Мужик і ворожбит

Мужик і ворожбитОдин мужик приїхав з ярмарку і мав у капшуку сто рублів. Як він повертався додому, то той капшук випав з кишені у віз, а капшук був міцний, ремінний. Корова їла пашу і з’їла того капшука. Мужик встає рано, мац-мац по кишенях, а грошей нема. Вирішив він, що взяла їх невістка, яку він дуже не любив.
От він і каже:
— Це невістка вкрала гроші. Ну я, трясця її матері, застрелю.
Почула такі слова свекруха і просить:
— Одумайся, може вона й не брала, бо дуже божиться.
Поїдь, чоловіче, до знахаря, що той скаже. Іде він, а за ним ув’язався десятирічний син. От приїхали вони ще засвітло, а знахар і каже:
— Ночуй у мене, чоловіче, то я тобі рано вранці поворожу, а так я не можу.
Прийшла ніч. Мужик пішов до коней спати, а малий ліг у хаті, та не спить. Чує, вийшов знахар на двір, свиснув.
Приходить до нього нечиста сила та питає:
— Чого ти хочеш від мене?
— Приїхав мужик. У нього шкода сталась. Ти там не знаєш, від чого вона трапилась?
Той відповідає:
— Чому я не знаю? Я знаю. Ті гроші з’їла корова. Але мужик пеняє на невістку, буцімто вона вкрала. Як би він ще сьогодні тую корову зарізав, то і гроші ще цілі. Але не кажи, щоб корову різав: кажи, що невістка вкрала. Він приїде додому, невістку вб’є, а сам зляку повіситься. Невістчина душа до Бога піде, а його наша буде. Тобі і мені.
А хлопчик чув всю цю розмову.
Ранком мужик біжить до хати.
— А що скажете?
— Скажу. Ваша підозра правильна. Невістка гроші вкрала.
— Аа… Я без знахаря знав, що невістка.
А тій невістці Бог так на розум дав, що вона пішла до своїх батьків, коли приїхав мужик.
— Де вона, сяку її матері? От я приїхав, і знахар сказав, що це вона вкрала.
А хлопець тим часом розповів бабці, що чув і бачив: мовляв, гроші корова з’їла, а знахар розмовляв з “тим” і той сказав: “Не кажи, що корова з’їла, а скажи, що невістка вкрала, то він невістку вб’є, сам повіситься. Буде, — казав, — і тобі, і мені.”
Баба пішла до мужика і стала його умовляти:
— Не злися, давай заріжемо корову нашу, та справимо обід. То може нас Бог помилує. Бо мені сон приснився, що треба цю корову забити.
Мужик дуже не хотів, лаявся. Але врешті-решт погодився. Зарізали корову.
Жінка каже:
— Ріжте бурдюга!
Ріжуть, аж там капшук, як новий. З тих пір мужик знахарям не вірить і іншим не радить.

Древлянський колодязь в Іскоростені

Древлянський колодязь в ІскоростеніКолись люди розказували, що, кажуть, по описах у книжці є, що там є разне золото і хазяйство колишнє князьов. То там, кажуть колодець був. Ну, то й правда, находили у цьому самом замку. То викопали там сукно і просо колишнє. Десь пересипали, щоб не затекло цей метал. Батько бачив, як розкопали, бо я ще не був на світі. І там багацько чого викопали. Як докопались; якесь дно було, тільки не знаю, чи з дощок дно, чи з каменя. Ну, то як зарвалі його, ну, і о вишов істуль такі великі вуж – гад здоровий. Да линулася вода, то чуть їх не позалівало. То вони повтікали. Ну, то послі говорили, що це тут золото і срібло, там різні вєщі государськіє-книжеськіє. То, кажуть, що воно все закляте тут, то через те його ніхто й не достане. От через те й гад війшов, кажуть, залівав людей.

