненьку, лиш зорі світали,
Як з мертвого Николечки вже пси кров лизали.
Сусід його як ізнайшов та дав жінці знати:
— А йди ж ко ти, Гафієчко, мужа поховати.
А йди ж ко ти із церковці процесію взіти,
Вже не буде твій чоловік по світі ходити.
Жінка тогди слабувала тяженько на ногу,
Як учула, заплакала: «Вже маю тривогу?»
Як принесли процесію та стали думати,
Та зачали єго тіло докупи збирати.
Голову му порубали, руки поломили,
Гральми очі виштуркали, щоб сі не дивили.
Сонце на то спозирає тихонько з-за хмари,
Як мертвого Николочку поклали на мари.
Принесли єго до хати, поклали на лаву
Та стягнули з небіщика сорочку керваву.
Та як стали з небіщика сорочку стягати,
То зачали єго жінку водов відливати.
Задзвонили Николочці в дзвони голоснії,
Заплакала Николиха, йдуть сльози дрібнії.
— Ой казав же він, небіщик, що за грунт той умру,
Вже зробили Николочці яловую трунву.
Яловую, каже, трунву, та й ялове вложе,—
Треба красно поховати коваля-небожа.
Яловую, каже, трунву, явлинове гвіздя,
Зачекайте, люди добрі, най сі пани з’їздять.
Люди з села ісказали: «Вна маєток має,
То най свого чоловіка красно поховає».
Йоринчучка відповіла: «За то Іцко знає!
Та най тебе, Іцко й Борух, сам господь скарає!
Та вбив-єс ми чоловіка, та вбив-єс ми діда,
Я не годна заробити на кавалок хліба!»
Ой ковала зозуленька в потоці на мості,
Гей, встань же ти, Николочко, їдуть до тя гості.
Приїхала комісія, втворили ворота,
Винесли го на подвір’є, там стали пороти.
Черево му розпороли, голову лупили,
Та щоби сі покаяли, щоби сі не били.
Та як єго розпороли та й лоб іздоймили,
Сорок куснів із голови окремо зложили.
Та як єго розпороли, стали говорити:
— Сей чоловік молоденький, мав ще довго жити.
З Коломиї до Рахова саджені осики:
Питалися два шандарі: «Де тут розбійники?»
Та як прийшли два шандарі протокол робити,
Взяли війта Іващука печатку прибити.
Ой як прийшли два шандарі в вівторок раненько,
Покували розбійників в ланцухи тяженько.
Та як вни їх покували та й під варту дали,
Та й у Дмитра Микитюка три дні вартували.
Каже шандар до Іцчихи: — Як ми їх озьмемо,
Ой є в мене дві конині, та й їх повеземо.
Як відвезли їх до суду, зараз засудили,
Щоби в сабаш вни по місті сокиру носили,
Щоби в сабаш вони по місті сокиру носили.
Щоби людям все казали, чим вни газду вбили.
Як же ж єго шлюбна жінка за ним банувала,
Небіщика лиш убили, вна кузню продала.
Як же ж єго шлюбна жінка за ним сі журила,
П’ятьсот ринських за грунт єго до року прожила.
Ой купив він, ой купив він з жидом грунт на межі.
Через той грунт нещасливий тепер в гробі лежить.
Через той грунт нещасливий, через тоту грідку
Не мав же він через жида у селі прожитку.
Тепер ми вже, всі народи, домів розходімсі,
За помершу єго душу господу молімсі.
З Шипаровець до Рахівця не близько ходити,
Та не могли сесю пісню так борзо зложити.
Прокіп Заєць з Дмитром братом йї в Чиграх косили,
Та вже оба Николочці цю пісню зложили.
Ой коби ми тогди були, що там говорили,
Ми би були тоту пісню ще краще зложили.

