Казка-небилиця

Казка-небилицяБуло три брати, вони вибрали си в далеку дорогу. Ідут, ідут лісом тай захопила їх ніч. Вони схотіли ночувати під смереков у лісі. Два брати були розумні, а третього мали за дурного. Ніч була студена, вони захотіли ватру під смереков класти, але сірника не було ні в одного. Тоти два брати розумні кажут: Ходім, братчіки, дістати де сірника, або ватри! — Тай пішов найстарший, найшов колибу, а в тій колибі старий дідо кладе ватру; сидит собі при ватрі, тай файку курит. А тот найстарший братчік приходит у колибу, тай просит ватри у того діда: Бо, аді, заночували під смереков, та ватерки даст Біг! — А дід подивив си на парубка, тай кажет: Я дам ватри, але ти присядь коло мене, та скажи казки-небилиці, а як не скажеш, то викрою тобі пас через плечі! — А тот зачав казки-небилиці говорити, тай не вмів, а дід узяв вітяг ніж, тай викроїв пас через плечі, не дав ватри. Приходит тот ид братвом, ни признаєт си, що му дід зробив, але кажет: Є ватра, а дід не хочет дати! — ідет середущий брат, также розумний; приходит до того самого діда и просит ватри. Дїд кажет: Я дам ватри, як присядеш коло мене, тай скажеш менї казки-небилиці, а як не скажеш, то ті викрою пас через плечі, а як скажеш, то ти мені вкроїш. — А тот не вмів сказати, дїд узяв, тай викроїв пас через плечі. Приходит межи тоти два брати, не кажет, що му си стало, але кажет: Не дав ватри! — На кінці пішов третій брат, наймолодший, що го мали за дурного. Ті два старші брати, розумні, спирали його, не пускали, казали: Як ми не дістали, то ти і тим більше не дістанеш! — Але він не схотів їх слухати, тай пішов. Ідет і находит ту колибу і того діда в тій колибі, де тоті два розумні брати були і просит ватри. А тот дідо кажет так, як тим казав. А тот дурний кажет: Я ті скажу казки-небилиці, але як ти даш, аби сми тобі викроїв пас через плечі и ватри, аби сми взяв. — Дідо на це пристав и тот зачав казати казки-небилиці. Кажет: Моя мама була мнов тяжка, тай загадала шпаків їсти, я вздрів, шо шпаки летіли и взяв сокиру, тай верг за шпаками, сокира впала в ватру, згоріла, а топорище си лишило. Я ввидів, що шпаки залетіли в вербу. Прийшов сми до верби, та пхаю ногу, не может си влізти, пхаю голову, не может си влізти, пхаю руку, не может си влізти, а відтак я взяв, тай склав си в деситеро тай вліз. Тай набрав шпаків и пхаю голов, руки, ноги, а відти не мож вилізти. А я штрик за сокиров, тай узяв сокиру, тай вирубав си з дупла. Приніс шпаки мамі, а мама забагла яєц. А мені Бог винен зв’язку яєц, а я ввидів вербу, тай тов вербов виліз до Бога до неба. Прошу Бога, аби Бог віддав яйці, бо мама не может мнви вчинити и забагла яєц, а Бог кажет: Ще кури си не нанесли, забирай си відси, бо тви стручу. Я си верг Бога, а тут нема вже тої верби, що я нев віліз до Бога. Я шо тут робити? Дивлю си, а мама з дідьом віет гречку. Я випросив у дідьї і у мами миску гречки, та я ту гречку у млині змолов на крупи і з тих крупів сплів курмей и тим курмеем спускаю си від Бога з неба. Тай дивлю си, а курмей за короткий и ще далеко до землі не стає. Я взяв, тай мав коло себе ніж, тай утяв д’горі, надточив у низу, тай зліз. Приходжу і кажу мамі, що ще кури си не нанесли, аби їла біду. Мама, як це учула, тай мене вчинила. Як мине вчинила, зараз післала до тебе, діду, за ватров. — Коли це сказав, витяг ніж и викроїв дідови пас через плечі, набрав ватри и приніс братам під смереку.

Стоять Рекіти посеред світа, ой чудо

Стоять Рекіти посеред світа, ой чудоСтоять Рекіти посеред світа, ой чудо.
Там люди вольні, всі богобойні, ой чудо.
Сіна копиця — то в них церковця, ой чудо.
Старого цапа мають за попа, ой чудо.
Під ту церковцю йдуть ся молити, ой чудо.
До того цапа ходять на сповідь, ой чудо.

Двісті слів брехні

Двісті слів брехніБуло собі три брати. Поїхали вони у далеку дорогу. Набрали їсти й пити, тютюну й вогню. Заїхали брати у великий ліс. Надвечір зупинилися, попоїли, попили і спати лягли. Рано встали і поїхали далі. А лісові кінця нема. І настала ніч. І ніч, і ніч, а дня все нема. Питає старший брат:
— Що, браття, будемо робити? Вогонь кінчається, а нам ще треба їхати й їхати.
І тут раптом помітили брати у лісі вогник.
— Ти старший, — кажуть, — іди на той вогник і принеси нам вогню.
Пішов старший брат Василь до вогню — аж там дванадцятиголовий змій гріється. Хлопець привітався та й просить вогню.
— Скажи на двісті слів брехню, то дам вогню. А як знайду в тій брехні хоч одне слово правди, здеру з тебе пас шкіри, присиплю попелом і натру ячмінною половою.
— Скажу брехню: скакав пес на свиню.
— Це правда, — каже змій. Та й здер зі старшого брата пас шкіри, посипав те місце попелом і натер ячмінною половою. — Іди геть!
Повертається Василько своїх братів, плечі болять, але їм не признається. І каже середущому братові:
— Іди, Петре, ти. Може, тобі дасть, бо мені не хоче давати.
А Петро каже:
— Крутіть мені сто цигарок, щоб я прикурював від одної до другої і доніс вогонь.
Скрутили йому сто цигарок, поклав він їх у пазуху, пішов до змія і просить вогню.
— Скажи мені на двісті слів брехню, то дам вогню, — каже змій. — А як знайду в тій брехні хоч одне слово правди, здеру з тебе пас шкіри, присиплю те місце попелом і натру ячмінною половою.
— Яку ж тобі сказати брехню? Скакав пес на свиню.
А змій каже:
— Це правда.
І здер із хлопця пас шкіри, посипав те місце попелом, натер ячмінною половою і прогнав.
Прийшов Петро до братів і не признається, що йому перепало від змія. Каже меншому братові Іванові:
— Іди, Іване, може, тобі змій дасть вогню, бо мені не хоче.
— Докручуйте мені ще сто цигарок, — каже Іван.
Іде Іван лісом на той вогонь. Не дійшов, ліг та й заснув. Пробудився — недалеко жевріє вогник. Приходить Іван до того вогника, а там страшний дванадцятиголовий змій гріється біля вогню. Сердитий, що його вже два рази потривожили. Іван тихенько навшпиньках заходить іззаду, з-за плечей.
— Добрий вечір, поганий змію!
Змій злякався, скочив на вогонь і попікся.
— Чого хочеш, парубче? — сердито питає змій.
— Дай вогню.
— Скажи на двісті слів брехню, то дам вогню. А як знайду в тій брехні хоч одне слово правди, то здеру з тебе пас шкіри, присиплю попелом і натру ячмінною половою. Ще й сильно натру, бо ти мене налякав.
— А як я скажу двісті слів, і ти скажеш, що то брехня, то що буде?
