Як чоловік церкву шукав

Оженився чоловік і взяв богомільну жінку, а він і разу не був у церкві. Вона його гонить до церкви, а він каже:
— Я не знаю, яка вона!
— Дивись, де зелений дах, ото й церква!
Він одягся й пішов селом; дивиться — аж стоїть шинок, а на даху мох уже старий-зелений поріс. Він думає: «Аж це то — церква». І заходить туди. Дивиться, а там сидить дід та грає на скрипку, а баба танцює п’яна, а інші мужики в карти грають. Він постояв і пішов додому. Жінка й питає його:
– Був у церкві?
Каже:
— Був!
— Що ж ти там бачив?
— Скільки я, — каже,—там чудес бачив!
Жінка питає:
— Яких?
— Старий, — каже, — спас грає на бас, а свята пречиста — наділа намиста та: гу-цу-цу, гу-цу-цу по церкві. А Миколай-чудотворець сидить за столом із святими та схватить за ноги боженя, та об стіл головою, та: «Чи немає в кого козиря?»
— То ти ж, — каже, — був у шинку, а не в церкві!
— Ти ж казала, — каже, — що, де зелений дах, то там і церква, то я туди й пішов!..

Півмідь

Звірі знайшли золотий горішок і вирішили, що він чарівний і виконає будь-яке бажання. Мудра Сова сказала, що бажання повинно стосуватися когось іншого – така вже натура в цього горішка.
Звірі загадували бажання, але кожному хотілося щось попросити насамперед для себе. Бажання здійснювалися, але після того від кожного звіра лишалася тільки його половина. Так і ходять по тому лісі чудернацькі звірі з одним боком і двома лапами – півмідь, пів-вовк, півсиця, півниця, всіх по половинці. І не знають, як свою другу половинку назад повернути.

Казка-небилиця

Казка-небилицяБуло три брати, вони вибрали си в далеку дорогу. Ідут, ідут лісом тай захопила їх ніч. Вони схотіли ночувати під смереков у лісі. Два брати були розумні, а третього мали за дурного. Ніч була студена, вони захотіли ватру під смереков класти, але сірника не було ні в одного. Тоти два брати розумні кажут: Ходім, братчіки, дістати де сірника, або ватри! — Тай пішов найстарший, найшов колибу, а в тій колибі старий дідо кладе ватру; сидит собі при ватрі, тай файку курит. А тот найстарший братчік приходит у колибу, тай просит ватри у того діда: Бо, аді, заночували під смереков, та ватерки даст Біг! — А дід подивив си на парубка, тай кажет: Я дам ватри, але ти присядь коло мене, та скажи казки-небилиці, а як не скажеш, то викрою тобі пас через плечі! — А тот зачав казки-небилиці говорити, тай не вмів, а дід узяв вітяг ніж, тай викроїв пас через плечі, не дав ватри. Приходит тот ид братвом, ни признаєт си, що му дід зробив, але кажет: Є ватра, а дід не хочет дати! — ідет середущий брат, также розумний; приходит до того самого діда и просит ватри. Дїд кажет: Я дам ватри, як присядеш коло мене, тай скажеш менї казки-небилиці, а як не скажеш, то ті викрою пас через плечі, а як скажеш, то ти мені вкроїш. — А тот не вмів сказати, дїд узяв, тай викроїв пас через плечі. Приходит межи тоти два брати, не кажет, що му си стало, але кажет: Не дав ватри! — На кінці пішов третій брат, наймолодший, що го мали за дурного. Ті два старші брати, розумні, спирали його, не пускали, казали: Як ми не дістали, то ти і тим більше не дістанеш! — Але він не схотів їх слухати, тай пішов. Ідет і находит ту колибу і того діда в тій колибі, де тоті два розумні брати були і просит ватри. А тот дідо кажет так, як тим казав. А тот дурний кажет: Я ті скажу казки-небилиці, але як ти даш, аби сми тобі викроїв пас через плечі и ватри, аби сми взяв. — Дідо на це пристав и тот зачав казати казки-небилиці. Кажет: Моя мама була мнов тяжка, тай загадала шпаків їсти, я вздрів, шо шпаки летіли и взяв сокиру, тай верг за шпаками, сокира впала в ватру, згоріла, а топорище си лишило. Я ввидів, що шпаки залетіли в вербу. Прийшов сми до верби, та пхаю ногу, не может си влізти, пхаю голову, не может си влізти, пхаю руку, не может си влізти, а відтак я взяв, тай склав си в деситеро тай вліз. Тай набрав шпаків и пхаю голов, руки, ноги, а відти не мож вилізти. А я штрик за сокиров, тай узяв сокиру, тай вирубав си з дупла. Приніс шпаки мамі, а мама забагла яєц. А мені Бог винен зв’язку яєц, а я ввидів вербу, тай тов вербов виліз до Бога до неба. Прошу Бога, аби Бог віддав яйці, бо мама не может мнви вчинити и забагла яєц, а Бог кажет: Ще кури си не нанесли, забирай си відси, бо тви стручу. Я си верг Бога, а тут нема вже тої верби, що я нев віліз до Бога. Я шо тут робити? Дивлю си, а мама з дідьом віет гречку. Я випросив у дідьї і у мами миску гречки, та я ту гречку у млині змолов на крупи і з тих крупів сплів курмей и тим курмеем спускаю си від Бога з неба. Тай дивлю си, а курмей за короткий и ще далеко до землі не стає. Я взяв, тай мав коло себе ніж, тай утяв д’горі, надточив у низу, тай зліз. Приходжу і кажу мамі, що ще кури си не нанесли, аби їла біду. Мама, як це учула, тай мене вчинила. Як мине вчинила, зараз післала до тебе, діду, за ватров. — Коли це сказав, витяг ніж и викроїв дідови пас через плечі, набрав ватри и приніс братам під смереку.

