Як кріпаки одпороли пана

Як кріпаки одпороли панаЗам’ятин — то був такий пан, що так, було, по степу й шаста. Було, оце як приїде у степ до робочих та ото спідню губу як прикусе зубами, очі витріще та побіліє, так ото вже й знай, що когось обов’язково битиме. У-у-у, людей бив страшенно! Отут на ввесь уїзд так ніхто такечки не поров, як він. Ну, так і його ж одпороли. Кучер, отаман, лакей, прикажчик та ключник — уп’ятьох. Я це добре знаю, бо саме тієї ночі я ночував у його ж, у Зам’ятина. Там же й моя рідня була. Ми збіглися якраз у ту ніч до Микити, а Микита тоді шинкував там, ось де тепер Бутович. Ну, прийшли, погомоніли, випили собі гарненько, повечеряли, а Микита й каже: «Ну, де ж я вас положу спати?» А я й кажу: «Ви лягайте там, де хто хоче, а я ляжу отут на соломі, яку чоловік уніс у хату топити, так я отут і ляжу». Ну, ото ми й полягали. Я розбувся, наложив люльку (я тоді ще займався тим мерзенним ділом), поки закурив люльку (тоді ще оцих сірників не було й званія, а робили так: умочали в сірку прядиво або тріску, ото для вогню), так поки я ото викресав вогню та
став прикурювати, аж ось у вікно дівка стук-стук: «Дядьку, одчиніть!» Микита одчинив. Вона увійшла в хату та й дала Микиті записку від Пилипа, ото від лакея, який був у пана і за кравця, щоб цей, сказати, Микита та дав кварту горілки. Цей і дав. Ну, добре. Після того ми полягали та й поснули. Аж ось уп’ять та дівка стукає у вікно і несе другу записку, щоб знов дав кварту горілки. Той Микита ще дав кварту. Вона взяла та й побігла. Вони випили ту горілку в поварні та й пішли тоді в покої до пана. А пан тоді вже повечеряв, почав скидати з себе штани і все, ото збирався лягати спати. Коли ось уходять усі чисто у кімнати, а пан питає у лакея: «Хто там прийшов?» А лакей уже знає та й каже: «Кучер».— «A-а, я знаю,— каже пан,— чого він прийшов». Коли це тільки пан сказав, як тут вони на двері та й кажуть: «А коли знаєш, то йди сюди!» А він стояв біля кроваті та зразу як ухопиться за спинку — та й виломив з неї качалку, та до них. «Е, ні, пане. Це вже ти облиш». Уперед виступив Пилип, а він був хлопець при здоров’ї. Так він як підскоче до пана, та як черконе його ззаду: «Ануте, хлопці». Хлопці кинулися до пана
і звалили його на підлогу. Зразу два сіло на голову, один на ноги, а двоє ухопили різки та й давай йому сипати. А різки були березові, такі ж саме, якими й він поров людей. Били-били, били, та ще й попелом присипали, й горілкою побризкали,— так саме як він людям робив. Трохи підождали, а тоді знову пороти. Спороли йому все тіло од п’ят до шиї. Він став проситись у їх. «Я,— каже,— дам вам вільну бомагу, одпустю вас на волю, йдіть куди хочете». Як добре вже висікли його, то той Пилип ухопив його однією рукою за чуба та й давай його сюди й туди, туди й сюди, і направо, і наліво, а тоді взяв і посадив: «Пиши тепер вільну бумагу». Сів він і почав писати ту бумагу.
А в ті часи та був у його часовий майстро, єврей, що часи починяв, так йому треба було їхати до города другого дня. А пан йому й сказав перед тим: «Ти останься та переночуй у мене, а завтра я їхатиму до города, то й тебе візьму». То той майстро пішов у поварню, поліз на піч та там і ліг спати. А вони ото — кучер, конюх і всі — зійшлись у ту ж таки поварню і ото там пили і вели там стиха якусь-то балачку, а про того майстра й байдуже. Він щось і чув, та всього не второпав. А вони, пошептавшись у поварні, нишком пішли в панські кімнати, добре висікли там пана, потім, того, посідали округ стола, пана примусили писати бомагу. Сидять та й люльку курять, а пан сидить, бомагу пише. А той майстро виспався та вийшов надвір, там сказати, про себе, чи що. Коли глядь — а в кімнатах уже й світло горить. Він зразу подумав, що то пан устав удосвіта та лаштується до города. Тоді він і собі зараз скоренько одягся та й до вікна панського дому. Заглянув у вікно та й здивувався: що це воно таке? Такий строгий пан, а в нього коло столу сидять люди та ще й люльки курять. Та зараз куди? До солдат, які приїхали до пана забирати в ремонт коні. А їх було аж сорок чоловік.
