Про Туманюків і Семена Футюка

Вам в голові даньці, даньці, а нам не до даньців,
Але ми си зажурили: кличут у вібраньці.
А єк вийшли із кризенту карти пописані
А за тими легінями, котрі пострижені.
А єк вийшов пан професор, карти єв читати,
А у карті написано: рекрутів давати.
Ой зібрав пан ровту хлопців, одного гайдука,
Вони пішли, іспіймали Проця Туманюка.
Заплакали дівчатонька дрібними сльозами:
Взіли Проця Туманюка долів облазами.
Ой плачут молодички, плачут дві дівчині:
Взіли Проця Туманюка проч до Коломиї.
В Коломиї пани німці кальвінської віри
Взіли Проця Туманюка до першої міри.
А єк єго відобрали, вни си врадували,
Проценьові молодому черевички дали.
Черевички єму дали, в кабатик убрали,
Кучерики обітяли, карабін завдали.
Але Проценько Туманюк тим не пожуривси,
Бо він хліба комісьного та й не пожививси.
Ой він того хліба лиш два рази пожививси,
А за два дни чи за три дни дома вповістивси.
Ой Проценько молоденький си не збаламутив:
Ой єк скакав з муру, з вішків, усю варту трутив.
Єк Проценько Туманюк горівки си напив,
Єк із муру, з вішки скакав, цалком ровту забив.
Ой єк скакав з муру, з вішків, то зоріли зорі, —
Сховав тверде зелізічко на високій горі.
Ой у пана Барандика є в дворі віконце:
Так устає пан староста, що в полуднє сонце.
Ще сонічко не світило, а місяць не зійшов,
Коли Проценько Туманюк з Перехрестки вийшов.
Переночував дома ніч, переднував днину, —
Ой упали Туманюки в велику провину,
Ой упали у провину, зробили розбійство,
Ой ввійшло до Туманюків тверде здекуційство.
Убувайте постоліта, волоки ремінні;
А ввійшли до Туманюків два жовніри кінні
А там тоті жовніроньки єли воювати,
Що не можут Туманюків у руки дістати.
Що не можут їх дістати — що кому до того?
Вони берут із-за синів Тумана старого.
Вони Тумана узіли, до Кутів придали,
Прикували в криміналі ланьцухом до лави.
Туман каже: «Я тут сиджу не конче без вини,
Сесе міні не дивниця, бо за рідні сини».
Туманюки — гідні хлопці, вни си набік дали
А єк пішли в Молдавщину, зимку зимували.
А єк пішли в Молдавщину, зимку зимували,
Молдавської удовиці слугу підкликали:
«Єк ти, слуго, щіро служиш, єк ти тіжко робиш!
Ходи з нами на Лєччину у Жаб’є на здобич!
Ходи з нами, побратимку, не пожиєш смерти;
Бо не лишень три нас буде, найдеси й четвертий.
3 нами Семен Футюк піде, хоч не знає звичій,
Бо він у нас, Туманюків, щос грошей позичив.
А він зичив у нас гроші на Дмитра в вівторок,
А тих грошей небагато, лишень рублів сорок».
Ой єк прийшли до Семена, єли го вітати:
«Чи би не час, Семеночку, гроші нам віддати?»
«Ой коли вам треба грошей, йду грунт заложити,
Лиш най не йду в гайдамаки бити та й стрілити.
А коли вам треба грошей, іду грунт продати,
Лиш най не йду в гайдамаки бити та й рубати».
А єк єли до Семена мід, горівку пити,
Вони єли Семеночка з собов підмов’їти.
А кували зозулиці, кували, кували: —
«Ходи-но ти, Семеночку, на здобич із нами!»
Ой кувала зозуленька меже корчиками,
Вони Футюка Семена з собов підкликали.
У високій полонині отавка зелена,
Підкликали Туманюки Футюка Семена.