Стоять Рекіти посеред світа, ой чудо

Стоять Рекіти посеред світа, ой чудоСтоять Рекіти посеред світа, ой чудо.
Там люди вольні, всі богобойні, ой чудо.
Сіна копиця — то в них церковця, ой чудо.
Старого цапа мають за попа, ой чудо.
Під ту церковцю йдуть ся молити, ой чудо.
До того цапа ходять на сповідь, ой чудо.

Двісті слів брехні

Двісті слів брехніБуло собі три брати. Поїхали вони у далеку дорогу. Набрали їсти й пити, тютюну й вогню. Заїхали брати у великий ліс. Надвечір зупинилися, попоїли, попили і спати лягли. Рано встали і поїхали далі. А лісові кінця нема. І настала ніч. І ніч, і ніч, а дня все нема. Питає старший брат:
— Що, браття, будемо робити? Вогонь кінчається, а нам ще треба їхати й їхати.
І тут раптом помітили брати у лісі вогник.
— Ти старший, — кажуть, — іди на той вогник і принеси нам вогню.
Пішов старший брат Василь до вогню — аж там дванадцятиголовий змій гріється. Хлопець привітався та й просить вогню.
— Скажи на двісті слів брехню, то дам вогню. А як знайду в тій брехні хоч одне слово правди, здеру з тебе пас шкіри, присиплю попелом і натру ячмінною половою.
— Скажу брехню: скакав пес на свиню.
— Це правда, — каже змій. Та й здер зі старшого брата пас шкіри, посипав те місце попелом і натер ячмінною половою. — Іди геть!
Повертається Василько своїх братів, плечі болять, але їм не признається. І каже середущому братові:
— Іди, Петре, ти. Може, тобі дасть, бо мені не хоче давати.
А Петро каже:
— Крутіть мені сто цигарок, щоб я прикурював від одної до другої і доніс вогонь.
Скрутили йому сто цигарок, поклав він їх у пазуху, пішов до змія і просить вогню.
— Скажи мені на двісті слів брехню, то дам вогню, — каже змій. — А як знайду в тій брехні хоч одне слово правди, здеру з тебе пас шкіри, присиплю те місце попелом і натру ячмінною половою.
— Яку ж тобі сказати брехню? Скакав пес на свиню.
А змій каже:
— Це правда.
І здер із хлопця пас шкіри, посипав те місце попелом, натер ячмінною половою і прогнав.
Прийшов Петро до братів і не признається, що йому перепало від змія. Каже меншому братові Іванові:
— Іди, Іване, може, тобі змій дасть вогню, бо мені не хоче.
— Докручуйте мені ще сто цигарок, — каже Іван.
Іде Іван лісом на той вогонь. Не дійшов, ліг та й заснув. Пробудився — недалеко жевріє вогник. Приходить Іван до того вогника, а там страшний дванадцятиголовий змій гріється біля вогню. Сердитий, що його вже два рази потривожили. Іван тихенько навшпиньках заходить іззаду, з-за плечей.
— Добрий вечір, поганий змію!
Змій злякався, скочив на вогонь і попікся.
— Чого хочеш, парубче? — сердито питає змій.
— Дай вогню.
— Скажи на двісті слів брехню, то дам вогню. А як знайду в тій брехні хоч одне слово правди, то здеру з тебе пас шкіри, присиплю попелом і натру ячмінною половою. Ще й сильно натру, бо ти мене налякав.
— А як я скажу двісті слів, і ти скажеш, що то брехня, то що буде?
— Здереш із мене пас шкіри, присиплеш те місце попелом, натреш ячмінною половою, закуриш і підеш, — каже змій.
Починає Іван свою брехню казати:
— Як я женився, то мій батько народився, а мама зі мною тяжка ходила. Мама захотіла шпаків, на рожнах печених, попід хвостами начасничених. Я народився і став на порозі. А шпаки летять на рожнах. Я за тими шпаками, та залетіли ми в ліс. Шпаки залетіли в дупло, а дірки нема. Я пхаю голову, пхаю ногу, пхаю палець — не лізе. А я звився, як пес, та й заліз увесь. І я голий, розперезаний, набрав повну пазуху шпаків. Та сюди, та туди — не годен вилізти. Добре, що я здогадливий був. Недалеко жив лісник, я пішов до нього позичити сокиру щоб вирубатися з дупла. А лісник каже:
