Дід ще малим був, а батька ще й на світі не було…

Дід ще малим був, а батька ще й на світі не булоДавно, дуже давно це було. Ще як я був парубком, дід ще малим був, а батька ще й на світі не було, так ми з дідом хазяйнували. Було в нас дві пари волів — одна чужа, а друга не наша; одного рогатого скоту було чотири дійних індички і всякої іншої худоби було чимало; ниву свою мали, таки гарна була нива.
От почали ми хазяйнувати. Навесні, як уже поблагословилось на весну, якраз (як тепер пам’ятаю) на Спаса або на маленького Юрія, поїхали ми з дідом орати свою ниву, а наша нива та була далеко від хати, так що й палицею не докинеш.
Набрали ото харчів на кілька день, бо, звісно, дорога неблизька, а баба (нехай здорова буде на тім світі та легенько їй тикнеться) насушила нам борщу по-чумацьки, і поїхали, а за нами й Гривко побіг (то, бачите, у нас був собака куций — оженився ще за молодих літ та пішов у прийми, та там і хвоста збувся). Так ото, кажу, Гривко побіг собі, звичайно, попереду, бо він уже знав, куди ми ідемо; побіг до своєї ниви, впізнав її (який би то з нього був і хазяїн, коли б не впізнав своєї ниви), взяв і ліг на ній. Ми собі їдемо, дивимось — не видно ще ниви, і поїхали далі. Гривко, побачивши теє, піднявся і собі за нами йде. їдемо ми з дідом, дивимось по чужих нивах, де ж це наша нива.
— А що, — питаю, — чи не проминули ми, бува, своєї ниви?
— Може й проминули, — каже дід, — треба б повернутись назад.
Повернули назад, а Гривко й собі та й побіг знову попереду; добіг до своєї ниви і знову ліг на ній. їдемо ми, їдемо — нема нашої ниви, немов її хто вкрав, а Гривко лежить собі і ні гадки. Дивимось ото ми з дідом, роздивляємось по чужих нивах — тут десь повинна бути і наша, так нема ж. Коли ж я підходжу, такечки ненароком, до Гривка, дивлюсь, — а він, пакосна худоба, ліг поздовж ниви та й лежить, передніми ногами аж до самісінького шляху, а хвіст аж на другий обніжок поклав і чисто всю ниву закрив собою.
— Ось де, — кажу, — і нива наша, а ми її шукаємо.
Дід такий радий, що вона знайшлась, та давай з радощів танцювать. Та такечки танцював мало не до вечора, так що як він угомонився, то вже пора було й додому повертатися, бо хоч ми, правда, й рано виїхали, але ж поки ниву знайшли та поки дід перетанцював, що треба було, то й вечір настав. Так ото ми з дідом поміркували і поїхали додому, радіючи, що нива знайшлась. Приїздимо, а дід (сказано мале, слизькоязике) і почав дітям розказувати, яка з нашою нивою оказія трапилась.
На другий день вранці поїхали ми знову орати свою ниву. Приїздимо, дивимось — лишенько, нема нашої ниви, хтось і справді вкрав, тільки наголоватки понад шляхом зоставив.
Як заголосить же дід (він малим дуже плаксивий був), як зарида, аж волосся в’яне, так жалібно голосить та примовляє:
— Ниво моя, білокопитенька (вона в нас таки була білокопита), світе мій балухатенький, доле моя плескатенька… Що ж ми тепер будемо робити? На чім же ми тепер будемо хліб сіяти?
— А що ж будемо робити? — розважаю я його. — У нас піч здорова, припічок широкий, адже дарма гуляють, то там і посіємо: худоби у нас є чимало: дві кози та двоє цуценят, все худоба легка, печі не розвале, от ми ними й заоремо та посіємо хоч гречку, вона любить тепло.
Угомонився дід і нічого, тільки, хлипаючи, після плачу клепки з голови повихлипував.
Приїхали додому. Заходився я, змайстрував станок для четверика; для кіз ярма, бо то ж рогата скотина, а для цуценят хомути, бо то вже худоба грудниста. Запріг цуценят у колішню, а кіз в перед; причепив поперед кіз сіна, а козам до хвостів хліба. Рушив. Кози пнуться за сіном, а цуценята за хлібом, та так ото і тягнуть, і батога не треба. Заорав ними піч, припічок і округи припічка — боже ги мій, скільки ріллі! Радість така, що аж ніде було дітися. Коли я кинувся сіяти, аж у нас і гречки немає, баба по празниках замість насіння полузгала; треба було їхати на базар купувати.
