Перекотиполе – свідок

Перекотиполе - свідокЇхали якось два товариші із заробітків, а було це ще за панщини; їхали і тішились, що заробили трохи грошенят. І ось прийшлось
 їм в полі заночувати. Одного товариша взяла заздрість і вирішив він
 вбити свого товариша, а його гроші забрати собі. Все одно ніхто не
 побачить.
Вбив він свого товариша, та й не зовсім, але не помітив, взяв
 у нього гроші та й поїхав. А коли від’їздив — помітив, що перекачалось полем перекотиполе. Умираючий товариш теж побачив це перекотиполе і сказав востаннє: «Перекотиполе, будь свідком»,—
 і помер.
Пройшов деякий час. Розбагатів убивця. Купив собі землі, коней,
 іще дещо, та й лиха не знає. Ось якось поїхав він з своєю жінкою
 в гості на друге село. І довелось їм їхати через поле, а вже була пора така, що пливло бабине літо і полем котились перекотиполе.
Побачив перекотиполе і хазяїн, що їхав на возі. Побачив і засміявся. А жінка почула та й давай його розпитувати, чого він сміється. Довго він не хотів казати жінці, але потім розказав про те, що
 вбив свого товариша, забрав його гроші і ніхто не бачив, тільки перекотиполе котилося, а тепер він згадав і засміявся. Жінка не довго
 тримала язика за зубами, а комусь розказала. Дійшло це до влади
 і арештували цього чоловіка.
Ось так перекотиполе стало свідком.

Гайдамацький острів

Гайдамацький острівІсторія минулого залишила в пам’яті людей назви Козацька гора і Гайдамацький острів, які, до речі, існують і зараз. На питання – звідки походять ці назви – люди відповідали:
– Що там були козаки і гайдамаки – то це точно, а більше нічого не відомо.
Правда, існує легенда про Гайдамацький острів, на якому ріс велетенський дуб. Розповідають, що обійняти його не могли і десятеро. Гайдамаки ж вирізали на цьому дубі хреста, який позначав місце схову незліченої кількості золота. І ось це золото багато хто бачив, бо воно могло часом світитися, але ніхто його не міг взяти в руки, бо золото одразу ж зникало. Треба було знати певний спосіб, щоб дістатися до нього. Не інакше як тут не обійшлося без нечистої сили…
А ще ми почули легенду про Кругле озеро. Колись давно прекрасна церква з високими шпилями пішла під землю, а на тому місці утворилося озеро, таке глибоченне, що не ростуть в ньому ніякі рослини. Старі люди запевняли, що, коли побути деякий час побіля озера, то можна почути церковний спів і дзвін.

