Десь ти, сину, свою милу любиш

— «Десь ти, сину, свою милу любиш,
Що ти її раненько не будиш?»
— «Ти, мати, порадниця в хаті!
Порадь, мати, як милу карати!»
— «Озьми, сину, дротянії віжки:
Зв’яжи милій рученьки й ніжки;
Озьми, синку, нагайку—дротянку,
А спиши милу, як чорну китайку.»
А з вечора комора шуміла,
А до світа вже мила зомліла.
Пішла свекруха невістку будити,
А за кров’ю не можна ступити!
— «Мати, мати, порадниця в хаті,
Порадила-єсь як милу карати,
Порадь, мати, як милу сховати!»
— «Озьми, сину, сивую конину:
Втікай, втікай, сину, з лиха на Вкраїну!»
— «Не можна, мати, з лиха утікати:
Що наробив — треба одбувати!»
На милую домовину тешуть,
А милого розоньками сечуть.
Уже милую до гробу впускають,
А милому головку стинають!

У в огороді случилось нещастє

У в огороді случилось нещастє:
Жена мужа ножичком зарізала
І сховала в саду під яблонькою.
Наїхали братці-діверочки:
— Здравствуй, ти наша невісточка,
Где ж поділа свого чоловіка?
— Поїхав, братці, на охоточку.
— Неправда твоя, невістка молодая:
Його охоточка лежить серед двора,
Його ружейко висить на колишку,
Його ворон конь стоїть на стайні.
Мусили братці брата шукати,
Пошли в зелен сад, мусили єго одкопати.
— Чого ж, невіхна, головочка розна?
— Не відаю, братці, пішов на охоточку поздно.
Взяли братці братця схоронили,
А невіхну взяли да з ружжя убили.

Ой зима, зима, зима лютая

Ой зима, зима, зима лютая,
Ой просю ж тебе, не зморозь мене.
Не зморозь мене ще й мого мужа,
Бо мого мужа жінка подужа.
Жінка подужа — не любить мужа.
Як полюбила — приголубила,
Взяла гострий меч та й зарізала.
Взяла на платок, понесла в садок,
В вишневім саду та й повішала.
В вишневім саду на сухім дубу,
На сухім дубу та й на яворі.
Прийшла додому, пішла в комору,
Вточила вина півтора відра.
Сіла за столом з чужим соколом,
Стала вино пить, стала сльози лить:
— Ой горе, горе з таким мужем жить,
А ще й горше, що й нема його.
Піду я у сад, відчеплю назад.
Вранці раненько прийшла до миленького:
— Вставай, миленький, вже день біленький,
Вже нависівся, вже й нагойдався,
Всяких пташечок вже й наслухався,
Винних яблучок вже й нанюхався.

Ой зима, зима та холодная

Ой зима, зима та холодная,
Прошу я тебе, не зморозь мене!

А жона мужа та й зарізала,
В зеленім саду та й повісила.

В зеленім саду та й повісила,
А сама ходить, рученьки ломить:

— Ой горе, горе з таким мужем жить,
А ще горійше, як мужа забить.

Про Мочернака

Ой але кує зозуленька на строзі на розі;
Зарізали Мочернака в лепці на порозі.
Але як го зарізали, свічку засвітили,
У Шмурговій вулици Попивняка ймили.
— Та куда ти, Попивняку, тікаєш, тікаєш,
Але що ще з Мочернаком робити гадаєш?
— Йа пустіть ми, шандарики, мя на годиночку,
Я ще хочу зарізати свою Юстиночку.
Йа пустіть ми, шандарики, ще на дві години,
Я би хотів зарізати ще маму та й нені.
Вони єго й не пустили, ланцами скували,
По одному кіфличкові* на днину давали.

* – кіфлик: рогалик.

Ох і горе, горе, гей, нещаслива доле!

Ох і горе, горе, гей, нещаслива доле!
Ізорала Марусенька мислоньками поле,
Карими очима та й заволочила,
Дрібненькими слізоньками все поле змочила.
Гей, по горі-горі пшениченьки ярі,
По долині ходять козаченьки п’яні.
Гей, там вони ходять, в руках коней водять,
Та до Марусеньки істиха говорять:
— Марусенько-пані, чи є твій пан дома?
Як немає дома пана, вийди до нас сама.
Марусенька пишна в черевичках вийшла,
На порозі стала, згорда одказала:
— Не єсть ви козаки, єсть ви гайдамаки,
Бо я свого пана Йвана коників пізнала.
— Марусенько наша, неправдонька ваша!
Неправду ти кажеш, неправду говориш:
Бо ми в твого пана коні покупили,
На гнилій колоді гроші полічили,
З глибокої криниченьки могорич запили
І там твого пана Йвана спати положили.
До землі очима, до неба плечима,
Тобі єго не видати карими очима.
За свідків стояли дуби та берези,
Ой вбили ми твого пана не п’яні — тверезі.
А кінь підо мною, сідло під джурою,—
Зоставайся, Марусенько, бідною вдовою!

Про Іванка

В Голіградах на пущене сталася публіка,—
Зарубала Парасуня свого чоловіка.
Ой у четвер та й шлюб брала, в неділю гуляла,
А з вечера іспізненька Іванка зрубала,
А з вечера іспізненька Іванка зрубала,
Бо із Семеном Гапюком єдну рада мала.
Ішли вони та із домку, зайшли до комірки,
Дали му ся та й напити доброї горівки;
І скіпочку засвітила і сокирку взяла,
Тогди стала та й думати, як би го рубала?
Як вона го та й рубала, він ся в неї просив:
— Не рубай мя, Парасуню, мало-м з тобов ще жив!
Та й молода Парасуня того не слухала,
Відвернула праву ручку, Іванка затяла;
Ой затяла Іваночка в саму головочку,
Сама пішла до комірки скинути сорочку.
— Ой чого ті, Парасуню, сорочка кервава,
Ой, відай, ти, Парасуню, Іванка зрубала?
Тепер будеш, Парасуню, та й мати пригоду,
Порубала-сь Іваночка та пустила-сь в воду.
Нема, нема Іваночка цілих неділь шість,
Нігде ніхто за Йваночка ніц не приповість.
Ой не ходи, старий діду, з ліской попід гори!
Ой виплинув Іваночко на Делівське поле:
Дають знати до Голіград та й делівські люде:
«Семен Гапюк з Параскою нещасливий буде».
Ой узяли Парасуню публічне карати,
Не хоче ся Парасуня за Йванка признати;
Ой узяли Парасуню аж до Станіслава,
Аж там буде Парасуні справедлива справа;
Ой казали Парасуні перед німці стати,
Втогді взяла Парасуня всю правду казати:
В Станіславі на ратуші мальовані квіти,
Семен Гапюк з Параскою просиротив діти!
Ой узяли Парасуню попід обі сили,
Повели ю за Станіслав та й там повісили.