Куди йдеш, куди йдеш, куди шкандибаєш

— Куди йдеш, куди йдеш,
Куди шкандибаєш?
— До куми, до куми,
Хіба ж ти не знаєш?

— Ой не йди, ой не йди,
Бо кума не дівка.
— Ой піду, ой піду,
Бо в куми горівка.

А прийшов до куми —
Кума моркву струже.
— Ой кумко, моя любко,
Люблю тебе дуже.

Ой на горі, ненько

Ой на горі, ненько,
Зацвіло синенько,
Ніхто ж мене так не любить,
Як той коваленко.

Коваленко грає,
Дівчина гуляє,
Бо хто її займе,
Біду собі знайде.

Бо хто її займе,
Біду собі знайде,
Руки й ноги поломлю,
Додому не зайде.

Про Коцю Грепіняка

Послухайте, люде добрі, що хочу казати,
Про Коцю Грепіняка хочу заспівати.
Він був хлопець молоденький, нічо не наживси,
Війшла вістка із армії, щоби виріживси.
Війшла вістка із армії, щоби виріжєвси,
З сусідами та й з родинов щоби попрощєвси.
Та перший раз виріжєвси та й назад вернувси,
Та такий був веселенький, щоби не набувси.
А другий раз виріжєвси та й став сумувати,
Душа єго віщувала, що ме погибати.
А він служив у армії, думав си вертати,
А він не знав, що в чужині мут єго ховати.
Ото єго спотикала нещасна година,
Та що єго у дорозі побила машина.
Але дали тіліграму до родичів знати,
Щоби прийшли всі родичі єго поховати.
А родичі, як це вчули, ревно умлівали,
Вни ходили та й плачучи людей іскликали.
Вни ходили та й плачучи людей іскликали,
А вни Коцю молодого файно споминали.
Ой у полі при дорозі явір зелененький,
А там лежить під явором Коцю молоденький.
А він лежить, та він лежить, та не може вмерти,
Не може си дочекати жовнірської смерті.
Ішли туда жовнірики та все й манівцями,
Заплакали бай над Коцем дрібними сльозами.
Ой не плачте, жовнірики, дайте в село знати,
Щоби прийшло славне військо мене поховати.
Але Коцьо молоденький в армії загинув,
Своє рідне село Коцьо навіки покинув.
А оркестра йому грала до самого гробу,
А там його поховали без рідного роду.
Закували дві зозулі на всі штири боки,
А там йому збудували пам’ятник високий.
А вни його поховали в високій могилі
Серед степу широкого на Вкраїні милій.
А вни його поховали в високу могилу,
Та на гробі посадили червону калину.
Будуть птахи прилітати, цвіт з калини їсти,
Будуть йому приносити від родини вісті.
Забувайте ви, сусіди, та й моя родина,
Бо що мене поховала далека чужина.
Закувала зозулечка високо в тополі,
Та вна мене поховала, не верну ніколи.
Та хоч плачте, хоч не плачте, моя родиночка,
Ой про Коцю молодого сумна співаночка.
Кувала зозулечка на кленовім цвіті,
Тілько Коця молоденький наживси на світі.
Як мак скоро зацвітає, скоро опадає,
Та там Коцьо молоденький марно пропадає.
Закувала зозулечка там на ягодочці,
Пішли його марно літа, як лист по водочці.
Але цису співаночку сусідочка склала,
Вна за Коцем молоденьким вірно банувала.
Закувала зозулечка отам на ганочку,
Подякуйте, рідні сестри, за цю співаночку.
Подякуйте, рідні сестри, та й ви, рідні брати,
Бо ту сумну співаночку нелегко складати.
А я цису співаночку складати кінчєю,
Може комус си не вдало, я перепрошєю.

Ой у неділеньку рано-пораненьку а сонечко заходить

Ой у неділеньку рано-пораненьку а сонечко заходить,
Ей, уже син, син Гавриленко, у дорогу виходить.
Ой як прийшов же син Гавриленко а до чумаків до валки:
— Здорові будьте, молоді чумаки, прийміть до своєї валки!
— Ей, який же ти, та син Гавриленку, такий дурень уродився,
Що ти прийшов та до становища та не перехрестився!
Як рушили молоді чумаки, ей, по трахтирах пити, —
Ей, тільки та син Гавриленко сам волики доглядав.

Кисіль

Ой мій милий заболів,
Киселичку захотів, —
А як я-то, молода,
Не лінивая була —
О, як пішла по селу
Добувати киселю!

Не добула киселю.
Да купила овса:
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя!
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

I забрала овес
У запаску увесь:
«Цить, милий, не вмирай!
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Та принесла той овес
Та додому увесь:
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай.
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Ой посипала овес
На холодній печі:
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Ох і сох той овес
Руський місяць увесь:
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

І забрала той овес
У запаску увесь:
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай.
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Та пішла по селу
Добувати жорнів, —
Не добула кам’яних,
Та й добула луб’яних:
«Цить, милий, не вмирай!
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Ізмолола той овес
На мучицю увесь:
Ой рано-ранесенько,
На мучицю увесь:
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя!
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Учинила кисіль
На шістнадцять неділь,
Ой рано-ранесенько,
На шістнадцять неділь:
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Учинила кисіль
У безодній діжі,
Ой рано-ранесенько.
У безодній діжі:
«Цить, милий, не вмирай.
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай.
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Уже кисіль кисне,
А з милого дух тисне:
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай.
Радість дорога моя!»

Ой як пішла по селу
Добувати сита,
Ой рано-ранесенько,
Добувати сита:
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Не добула сита,
Та добула борони,
Ой рано-ранесенько
Та добула борони:
«Цить, милий, не вмирай!
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Процідила вранці
На чотири пальці,
Ой рано-ранесенько
На чотири пальці:
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Приставила до печі,
Уже милий без речі!
Ой рано-ранесенько,
Уже милий без речі.
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай.
Радість дорога моя!»

А вже кисіль клекотить,
З милого дух виходить.
«Цить, милий, не вмирай!
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Поки кисіль іскипів,
Уже милий одубів.
«Якби дома була,
То б я вмерти не дала.
Я казала зранку:
«Бери, милий, дранку!»
Тебе чорт же напер,
Та й у добрі — умер.
Якби була знала,
То б я й тую зняла».

Говорила нивка

Говорила нивка,
Щоб не боліла спинка.
Ні спина, ні голова,
Щоб була ціле літо здорова.
Ой жнися, загоне, жнися,
На мене не дивися,
Бо я женчик маленький,
А в мене серпик тупенький.

У неділю рано во всі дзвони били

У неділю рано во всі дзвони били;
Тоді брат з сестрою гарно говорили:
— «Сестро ж моя, сестро! час тя заміж дати!»
— «Оддай мене, брате, не за селянина;
Оддай мене, брате, да за міщанина:
У міщанина новая деревня,
Новая деревня, великая сім’я:
По новій деревні люблю походжати,
В великій сім’ї люблю розмовляти!»

Ой брязнули ключі в стайні на помості;
Ой приїхав братець до сестриці в гості:
«Добривечір, сестро! чи дужа, здорова?»
— «Не питайся, брате, чи дужа, здорова;
Запитайся, брате: яка моя доля?!
Нагайка-дротянка кров’ю обкипіла;
Шовковая хусточка в ручках зотліла;
А вже ж мої очі не доспали ночі;
А вже ж мої руки да й дознали муки;
А вже ж мої ноги зазнали дороги».
— «Ото ж тобі, сестро, новая деревня,
Новая деревня, великая сім’я;
В новій деревні любить походжати;
В великій сім’ї любить розмовляти!»