Зам’ятин завжди постачав у полк коней і брав за те великі гроші: без вибору коней по вісімдесят карбованців за штуку, по вибору — сімсот, вісімсот і тисяча. Ганяв табуни і в Харків на хрещенський ярмарок. І що тієї грошви він попобрав!
Ото ж люди на його робили, а він ще катував їх. Еге ж. Так той майстро і побіг до тих солдат та зразу до самого вахмістра: так і так. Той вахмістр зразу підняв десять чоловік солдат та з ними до пана. Ускочили вони в панські покої, дивляться — аж там он що робиться. А пан як побачив солдат, зразу почав рвати ті вольні бомаги. Рве, а сам кричить: «Беріть оцього! Оцього беріть! Оцей мені дозолив. А найдужче оцей Пилип!» Так їх усіх зразу побрали та й посадили в холодну.
У холодній вони просиділи цілий місяць до суду. На ранок дали знати в город, так тоді наїхало сюди, боже, скільки паноти. Справник, становий, ріжних попів до лихої години. Так дуже умовляв Зам’ятина дзиглярівський піп Сементовський: «Ти,— каже,— Василю Ягоричу, не кажи, що вони тебе били, ти з ними розквитаєшся сам, як схочеш, і ніхто тобі за те нічого не скаже. А як скажеш, що вони тебе били, то й сам тоді пропадеш, як слина». Ні, він не послухав і заявив, що вони хотіли його задушити. А вони доводили на суді, що зовсім і не думали його душити, а тільки хотіли, щоб він і сам покуштував того, чим їх усіх годував. Так тоді  справник, всі пани й дохтур виїхали в слободу, поскликали  з усієї слободи людей, порозпитували всіх чисто — і старих  і молодих, обдивились, кого він бив. Так що б ви думали? От вам свята церква (розказував у церкві до служби), так от вам кажу: з усієї слободи лишилися тільки два чоловіки небиті, старі, яких він не бив, а то всі до одного биті. У всіх були шрами та рубці. Так тоді начальство й до його: «Ануте,— кажуть,— дозвольте й вас оглянути. Ви говорите, що вас не били, а хотіли задушити, так треба й обдивитись». Коли як розділи його та глянули, о боже, страшно було й глянути. Увесь чисто споротий. Струпи од потилиці аж до п’яток…
Ну, нічого. Винних судили і присудили так: панові дали вовчий білет, а їм дали висікти базарним боєм при волості, тобто зібрати сход і висікти при людях по двадцять п’ять різок кожному, і тоді щоб оп’ять йшли на свої місця. Так що ж? Вони тим судом зостались незадоволені. Тоді їх забрали в город та й посадили в острог, а до того вони сиділи в нас, у Попівці. В острозі вони сиділи цілий рік, до нового суду. Через рік їх осудили вже не так: дати кожному по сімдесят ударів катом («катовими ударами»), а потім, того, в Сибір у каторжні роботи навічно. Там вони й померли.
А Зам’ятин, як дали йому вовчий білет, жив десь у Харкові, шлявся там та там же й пропав: пішов та в одхіднику й повісився. Отака йому була смерть. Ні жінки, ні дітей у нього не було. Все його майно перейшло до пана Бутовича. Бутович жив тоді в Криму, в Балаклеях. Саме тоді була Севастопольська війна. Як почув він, що тут таке діло, так він і приїхав сюди та й купив оце, сказати, Зам’ятина все майно і став тут жити. Цей же Бутович та й з другим паном щось там намошенничали на війну, і їх мали судити. Так його записали, що він убитий, а він любісінько тутечки проживав. Це сказати, в тисяча вісімсот п’ятдесят п’ятім війна почалася, в п’ятдесят шостім вона була справжня, а в п’ятдесят семім замирення. Еге, тоді саме.