Не довго думавши, сів дід охляп на свого верхового їжака (дід дуже був скупий і жалів одежі, бувало сіда охляп на їжака, то штани скида, залишає дома, щоб потом не пройшли), а я запріг Лису в голоблі від старої повозки (у нас була кобила сім день довга і три дні лиса і колись, ще не за моєї пам яті, була повозка, так повозки вже давно нестало, а голоблі остались, то я й їздив на них). Так ото, кажу, запріг Лису в голоблі і поїхав з дідом на базар. Дід всю дорогу знай гарцює на своєму їжакові, звісно молоде, а я собі повагом трюхикаю. Приїздимо. Ходимо ото ми по базару, питаємо по крамницях гречки, коли дивимось — якийсь чоловік носить у мішку нашу ниву, продає. Ми впізнали, та до нього й відібрали.
Купили ми гречки, привезли ниву додому і поклали її на тім місці, де й була. Дід залишився стерегти її, щоб хто вдруге не вкрав, та взяв на всіх чотирьох углах позабивав здоровенні паколи. Думка, бачите, була така, що хоч і схоче хто вкрасти, то чорта з два зірве з паколів. Так, ото, кажу, дід зостався ниву стерегти, а я поїхав додому, бо треба було гречку засіяти; ще тоді якраз наші індички були тільні, вже на днях ходили, то треба було доглянути. Приїхав додому, засіяв гречку, так вона як зійшла, як зацвіла!… Глянеш, мов море синіє! А кіт (що то за кіт був!) ходе по ній та мед збирає та в бабині горшки зливає.
Тієї ж ночі у нас потелились індички, і баба дуже рада була, бо вона в нас любила парене молоко, а ми квасне; то бувало, баба парить, парить по селу, а ми з дідом киснем, киснем у запічку. На другий день вранці забрав я індичок і всю худобу з собою і поїхав до ниви. Баба розсердилась, що я індичок забрав, так я їй сказав, що ми з дідом проведемо з поля аж додому залізну трубу і будемо лити молоко їй звідтіля. Вона й згодилась. Так ми і зробили, прямо таки провели трубу аж у самісіньку хату. То бувало пооремо до обіду, а в обід випряжемо худобу, деяку пустимо на пашу, а цуценятам сінця підкинемо, бо вони ще були малі, пастись не вміли, самі здоїмо індичок і ллємо молоко в трубу, воно й біжить аж додому; а баба там щось поїсть, а що не поїсть та зливає в пусту хату (у нас, знаєте, через сіни була пуста хата); як наллє вже повну хату, тоді дає нам знать. То ми з дідом поїдемо на базар, купимо гарбуз, та дід, стане в однім кутку (прямо забродить у сметану), а я — в другому, тоді зачиняємо вікна й двері і кидаємо один на одного гарбузом, та так ото і б’ємо масло. Як уже воно зіб’ється, тоді відчиняємо вікна, сироватка стече, а в хаті повнісінька хата зостанеться одного масла. Сиру нема, бо з індичого молока таки сиру ніколи не буває.
Забрали ми ото свою ниву, сіли відпочивати, коли дивимось — а по дорозі кнур і бугай ідуть злигані та ремигають. Спіймали ми їх, запрягли в ярмо: кнура в підруку, а бугая в борозну і почали волочить. На той час якраз з одного боку по дорозі їхали «золотарі» з бочками; вітер якось подихнув від них, кнур як почув — та до бочок, ще б нічого, коли б він один. Він рветься, а я його все здержую, коли ж тут з другого боку череда підійшла, а бугай як побачив, так прямо удержу нема. Та так ото — кнур до бочок, а бугай до череди як нап’ялись, і перервали ярмо.
