Про Іванка

В Голіградах на пущене сталася публіка,—
Зарубала Парасуня свого чоловіка.
Ой у четвер та й шлюб брала, в неділю гуляла,
А з вечера іспізненька Іванка зрубала,
А з вечера іспізненька Іванка зрубала,
Бо із Семеном Гапюком єдну рада мала.
Ішли вони та із домку, зайшли до комірки,
Дали му ся та й напити доброї горівки;
І скіпочку засвітила і сокирку взяла,
Тогди стала та й думати, як би го рубала?
Як вона го та й рубала, він ся в неї просив:
— Не рубай мя, Парасуню, мало-м з тобов ще жив!
Та й молода Парасуня того не слухала,
Відвернула праву ручку, Іванка затяла;
Ой затяла Іваночка в саму головочку,
Сама пішла до комірки скинути сорочку.
— Ой чого ті, Парасуню, сорочка кервава,
Ой, відай, ти, Парасуню, Іванка зрубала?
Тепер будеш, Парасуню, та й мати пригоду,
Порубала-сь Іваночка та пустила-сь в воду.
Нема, нема Іваночка цілих неділь шість,
Нігде ніхто за Йваночка ніц не приповість.
Ой не ходи, старий діду, з ліской попід гори!
Ой виплинув Іваночко на Делівське поле:
Дають знати до Голіград та й делівські люде:
«Семен Гапюк з Параскою нещасливий буде».
Ой узяли Парасуню публічне карати,
Не хоче ся Парасуня за Йванка признати;
Ой узяли Парасуню аж до Станіслава,
Аж там буде Парасуні справедлива справа;
Ой казали Парасуні перед німці стати,
Втогді взяла Парасуня всю правду казати:
В Станіславі на ратуші мальовані квіти,
Семен Гапюк з Параскою просиротив діти!
Ой узяли Парасуню попід обі сили,
Повели ю за Станіслав та й там повісили.

Їде писар дорогою, коня попасає

Їде писар дорогою, коня попасає
Та до коршми рибенської на ніч повертає.
Коршмарі посеред ночі взялися змов’яти,
Як би в того писарика тоту суму взяти:
«Та запряжім штири коні у тихий візочок,
Та вивезім писарика у темний лужочок».
Та запрягли штири коні у тихий візочок,
Та вивезли писарика у темний лужочок.
Та вивезли, та вивезли, головку му стіли
Та й біленьков китаєчков личко му накрили.
Ішла туди дівчинонька, не погидувала,
Підоймила китаєчку та й поцілувала.
Ішли туди вівчарики з білими вівцями,
Вздріли, вздріли писарика з білими пальцями:
«Вставай, вставай, писарику, ще ти молоденький,
Ходить, блудить по царині твій кінь вороненький».
«Та най же єго походить, та най го поблудить,
Та ще такий часок буде, що він мене збудить».
Ой на горі жито, жито високо істіто,
З великої родиночки писарика вбито.
Ой убито та й убито, та й прихоронено,
Уже три дні й три неділі йому не дзвонено.
«Коли ж би ти подзвонити, мій милий синочку?»
«За дві, за три неділеньці, рідна матіночко».

Пропали два рідні браття, як камінь у воду

Пропали два рідні браття, як камінь у воду,
І вни були чесні люди, гуцульського роду!
У п’ятдесят другім році Бойко Йван втопився,
Степанів вік на вулиці від ножа скінчився.
У п’ятдесят восьмім році Бендик го зарізав
За те, що будьто би та Степан десь по подах лізав.
У людей сіно колгоспне ходив там шукати,
За такі діла злочинець думав оправдатись.
Всякі пригоди стаються на цім білім світі, —
Пам’ятайте, люди добрі, і старі, і діти,
Що є ще і в нашім краю підлі душегуби,
Що в любий час чоловіка під кліп ока згублять.
Хоч у віршах не пишеся ніякої дати,
Лиш п’ятдесят восьмий рік повинен згадати.
В квітні місяці в неділю нещастя ся стало —
Бойко Степаново серце битись перестало.
На вулиці та й зарізав його душегубець,
Засадив ніж в саме серце, як вилку в голубець.
Зробив у Бойковім серці аж чотирі рани,
Після того зайшов в ларьок, запитав сто грамів.
— Дайте, — каже, — сто грам водки, хай ще собі вип’ю,
Як ні, то я і вас з ларьком на порох ізітру.
Я зробив уже одному — ніколи не встане,
Дальше мені вже байдуже, що зі мною стане.
Так говорив той убієць, скоро люди взнали,
Що зарізав він людину, й від страху мовчали.
Другий день арештували того душегуба,
Допитали і писали до самого суда.
А двадцять восьмого мая начали судити,
Відкритий суд був, щоби нарід міг ся висловити.
Злочинцеві допустили й свого адвоката,
Щоб адвокат та й захищав заклятого ката.
Не поміг йому захисник, вирок написали,
Народний суд відсудив го до вищої кари.
Та, нарешті, він заплакав, почав ся просити,
Щоби йому строгий вирок трохи пом’якшити…