Сосна гайдамацька

Сосна гайдамацькаВакуленко Йван — Махеєвої жінки дядько рідний — розказував,
 що Юменів батько-коваленко (як звуть — не знаю, не буду й казати) аж 20 заступів зробив і почав з парубками за шпилем кладі
 скрізь шукати. І от на пересипі за шпилем, на Генгелевій, де саме
 сосна росте, вирили гульбище гайдамацьке. А в йому — золотий полумисок, дві серги золоті і перстень золотий, бо й плани так показували, що там гульбище було.
Порались вони довго, а це тіко що почали саме добиратись до
 кладі,— де не візьмись — пані якась. Видко, до неї чутка дійшла,
 що суботяни шукають кладі. Поздоровкалась до їх. Пара коней добрих і кучер гарний у неї.
— Боже, поможи! — каже.— Льоху дошукуєтесь? — питає.
— Еге! — одвічають ті.
— От,— каже вона,— найдіть льох гайдамацький, а в йому —
 діжа-кадка з золотом, що й кіньми в діжі обернутись можна, така
 завбільш діжа та. От я й прикмету,— каже,— покажу. В оцім дубі,
 у дуплі,— показала на дуба,— шукайте ружжо.
Стали шукати й знайшли,— вже саме залізо з його, а деревина
 йому обгнила.
— А шукайте під другим дубом два стапки підків кінських.
Знайшли. Такі, як полумиски добрі! Мабуть, тіко так пороблені, а під кіньми й не були, бо де ж таких і коней достати. А може!..
Під гнилою колодою — кістки з купця. З товарами їхали купці
 з Росії, а гайдамаки й спобігли та одного живого, казала пані, й спалили живцем. Золото забрали, а кістки за прикмету покинули, 
і ружжо так само. Яка-то тоді воля була гайдамакам: що хотіли,
 те ії робили. Сама пані казала, що вона взята була гайдамаками
 з Умані ще дівчинкою. Все їм їсти варила.
— Як же знайдете льох, бо він од сих прикмет зараз недалеко
, то в йому — одна діжка з золотом, а друга з горілкою, третя з намистом. І одежа дорога над горілкою буде в льоху висіть.
— То ви ж знаєте, де й льох саме? — спитали копачі ті в неї.
— Знаю, та не скажу, бо така клятва положена гайдамаками, що
 як я викажу, то мене так і розірвуть, не при хаті згадуючи.
Вони й замовкли.
Я вже кажу тоді Вакулі:
— А чом же ви не сказали їй (вас же 20 чоловік було): та ми вас, мов, живою од нас не випустимо, як не скажете. А як скажете, та що вже буде з вами, ми за вас постараємось.
— Еге! — бідкувавсь Вакула,— не прийшло нам у голову. І церковцю було б чим старатись, якби знайшли були…
А воно ховали гайдамаки гроші, думали, що вони знову вернуться туди, що їхня таки сила візьме верх. На спомин про гульбище з-за Тясмини гайдамаки й сосну перенесли сюди й посадили, а, може, й се — прикмета, де кладь покладена.

Три криниці гайдамацькі

Три криниці гайдамацькіКолись, рік на 15 тому, ми з Флором та з Оникієм Кириченком,
 та з Гуголькою були у Ведмедівці на ярмарку. А якийсь чоловік, знать, здалека, побачив нас та й питає:
— Звідкіля ви?
— З Суботова,— кажем.
— А які там у вас три криниці є? Чи далеко, чи близько одна од одної?
— Є,— кажем,— і близько вони, покупі собі.
Се, звісно, річ зайшла про ті криниці, що на Довгалівці, під Гречківським садком.
— А не знаєте,— питає ще нас той чоловік,— який там хундамент під якою? Скажіть, то я скажу, під якою поклажа велика є, бо я знаю, що одна криниця з цеглового хундаменту, друга — з чавунного, а третя — з залізного. От якби знать, під котрою який хундамент, то й я б угадав, під котрою кладь узять.
Видко, плани мав та описи усякі.
— Не знаєм за це нічого,— кажем йому на оце,— бо й ті, що близько їх живуть, не знають, бо скілько не зливають воду, як чистять, то все вода б’є, а подивиться, то дно піскувате з камінцями усякими.
— Ну, то й годі ж і шукати кладі! — сказав і попрощався з нами.
А воно — то й по планах не все по правді виказано, бо то не під нею кладь, то тіко прикмета така, а десь наобіч треба дошукуватись, як на мою думку. Умер уже й той, що й бито його було за поклажу коло трьох криниць. Козаки, за гайдамацтва, було пам’ятного дають молодим хлопцям, щоб не забули, де поклажу показать своїм людям, як виростуть. Та й він хвалився, що знає, що бито, і знає, що бито за поклажу, а де вона — не вкмітував гаразд тоді й забув. Призвуть, було, якого гуляку-хлопця, натіпають і скажуть: «Оце тобі «пам’ятне», щоб не забув, де бито тебе, бо тут є оте-то й оте-то». Либонь, тут і ножі гайдамаки ховали, як святили під Коліївщину.
Та за панщину все позабувалось. І я її літ до десятка робив. Управитель з Одамівки — верстов за десятків до трьох звідси — по воду все посилав. Видко, що вода добра була і є у їх. Ринва там здавна с коло криниць. Річка собі нижче тече, а в криницях вода з гори набирається, і у їх вода вище багато од річки, і не така на смак, як у річці — краща.
Щоб за Хмеля ще були сі криниці — не повинно, бо все чутка іде, що вони настали за Коліївщини. Воно й кладь є, та простий не візьме, а такий, як гайдамака, або хоч із їх роду — такий візьме, такому дадуться узятись, а простому — ні. Дарма, що ото є тепер митців багато копатись коло криниць — намножилось їх.