— Моя сокира скоро має народити сокиренят.
— Дядьку лісник, будьте добрі, визвольте мене з біди. Може, вона при мені не народить. А я ж таки голий, розперезаний, повна пазуха шпаків.
Дає мені лісник сокиру, іду я до того дупла і вирубуюся з нього. Вирубався і виліз. І кинув сокиру на землю. А вона народила сім сокиренят. Я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, беру сокиренята в поділ і несу до лісника. «Нате, дядьку лісник. Будете бити, чи будете сварити, ваша сокира народила сім сокиренят». Але лісник був добрий чоловік і подарував мені одне сокиреня. Я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, затикаю сокиреня за пояс і йду. Куди я йду? Іду до попа. Собі шлюб годити і батька хрестити, бо вже мій батько народився. Я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків ще й за поясом сокира. Не подумайте чого поганого!
От іду я по одній долині, а там лежить здохла біла кобила. Сів я на ту кобилу їду так, що й поїздом не доженеш. Та кобила — трюх-трюх, трюх-трюх, а сокира за поясом — цюк-цюк, цюк-цюк. Перерубала кобилу наполовину. Я на голові поїхав, а зад ірже ззаду. Добре, що я такий здогадливий.
А я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, ще й за поясом сокира. Не подумайте чого поганого!
Дивлюся, верба. Рубаю вербу, затесую кілок, збиваю кобилу докупи на вербовий кілок і їду далі. Доїхав аж до попа на подвір’я. Зайшов до попа в хату, а тим часом вербовий кілок виріс із кобили аж до самого неба.
— Чого хочеш? — питає піп.
— Собі шлюб годити і батька охрестити.
А попові кури по тій вербі на небо повилазили. Піп каже:
— Поки ти мені не зженеш кури із неба на землю, говорити із тобою не буду.
Хочу — не хочу, а мушу. Голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, ще й за поясом сокира, не подумайте чого поганого, лізу я по тій вербі на небо кури зганяти. Підліз аж до самого неба — а там дірка. Я за небо вчепився, а кобила поступилася, і я лишився між небом і землею. Повісився, як павук на павутині. «Тут я й пропав», — думаю. То добре, що я такий здогадливий був. Закинув ногу на небо та й виліз. Я ж таки голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, ще й за поясом сокира. Не подумайте чого поганого!
Зайшов я на небі в лівий куточок і знайшов дванадцять боженят. А ті боженята молотять горохвяну солому за ячмінну полову. Так молотять, що аж курява стоїть. Я дивився, дивився та й до них причепився. І почав по-своєму молотити. Так молотив, що заробив на небі дванадцять кілограмів ячмінної полови. Бо я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, ще й за поясом сокира. Не подумайте чого поганого!
Стою я та й думаю, що з цією половою робити. Перевесло скрутити і на землю спуститися. Кручу те перевесло. Таке міцне, що чіпляйте до чого хочете, — не порветься. Спускаюся я тим перевеслом із неба на землю. До половини вистачило перевесла, а від половини до землі не вистачає. Тут би я й пропав. Та добре, що я такий здогадливий був. Зверху урву, а знизу доточую. Отак і спустився.
А змій питає:
— Що ж ти іще бачив на небі?
— Бачив свого батька і твого батька.
— А що ж мій батько робить? — питає змій.
— А возить на собі мого.
— Брешеш, — каже змій.
А Іван каже:
— Цього мені й треба!
Та як здер зі змія пас шкіри і посипав його попелом та натер ячмінною половою. А тоді взяв вогню та й пішов собі. Приніс своїм братам вогонь та й каже:
— Грійтеся, дорогі браття!