Харків

ХарківХарків має назву від першого поселеня Харитона, що емігрував із багатьма іншими сім’ями й поселився в цьому місці. Він був пасічником і завдяки своїй праці та здібностям швидко розжився. До нього почали приходити й жити тут багато людей з інших місць. А що його називали здрібнілим іменням Харко, відсіль і зродилась назва: Харків хутір, Харкова слобода, Харків город, Харків.

Правдива катюга

Правдива катюгаБула одна така скажена паня, що убережи, боже, од неї кожного хрещеного чоловіка. Звали її, ту паню, Білевцева. У неї був свій горілчаний завод. Я тоді служив по акцизу, то купляв у неї горілку бочками. І ото як приїду, було, до неї, то вона мені і того і сього, така добра, така вже добра, що ледве не вскоче в пазуху, та все клопоче коло мене. Дівчата в неї завсігди такі чисті, та вбрані, та гарні — одна в одну. А справді якби скинути з якої дівки все її убрання та подивитись, то можна б убачити, що у кожної все тіло на шматки пошматоване. У-у-у! Порола немилосердно, порола ота сама «ласкава» та «добра» паня Білевцева. То була в образі пані правдива катюга. Бідні дівчата терпіли, терпіли, а потім, того, змовилися улучити годину та й задавити свою мучительку.
Одної ночі, коли паня уляглась у кімнаті спати, вони стиха увійшли до неї, узяли хустину, зразу накинулись на неї та й давай затикати їй у рот ту хустину. Звісно, дурні дівчата: другого нічого не придумали. Паня почала сильно пручатися.
Пручалась, пручалась та й укусила одній дівчині палець. Та тут же, дригаючи ногами, стукнула п’ятами в стінку. А за стіною спала її дочка. Та дочка як почула той стук, зразу схопилась з кроваті та до матері. Ускочила в кімнату та як скрикне: «Що тут за шум?» Дивиться, аж там одна дівчина стоїть навколішках, молиться богу та й каже: «Що це, що це з нашою панею?» Дочка кинулась до матері, аж вона тільки дригає ногами і вже стала забуватись, а в роті в неї хустка. Ой горе ж! Дочка вмить вихопила хустку з рота матері. Паня потроху почала одходити. Як уже зовсім одійшла, тоді й каже: «Я начебто одкусила одній дівчині палець». Коли так: кинулась дочка до дівчат, аж у однієї один палець на руці покусаний до крові.
Так тих дівчат зразу забрали та зразу ж в острог.
Просиділи вони в острозі дуже довго, а після того їх карали в Полтаві. Я сам бачив, як їх везли з острога на площу і як їх катував кат. Одна з дівчат була ще й вагітна, от же й ту не помилували. Це було в тисяча вісімсот п’ятдесят третьому році.
Та хіба, ви думаєте, вона одна така була, чи що, ота паня Білевцева? Було їх багато, таких кожодерів. Первий був Зам’ятин, другий був Базилевський, третій був Старицький, четвертий був Попов, а п’ята була паня Білевцева. Та були ще й другі такі, коли не луччі. Базилевського теж свої люди вибили. І так вибили, що ніхто того й не знав. Донишпорилася тільки його сестра. А по чому вона і взнала? По сорочці та по підштаниках його, як оддавала їх прати. Так їх, чотирьох чоловік, тих, що били пана, забрали та й кудись запроторили. Тоді було так: як здоровий, так у солдати завдають, а як нездоровий, так в острог. Ото більш нікуди.