Про Пластуняка

Ой ішла машиночка, навпереді фана,
Та убили на станції Пластуна Івана.
Ой як єго та убили, у мур закачали,
Часівнички познімали, перстенички взяли.
Але вийшли додомочку уже перед днини,
Мамка їх си запитала: — Де-сте були, сини?
— Ой та не журіться, мамко, не журіть, несенько,
Видуть, видуть жандарики в неділю раненько.
Та поклали Іваночка на тесові стільці,
Та здоймили з Іваночка керваві постільці,
Та поклали Іваночка на тесову лаву,
Та здоймили з Іваночка сорочку керваву…

Про Андрія Вугринця

Ой ци сесе та не біда, ци се не унія,
Що ізтів наш Семеночок Вугринця Андрія.
Ой щоби був той Андрійко та єму не давси,
А там єго Семен ізтів, що не сподівавси.
Ой кує ми зозулечка, сіла на ліщину,
Підкликав Семен Андрія: — Ходім в Волощину,
Ходім-ко ми в Волощину межи чужі люде,
Гаразд тобі я винайду, гаразд тобі буде!
Із-за тої полонинки лошічок заквілив,
Той єму си порадував, за тото повірив.
Ой кує ми зозулиця, сіда на кленицу,
Ой они си вібирали з дому у п’єтницу.
Єк они си відбирали в п’єтницу із дому,
Недалеко они зайшли, лиш у Бервінкову.
Ой кувала зозулиця та й сіла на хобзу.
— Повернімо ми, Андрійку, на годину в коршму.
Ой кує ми зозулечка, сідає на вишню:
— Не пиймо тут горівочку, берім собі флішу.
Ой по чому четвертина, по тому й півкварта,
Ой не ходім ми крізь село, селом стала варта.
Ой не ходім ми крізь село, йдім крізь заріночки!
На каменец посідали пити горівочки.
На каменец посідали мід-горівку пити,
Семеночок лиш гадкує, єк Андрійка стіти.
Ой п’є Андрій горівочку, нічо не гадає,
Семеночок назад него сокирков махає.
Ой єк же він утів разок, другий раз махнувси,
Отак бо той Андрій упав, що й раз не кинувси.
Ой у моїм городечку зелененькі квіти,
Ой знав же він, єк істіти, не знав, де подіти.
Ой кує ми зозулечка, сіда на ворину;
Зібрав з него убранічко, забив го під кригу.
Одна річка тече горі, друга тече долів,
Єк він єго там поховав, та й вернувсі домів.
Єк війшов він додомочку, єв тіжко здихати,
Єв си в него рідний отец вже за все питати,
Єв си єго рідний отец та випитувати:
— Де ти подів Андрійчика, що го не видати?
— Ой він пішов у п’єтницу раненько від мене,
Загулили в Волощину єго два вірмене.
Ой куєт ми зозулиця високо при горбі:
— А відки то убранічко з Андрія на тобі?
— Я Андрія товариш є, дуже єго любив,
Я в Андрія-товариша лудинє відкупив.
Ой у мене в городечку дві березі білі,
Більше му си не минуло, лишень дві неділі.
Більше му си не привезло, се друга неділя,
Ой єк ізтів Семеночок Вугринця Андрія.
Вбрав Семенко убранічко, пришов погуляти,
А нашлисі годні газди, єли пізнавати.
Відтак другі легкі хлопці дали в село знати:
— Вийдіт-ко ви всі ватажки, хлопця ізв’їзати.
Ой єк вийшов той ватажко та став си питати:
— Де ти подів Андрієчка, що го не видати?
— Ой він пішов у п’єтницу раненько від мене,
В Волощину загулили єкіс два вірмене.
Ой кує ми зозулечка високо на горбі:
— А звідки то убранічко з Андрія на тобі?
— Я Андрія товариш є, дуже щіре любив,
Я в Андрія-товариша лудинє відкупив.
— Нас багато тут не прийшло, лишень штири люде,
За Андрія правду скажи, нічо ти не буде.
Єк не будеш за Андрія всу правду казати,
Буде тобі із-за нігтий крівця вісикати.
— Ой волію ватажкови правдочку сказати,
Єк мні має із-за нігтий крівця вісикати.
Ватажкови правду скажу, хоть най зараз гину,
А я істів Андрієчка та й забив під кригу.
Ой Андрійка молодого всі пішли шукати,
А Семенка молодого зараз будут брати.
Й у мене в городечку бобочок не жітий,
Найшли, найшли Андрійчика — під кригов істітий.
Берут, берут Андрійчика, на се не вважают,
Що Андрія крівця тече, та й не впроваджают.
Ой у мене в городечку два зелені бучки,
Ой вони єго принесли до Унуфреджучки.
Єк они єго принесли, поклали на браму,
Семеночка застав’яют: «Цілуй, Семе, в рану.
Єка в тобі, Семеночку, натуречка дивна,
Що ізтів ти Андрійчика, свого побратима.
Андрієчка мут ховати з ясними свічами,
Семеночка мут губити темними ночами.
Ой Андрійка поховали все попи та й дічки,
Семеночка мут губити страшні шибенички.
Єк они єго губили, людей ізгонили,
Аби люде на вказію таку си дивили.
Та най ідут старі люде та й маленькі діти,
Щоби єму бо й смерточку видіщу видіти.
Ой Андрійка молодого все мут споминати,
Семенкови молодому співанки складати.
Ой кувала зозулиця, кувала на стежці,
Семеночка повісили у Білоберезці.
Ой ви, люде молоденькі, кайтеси по мині,
Не ставайте у сім селі ні в жадній провині.
Хто з вас хоче щонайкраще лудинє носити,
Той най піде до багачє на рік си наймити.
— Я до газди та не пішов, на рік не наймивси,
Цілу днину за Андрійком з сокиров гонивси.
А хто цесу співаночку отак файно зложив,
Ой Анничка з Палагночков,— Андрій до них ходив.
Ой кувала ми зозулька в поду за горшками,
Невеличка співаночка все з придебашками.