Як Шевченко царя обвів навкруг пальця

Як Шевченко царя обвів навкруг пальцяЦар Микола (це ще той, за якого панщина була) дуже не любив Тараса Шевченка. А не любив його за те, що Шевченко колись написав про царя та царицю-небогу, як опеньок засушену, дуже смішні й уїдливі вірші. Написав і людям пороздавав. Микола-цар не міг витримати такого посміху і вирішив вислати Шевченка з рідної землі.
Задумав цар розплату і на другий день послав жандармів з Петербурга на Вкраїну. Зловили жандарми Шевченка і привезли зв’язаного до столиці. Витріщився на нього цар російський і закричав:
— Як ти смієш насміхатися над царською країною! Забирайся з моєї землі! Щоб ти ніколи не ставав своїми ногами на мою землю!
І схопили жандарми Шевченка, і завезли його в далеку пустиню. Живи, мовляв, на чужій землі.
І жив там Шевченко дуже довго, і мучився, і скучав за рідною Україною, де хазяйнував цар Микола.
І от одного разу дізнався Шевченко, що цар погнався десь там до Австрії чи Франції. Тоді взяв він, Шевченко, гроші і наняв фуру та й поїхав у село, і купив собі фуру чужої землі. Сів на ту землю зверху і їде собі в рідний край, до Дніпра. їхав він довгенько-таки, бо ж пустиня — це пустиня: безводна і безлюдна. І поки приїхав на Вкраїну, вже й цар летить у кареті назустріч. Побачив Шевченка і як заверещить:
— Ти чого приїхав на мою землю? Я ж казав тобі, щоб ти ніколи не ходив на моїй землі і навіть ноги на неї не клав.
— Не кричи на мене, царю, бо я їду і стою не на твоїй землі, а на чужій. Ось, коли не віриш, можеш подивитися довідку. Там написано, де я купив цю землю і скільки заплатив.
Цар Микола побачив, що Шевченко обвів його навкруг пальця, і як дременув, як дременув, то аж закуріло. Тільки його й бачили. От за що не любив цар нашого Шевченка, а з Шевченком і нас.

Одарка Громова

Одарка ГромоваБуло це тоді, як ми були панські. От якби ви тоді були, то взнали б, що тоді робилося, та ще якби у нашого пана Стригуна…
Пішли ми в поле панське пшеницю косити. Так у нас була одна бідна жінка, Одарка Громова, то вона так захопилась тією роботою, що забула в степу й свою рідну дитину.
Уже пізно прийшла вона додому, а в неї ще й дома були діти, та й давай тих дітей одшукувати: то підтинню, то по бур’яну, а про те, яке було в полі, про те й байдуже. Коли це згадала та в голос: «Ой боже ж милостивий, що ж мені робити? Та це ж моя дитина в степу». А вона, сердешна, як нагодувала ту дитину опівдні, та й забула про ню. Поневолі забудеш, коли там ціле пекло. Цілий день ото косять та в’яжуть, а ввечері щоб зносив і склав усе те, що накосять та нав’яжуть за день. Ти як знаєш, а щоб увечері снопи всі були зношені й складені, щоб не зосталось нігде аж ні жодного, а то буде тобі, знатимеш. А вдень складати не можна, борони боже. Так вона, та жінка, як захваталась, та й про дитину забула.
Так когось підпросила та вночі й побігла на степ. Кинулася до дитини, а воно цілісіньке й живісіньке. З того дитяти виріс потім такий гарний хлопець, хоч куди. Він і в службі був. Із служби прийшов, женився та як пішов у Чорноморію, то там десь і помер. Їхні потомки й тепер єсть.
Отаке у нас було колись. А то один раз так ми, теж ще за панів, носили снопи, і вже увечері, коли зробилось темно. Коли хтось із наших і каже: «Аж он один сніп зостався, підіть візьміть хто-небудь». А воно чорніє. Коли пішли, аж воно вовк. Стоїть собі та й дивиться. Тю!.. Він і побіг у степ, а ми собі додому.