Ой у Проця Туманюка навхрест порошниці:
«Куди підем, годні хлопці?» — «Ходім до Марисі!»
А єк прийшли до Марисі: «Ба ци спиш, ци чуєш?
Пускай в дворок, Марисечко! Ци сама ночуєш?»
«Ой я вас, годні хлопці, в дворок не пускаю,
Кажіт відти, що є ваше, я в вікно віддаю».
«Подай-ко нам, Марисенько, білі сороківці,
Бо ми люде молодії, в руках нам топірці.
Подай-ко нам, Марисенько, паперові гроші,
Бо ми люде молодії і хлопці хороші.
Подай-ко нам, Марисенько, гвінтові рушниці!»
А вистрілив молод с креса вікном до світлиці.
«Подай ще нам, Марисенько, гроші-дев’їтаки!
Уже тобі не поможе ровта, Мочернаки».
А єк они Марисеньку пріч обрабували,
Але вийшли на царинку та й приночували.
Марисенька молоденька не засумувала,
Але до всіх Мочернаків на дух знати дала.
А єк она Мочернакам на дух знати дала?
Мала хлопчика одного та й того післала:
«Іди, синку, попід лісок та й не бійси вовків,
Лиш дай-но ти в село знати до всіх Мочернаків!»
«Ой помай-біг, Мочернаки! Єк ви ночували?
Туманюки Марисеньку пріч обрабували!»
Мочернаки — хлопці годні — креси набивали,
А єк пішли попід лісок, їх позасідали,
А єк пішли попід лісок, їх позасідали.
А вни Семена Футюка по воду післали.
Семен Футюк прихиливси с кіньви воду пити, —
Куля з ліса надлетіла, він упав забитий.
Єк другий Мочернак стрілив з пістоліта з лугу,
То потрафив і убив молдавського слугу.
А ще третій єк ізмірив із креса від лиця,
То потрафив і убив Туманюка Гриця.
Лиш Проценька Мочернака ручниця схибила,
Куля ремінь проломила, в рубель ся спинила.
А єк уздрів Проць Туманюк на себе негоду,
А він тогди поваливси пріч поза колоду.
Єк дав ногам поле знати та й ізбіг на потік,
Щире богу помоливси, іцо від ровти утік.
Щире богу помоливси та й вдавси в дорогу,
Лиш ухопив бордюг грошей, пороху піврогу.
А єк він тото ухопив, д’горі утікає,
Мочернаки, годні хлопці, креси набивают.
В головного Мочернака ще червоні очи, —
А єк пішов попід лісок, Тумана заскочив.
Єк заскочив Туманюка, сокиров махає,
А Туманюк не боїтси, бо два креси має.
Єк вистрілив оба креси, пороху піврогу,
То дав тогди поле ногам, а сам без дорогу.
Єк дав тогди поле ногам та й ізбіг за потік,
Щире богу помоливси, що від ровти утік.
Щире богу помоливси та й удавси в тугу,
А єк прийшов Туман домів та й гримнув ув угол.
А єк він ув угол гримнув, угли задрижали,
Там у них три любці були, всі три повставали.
Одна борше зажигає, друга дає їсти,
Трета іде го питати придибашки-вісти.
Одна борше зажигає, солонину крає,
Друга іде до віконця, Прося си питає:
«Добрий вечір, хлопче годний, єк же ви гостили?
А єкий ми тепереньки сон поганий снили!
А я такий сон приснила, що й не нагадаю:
Такий я єго приснила, що я си лупаю».
«Ой дівчино, сеї ночи на бідку нам пішло:
Єк на здобич наступали, то щос нас перейшло.
У високій полонинці, он там конец стаї,
Єк на здобич поступали, перейшов нас заїць.
А у Проця Туманюка стодола рублена».
Заплакала за Проценьком дівчина Олена.
«Не плач, не плач, дівчинонько, не вдавайся в тугу!
Ми зробили на Проценька кедровеньку труну».