Могила князя Ігора на Княжій горі

Могила князя Ігора на Княжій горіКнязь Ігор був, дань збирав. Він втікав, говорять, шо каретою з золотом. Попався тут у полон. Пригнули дві берези – і його розорвало. Там захоронили і його карету із золотом. Потом курган такий насипали, як оцей сарай, і солдати накошували шапками землю, і зробили йому курганець.

***

Розказували, що на Княжій горі колєсниця була закопана. Це єдне. То її там уже двадцять раз перекопували, ту гору. Ну, і ще, шо там же ж, як цариця Ольга була, то її чоловіка убіли. Його, уроді, там розпнули. Ну, це я не бачила. Двє було там берези, і єдну ногу прив’язали до єдної сторони, а другу ногу до другої сторони, і пустили вгору. Отак! Князя там поховали. А Ольга спалила Коростень.

***

Ну, чула, що казали, що колись там жив чи князь, чи богатир, чи я знаю, який він там… Да там гора така. Князь, чи хто, там жив – я не знаю. Чи він там просто був… Ну, в його була, кажуть, карета, і він її там десь закопав. А де – хто його знає? Хтось казав, що золота вроді. Там, каже, її шукали, але її найти не можна там.

***

Казали, що колись князь сидів і там о закопав бричку із золотом. А чому закопав? То ще мої розказували. І так он закопав цю бричку з золотом і сказав: “Воно тре, щоб там була!”
О! Ну, там люди старі бачили, що золото пересушувалось, і бралось синеньким огньом по полю. А воно, казав мой батько, колись закопане отут о, те золото, і воно може перейти кілометр дальше, і там огньом синеньким горить.
А за Княжу гору батьки розказували, що там колись богатирі тоді сиділи. Послі цього, я знаю, люди хазяйновиті сиділи.

Урочище Замчище

Урочище ЗамчищеТам ще треба добавить: це у нас називається урочище Замчище (недалеко від селища Вигода, навпроти села Новоселиця) через те, шо там був палац тих князів і крепость. То, послі усього того, вони там тей палац замкнули і забили. Там тоже є подземельє, печери є під камінь, під ту велику гору. Не було де діватися, то туди поховали, забили, покопали. Там усе: разні метал, що було у палаці. Старі люди, бувало, розказували цілий вік, що там храниться із тих князів, ще за древлян.

Лінива Ганька

Лінива ГанькаБула файна дівчина, але така лінива — лінувалася навіть придивитися, як то люди живуть на світі, про що говорять. То й не дивно, що розумом була недалека.
Прийде до неї один парубок, постоїть-поговорить, прийде другий, а сватати ніхто не хоче. Але якось прийшли до неї сватачі з другого села. Щоб донька не наговорила того, чого не треба, каже їй мати:
— Іди, Ганько, до сусіди, позич сита.
Прийшла Ганька до сусідки, а сусідка питає:
— Чого ти, Ганько, прийшла?
А вона каже:
— Та знаєте, що сита, а не решета.
— Та й що будете сіяти?
— Та знаєте, що муку, а не попіл.
— А що будете варити?
— Та знаєте, що є старости, та й будемо варити пироги.
— А ти би віддавалася?
— Та здало би ся.
— А віно маєш?
— Знайшло би ся.
— А робити вмієш?
— Ой, ви розговорилися, що би й пироги зварилися.
Та й пішла. А сусіда подумала собі, що шкода хлопця, аби з такою вік капарив, перестріла сватачів, коли йшли від Ганьки, й каже:
— Люди, думайте, бо хто лінивий, а хворий на голову, то гірше, як на руку або на ногу.
Та й сватачі призадумалися.

