Мандрована баба

Мандрована бабаЦе було в нашій слободі, в Сахновщині, Полтавської губернії, коло Кошманівки. Ми раніше тамечки й жили, як були ще панські. Наш пан був Миколай Андрійович Андрієнко, а жінка його Варвара Андріївна. Ото й були наші пани. Еге. Так у тих панів була одна удова, а в неї був син жонатий. От вона один раз і помандрувала, і це було якраз у великий піст. От пан як узнав, що вона помандрувала, зараз покликав до себе її сина і почав у нього допитувати: «Куди твоя мати пішла?» — «Не знаю, пане. Пішла, а куди пішла, про те не скажу, бо не знаю». Так пан звелів одвести його зараз на конюшню й висікти різками. А коли його висікли, звелів привести його до себе. «Ну, ти знаєш, за що я тебе висік?» — «Не знаю, пане». А сам плаче отакими (показувала на всю пучку руки). «Ну, коли ти не знаєш, то я тобі скажу: це за те я тебе вибив, що як прийде твоя мати додому, щоб ти не забув та зараз щоб прийшов до мене та й сказав. Зрозумів? Тепер іди собі додому та гляди, не забудь».— «Добре, паночку»,— сказав та й пішов.
Ну, ото вона, та баба, як пішла, то нема її й тиждень, нема й другий, нема й третій. Як ось якраз перед Великоднем, у великодню суботу увечері, приходе. А син як узрів, то так і вмер. Злякався. Що тут робити? І скажи — горе, а не скажи — двоє. Треба сказати, бо все однаково люди докажуть.
Пішов він до пана уночі та й сказав: «Моя мати прийшла».— «Еге, добре». Зараз пан звелів її привести. її й привели. Зразу звелів її закувати в колодки та й до стовпа, її й закували. Вона так закована в колодки й ночувала на дворі аж до другого дня. А на первий день, на самий Великдень, пан звелів чотирьом чоловікам сісти на коні верхи і щоб вони округ слободи її ганяли та били батогами. Вони так і зробили. Сіло чотири чоловіка верхи на коні та й давай її ганяти округ слободи та пороти батогами. А сам пан сів на ганок та й дивиться, як вони її ганяють та б’ють. Ганяли вони її, ганяли, та як нагнали туди, де брали глину, то вона і впала прямо в глинище, і не може, сердешна, піднятися. Тоді пан послав чоловіка і казав привести до нього ту жінку. Зараз її витягли з глинища та й пригнали до пана. «Ну що, будеш тепер мандрувати?» Баба йому зараз у ноги, та плаче, та просе, та каже: «Не буду, паночку, не буду!» А на ній так тіло побили, що кров так і йде, так і юшить. Тут прийшла пані до пана та й стала прохати його, щоб він
простив ту бабу. «Прости,— каже,— її для такого великого свята». Він і простив. Зараз узяли її та й повели додому.
Так вона й тижня не прожила після того, умерла. Царство її душі.
Так пан і каже до своєї пані: «Знаєш, душенька, що я тобі скажу. Як простити таке одній, то таких багато найдеться мандрівників».

Золота річка

Золота річкаНа березі річки Тетерева стоїть дуже давнє місто Радомишль. Кажуть, що йому більше 1300 років. Хотіли були люди відсвяткувати цю дату, та вчені з Києва щось почали уточняти в архівах, і вирішили, що Радомишль набагато старіший. Так і перенесли свято на потім, А коли воно вже буде – Господь його зна!
Ще при моїй пам’яті річка була глибока, вода так швидко бігла, що прямо зносило, як хто хотів перепливти. А скільки водоворотів було! То такі дуже глибокі ями, що і дна не дістати, а вода в них холодна, як ніж; зразу ногу зводило. У тих ямах, кажуть, сидів водяник і сітями затягував собі людину на поживу. Може воно і правда, я не знаю, але те, що в нас колись не було такого року, щоб хтось не втопився, то це точно. Боже-Боже, скільки ж то на тому дні людей залишилося, а скільки потопилося під час різних воєн, що пройшли через Радомишль за таку давню історію. А скільки добра всякого потоплено на тому дні – і не перелічити. Правду люди кажуть, що дно Тетерева золоте від того всього, що є в мулі.
На Олімпіаду (1980 рік) приїжджали до нас японці і казали, що в них є така техніка, яка може весь той мул вигрібти і зробити Тетерів знову судноплавним. І це все вони хотіли зробити безплатно, тільки хотіли забрати собі все, що знайдуть у тому мулі. А Радянська влада порахувала скільки там чого є і не дала японцям чистити. Сказали, що за те золото можна почистити всі річки на Україні. А коли ж вони почнуть уже чистити? Ти от з Києва, може, чув що про це. Річка ж прямо на очах міліє, ось уже зараз малі діти по-коліна переходять через Тетерів з Рудні. А ще ж недавно, у сімдесятих роках, по ній катера тягали якісь баржі з Житомира до Києва.