Гірше собаки (Пан Зам’ятин)

Гірше собаки (Пан  Зам'ятин)Діло було в Розсуховатій. Там був пан, по правді сказати, таки собака. І нежонатий був, а собака, а може, ще й гірше якої собаки. Так ото, значить, зговорились дворові люди — лакей, кучер та повар: що б там не було, а пана вб’ємо.
Зговорилися, так і зробили. Прийшли до пана вночі, а він лежав і читав газету. Вони зразу до нього: «Ану, пане, вставай! Пан вскочив та й питає: «А що вам, господа, од мене треба?» — «А от що: ти зараз повинен видати нам вольну бомагу і випустити нас на волю». Пан і каже: «Хорошо». Зразу сів, написав одному, другому й третьому. Тоді вони й кажуть: «Лягай так, як ми лягали, та покуштуй тих різок, що ми не раз у тебе їх куштували». А він, було, як бив їх, так ото, було, б’є, б’є, а тоді посаде, дасть папіроску
та й почне наговарювати: «Ти гарний чоловік, а тільки не роби того, чого не слід». А тоді уп’ять кладе та б’є, та ще й візьме й горілкою збризне та попелом присипе. Ну, то й вони положили пана. Він їх давай прохати: «Я вам і те, і теє…» — «Ні, лягай та попробуй того, чим ти нас годував». Положили, били-били, а тоді вони знов його положили і знов били. Били-били, ще й горілкою збризнули, і попелом посипали, ще й так ласкаво до нього почали говорити, як він до них наговорював.
А до того пана та часто приїздили солдати за кіньми, бо він постачав реманент у війська. Ті солдати побачили світ в домі, сказали своєму старшому. Одбили вони двері і ввійшли всередину. Тоді пан баче таке, зараз за ті вольні бомаги — та й порвав. Так людей судили судом і засудили їх в Сибіряку, а пана судили панським і дали йому «вовчий» білет за те, що він мордував своїх людей. Так він десь-то шлявся, шлявся, а потім і пропав.

Ведмідь і гуцул

Ведмідь і гуцулТрапилося це на одній полонині. Довгий час хтось крав з кошари сир. От ті люди, що варили сир, і кажуть:
— Треба нам щось робити!
Пішли вони, викопали глибоку яму перед кошарою і накрили її смерековим галуззям.
Уночі прийшов ведмідь красти сир — та й геп у яму. Сів він у кутку і сидить тихо. Але приходить гуцул з другої полонини також красти сир, і теж — геп у яму!
Уздрів він ведмедя, і серце йому задерев’яніло від страху. Чекає, поки ведмідь його роздере. Але ведмідь підійшов до гуцула та й тягне його до стіни. Припровадив, сперся йому на плечі та й вискочив з ями.
«Слава богу, що не з’їв!» — подумав гуцул.
А ведмідь тим часом пішов у ліс, зламав там смереку, обчімхав, потім повернувся до гуцула та й пхає йому остреву в яму. Гуцул подумав, що той хоче його пробити. Але ведмідь почав муркотіти та показувати
лапою, щоб чоловік ухопився за дерево.
Гуцул зрозумів і вчепився міцно за кінець смереки.
Ведмідь витяг його, і пішли вони обидва, кожен своєю дорогою.

