Гайдамацький острів

Гайдамацький острівІсторія минулого залишила в пам’яті людей назви Козацька гора і Гайдамацький острів, які, до речі, існують і зараз. На питання – звідки походять ці назви – люди відповідали:
– Що там були козаки і гайдамаки – то це точно, а більше нічого не відомо.
Правда, існує легенда про Гайдамацький острів, на якому ріс велетенський дуб. Розповідають, що обійняти його не могли і десятеро. Гайдамаки ж вирізали на цьому дубі хреста, який позначав місце схову незліченої кількості золота. І ось це золото багато хто бачив, бо воно могло часом світитися, але ніхто його не міг взяти в руки, бо золото одразу ж зникало. Треба було знати певний спосіб, щоб дістатися до нього. Не інакше як тут не обійшлося без нечистої сили…
А ще ми почули легенду про Кругле озеро. Колись давно прекрасна церква з високими шпилями пішла під землю, а на тому місці утворилося озеро, таке глибоченне, що не ростуть в ньому ніякі рослини. Старі люди запевняли, що, коли побути деякий час побіля озера, то можна почути церковний спів і дзвін.

Сосна гайдамацька

Сосна гайдамацькаВакуленко Йван — Махеєвої жінки дядько рідний — розказував,
 що Юменів батько-коваленко (як звуть — не знаю, не буду й казати) аж 20 заступів зробив і почав з парубками за шпилем кладі
 скрізь шукати. І от на пересипі за шпилем, на Генгелевій, де саме
 сосна росте, вирили гульбище гайдамацьке. А в йому — золотий полумисок, дві серги золоті і перстень золотий, бо й плани так показували, що там гульбище було.
Порались вони довго, а це тіко що почали саме добиратись до
 кладі,— де не візьмись — пані якась. Видко, до неї чутка дійшла,
 що суботяни шукають кладі. Поздоровкалась до їх. Пара коней добрих і кучер гарний у неї.
— Боже, поможи! — каже.— Льоху дошукуєтесь? — питає.
— Еге! — одвічають ті.
— От,— каже вона,— найдіть льох гайдамацький, а в йому —
 діжа-кадка з золотом, що й кіньми в діжі обернутись можна, така
 завбільш діжа та. От я й прикмету,— каже,— покажу. В оцім дубі,
 у дуплі,— показала на дуба,— шукайте ружжо.
Стали шукати й знайшли,— вже саме залізо з його, а деревина
 йому обгнила.
— А шукайте під другим дубом два стапки підків кінських.
Знайшли. Такі, як полумиски добрі! Мабуть, тіко так пороблені, а під кіньми й не були, бо де ж таких і коней достати. А може!..
Під гнилою колодою — кістки з купця. З товарами їхали купці
 з Росії, а гайдамаки й спобігли та одного живого, казала пані, й спалили живцем. Золото забрали, а кістки за прикмету покинули, 
і ружжо так само. Яка-то тоді воля була гайдамакам: що хотіли,
 те ії робили. Сама пані казала, що вона взята була гайдамаками
 з Умані ще дівчинкою. Все їм їсти варила.
— Як же знайдете льох, бо він од сих прикмет зараз недалеко
, то в йому — одна діжка з золотом, а друга з горілкою, третя з намистом. І одежа дорога над горілкою буде в льоху висіть.
— То ви ж знаєте, де й льох саме? — спитали копачі ті в неї.
— Знаю, та не скажу, бо така клятва положена гайдамаками, що
 як я викажу, то мене так і розірвуть, не при хаті згадуючи.
Вони й замовкли.
Я вже кажу тоді Вакулі:
— А чом же ви не сказали їй (вас же 20 чоловік було): та ми вас, мов, живою од нас не випустимо, як не скажете. А як скажете, та що вже буде з вами, ми за вас постараємось.
— Еге! — бідкувавсь Вакула,— не прийшло нам у голову. І церковцю було б чим старатись, якби знайшли були…
А воно ховали гайдамаки гроші, думали, що вони знову вернуться туди, що їхня таки сила візьме верх. На спомин про гульбище з-за Тясмини гайдамаки й сосну перенесли сюди й посадили, а, може, й се — прикмета, де кладь покладена.