Заволочили ми ниву своєю вже худобою. Далі взяли поорали понад тією трубою, що молоко лили, та засіяли просом, щоб хто часом не добрався до труби, думка, бачите, була така, що боятиметься заблудитися у просі (а просо здорове мало бути, бо ще воно в мішку було, то вже чимале було). Зійшла наша нива — рівна, як вода, та густа, як кожух. Посіяли ми з дідом над шляхом та й чекаємо, щоб швидше нива поспіла, щоб разом усе скосити, зібрати та тоді вже й додому їхати. Сидимо, коли ось баба з дому пише: «Чого ви мені молока не ллєте? Влийте трохи на сьогодні та й самі приїздіть, бо гречка спіє». Дивуємось ми з дідом — що б то воно значило, що молоко не доходить додому.
– А ходім, лишень, — каже дід, — понад трубою, тепер жара, залізо розпеклось, може вона де розсохлась, а молоко додолу тече.
Взяв я косу, а дід граблі, щоб дома гречку скосити, і пішли понад трубою, а віз і чисто всю худобу залишили в полі. Доходимо до проса, аж уже й просо поспіло, пора косить. Доходимо ближче, дивимось — а край проса вовк прогриз дірку в трубі і п’є молоко. Так ось чого воно в баби молока немає, думаємо ми. Підкрався я ззаду, та як кину косою — хотів його зарізати, а коса — шкоберта та кіссям
Вовка по спині. Вовк як плигоне в просо, кїсся й заплуталось йому в вовну. А дід:
— Туйго, Гривко!
Гривко як припустивсь за ним, а дід граблями навздогін, граблі й заплутались у хвіст Гривкові. Вовк тіка, тягне косу та й косить, а Гривко доганя, тягне граблі та громадить. Уже аж у тім краї коса од вовка обірвалась, і вовк сховався на шляху, а Гривко, загубивши його, вернувся назад та, біжучи через косу, зачепив її граблями і приволік назад.
Прийшли ми додому: одрізав я скибку гарбуза, помантачив косу і почались жнива. Як понажинали ми тієї гречки та як понаставляли кіп у печі! Глянеш у куток, то й горшків звідтіля не видно і котові ніде пройти; а з гречки мед так і тече: видно, кіт не весь зібрав, як цвіла.
— Ну, — каже дід, — підемо ж ми та складемо просо в копиці, бо в валках воно пересохне.
Пішли. Доходимо до проса, дивимось — а його вовки їдять. Я хутчій до них, а дід вернувся додому за долотом, щоб застрелить котрого. Та де тобі! Поки я добіг, вони просо поїли і порозбігались. Дід, правда, стрельнув навздогін, але ні одного й не влучив — каторжні вовки хитрі, біжать та хвостами затуляються. Ну й як ти його влучиш? А воно ось як діло було. Той вовк, що ми прогнали від труби, зрозумів, що коли йти до труби молока пити, то треба й варту брать із собою. От він забрав своїх товаришів чи родичів і привів до труби. Кинулись до труби, аж у ній молока нема, так вони спересердя накинулись на просо, бо як воно ще росло, то молоко як бігло по трубі (труба ж ішла через саме просо), то роса з молока й сідала на просо.
Побідкались ми, побідкались, та нічого було робити, пішли до ниви, думали косити, якщо поспіла. Доходимо, дивимось — коло нашого воза ціле озеро стоїть, а по ньому індички плавають. «Що ж це за озеро! Де воно взялось?» — питаємо ми один одного. Заходимо на ниву, аж вона чисто випашена, тільки стерня зосталась. «Це вже хтось худобою випас»,— думаємо собі. Заходимо далі, а звідтіля коропи — шубовсть у воду. Роздивились ми, аж то коропи випасли, бо так від самого озера аж до ниви лапи короп’ячі й знать; а глянули по ниві, так і зуби короп’ячі на стерні знати. А то, бачите, ми як пішли додому, то худобі й забули води залишити (вода була в мішках на возі), а тоді була жара,
Індички захотіли пити та попрокльобували мішки, вода вибігла, й зробилось озеро. А тут і коропи не забарились розплодитися.
— Ну, — каже дід, — наробили вони нам шкоди, нароблю й я їм.
Та взяв зсукав з яшної полови аркан і давай коропів накидати. Котрого не накине за шию, то він, бідний, попокрутиться, поки вирветься — і шкіру на в’язах позносить, і ракотиці на ногах позаламує, а дід усе його держить. І отакечки, з серця, мало не всіх коропів перекалічив.
