Про Николайка Мороза

У мене у городечку дві груші зацвили.
Сасинючок з Лівантрюком у коваля пили.
А вни пили, кілько пили, зачєли смутити
Та що у них, молоденьких, нема чим платити.
І уходит старий коваль та й зачєв казати:
— Лишіт-ко ви, гарні хлопці, отут сумувати,
Лишіт-ко ви, гарні хлопці, отут не суміте,
Але підіт в полонину по вівці — вкрадіте.
Ой молоді Сасинюки на то не турали,
А як пішли в полонину, вівці бракували.
Ой як війшов вівчар з стаї та зачєв казати:
— Лишєйте ви, гарні хлопці, вівці бракувати.
Лишєйте ви, гарні хлопці, вівці бракувати,—
Тато вийде завтра з села, я буду казати.
— Ти не дійдеш, вівчарику, татови казати,
Треба тебе, молодого, до чигору взяти.
А єк єго, молодого, до чигору взяли,—
Межи двома пениками головочку стяли.
Межи двома пениками головочку стіли,
Дрібненькою хвоєю личко му накрили.
Ой накрили дрібну хвійку дрібними хвоями
Та узяли тоті вівці ще й з колоколами.
Перегнали тоті вівці чрез високу гірку,
Загнали до Сасинючки, у нову комірку.
Війшла Сасинючка з хати, стала їм казати:
— Було вам тут, гарні хлопці, ці вівці не гнати.
Було вам тут, гарні хлопці, ці вівці не гнати,
Бо я стара, не молода, журу відбувати.
А єк піду в лісок трісок, та у ручках лаї, —
Ніхто тото так не видів, як Палій з-під стаї.
А єк піду в лісок трісок, та у ручках лоза,—
Палій пішов то тягати до війта Мороза.
А як війшов війт із хати і зачєв питати:
— Ой шо-м туда, Палію, верхами чувати?
— Ой недобре бо чувати, бідки наробили:
Сасинючок з Лівантрюком вівчарика стіли.
Ой війтиха молоденька на лавці сиділа,
Та із жалю она впала, на порозі вмліла.
— Але треба, Палію, ровту ізбирати,
Треба обох Сасинюків піти відшукати.
У середу дуже рано ровту ізбирали,
У старої Сасинючки хату обступали.
Лише хлопці повставали та по нозі взули,
Шандарики, ой, у хату доти си добули.
Котрі були гарні хлопці, замки замикали
Котрі були май гарніші, они їх в’єзали.
Котрі були май гарніші, они їх в’єзали
І займили Сисанюків долів облазами.
Вівчарика єк ховали,— з ясними свічами,
Сасинюків погубили страшними мечами.
Продавала Сасинючка воли та корови,
Та не могла викупити синів із неволі.
Продавала Лівантрючка воли та телиці,
Та не могла викупити синів з шибениці.
Та як пішла Морозиха та й полонинками:
— Устань, устань, Николайку, ходять кози самі.
Устань, устань, Николайку, устань подивися,
Куда твої білі кози згарев розійшлися.
Ой кувала зозулиця, на вітер си здула,
А це тепер співаночка, колись правда була.

Дванадцять годин ночі, — додому я спішу

Дванадцять годин ночі,— додому я спішу
Бо хочу попрощати матусеньку свою.
Прийшла я вже додому та й стукаю в вікно:
— Не стукай, моя доню — не сплю вже я давно.
Ой де ж ти, доню, була, ой де ж ти гуляла,
Що коса розпущена, в очках заплакана?
— Тепер я тобі, мамцю, всю правду розкажу:
Прощалася з миленьким в вишневому саду.
Я його полюбила, він мене не любив,
Я йому повірила, він мене обдурив.
Гуляла Марусина з вечора до утра,
А вранці люди встали,— Марусі вже нема…
Шукають всі Марусю по горах, по лісах,
А Степків батько каже: «Шукайте в керницях».
Була одна керниця, в ній висохла вода,—
Лежала там Маруся біленька, нежива.
Почали Марусеньку з керниці витягать,
А молодого Степка у кайдани кувать.
Ось молоду Марусю на цвинтар вже несуть,
А молодого Степка на розстріл вже ведуть.
— Стріляйте мя, стріляйте, я в тім не виноват:
Сама Маруся знала, кого мала кохать.