Жінка-Юда

Жінка-ЮдаЖили дві сусіди. Файно жили, сходилися, любилися, так як пасує добрим людям. Але була ще й третя сусіда, що хотіла кинути межи них кістку, аби вони ворогували, та не знала, як то зробити.
Приходить вона якось до одної з них та й каже:
— Ой, ви так любите свою сусіду, а вона відьма. На Івана я виділа, як вона котилася колесом з вашої стайні й закотилася до своєї стайні. Я підбігла, сховалася за паркан, а з вашої корови молоко летить носом, очима й вухами і прямо в дійки її корови.
— Се не може бути! — не повірила сусіда.
Але її корова погано пасла тоді та й дійсно почала молоко втрачати. А та вже пішла до другої сусіди та й говорить:
— Ваша сусіда каже, що ви відьма — від її корови молоко забрали.
— Та не може бути!
— Ану підіть до ворожки. Я знаю на другому селі ворожку, але вона в такий день не має часу ворожити, а коли дощ, тоді ворожить.
Підмовила одну та й підмовила другу, сама ж побігла до ворожки та й каже:
— Коли буде падати дощ, прийдуть до вас дві жінки. Вони любляться обі, а мене не люблять. Я хочу кинути межи них кістку, аби посварилися. Скажіть так і так — я вам файно заплачу.
Намовила брехачку, як має говорити, і вона погодилася:
— Добре, я за гроші все зроблю.
Ще нічого нема, а сусіда на сусіду вже дивиться басом. Але тота друга сусіда хоче вияснити причину, бо вона нічого не винна. Приходить та й питає:
— Чого ви, кумо, все на мене басом та й басом?
— Ей, дайте мені спокій!
— Що сталося, кумо? Може, щось таке навіяло? Ходім до брехачки.
— То ходім.
Пішли. Але брехачка не хоче, аби обі чули, що вона буде говорити, каже по одній заходити до неї.
Йде перша кума. А брехачка дивиться то на її руку, то в очі, то в голову, але нічого не розуміє, лишень те розуміє, що їй жінка-юда набрехала. Каже ворожка:
— Ви, жіночко, маєте добру сусіду. Вона від вашої корови молоко відібрала, і ваша корова згине.
— Йой, боже! Та в мене є діти! Та як так?
— Нічого-нічого, добре, що ви прийшли до мене. Я вам так пороблю, що ваше молоко вернеться до корови і корова буде жити, але сусіду й на поріг не пускайте до себе.
— Та моя корова те молоко дає, що й давала.
— Ого-го! Ви не знаєте скільки вашого молока пропало!
— Та не раз, як сонце гріє, нема сметани…
Вже й думає жінка. Ворожка-брехачка випустила її в другі двері, а її сусіду кличе до себе. Радить цій:
— Не йдіть ніколи до сусіди, бо вона плює за вами вслід, коли ви з її хати виходите. Вона хоче вашого чоловіка підійти й любити. Скажіть про це її чоловікові, то він візьме свою жіночку за волосся та й буде спокій.
Ця прийшла додому, наговорила кумові, ніби його жінка за її чоловіком стріляє, той убіг до хати — давай жінку бити. А жінка-юда сміялася, що домоглася свого: так загнівала обі сусіди, що гнівалися до смерті.

За собаку – десять людей

За собаку - десять людейА то, було, пани один з другим у промін людей своїх дають. Це ось як. Приїде пан Андрієнко з своїм кучером до пана Собакаренка. Та, гляди, кучер Андрієнка познайомиться з горничною Собакаренка і захоче з нею одружитися, то Андрієнко почне прохати Собакаренка уступити йому горничну. Собакаренко згоджується на таких умовах, щоб Андрієнко дав йому за ту горничну яку-небудь із своїх дівчат. Ото воно й зветься у промін. Та де нашого брата й не було. Було, як побаче який пан у другого собаку та вона йому
дуже подобається, то він і десять людей за неї віддасть, аби взяти собі ту собаку.

