Про Марію Бондарюк

Ци ви чули, люде добрі, таку новиночку,
Як віріджав син Іллюків Боднареву дочку?
Ой як-істе він стинав, та й она се просила:
— Не стинай мя, Олексику, я ще не нажила.
Ворожила ворожечка, менша Охелючка,
Що загибла в Погорілці Марійка Іллючка.
Ой ходили вівчарики з тими овечками,
Находили та й Маричку під колодочками.
Дали вівчарики Боднарисі в село знати,
Аби ішла в Погорілец дочку пізнавати.
Ой устала та раненько, оце прочутила,
Вийшла ось там в Погорілец та й заголосила:
— Ой кому ти, та й синочку, була завинила,
Що ти тоту полонинку кровцю сповенила?
Та і дали вівчарики Боднарисі знати:
— Іди-но ти, Боднарихо, доньку поховати!
Осідлала Бондариха коня вороного
Та вивезла в Погорілец попа молодого…
Ой як і став тот дяк псалтиру читати,
Стала, стала Боднарючка та й приповідати.
Ой возьми ти, Боднарючко, жовтого пісочку,
Посій єго Марієчці та й коло гробочку.
Ой коли тот та пісочок на гробику зійде,
Тогди до тя Марієчка та й у гості прийде.
А у тої Боднарючки зелена отава,
Ой сталася в Боднарючки велика неслава.

Їде писар дорогою, коня попасає

Їде писар дорогою, коня попасає
Та до коршми рибенської на ніч повертає.
Коршмарі посеред ночі взялися змов’яти,
Як би в того писарика тоту суму взяти:
«Та запряжім штири коні у тихий візочок,
Та вивезім писарика у темний лужочок».
Та запрягли штири коні у тихий візочок,
Та вивезли писарика у темний лужочок.
Та вивезли, та вивезли, головку му стіли
Та й біленьков китаєчков личко му накрили.
Ішла туди дівчинонька, не погидувала,
Підоймила китаєчку та й поцілувала.
Ішли туди вівчарики з білими вівцями,
Вздріли, вздріли писарика з білими пальцями:
«Вставай, вставай, писарику, ще ти молоденький,
Ходить, блудить по царині твій кінь вороненький».
«Та най же єго походить, та най го поблудить,
Та ще такий часок буде, що він мене збудить».
Ой на горі жито, жито високо істіто,
З великої родиночки писарика вбито.
Ой убито та й убито, та й прихоронено,
Уже три дні й три неділі йому не дзвонено.
«Коли ж би ти подзвонити, мій милий синочку?»
«За дві, за три неділеньці, рідна матіночко».

Пропали два рідні браття, як камінь у воду

Пропали два рідні браття, як камінь у воду,
І вни були чесні люди, гуцульського роду!
У п’ятдесят другім році Бойко Йван втопився,
Степанів вік на вулиці від ножа скінчився.
У п’ятдесят восьмім році Бендик го зарізав
За те, що будьто би та Степан десь по подах лізав.
У людей сіно колгоспне ходив там шукати,
За такі діла злочинець думав оправдатись.
Всякі пригоди стаються на цім білім світі, —
Пам’ятайте, люди добрі, і старі, і діти,
Що є ще і в нашім краю підлі душегуби,
Що в любий час чоловіка під кліп ока згублять.
Хоч у віршах не пишеся ніякої дати,
Лиш п’ятдесят восьмий рік повинен згадати.
В квітні місяці в неділю нещастя ся стало —
Бойко Степаново серце битись перестало.
На вулиці та й зарізав його душегубець,
Засадив ніж в саме серце, як вилку в голубець.
Зробив у Бойковім серці аж чотирі рани,
Після того зайшов в ларьок, запитав сто грамів.
— Дайте, — каже, — сто грам водки, хай ще собі вип’ю,
Як ні, то я і вас з ларьком на порох ізітру.
Я зробив уже одному — ніколи не встане,
Дальше мені вже байдуже, що зі мною стане.
Так говорив той убієць, скоро люди взнали,
Що зарізав він людину, й від страху мовчали.
Другий день арештували того душегуба,
Допитали і писали до самого суда.
А двадцять восьмого мая начали судити,
Відкритий суд був, щоби нарід міг ся висловити.
Злочинцеві допустили й свого адвоката,
Щоб адвокат та й захищав заклятого ката.
Не поміг йому захисник, вирок написали,
Народний суд відсудив го до вищої кари.
Та, нарешті, він заплакав, почав ся просити,
Щоби йому строгий вирок трохи пом’якшити…