— Здереш із мене пас шкіри, присиплеш те місце попелом, натреш ячмінною половою, закуриш і підеш, — каже змій.
Починає Іван свою брехню казати:
— Як я женився, то мій батько народився, а мама зі мною тяжка ходила. Мама захотіла шпаків, на рожнах печених, попід хвостами начасничених. Я народився і став на порозі. А шпаки летять на рожнах. Я за тими шпаками, та залетіли ми в ліс. Шпаки залетіли в дупло, а дірки нема. Я пхаю голову, пхаю ногу, пхаю палець — не лізе. А я звився, як пес, та й заліз увесь. І я голий, розперезаний, набрав повну пазуху шпаків. Та сюди, та туди — не годен вилізти. Добре, що я здогадливий був. Недалеко жив лісник, я пішов до нього позичити сокиру щоб вирубатися з дупла. А лісник каже:
— Моя сокира скоро має народити сокиренят.
— Дядьку лісник, будьте добрі, визвольте мене з біди. Може, вона при мені не народить. А я ж таки голий, розперезаний, повна пазуха шпаків.
Дає мені лісник сокиру, іду я до того дупла і вирубуюся з нього. Вирубався і виліз. І кинув сокиру на землю. А вона народила сім сокиренят. Я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, беру сокиренята в поділ і несу до лісника. «Нате, дядьку лісник. Будете бити, чи будете сварити, ваша сокира народила сім сокиренят». Але лісник був добрий чоловік і подарував мені одне сокиреня. Я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, затикаю сокиреня за пояс і йду. Куди я йду? Іду до попа. Собі шлюб годити і батька хрестити, бо вже мій батько народився. Я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків ще й за поясом сокира. Не подумайте чого поганого!
От іду я по одній долині, а там лежить здохла біла кобила. Сів я на ту кобилу їду так, що й поїздом не доженеш. Та кобила — трюх-трюх, трюх-трюх, а сокира за поясом — цюк-цюк, цюк-цюк. Перерубала кобилу наполовину. Я на голові поїхав, а зад ірже ззаду. Добре, що я такий здогадливий.
А я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, ще й за поясом сокира. Не подумайте чого поганого!
Дивлюся, верба. Рубаю вербу, затесую кілок, збиваю кобилу докупи на вербовий кілок і їду далі. Доїхав аж до попа на подвір’я. Зайшов до попа в хату, а тим часом вербовий кілок виріс із кобили аж до самого неба.
— Чого хочеш? — питає піп.
— Собі шлюб годити і батька охрестити.
А попові кури по тій вербі на небо повилазили. Піп каже:
— Поки ти мені не зженеш кури із неба на землю, говорити із тобою не буду.
Хочу — не хочу, а мушу. Голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, ще й за поясом сокира, не подумайте чого поганого, лізу я по тій вербі на небо кури зганяти. Підліз аж до самого неба — а там дірка. Я за небо вчепився, а кобила поступилася, і я лишився між небом і землею. Повісився, як павук на павутині. «Тут я й пропав», — думаю. То добре, що я такий здогадливий був. Закинув ногу на небо та й виліз. Я ж таки голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, ще й за поясом сокира. Не подумайте чого поганого!
Зайшов я на небі в лівий куточок і знайшов дванадцять боженят. А ті боженята молотять горохвяну солому за ячмінну полову. Так молотять, що аж курява стоїть. Я дивився, дивився та й до них причепився. І почав по-своєму молотити. Так молотив, що заробив на небі дванадцять кілограмів ячмінної полови. Бо я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, ще й за поясом сокира. Не подумайте чого поганого!
Стою я та й думаю, що з цією половою робити. Перевесло скрутити і на землю спуститися. Кручу те перевесло. Таке міцне, що чіпляйте до чого хочете, — не порветься. Спускаюся я тим перевеслом із неба на землю. До половини вистачило перевесла, а від половини до землі не вистачає. Тут би я й пропав. Та добре, що я такий здогадливий був. Зверху урву, а знизу доточую. Отак і спустився.
А змій питає:
— Що ж ти іще бачив на небі?
— Бачив свого батька і твого батька.
— А що ж мій батько робить? — питає змій.
— А возить на собі мого.
— Брешеш, — каже змій.
А Іван каже:
— Цього мені й треба!
Та як здер зі змія пас шкіри і посипав його попелом та натер ячмінною половою. А тоді взяв вогню та й пішов собі. Приніс своїм братам вогонь та й каже:
— Грійтеся, дорогі браття!

Потім, як батько підріс, ми діда віддали в школу…

Потім, як батько підріс, ми діда віддали в школуПотім, як батько підріс, що вже став у палки вбиватися, ми діда віддали в школу, бо він у нас був неписьменний (він, правда, й тепер теж вчиться), а самі вже з батьком осталися. Батько був вдатний до комерції, так він шинок держав, а я хліборобством зайнявся. То, було, батько день у день рукою за шинок держався, а я од шинку до самої хати носом орав.
Через кілька років родилось нас у нашого батька три сини: я та ще два. Батько дуже радів, дивлячись ча нас, на синів, але не довго. Один на спаса ніс через лід яблука до церкви святити та якось посковзнувся — був некований — розчахнувся і пообламував ноги. Другий пішов зі мною на морквяні заговини колядувать і на дорозі йому блискавкою очі випекло. А мені в семилітню війну кічкою руки поодбивало. Проте ми всі троє були дуже вдатні. Я був майстер на всі руки, безногий був такий, що тільки зайців ловив, а сліпий був меткий стрілець.
Раз я зробив граділя до плуга (поки батько був малий, то я й без граділя орав, а вже як став коло припічка спинатися на ноги, то звелів, щоб і в нас було так, як в людей). От зробив я того граділя, і сліпий взяв і переробив його в ружжо (він, кажу ж, був меткий стрілець, а стріляти нічим було). Бувало як піде з безногим полювати (у них, правда, ще був старенький ведмедик, вони ним горобців ловили), то тільки де заєць або що злетить, сліпий як стрільне, то так у білий світ, як у копійку, і влучить; а заєць може б і перевернувся, так з переляку безвісти залетить. Або де табунець горобців вискоче, то той свого ведмедика як нацькує, він як пуститься за ними, то аж бур’ян оотаеться, і чисто всіх горобців по бур’яні порозганяє.
Раз поїхали ми в поле орати. Почали заганяти загінку: сліпий узяв передні воли за налигач і веде прямо на віху, я взяв батіг, поганяю, а безногий за плугом іде. Ведемо такечки борозну, а тут де не взявся заєць, як схопиться, підняв угору хвоста та тікати. Сліпий побачив, та як наробе крику:
— Заєць! Заєць!..
Кинув безногий плуга та за тим зайцем як залопотить — тільки курява по болоті знялась (тоді ще мокро було), і погнав його через гору. Дивимось ми — утік заєць. Він — худоба легка, по вереї біжить, а той же таки — чоловік, так і грузне по самі коліна.
— Дай, лиш, мені воли, — кажу я сліпому, — я буду вести, а ти бери батіг, поганяй та на плуг поглядай, бо ще як схопиться другий заєць, то ти граділя одчепиш та стрілять почнеш, а орати й нічим буде.
Взяв я воли й веду, а сліпий поганяє і на плуг поглядає. Коли дивлюсь — гоне безногий з гори того зайця назад, а заєць тікає та кротовину хапає: добіг до нашої ріллі та як допався до неї — чисто всю ріллю поїв. Ми таки не витримали — мерщій одчепили граділя од плуга й устрелили його.