Три криниці гайдамацькі

Три криниці гайдамацькіКолись, рік на 15 тому, ми з Флором та з Оникієм Кириченком,
 та з Гуголькою були у Ведмедівці на ярмарку. А якийсь чоловік, знать, здалека, побачив нас та й питає:
— Звідкіля ви?
— З Суботова,— кажем.
— А які там у вас три криниці є? Чи далеко, чи близько одна од одної?
— Є,— кажем,— і близько вони, покупі собі.
Се, звісно, річ зайшла про ті криниці, що на Довгалівці, під Гречківським садком.
— А не знаєте,— питає ще нас той чоловік,— який там хундамент під якою? Скажіть, то я скажу, під якою поклажа велика є, бо я знаю, що одна криниця з цеглового хундаменту, друга — з чавунного, а третя — з залізного. От якби знать, під котрою який хундамент, то й я б угадав, під котрою кладь узять.
Видко, плани мав та описи усякі.
— Не знаєм за це нічого,— кажем йому на оце,— бо й ті, що близько їх живуть, не знають, бо скілько не зливають воду, як чистять, то все вода б’є, а подивиться, то дно піскувате з камінцями усякими.
— Ну, то й годі ж і шукати кладі! — сказав і попрощався з нами.
А воно — то й по планах не все по правді виказано, бо то не під нею кладь, то тіко прикмета така, а десь наобіч треба дошукуватись, як на мою думку. Умер уже й той, що й бито його було за поклажу коло трьох криниць. Козаки, за гайдамацтва, було пам’ятного дають молодим хлопцям, щоб не забули, де поклажу показать своїм людям, як виростуть. Та й він хвалився, що знає, що бито, і знає, що бито за поклажу, а де вона — не вкмітував гаразд тоді й забув. Призвуть, було, якого гуляку-хлопця, натіпають і скажуть: «Оце тобі «пам’ятне», щоб не забув, де бито тебе, бо тут є оте-то й оте-то». Либонь, тут і ножі гайдамаки ховали, як святили під Коліївщину.
Та за панщину все позабувалось. І я її літ до десятка робив. Управитель з Одамівки — верстов за десятків до трьох звідси — по воду все посилав. Видко, що вода добра була і є у їх. Ринва там здавна с коло криниць. Річка собі нижче тече, а в криницях вода з гори набирається, і у їх вода вище багато од річки, і не така на смак, як у річці — краща.
Щоб за Хмеля ще були сі криниці — не повинно, бо все чутка іде, що вони настали за Коліївщини. Воно й кладь є, та простий не візьме, а такий, як гайдамака, або хоч із їх роду — такий візьме, такому дадуться узятись, а простому — ні. Дарма, що ото є тепер митців багато копатись коло криниць — намножилось їх.

Як Шевченко царя обвів навкруг пальця

Як Шевченко царя обвів навкруг пальцяЦар Микола (це ще той, за якого панщина була) дуже не любив Тараса Шевченка. А не любив його за те, що Шевченко колись написав про царя та царицю-небогу, як опеньок засушену, дуже смішні й уїдливі вірші. Написав і людям пороздавав. Микола-цар не міг витримати такого посміху і вирішив вислати Шевченка з рідної землі.
Задумав цар розплату і на другий день послав жандармів з Петербурга на Вкраїну. Зловили жандарми Шевченка і привезли зв’язаного до столиці. Витріщився на нього цар російський і закричав:
— Як ти смієш насміхатися над царською країною! Забирайся з моєї землі! Щоб ти ніколи не ставав своїми ногами на мою землю!
І схопили жандарми Шевченка, і завезли його в далеку пустиню. Живи, мовляв, на чужій землі.
І жив там Шевченко дуже довго, і мучився, і скучав за рідною Україною, де хазяйнував цар Микола.
І от одного разу дізнався Шевченко, що цар погнався десь там до Австрії чи Франції. Тоді взяв він, Шевченко, гроші і наняв фуру та й поїхав у село, і купив собі фуру чужої землі. Сів на ту землю зверху і їде собі в рідний край, до Дніпра. їхав він довгенько-таки, бо ж пустиня — це пустиня: безводна і безлюдна. І поки приїхав на Вкраїну, вже й цар летить у кареті назустріч. Побачив Шевченка і як заверещить:
— Ти чого приїхав на мою землю? Я ж казав тобі, щоб ти ніколи не ходив на моїй землі і навіть ноги на неї не клав.
— Не кричи на мене, царю, бо я їду і стою не на твоїй землі, а на чужій. Ось, коли не віриш, можеш подивитися довідку. Там написано, де я купив цю землю і скільки заплатив.
Цар Микола побачив, що Шевченко обвів його навкруг пальця, і як дременув, як дременув, то аж закуріло. Тільки його й бачили. От за що не любив цар нашого Шевченка, а з Шевченком і нас.