Про Грициху

Чи ви чули, люди добрі, таку новиночку,
Як віддавав Роман Кривко свою дитиночку?
Як віддавав Роман Кривко послідню дитину,
Та й спросив він на весіллє всю свою родину.
Всі сі роди посходили, свояка не було,
Сумно, сумно Романові за свояком було.
Та свояка хоч не було, була йго газдині,
Що замерзла в Романівці в лузі при долині.
Вітер віє, шелевіє, в віконечко видно:
«Треба йти ми додомочку, та й то чогось гидно».
Вітер віє, шелевіє, сніжочок порхає,
А Грициха йде з весілля та й собі співає,
А Грициха йде з весілля та й собі співає,
А смерть стоїть на дорозі, вже на ню чекає.
Коли з смертев здибаєсі: «Добрий вечер, смерте!»
Та й не знає, що вже має в Романівці вмерти.
Коли з смертев здибаласі, з дороги зблудила.
Сніжок сліди замітає, куди походила.
Та й ходила, та й блудила аж до опівночі,
Впала з скали стрімголовов в Корнівській обочі.
Та й не того вона впала, щоби ся напила,
Але того вона впала, — з дороги зблудила.
Впала вона стрімголовов у сніг аж до пахи,
Ніхто її не міг найти, аж лісові птахи.
Най би тоті птахи, птахи, що горов літають,
А то тоті руді миші — очі виїдають.
«Та й запрягай, синку, коні та й бери ячменю,
Та й поїдеш до Корнева привезти сву неню».
А приїхав малий хлопець, не каже нікому,
Йому кажуть: «Неня пішла в п’ятницю додому».
Та й вернувся малий хлопець, коні випрягає,
Сльозами сі умиває: неньки вже немає.
Шукали та за Грицихов чотири неділі,
Якби були лиси найшли, були б її з’їли.
«Бери, синку, у опалку для коней оброку
Та й поїдем ми за неньков в долину глибоку».
Послухайте, люди добрі, такої помівки,
Коли ліпше на весілля — чи в зимі, чи в літі?
У зимі добре весілля, бо студенець стине,
Лиш як нема на стороні жадної родини.
В Романівці при долині калина зацвіла,
Тепер нам сі за Грициху співанка скінчила.

Про Івана Вашилішного

Кує мені зозуличка коло Шкорушного,
А я хочу заспівати за Вашилішного.
А що ж тая Вашилиха ’дного сина мала,
Вна за него си боєла, в бутин не пускала:
— Ци ти не маш, Іваночку, з чого вдома жити?
Є тринадцять моргів грунту, є на чім робити.
А що єму мамка каже, а він не слухає,
Дев’ятнадцять років має, про смерть не гадає.
Дев’ятнадцять років має, про смерть не гадає,
Пшов на Жєб’є, грошів набрав та й людєм роздає.
Послідній раз гроші роздав, та й ще усміхнувси,
Його душка віщювала, що він не вернувси.
Його душка віщювала, та не знало тіло,
Що Івана молодого у бутин кортіло.
А єк вийшов Іваночок до вищеї хати,
Послідній раз заговорив до рідної мати.
А як вийшов Іваночок до вищей криниці,
Послідній раз заговорив до сестри Анниці.
А вни пішли по Юрію дерево гонити,
У середу від полудня зачєли робити,
У середу від полудня зачєли робити,
Лишився Йван на рогаші цигарок курити.
А лишився Іван очок цигарок курити,
Та не діждав Іваночок цигарок скурити, —
А ізгори бутинарі дерево гонили
Та завідцу молодого деревом убили.
А варташі із долини габов закрічили,
Тогди усі бутинарі робити лишили.
Тогди усі бутинарі робити лишили,
А єк зійшли они згори, ручки ізломили.
Вони руки ізломили, єк Іванчик гинув:
— Даймо знати на Зелений аж до магазину.
Даймо знати на Зелений, Лиликів Юрію,
А пішлімо теліграму по ту комісію.
А у Річці на Зелений теліграфували,
А у Жєб’є по дохторів телеграм післали.
Іде Гриндусь на Зелений, іде та й думає,
А єк він тій Василисі розказати має?
А єк має розказати, щоб не засмутити:
Іван бутин вже догонит, хоче бай робити.
А єк вийшли дохторики, вони посідали,
Іванове біле тіло покавалкували.
Але тіло кавалкують, голу розпилили,
А єк пішли до кирниці, та й то файно ’бмили,
А єк пішли до кирниці, голу ’бполокали, —
Товариші Іванови файно Йвана вбрали.
Товариші Іванови файно єго вбрали,
А єк сіли конец зголов, щиро заплакали:
А єк прийшла єго мати та й заголосила:
— Я збулася в Погорільци вже другого сина!