Мандрована баба

Мандрована бабаЦе було в нашій слободі, в Сахновщині, Полтавської губернії, коло Кошманівки. Ми раніше тамечки й жили, як були ще панські. Наш пан був Миколай Андрійович Андрієнко, а жінка його Варвара Андріївна. Ото й були наші пани. Еге. Так у тих панів була одна удова, а в неї був син жонатий. От вона один раз і помандрувала, і це було якраз у великий піст. От пан як узнав, що вона помандрувала, зараз покликав до себе її сина і почав у нього допитувати: «Куди твоя мати пішла?» — «Не знаю, пане. Пішла, а куди пішла, про те не скажу, бо не знаю». Так пан звелів одвести його зараз на конюшню й висікти різками. А коли його висікли, звелів привести його до себе. «Ну, ти знаєш, за що я тебе висік?» — «Не знаю, пане». А сам плаче отакими (показувала на всю пучку руки). «Ну, коли ти не знаєш, то я тобі скажу: це за те я тебе вибив, що як прийде твоя мати додому, щоб ти не забув та зараз щоб прийшов до мене та й сказав. Зрозумів? Тепер іди собі додому та гляди, не забудь».— «Добре, паночку»,— сказав та й пішов.
Ну, ото вона, та баба, як пішла, то нема її й тиждень, нема й другий, нема й третій. Як ось якраз перед Великоднем, у великодню суботу увечері, приходе. А син як узрів, то так і вмер. Злякався. Що тут робити? І скажи — горе, а не скажи — двоє. Треба сказати, бо все однаково люди докажуть.
Пішов він до пана уночі та й сказав: «Моя мати прийшла».— «Еге, добре». Зараз пан звелів її привести. її й привели. Зразу звелів її закувати в колодки та й до стовпа, її й закували. Вона так закована в колодки й ночувала на дворі аж до другого дня. А на первий день, на самий Великдень, пан звелів чотирьом чоловікам сісти на коні верхи і щоб вони округ слободи її ганяли та били батогами. Вони так і зробили. Сіло чотири чоловіка верхи на коні та й давай її ганяти округ слободи та пороти батогами. А сам пан сів на ганок та й дивиться, як вони її ганяють та б’ють. Ганяли вони її, ганяли, та як нагнали туди, де брали глину, то вона і впала прямо в глинище, і не може, сердешна, піднятися. Тоді пан послав чоловіка і казав привести до нього ту жінку. Зараз її витягли з глинища та й пригнали до пана. «Ну що, будеш тепер мандрувати?» Баба йому зараз у ноги, та плаче, та просе, та каже: «Не буду, паночку, не буду!» А на ній так тіло побили, що кров так і йде, так і юшить. Тут прийшла пані до пана та й стала прохати його, щоб він
простив ту бабу. «Прости,— каже,— її для такого великого свята». Він і простив. Зараз узяли її та й повели додому.
Так вона й тижня не прожила після того, умерла. Царство її душі.
Так пан і каже до своєї пані: «Знаєш, душенька, що я тобі скажу. Як простити таке одній, то таких багато найдеться мандрівників».