Про Радека

Ой в Рашковім, славнім селі, стала сі неслава:
Убив Радек свою жінку, не боявся права.
Ой він ї бив, ой він ї бив, вона каже: — Тату!
А вони її віднесли під Аннину хату.
Ой він ї бив, ой він ї бив, вона ся просила:
— Не бий мене, Стефанику, мало-м з тобов жила.
Не бий мене, Стефанику, я ще молоденька.
Лишається у колисці дитина маленька.
А як вони її вбили, випросили прощу,
Пішов Радек ой до двора, Марія у трощу.
Ой звіявся буйний вітер, аж дубом колише
З’їхалася комісія, протокола пише.
З’їхалася комісія та ще й з Городенки,
А Марія зазирає аж поза оденки.
Радек прийшов додомочку та й ніби дуріє,
Викидає з тола шмаття — каже, що злодії.
У Рощучки нові хати, а вікна низенькі,
Лишаються Маріїні хустки шовковенькі.
У Рощучки нові хати, підведені синьков,
Убив Радек свою жінку з маленьков дитинков.
У Рощучки нові хати, а вікна великі,
Лишаються Маріїні нові черевики.

Їхав писар дорогою та хтів кочувати

Їхав писар дорогою та хтів кочувати:
— Ой їдемо до Борщева, будем попасати.
Приїхали до Борщева, ще місяць не сходит,
Жидівочка-коршмарочка попід сіни ходит.
Ходит вона, ходит, жидів намовляє:
— Ой забиймо писарину, писар гроші має.
Ой посікли, порубали на дрібний кусочок,
Ой вложили писарину в желізний возочок.
Ой вложили писарину в желізний возочок,
Ой завезли писарину а в темний лісочок.
Ой йшов вівчар молоденький з білими вівцями
Та надибав писарину та меже корчами.
Ой вівчаре, вівчароньку, дай до батька знати,
Нехай їде отец, мати писаря ховати.
Задзвонили у всі дзвони, а всі голоснії,
Ой заплакав отец, мати та й братя ріднії.
Задзвонили у всі дзвони, а всі голосненькі,
Ой заплакав отец, мати та сестри рідненькі.
А на нашім писарині сорочка-мережка,
Куди везли писарину — кервавая стежка.
Ой на нашім писарині жовті чобіточки,
Куди везли писарину — керваві слідочки.

