Сніжок іде, метіль мете а з ясної зірки

Сніжок іде, метіль мете а з ясної зірки…
Сидить дячок-неборачок а в чужої жінки.

Пішов мужик, пішов мужик а на двір до коней,
Вносить бо він на дяченька бучок ясеновий.

— Святий боже, святий кріпкий, а ти, дяче, відки,
Що ти сидиш кінець стола коло мої жінки?

Сніжок іде, метіль мете а з ясної зірки…
Тікав дячок голий, босий від чужої жінки.

Ой кумася, любася

Ой кумася, любася,
Із кумчиком напилася,
Із кумчиком напилася
Та й додому погналася.
— Ой ти кумчику-чику,
Ти голубчику-чику,
Ти почаще ходи,
Ти побільше носи
Та нікому не кажи.

Породила горлиця діти

Породила горлиця діти
Та в доріженьку б’ється.
Знати козака по натуроньці,
Що з дівчини сміється.

Чи ти гордий, чи пишний,
Що високо несешся?
Бачу я тебе по натуроньці,
Що ти з мене смієшся.

Я не гордий, я не пишний,
Високо не несуся.
Я тебе люблю, сватати буду,
Я з тебе не сміюся.

Повій, вітре буйнесенький, з зеленого гаю

Повій, вітре буйнесенький, з зеленого гаю,
І пришли ми яку вістку із чужого краю:
Ци мій милий в світі жиє, ци, може, загинув,
Мене з дітьми дрібненькими навіки покинув.
Я тут, бідна, з діточками, мушу бідувати,
А він, бідний, на чужині буде загибати.
Повій, вітре, із заходу, від мого милого,
Най почую порадоньку із серденька його;
Най порадит мене, бідну, що маю робити,
Як я, бідна, з діточками маю в світі жити?
Най він мені сам розкаже своїми устами,
Як я маю в світі жити з тими діточками?
Ходжу, нуджу по тім світі, тяженько вздихаю,
Вже минає три місяці, як листа не маю.
Напиши ми, мужу, листок, най си прочитаю,
Як си тобі там поводит у тім чужім краю.
Нема листа від милого, не дає си чути,
Він за мене і за діти мав, певно, забути.
Ци ти, милий, цілком пропав, ци ся ще повернеш
І розкажеш з серця тугу, мене розвеселиш?
Прийди, мужу, раз додому, на тебе чекаю,
Я на тебе щогодини з дітьми виглядаю.
Чому, милий, не приходиш крутими горами,
Лишив-єс ми з діточками межи ворогами.
Скоро рано сонце зійде, слезами си вмию:
Що ж я, бідна, з діточками теперка подію?
Сяду ввечер разом з дітьми і разом заплачем:
Ой коли ж ми, любі діти, татуня зобачим?
Серце ми си розпукає, як си нагадаю,
Як ми собі разом жили, тепер тя не маю.
Лишив-єс мя, молоденьку, і дрібненькі діти,
Як я тепер буду з ними, бідна, жити в світі?
Лишила-м ся з діточками, як билина в поли,
Діти встанут, їсти плачут, нещаслива доле!
Діти встанут, їсти плачут, а нема що дати,
Ходят голі, обідрані, а нема в що вбрати.
Повій, вітре буйнесенький, та по нашім полю,
Прийди, мужу, подивиси на нашу недолю.
Повій, вітре із-за гори та з-за високої,
Прийди, мужу, вже додому, до милої свої.
Прийди, мужу, до милої, на тебе чекаю,
Я за тебе рано й вечір господа благаю.
О прошу тя і благаю, пречистая мати,
Допоможи мому мужу додому-с дістати!
Діти сумні, бо голодні ходят попід хату,
Где-будь засне і говорит: — Прийди, прийди, тату!
Прийди, тату наш, додому з далекой дороги,
Поробиш нам черевики, бо нам зимно в ноги.
Поробіт нам черевики, поставте нам хату,
Ми не маєм де подітись, ти наш рідний тату!
В чужій хаті ми в комірне, не маєм, де сісти;
Зима іде, ми обдерті і нема що їсти.
Прийдіт, тату, подивіться, як ми ту вживаєм,
Що ми їмо, в чім ходимо, як спати лягаєм.
О просим тя і благаєм, отце Николаю,
Поверни нашого тата із чужого краю.
Поверни нашого тата та у наше село,
Постановит нам він хату, буде нам весело.
Підем з татом всі до церкви, разом поклякаєм:
«Дякуєм ти, божа мати, що ми тата маєм.
Пречистая діво-мати, се твоя опіка,
Стерегла-с нашого тата, що він не каліка:
З войни до нас повернувси здоров і веселий.
Дєкуєм ти, всемогучий, ти, наш боже милий.
Дякуєм ти, божий сину, же нам вернув тата,
Ми з ним підемо до церкви в неділю і свята».

Ой ти, веснонько, веснися

— Ой ти, веснонько, веснися,
А ти, дівчино, краснися.
А ти, козаче, не будь пан,
Сховай дівчину під жупан.
— А я жупана не маю,
Хіба під свиту сховаю.
Як не під свиту, то під кожух,
В мене, дівчино, молодий дух!

Та поїхав чумак у дорогу

Та поїхав чумак у дорогу,
Та покинув три колоси в стозі.
Первий колос — дітей годувати,
Другий колос — челядь приймати,
Третій колос — караван курити.
— Ой як мені не тужити,
Що вже ж мені повік не пожити.
Ой як мені не ридати,
Що вже ж його повік не видати.