Одарка Громова

Одарка ГромоваБуло це тоді, як ми були панські. От якби ви тоді були, то взнали б, що тоді робилося, та ще якби у нашого пана Стригуна…
Пішли ми в поле панське пшеницю косити. Так у нас була одна бідна жінка, Одарка Громова, то вона так захопилась тією роботою, що забула в степу й свою рідну дитину.
Уже пізно прийшла вона додому, а в неї ще й дома були діти, та й давай тих дітей одшукувати: то підтинню, то по бур’яну, а про те, яке було в полі, про те й байдуже. Коли це згадала та в голос: «Ой боже ж милостивий, що ж мені робити? Та це ж моя дитина в степу». А вона, сердешна, як нагодувала ту дитину опівдні, та й забула про ню. Поневолі забудеш, коли там ціле пекло. Цілий день ото косять та в’яжуть, а ввечері щоб зносив і склав усе те, що накосять та нав’яжуть за день. Ти як знаєш, а щоб увечері снопи всі були зношені й складені, щоб не зосталось нігде аж ні жодного, а то буде тобі, знатимеш. А вдень складати не можна, борони боже. Так вона, та жінка, як захваталась, та й про дитину забула.
Так когось підпросила та вночі й побігла на степ. Кинулася до дитини, а воно цілісіньке й живісіньке. З того дитяти виріс потім такий гарний хлопець, хоч куди. Він і в службі був. Із служби прийшов, женився та як пішов у Чорноморію, то там десь і помер. Їхні потомки й тепер єсть.
Отаке у нас було колись. А то один раз так ми, теж ще за панів, носили снопи, і вже увечері, коли зробилось темно. Коли хтось із наших і каже: «Аж он один сніп зостався, підіть візьміть хто-небудь». А воно чорніє. Коли пішли, аж воно вовк. Стоїть собі та й дивиться. Тю!.. Він і побіг у степ, а ми собі додому.

Мандрована баба

Мандрована бабаЦе було в нашій слободі, в Сахновщині, Полтавської губернії, коло Кошманівки. Ми раніше тамечки й жили, як були ще панські. Наш пан був Миколай Андрійович Андрієнко, а жінка його Варвара Андріївна. Ото й були наші пани. Еге. Так у тих панів була одна удова, а в неї був син жонатий. От вона один раз і помандрувала, і це було якраз у великий піст. От пан як узнав, що вона помандрувала, зараз покликав до себе її сина і почав у нього допитувати: «Куди твоя мати пішла?» — «Не знаю, пане. Пішла, а куди пішла, про те не скажу, бо не знаю». Так пан звелів одвести його зараз на конюшню й висікти різками. А коли його висікли, звелів привести його до себе. «Ну, ти знаєш, за що я тебе висік?» — «Не знаю, пане». А сам плаче отакими (показувала на всю пучку руки). «Ну, коли ти не знаєш, то я тобі скажу: це за те я тебе вибив, що як прийде твоя мати додому, щоб ти не забув та зараз щоб прийшов до мене та й сказав. Зрозумів? Тепер іди собі додому та гляди, не забудь».— «Добре, паночку»,— сказав та й пішов.
Ну, ото вона, та баба, як пішла, то нема її й тиждень, нема й другий, нема й третій. Як ось якраз перед Великоднем, у великодню суботу увечері, приходе. А син як узрів, то так і вмер. Злякався. Що тут робити? І скажи — горе, а не скажи — двоє. Треба сказати, бо все однаково люди докажуть.
Пішов він до пана уночі та й сказав: «Моя мати прийшла».— «Еге, добре». Зараз пан звелів її привести. її й привели. Зразу звелів її закувати в колодки та й до стовпа, її й закували. Вона так закована в колодки й ночувала на дворі аж до другого дня. А на первий день, на самий Великдень, пан звелів чотирьом чоловікам сісти на коні верхи і щоб вони округ слободи її ганяли та били батогами. Вони так і зробили. Сіло чотири чоловіка верхи на коні та й давай її ганяти округ слободи та пороти батогами. А сам пан сів на ганок та й дивиться, як вони її ганяють та б’ють. Ганяли вони її, ганяли, та як нагнали туди, де брали глину, то вона і впала прямо в глинище, і не може, сердешна, піднятися. Тоді пан послав чоловіка і казав привести до нього ту жінку. Зараз її витягли з глинища та й пригнали до пана. «Ну що, будеш тепер мандрувати?» Баба йому зараз у ноги, та плаче, та просе, та каже: «Не буду, паночку, не буду!» А на ній так тіло побили, що кров так і йде, так і юшить. Тут прийшла пані до пана та й стала прохати його, щоб він
простив ту бабу. «Прости,— каже,— її для такого великого свята». Він і простив. Зараз узяли її та й повели додому.
Так вона й тижня не прожила після того, умерла. Царство її душі.
Так пан і каже до своєї пані: «Знаєш, душенька, що я тобі скажу. Як простити таке одній, то таких багато найдеться мандрівників».