Юрієві собаки, або святий Юрій і вовки

Юрієві собаки, або святий Юрій і вовкиВовки їдять тільки те, що вкаже їм святий Юрій, їх навіть називають “Юрієвими собаками”. Одного чоловіка колись чарівники перетворили на вовка, і він був вовком цілий рік. Вигнаний з села людьми й собаками, бігаючи лісом, він схотів їсти. Раптом він угледів святого Юрія, який їхав верхи на білому коні. Наблизившись до перевертня, святий Юрій зупинився і свиснув. Одразу ж на йоrо свист вибіг з лісу вовк, якому святий Юрій сказав: “Візьми цього свого товариша й покеруй ним, тому що він ще недосвідчений і не може сам собі роздобути їжі”.

Запорожець з світом прощається

Запорожець з світом прощаєтьсяЗапорожці приїдуть, було, з Січі до Києва, чоловік їх десять-двадцять, та й зачнуть гуляти. Оце відкуплять бочки з дьогтем та й розіллють по базару, відкуплять, скільки є горщиків на торгу, та й порозбивають на череп’я, відкуплять, скільки є маж із рибою, та й розкидають по всьому місту:
– Їжте, люди добрі!
А далі сідають на коней; шапки на них оксамитні червоні,
 жупани то сині, то червоні, штани такі, що гривню б дав, щоб 
тільки подивитися. Музики й грають, а вони, побравшись у
боки, ідуть мимо бурси, гетьмани такі, що ну! То бурсаки,
 було, оце повиходять за ворота, дивляться на них та й плачуть.
 Коли ж на друге літо дивись – половина бурси на Січі і
 вродиться.
А вже як котрий запорожець доживе до великої старості, то
й попросить виділити йому гроші з кружки, і як виділять, то
 прийдеться на нього тисяч п’ять. От він наб’є черес 
червінцями та забере з собою приятелів душ тридцять або 
сорок, та й іде в Київ прощатися з світом. Оце вже тут гуляють 
вони неділь зо дві; такий бенкет підіймуть, що увесь Київ
 сходиться на них дивитися:
– Запорожець, запорожець з світом прощається!
І оце як ідуть, було, вулицею, то увесь народ за ворітьми.
 А вони ж то повбирані так, як є тобі мак у городі! Коні під
 ними – як орли, так і грають, а золото та срібло аж миготить у очах на сонці, що й зглянуть не можна. Тут і бандури, тут і 
гуслі, тут і співи, і скоки, і всякі викрутаси! Оце так запорожець з світом прощається!
А погулявши так неділь зо дві та начудувавши увесь Київ,
 ідуть уже до Межигірського монастиря. Хто ж іде, а хто із
 самим тим, хто прощається, танцюють до самого монастиря.
 Сивий, сивий, як голуб, у дорогих кармазинах, вискакує, 
йдучи попереду, запорожець, а за ним народу, народу! Так, 
як на Великдень коло пасок або на Йордані на льоду. І на його 
кошт усіх поять, усі танцюють, усі веселяться, аж земля гуде! А вже як прийдуть до самого монастиря, то і стукає запорожець у ворота. А там питають:
– Хто такий?
– Запорожець.
– Чого?
– Спасаться.
Відчиняються ворота, він один туди ввійде, а товариство з
 народом і музикантами зостануться за ворітьми. А він, лиш
 увійшов до монастиря – надіне волосяну чернечу одежу та й
 почав спасатися.