Про Шпалегу

Ци ви чули, красні люди, смутну поведінку,
Як застрелив син Шпалегів через любку жінку?
Як они си та пібрали, сім літ газдували,
Добре їм си поводило, грунта купували.
Добре їм си поводило, файно собі жили,
Заки самі межи собов сварку не зробили.
Ой як він си та й полюбив із богацьков дівков,
А вна його підмовила: — Застріль свою жінку;
Як застрілиш свою жінку, тогди мене возьмеш,
В мене грунту багатічко, до свого пригорнеш.
Не багато він то думав, лиш любці повірив,
А як їхав із Косова, він жінку застрілив.
Жінка їхала на возі, він ішов ногами,
Та й застрілив дітям мамку, зробив сиротами;
Ой застрілив дітям мамку, а свою газдиню,
А він зробив з своєй хати в тім часі пустиню.
А він гадав, що удасться, і зачав тікати,
Посунувси у беріжок карабін сховати.
А зверг з себе тот кожушок і тоту тобівку:
— Гвалту, люди, робівники вбили мою жінку.
А як його відти взяли аж третої днини,
Не схотіло му ся любки, ні його родини.
А як тото люди вчули, вдні другим казали,
Заплакали усі люди дрібними сльозами.
Заплакали усі люди та й сироти-діти:
— Татка взяли, мамку вбили, з ким мемо сидіти?
А як його відти взяли аж до Коломиї,
А він людям наказує: «Кайтеся по мині».
А як його відти взяли за залізну браму,
А він просить свого татка: «Давайте ми раду».
А він просить свого татка: «Радочку давайте,
А я маю десять корів, усі продавайте».
Єго татко зажурився, а мамка голосить,
Та що сим бо адвокатам сир та масло носить.
А він носить сир та масло і долярів купу
І так просить адвокатів, аж цілує в руку.
А він носить сир та масло, та не знає доків,—
Його сина засудили аж на двадцять років.
Ой продаєш, Шпаледжихо, воли та телиці,
Лиш не годна викупити синочка з темниці.
А продає Шпаледжиха воли та корови,
Лиш не годна викупити синочка з неволи.
Зарикала в Шпаледжихи корова Ружина,
Та вже, люди, за Шпалегу співанка скінчила.
Ой кувала зозулечка близько коло рова,
Ой усьо то говорила дівка з Яворова.
А в косцьолі на престолі засияла свічка,
А й у зошит записала Костюк Гафіїчка.

Їхав писар дорогою та хтів кочувати

Їхав писар дорогою та хтів кочувати:
— Ой їдемо до Борщева, будем попасати.
Приїхали до Борщева, ще місяць не сходит,
Жидівочка-коршмарочка попід сіни ходит.
Ходит вона, ходит, жидів намовляє:
— Ой забиймо писарину, писар гроші має.
Ой посікли, порубали на дрібний кусочок,
Ой вложили писарину в желізний возочок.
Ой вложили писарину в желізний возочок,
Ой завезли писарину а в темний лісочок.
Ой йшов вівчар молоденький з білими вівцями
Та надибав писарину та меже корчами.
Ой вівчаре, вівчароньку, дай до батька знати,
Нехай їде отец, мати писаря ховати.
Задзвонили у всі дзвони, а всі голоснії,
Ой заплакав отец, мати та й братя ріднії.
Задзвонили у всі дзвони, а всі голосненькі,
Ой заплакав отец, мати та сестри рідненькі.
А на нашім писарині сорочка-мережка,
Куди везли писарину — кервавая стежка.
Ой на нашім писарині жовті чобіточки,
Куди везли писарину — керваві слідочки.

Про Николайка Мороза

У мене у городечку дві груші зацвили.
Сасинючок з Лівантрюком у коваля пили.
А вни пили, кілько пили, зачєли смутити
Та що у них, молоденьких, нема чим платити.
І уходит старий коваль та й зачєв казати:
— Лишіт-ко ви, гарні хлопці, отут сумувати,
Лишіт-ко ви, гарні хлопці, отут не суміте,
Але підіт в полонину по вівці — вкрадіте.
Ой молоді Сасинюки на то не турали,
А як пішли в полонину, вівці бракували.
Ой як війшов вівчар з стаї та зачєв казати:
— Лишєйте ви, гарні хлопці, вівці бракувати.
Лишєйте ви, гарні хлопці, вівці бракувати,—
Тато вийде завтра з села, я буду казати.
— Ти не дійдеш, вівчарику, татови казати,
Треба тебе, молодого, до чигору взяти.
А єк єго, молодого, до чигору взяли,—
Межи двома пениками головочку стяли.
Межи двома пениками головочку стіли,
Дрібненькою хвоєю личко му накрили.
Ой накрили дрібну хвійку дрібними хвоями
Та узяли тоті вівці ще й з колоколами.
Перегнали тоті вівці чрез високу гірку,
Загнали до Сасинючки, у нову комірку.
Війшла Сасинючка з хати, стала їм казати:
— Було вам тут, гарні хлопці, ці вівці не гнати.
Було вам тут, гарні хлопці, ці вівці не гнати,
Бо я стара, не молода, журу відбувати.
А єк піду в лісок трісок, та у ручках лаї, —
Ніхто тото так не видів, як Палій з-під стаї.
А єк піду в лісок трісок, та у ручках лоза,—
Палій пішов то тягати до війта Мороза.
А як війшов війт із хати і зачєв питати:
— Ой шо-м туда, Палію, верхами чувати?
— Ой недобре бо чувати, бідки наробили:
Сасинючок з Лівантрюком вівчарика стіли.
Ой війтиха молоденька на лавці сиділа,
Та із жалю она впала, на порозі вмліла.
— Але треба, Палію, ровту ізбирати,
Треба обох Сасинюків піти відшукати.
У середу дуже рано ровту ізбирали,
У старої Сасинючки хату обступали.
Лише хлопці повставали та по нозі взули,
Шандарики, ой, у хату доти си добули.
Котрі були гарні хлопці, замки замикали
Котрі були май гарніші, они їх в’єзали.
Котрі були май гарніші, они їх в’єзали
І займили Сисанюків долів облазами.
Вівчарика єк ховали,— з ясними свічами,
Сасинюків погубили страшними мечами.
Продавала Сасинючка воли та корови,
Та не могла викупити синів із неволі.
Продавала Лівантрючка воли та телиці,
Та не могла викупити синів з шибениці.
Та як пішла Морозиха та й полонинками:
— Устань, устань, Николайку, ходять кози самі.
Устань, устань, Николайку, устань подивися,
Куда твої білі кози згарев розійшлися.
Ой кувала зозулиця, на вітер си здула,
А це тепер співаночка, колись правда була.

