А лиса нема

Ісаак Ворожбит, на прізвисько Рудий, пішов у ліс на засідку. Того ж дня він убив лисицю чи лиса — вже не згадаю. Прийшов додому, а це була неділя, кинув лиса під лавку, а сам пішов до церкви. Іде та й думає: «Облуплю лиса, здам шкуру та й буду мати гроші».
Не діждавшись кінця відправи, спішить додому. Входить до хати, зирк під лавку — а лиса немає, тільки вітер через вибите вікно свище.

Вовки й кожух

Одного разу Мельник Олекса пішов у ліс на полювання, полювати на вовків. А їх тоді було дуже багато. Довго він ходив, стомився та й сів під дубом. Коли чує — десь близько вовки завивають. Вони, напевне, почули дух людський, бо зібралися цілою зграєю, оточуючи Олексу.
Ну, звісно, той налякався, аж губи побіліли. Тремтячими руками натис на курок і попав у двох вовків зразу. Інші вовки розізлилися і почали підступати до Мельника. Той ще дужче злякався і, побачивши на дубі великий сук, вхопився за нього. У цей час підскочив один із вовків і схопив його за кожух. Він тричі шарпонув, і від кожуха остався лише комір та рукава.
Довго сиділи вовки біля Мельника, а потім розійшлися.
Той ледь живий добрався додому. Але відтоді він дуже багато вовків убив: мстив їм за новий кожух.

Як боролися з модою

Вельми багатий чоловік Петро Якович Семко, на прізвисько Майстер, жив у Погребищах. А Майстер до нього пристало, бо він був майстром на графській гуральні за панщини, а як панщина пропала, пан гуральню спалив, то Петро був хороший столяр. Мав чотири сини й три дочки, всі роботящі.
Одягалися в усе своє: кожухи, на свитки пряли вовну, на димки, пояси пряли вовну, сіяли коноплі, виробляли свої рядна, рушники, мішки, тонке полотно на хустки й сорочки, штани, фартухи, намітки… Так було за панщини.
Як панщина пропала, появились у крамницях тернові квітчасті хустки, гарна матерія на спідницю, коштовне намисто — коралі, тонкі пояси, бинди, біле полотно на сорочки жіночі, червоні чобітки. Петро Семко міг би своїм дочкам-багачкам он які вбори справити, але він про це й слухати не хотів. «Петре, дивись, он дівчата й бідніших за нас купляють хустки, шиють широкі спідниці в кілька пілок, а наші дочки все носять своєї роботи!» — просила його жінка. «То все дурне й пусте! Я не хочу крамного. Робіть своє: воно й міцніше, й по-хазяйськи!»
Плачуть тихенько дочки, й мати тримає руку дочок. От старшій дочці мати купляє намисто, хустку, червоні чобітки, бинди, гарну спідницю, тонкий зелений пояс — всього накупила. Ото дівчина Одарка одягнеться і йде в церкву, а з церкви — до сусідів, там роздягається і йде додому в старосвітському.
От раз вона з церкви — й батько з церкви. Не вкрунеш — мусила в цих уборах йти додому. Роздягнулась, оділась хоч у нову, але старосвітську одежу. Батько модну одежу роздивився, про кожну річ розпитався, що вона коштує, зв’язав у вузлик, поклав коло стола. Пообідали.
Аж вечором Ганна Майстриха варить вечеряти. Коли дрова добре розгорілись, не зогляділись ні дочка, ні мати, як старий Петро той дорогоцінний вузлик кинув у піч. Стояв Петро коло печі, поки вузлик не згорів дотла. Не пошкодував ні чобіток, ні дорогого намиста.
Спалити вузлик мій дід Петро спалив, а мода осталась, і скоро всі стали вив’язуватись терновими хустками, а без намиста дівка й заміж не могла піти.

Баба Морозиха

А то ще було — об’явилася у нас в селі чаклунка, баба Морозиха,. То про неї цілі легенди ходили. Особливо зналася ця баба на приворотному зіллі. Тільки в когось з парубків або дівчат щось негаразд на цьому фронті — відразу до баби.
Та особливо пам’ятаю пригоду з одним парубком, на ім’я Андрій (вже й не в голові, яке в нього було прізвище). Тихий, смирний парубок був Андрій, роботящий. Та треба ж було йому влипнути в Наталку, першу красуню на кутку.
Втріскався парубок, як чорт у суху вербу. Пройти дівці не дасть. А Наталка, як на зло, і глянути на нього не хоче. Мучився-мучився бідолаха та й подався до баби Морозихи на розраду.
«Не журись,— каже баба.— Буде наша».
Посадила Андрія на ослоні та й почала над ним чаклувати. Шептала-шептала, аж тому світ замакітрився. Підвівся, як п’яний, а баба йому: «Слідкуй же тепер за Наталкою!»
Слідкував той день, слідкував другий, та Наталка — ані руш.
Знов іде Андрій до баби.
«Тепер ми ще не таке зробимо»,— потішає його Морозиха. Запалила в печі, вхопила звідкілясь свинячі ратиці та й давай над ними ворожити. А потім звеліла парубкові вкинути їх у піч та й іти додому, не оглядаючись.
«Як оці ратиці, запалає її серце!» — сказала баба на прощання.
Пройшов ще тиждень, та ні Наталка, ні її серце не думали палати.
Знов плететься Андрій до Морозихи. Бачить баба, що непереливки, та до свого діда: «Явтуше, Явтуше!» — «А що?» — «Аж візьми кресало, йди до криниці, а звідти вертай помаленьку додому. Та всю дорогу креши, креши!.. Щоб іскри летіли».
Покректав Явтух, та нічого робити, він вже не раз помагав жінці у «чаклунстві».
А тут і Андрій до хати.
«Не тужи,— йому Морозиха.— Зараз випробуємо останній спосіб. Я ще раз запалю ратиці, а ти гукай в каглу: «Наталко! Наталко!» А як нічого не вийде, іди надвір та бий заступом об поріг і гукай так само. Як побачиш іскри, то знай — вона летить».
Звечоріло. Запалила баба ратиці, горять вони в печі, а Андрій щосили в каглу гукає. Та не йде Наталка. Вхопив тоді парубок заступ та й давай гатити об поріг і знай горланить: «Наталко! Наталка!» Коли глядь — справді здаля десь іскри: кресь, кресь! Зрадів той і голосніше: «Наталко!» Іскри все ближче, ближче. Зрівнялися з парубком та й почали віддалятись. Урвався терпець Андрієві: «Та доки ж ти, клята, будеш мене мучити!» Як вирветься з двору та — шелеп заступом прямо по тих іскрах. Як вересне щось та й покотилося в бур’яни.
А на ранок баба Морозиха вже не варила приворотного зілля, а прикладала мокрого рушника до велетенської гулі, на дідовому Явтуховому лобі.