Мужик і ворожбит

Мужик і ворожбитОдин мужик приїхав з ярмарку і мав у капшуку сто рублів. Як він повертався додому, то той капшук випав з кишені у віз, а капшук був міцний, ремінний. Корова їла пашу і з’їла того капшука. Мужик встає рано, мац-мац по кишенях, а грошей нема. Вирішив він, що взяла їх невістка, яку він дуже не любив.
От він і каже:
— Це невістка вкрала гроші. Ну я, трясця її матері, застрелю.
Почула такі слова свекруха і просить:
— Одумайся, може вона й не брала, бо дуже божиться.
Поїдь, чоловіче, до знахаря, що той скаже. Іде він, а за ним ув’язався десятирічний син. От приїхали вони ще засвітло, а знахар і каже:
— Ночуй у мене, чоловіче, то я тобі рано вранці поворожу, а так я не можу.
Прийшла ніч. Мужик пішов до коней спати, а малий ліг у хаті, та не спить. Чує, вийшов знахар на двір, свиснув.
Приходить до нього нечиста сила та питає:
— Чого ти хочеш від мене?
— Приїхав мужик. У нього шкода сталась. Ти там не знаєш, від чого вона трапилась?
Той відповідає:
— Чому я не знаю? Я знаю. Ті гроші з’їла корова. Але мужик пеняє на невістку, буцімто вона вкрала. Як би він ще сьогодні тую корову зарізав, то і гроші ще цілі. Але не кажи, щоб корову різав: кажи, що невістка вкрала. Він приїде додому, невістку вб’є, а сам зляку повіситься. Невістчина душа до Бога піде, а його наша буде. Тобі і мені.
А хлопчик чув всю цю розмову.
Ранком мужик біжить до хати.
— А що скажете?
— Скажу. Ваша підозра правильна. Невістка гроші вкрала.
— Аа… Я без знахаря знав, що невістка.
А тій невістці Бог так на розум дав, що вона пішла до своїх батьків, коли приїхав мужик.
— Де вона, сяку її матері? От я приїхав, і знахар сказав, що це вона вкрала.
А хлопець тим часом розповів бабці, що чув і бачив: мовляв, гроші корова з’їла, а знахар розмовляв з “тим” і той сказав: “Не кажи, що корова з’їла, а скажи, що невістка вкрала, то він невістку вб’є, сам повіситься. Буде, — казав, — і тобі, і мені.”
Баба пішла до мужика і стала його умовляти:
— Не злися, давай заріжемо корову нашу, та справимо обід. То може нас Бог помилує. Бо мені сон приснився, що треба цю корову забити.
Мужик дуже не хотів, лаявся. Але врешті-решт погодився. Зарізали корову.
Жінка каже:
— Ріжте бурдюга!
Ріжуть, аж там капшук, як новий. З тих пір мужик знахарям не вірить і іншим не радить.

Древлянський колодязь в Іскоростені

Древлянський колодязь в ІскоростеніКолись люди розказували, що, кажуть, по описах у книжці є, що там є разне золото і хазяйство колишнє князьов. То там, кажуть колодець був. Ну, то й правда, находили у цьому самом замку. То викопали там сукно і просо колишнє. Десь пересипали, щоб не затекло цей метал. Батько бачив, як розкопали, бо я ще не був на світі. І там багацько чого викопали. Як докопались; якесь дно було, тільки не знаю, чи з дощок дно, чи з каменя. Ну, то як зарвалі його, ну, і о вишов істуль такі великі вуж – гад здоровий. Да линулася вода, то чуть їх не позалівало. То вони повтікали. Ну, то послі говорили, що це тут золото і срібло, там різні вєщі государськіє-книжеськіє. То, кажуть, що воно все закляте тут, то через те його ніхто й не достане. От через те й гад війшов, кажуть, залівав людей.

Могила князя Ігора на Княжій горі

Могила князя Ігора на Княжій горіКнязь Ігор був, дань збирав. Він втікав, говорять, шо каретою з золотом. Попався тут у полон. Пригнули дві берези – і його розорвало. Там захоронили і його карету із золотом. Потом курган такий насипали, як оцей сарай, і солдати накошували шапками землю, і зробили йому курганець.

***

Розказували, що на Княжій горі колєсниця була закопана. Це єдне. То її там уже двадцять раз перекопували, ту гору. Ну, і ще, шо там же ж, як цариця Ольга була, то її чоловіка убіли. Його, уроді, там розпнули. Ну, це я не бачила. Двє було там берези, і єдну ногу прив’язали до єдної сторони, а другу ногу до другої сторони, і пустили вгору. Отак! Князя там поховали. А Ольга спалила Коростень.

***

Ну, чула, що казали, що колись там жив чи князь, чи богатир, чи я знаю, який він там… Да там гора така. Князь, чи хто, там жив – я не знаю. Чи він там просто був… Ну, в його була, кажуть, карета, і він її там десь закопав. А де – хто його знає? Хтось казав, що золота вроді. Там, каже, її шукали, але її найти не можна там.

***

Казали, що колись князь сидів і там о закопав бричку із золотом. А чому закопав? То ще мої розказували. І так он закопав цю бричку з золотом і сказав: “Воно тре, щоб там була!”
О! Ну, там люди старі бачили, що золото пересушувалось, і бралось синеньким огньом по полю. А воно, казав мой батько, колись закопане отут о, те золото, і воно може перейти кілометр дальше, і там огньом синеньким горить.
А за Княжу гору батьки розказували, що там колись богатирі тоді сиділи. Послі цього, я знаю, люди хазяйновиті сиділи.

Урочище Замчище

Урочище ЗамчищеТам ще треба добавить: це у нас називається урочище Замчище (недалеко від селища Вигода, навпроти села Новоселиця) через те, шо там був палац тих князів і крепость. То, послі усього того, вони там тей палац замкнули і забили. Там тоже є подземельє, печери є під камінь, під ту велику гору. Не було де діватися, то туди поховали, забили, покопали. Там усе: разні метал, що було у палаці. Старі люди, бувало, розказували цілий вік, що там храниться із тих князів, ще за древлян.