Міняний батько

Міняний батько— Бабусю, розкажіть мені трохи про батьків своїх.
— Га? Батько? Е, батько мій був інтересний чоловік. Він міняний!
— Як міняний?
— Як? Так, як і другі. За собаку виміняв наш пан у куликівського. Батько мій ще хлопчиком гончарник був, горшки робив. І батько мого батька, і дід тоже горшки ліпили. Так ото й батько, як був ще хлопчиком невеличким (та дев’ять годків), уже вмів робить горшки. Ну, не як там вмів, а вмів.
А в цього, в лип’янського пана, собак було багато. До-о-обрі собаки! А пана Гадомський було звати. От той куликівський пан та каже Гадомському: «Собачки у вас гарні. Якби мені хоч одну».
А той, видно, не дурак, каже: «Дай мені людину!»
Це, значить, селян вони людьми звали. Цей і дав йому мого батька. Пригнали його, сирітку, з Куликівки, посадили за горшки. Взяли там ще одного тямущого, щоб учив і батька. Навчився батько. Такий гончар став, що куди твоє діло! І панові прибиль. Нароблять йому горшків люди і попродають, а він тільки грошики щитає.
Дожив до двадцяти год, пора його женити. Прикликали до пана, пан каже: «Женись, Тихон!» — «А на якій, пане?» — «Бери оту-то!»
Подумав мій батько, подумав. Що ж тут думати? Скажи «не хочу» — різками сіктимуть на конюшні. Всьо равно не по його, та по-пановому вийде.
«Добре, пане. А коли весілля?» — «На тім тижні».
А батько ж молодий, всього двадцятий годок. Жаль йому, не любив він тої дівки, яку йому пан указує, та й не знав її, а таки оженився. Пан і батьків ставлених посадив. Зіграли весілля. Дав пан хатку поганеньку, городика трохи, землі трошки.
«Оце, — каже, — як будеш моїм чоловіком, будеш на мене робити, то оце й собі щось матимеш. А як розбагатієш, оддаси мені».
Коли батько так-таки і не розбагатів. Треба було і волів найменше три пари держати; батько одну держав. Та ну, хіба воно зберешся, коли з хліба на воду перебиваєшся?
Пожили вони так, пожили, а тоді вмерла жінка в мого батька. Осталися дітки. Забідував він, здорово забідував! Потом взяв та й оженився вдруге. Це вже матір мою взяв. Тільки ж не получчало йому. Дітей багато, робити нікому. Правда, він був при здоров’ї чолов’яга! Крепкий! І жив довго, сто чотири годи жив. Так що чого-чого, а панської «ласки» зазнав. І на конюшнях був битий, і де хочете.
— А за що ж його били?
— Та хіба ж у пана довго? Двері не так одчиниш, от уже й дадуть перцю. Не питають: винуватий чи ні.
А як я вже виросла, то на панщину не ходила. Тоді вже ж воля вийшла. Не яка й воля, робила на панів однаково, тільки щиталось, що ти вольний і, значить, можна перейти тобі до другого пана, як у одного не хочеш.
Малою то я пасла корови людям. Це вроді не панські, а наші, людські корови. Ліси тут хороші були. Кленки, ясен, дуб, липа, ліщина… Такий ліс, що як заберешся туди, то й не вилізеш. А по ночах, було, сови кричать, вовки виють, страшно було. А ми, малі, приженем до лісу скотину, та вона тут в затінку пасеться, а ми в ліщину.
Раз було таке діло, що й корову вовки зарізали. Так, граємось, граємось ми в стороні, а корови пасуться. А це з гущавини як вискоче три вовки — та до корови. Зразу один їй на спину, а два за боки. Так тільки кістки й остались од неї, та й то не цілі. А в мене свиню задушили вовки! Е, у нас було страшно ходити. І Лип’янка тоді була малесенька. Так, хатка од хатки далеко, було, стоїть. Тільки що видно. Та кругом ліс шумить, та очерети, та трави. Наша, брат, Лип’янка — хороше село. Ви тут обійдіть хоч двадцять сіл, а такого не найдете. Ставків було два здорових. Такі ставки, що ні пройти їх, ані проїхати, ні човнами переплисти. Вийдеш, було, з хати, як глянеш кругом — господи, як гарно! Зелено-роззелено, як ото десь у раю! Тільки життя не було. Робиш-робиш, мотаєшся, та часом і на хліб не заробиш. Літо перейдеш ще кой-як, а на зиму хоч пропадай!
Так котрі здоровіші, то ще нічого, а котрий слабший, то біда! Заболієш, так дохтора тобі нема. І в Златополі даже не було. Так, для панів — то були дохтори, а для людей — то ні. Тільки ж і мерли тоді здорово! Так мерли, як мухи восени. Було, за тиждень чоловік десять умре. А щоб пройшов хоч день без похоронів, рідко-рідко було. А то дивись — не на тому кутку, то на тому, не на тому, так на тому та й
несуть покійничка.
А тепер, оце вже годів з чотири, так ніхто й не вмре. Так, рідко де, може, коли кого хоронять, як, може, дуже старий умре або так больний дуже. А то ні, не чути. І от що значить — дохтор появився. Як тільки, гляди, якесь нещастя, кликнув дохтора, а він сюди-туди, глядь — і пішов чоловік здоровий. А тоді не так було.