Взяв я того зайця, оббілував і хотів було обід зварити, коли кинувся до сірників, аж їх — поминай, як звали. Вони, бачите, були в кишені в чумарці, а чумарку я залишив на обміжку; миші добрались і чисто всі поїли. Що тут робити? Пішов я по степу, сірників шукати. Іду, дивлюсь — такечки на могилі, коло ставка, пасіка стоїть. Підходжу до пасіки — нема нікого, тільки улики стоять та дивляться. А з одного боку ведмідь продрав плетінь, вліз у пасіку і давай красти вулики. Краде та складає собі на плечі, а бджоли — як бджоли — мовчать собі. Тоді якраз матки не було їхньої дома, кажуть, їздила в поле на розвідки, чи не пора висилати по мед. Коли ось прилітає матка і застукала ведмедя в пасіці. Ведмідь знявся та хутенько тікати, вона за ним і наздогнала. Як зчепились же вони, так аж страшно було дивитися. Прямо одне одного жалом на смерть заїдає, а одне одного не подужає, видно обоє в одній силі. Я тоді бачу, що не жарти, та до їх, хотів розборонити, а вони й побачили мене.
— Поможи мені, — просить матка-бджілка, — я тобі за те дам улік меду.
– Ні, мені допоможи, — перебив ведмідь. — Я дам три вулики.
«Що ж, — думаю собі, — хто собі ворог? Хто більше дає, тому й допомогти треба». Як узялись ми з ведмедем за ту бджілку, як узялись — аж пір’я з неї посипалось, і так подужали.
Дав мені ведмідь три вулики меду: забрав я їх і пішов далі сірників шукати. Ніс, ніс я ті вулики, аж душно мені стало. Піднявся на гору до ставка, думав було води напитися, коли до неї — замерзла. Дивлюсь я — такечки вище на горі лежить гребля на траві, проти сонця гріється, а навколо неї верби — одна на одній ростуть… На вербах груші так і гойдаються, та пахучі такі, що аж оскома на ніс сідає. Одчахнув я одну гілку, обтрусив груші і давай нею цюкать лід. Цюкаю та й цюкаю — не бере, товстий дуже; я тоді зняв свою голову з шиї, взяв її за вуха, цюкнув удруге і пробив ополонку. Покуштував трохи води — вона кисла (бачите, лід був товстий, воду вітром не продувало, вона й скисла). Взяв я один вулик меду, розпустив його в ополонку, покуштував — ще кисла: розпустив ще один — ще кисла; розпустив я третій, — покуштував — солодка. Як допався я до неї!.. Пив, пив, аж упився. Потім підібрав груші, наївся і пішов огню шукати.
Іду. Дивлюсь — стоїть стовп, а на тому стовпі чоловік кривими зайцями хліб гарманує, солома додолу падає, а зерно там залишається: іду я повз нього і сміюся, а він, побачивши мене, теж сміється і питає:
– Чому ти, — каже, — смієшся?
— Того, — кажу, — що смішно. А ти чого?
— А я, — каже, — того, що ти, мабуть, на хрестинах був, то там і голову забув.
Я — лап за голову, а там тільки шия. Згадав я тоді, що я її на льоду забув… Пити дуже захотілося, так я, як пробив лід, то мерщій допався до води, а голову поклав коло ополонки, то й упився, а п’яному вже не до голови було — пішов собі огню шукати, а голова на льоду осталась. Вернувся я до річки по свою голову, а моя голова що зробила? Поробила собі вербові ноги і ковзається по льоду. Ганявся я за нею, ганявся, аж язик пересох. Та де то вже! Хіба її доженеш?! Так я видумав — лід підпалив. Лід згорів, вербові ноги теж згоріли, я тоді спіймав голову і надів на шию.
Зійшов я з тієї гори на балку, оглянувся назад — а до того ставка сила птиці поназліталась. Далі дивлюсь — та птиця понапивалась води (а вода з медом) і повпивалась та так понад берегом і спить, аж хропе. Вернувся я, набрав тієї птиці та кругом поза пояс понатикав і пішов. Спустився знову в балку, вітерець балкою як подихнув, та птиця як попрочумувалась, та вся разом як полетить і підняла мене вгору. Летимо ми та й летимо, вилетіли вже вище неба. «Лишенько, — думаю собі, — там же заєць огню жде». Далі бачу, що непереливки, та давай її висмикати з-за пояса. Повисмикав усю до одної та як упав на небо, аж воно заторохкотіло. А печінки, як ті горіхи, витрусились з мене і порозкочувались по небу. Впав ото я та й лежу. А тут де не взялись миші, унадились, завелись у мені і вже почали кубелка мостити. Я тоді бачу, що не жарти, схопився на ноги, вони як пороснули з мене — ціла отара.
Прочумався я трохи, прибрав на місце печінки, глянув на всі боки — дивні-дива. Чого там тільки нема!.. Тут тобі стоїть сад, на однім дереві сніг росте, уже порозпукувався, тільки б треба було, то він уже й готовий: на другім — дощ росте всякий — і дрібний і лапатий — то вже, бачите, коли якого треба; а аж на самому версі — мряка (може, з тієї мряки й дощ росте — не знаю); далі, теж на дереві, мороз росте, та такий лютий, аж тріщить. Походив ото я там трохи, а вже як розісміливсь — пішов далі. Заходжу в якийсь двір, глянув — а там повнісінько майстрів. В однім місці ковалі грім кують, в другім — блискавку крешуть, в третім — вітер та бурю гонять; далі такечки на відшибі калік лагодять. Зайшов я до них, попросив, щоб мені руки приправили. Вони, спасибі, не довго й гаялись, приправили і нічого за те не взяли. Посеред двору величезна хата з вітром стоїть і чисто вся в дірах; діри ті заткнуті шматтям. До тієї хати приставлено стерегти старого-престарого та сліпого діда, щоб не одіткнулась яка затичка; щоб хто на пакість не одіткнув; та так він і ходить: ото мацає, мацає, поки сам ненароком зачепе за затичку і одіткне її. Вітер як дмухне звідтіль — та дме та й дме, аж доки дід не намацає ту дірку та не заткне.
Чого вже я там тільки не бачив: але як усе розказувати, то скажуть, що брешу. Походив я там, а далі думаю собі: «Скільки не гостюй, а додому повертатися треба, бо там же заєць огню чекає та й хлопці ще не обідали». Вернувся я знов у той сад і давай сніг рвати та вірьовку сукати. Зсукав довгу-предовгу. Думаю: «Сягне аж до самої землі». Діло було ввечері. Прип’яв я ту вірьовку за деревину і спустився в те віконце, що сонце світить. Спускався ото я, спускався, спустився вже до половини, і захопила мене ніч. Я, щоб поночі не заблудитись, став ночувати; назгрібав там то курайцю, то сього, то того, послався, ліг і заснув. Скільки я там спав — не знаю, а щось дуже довго. Прокидаюсь я, дивлюсь — навколо мене сад такий хороший та зелений пишається, в саду чуть — бджоли гудуть, пташки співають. «Де це я?» — думаю собі. Став я навкруги роздивлятися, а з одного боку діти влізли в сад і крадуть груші. Я встав та до них, хотів спитати, чий це сад, коли оглянувсь — а за мною ввесь сад волочиться. Ціп воно за диво? Слухаю — у мене бджоли гудуть. І що ж би ви думали? Коло того ставка, де воду пив, я наївся груш з насінням. Тут я собі сплю, а те насіння зійшло, пустило паростки, і розрісся цілий сад. Потім уже, як зацвів мій сад, — тут і бджоли прилетіли за медом. Я собі лежу нерухомо, а вони подумали, що то вулик (бо з мене миші чисто все виносили), і ввійшли в мене; далі як розроїлись там, як понаносили меду, так цілісінька пасіка стала, а я все сплю. Як почав же я ті груші корчувати та рої викурювати, то було мені там роботи! А що вже того меду набрав! Більше, ніж колись кіт із гречки.
