Як боролися з модою

Вельми багатий чоловік Петро Якович Семко, на прізвисько Майстер, жив у Погребищах. А Майстер до нього пристало, бо він був майстром на графській гуральні за панщини, а як панщина пропала, пан гуральню спалив, то Петро був хороший столяр. Мав чотири сини й три дочки, всі роботящі.
Одягалися в усе своє: кожухи, на свитки пряли вовну, на димки, пояси пряли вовну, сіяли коноплі, виробляли свої рядна, рушники, мішки, тонке полотно на хустки й сорочки, штани, фартухи, намітки… Так було за панщини.
Як панщина пропала, появились у крамницях тернові квітчасті хустки, гарна матерія на спідницю, коштовне намисто — коралі, тонкі пояси, бинди, біле полотно на сорочки жіночі, червоні чобітки. Петро Семко міг би своїм дочкам-багачкам он які вбори справити, але він про це й слухати не хотів. «Петре, дивись, он дівчата й бідніших за нас купляють хустки, шиють широкі спідниці в кілька пілок, а наші дочки все носять своєї роботи!» — просила його жінка. «То все дурне й пусте! Я не хочу крамного. Робіть своє: воно й міцніше, й по-хазяйськи!»
Плачуть тихенько дочки, й мати тримає руку дочок. От старшій дочці мати купляє намисто, хустку, червоні чобітки, бинди, гарну спідницю, тонкий зелений пояс — всього накупила. Ото дівчина Одарка одягнеться і йде в церкву, а з церкви — до сусідів, там роздягається і йде додому в старосвітському.
От раз вона з церкви — й батько з церкви. Не вкрунеш — мусила в цих уборах йти додому. Роздягнулась, оділась хоч у нову, але старосвітську одежу. Батько модну одежу роздивився, про кожну річ розпитався, що вона коштує, зв’язав у вузлик, поклав коло стола. Пообідали.
Аж вечором Ганна Майстриха варить вечеряти. Коли дрова добре розгорілись, не зогляділись ні дочка, ні мати, як старий Петро той дорогоцінний вузлик кинув у піч. Стояв Петро коло печі, поки вузлик не згорів дотла. Не пошкодував ні чобіток, ні дорогого намиста.
Спалити вузлик мій дід Петро спалив, а мода осталась, і скоро всі стали вив’язуватись терновими хустками, а без намиста дівка й заміж не могла піти.

Баба Морозиха

А то ще було — об’явилася у нас в селі чаклунка, баба Морозиха,. То про неї цілі легенди ходили. Особливо зналася ця баба на приворотному зіллі. Тільки в когось з парубків або дівчат щось негаразд на цьому фронті — відразу до баби.
Та особливо пам’ятаю пригоду з одним парубком, на ім’я Андрій (вже й не в голові, яке в нього було прізвище). Тихий, смирний парубок був Андрій, роботящий. Та треба ж було йому влипнути в Наталку, першу красуню на кутку.
Втріскався парубок, як чорт у суху вербу. Пройти дівці не дасть. А Наталка, як на зло, і глянути на нього не хоче. Мучився-мучився бідолаха та й подався до баби Морозихи на розраду.
«Не журись,— каже баба.— Буде наша».
Посадила Андрія на ослоні та й почала над ним чаклувати. Шептала-шептала, аж тому світ замакітрився. Підвівся, як п’яний, а баба йому: «Слідкуй же тепер за Наталкою!»
Слідкував той день, слідкував другий, та Наталка — ані руш.
Знов іде Андрій до баби.
«Тепер ми ще не таке зробимо»,— потішає його Морозиха. Запалила в печі, вхопила звідкілясь свинячі ратиці та й давай над ними ворожити. А потім звеліла парубкові вкинути їх у піч та й іти додому, не оглядаючись.
«Як оці ратиці, запалає її серце!» — сказала баба на прощання.
Пройшов ще тиждень, та ні Наталка, ні її серце не думали палати.
Знов плететься Андрій до Морозихи. Бачить баба, що непереливки, та до свого діда: «Явтуше, Явтуше!» — «А що?» — «Аж візьми кресало, йди до криниці, а звідти вертай помаленьку додому. Та всю дорогу креши, креши!.. Щоб іскри летіли».
Покректав Явтух, та нічого робити, він вже не раз помагав жінці у «чаклунстві».
А тут і Андрій до хати.
«Не тужи,— йому Морозиха.— Зараз випробуємо останній спосіб. Я ще раз запалю ратиці, а ти гукай в каглу: «Наталко! Наталко!» А як нічого не вийде, іди надвір та бий заступом об поріг і гукай так само. Як побачиш іскри, то знай — вона летить».
Звечоріло. Запалила баба ратиці, горять вони в печі, а Андрій щосили в каглу гукає. Та не йде Наталка. Вхопив тоді парубок заступ та й давай гатити об поріг і знай горланить: «Наталко! Наталка!» Коли глядь — справді здаля десь іскри: кресь, кресь! Зрадів той і голосніше: «Наталко!» Іскри все ближче, ближче. Зрівнялися з парубком та й почали віддалятись. Урвався терпець Андрієві: «Та доки ж ти, клята, будеш мене мучити!» Як вирветься з двору та — шелеп заступом прямо по тих іскрах. Як вересне щось та й покотилося в бур’яни.
А на ранок баба Морозиха вже не варила приворотного зілля, а прикладала мокрого рушника до велетенської гулі, на дідовому Явтуховому лобі.