Золота річка

Золота річкаНа березі річки Тетерева стоїть дуже давнє місто Радомишль. Кажуть, що йому більше 1300 років. Хотіли були люди відсвяткувати цю дату, та вчені з Києва щось почали уточняти в архівах, і вирішили, що Радомишль набагато старіший. Так і перенесли свято на потім, А коли воно вже буде – Господь його зна!
Ще при моїй пам’яті річка була глибока, вода так швидко бігла, що прямо зносило, як хто хотів перепливти. А скільки водоворотів було! То такі дуже глибокі ями, що і дна не дістати, а вода в них холодна, як ніж; зразу ногу зводило. У тих ямах, кажуть, сидів водяник і сітями затягував собі людину на поживу. Може воно і правда, я не знаю, але те, що в нас колись не було такого року, щоб хтось не втопився, то це точно. Боже-Боже, скільки ж то на тому дні людей залишилося, а скільки потопилося під час різних воєн, що пройшли через Радомишль за таку давню історію. А скільки добра всякого потоплено на тому дні – і не перелічити. Правду люди кажуть, що дно Тетерева золоте від того всього, що є в мулі.
На Олімпіаду (1980 рік) приїжджали до нас японці і казали, що в них є така техніка, яка може весь той мул вигрібти і зробити Тетерів знову судноплавним. І це все вони хотіли зробити безплатно, тільки хотіли забрати собі все, що знайдуть у тому мулі. А Радянська влада порахувала скільки там чого є і не дала японцям чистити. Сказали, що за те золото можна почистити всі річки на Україні. А коли ж вони почнуть уже чистити? Ти от з Києва, може, чув що про це. Річка ж прямо на очах міліє, ось уже зараз малі діти по-коліна переходять через Тетерів з Рудні. А ще ж недавно, у сімдесятих роках, по ній катера тягали якісь баржі з Житомира до Києва.

Юрієві собаки, або святий Юрій і вовки

Юрієві собаки, або святий Юрій і вовкиВовки їдять тільки те, що вкаже їм святий Юрій, їх навіть називають “Юрієвими собаками”. Одного чоловіка колись чарівники перетворили на вовка, і він був вовком цілий рік. Вигнаний з села людьми й собаками, бігаючи лісом, він схотів їсти. Раптом він угледів святого Юрія, який їхав верхи на білому коні. Наблизившись до перевертня, святий Юрій зупинився і свиснув. Одразу ж на йоrо свист вибіг з лісу вовк, якому святий Юрій сказав: “Візьми цього свого товариша й покеруй ним, тому що він ще недосвідчений і не може сам собі роздобути їжі”.