Послухайте, добрі люде, що буду співати

Послухайте, добрі люде, що буду співати,
Мо, будете, добрі люде, із сего плакати.
Ци так, ци так? Не один-сте сю войну просили,
Тепер плачте і молітся, аби ся лишили.
Чотирнадцятого году так дуже тяженько
Проллялося слезок дрібних та й дуже множенько.
«Прощай, отче, прощай, мамко, вся моя родина,
Бо вже мене меже вами послідня година.
А ви, діти дрібненькії, ідіть сперед мене,
Бо я должен одходити, смерть єсть перед мене».
І одійшов жовняр бідний, ще раз оглянувся
І на діти, і на жінку, і там, где родився.
Та пришов він на машину, там і здогадався:
«Діти мої дрібненькіє, на кого лишався?»
А на кого, а на кого-лиш на пана бога,
Коби мені лише била щаслива дорога.
Одні їдем до Мішковців, другі до Унгвару,
Треті їдем до Сербії, за біленьку Саву.
Та прийшли ми до Сербії та в колони стали,
Всі сараки-лезервішти жони полишали.
Відти прийшли і до Львова, там в Львові зостали,
А вояки росіянські весь Львів обостали.
Боже, боже милостивий, шваром войска ідет,
Кровна річка там у Львові із воїнов течет.
Відти прийшли до Премишля, у фестунки стали,
А москалі Перемишля навколо обстали.
Як зачали фестункові канони спущати,
Та ялися росіяне узад одступати.
Єще так ся, цимборику, мамці моєй снило:
Білі ручки, білі ножки в Перемошлю вбило.
Аж убито, аж убито, затянуто в жито,
Єго личко біленькоє плащем єст закрито.
Надлетіла зозуленька та й заголосила:
«Уставайте, жовнірику, бо вже біла днина».
«Ой та так би, зозуленько, наш пан цісар устав,
Як на моєй головочці ворон не закранкал!
Ой та он-бо не кранкає, а очка довбає,
Не одного жовнярика мати вже плакає».
Обійшов я гори, ліси і москальські мости,
Та прийшов я до родини в п’ять годов у гості.
Родина ся зажурила, що з мною ділати —
Ані хліба, ні худоби — ні з чим газдовати,—
Ані хліба, ні худоби, ні з чим газдовати,—
Хіба зшию торбу д’плечам, пойду вандровати.

Про Торське

Село Торське яке славне, неслава ся стала,
Та й вбив Яцько свою жінку та й на Николая,
Та й бив її, мочив її та й близько потока,
Та й бив її, мочив її, де вода глибока.
А сусіда Нетриб’ючка на порозі стала,
Та як він ї вже добивав, вона ся сховала.
Промовила Настунечка та й послідним духом:
— Ой сусідо Нетриб’ючко, накрий мя кожухом.
— Не треба тя, Настунечко, кожухом вкривати,
Най берут тя на верети та й несуть до хати.
Прибіг Яцко та й до брата, брат його питає:
— Чого в тебе, брате Яцку, кровця на кожушку?
— Скажу я ті, брате, правду — я зарізав гуску.
— Чого ж в тебе, брате Яцку, кровця на рукавці?
— Скажу тобі, брате, правду — зарізав баранці.
— Чого ж тобі, брате Яцку, кровця на поділку?
— Скажу ж тобі, брате правду, що я убив жінку.
Ще молоду Настунечку та і не обмили,
Молодого Яцуника шандарі зловили.
Ще молоду Настунечку та й ще не поклали,
Молодого Яцуника шандарі скували.