Потім, як батько підріс, ми діда віддали в школу…

Потім, як батько підріс, ми діда віддали в школуПотім, як батько підріс, що вже став у палки вбиватися, ми діда віддали в школу, бо він у нас був неписьменний (він, правда, й тепер теж вчиться), а самі вже з батьком осталися. Батько був вдатний до комерції, так він шинок держав, а я хліборобством зайнявся. То, було, батько день у день рукою за шинок держався, а я од шинку до самої хати носом орав.
Через кілька років родилось нас у нашого батька три сини: я та ще два. Батько дуже радів, дивлячись ча нас, на синів, але не довго. Один на спаса ніс через лід яблука до церкви святити та якось посковзнувся — був некований — розчахнувся і пообламував ноги. Другий пішов зі мною на морквяні заговини колядувать і на дорозі йому блискавкою очі випекло. А мені в семилітню війну кічкою руки поодбивало. Проте ми всі троє були дуже вдатні. Я був майстер на всі руки, безногий був такий, що тільки зайців ловив, а сліпий був меткий стрілець.
Раз я зробив граділя до плуга (поки батько був малий, то я й без граділя орав, а вже як став коло припічка спинатися на ноги, то звелів, щоб і в нас було так, як в людей). От зробив я того граділя, і сліпий взяв і переробив його в ружжо (він, кажу ж, був меткий стрілець, а стріляти нічим було). Бувало як піде з безногим полювати (у них, правда, ще був старенький ведмедик, вони ним горобців ловили), то тільки де заєць або що злетить, сліпий як стрільне, то так у білий світ, як у копійку, і влучить; а заєць може б і перевернувся, так з переляку безвісти залетить. Або де табунець горобців вискоче, то той свого ведмедика як нацькує, він як пуститься за ними, то аж бур’ян оотаеться, і чисто всіх горобців по бур’яні порозганяє.
Раз поїхали ми в поле орати. Почали заганяти загінку: сліпий узяв передні воли за налигач і веде прямо на віху, я взяв батіг, поганяю, а безногий за плугом іде. Ведемо такечки борозну, а тут де не взявся заєць, як схопиться, підняв угору хвоста та тікати. Сліпий побачив, та як наробе крику:
— Заєць! Заєць!..
Кинув безногий плуга та за тим зайцем як залопотить — тільки курява по болоті знялась (тоді ще мокро було), і погнав його через гору. Дивимось ми — утік заєць. Він — худоба легка, по вереї біжить, а той же таки — чоловік, так і грузне по самі коліна.
— Дай, лиш, мені воли, — кажу я сліпому, — я буду вести, а ти бери батіг, поганяй та на плуг поглядай, бо ще як схопиться другий заєць, то ти граділя одчепиш та стрілять почнеш, а орати й нічим буде.
Взяв я воли й веду, а сліпий поганяє і на плуг поглядає. Коли дивлюсь — гоне безногий з гори того зайця назад, а заєць тікає та кротовину хапає: добіг до нашої ріллі та як допався до неї — чисто всю ріллю поїв. Ми таки не витримали — мерщій одчепили граділя од плуга й устрелили його.
Взяв я того зайця, оббілував і хотів було обід зварити, коли кинувся до сірників, аж їх — поминай, як звали. Вони, бачите, були в кишені в чумарці, а чумарку я залишив на обміжку; миші добрались і чисто всі поїли. Що тут робити? Пішов я по степу, сірників шукати. Іду, дивлюсь — такечки на могилі, коло ставка, пасіка стоїть. Підходжу до пасіки — нема нікого, тільки улики стоять та дивляться. А з одного боку ведмідь продрав плетінь, вліз у пасіку і давай красти вулики. Краде та складає собі на плечі, а бджоли — як бджоли — мовчать собі. Тоді якраз матки не було їхньої дома, кажуть, їздила в поле на розвідки, чи не пора висилати по мед. Коли ось прилітає матка і застукала ведмедя в пасіці. Ведмідь знявся та хутенько тікати, вона за ним і наздогнала. Як зчепились же вони, так аж страшно було дивитися. Прямо одне одного жалом на смерть заїдає, а одне одного не подужає, видно обоє в одній силі. Я тоді бачу, що не жарти, та до їх, хотів розборонити, а вони й побачили мене.