Управившись ото з садом і з пасікою, почав я далі спускатися. Спустився вже аж на край вірьовки, а до землі ще далеко. Я тоді давай трусити із кишені полову та всяке сміття та сукать вірьовку. Як усе повитрушував, почав воші бити та з шкіри ремінці спускати та доточувати вірьовку. Доточив і став далі спускатися. А сонце вранці прийшло до свого вікна світити, бачить — вірьовка (воно не знало, що то моя), та взяло й перепалило її. Як полетів я вниз та як упав на землю — аж на той світ загруз, вірьовка якось заплуталась за землю, я й повис на ній. Дивлюсь я на той світ — а там мій дід та з іншими дідами возить горшки, продає.
А брати собі орють — заганяють загінку, дивляться вгору і бачать чисто все, що я роблю, тільки не впізнали мене. Далі бачать — злетів я з неба і провалився крізь землю, тільки на тім місці, де впав, огонь зайнявся. Прибігли вони туди, а я вже виліз по вірьовці на землю, склав її на купу, вона як розгорілась, аж олія з неї потекла. Принесли брати зайця, розіп’яли над огнем свитку і зжарили його.
Як розказав я братам, що я діда бачив на тім світі, так — батечки! Як заголосили, а я й собі з ними, та так балкою сльоза й заревла… Наплакавшись добре, почали садитись, що його робити. Чи обідати, чи піти в школу діда відвідати. Радились, радились і поклали: перше піти діда відвідати, а потім уже й обідати. От ми покинули там того зайця і пішли діда відвідувати, та як порозходились по всьому світу шукать його (а недавно перед цим школу з школярами вкрадено), то от, як бачите, і досі шукаємо, а заєць і тепер там лежить.

Потім покинули ми хазяйнувати та почали комерцювати…

Потім покинули ми хазяйнувати та почали комерцюватиПотім покинули ми хазяйнувати та почали комерцювати, бо в хазяйстві нам чогось не щастило. От ми розплодили велику силу індичок, то було тільки чотири, а то вже стало без шести десяток і всі, як одна, дійні. Бувало викопаємо широку та глибоку яму та доїмо індичок, та молоко в яму зливаємо. Як уже назливаємо повну, тоді заганяємо туди чий-небудь табун коней і б’ємо масло. Потім те масло накладаємо в бочки, а котре крутіше, те нав’язуємо у в’язки ї вивозимо продавати. Бувало підійде хто масла купувати, то візьмеш ножа та як колупнеш, лоша й вискоче з бочки, а той перелякається та — тікать… А то, бачите, як ми бувало б’ємо табуном масло, то котре лоша плохеньке — втомиться, бігаючи за кіньми, і застряне; ми як накладаємо в бочки, то не додивляємось, а вже як продаєш на базарі, то як колупнеш ножем аж по лоша, то воно й вискоче. Часом назбирається молока велика сила, що вже і в яму не влазить, то ми його зливаємо у льох, і вже з того молока ми бувало масла не б’ємо: ніяк коней не наженеш у льох, так ми прямо сметану продавали, звісно, кому чого треба, те все у нас і є, бо на те комерція.
Раз отак треба було нам з дідом повезти сметану на базар. Підкотили ми до льоху воза і давай вантажить його сметаною. Дід вилами подає, а я на возі розкладаю та топчу. Набрали віз страшенно високий та широкий… Кинулись ми за рублем — хотіли було втягти сметану, — нема; ми й сюди, ми вже й туди, я й за комином дивився, бо він все бувало там лежить, — нема; коли я дивлюсь — а Гривко, граючись, чисто згриз його, уже останній цурпалок догризав. Нічого було робити, запрягли Лису і поїхали, а сметани так і не втягли. їхали, їхали, а по шляху жуки нори рили та понавертали куп (каторжна Лиса — нема щоб дивитися!) колесо наїхало на купу, віз і перевернувся. Пішла наша сметана по дорозі; викачалась у порох, що й не впізнаєш, що воно таке. Давай ми її граблями згрібати та на віз складати. Згребли ото, склали на віз, повезли до річки та випрали гарненько, а потім повернулись додому та на воротах розвішали. Вона як засохла… Бувало вивезеш її на базар, то від покупців не одіб’єшся, прямо один поперед другого так і лізуть, так і товпляться — кожному хочеться купити, а крім нас сушеної сметани ні в кого не було. Оце бувало тільки куди одвернешся на хвилинку, глянеш — дідові купці вже вище носа ціну набили. Тоді дід кому ломом як одломе, а я ваговим дрючком як одважу, то він як схопить, тільки п’яти покаже.
Розкіш тоді була нам з дідом. Сметани було вволю. І чого вже ми з неї не робили? Чи бувало куди їдеш, то і їсти візьмеш сметани і на віз підмостиш сметани, щоб не трясло, а що дід, так той і підперезувався сметаною.
Як виросли ті воли, що свиня висиділа, ми з дідом наробили з гарбузового лушпиння возів і поїхали на Дін по рибу. Як почали ж ми їхати на той Дін… їхали, їхали та й заїхали, що ні хати, ні Дону не видко, вже й не знаємо, куди їхати; хоч би Гривко побіг був за нами, все б таки почув, звідки рибою пахне, і довів би нас до самісінького Дону, так ми ж його зоставили на хазяйстві. Ми тоді давай людей питати, чи не зна хто дороги на Дін. І, спасибі, люди справили: «їдьте, кажуть, через Капказ, через Туреччину, а потім через Німеччину, а вже, кажуть, як поминете Німеччину, то тут вам і Дін на горі покажеться». Дід таки не повірив, вернувся додому за Гривком, щоб той нас вів. Поїхали ми так, як нам розказано, їдемо, поминаємо Німеччину, дивимось — так і є: такечки висока гора стоїть, а на ній Дін блищить.
Приїздимо ми на Дін, питаємо риби. Нема, кажуть, риби, одні раки. Що тут робити? В таку далечінь забились і дарма, тепер сором порожняком і додому вертатися. Давай, думаємо, хоч раків наберемо: на безриб’ї і рак — риба. Набрали ми велику силу раків: повнісінькі з верхом дві макітри і дві пляшки запечатані. Склали на вози ті раки і повернули додому, їдемо ми та й їдемо, і я вже так виголодався, що аж волосся на голові почало пухнути. От якось дід і каже:
— Тепер сонечко світить гарно, давай лиш вечеряти варити: добрі люди вже давно спати полягали, а ми й досі не вечеряли.
Заходився я, замісив галушки, поставив казанок проти сонця (у нас був такий казанок, що тільки поставив його проти сонця, то він у мент закипить), сів і варю Коли дивимось — збоку косарі картоплю косять Підійшли ми до них, купили зо два огляди картоплі; дід, наступивши на шию, випросив у одного косаря лопату та заколов рака на вечерю. Як оббілував я того рака, так попід шкірою сала на цілий палець було, а на ребрах — як на годованій свині. Наварили ми ото з раком та з картоплею галушок і посідали вечеряти. Дід взяв верхові вила, настромив галушку та через коліна як підважив, та галушка як прорветься та мене прямо по ногах — так нігтів як і не було на пальцях. Повечерявши, потягли ми далі.