Нічого вже будо далі чекати, забрали ми худобу й віз і поїхали додому, бо треба було гречку змолотити. Ідемо ото ми додому, доїхали якраз до половини дороги або й ще далі, вже недалеко й двір наш починався, дивимось — баба кривим індиком обідать нам везе (то в нас були індики дійні, а то ще один був кривий; ми його зоставляли дома, баба ним дрова, воду, обід нам возила). Зустріли ми ото бабу недалеко від своїх воріт і сіли під возом обідати. Баба нам того дня борщу й пирогів вивезла. Насипала баба борщу в миску, а дід взяв один пиріг і давай його ламати, заклав у колесо між шпиці та як навалиться-навалиться грудьми на той пиріг, аж віз котиться, а пиріг не подається. Ми з бабою бачимо, що він сам нічого не вдіє, та взялись придержати воза, а дід знову заклав той пиріг між шпиці та зо всієї сили як повернув, так аж шпицю з маточини вивернув, а пирога таки не здужав розломити, — сказано, ще мале. Став дід і дивується, що, здається, свіжий, а розломити не може. Дивимося ми на той пиріг, аж він у одному місці тріщину дав. Я тоді взяв ту шпицю, що дід вивернув, затесав з неї клина та в тріщину обухом як загнав, той пиріг як репне, а звідтіля вовк як виплигне, та через діда, та просто в борщ, аж хвиля по мисці пішла. Я мерщій рятувати, та де то вже… Поки знайшли каната на возі, він плавав по мисці, поки й утопився. Коли дід заглянув у пиріг, а каторжний вовк чисто ввесь сир виїв… А то, знаєте як ми ниву орали та лили молоко через трубу додому, вовки прогризли ту трубу і пили молоко; ото якось одного молоком і втягло в трубу, він і поплив аж додому, а дома баба хоч цідила те молоко, але не додивлялась, а цідилок був рідкуватий. Вовк проскочив крізь цідилок і попав у сир; потім баба його разом з сиром і вклала в пиріг (вона вже була старенька, недобачала). Так ото такечки ми пообідали і поїхали додому.
Приїздимо додому, а тут якраз дощ випав; от дід і каже (він хоч ще малий був, але в хазяйстві знав добре):
— Складемо гречку в стіжок хоч на комині, молотити зараз не будемо, бо мокро, а краще ходім заволочим просище (де вовки просо поїли), чи не буде хоч падалиці на другий рік.
Заволочили ми з дідом просище, дід ліг, а я його за ноги поволочив добре по просищі, просо зараз же й зійшло; а тут як ударять морози! Що його робити! Давай ми його кожухами та свитками вкривати, щоб не змерзло! І що ж? Під свитками просо нічого собі було, а під кожухами вошва виїла. Скосили ми те просо, привезли додому і почали міркувати, де його скласти. У нас було дві клуні дуже добрячі, обидві були небом вкриті, що й горобців усіх видно було в стрісі, коли ж обидві були битком набиті, в одній два ціпа висіло — обидва наші, тільки без капиць — баба якось розласувалась та наварила холодцю з капиць, — а в другій борона стояла (у нас хоч і була борона, але ми нею не волочили — колись хворіла на зуби і чисто всі зуби повипадали, а діло було під старість, то молоді й не виросли). От ми поміркували і склали на току.
Склавши те просо, думали було гречку змолотити, коли кинулись до неї, аж вона чисто попріла. Бачите, у нас на горищі ще за діда-прадіда жила квочка з курчатами; як склали ми ту гречку на комині, вона й почула носом крізь стелю, і почала стелю гребти — думка була аж до гречки добратися; от вона греблась, греблась, догреблась до очерету та баче, що далі вже не сила, та, з серця, взяла й плюнула; воно пройшло крізь стелю і потекло прямо на греччу; вона затекла й попріла. Давай ми тоді з дідом ту гречку по печі розстеляти та сушити. Висушили, склали в стіжок — уже на другім місці, — щоб пакосна квочка вдруге не нашкодила, думали на другий день змолотити таки її.