— Поможи мені, — просить матка-бджілка, — я тобі за те дам улік меду.
– Ні, мені допоможи, — перебив ведмідь. — Я дам три вулики.
«Що ж, — думаю собі, — хто собі ворог? Хто більше дає, тому й допомогти треба». Як узялись ми з ведмедем за ту бджілку, як узялись — аж пір’я з неї посипалось, і так подужали.
Дав мені ведмідь три вулики меду: забрав я їх і пішов далі сірників шукати. Ніс, ніс я ті вулики, аж душно мені стало. Піднявся на гору до ставка, думав було води напитися, коли до неї — замерзла. Дивлюсь я — такечки вище на горі лежить гребля на траві, проти сонця гріється, а навколо неї верби — одна на одній ростуть… На вербах груші так і гойдаються, та пахучі такі, що аж оскома на ніс сідає. Одчахнув я одну гілку, обтрусив груші і давай нею цюкать лід. Цюкаю та й цюкаю — не бере, товстий дуже; я тоді зняв свою голову з шиї, взяв її за вуха, цюкнув удруге і пробив ополонку. Покуштував трохи води — вона кисла (бачите, лід був товстий, воду вітром не продувало, вона й скисла). Взяв я один вулик меду, розпустив його в ополонку, покуштував — ще кисла: розпустив ще один — ще кисла; розпустив я третій, — покуштував — солодка. Як допався я до неї!.. Пив, пив, аж упився. Потім підібрав груші, наївся і пішов огню шукати.
Іду. Дивлюсь — стоїть стовп, а на тому стовпі чоловік кривими зайцями хліб гарманує, солома додолу падає, а зерно там залишається: іду я повз нього і сміюся, а він, побачивши мене, теж сміється і питає:
– Чому ти, — каже, — смієшся?
— Того, — кажу, — що смішно. А ти чого?
— А я, — каже, — того, що ти, мабуть, на хрестинах був, то там і голову забув.
Я — лап за голову, а там тільки шия. Згадав я тоді, що я її на льоду забув… Пити дуже захотілося, так я, як пробив лід, то мерщій допався до води, а голову поклав коло ополонки, то й упився, а п’яному вже не до голови було — пішов собі огню шукати, а голова на льоду осталась. Вернувся я до річки по свою голову, а моя голова що зробила? Поробила собі вербові ноги і ковзається по льоду. Ганявся я за нею, ганявся, аж язик пересох. Та де то вже! Хіба її доженеш?! Так я видумав — лід підпалив. Лід згорів, вербові ноги теж згоріли, я тоді спіймав голову і надів на шию.
Зійшов я з тієї гори на балку, оглянувся назад — а до того ставка сила птиці поназліталась. Далі дивлюсь — та птиця понапивалась води (а вода з медом) і повпивалась та так понад берегом і спить, аж хропе. Вернувся я, набрав тієї птиці та кругом поза пояс понатикав і пішов. Спустився знову в балку, вітерець балкою як подихнув, та птиця як попрочумувалась, та вся разом як полетить і підняла мене вгору. Летимо ми та й летимо, вилетіли вже вище неба. «Лишенько, — думаю собі, — там же заєць огню жде». Далі бачу, що непереливки, та давай її висмикати з-за пояса. Повисмикав усю до одної та як упав на небо, аж воно заторохкотіло. А печінки, як ті горіхи, витрусились з мене і порозкочувались по небу. Впав ото я та й лежу. А тут де не взялись миші, унадились, завелись у мені і вже почали кубелка мостити. Я тоді бачу, що не жарти, схопився на ноги, вони як пороснули з мене — ціла отара.
Прочумався я трохи, прибрав на місце печінки, глянув на всі боки — дивні-дива. Чого там тільки нема!.. Тут тобі стоїть сад, на однім дереві сніг росте, уже порозпукувався, тільки б треба було, то він уже й готовий: на другім — дощ росте всякий — і дрібний і лапатий — то вже, бачите, коли якого треба; а аж на самому версі — мряка (може, з тієї мряки й дощ росте — не знаю); далі, теж на дереві, мороз росте, та такий лютий, аж тріщить. Походив ото я там трохи, а вже як розісміливсь — пішов далі. Заходжу в якийсь двір, глянув — а там повнісінько майстрів. В однім місці ковалі грім кують, в другім — блискавку крешуть, в третім — вітер та бурю гонять; далі