Запорожець з світом прощається

Запорожець з світом прощаєтьсяЗапорожці приїдуть, було, з Січі до Києва, чоловік їх десять-двадцять, та й зачнуть гуляти. Оце відкуплять бочки з дьогтем та й розіллють по базару, відкуплять, скільки є горщиків на торгу, та й порозбивають на череп’я, відкуплять, скільки є маж із рибою, та й розкидають по всьому місту:
– Їжте, люди добрі!
А далі сідають на коней; шапки на них оксамитні червоні,
 жупани то сині, то червоні, штани такі, що гривню б дав, щоб 
тільки подивитися. Музики й грають, а вони, побравшись у
боки, ідуть мимо бурси, гетьмани такі, що ну! То бурсаки,
 було, оце повиходять за ворота, дивляться на них та й плачуть.
 Коли ж на друге літо дивись – половина бурси на Січі і
 вродиться.
А вже як котрий запорожець доживе до великої старості, то
й попросить виділити йому гроші з кружки, і як виділять, то
 прийдеться на нього тисяч п’ять. От він наб’є черес 
червінцями та забере з собою приятелів душ тридцять або 
сорок, та й іде в Київ прощатися з світом. Оце вже тут гуляють 
вони неділь зо дві; такий бенкет підіймуть, що увесь Київ
 сходиться на них дивитися:
– Запорожець, запорожець з світом прощається!
І оце як ідуть, було, вулицею, то увесь народ за ворітьми.
 А вони ж то повбирані так, як є тобі мак у городі! Коні під
 ними – як орли, так і грають, а золото та срібло аж миготить у очах на сонці, що й зглянуть не можна. Тут і бандури, тут і 
гуслі, тут і співи, і скоки, і всякі викрутаси! Оце так запорожець з світом прощається!
А погулявши так неділь зо дві та начудувавши увесь Київ,
 ідуть уже до Межигірського монастиря. Хто ж іде, а хто із
 самим тим, хто прощається, танцюють до самого монастиря.
 Сивий, сивий, як голуб, у дорогих кармазинах, вискакує, 
йдучи попереду, запорожець, а за ним народу, народу! Так, 
як на Великдень коло пасок або на Йордані на льоду. І на його 
кошт усіх поять, усі танцюють, усі веселяться, аж земля гуде! А вже як прийдуть до самого монастиря, то і стукає запорожець у ворота. А там питають:
– Хто такий?
– Запорожець.
– Чого?
– Спасаться.
Відчиняються ворота, він один туди ввійде, а товариство з
 народом і музикантами зостануться за ворітьми. А він, лиш
 увійшов до монастиря – надіне волосяну чернечу одежу та й
 почав спасатися.

Мужик і ворожбит

Мужик і ворожбитОдин мужик приїхав з ярмарку і мав у капшуку сто рублів. Як він повертався додому, то той капшук випав з кишені у віз, а капшук був міцний, ремінний. Корова їла пашу і з’їла того капшука. Мужик встає рано, мац-мац по кишенях, а грошей нема. Вирішив він, що взяла їх невістка, яку він дуже не любив.
От він і каже:
— Це невістка вкрала гроші. Ну я, трясця її матері, застрелю.
Почула такі слова свекруха і просить:
— Одумайся, може вона й не брала, бо дуже божиться.
Поїдь, чоловіче, до знахаря, що той скаже. Іде він, а за ним ув’язався десятирічний син. От приїхали вони ще засвітло, а знахар і каже:
— Ночуй у мене, чоловіче, то я тобі рано вранці поворожу, а так я не можу.
Прийшла ніч. Мужик пішов до коней спати, а малий ліг у хаті, та не спить. Чує, вийшов знахар на двір, свиснув.
Приходить до нього нечиста сила та питає:
— Чого ти хочеш від мене?
— Приїхав мужик. У нього шкода сталась. Ти там не знаєш, від чого вона трапилась?
Той відповідає:
— Чому я не знаю? Я знаю. Ті гроші з’їла корова. Але мужик пеняє на невістку, буцімто вона вкрала. Як би він ще сьогодні тую корову зарізав, то і гроші ще цілі. Але не кажи, щоб корову різав: кажи, що невістка вкрала. Він приїде додому, невістку вб’є, а сам зляку повіситься. Невістчина душа до Бога піде, а його наша буде. Тобі і мені.
А хлопчик чув всю цю розмову.
Ранком мужик біжить до хати.
— А що скажете?
— Скажу. Ваша підозра правильна. Невістка гроші вкрала.
— Аа… Я без знахаря знав, що невістка.
А тій невістці Бог так на розум дав, що вона пішла до своїх батьків, коли приїхав мужик.
— Де вона, сяку її матері? От я приїхав, і знахар сказав, що це вона вкрала.
А хлопець тим часом розповів бабці, що чув і бачив: мовляв, гроші корова з’їла, а знахар розмовляв з “тим” і той сказав: “Не кажи, що корова з’їла, а скажи, що невістка вкрала, то він невістку вб’є, сам повіситься. Буде, — казав, — і тобі, і мені.”
Баба пішла до мужика і стала його умовляти:
— Не злися, давай заріжемо корову нашу, та справимо обід. То може нас Бог помилує. Бо мені сон приснився, що треба цю корову забити.
Мужик дуже не хотів, лаявся. Але врешті-решт погодився. Зарізали корову.
Жінка каже:
— Ріжте бурдюга!
Ріжуть, аж там капшук, як новий. З тих пір мужик знахарям не вірить і іншим не радить.