Ой за горов, ой за долом

Ой за горов, ой за долом
Оре Анця єдним волом.
Ще й борозду не добрала,
Мати на ню загойкала.
«Лишай, Анцьо, подь додому,
Бо даю тя, не знать кому.
Придаю тя Йончийові,
Майпершому злодійові».
Анця двері отворила,
Йончийові ся вклонила.
«Сідай, Анцьо, на коліна,
Ци любиш ня, Анцьо біла?»
«Якби-м я тя не любила,
Я би-м ти ся не вклонила».
Узяв Анцю із собою,
Повів Анцю за горою.
Тота гора кременова,
Лишив Анцю саму дома.
Вночі прийде, вночі піде,
Все кривавий ніж принесе.
Сорочину скривавлену,
Лишив Анцю засмучену.
Анця дитя колисала
Та співанки угадала:
«Люлю тебе, малий хлопець,
Коби-сь не був, як твій отець,
Бо я би-м тя порубала,
По кіллячку повішала».
Прийшов Йончі тихим кроком
Та заслухав під облоком.
«Співай, Анцьо, як співала,
Аш не співаш — паде глава».
А Анця ся задумала
Та співанки обертала:
«Люлю тебе, малий хлопець,
Коби-сь ти був, як твій отець,
В вині би-м тя іскупала,
Сріблом-злотом повивала».
«Іди, Анцьо, до комори
Та вберися в свої вбори,
Бо ідеме на шпацірку».
«Я сім годів з тобов жила,
На шпацірку не ходила,
А восьмого мушу іти,
Майже з тобов не бду жити».
На служницю загойкала,
Вби ї в визір дитя дала,
Праве личко цілувала,
А лівеє покусала:
«Сесе, синку, на пам’ятку,
Коли убив отець мамку».
Іще слово не вповіла,
Вже їй голов ізлетіла.