Як колись пани людей женили

Як колись пани людей женилиБув у нас один чоловік, Тимофій Олексійович Милько; жив він удівцем, і був у нього невеличкий хлопчик. То вони удвох собі й жили. От він жив, жив, так не виходе діло. «Ні,— каже,— треба-таки женитись». А женитись тоді хіба ж так було, як тепер? Кого хотів, то ту й сватав? Ні. Тоді було так: як пан дозволе, то й женишся, та ще й бери ту, яку пан скаже. Еге. От той чоловік думав-думав, а потім, того, зібрався та й пішов до пана. Прийшов він до пана та й каже: «Паночку (чи там барин), я прийшов до вашої милості, щоб ви позволили мені женитися, бо мені дуже трудно одному жити, та ще й з маленьким хлопчиком». А пан і каже: «А що ж, женись. Та тобі таки давно треба було женитись. А кого ж ти думаєш узяти?» — «Та я й сам не знаю. Так, кого прийдеться. Молоде за мене не піде, що я вже старий, а так де-небудь пошукаю на слободі, то, може, яка й піде».— «От дурний. Та ти знаєш, от у Степана Шаптали єсть дочка, от і сватай. Степанида дівка хороша, роботяща. Піди до нього й скажи, що я прислав тебе до нього сватати його дочку». Той поклонився панові та й пішов.
Приходе до Шаптала, поздоровкався та й каже: «Ви знаєте, чого я прийшов до вас?» — «Кажіть».— «Я прийшов вашу дочку Степаниду сватати, пан прислав». Ті тоді так і ахнули: «Що це ти, Тимофію? Та ти ж їй у батьки годишся».— «Ну, що ж. Я й сам знаю, що так. Так що ж я буду робити, коли пан так сказав». Покликали дочку ту, Степаниду. Як сказали їй, так куди там. Хоч умерти готова, а за Тимофія не хоче.
Ну, нічого. Пішов тоді Тимофій до пана, розказав панові все чисто. Пан зараз казав позвати батька й дочку до контори. Приходе Шаптала з дочкою. Пан тоді зразу й каже: «Так ти, Степане, не хочеш віддати Степаниду за Тимофія?» — «Та він, паночку, проти неї наче б старий».— «Ну, а ти, Степанидо, як? І ти не хочеш йти за Тимофія?» — «Ні, паночку, не хочу, він старий».— «Ну,— каже тоді пан,— дати батькові сімдесят п’ять різок, а дочці п’ятдесят». Тоді той батько бух панові в ноги та й давай просити: «Простіть, паночку, я згоден, хай бере, хай що хоче, те й робе. Як мені за неї таке терпіти, хай бере». Тоді зразу взяли та й повінчали їх.
Жили вони нічого собі. Тільки як поїхав Тимофій з паном у Харків — він був у пана за кучера,— то до Степаниди часто учащав той парубок, що з нею раніше знався.
Отак, чуєте, пани женили: йому було год тридцять п’ять з гаком, а їй було всього год сімнадцять.

Панські жнива

Панські жниваБуло так: як оце прийдуть жнива, то всіх жінок повигонять на степ жати. І ото як вигонять, то одміряє на душу п’ять сажень через усю десятину, то хоч лусни, а до вечора щоб вижав. То був такий урок. Ну, а стареньким бабам так було так. Оберуть яку хату та позносять туди малих дітей, тоді назначать яку бабу на цілий тиждень, щоб вона гляділа тих дітей. Та як понаносять таких багацько, цілу сотню. Ото вона й глядить. Усе глядить: і дітей глядить, і кури, й гуси, й качки, індики,— все, все чисто на її руках. Ото вона мусить і понагодовувати всіх, і приглянути за всім. То куди ж їй, сердешній, усе те впорядкувати. А треба було, інакше не можна. Було таке, що по десятку в день дітей погибало: одно другого защипувало. Боже борони, що було! І вона за те не відповідала.