Доїздимо до річки (а ми, бачите, як їхали на Дін, то вона ще зовсім маленька була, а поки повернулись з Дону та доїхали до неї, то вона тим часом виросла), треба було через ту річку переїхати, а через ню переїздити на пороні. Питаємо ми поронщиків, щоб переїхати, так вони як заправили з нас плату за перевіз, що й всі раки того не варті. Що тут робити? От дід і почав думати, що робити (він був дуже мізковитий), як почав же він думати, все думає та й думає, а думки так і виступають на лобі, як чиряки. Думав він, думав щось, мабуть, із тиждень і таки додумався.
— Давай ми, — каже, — тутечка вози продамо — це штука не дорога, дома другі зробимо, а волів і раків наженемо через річку уплав.
Послухав я його. Продали ми вози, нагнали волів і раків уплав, а самі, підкотивши холоші, перейшли через річку на другий бік, посідали над берегом та й чекаємо. Незабаром і воли перепливли і вийшли на берег. А раків нема. Чекаємо ми до обіда — нема раків. Ждемо вже й до вечора — нема наших раків. І що ж? Так і не діждались. Волів, бачите, ми злиганих нагнали через річку, а раків — розлиганих, бо ні я, ні дід не здогадались позлигувати; вони ото, як увійшли у воду, та й порозлазились і потопились.
Як напав на мене дід:
— І чому ти, — каже, — не позлигував раків? Нехай уже я забув — мені ніколи було, я думав, а ти ж нічого не робив цілий тиждень. Що б то було, — каже, — позлигувати, адже ж і налигачі зайві були, або хоч би було до волів поприлигувати, вже б таки з волами перепливли, а то вони не попали вслід за волами — звісно, річка незнайома, збились із пантелику і потопились. Сором і додому повертатися. Що баба скаже?
— Що ж, — кажу, — будемо робити? Давайте хоч тут вловимо риби.
А дід був дуже вдатний рибу ловити. Було кине вудку в чужу будку і тягне як не кожух, то свитку.
Наловив дід там таки риби, забрали в подоли, а дід понав’язував волам до ріг води, щоб у дорозі рибу напувати, і потягли пішки додому. Ішли ми та й ішли, мабуть, з місяць без перестанку, і я так підбився, йдучи дорогою, що хоч лягай, а тут ще й нігті розболілися. А дід і каже:
– Тю, дурний, хоч ти й старший. Та візьми ноги на плечі і йди.
Послухав я діда. Взяв ноги на плечі і як на світ народився.
Стали ми наближатися додому. А тут туман такий наліг, що аж пищить. По всьому видно, що вже недалеко додому, а не втрапимо; вже й Гривка висилали наперед, тах і той нічого не знайшов. Посідали ми та й чекаємо, поки розійдеться туман. Коли дивимось — недалеко чийсь млин крутить вирлом (обганяє мухи) і йде попаски додому. Придивились ми до нього — а він з нашого села, бо на праве вухо значений (у нашому селі всі млини значені на праве вухо). Ми за ним, а він задрав вирло та тікать, і тільки ми його й бачили. Що тут робити? — бідкаємося ми. Коли прислухаємось, чуємо — дзвін гуде (у нашому селі на дзвіниці був такий великий дзвін, що як задзвонять у нього на різдво, то він аж до великодня гуде, а дяк такий був, що бувало як чита в церкві, то два чоловіки лопатами голос відгортають). Ми й пішли на дзвін і попали прямо в село. Воно таке раде, що ми повернулись, аж підскакує та радіє.
Приходимо додому, доходимо до воріт. А в нас ворота широкі були: хоч скільки возів в один ряд постав, то всі пройдуть у ворота, не зачепляться; а двір такий був, що скільки оком окинеш — то все наш двір. Хата теж була добра: зайдеш у ню, глянеш на стіни, то тут тобі гай, ставок, млини, то вона зовсім, як небо: бувало глянеш, то й зорі сяють в ній. Так ото, кажу, доходимо до воріт, а баба вийшла й поздоровляє нас: діда з сином, а мене з батьком. Ми, правда, думали, що вона жартує, коли заходимо в хату, дивлюсь я — справді батько народився. Зайшли ми. Батько схопився та зараз дідові — чолом (бачите, мій дід та моєму батькові батьком доводився). Я й собі хотів було батькові чолом дать, підходжу до нього, беру його на руки, а воно таке перське, зараз за чуба лове та кулаками так і сікається до морди; але я йому все змовчував, бо воно, правда, хоч ще й мале, а все ж таки батько — має право.
— Ну, — каже, дід, — тепер будемо справляти хрестини. У тебе народився батько, в мене — син, так біжи ж ти на село, скликай людей, а я буду обід готувати.
Пішов ото я скликати: у один двір не зайду, а два обмину, а де собаки кляті, то третьою вулицею обминаю. Ходжу ото я та скликаю такечки людей на хрестини. Я перше бувало як вийду на село, то люди зараз і почнуть мене безбатченком дражнити, я їм усе мовчав, бо в мене тоді таки ще не було батька. Так ото й тепер ходжу, а люди зараз і почали:
— Безбатченко! Безбатченко ходе…
Я як спіймаю котрого за чуба (а я тоді дужий був — курячі підкови розгинав) та як почну його мняти, додаючи словами:
— Брешеш, брешеш, сякия-такий сину, бо є батько! Ось приходь сьогодні на хрестини, то й побачиш, що іменно є…
Так ото пополуплю добре та й, стало бути, покличу на хрестини. Пройду далі – ще хто-небудь гукне, я й тому дам гарного прочухана та й того покличу. Поки всіх перекликав, то повен мішок вовни з них наскуб.
Як понасходилось же людей до нас, мало не повна хата!.. Почали ми їх частувати. Дід як піднесе котрому випити недовбаним коряком, а я як дам закусити нетесаним макогоном, то він так і витягнеться — уп’ється з одного разу; а баба теж не гуля. Щоб він швидше освіжився вгощає його, вже лежачого, тим медом, що кіт наносив. Як почав дід підносити кожному по другій, то інший хоч і поневолі, а вип’є, бо ніяково ж йому не випити, а закуски й не діждеться: так йому й піде світ обертом, а далі дивишся — покотився сторчака (дід таки дуже часто частував гостей, не давав їм і в гору глянути). Бачуть тоді наші гості, що вже їм нудить від такої випивки, та — хто куди попав: хто в вікна, а хто в двері. А батько стоїть у сінях та шапки їм надіває: котрому не надіне, то він так і покотиться через поріг (батько мав звичай і надівати і скидати шапки з потилиці). Деякі хоч за ворота повиходили, а деякі прямо в дворі повивертались. Кого ж щиріше вгощали, то той ще в хаті покотився під лаву… Гріх казати, частували гаряче. Хто був, той і тепер дякує.
Як уже всі порозходились з хати, дід і каже:
— Ти ж тут заходись — пошануй гостей, випровадь їх за ворота, а я піду покличу на завтра других, будемо ще похрестили гуляти. Сьогодні, — каже, — були твої гості, а завтра будуть мої.
На другий день як понасходилось їх — ще більше, ніж учора було. От дід забрав їх, привів до озера, посолив у ньому воду і припрошує:
– Сьорбайте, — каже, — перше юшку, а насподі рибка буде.
Як допались наші гості до тієї юшки, аж я злякався, щоб не пооб’їдалися. А що вже дякували дідові! Так щиро, що він ледве додому дійшов. Після того нескоро вже він хвалився. Каже:
— Так дякували, що я вже дивувався, як тільки ребра видержали.