Тієї ночі лежимо ми з дідом коло проса, стережем, щоб горобці не порозтягали снопів, лежимо ото ми під стіжком і ведемо розмову про те, що як змолотимо ми своє просо, то буде його стільки, що й не перелічим. Коли це як піднявся вітер, як почав крутити, як почав рвати наш стіжок з усіх боків… Лишенько, думаю собі, пропало просо! Схопив я мерщій вила, наставив проти вітру, та що ж? Обсковзнеться по вилах та прямо до стіжка і почне лютувати. Баче тоді дід, що я сам нічого не вдію, мерщій побіг у хату, взяв порожній лантух (і додумався ж!), став за стіжком і притаївся. То оце бувало вітер як дмухне до стіжка, дід і наставе мішок, він зопалу — в мішок; дід його мерщій зав’яже та як візьме коліньми в мішку товкти! Товче, товче, аж поки весь до решти витовче. Тоді знову наставляє мішок проти вітру і як надме повен, то знову товче, що йому аж нудно там стане. І от так дід товк та й товк той вітер, аж поки весь перетовк. Як же зовсім стихло, тоді ми знову полягали під стіжок. Але ж і дав дід прочухана тому вітрові! Так його помняв, так понівечив, що не було його, мабуть, з місяць. Довго десь боки в його свербіли, бо як прийшлося вже те просо в млині товкти, то він бувало навернеться до млина, впізнає той мішок з просом, в якому дід його товк, та драла далі; так що ми мусили їхати на базар купувати вітер для млина. Бувало, купимо його мішків з десяток, привезем до млина, та я сяду з мішками поперек млина, випускаю вітер, а дід товче; то поки вітру хватить, доти й товчемо, а нестане, тоді знову їдемо на базар по вітер. Поки перетовкли просо, то дід аж шкіру на колінках пообтовкував, бо якраз тоді ступи були, а товкачів не було, так він коліньми товк (у нас, правда, свого млина не було, дід язиком молов так м’яко та багато, за день намеле стільки, що й за тиждень не збереш).
Так ото, кажу, лежимо ми з дідом коло свого проса і ні гадки, що до нашої гречки миші внадились. А воно як унадилась каторжна мишва, прямо цілими снопами так і носять гречку в нори. Кіт те й помітив. От він сховався між горшками і чекає, чи не вибіжить котра за гречкою. Ось одна вибігла і — прямо до стіжка. Кіт за нею, а вона все довкола стіжка; бігали, бігали, поки якось кіт зачепив хвостом за стіжок і звалив його в помийницю. Входимо ми вранці в хату, дивимось — наша гречка плаває в помийниці. Баба, правда, бачила, що вона кисне в помийниці, та подумала, що ми її навмисне намочили — одволожуємо, щоб, як будемо молотити, то щоб солома не сіклася (баба хотіла з гречаної соломи прядива набити та напрясти нам на сорочки). Давай ми її вдруге по печі розстеляти та сушити. Та де вже її висушити? Сушили, сушили, аж надокучило, а далі бачимо, що з неї нічого не вийде, дід взяв ї підпалив її; вона як запалала, аж небо зашкварчало. Потім дід з золи наробив собі гарної губки.
— Що ж ми тепер будемо робити? — питає дід. — Ціле літо хазяйнували, а от зима підходить, а в нас і топлива нема. Поїдемо в ліс та хоч дров наберемо.
— По-мойому, — кажу, — чи поїхать, то й поїхать; хоч воли, правда, й чужі, так дарма гуляють. Але чого нам обом їхати? Треба комусь вдома залишитися. Так або ви, діду, їдьте в ліс, а я дома залишусь, а ні, то я дома залишусь, а ви поїдьте в ліс.
Дід, правда, — йому все одно — згодився зразу, а далі я поміркував, поміркував: «Дід ще малий, буде боятися в лісі, та ще якби дрова були готові, нарубані, а то ще треба нарубати, та взяв сокиру і пішов у ліс (у нас і сокира була своя власна, тільки трохи пощерблена, якраз поки була залізна, доти й вищербилась). Приходжу я в ліс (а ліс далеко був, від хати ніяк не видно було), і такечки мені пити захотілося, бо, йдучи в дорогу, я поснідав юшки з індичих яєць (а вона таки жирна була). Спустився в лощину, зняв з плечей сокиру, викопав криницю; незабаром і води набігло, так що ж? Вода є, а набрати нічим. Я, не довго думавши, зняв з голови покришку, черпнув води, напився і пішов. Ходжу ото я по лісі, шукаю все дров, коли чую — що воно так голова свербить? Я — лап за голову, аж там уже половини мозку нема; глянув я вгору, а там птахів видимоневидимо літає наді мною та мозок мій клює. Я тоді — що робити? Обганяв, обганяв каторжних птахів – нічого не вдієш, та мерщій вирубав лози і обплів голову, як сулію Вернувся я до криниці — дивлюся лежить моя покришка, а волосся, лежачи на сирій землі, поприймалось і вже корінці і паростки попускало. Я до неї, а звідтіля дика качка — пурх! І полетіла. Взяв я свою покришку в руки, дивлюсь — а пакосна качка змостила в ній гніздо і вже четверо яєць знесла. Я тоді нарубав дров, розклав огонь, зварив у покришці ті яйця, пообідав, надів покришку і пішов собі далі. Недалеко й дрова знайшов та хутенько нарубав, склав на кучу і пішов додому.