Привид на цвинтарі

Було це давно, ще до революції. Теперішні сиві дідусі були в той час бравими парубками, а їхні бабусі — жвавими, дотепними дівчатами.
Наробиться, було парубок за день, що аж у очах темно, а ввечері, проте, поспішає до своєї дівки, дарма що та аж на другому кінці села живе.
Ходили й наші хлопці до дівчат. Усе було добре, та раптом пустив хтось по селі чутку, що біля старої церкви на вигоні опівночі привид показується. Не доведи, господи, о тій порі з’явитися перехожому. Так і навалиться на тебе щось темне та волохате і до самого світанку буде мучити, до третіх півнів. Хтозна, чи й живий після цього будеш.
Почули це наші парубки, ніде правди діти, в кожного аж жижки затрусилися від страху, але виду ні один не подав.
«Все одно підемо сьогодні на Кушнірі!» — каже Свиридон. Зібралися, пішли. Ніч місячна, хоч голки збирай. А йти нам треба було через цвинтар. Ми й рушили туди. Коли зирк — аж над кущем бузку біла постать підіймаєтся, все вище й вище. У нас і очі на лоб полізли. Раптом кущ як зашелестить! А воно — до нас! І, лихо! Як рвонули ми, аж земля застугоніла. Летимо, піт холодний котиться, нічого поперед себе не бачимо. Тарах! Налетіли на когось, аж з ніг збили.
«Трясця вашій матері! — підводиться з землі дядько Яків Савусь, такий собі чолов’яга, жив він якраз біля кладовища.— І куди ви оце летите, як очманілі?» — «Ой дядьку, привид!» — цокотимо зубами. «Де?» — «Ой, на цвитарі, там, у кущах!» — «У бузку?» — «Еге ж…» — «А, потуманило б вас! — вигукує дядько.— Та то ж моя біла коза пасеться, я її щоночі туди випускаю».