Дід ще малим був, а батька ще й на світі не було…

Дід ще малим був, а батька ще й на світі не булоДавно, дуже давно це було. Ще як я був парубком, дід ще малим був, а батька ще й на світі не було, так ми з дідом хазяйнували. Було в нас дві пари волів — одна чужа, а друга не наша; одного рогатого скоту було чотири дійних індички і всякої іншої худоби було чимало; ниву свою мали, таки гарна була нива.
От почали ми хазяйнувати. Навесні, як уже поблагословилось на весну, якраз (як тепер пам’ятаю) на Спаса або на маленького Юрія, поїхали ми з дідом орати свою ниву, а наша нива та була далеко від хати, так що й палицею не докинеш.
Набрали ото харчів на кілька день, бо, звісно, дорога неблизька, а баба (нехай здорова буде на тім світі та легенько їй тикнеться) насушила нам борщу по-чумацьки, і поїхали, а за нами й Гривко побіг (то, бачите, у нас був собака куций — оженився ще за молодих літ та пішов у прийми, та там і хвоста збувся). Так ото, кажу, Гривко побіг собі, звичайно, попереду, бо він уже знав, куди ми ідемо; побіг до своєї ниви, впізнав її (який би то з нього був і хазяїн, коли б не впізнав своєї ниви), взяв і ліг на ній. Ми собі їдемо, дивимось — не видно ще ниви, і поїхали далі. Гривко, побачивши теє, піднявся і собі за нами йде. їдемо ми з дідом, дивимось по чужих нивах, де ж це наша нива.
— А що, — питаю, — чи не проминули ми, бува, своєї ниви?
— Може й проминули, — каже дід, — треба б повернутись назад.
Повернули назад, а Гривко й собі та й побіг знову попереду; добіг до своєї ниви і знову ліг на ній. їдемо ми, їдемо — нема нашої ниви, немов її хто вкрав, а Гривко лежить собі і ні гадки. Дивимось ото ми з дідом, роздивляємось по чужих нивах — тут десь повинна бути і наша, так нема ж. Коли ж я підходжу, такечки ненароком, до Гривка, дивлюсь, — а він, пакосна худоба, ліг поздовж ниви та й лежить, передніми ногами аж до самісінького шляху, а хвіст аж на другий обніжок поклав і чисто всю ниву закрив собою.
— Ось де, — кажу, — і нива наша, а ми її шукаємо.
Дід такий радий, що вона знайшлась, та давай з радощів танцювать. Та такечки танцював мало не до вечора, так що як він угомонився, то вже пора було й додому повертатися, бо хоч ми, правда, й рано виїхали, але ж поки ниву знайшли та поки дід перетанцював, що треба було, то й вечір настав. Так ото ми з дідом поміркували і поїхали додому, радіючи, що нива знайшлась. Приїздимо, а дід (сказано мале, слизькоязике) і почав дітям розказувати, яка з нашою нивою оказія трапилась.
На другий день вранці поїхали ми знову орати свою ниву. Приїздимо, дивимось — лишенько, нема нашої ниви, хтось і справді вкрав, тільки наголоватки понад шляхом зоставив.
Як заголосить же дід (він малим дуже плаксивий був), як зарида, аж волосся в’яне, так жалібно голосить та примовляє:
— Ниво моя, білокопитенька (вона в нас таки була білокопита), світе мій балухатенький, доле моя плескатенька… Що ж ми тепер будемо робити? На чім же ми тепер будемо хліб сіяти?
— А що ж будемо робити? — розважаю я його. — У нас піч здорова, припічок широкий, адже дарма гуляють, то там і посіємо: худоби у нас є чимало: дві кози та двоє цуценят, все худоба легка, печі не розвале, от ми ними й заоремо та посіємо хоч гречку, вона любить тепло.
Угомонився дід і нічого, тільки, хлипаючи, після плачу клепки з голови повихлипував.
Приїхали додому. Заходився я, змайстрував станок для четверика; для кіз ярма, бо то ж рогата скотина, а для цуценят хомути, бо то вже худоба грудниста. Запріг цуценят у колішню, а кіз в перед; причепив поперед кіз сіна, а козам до хвостів хліба. Рушив. Кози пнуться за сіном, а цуценята за хлібом, та так ото і тягнуть, і батога не треба. Заорав ними піч, припічок і округи припічка — боже ги мій, скільки ріллі! Радість така, що аж ніде було дітися. Коли я кинувся сіяти, аж у нас і гречки немає, баба по празниках замість насіння полузгала; треба було їхати на базар купувати.
Не довго думавши, сів дід охляп на свого верхового їжака (дід дуже був скупий і жалів одежі, бувало сіда охляп на їжака, то штани скида, залишає дома, щоб потом не пройшли), а я запріг Лису в голоблі від старої повозки (у нас була кобила сім день довга і три дні лиса і колись, ще не за моєї пам яті, була повозка, так повозки вже давно нестало, а голоблі остались, то я й їздив на них). Так ото, кажу, запріг Лису в голоблі і поїхав з дідом на базар. Дід всю дорогу знай гарцює на своєму їжакові, звісно молоде, а я собі повагом трюхикаю. Приїздимо. Ходимо ото ми по базару, питаємо по крамницях гречки, коли дивимось — якийсь чоловік носить у мішку нашу ниву, продає. Ми впізнали, та до нього й відібрали.
Купили ми гречки, привезли ниву додому і поклали її на тім місці, де й була. Дід залишився стерегти її, щоб хто вдруге не вкрав, та взяв на всіх чотирьох углах позабивав здоровенні паколи. Думка, бачите, була така, що хоч і схоче хто вкрасти, то чорта з два зірве з паколів. Так, ото, кажу, дід зостався ниву стерегти, а я поїхав додому, бо треба було гречку засіяти; ще тоді якраз наші індички були тільні, вже на днях ходили, то треба було доглянути. Приїхав додому, засіяв гречку, так вона як зійшла, як зацвіла!… Глянеш, мов море синіє! А кіт (що то за кіт був!) ходе по ній та мед збирає та в бабині горшки зливає.
Тієї ж ночі у нас потелились індички, і баба дуже рада була, бо вона в нас любила парене молоко, а ми квасне; то бувало, баба парить, парить по селу, а ми з дідом киснем, киснем у запічку. На другий день вранці забрав я індичок і всю худобу з собою і поїхав до ниви. Баба розсердилась, що я індичок забрав, так я їй сказав, що ми з дідом проведемо з поля аж додому залізну трубу і будемо лити молоко їй звідтіля. Вона й згодилась. Так ми і зробили, прямо таки провели трубу аж у самісіньку хату. То бувало пооремо до обіду, а в обід випряжемо худобу, деяку пустимо на пашу, а цуценятам сінця підкинемо, бо вони ще були малі, пастись не вміли, самі здоїмо індичок і ллємо молоко в трубу, воно й біжить аж додому; а баба там щось поїсть, а що не поїсть та зливає в пусту хату (у нас, знаєте, через сіни була пуста хата); як наллє вже повну хату, тоді дає нам знать. То ми з дідом поїдемо на базар, купимо гарбуз, та дід, стане в однім кутку (прямо забродить у сметану), а я — в другому, тоді зачиняємо вікна й двері і кидаємо один на одного гарбузом, та так ото і б’ємо масло. Як уже воно зіб’ється, тоді відчиняємо вікна, сироватка стече, а в хаті повнісінька хата зостанеться одного масла. Сиру нема, бо з індичого молока таки сиру ніколи не буває.