такечки на відшибі калік лагодять. Зайшов я до них, попросив, щоб мені руки приправили. Вони, спасибі, не довго й гаялись, приправили і нічого за те не взяли. Посеред двору величезна хата з вітром стоїть і чисто вся в дірах; діри ті заткнуті шматтям. До тієї хати приставлено стерегти старого-престарого та сліпого діда, щоб не одіткнулась яка затичка; щоб хто на пакість не одіткнув; та так він і ходить: ото мацає, мацає, поки сам ненароком зачепе за затичку і одіткне її. Вітер як дмухне звідтіль — та дме та й дме, аж доки дід не намацає ту дірку та не заткне.
Чого вже я там тільки не бачив: але як усе розказувати, то скажуть, що брешу. Походив я там, а далі думаю собі: «Скільки не гостюй, а додому повертатися треба, бо там же заєць огню чекає та й хлопці ще не обідали». Вернувся я знов у той сад і давай сніг рвати та вірьовку сукати. Зсукав довгу-предовгу. Думаю: «Сягне аж до самої землі». Діло було ввечері. Прип’яв я ту вірьовку за деревину і спустився в те віконце, що сонце світить. Спускався ото я, спускався, спустився вже до половини, і захопила мене ніч. Я, щоб поночі не заблудитись, став ночувати; назгрібав там то курайцю, то сього, то того, послався, ліг і заснув. Скільки я там спав — не знаю, а щось дуже довго. Прокидаюсь я, дивлюсь — навколо мене сад такий хороший та зелений пишається, в саду чуть — бджоли гудуть, пташки співають. «Де це я?» — думаю собі. Став я навкруги роздивлятися, а з одного боку діти влізли в сад і крадуть груші. Я встав та до них, хотів спитати, чий це сад, коли оглянувсь — а за мною ввесь сад волочиться. Ціп воно за диво? Слухаю — у мене бджоли гудуть. І що ж би ви думали? Коло того ставка, де воду пив, я наївся груш з насінням. Тут я собі сплю, а те насіння зійшло, пустило паростки, і розрісся цілий сад. Потім уже, як зацвів мій сад, — тут і бджоли прилетіли за медом. Я собі лежу нерухомо, а вони подумали, що то вулик (бо з мене миші чисто все виносили), і ввійшли в мене; далі як розроїлись там, як понаносили меду, так цілісінька пасіка стала, а я все сплю. Як почав же я ті груші корчувати та рої викурювати, то було мені там роботи! А що вже того меду набрав! Більше, ніж колись кіт із гречки.
Управившись ото з садом і з пасікою, почав я далі спускатися. Спустився вже аж на край вірьовки, а до землі ще далеко. Я тоді давай трусити із кишені полову та всяке сміття та сукать вірьовку. Як усе повитрушував, почав воші бити та з шкіри ремінці спускати та доточувати вірьовку. Доточив і став далі спускатися. А сонце вранці прийшло до свого вікна світити, бачить — вірьовка (воно не знало, що то моя), та взяло й перепалило її. Як полетів я вниз та як упав на землю — аж на той світ загруз, вірьовка якось заплуталась за землю, я й повис на ній. Дивлюсь я на той світ — а там мій дід та з іншими дідами возить горшки, продає.
А брати собі орють — заганяють загінку, дивляться вгору і бачать чисто все, що я роблю, тільки не впізнали мене. Далі бачать — злетів я з неба і провалився крізь землю, тільки на тім місці, де впав, огонь зайнявся. Прибігли вони туди, а я вже виліз по вірьовці на землю, склав її на купу, вона як розгорілась, аж олія з неї потекла. Принесли брати зайця, розіп’яли над огнем свитку і зжарили його.
Як розказав я братам, що я діда бачив на тім світі, так — батечки! Як заголосили, а я й собі з ними, та так балкою сльоза й заревла… Наплакавшись добре, почали садитись, що його робити. Чи обідати, чи піти в школу діда відвідати. Радились, радились і поклали: перше піти діда відвідати, а потім уже й обідати. От ми покинули там того зайця і пішли діда відвідувати, та як порозходились по всьому світу шукать його (а недавно перед цим школу з школярами вкрадено), то от, як бачите, і досі шукаємо, а заєць і тепер там лежить.