Перекотиполе – свідок

Перекотиполе - свідокЇхали якось два товариші із заробітків, а було це ще за панщини; їхали і тішились, що заробили трохи грошенят. І ось прийшлось
 їм в полі заночувати. Одного товариша взяла заздрість і вирішив він
 вбити свого товариша, а його гроші забрати собі. Все одно ніхто не
 побачить.
Вбив він свого товариша, та й не зовсім, але не помітив, взяв
 у нього гроші та й поїхав. А коли від’їздив — помітив, що перекачалось полем перекотиполе. Умираючий товариш теж побачив це перекотиполе і сказав востаннє: «Перекотиполе, будь свідком»,—
 і помер.
Пройшов деякий час. Розбагатів убивця. Купив собі землі, коней,
 іще дещо, та й лиха не знає. Ось якось поїхав він з своєю жінкою
 в гості на друге село. І довелось їм їхати через поле, а вже була пора така, що пливло бабине літо і полем котились перекотиполе.
Побачив перекотиполе і хазяїн, що їхав на возі. Побачив і засміявся. А жінка почула та й давай його розпитувати, чого він сміється. Довго він не хотів казати жінці, але потім розказав про те, що
 вбив свого товариша, забрав його гроші і ніхто не бачив, тільки перекотиполе котилося, а тепер він згадав і засміявся. Жінка не довго
 тримала язика за зубами, а комусь розказала. Дійшло це до влади
 і арештували цього чоловіка.
Ось так перекотиполе стало свідком.

Гайдамацький острів

Гайдамацький острівІсторія минулого залишила в пам’яті людей назви Козацька гора і Гайдамацький острів, які, до речі, існують і зараз. На питання – звідки походять ці назви – люди відповідали:
– Що там були козаки і гайдамаки – то це точно, а більше нічого не відомо.
Правда, існує легенда про Гайдамацький острів, на якому ріс велетенський дуб. Розповідають, що обійняти його не могли і десятеро. Гайдамаки ж вирізали на цьому дубі хреста, який позначав місце схову незліченої кількості золота. І ось це золото багато хто бачив, бо воно могло часом світитися, але ніхто його не міг взяти в руки, бо золото одразу ж зникало. Треба було знати певний спосіб, щоб дістатися до нього. Не інакше як тут не обійшлося без нечистої сили…
А ще ми почули легенду про Кругле озеро. Колись давно прекрасна церква з високими шпилями пішла під землю, а на тому місці утворилося озеро, таке глибоченне, що не ростуть в ньому ніякі рослини. Старі люди запевняли, що, коли побути деякий час побіля озера, то можна почути церковний спів і дзвін.

Сосна гайдамацька

Сосна гайдамацькаВакуленко Йван — Махеєвої жінки дядько рідний — розказував,
 що Юменів батько-коваленко (як звуть — не знаю, не буду й казати) аж 20 заступів зробив і почав з парубками за шпилем кладі
 скрізь шукати. І от на пересипі за шпилем, на Генгелевій, де саме
 сосна росте, вирили гульбище гайдамацьке. А в йому — золотий полумисок, дві серги золоті і перстень золотий, бо й плани так показували, що там гульбище було.
Порались вони довго, а це тіко що почали саме добиратись до
 кладі,— де не візьмись — пані якась. Видко, до неї чутка дійшла,
 що суботяни шукають кладі. Поздоровкалась до їх. Пара коней добрих і кучер гарний у неї.
— Боже, поможи! — каже.— Льоху дошукуєтесь? — питає.
— Еге! — одвічають ті.
— От,— каже вона,— найдіть льох гайдамацький, а в йому —
 діжа-кадка з золотом, що й кіньми в діжі обернутись можна, така
 завбільш діжа та. От я й прикмету,— каже,— покажу. В оцім дубі,
 у дуплі,— показала на дуба,— шукайте ружжо.
Стали шукати й знайшли,— вже саме залізо з його, а деревина
 йому обгнила.
— А шукайте під другим дубом два стапки підків кінських.
Знайшли. Такі, як полумиски добрі! Мабуть, тіко так пороблені, а під кіньми й не були, бо де ж таких і коней достати. А може!..
Під гнилою колодою — кістки з купця. З товарами їхали купці
 з Росії, а гайдамаки й спобігли та одного живого, казала пані, й спалили живцем. Золото забрали, а кістки за прикмету покинули, 
і ружжо так само. Яка-то тоді воля була гайдамакам: що хотіли,
 те ії робили. Сама пані казала, що вона взята була гайдамаками
 з Умані ще дівчинкою. Все їм їсти варила.
— Як же знайдете льох, бо він од сих прикмет зараз недалеко
, то в йому — одна діжка з золотом, а друга з горілкою, третя з намистом. І одежа дорога над горілкою буде в льоху висіть.
— То ви ж знаєте, де й льох саме? — спитали копачі ті в неї.
— Знаю, та не скажу, бо така клятва положена гайдамаками, що
 як я викажу, то мене так і розірвуть, не при хаті згадуючи.
Вони й замовкли.
Я вже кажу тоді Вакулі:
— А чом же ви не сказали їй (вас же 20 чоловік було): та ми вас, мов, живою од нас не випустимо, як не скажете. А як скажете, та що вже буде з вами, ми за вас постараємось.
— Еге! — бідкувавсь Вакула,— не прийшло нам у голову. І церковцю було б чим старатись, якби знайшли були…
А воно ховали гайдамаки гроші, думали, що вони знову вернуться туди, що їхня таки сила візьме верх. На спомин про гульбище з-за Тясмини гайдамаки й сосну перенесли сюди й посадили, а, може, й се — прикмета, де кладь покладена.