Дума про тещу

Приготувався зятенько для свей тещеньки на честь, на бенкет.
Накупив хмелю
З сім кіп жменю,
Намочив ячний колос,
Учинив великий солод.
Наварив пива.
Начинив зятенько з тещею дива!
Убив чмеля, наситив меду,
Зазвавши тещеньку к собі на беседу.
Убив синицю
На бужаницю.
Поїхав же зятенько на уловання,
Для своей тещеньки на спомагання —
Звірці імати,
Свою тещеньку та годувати.
Убив же комара,
Насолив бочку того масла.
Убив воробця,
Навішав полтів
Начинив ковбас.
Все то не для нас, —
Для своєї тещеньки, для ласкавої, добротливої, зичливої.
Зарізав муху
Для тещі в юху.
Надавив комашок,
Наварив галушок.
Все то для свей тещеньки ласкавої, для зичливої!
Убив же вош
Для тещеньки в борщ.
Сала, солонини.
Убив же блоху.
Наварив гороху.
Приїхав зятенько,
Приїхав батенько
До свої тещеньки просити на честь, на бенкет:
«Тещенько,
Жінчина матінко,
Прошу ж я тебе
На честь для себе!»
Стала тещенька одмагати,
Стала тещенька ся прохати:
«Не піду, зятеньку,
Не піду, батеньку!
Не маю і з ким,
Не маю і з чим,
Не маю і на чім.
Муж в громаді,
Кобила в стаді.
Хомут на дубі,
А гужки в стрісі.
Черевички у шевця,
Сукенки у кравця,
Кошуля у прачки,
Чепчик у швачки,
Серпанки у ткахи!»
«Тещенько,
Жінчина матінко,
Хоть у людей ти добудься,
А таки к мені на честь прибудь же!»
Побігла ж тещенька од дворця до дворця,
Все того позичаючи,
Все того ж прохаючи.
Зобігла тещенька своє село з кінця до кінця,
Не минула тещенька жадного дворця,
Не позичила ні того чепця!
Жадна їй сусіда докорила
На раді, не позичила:
«Було тобі, бабонько, змолоду робити,
Щоб було на старість в чім ходити!»
Побігла тещенька в вишневий садочок,
Урвала собі три лопушини,
Пошила собі дві хвартушини.
Хмелиною помережила,
Павутиною пообрубила.
Тещенька ззаду рясна,
А спереду красна,
Ззаду груба,
А спереду люба.
«Прийди ж ти, тещенько, не обаряйся,
Я ж бо для тебе приготувався!
Прийди ж ти, тещенько хоч на світання!
Наготував я тобі добре снідання!»
Не могла ж тещенька як од свого зятенька та одмовиться,
Лиш таки к зятьові поволоктися!
Достала тещенька коня вороного,
Возка мальованого
Поїхати на честь, на бенкет до свого зятенька, до коханого.
Поїхала тещенька до свого зятенька на честь, на бенкет, на халазію!
На которий день та на неділю.
Як узяв зятенько свою тещеньку та під плечиці,
Повів же зять тещу та до світлиці.
Посадив же зятенько свою тещеньку к столу плечима,
К стіні очима,
Щоб же тещенька у свого зятенька по стіні блохи і мухи лічила!
Треба тещеньці горілочки,
Аквавіточки,
Дротованих гужечок,
Солодкого меду,
Дубового кия,
П’яного пивця,
Голоблі кінця!
«Мої милі служки,
Подайте мні дротованії гужки
Зв’язати тещеньці ручки та ножки!»
Частував зятенько свою тещеньку горілкою,
Аквавітою,
Дротованими гужками,
Щоб не брикала теша ніжками.
Солодким медом,
Дубовим кийом,
П’яним пивцем,
Голоблі кінцем!
Побігла тещенька з зятнього двора,
Не минула жадною кола,
Підпивши, з скоком,
Із одним оком!
Одчинила тешенька двері боком,
Не трапила тещенька у двері рукою,
Трапила вона в ушат головою;
Не трапила тещенька, куди люди ходять,
Трапила тещенька, куди гуси лазять!
Голова вилізла,
Гузиця зав’язла!
«Мої милі візниці,
Хватайте тепер мої дупиці,
Рятуйте мої гузиці!
Моя гузиця —
Старому дідові вона згодиться!»
Не здала тещенька тої дупиці.
Вирятувала сама гузиці!
Перед війтом, перед бурмистром
Закрила тещенька шелемендик листом.
Побігла тещенька хильцем
Попід тинцем,
Попід вербами,
Щоби о тім люди з села не знали,
Щоби ся за це не насмівали.
Прибігла тещенька
До свого дідонька:
«Вара, діду, з печі,
Нехай я попідпарю плечі!
Зятьнее пиво в плечі вступило,
Кістки поломило,
Солодок-медок голівку клонить,
Аквавіта-горілка лядвиці ломить,
Зятьнії пиріжки боки заклали!
Упилася пива,
Не знаю, дідоньку, чи буду живаї
По боках коле,
В плечицях болить,
У вухах дзвенить,
В голові шумить!»
«Добре тобі, бабонько, на честі бувши,
А мні яково, старому, дома сидівши!»
Що сучка брехне —
Баба з печі од діда порхне:
«Глядіте, дітоньки, чи не зятенько іде?»
Скочила з печі,
Одбила плечі,
Упала з полу,
Зломила ногу.
Приїхав зятенько до свої тещеньки,
У три неділі навіджаючи,
Ще на бенкет її взиваючи.
«Не піду, зятеньку,
Не піду, батеньку!
Дався мені добре твій бенкет знати.
Ледве я утекла з твоєї хати!
Уже ж мої плечиці, як гній,
А ти, зятеньку, по-старому мій!»