За капусту

За капустуНаші пани були Стригуни. Так їх звали. Пан Петро Пилипович Стригун, пані Марія Тимофіївна Стригунка. Я змалку була у кімнатах, служила коло пані за горничну.
Раз мені так прийшлося, що я, мабуть, поки й умру, то не забуду. Прягли ми капусту на пиріжки та якось-то й недогледіли: та капуста трохи зверху й пригоріла. А пані моя як побачила та як заходилась мене бити. Як заходилась.
Била чим попало. І-і-і! Та й била ж дуже. Так била, так била, що я й тепер як згадаю, то в мене аж отут заболить (показує на груди). Скільки ж її, тієї капусти, пригоріло?! Та скільки її всього було?! Хоч би і вся погоріла, так у нас же було капусти в погребі аж дві кухви, от таких і повнісіньких, аршина два од землі. А мене побила так, що хай бог милує. Я трохи не збожеволіла. Пролежала цілісіньких шість тижнів.

Рубель

РубельКолись тут були пустоші, степи; ніхто не жив, ніхто
й хліба не робив. Перший прийшов у ці місця чоловік, звали його Рублем, а коло нього вже й стали люди збиратися, вибудувалось село, обнесли його валом, зробили землянки, замок і живуть собі. Ну,
тільки трудно їм було хлібом займатись через того черкеса,
що недалеко жив. Було, як вийде якийсь чоловік у поле до хліба, та так і дивиться, щоб черкес не наскочив, а то вб’є. І осталось того черкеса вже небагато чоловік дванадцять. От
 зібрав раз Рубель громаду та й каже:
– А що, – каже, – братця, давай насиплемо серед поля могилу 
і поставимо на тій могилі чоловіка, щоб він держав у руках
 високу віху. Як стане черкес підходить, то нехай та віха 
нахиляється вниз, а як не буде його, то нехай стоїть прямо.
Послухали Рубля, бо він таки вже й старенький був, було йому 
літ сімдесят; насипали ту могилу, що й тепер ще зветься 
Рублевою, і стало їм спокійніше. Пішов раз Рубель з жінками
у поле на жнива, прийшов до хліба та й ну поратися. Коли це
 їде з-за горба черкес та прямо на нього. От Рубель таки, може, 
злякався трошки та й каже:
– Ну, жінки, вже там що буде, а як я стягну з коня цього 
черкеса, так хапайте його прямо за мудя, то він буде наш.
Черкес тим часом під’їхав, схопив аркан та й накинув його 
Рублеві на шию, та тоді й розігнав коня, щоб потягнути його.
 Рубель як ухопився руками за аркан, так не те, що кінь його,
 а він коня потяг, як сіпне за аркан, і звалив зразу того черкеса 
з сідла додолу. Підскочили до нього і жінки, і Рубель; жінки 
тільки схопили його за мудя, той одразу ж ослаб, а Рубель 
витяг його ж таки тесак і зарізав черкеса. Тоді надів на себе
 черкеський панцир, сів на черкеського коня і поїхав у місто, 
а жінкам каже:
– Я ж поїду в місто на цьому коневі, а ви вже, – каже, – рачки
 лізьте, щоб вас не побачив ще який черкес.
Приїхав до міста, стукає в ворота:
– Відчиніть!
Ті дивляться, чужий чоловік, черкес, та кажуть:
– Хто такий?
– Я ваш, Рубель, – каже.
– З якої нагоди?
– З такої і такої.
Ну, пустили. Пішов одразу Рубель до сотника і йому:
– Тільки ж ти, – каже, – скажеш черкесам, хто вбив того 
їхнього, так я й тебе вб’ю.
А сам і заховавсь. Коли це приїздять черкеси та до сотника:
– Скажи, – кажуть, – хто з вас убив нашого товариша, ми 
тебе, – кажуть, – золотом обсиплемо.
– Ні, – каже, – знаю, що вбито, але, хто вбив, цього не знаю.
Покрутилися, покрутилися вони коло нього, виводив же він до них деяких чоловіків.
– Не цей? – питає.
– Ні, – кажуть, – цей не вб’є, цей не може. З тим і поїхали.
І як виїхали за місток, завили тільки, як собаки, та й пропали.