Забрали ми ото свою ниву, сіли відпочивати, коли дивимось — а по дорозі кнур і бугай ідуть злигані та ремигають. Спіймали ми їх, запрягли в ярмо: кнура в підруку, а бугая в борозну і почали волочить. На той час якраз з одного боку по дорозі їхали «золотарі» з бочками; вітер якось подихнув від них, кнур як почув — та до бочок, ще б нічого, коли б він один. Він рветься, а я його все здержую, коли ж тут з другого боку череда підійшла, а бугай як побачив, так прямо удержу нема. Та так ото — кнур до бочок, а бугай до череди як нап’ялись, і перервали ярмо.
Заволочили ми ниву своєю вже худобою. Далі взяли поорали понад тією трубою, що молоко лили, та засіяли просом, щоб хто часом не добрався до труби, думка, бачите, була така, що боятиметься заблудитися у просі (а просо здорове мало бути, бо ще воно в мішку було, то вже чимале було). Зійшла наша нива — рівна, як вода, та густа, як кожух. Посіяли ми з дідом над шляхом та й чекаємо, щоб швидше нива поспіла, щоб разом усе скосити, зібрати та тоді вже й додому їхати. Сидимо, коли ось баба з дому пише: «Чого ви мені молока не ллєте? Влийте трохи на сьогодні та й самі приїздіть, бо гречка спіє». Дивуємось ми з дідом — що б то воно значило, що молоко не доходить додому.
– А ходім, лишень, — каже дід, — понад трубою, тепер жара, залізо розпеклось, може вона де розсохлась, а молоко додолу тече.
Взяв я косу, а дід граблі, щоб дома гречку скосити, і пішли понад трубою, а віз і чисто всю худобу залишили в полі. Доходимо до проса, аж уже й просо поспіло, пора косить. Доходимо ближче, дивимось — а край проса вовк прогриз дірку в трубі і п’є молоко. Так ось чого воно в баби молока немає, думаємо ми. Підкрався я ззаду, та як кину косою — хотів його зарізати, а коса — шкоберта та кіссям
Вовка по спині. Вовк як плигоне в просо, кїсся й заплуталось йому в вовну. А дід:
— Туйго, Гривко!
Гривко як припустивсь за ним, а дід граблями навздогін, граблі й заплутались у хвіст Гривкові. Вовк тіка, тягне косу та й косить, а Гривко доганя, тягне граблі та громадить. Уже аж у тім краї коса од вовка обірвалась, і вовк сховався на шляху, а Гривко, загубивши його, вернувся назад та, біжучи через косу, зачепив її граблями і приволік назад.
Прийшли ми додому: одрізав я скибку гарбуза, помантачив косу і почались жнива. Як понажинали ми тієї гречки та як понаставляли кіп у печі! Глянеш у куток, то й горшків звідтіля не видно і котові ніде пройти; а з гречки мед так і тече: видно, кіт не весь зібрав, як цвіла.
— Ну, — каже дід, — підемо ж ми та складемо просо в копиці, бо в валках воно пересохне.
Пішли. Доходимо до проса, дивимось — а його вовки їдять. Я хутчій до них, а дід вернувся додому за долотом, щоб застрелить котрого. Та де тобі! Поки я добіг, вони просо поїли і порозбігались. Дід, правда, стрельнув навздогін, але ні одного й не влучив — каторжні вовки хитрі, біжать та хвостами затуляються. Ну й як ти його влучиш? А воно ось як діло було. Той вовк, що ми прогнали від труби, зрозумів, що коли йти до труби молока пити, то треба й варту брать із собою. От він забрав своїх товаришів чи родичів і привів до труби. Кинулись до труби, аж у ній молока нема, так вони спересердя накинулись на просо, бо як воно ще росло, то молоко як бігло по трубі (труба ж ішла через саме просо), то роса з молока й сідала на просо.
Побідкались ми, побідкались, та нічого було робити, пішли до ниви, думали косити, якщо поспіла. Доходимо, дивимось — коло нашого воза ціле озеро стоїть, а по ньому індички плавають. «Що ж це за озеро! Де воно взялось?» — питаємо ми один одного. Заходимо на ниву, аж вона чисто випашена, тільки стерня зосталась. «Це вже хтось худобою випас»,— думаємо собі. Заходимо далі, а звідтіля коропи — шубовсть у воду. Роздивились ми, аж то коропи випасли, бо так від самого озера аж до ниви лапи короп’ячі й знать; а глянули по ниві, так і зуби короп’ячі на стерні знати. А то, бачите, ми як пішли додому, то худобі й забули води залишити (вода була в мішках на возі), а тоді була жара,
Індички захотіли пити та попрокльобували мішки, вода вибігла, й зробилось озеро. А тут і коропи не забарились розплодитися.
— Ну, — каже дід, — наробили вони нам шкоди, нароблю й я їм.
Та взяв зсукав з яшної полови аркан і давай коропів накидати. Котрого не накине за шию, то він, бідний, попокрутиться, поки вирветься — і шкіру на в’язах позносить, і ракотиці на ногах позаламує, а дід усе його держить. І отакечки, з серця, мало не всіх коропів перекалічив.
Нічого вже будо далі чекати, забрали ми худобу й віз і поїхали додому, бо треба було гречку змолотити. Ідемо ото ми додому, доїхали якраз до половини дороги або й ще далі, вже недалеко й двір наш починався, дивимось — баба кривим індиком обідать нам везе (то в нас були індики дійні, а то ще один був кривий; ми його зоставляли дома, баба ним дрова, воду, обід нам возила). Зустріли ми ото бабу недалеко від своїх воріт і сіли під возом обідати. Баба нам того дня борщу й пирогів вивезла. Насипала баба борщу в миску, а дід взяв один пиріг і давай його ламати, заклав у колесо між шпиці та як навалиться-навалиться грудьми на той пиріг, аж віз котиться, а пиріг не подається. Ми з бабою бачимо, що він сам нічого не вдіє, та взялись придержати воза, а дід знову заклав той пиріг між шпиці та зо всієї сили як повернув, так аж шпицю з маточини вивернув, а пирога таки не здужав розломити, — сказано, ще мале. Став дід і дивується, що, здається, свіжий, а розломити не може. Дивимося ми на той пиріг, аж він у одному місці тріщину дав. Я тоді взяв ту шпицю, що дід вивернув, затесав з неї клина та в тріщину обухом як загнав, той пиріг як репне, а звідтіля вовк як виплигне, та через діда, та просто в борщ, аж хвиля по мисці пішла. Я мерщій рятувати, та де то вже… Поки знайшли каната на возі, він плавав по мисці, поки й утопився. Коли дід заглянув у пиріг, а каторжний вовк чисто ввесь сир виїв… А то, знаєте як ми ниву орали та лили молоко через трубу додому, вовки прогризли ту трубу і пили молоко; ото якось одного молоком і втягло в трубу, він і поплив аж додому, а дома баба хоч цідила те молоко, але не додивлялась, а цідилок був рідкуватий. Вовк проскочив крізь цідилок і попав у сир; потім баба його разом з сиром і вклала в пиріг (вона вже була старенька, недобачала). Так ото такечки ми пообідали і поїхали додому.
Приїздимо додому, а тут якраз дощ випав; от дід і каже (він хоч ще малий був, але в хазяйстві знав добре):
— Складемо гречку в стіжок хоч на комині, молотити зараз не будемо, бо мокро, а краще ходім заволочим просище (де вовки просо поїли), чи не буде хоч падалиці на другий рік.