На другий день приїздимо ми з дідом у ліс. Дивимось — лежать наші дрова. Взяв я сокиру та – цюк! А відтіля ведмідь — пурх! І полетів скільки видно. Я — туди, а там шестеро ведмежих яєць лежить. Ми з дідом давай їх ваговими дрючками на віз наважувати; виважували, виважували, аж позапрівали і нічого. Взявся я сам та вже ледве-ледве в пригорщ забрав. Поклали ми їх на віз та, щоб не порозкачувались, ще й рублем утягли і поїхали додому. А в нас тоді саме свиня квоктала, я й підсипав її, так вона нам як висиділа шість волів, як соколів. Після того дід за таку вдачу підкував її, бо вона була в нас не простого, свинячого роду, так щоб нігтів не позбивалась, ходячи по грудках.

Був собі, та не мав собі…

Був собі, та не мав собіБув собі, та не мав собі, та зробив собі, затесав собі, та виорав день, та посіяв конопель, а вродили верби, а зацвіли раки, пішли полуниці рвати. Рвали, рвали, штани поскидали, на вози поклали; вози поламались, воли поздихали, стали думати-гадати, тютюн-табак продавати; продавали по 75 копійок, наторгували повну макітру грошей, вщерть не повна, а на дні нема нічого.

Дівки й теля

Дівки й теляОдної дівки теля згидзилося та й побігло та й перескочило в другої сусідки через пліт та в капусту, а з капусти в лози. А вона потому прийшла та й питає:
– Сестрин вечір, добричко!
А її питає:
— Як маєш, сестричко?
— А не телятила ти, — каже, — мого видітка?
А та каже:
— Телятила.
Її питаються:
— А яке ж воно?
— Попід ліс червоненько, а шийка на мотузочку. Мені перелазить переплотило, мені храбустиць перекапустило, задерло лози та й побігло у хвіст.

Сестривечір, добричко…

Сестривечір, добричко– Сестривечір, добричко. Чи ти не телила моїх бачок?
– Телила, телила! Під моїм ночом стогували, мої брехи засобачили, а в гледочку пощилила, аж там ядунята гарчать, я за гук та й туди, аж воно вертом перечервенилось, дригами нож, нож. Телячила, телячила, захвостило задерю, геть поочеретило до бігу.

Лисоволова дівка та Цвіркуновий Гаврило

Лисоволова дівка та Цвіркуновий ГаврилоНу, а це вже не пісня, так зате правда. Ось слухайте.
В нашім селі живуть поряд два сусіди: Лисовіл та Цвіркун. Ну, що ж ви думаєте, дідова Лисоволова дівка та закохалась у Цвіркунового Гаврила, і так закохалась, що й жити без нього не може, одно й визира через тин до Цвіркуна, щоб побачити Гаврила. А Гаврило її геж кохав. І от одного разу дід Лисовіл зробив ярмо, й треба було продовбати підгорля в ярмі. Він гукнув дочку та й каже:
— Піди, доню, до діда Цвіркуна та попроси у нього свердла й долітця, щоб продовбати підгорля в ярмі.
Як почула вона, що її батько посила до Цвіркуна, й так рада була, що може побачити Гаврила, та мерщій побігла. Прибігла, коли вони вечеряють. Вона тоді й каже:
— Свердели, вечеряли, полудрабок батько. Пху, пху, що це я набалакала, наговорила: дайте мені жолобчастого Гаврила, батькові під горлом продовбати.