Про Івана Вашилішного

Кує мені зозуличка коло Шкорушного,
А я хочу заспівати за Вашилішного.
А що ж тая Вашилиха ’дного сина мала,
Вна за него си боєла, в бутин не пускала:
— Ци ти не маш, Іваночку, з чого вдома жити?
Є тринадцять моргів грунту, є на чім робити.
А що єму мамка каже, а він не слухає,
Дев’ятнадцять років має, про смерть не гадає.
Дев’ятнадцять років має, про смерть не гадає,
Пшов на Жєб’є, грошів набрав та й людєм роздає.
Послідній раз гроші роздав, та й ще усміхнувси,
Його душка віщювала, що він не вернувси.
Його душка віщювала, та не знало тіло,
Що Івана молодого у бутин кортіло.
А єк вийшов Іваночок до вищеї хати,
Послідній раз заговорив до рідної мати.
А як вийшов Іваночок до вищей криниці,
Послідній раз заговорив до сестри Анниці.
А вни пішли по Юрію дерево гонити,
У середу від полудня зачєли робити,
У середу від полудня зачєли робити,
Лишився Йван на рогаші цигарок курити.
А лишився Іван очок цигарок курити,
Та не діждав Іваночок цигарок скурити, —
А ізгори бутинарі дерево гонили
Та завідцу молодого деревом убили.
А варташі із долини габов закрічили,
Тогди усі бутинарі робити лишили.
Тогди усі бутинарі робити лишили,
А єк зійшли они згори, ручки ізломили.
Вони руки ізломили, єк Іванчик гинув:
— Даймо знати на Зелений аж до магазину.
Даймо знати на Зелений, Лиликів Юрію,
А пішлімо теліграму по ту комісію.
А у Річці на Зелений теліграфували,
А у Жєб’є по дохторів телеграм післали.
Іде Гриндусь на Зелений, іде та й думає,
А єк він тій Василисі розказати має?
А єк має розказати, щоб не засмутити:
Іван бутин вже догонит, хоче бай робити.
А єк вийшли дохторики, вони посідали,
Іванове біле тіло покавалкували.
Але тіло кавалкують, голу розпилили,
А єк пішли до кирниці, та й то файно ’бмили,
А єк пішли до кирниці, голу ’бполокали, —
Товариші Іванови файно Йвана вбрали.
Товариші Іванови файно єго вбрали,
А єк сіли конец зголов, щиро заплакали:
А єк прийшла єго мати та й заголосила:
— Я збулася в Погорільци вже другого сина!

Що за слава в світі стала, у божому світі

Що за слава в світі стала, у божому світі:
Любив Пилип Яриноньку, Ярина Пилипа.
Заказали отець-ненька Яриноньки брати,
Бо Ярина єсть убога, а Пилип — багатий.
— Візьми собі, мій синоньку, із кіньми, з волами,
Но не бери Яриноньки, що світить плечами.
Візьми собі, мій синоньку, та по своїй рівні,
Но не бери, мій синоньку, та тії Ярини!
Коло млина-крем’янина та бистрі лотоки,
Ой там стояв Пилипонько й Ярина молоді.
Серце к серцю приложили, а ручки зчепили,
У лотоках, в бистрій воді обоє втопились.
Ой ви, отці, ой ви, неньки, на те не вважайте,
Яку господь пару дає, то й не розлучайте!