Привид на цвинтарі

Було це давно, ще до революції. Теперішні сиві дідусі були в той час бравими парубками, а їхні бабусі — жвавими, дотепними дівчатами.
Наробиться, було парубок за день, що аж у очах темно, а ввечері, проте, поспішає до своєї дівки, дарма що та аж на другому кінці села живе.
Ходили й наші хлопці до дівчат. Усе було добре, та раптом пустив хтось по селі чутку, що біля старої церкви на вигоні опівночі привид показується. Не доведи, господи, о тій порі з’явитися перехожому. Так і навалиться на тебе щось темне та волохате і до самого світанку буде мучити, до третіх півнів. Хтозна, чи й живий після цього будеш.
Почули це наші парубки, ніде правди діти, в кожного аж жижки затрусилися від страху, але виду ні один не подав.
«Все одно підемо сьогодні на Кушнірі!» — каже Свиридон. Зібралися, пішли. Ніч місячна, хоч голки збирай. А йти нам треба було через цвинтар. Ми й рушили туди. Коли зирк — аж над кущем бузку біла постать підіймаєтся, все вище й вище. У нас і очі на лоб полізли. Раптом кущ як зашелестить! А воно — до нас! І, лихо! Як рвонули ми, аж земля застугоніла. Летимо, піт холодний котиться, нічого поперед себе не бачимо. Тарах! Налетіли на когось, аж з ніг збили.
«Трясця вашій матері! — підводиться з землі дядько Яків Савусь, такий собі чолов’яга, жив він якраз біля кладовища.— І куди ви оце летите, як очманілі?» — «Ой дядьку, привид!» — цокотимо зубами. «Де?» — «Ой, на цвитарі, там, у кущах!» — «У бузку?» — «Еге ж…» — «А, потуманило б вас! — вигукує дядько.— Та то ж моя біла коза пасеться, я її щоночі туди випускаю».

Перекотиполе – свідок

Перекотиполе - свідокЇхали якось два товариші із заробітків, а було це ще за панщини; їхали і тішились, що заробили трохи грошенят. І ось прийшлось
 їм в полі заночувати. Одного товариша взяла заздрість і вирішив він
 вбити свого товариша, а його гроші забрати собі. Все одно ніхто не
 побачить.
Вбив він свого товариша, та й не зовсім, але не помітив, взяв
 у нього гроші та й поїхав. А коли від’їздив — помітив, що перекачалось полем перекотиполе. Умираючий товариш теж побачив це перекотиполе і сказав востаннє: «Перекотиполе, будь свідком»,—
 і помер.
Пройшов деякий час. Розбагатів убивця. Купив собі землі, коней,
 іще дещо, та й лиха не знає. Ось якось поїхав він з своєю жінкою
 в гості на друге село. І довелось їм їхати через поле, а вже була пора така, що пливло бабине літо і полем котились перекотиполе.
Побачив перекотиполе і хазяїн, що їхав на возі. Побачив і засміявся. А жінка почула та й давай його розпитувати, чого він сміється. Довго він не хотів казати жінці, але потім розказав про те, що
 вбив свого товариша, забрав його гроші і ніхто не бачив, тільки перекотиполе котилося, а тепер він згадав і засміявся. Жінка не довго
 тримала язика за зубами, а комусь розказала. Дійшло це до влади
 і арештували цього чоловіка.
Ось так перекотиполе стало свідком.

Гайдамацький острів

Гайдамацький острівІсторія минулого залишила в пам’яті людей назви Козацька гора і Гайдамацький острів, які, до речі, існують і зараз. На питання – звідки походять ці назви – люди відповідали:
– Що там були козаки і гайдамаки – то це точно, а більше нічого не відомо.
Правда, існує легенда про Гайдамацький острів, на якому ріс велетенський дуб. Розповідають, що обійняти його не могли і десятеро. Гайдамаки ж вирізали на цьому дубі хреста, який позначав місце схову незліченої кількості золота. І ось це золото багато хто бачив, бо воно могло часом світитися, але ніхто його не міг взяти в руки, бо золото одразу ж зникало. Треба було знати певний спосіб, щоб дістатися до нього. Не інакше як тут не обійшлося без нечистої сили…
А ще ми почули легенду про Кругле озеро. Колись давно прекрасна церква з високими шпилями пішла під землю, а на тому місці утворилося озеро, таке глибоченне, що не ростуть в ньому ніякі рослини. Старі люди запевняли, що, коли побути деякий час побіля озера, то можна почути церковний спів і дзвін.