Що за слава в світі стала, у божому світі

Що за слава в світі стала, у божому світі:
Любив Пилип Яриноньку, Ярина Пилипа.
Заказали отець-ненька Яриноньки брати,
Бо Ярина єсть убога, а Пилип — багатий.
— Візьми собі, мій синоньку, із кіньми, з волами,
Но не бери Яриноньки, що світить плечами.
Візьми собі, мій синоньку, та по своїй рівні,
Но не бери, мій синоньку, та тії Ярини!
Коло млина-крем’янина та бистрі лотоки,
Ой там стояв Пилипонько й Ярина молоді.
Серце к серцю приложили, а ручки зчепили,
У лотоках, в бистрій воді обоє втопились.
Ой ви, отці, ой ви, неньки, на те не вважайте,
Яку господь пару дає, то й не розлучайте!

Про Івана Карабку

А ковала зозуличка на бобі, на бобі,
Робив Йванчик відраненька в себе на городі.
Та вдарили дрібні дощі, йа вдарили тучі,
Та Іванчик ще й смієвси із города йдучи.
Та кувала зозуличка йа там серед хати,
Та Іванчик завернувси дрівець нарубати.
А він рубав тоті дрівця, то було в суботу,
Там залишив своє життє й навіки роботу.
Та як господь каже й бог та із неба грєнув,
Та він упав личком в землю, сокирочку кинув.
Та він кинув сокирочку, за нев не дививси,
Та в мінуті кінчив життє, ні з ким не прощєвси.
Одокія із синами як заголосили,
Уже відти неживого Іванчика взєли.
Кувала зозуличка отам на Підгір’ю,
Викопали єму яму на їго подвір’ю.
Викопали єму яму, поклали у глину,
Може, Йванчик ще ожиє хоть за ’дну годину.
Минула годиночка та й друга минає,
А Іванчик не вживає, руков не киває.
Йа лиш вийшли шандарики, зачєли казати:
— Беріть, беріть Іванчика, не йме оживати.
А як они єго взяли, файно перебрали,
Та й у хату малювану, у трунву поклали.
У хатку малювану, в трунву положили,
Іванові молодому похорон зробили.
Ой у полі два явори, оба жолобаті,
Лишилиси два синочки, оба нежонаті.
А у моїм городочку зродив мараморець,
А чого ти, рідний татку, з нами не говориш?
А рад би я, синки любі, з вами говорити,
Тєжкий камінь, сира земля — годі підоймити.
Тєжкий камінь, сира глина та ще й верхня дошка,
Кінчиласи, синки любі, наша порадочка.
А кувала зозуличка отам, де ялиця,
Та вже синки сиротами та й мати вдовиця.
А кувала зозулиця на кедровім мості,
Вже не прийде Йван Карабка ні до кого в гості.
Ковала зозуличка в конець ропочила,
За Йванчика та й Карабку пісня си скінчила.