Про Туманюків і Семена Футюка

Вам в голові даньці, даньці, а нам не до даньців,
Але ми си зажурили: кличут у вібраньці.
А єк вийшли із кризенту карти пописані
А за тими легінями, котрі пострижені.
А єк вийшов пан професор, карти єв читати,
А у карті написано: рекрутів давати.
Ой зібрав пан ровту хлопців, одного гайдука,
Вони пішли, іспіймали Проця Туманюка.
Заплакали дівчатонька дрібними сльозами:
Взіли Проця Туманюка долів облазами.
Ой плачут молодички, плачут дві дівчині:
Взіли Проця Туманюка проч до Коломиї.
В Коломиї пани німці кальвінської віри
Взіли Проця Туманюка до першої міри.
А єк єго відобрали, вни си врадували,
Проценьові молодому черевички дали.
Черевички єму дали, в кабатик убрали,
Кучерики обітяли, карабін завдали.
Але Проценько Туманюк тим не пожуривси,
Бо він хліба комісьного та й не пожививси.
Ой він того хліба лиш два рази пожививси,
А за два дни чи за три дни дома вповістивси.
Ой Проценько молоденький си не збаламутив:
Ой єк скакав з муру, з вішків, усю варту трутив.
Єк Проценько Туманюк горівки си напив,
Єк із муру, з вішки скакав, цалком ровту забив.
Ой єк скакав з муру, з вішків, то зоріли зорі, —
Сховав тверде зелізічко на високій горі.
Ой у пана Барандика є в дворі віконце:
Так устає пан староста, що в полуднє сонце.
Ще сонічко не світило, а місяць не зійшов,
Коли Проценько Туманюк з Перехрестки вийшов.
Переночував дома ніч, переднував днину, —
Ой упали Туманюки в велику провину,
Ой упали у провину, зробили розбійство,
Ой ввійшло до Туманюків тверде здекуційство.
Убувайте постоліта, волоки ремінні;
А ввійшли до Туманюків два жовніри кінні
А там тоті жовніроньки єли воювати,
Що не можут Туманюків у руки дістати.
Що не можут їх дістати — що кому до того?
Вони берут із-за синів Тумана старого.
Вони Тумана узіли, до Кутів придали,
Прикували в криміналі ланьцухом до лави.
Туман каже: «Я тут сиджу не конче без вини,
Сесе міні не дивниця, бо за рідні сини».
Туманюки — гідні хлопці, вни си набік дали
А єк пішли в Молдавщину, зимку зимували.
А єк пішли в Молдавщину, зимку зимували,
Молдавської удовиці слугу підкликали:
«Єк ти, слуго, щіро служиш, єк ти тіжко робиш!
Ходи з нами на Лєччину у Жаб’є на здобич!
Ходи з нами, побратимку, не пожиєш смерти;
Бо не лишень три нас буде, найдеси й четвертий.
3 нами Семен Футюк піде, хоч не знає звичій,
Бо він у нас, Туманюків, щос грошей позичив.
А він зичив у нас гроші на Дмитра в вівторок,
А тих грошей небагато, лишень рублів сорок».
Ой єк прийшли до Семена, єли го вітати:
«Чи би не час, Семеночку, гроші нам віддати?»
«Ой коли вам треба грошей, йду грунт заложити,
Лиш най не йду в гайдамаки бити та й стрілити.
А коли вам треба грошей, іду грунт продати,
Лиш най не йду в гайдамаки бити та й рубати».
А єк єли до Семена мід, горівку пити,
Вони єли Семеночка з собов підмов’їти.
А кували зозулиці, кували, кували: —
«Ходи-но ти, Семеночку, на здобич із нами!»
Ой кувала зозуленька меже корчиками,
Вони Футюка Семена з собов підкликали.
У високій полонині отавка зелена,
Підкликали Туманюки Футюка Семена.
Ой у Проця Туманюка навхрест порошниці:
«Куди підем, годні хлопці?» — «Ходім до Марисі!»
А єк прийшли до Марисі: «Ба ци спиш, ци чуєш?
Пускай в дворок, Марисечко! Ци сама ночуєш?»
«Ой я вас, годні хлопці, в дворок не пускаю,
Кажіт відти, що є ваше, я в вікно віддаю».
«Подай-ко нам, Марисенько, білі сороківці,
Бо ми люде молодії, в руках нам топірці.
Подай-ко нам, Марисенько, паперові гроші,
Бо ми люде молодії і хлопці хороші.
Подай-ко нам, Марисенько, гвінтові рушниці!»
А вистрілив молод с креса вікном до світлиці.
«Подай ще нам, Марисенько, гроші-дев’їтаки!
Уже тобі не поможе ровта, Мочернаки».
А єк они Марисеньку пріч обрабували,
Але вийшли на царинку та й приночували.
Марисенька молоденька не засумувала,
Але до всіх Мочернаків на дух знати дала.
А єк она Мочернакам на дух знати дала?
Мала хлопчика одного та й того післала:
«Іди, синку, попід лісок та й не бійси вовків,
Лиш дай-но ти в село знати до всіх Мочернаків!»
«Ой помай-біг, Мочернаки! Єк ви ночували?
Туманюки Марисеньку пріч обрабували!»
Мочернаки — хлопці годні — креси набивали,
А єк пішли попід лісок, їх позасідали,
А єк пішли попід лісок, їх позасідали.
А вни Семена Футюка по воду післали.
Семен Футюк прихиливси с кіньви воду пити, —
Куля з ліса надлетіла, він упав забитий.
Єк другий Мочернак стрілив з пістоліта з лугу,
То потрафив і убив молдавського слугу.
А ще третій єк ізмірив із креса від лиця,
То потрафив і убив Туманюка Гриця.
Лиш Проценька Мочернака ручниця схибила,
Куля ремінь проломила, в рубель ся спинила.
А єк уздрів Проць Туманюк на себе негоду,
А він тогди поваливси пріч поза колоду.
Єк дав ногам поле знати та й ізбіг на потік,
Щире богу помоливси, іцо від ровти утік.
Щире богу помоливси та й вдавси в дорогу,
Лиш ухопив бордюг грошей, пороху піврогу.
А єк він тото ухопив, д’горі утікає,
Мочернаки, годні хлопці, креси набивают.
В головного Мочернака ще червоні очи, —
А єк пішов попід лісок, Тумана заскочив.
Єк заскочив Туманюка, сокиров махає,
А Туманюк не боїтси, бо два креси має.
Єк вистрілив оба креси, пороху піврогу,
То дав тогди поле ногам, а сам без дорогу.
Єк дав тогди поле ногам та й ізбіг за потік,
Щире богу помоливси, що від ровти утік.
Щире богу помоливси та й удавси в тугу,
А єк прийшов Туман домів та й гримнув ув угол.
А єк він ув угол гримнув, угли задрижали,
Там у них три любці були, всі три повставали.
Одна борше зажигає, друга дає їсти,
Трета іде го питати придибашки-вісти.
Одна борше зажигає, солонину крає,
Друга іде до віконця, Прося си питає:
«Добрий вечір, хлопче годний, єк же ви гостили?
А єкий ми тепереньки сон поганий снили!
А я такий сон приснила, що й не нагадаю:
Такий я єго приснила, що я си лупаю».
«Ой дівчино, сеї ночи на бідку нам пішло:
Єк на здобич наступали, то щос нас перейшло.
У високій полонинці, он там конец стаї,
Єк на здобич поступали, перейшов нас заїць.
А у Проця Туманюка стодола рублена».
Заплакала за Проценьком дівчина Олена.
«Не плач, не плач, дівчинонько, не вдавайся в тугу!
Ми зробили на Проценька кедровеньку труну».

