Ой на горі сокіл пролітає, А на морі козак проїжджає

Ой на горі сокіл пролітає,
А на морі козак проїжджає .
— Не топись, козаче, бо загинеш,
Кого вірно любиш, то покинеш.
Кого вірно любиш, то цілуєш,
Сам на Україну помандруєш.
Ой як став козак конем грати,
Свою миленькую виглядати.
Ой приїхав козак під ворота:
— Вийди, вийди, мила, краща злота.
Ой не вийшла мила, вийшла мати:
— Годі, годі, козак, конем грати,
Бо я свою дочку нарядила,
На тесовій лавці положила.
Чорним оксамитом ручки вкрила,
В вишневім садочку схоронила,
Білим каменем приложила
Ще й кленовим листком пристелила;
Ще й кленовим листком пристелила,
І червоную калину посадила.
Ой поїхав козак до могили
Та вв’язав коника до калини,
Сам припав серденьком до могили:
— Червона калино, відхилися,
Ти, кленовий листе, розлетися,
Ти, білий каменю, відкотися,
Ти, чорная труно, відчинися.
Ти, моя миленькая, підведися,
На правую ручку підіприся;
На правую ручку підіприся,
Чорними очима подивися.
Ой чи мені, мила, женитися,
Ой чи за тобою журитися?
Ой чи за тобою журитися,
Позволь мені, мила, женитися.
— Не журися, милий, не журися,
Поїдь на Вкраїну, оженися.
Лиш не бери вдови з діточками,
А бери дівочку з биндочками.
Возьми в вдови дочку Мар’яночку,
А що в голубому жупаночку.
А що в голубому жупаночку,
А що у рутяному віночку.
Не женися, милий, у суботу,
Та не бери вдови на сухоту,—
Оженися, милий, у неділю,
Возьми собі жінку при барвінку;
Возьми собі при барвінку,
А щоб згадувала першу жінку.

Кед сем ішов з Керешмезу ку Прадзе

Кед сем ішов з Керешмезу ку Прадзе,
Споткало ми шварне дзевча на драдзе,
Іди, іди, шварне дзевча, додому,
Не заставай ти на драдзе никому.

Кед сем ішов з Керештура до Талії,
Бренкали ми подковечки, бренкали;
Лем ти мене, мій коничку, добре нес,
Дам я тебе підкувати єще днес.

Ой кум до куми раненько іде

Ой кум до куми раненько іде,
Як вона, бідна, на світі живе.
— Кумко, голубко, сокілко моя,
Хто б тебе відвідав, якби не я?

Ой кум до куми залицявся,
Виорати нивочку обіцявся.
— Кумко, голубко, сокілко моя,
Хто б тобі виорав, якби не я?

Ой кум до куми залицявся,
Посіяти конопель обіцявся.
— Кумко, голубко, сокілко моя,
Хто б тобі посіяв, якби не я?

Кум до куми залицявся,
Вибрати конопельки обіцявся.
— Кумко, голубко, сокілко моя,
Хто б тобі вибрав, якби не я?

Кум до куми залицявся,
Намочити коноплі обіцявся.
— Кумко, голубко, сокілко моя,
Хто б тобі намочив, якби не я?

Кум до куми залицявся,
Витягти коноплі обіцявся.
— Кумко, голубко, сокілко моя,
Хто б тобі витяг, якби не я?

Кум до куми залицявся,
Потерти коноплі обіцявся.
— Кумко, голубко, сокілко моя,
Хто б тобі потер, якби не я?

Кум до куми залицявся,
Потіпати коноплі обіцявся.
— Кумко, голубко, сокілко моя,
Хто б тобі потіпав, якби не я?

Ой в городі да на риночку — там орел воду носить

Ой в городі да на риночку — там орел воду носить,
А молоденький козаченько пана полковника просить:
— Ой пусти ж мене, пане полковнику, з кордону додому,
Маю собі молоду дівчину, да не вручив нікому.
Ой переслав же я тій дівчиноньці коня вороного,
Вона ж мені шиту хусточку да з золота самого.
Ой уже ж мені тої хусточки біля боку не носити,
Тільки для слави, слави козацької сідельце укрити.
Ой їхав козак да через мосток, мосток завалився,
Стала на козака пригодонька, що й козак утопився.
Ой утопився да козаченько, тілько хусточка плавле,
Ходить дівчинонька біля бережка, білі руки ламле.
Ой ламле, ламле білії ручки до мизинного пальця:
— Ой витягніть да козаченька, да козака, мого коханця.

А там за гороньком каня воду пиє

А там за гороньком каня воду пиє,
А яка то пекна річ — жена мужа биє.
Жена пішла до млина, а муж остав дома,
Оганяй же какше, най їх каня не плаще.
Жена пришла додому, не гварит нич никому,
Лем го взяла за власи: «Яко ганяш какаше?!»
А я з велькой біди пішов до сусіди:
— Ой сусідо, сусідонько, злу я жену маю.
Сто златих мі пропила, кийом ся мя набила,
Плакати мі не дала, скакати мі казала.

Ой красно-ясно

Ой красно-ясно,
Ой красно-ясно,
Куди сонінько ходить.
Ой ще красніше,
Ой ще ясніше,
Куди матінка ходить.
Сонінько зійде,
Сонінько зійде
Та й назад воно зайде.
Матінка умре,
Матінка умре,
Вже іншої не буде.
Хоть вона сі найде,
Хоть вона сі найде,
Все вона не рідненька.
Що і притулить,
Що і притулить,
Все вона студененька.

Літав пташок попод оконечко

Літав пташок попод оконечко:
— А ци ти спіш, моя фраїречко?
А ци ти спіш, ци ти чуєш?

— Не спім, не спім, бо я добре чуєм,
Але я ті ‘отвориць не пуйдзем,
Бо муй мілий є ве войні.

Як они ся сполу догваряли,
Так они ся по річи познали,
Обидвоє заплакали.

— Вітай, міли, з далекой країни,
Оповіж мі деякі новини,
Як ся ті там в войні вело?

— Вело мі ся, але не барз добре,
Порубане моє серце во мні,
Порубане, посікане.

Їдь, Ганечко, до той апотики,
А принесь мі вшеліякі ліки,
Вшеліякі медицини.

Ніж Ганічка з апотики пришла,
Юж з Янічка драга душа вишла,
Юж ще Янчік вивойовал.

— Їдь же, Ганцю, а ку фарерові,
Най ознайміт а і гробарові,
Най викоплет тот гріб новий.

Пішов копац, копал до полудня,
Стої над нім Ганічка надобна,
Ей, Ганічка то надобна.

— Ганцю, Ганцю, що сі така бляда,
Ци сі хора, ци сі любіш рада,
Ой ци ти сі любіш рада?

— Не хора я, ні любім се рада,
Стоїт на ме превеліка здрада,
Ой то превеліка здрада.