Панщина в Зозулинцях

Панщина в ЗозулинцяхПанщина в Зозулинцях, як запам’ятали мої дєдя, зачаласи з маленької охоти: як гній возити, толока, косити, жати і тим подібними роботами. Як гіренько і тяженько було відробляти, годі й споминати. Робили людоньки три дні в тижні, а в неділю був обрахунок так допізна, що не був кождий газда, як є село, в церкві.
Котрий не доробив, то казав його окоман до присонки замкнути, і сидів там до понеділка до досвіта. Рано скоро випустив і покарав досхочу та гнав на панщину.
По тім обробленню присонників літав атаман селом, мов вихор, та зганяв людей до роботи. Було, вийдуть одні пізніше. Тих в полуднє били. Чи бураки, чи збіжє яке полоти — все ставали люди на тілько місця, що два мали би що займити. Таким способом полов один полольник за двох; ану став, вже бив гарапугою. За село в полотьбі або в жнива за один, два, три колоски били напропадне.
Як жнива приходили, то щоднини копу нажати мусів, снопи під міру, в півклані поскладати і колосе зазбирати, тогді додому йти. В часі кісьби косити морг за день. Бараболі по п’ять кірців щодня, а носити до ями мусіли, хоть би найдальше, і то по півкірця тре було нести на плечах до міри. Як не стало до півкірця, то забирав назад на поле. Восени курудзи на дни ломали, і кождий мав по парі виховати, а навесні принести до сіяння. То були так звані насінники.
Молочене взимі, кождий мав копу молотити в тижні. День малий, а снопи великі, то і два дня один мусів молотити.
Парові лиш з поля звозили збіжє та оброблювали, т. є. плужили, волочили та сіяли.
Ще й інші роботи: наприклад, дерево возили, сіно, та як дорошівським панам дерево возили, а пан за то гроші брав.
Халупники сто дванадцять днів робили в рік.
Коли весна прийшла, загадав пан собі орати. Петрового Івана син, Михайло, поїхав до млина на друге село і не вийшов до орання завчасу, але геть десь пізніше. Парень з нього був годен, а притім сукристий. Ні окомонові, ні панові не дався бити. Хоч пан був на коні, а цей істиком коня по храпах; ніж зігнали від роботи посіпаків, а Михайло чим-скорше додому. Жінці лиш сказав: «Будь здорова, я йду в світ за другим паном шукати, в зеленій Буковині. Як знайду другого пана, то по тебе вернуся».
Пішов і найшов собі посіджінє в Слободянах. Тоді вернувся по жінку і взяв крадьком ще одну пару волів та постіль. Добре та гаразд там догараздувався: мав два млини.
Притомним при тій пригоді Петрового Михайла був ще Ясько Грифель, Яків Шипітка і Гриць Демчук Тодорів, а всі парові. Грифель заохочував вигадкою: «Гей, хлопці, звихайтеся, панам-ляхам не дайтеся». За то Грифеля так збили, що ледво живого додому привезли. Похирляв і внедовзі
вмер.
Яків Шипітка був крепший хлопець, і то понад всі. Горіх між пальцями лісковий роздушив, а в закладці держав по півкірця збіжжя в руках, а другий його перевозив через Дністер в каюці. Під Зозулинцями то Дністер дуже широкий. І то в одній руці півкірця і в другій півкірця.