Як кріпаки одпороли пана

Як кріпаки одпороли панаЗам’ятин — то був такий пан, що так, було, по степу й шаста. Було, оце як приїде у степ до робочих та ото спідню губу як прикусе зубами, очі витріще та побіліє, так ото вже й знай, що когось обов’язково битиме. У-у-у, людей бив страшенно! Отут на ввесь уїзд так ніхто такечки не поров, як він. Ну, так і його ж одпороли. Кучер, отаман, лакей, прикажчик та ключник — уп’ятьох. Я це добре знаю, бо саме тієї ночі я ночував у його ж, у Зам’ятина. Там же й моя рідня була. Ми збіглися якраз у ту ніч до Микити, а Микита тоді шинкував там, ось де тепер Бутович. Ну, прийшли, погомоніли, випили собі гарненько, повечеряли, а Микита й каже: «Ну, де ж я вас положу спати?» А я й кажу: «Ви лягайте там, де хто хоче, а я ляжу отут на соломі, яку чоловік уніс у хату топити, так я отут і ляжу». Ну, ото ми й полягали. Я розбувся, наложив люльку (я тоді ще займався тим мерзенним ділом), поки закурив люльку (тоді ще оцих сірників не було й званія, а робили так: умочали в сірку прядиво або тріску, ото для вогню), так поки я ото викресав вогню та
став прикурювати, аж ось у вікно дівка стук-стук: «Дядьку, одчиніть!» Микита одчинив. Вона увійшла в хату та й дала Микиті записку від Пилипа, ото від лакея, який був у пана і за кравця, щоб цей, сказати, Микита та дав кварту горілки. Цей і дав. Ну, добре. Після того ми полягали та й поснули. Аж ось уп’ять та дівка стукає у вікно і несе другу записку, щоб знов дав кварту горілки. Той Микита ще дав кварту. Вона взяла та й побігла. Вони випили ту горілку в поварні та й пішли тоді в покої до пана. А пан тоді вже повечеряв, почав скидати з себе штани і все, ото збирався лягати спати. Коли ось уходять усі чисто у кімнати, а пан питає у лакея: «Хто там прийшов?» А лакей уже знає та й каже: «Кучер».— «A-а, я знаю,— каже пан,— чого він прийшов». Коли це тільки пан сказав, як тут вони на двері та й кажуть: «А коли знаєш, то йди сюди!» А він стояв біля кроваті та зразу як ухопиться за спинку — та й виломив з неї качалку, та до них. «Е, ні, пане. Це вже ти облиш». Уперед виступив Пилип, а він був хлопець при здоров’ї. Так він як підскоче до пана, та як черконе його ззаду: «Ануте, хлопці». Хлопці кинулися до пана
і звалили його на підлогу. Зразу два сіло на голову, один на ноги, а двоє ухопили різки та й давай йому сипати. А різки були березові, такі ж саме, якими й він поров людей. Били-били, били, та ще й попелом присипали, й горілкою побризкали,— так саме як він людям робив. Трохи підождали, а тоді знову пороти. Спороли йому все тіло од п’ят до шиї. Він став проситись у їх. «Я,— каже,— дам вам вільну бомагу, одпустю вас на волю, йдіть куди хочете». Як добре вже висікли його, то той Пилип ухопив його однією рукою за чуба та й давай його сюди й туди, туди й сюди, і направо, і наліво, а тоді взяв і посадив: «Пиши тепер вільну бумагу». Сів він і почав писати ту бумагу.
А в ті часи та був у його часовий майстро, єврей, що часи починяв, так йому треба було їхати до города другого дня. А пан йому й сказав перед тим: «Ти останься та переночуй у мене, а завтра я їхатиму до города, то й тебе візьму». То той майстро пішов у поварню, поліз на піч та там і ліг спати. А вони ото — кучер, конюх і всі — зійшлись у ту ж таки поварню і ото там пили і вели там стиха якусь-то балачку, а про того майстра й байдуже. Він щось і чув, та всього не второпав. А вони, пошептавшись у поварні, нишком пішли в панські кімнати, добре висікли там пана, потім, того, посідали округ стола, пана примусили писати бомагу. Сидять та й люльку курять, а пан сидить, бомагу пише. А той майстро виспався та вийшов надвір, там сказати, про себе, чи що. Коли глядь — а в кімнатах уже й світло горить. Він зразу подумав, що то пан устав удосвіта та лаштується до города. Тоді він і собі зараз скоренько одягся та й до вікна панського дому. Заглянув у вікно та й здивувався: що це воно таке? Такий строгий пан, а в нього коло столу сидять люди та ще й люльки курять. Та зараз куди? До солдат, які приїхали до пана забирати в ремонт коні. А їх було аж сорок чоловік.