Про Шпалегу

Ци ви чули, красні люди, смутну поведінку,
Як застрелив син Шпалегів через любку жінку?
Як они си та пібрали, сім літ газдували,
Добре їм си поводило, грунта купували.
Добре їм си поводило, файно собі жили,
Заки самі межи собов сварку не зробили.
Ой як він си та й полюбив із богацьков дівков,
А вна його підмовила: — Застріль свою жінку;
Як застрілиш свою жінку, тогди мене возьмеш,
В мене грунту багатічко, до свого пригорнеш.
Не багато він то думав, лиш любці повірив,
А як їхав із Косова, він жінку застрілив.
Жінка їхала на возі, він ішов ногами,
Та й застрілив дітям мамку, зробив сиротами;
Ой застрілив дітям мамку, а свою газдиню,
А він зробив з своєй хати в тім часі пустиню.
А він гадав, що удасться, і зачав тікати,
Посунувси у беріжок карабін сховати.
А зверг з себе тот кожушок і тоту тобівку:
— Гвалту, люди, робівники вбили мою жінку.
А як його відти взяли аж третої днини,
Не схотіло му ся любки, ні його родини.
А як тото люди вчули, вдні другим казали,
Заплакали усі люди дрібними сльозами.
Заплакали усі люди та й сироти-діти:
— Татка взяли, мамку вбили, з ким мемо сидіти?
А як його відти взяли аж до Коломиї,
А він людям наказує: «Кайтеся по мині».
А як його відти взяли за залізну браму,
А він просить свого татка: «Давайте ми раду».
А він просить свого татка: «Радочку давайте,
А я маю десять корів, усі продавайте».
Єго татко зажурився, а мамка голосить,
Та що сим бо адвокатам сир та масло носить.
А він носить сир та масло і долярів купу
І так просить адвокатів, аж цілує в руку.
А він носить сир та масло, та не знає доків,—
Його сина засудили аж на двадцять років.
Ой продаєш, Шпаледжихо, воли та телиці,
Лиш не годна викупити синочка з темниці.
А продає Шпаледжиха воли та корови,
Лиш не годна викупити синочка з неволи.
Зарикала в Шпаледжихи корова Ружина,
Та вже, люди, за Шпалегу співанка скінчила.
Ой кувала зозулечка близько коло рова,
Ой усьо то говорила дівка з Яворова.
А в косцьолі на престолі засияла свічка,
А й у зошит записала Костюк Гафіїчка.

Їхав писар дорогою та хтів кочувати

Їхав писар дорогою та хтів кочувати:
— Ой їдемо до Борщева, будем попасати.
Приїхали до Борщева, ще місяць не сходит,
Жидівочка-коршмарочка попід сіни ходит.
Ходит вона, ходит, жидів намовляє:
— Ой забиймо писарину, писар гроші має.
Ой посікли, порубали на дрібний кусочок,
Ой вложили писарину в желізний возочок.
Ой вложили писарину в желізний возочок,
Ой завезли писарину а в темний лісочок.
Ой йшов вівчар молоденький з білими вівцями
Та надибав писарину та меже корчами.
Ой вівчаре, вівчароньку, дай до батька знати,
Нехай їде отец, мати писаря ховати.
Задзвонили у всі дзвони, а всі голоснії,
Ой заплакав отец, мати та й братя ріднії.
Задзвонили у всі дзвони, а всі голосненькі,
Ой заплакав отец, мати та сестри рідненькі.
А на нашім писарині сорочка-мережка,
Куди везли писарину — кервавая стежка.
Ой на нашім писарині жовті чобіточки,
Куди везли писарину — керваві слідочки.