Про Івана Карабку

А ковала зозуличка на бобі, на бобі,
Робив Йванчик відраненька в себе на городі.
Та вдарили дрібні дощі, йа вдарили тучі,
Та Іванчик ще й смієвси із города йдучи.
Та кувала зозуличка йа там серед хати,
Та Іванчик завернувси дрівець нарубати.
А він рубав тоті дрівця, то було в суботу,
Там залишив своє життє й навіки роботу.
Та як господь каже й бог та із неба грєнув,
Та він упав личком в землю, сокирочку кинув.
Та він кинув сокирочку, за нев не дививси,
Та в мінуті кінчив життє, ні з ким не прощєвси.
Одокія із синами як заголосили,
Уже відти неживого Іванчика взєли.
Кувала зозуличка отам на Підгір’ю,
Викопали єму яму на їго подвір’ю.
Викопали єму яму, поклали у глину,
Може, Йванчик ще ожиє хоть за ’дну годину.
Минула годиночка та й друга минає,
А Іванчик не вживає, руков не киває.
Йа лиш вийшли шандарики, зачєли казати:
— Беріть, беріть Іванчика, не йме оживати.
А як они єго взяли, файно перебрали,
Та й у хату малювану, у трунву поклали.
У хатку малювану, в трунву положили,
Іванові молодому похорон зробили.
Ой у полі два явори, оба жолобаті,
Лишилиси два синочки, оба нежонаті.
А у моїм городочку зродив мараморець,
А чого ти, рідний татку, з нами не говориш?
А рад би я, синки любі, з вами говорити,
Тєжкий камінь, сира земля — годі підоймити.
Тєжкий камінь, сира глина та ще й верхня дошка,
Кінчиласи, синки любі, наша порадочка.
А кувала зозуличка отам, де ялиця,
Та вже синки сиротами та й мати вдовиця.
А кувала зозулиця на кедровім мості,
Вже не прийде Йван Карабка ні до кого в гості.
Ковала зозуличка в конець ропочила,
За Йванчика та й Карабку пісня си скінчила.

У Києві на Подолі сталася новина

У Києві на Подолі сталася новина,
Зчарувала багатушка вдовиного сина.
Ой як вона чарувала, просила до хати:
— Прийди, прийди, козаченьку, щось маю сказати.
Як увійшов він до хати, вона просить сісти,
Дала йому на тарілці два яблука з’їсти;
Два яблучка з’їсти ще й стаканчик рому:
— Випий, випий, козаченьку, й не кажи нікому.
Як прийшов він додому, на стіл похилився,
Питається його мати: «Чого зажурився?»
— Ой вже, моя мамо рідна, чарів доходився.
Поший мені, моя мамо, хоч на смерть сорочку,
Та не проклинай, мамо рідна, багатирську дочку.
— Буду бити ще й лаяти, буду проклинати,
Нехай знає багатушка, як чарів давати.
У неділю рано-вранці усі дзвони дзвонять,
Це ж по тому козакові, що з чарів хоронять.
Іде мати ззаду плаче, плаче ще й ридає,
Попереду багатирка рученьки ламає.
Не зламала білих ручок, а зламала пальця,
Ввесь світ зійшла, та не знайшла такого хлопця.

Про Пилипка

Послухайте, люди добрі, що маю казати,
А я хочу про Пилипка співанку співати.
Єкий Пилипко був файний, жив на божій волі,
А такий був веселенький, єк зозулька в полі.
Ой ковала зозулиця, потєтко забуло,
Єк Пилипко був веселий, над него не було.
Єк Пилипко був веселий, а він й веселивси,
А єк упав із машини, та дуже й побивси.
Ой ковала зозулиця із Берегомета,
Та Пилипка на Джогулі добила смерека.
Єк Пилипка на Джогулі смерека добила,
Та й три рази через него си перекотила.
Ой ковала зозулиця попід тоти річки;
Ой Пилипко молоденький спочивав без свічки.
А Пилипко єк спочивав, запросив водиці,
Та не було кому взєти його до болниці.
Єкби були Пилипчика до болниці взяли,
Може б були дохторики його врєтували.
Ой ковала зозулиця та попід горою;
Текла кривця із головки в Пилипка річкою.
Ой ковала зозулиця, ковала, ковала;
Пилипчика молодого до болниці взяли,
Та й розбите його тіло однако рубали.
Ой ковала зозулиця та й по всему світу;
Лежав Пилип у темниці, не було посвіту.
Ой ковала зозулиця, ковала, ковала,
Тогди борше в Довгополе телеграму дали.
Тогди борше в Довгополе телеграму дали,
Аби прийшли єго братя та й його забрали.
А єк прийшли тії братя й коло него стали,
Покойного Пилипчика в кривці не пізнали.
Єк винесли Пилипчика, на лавку поклали,
То рідненьку його мамку водов відсипали.
Сіла мамка коло него, коло його лужка,
Дивиться му на головку — кривава подушка.
Ой ковала зозулиця, ковала, ковала,
У четверок до полудня навік з хати взяли
Та й три рази перед хати фотографували,
В Довгополе коло церкви близько поховали.
Ой єк стала Миланочка іциро голосити:
— Устань, устань, Пилипчику, будем говорити.
— Ой рад би я, Миланочко, з тобов говорити,
Кривця губки затулила, годі розтулити.
Питаються діти в мами: — Де наш тато дівся? —
А татови в Довгополе гріб зазеленівся.
Усі діти веселії, весело співають,
А Іванко смутнісенький, бо тата немає.
Вни гадають, що їх тато десь п’є та гуляє,
А їх тато у гробочку хрест в руках тримає.
Ой ковала зозулиця, ковала, кричєла,
Співаночка про Пилипка уже си скінчєла.
Ой ковала зозулиця, ковала, ковала,
Єкби це не була правда,— я би не співала.