Заволочили ми з дідом просище, дід ліг, а я його за ноги поволочив добре по просищі, просо зараз же й зійшло; а тут як ударять морози! Що його робити! Давай ми його кожухами та свитками вкривати, щоб не змерзло! І що ж? Під свитками просо нічого собі було, а під кожухами вошва виїла. Скосили ми те просо, привезли додому і почали міркувати, де його скласти. У нас було дві клуні дуже добрячі, обидві були небом вкриті, що й горобців усіх видно було в стрісі, коли ж обидві були битком набиті, в одній два ціпа висіло — обидва наші, тільки без капиць — баба якось розласувалась та наварила холодцю з капиць, — а в другій борона стояла (у нас хоч і була борона, але ми нею не волочили — колись хворіла на зуби і чисто всі зуби повипадали, а діло було під старість, то молоді й не виросли). От ми поміркували і склали на току.
Склавши те просо, думали було гречку змолотити, коли кинулись до неї, аж вона чисто попріла. Бачите, у нас на горищі ще за діда-прадіда жила квочка з курчатами; як склали ми ту гречку на комині, вона й почула носом крізь стелю, і почала стелю гребти — думка була аж до гречки добратися; от вона греблась, греблась, догреблась до очерету та баче, що далі вже не сила, та, з серця, взяла й плюнула; воно пройшло крізь стелю і потекло прямо на греччу; вона затекла й попріла. Давай ми тоді з дідом ту гречку по печі розстеляти та сушити. Висушили, склали в стіжок — уже на другім місці, — щоб пакосна квочка вдруге не нашкодила, думали на другий день змолотити таки її.
Тієї ночі лежимо ми з дідом коло проса, стережем, щоб горобці не порозтягали снопів, лежимо ото ми під стіжком і ведемо розмову про те, що як змолотимо ми своє просо, то буде його стільки, що й не перелічим. Коли це як піднявся вітер, як почав крутити, як почав рвати наш стіжок з усіх боків… Лишенько, думаю собі, пропало просо! Схопив я мерщій вила, наставив проти вітру, та що ж? Обсковзнеться по вилах та прямо до стіжка і почне лютувати. Баче тоді дід, що я сам нічого не вдію, мерщій побіг у хату, взяв порожній лантух (і додумався ж!), став за стіжком і притаївся. То оце бувало вітер як дмухне до стіжка, дід і наставе мішок, він зопалу — в мішок; дід його мерщій зав’яже та як візьме коліньми в мішку товкти! Товче, товче, аж поки весь до решти витовче. Тоді знову наставляє мішок проти вітру і як надме повен, то знову товче, що йому аж нудно там стане. І от так дід товк та й товк той вітер, аж поки весь перетовк. Як же зовсім стихло, тоді ми знову полягали під стіжок. Але ж і дав дід прочухана тому вітрові! Так його помняв, так понівечив, що не було його, мабуть, з місяць. Довго десь боки в його свербіли, бо як прийшлося вже те просо в млині товкти, то він бувало навернеться до млина, впізнає той мішок з просом, в якому дід його товк, та драла далі; так що ми мусили їхати на базар купувати вітер для млина. Бувало, купимо його мішків з десяток, привезем до млина, та я сяду з мішками поперек млина, випускаю вітер, а дід товче; то поки вітру хватить, доти й товчемо, а нестане, тоді знову їдемо на базар по вітер. Поки перетовкли просо, то дід аж шкіру на колінках пообтовкував, бо якраз тоді ступи були, а товкачів не було, так він коліньми товк (у нас, правда, свого млина не було, дід язиком молов так м’яко та багато, за день намеле стільки, що й за тиждень не збереш).
Так ото, кажу, лежимо ми з дідом коло свого проса і ні гадки, що до нашої гречки миші внадились. А воно як унадилась каторжна мишва, прямо цілими снопами так і носять гречку в нори. Кіт те й помітив. От він сховався між горшками і чекає, чи не вибіжить котра за гречкою. Ось одна вибігла і — прямо до стіжка. Кіт за нею, а вона все довкола стіжка; бігали, бігали, поки якось кіт зачепив хвостом за стіжок і звалив його в помийницю. Входимо ми вранці в хату, дивимось — наша гречка плаває в помийниці. Баба, правда, бачила, що вона кисне в помийниці, та подумала, що ми її навмисне намочили — одволожуємо, щоб, як будемо молотити, то щоб солома не сіклася (баба хотіла з гречаної соломи прядива набити та напрясти нам на сорочки). Давай ми її вдруге по печі розстеляти та сушити. Та де вже її висушити? Сушили, сушили, аж надокучило, а далі бачимо, що з неї нічого не вийде, дід взяв ї підпалив її; вона як запалала, аж небо зашкварчало. Потім дід з золи наробив собі гарної губки.
— Що ж ми тепер будемо робити? — питає дід. — Ціле літо хазяйнували, а от зима підходить, а в нас і топлива нема. Поїдемо в ліс та хоч дров наберемо.
— По-мойому, — кажу, — чи поїхать, то й поїхать; хоч воли, правда, й чужі, так дарма гуляють. Але чого нам обом їхати? Треба комусь вдома залишитися. Так або ви, діду, їдьте в ліс, а я дома залишусь, а ні, то я дома залишусь, а ви поїдьте в ліс.
Дід, правда, — йому все одно — згодився зразу, а далі я поміркував, поміркував: «Дід ще малий, буде боятися в лісі, та ще якби дрова були готові, нарубані, а то ще треба нарубати, та взяв сокиру і пішов у ліс (у нас і сокира була своя власна, тільки трохи пощерблена, якраз поки була залізна, доти й вищербилась). Приходжу я в ліс (а ліс далеко був, від хати ніяк не видно було), і такечки мені пити захотілося, бо, йдучи в дорогу, я поснідав юшки з індичих яєць (а вона таки жирна була). Спустився в лощину, зняв з плечей сокиру, викопав криницю; незабаром і води набігло, так що ж? Вода є, а набрати нічим. Я, не довго думавши, зняв з голови покришку, черпнув води, напився і пішов. Ходжу ото я по лісі, шукаю все дров, коли чую — що воно так голова свербить? Я — лап за голову, аж там уже половини мозку нема; глянув я вгору, а там птахів видимоневидимо літає наді мною та мозок мій клює. Я тоді — що робити? Обганяв, обганяв каторжних птахів – нічого не вдієш, та мерщій вирубав лози і обплів голову, як сулію Вернувся я до криниці — дивлюся лежить моя покришка, а волосся, лежачи на сирій землі, поприймалось і вже корінці і паростки попускало. Я до неї, а звідтіля дика качка — пурх! І полетіла. Взяв я свою покришку в руки, дивлюсь — а пакосна качка змостила в ній гніздо і вже четверо яєць знесла. Я тоді нарубав дров, розклав огонь, зварив у покришці ті яйця, пообідав, надів покришку і пішов собі далі. Недалеко й дрова знайшов та хутенько нарубав, склав на кучу і пішов додому.
На другий день приїздимо ми з дідом у ліс. Дивимось — лежать наші дрова. Взяв я сокиру та – цюк! А відтіля ведмідь — пурх! І полетів скільки видно. Я — туди, а там шестеро ведмежих яєць лежить. Ми з дідом давай їх ваговими дрючками на віз наважувати; виважували, виважували, аж позапрівали і нічого. Взявся я сам та вже ледве-ледве в пригорщ забрав. Поклали ми їх на віз та, щоб не порозкачувались, ще й рублем утягли і поїхали додому. А в нас тоді саме свиня квоктала, я й підсипав її, так вона нам як висиділа шість волів, як соколів. Після того дід за таку вдачу підкував її, бо вона була в нас не простого, свинячого роду, так щоб нігтів не позбивалась, ходячи по грудках.