Селянин з селянкою в полі жито жали

Селянин з селянкою в полі жито жалиСелянин з селянкою в полі жито жали,
В полі жито жали, вони розмовляли.
Де не взялися та два розбойнички —
Взяли селяночку за білую ручку,
А селянина та за шиєчку.
Повели селянку у нову світлицю,
А селянина у темну темницю.
Перед селянкою все мед та горілка,
Перед селянином — нагаєчка гірка.
Перед селянкою все музики грають,
А селянина сльози обливають.
— Оце тобі, селянине, за хорошу жінку,
За хорошу жінку, за білу постільку!
Ой не держи, селянине, хорошої жінки,
Держи собі, селянине, коня вороного.
На воронім коню можна утікати,
За хорошу жінку треба погибати!

Не оддала мене мати за сапожниченька

Не оддала мене мати за сапожниченькаНе оддала мене мати за сапожниченька,
Та оддала мене мати за розбойниченька.
І звечора на зорі собиралися вори,
К білому світу, на світанні із розбою йшли.
Він попереду йде, дев’ять коників веде,
На десятому сидить, в правій руці шаблю держить.
Доїжджає до двора: — Здрастуй, милая моя,
Здрастуй, милая моя, ’дчиняй нові ворота,
Ще й конюшеньки нові та кучері молоді.
Пійди, мила, погляди, чи всі коні вороні?
Бери плаття шовковеє, йди на річеньку пери,
Не розгортуючи, не розвертуючи.
Мила серця не впинила, взяла плаття й розгорнула,
Розгорнула й розмотала, жалібненько заплакала:
— Не єсть ти мій чоловік,— великий розбійник,
Убив брата мойого, ще й шурина свойого,
Убив брата рідного, а шурина вірного.
Покотилась голова так, як маковочка,
Стрепенулась душа так, як ластівочка,
Розсипались жовті кості, як жар по печі,
Розлилася кров гаряча, як вода по землі,
Розослались чорні кудрі, як трава по ’блозі.
— То не я його вбив,— вбила темна ніч,
Я на його накричав, щоб з дорожки зворочав,
Він з дорожки не звернув,— з пістолетика вжарнув.

Штири милі до Кракова

Штири милі до Кракова віддалася сестра мояШтири милі до Кракова
Віддалася сестра моя.
Віддалася за вояка,
За старшого розбишака.

А він вдома не ночує,
Лиш по лісі все вандрує.
Приніс він хустину білу
Всюю кров’ю обкипілу.

— Ой на, жоно, випери ми
І на сонці висуши ми.
Жінка прала і плакала,
Бо хустину пізнавала.

— Ця хустина — брата мого
Вчора вечір забитого.
— Тихо, жінко, не виражуй,
Темно було,— я не вважав.

Темно було, дощик росив,
Я го рубав, він ся просив.
Темно було, дощик капав,
Я го рубав, а він плакав.

Головонька — начетверо,
А серденько — навосьмеро
Білі пальці — на ковальці,
Білі руки — на три штуки.

Кароль, Кароль, що ти зробив

Кароль, Кароль, що ти зробив— Кароль, Кароль, що ти зробив,
Ой, йой, йой!
Що-сь си руки покровавив?
— Ой забив я Вуляночку,
Власну свою коханочку.
Йа в неділю дуже зрана
Йа Кароля вже злапано.
Привели го до темниці,
За ним плаче три дівиці:
Єдна мовить: «То мій брат бив».
Друга мовить: «Він мі любив».
Третя каже: «Серце моє,
Не було нас, іно двоє!»
А в неділю дуже зрана
Панове ся поз’їжджали,
Єму декрет прочитали.
Вивезли го в чисте поле:
— Глянь, Каролю, все є твоє.
— Щоби був знав, що то моє,
Казав бим сі змалювати:
Одну страну дукатами,
Другу страну талярами.
А на горі злоті ганки,
Трачу житє з-за коханки.
Нехай сеє кождий знає,
Що з кохання смерть буває.