Про каліцтво легіня

Закувала зозулиця рано у суботу,
Збираються легіники в Віній на роботу.
Закувала зозулиця там, де біла глина.
— Ци готовий, мамко, куфер, бо свище машина?
Свищуть, мамко, машиністи, порожні вагони,
Будьте, мамко, здоровенькі, бо я вже не дома!
Ой півлітер палиночки, півлітер, півлітер,
Як я сяду у машину, лиш завіє вітер.
Як два тижні ми робили, добре ся робило,
А третього у середу легіня побило.
Ізійшлися старші пани, зачали казати:
— А що будеш, легінику, без ручки ділати?
Взяли хлопця молодого, на вагон поклали
Та загнали до Ількова та за дохторами;
Та як прийшли дохторики, начали звідати:
— Ци даєш ти, легінику, ручечку рубати?
— Рубайте ви, дохторики, рубайте, рубайте,
Лише я вас дуже прошу: хоть мало лишайте.
Коли стали дохторики, чимось покурили,
Отрубали білу руку, що ніч не лишили.
Стоїть вата коло нього, пов’язка на клинку,
Прийшла мати, заплакала: «Що ти робиш, синку?»
Ой прийшла му стара мати, горко заплакала:
— Де є твоя біла ручка, що я ї кохала?
— Не звідай ня, моя мамко, де ся ручка діла,
Відрубали дохторики, бо дуже боліла,
Ой не плач ти, моя мамко, не плач, не журися,
Маєш дома єще двоє, тими послужися;
Та не плач ти, моя мамко, що будеш плакати,
Бо я хлопець молоденький, мушу йти жебрати.
Мамка сидить та говорить, а легінь ся журить,
Дуже плаче і говорить, що ня ручка болить.
— Та най болить, та най болить, най не перестане,
Та най твоя біла ручка ворога закляне!

Про замерзлих подорожніх

Чи чули ви, люди добрі, що ся у нас стало:
Троє людей в заметелі під снігом пропало.
Ішли з міста муж і жена і дочка їх рідна
І не знали, що та днина уже їх послідна.
Балувались меж снігами, ноги їм пов’яли.
«Посідаєм відпочити», — так собі гадали.
А тим часом заверуха снігом їх прикрила,
І всі троє лютая смерть там їх поглотила.
І були би там у снігу до весни лежали,
Люди вздріли, що над ними ворони кракали.
Видобули люди з снігу вже закостенілих,
Вже без очей, від морозу, як полотно білих.
Лишилося двоє дітей — малі сиротята,
Поховали на цвинтарі сестру, маму, тата.
Тоті люди — не пияки, но їх блуд чепився,
Та через то в заметелі живот їх скінчився.