Він не хотів йти ловити Михайла, а окомон його вдарив по плечах. Яків же в сей час зловив окомона та гримнув ним о землю, аж латки на нім попукали.
За то заставив пан гайдуків бити його через шість годин буком, як рука загрубшки. Три чверті години рахували, а чверть години без рахуби. Хирляв півроку збитий на землю, на уголь та й умер.
Гриць Демчук не дав сі бити, але від посіпаків мусів бічи в Буковину. На полі лишив воли з плугом, а сам перевізся Дністром на човні. Вже не вертався в своє село, лиш проживав у Буковині, де його ніхто не ськав. Оселився в Синівцях, де і діти сплодив з буковинкою та їх викохав.
Довго терпіли люди тяжку панщину. Було, вийде хто на лан, то пан нікому не дав виходити з лану за водою, а жінка як обід винесла, то дивився, чи не винесла води. Як котра винесла, то збив судину з водою.
Почали люди просьбу до цісаря писати та послів до найяснішого монарха висилати. Пани цих послів били, а землю їм відбирали та другим давали. Такими послами були: Іван Демчук, чоловік неподатливий, завзятий і справедливий депутат. Землю і все майно стратив, а в батька був
на комірні. Другий — Гомжій Василь, третій — Мигайчук Василь; цих два подалися за вітром чи за паном.
Найгірше витерпів четвертий депутат, Щупак Тодор, батько Гриця; він теж не подався за паном, хоть страшно його з Демчуком разом покарали: по двадцять п’ять буків щоднини діставав, в присонці замкнений.
У рік пізніше помер. Лишилися діти дрібненькі, тому пан не вигнав їх з батьківщини…

Прокляте болото

Прокляте болотоНедалеко від річки Єзуч є в Конотопі болото, яке старожили ще й досі звуть «проклятим». Раніше вела до нього вузенька вуличка, яка з’єднувала околицю міста — Загребелля з її центральною частиною. Щоб попасти в місто із Загребелля і навпаки, треба було обійти болото, про яке ходили недобрі чутки. Боялись загребельці ввечері ходити цією дорогою. Навіть парубка з міста не часто можна було побачити біля дому загребельської дівчини. Але парубки ходили.
І якось одного разу йшов парубок з побачення. Тілько-но завернув у вуличку, бачить — посеред дороги щось лежить. Підійшов ближче. Хотів обійти з лівого боку — воно піднімає голову, з правого хотів обійти — задирає ногу. І надумав він перескочити це чудовище. Тільки-но заніс одну ногу, як раптом те, що лежало посеред дороги, схопилось на ноги і понеслось вуличкою прямо до болота. Тут вже й парубок злякався. Сидить на спині, міцно вхопившись у волохату шию і боїться ворушитись. А тут і вуличка кінчається. Напружився тоді хлопець, випростав руки і ледве встиг вхопитись за останній тин, як раптом з-під нього вискочила відьма, несамовито гикнула, крутонула хвостом і зникла у болоті. З того часу й нарекли болото відьмацьким, або «проклятим».