Лінива Ганька

Лінива ГанькаБула файна дівчина, але така лінива — лінувалася навіть придивитися, як то люди живуть на світі, про що говорять. То й не дивно, що розумом була недалека.
Прийде до неї один парубок, постоїть-поговорить, прийде другий, а сватати ніхто не хоче. Але якось прийшли до неї сватачі з другого села. Щоб донька не наговорила того, чого не треба, каже їй мати:
— Іди, Ганько, до сусіди, позич сита.
Прийшла Ганька до сусідки, а сусідка питає:
— Чого ти, Ганько, прийшла?
А вона каже:
— Та знаєте, що сита, а не решета.
— Та й що будете сіяти?
— Та знаєте, що муку, а не попіл.
— А що будете варити?
— Та знаєте, що є старости, та й будемо варити пироги.
— А ти би віддавалася?
— Та здало би ся.
— А віно маєш?
— Знайшло би ся.
— А робити вмієш?
— Ой, ви розговорилися, що би й пироги зварилися.
Та й пішла. А сусіда подумала собі, що шкода хлопця, аби з такою вік капарив, перестріла сватачів, коли йшли від Ганьки, й каже:
— Люди, думайте, бо хто лінивий, а хворий на голову, то гірше, як на руку або на ногу.
Та й сватачі призадумалися.

Жінка-Юда

Жінка-ЮдаЖили дві сусіди. Файно жили, сходилися, любилися, так як пасує добрим людям. Але була ще й третя сусіда, що хотіла кинути межи них кістку, аби вони ворогували, та не знала, як то зробити.
Приходить вона якось до одної з них та й каже:
— Ой, ви так любите свою сусіду, а вона відьма. На Івана я виділа, як вона котилася колесом з вашої стайні й закотилася до своєї стайні. Я підбігла, сховалася за паркан, а з вашої корови молоко летить носом, очима й вухами і прямо в дійки її корови.
— Се не може бути! — не повірила сусіда.
Але її корова погано пасла тоді та й дійсно почала молоко втрачати. А та вже пішла до другої сусіди та й говорить:
— Ваша сусіда каже, що ви відьма — від її корови молоко забрали.
— Та не може бути!
— Ану підіть до ворожки. Я знаю на другому селі ворожку, але вона в такий день не має часу ворожити, а коли дощ, тоді ворожить.
Підмовила одну та й підмовила другу, сама ж побігла до ворожки та й каже:
— Коли буде падати дощ, прийдуть до вас дві жінки. Вони любляться обі, а мене не люблять. Я хочу кинути межи них кістку, аби посварилися. Скажіть так і так — я вам файно заплачу.
Намовила брехачку, як має говорити, і вона погодилася:
— Добре, я за гроші все зроблю.
Ще нічого нема, а сусіда на сусіду вже дивиться басом. Але тота друга сусіда хоче вияснити причину, бо вона нічого не винна. Приходить та й питає:
— Чого ви, кумо, все на мене басом та й басом?
— Ей, дайте мені спокій!
— Що сталося, кумо? Може, щось таке навіяло? Ходім до брехачки.
— То ходім.
Пішли. Але брехачка не хоче, аби обі чули, що вона буде говорити, каже по одній заходити до неї.
Йде перша кума. А брехачка дивиться то на її руку, то в очі, то в голову, але нічого не розуміє, лишень те розуміє, що їй жінка-юда набрехала. Каже ворожка:
— Ви, жіночко, маєте добру сусіду. Вона від вашої корови молоко відібрала, і ваша корова згине.
— Йой, боже! Та в мене є діти! Та як так?
— Нічого-нічого, добре, що ви прийшли до мене. Я вам так пороблю, що ваше молоко вернеться до корови і корова буде жити, але сусіду й на поріг не пускайте до себе.
— Та моя корова те молоко дає, що й давала.
— Ого-го! Ви не знаєте скільки вашого молока пропало!
— Та не раз, як сонце гріє, нема сметани…
Вже й думає жінка. Ворожка-брехачка випустила її в другі двері, а її сусіду кличе до себе. Радить цій:
— Не йдіть ніколи до сусіди, бо вона плює за вами вслід, коли ви з її хати виходите. Вона хоче вашого чоловіка підійти й любити. Скажіть про це її чоловікові, то він візьме свою жіночку за волосся та й буде спокій.
Ця прийшла додому, наговорила кумові, ніби його жінка за її чоловіком стріляє, той убіг до хати — давай жінку бити. А жінка-юда сміялася, що домоглася свого: так загнівала обі сусіди, що гнівалися до смерті.