Зам’ятин завжди постачав у полк коней і брав за те великі гроші: без вибору коней по вісімдесят карбованців за штуку, по вибору — сімсот, вісімсот і тисяча. Ганяв табуни і в Харків на хрещенський ярмарок. І що тієї грошви він попобрав!
Ото ж люди на його робили, а він ще катував їх. Еге ж. Так той майстро і побіг до тих солдат та зразу до самого вахмістра: так і так. Той вахмістр зразу підняв десять чоловік солдат та з ними до пана. Ускочили вони в панські покої, дивляться — аж там он що робиться. А пан як побачив солдат, зразу почав рвати ті вольні бомаги. Рве, а сам кричить: «Беріть оцього! Оцього беріть! Оцей мені дозолив. А найдужче оцей Пилип!» Так їх усіх зразу побрали та й посадили в холодну.
У холодній вони просиділи цілий місяць до суду. На ранок дали знати в город, так тоді наїхало сюди, боже, скільки паноти. Справник, становий, ріжних попів до лихої години. Так дуже умовляв Зам’ятина дзиглярівський піп Сементовський: «Ти,— каже,— Василю Ягоричу, не кажи, що вони тебе били, ти з ними розквитаєшся сам, як схочеш, і ніхто тобі за те нічого не скаже. А як скажеш, що вони тебе били, то й сам тоді пропадеш, як слина». Ні, він не послухав і заявив, що вони хотіли його задушити. А вони доводили на суді, що зовсім і не думали його душити, а тільки хотіли, щоб він і сам покуштував того, чим їх усіх годував. Так тоді  справник, всі пани й дохтур виїхали в слободу, поскликали  з усієї слободи людей, порозпитували всіх чисто — і старих  і молодих, обдивились, кого він бив. Так що б ви думали? От вам свята церква (розказував у церкві до служби), так от вам кажу: з усієї слободи лишилися тільки два чоловіки небиті, старі, яких він не бив, а то всі до одного биті. У всіх були шрами та рубці. Так тоді начальство й до його: «Ануте,— кажуть,— дозвольте й вас оглянути. Ви говорите, що вас не били, а хотіли задушити, так треба й обдивитись». Коли як розділи його та глянули, о боже, страшно було й глянути. Увесь чисто споротий. Струпи од потилиці аж до п’яток…
Ну, нічого. Винних судили і присудили так: панові дали вовчий білет, а їм дали висікти базарним боєм при волості, тобто зібрати сход і висікти при людях по двадцять п’ять різок кожному, і тоді щоб оп’ять йшли на свої місця. Так що ж? Вони тим судом зостались незадоволені. Тоді їх забрали в город та й посадили в острог, а до того вони сиділи в нас, у Попівці. В острозі вони сиділи цілий рік, до нового суду. Через рік їх осудили вже не так: дати кожному по сімдесят ударів катом («катовими ударами»), а потім, того, в Сибір у каторжні роботи навічно. Там вони й померли.
А Зам’ятин, як дали йому вовчий білет, жив десь у Харкові, шлявся там та там же й пропав: пішов та в одхіднику й повісився. Отака йому була смерть. Ні жінки, ні дітей у нього не було. Все його майно перейшло до пана Бутовича. Бутович жив тоді в Криму, в Балаклеях. Саме тоді була Севастопольська війна. Як почув він, що тут таке діло, так він і приїхав сюди та й купив оце, сказати, Зам’ятина все майно і став тут жити. Цей же Бутович та й з другим паном щось там намошенничали на війну, і їх мали судити. Так його записали, що він убитий, а він любісінько тутечки проживав. Це сказати, в тисяча вісімсот п’ятдесят п’ятім війна почалася, в п’ятдесят шостім вона була справжня, а в п’ятдесят семім замирення. Еге, тоді саме.