Три криниці гайдамацькі

Три криниці гайдамацькіКолись, рік на 15 тому, ми з Флором та з Оникієм Кириченком,
 та з Гуголькою були у Ведмедівці на ярмарку. А якийсь чоловік, знать, здалека, побачив нас та й питає:
— Звідкіля ви?
— З Суботова,— кажем.
— А які там у вас три криниці є? Чи далеко, чи близько одна од одної?
— Є,— кажем,— і близько вони, покупі собі.
Се, звісно, річ зайшла про ті криниці, що на Довгалівці, під Гречківським садком.
— А не знаєте,— питає ще нас той чоловік,— який там хундамент під якою? Скажіть, то я скажу, під якою поклажа велика є, бо я знаю, що одна криниця з цеглового хундаменту, друга — з чавунного, а третя — з залізного. От якби знать, під котрою який хундамент, то й я б угадав, під котрою кладь узять.
Видко, плани мав та описи усякі.
— Не знаєм за це нічого,— кажем йому на оце,— бо й ті, що близько їх живуть, не знають, бо скілько не зливають воду, як чистять, то все вода б’є, а подивиться, то дно піскувате з камінцями усякими.
— Ну, то й годі ж і шукати кладі! — сказав і попрощався з нами.
А воно — то й по планах не все по правді виказано, бо то не під нею кладь, то тіко прикмета така, а десь наобіч треба дошукуватись, як на мою думку. Умер уже й той, що й бито його було за поклажу коло трьох криниць. Козаки, за гайдамацтва, було пам’ятного дають молодим хлопцям, щоб не забули, де поклажу показать своїм людям, як виростуть. Та й він хвалився, що знає, що бито, і знає, що бито за поклажу, а де вона — не вкмітував гаразд тоді й забув. Призвуть, було, якого гуляку-хлопця, натіпають і скажуть: «Оце тобі «пам’ятне», щоб не забув, де бито тебе, бо тут є оте-то й оте-то». Либонь, тут і ножі гайдамаки ховали, як святили під Коліївщину.
Та за панщину все позабувалось. І я її літ до десятка робив. Управитель з Одамівки — верстов за десятків до трьох звідси — по воду все посилав. Видко, що вода добра була і є у їх. Ринва там здавна с коло криниць. Річка собі нижче тече, а в криницях вода з гори набирається, і у їх вода вище багато од річки, і не така на смак, як у річці — краща.
Щоб за Хмеля ще були сі криниці — не повинно, бо все чутка іде, що вони настали за Коліївщини. Воно й кладь є, та простий не візьме, а такий, як гайдамака, або хоч із їх роду — такий візьме, такому дадуться узятись, а простому — ні. Дарма, що ото є тепер митців багато копатись коло криниць — намножилось їх.