Дванадцять годин ночі, — додому я спішу

Дванадцять годин ночі,— додому я спішу
Бо хочу попрощати матусеньку свою.
Прийшла я вже додому та й стукаю в вікно:
— Не стукай, моя доню — не сплю вже я давно.
Ой де ж ти, доню, була, ой де ж ти гуляла,
Що коса розпущена, в очках заплакана?
— Тепер я тобі, мамцю, всю правду розкажу:
Прощалася з миленьким в вишневому саду.
Я його полюбила, він мене не любив,
Я йому повірила, він мене обдурив.
Гуляла Марусина з вечора до утра,
А вранці люди встали,— Марусі вже нема…
Шукають всі Марусю по горах, по лісах,
А Степків батько каже: «Шукайте в керницях».
Була одна керниця, в ній висохла вода,—
Лежала там Маруся біленька, нежива.
Почали Марусеньку з керниці витягать,
А молодого Степка у кайдани кувать.
Ось молоду Марусю на цвинтар вже несуть,
А молодого Степка на розстріл вже ведуть.
— Стріляйте мя, стріляйте, я в тім не виноват:
Сама Маруся знала, кого мала кохать.

Селянин з селянкою в полі жито жали

Селянин з селянкою в полі жито жалиСелянин з селянкою в полі жито жали,
В полі жито жали, вони розмовляли.
Де не взялися та два розбойнички —
Взяли селяночку за білую ручку,
А селянина та за шиєчку.
Повели селянку у нову світлицю,
А селянина у темну темницю.
Перед селянкою все мед та горілка,
Перед селянином — нагаєчка гірка.
Перед селянкою все музики грають,
А селянина сльози обливають.
— Оце тобі, селянине, за хорошу жінку,
За хорошу жінку, за білу постільку!
Ой не держи, селянине, хорошої жінки,
Держи собі, селянине, коня вороного.
На воронім коню можна утікати,
За хорошу жінку треба погибати!

Не оддала мене мати за сапожниченька

Не оддала мене мати за сапожниченькаНе оддала мене мати за сапожниченька,
Та оддала мене мати за розбойниченька.
І звечора на зорі собиралися вори,
К білому світу, на світанні із розбою йшли.
Він попереду йде, дев’ять коників веде,
На десятому сидить, в правій руці шаблю держить.
Доїжджає до двора: — Здрастуй, милая моя,
Здрастуй, милая моя, ’дчиняй нові ворота,
Ще й конюшеньки нові та кучері молоді.
Пійди, мила, погляди, чи всі коні вороні?
Бери плаття шовковеє, йди на річеньку пери,
Не розгортуючи, не розвертуючи.
Мила серця не впинила, взяла плаття й розгорнула,
Розгорнула й розмотала, жалібненько заплакала:
— Не єсть ти мій чоловік,— великий розбійник,
Убив брата мойого, ще й шурина свойого,
Убив брата рідного, а шурина вірного.
Покотилась голова так, як маковочка,
Стрепенулась душа так, як ластівочка,
Розсипались жовті кості, як жар по печі,
Розлилася кров гаряча, як вода по землі,
Розослались чорні кудрі, як трава по ’блозі.
— То не я його вбив,— вбила темна ніч,
Я на його накричав, щоб з дорожки зворочав,
Він з дорожки не звернув,— з пістолетика вжарнув.