Селянин з селянкою в полі жито жали

Селянин з селянкою в полі жито жалиСелянин з селянкою в полі жито жали,
В полі жито жали, вони розмовляли.
Де не взялися та два розбойнички —
Взяли селяночку за білую ручку,
А селянина та за шиєчку.
Повели селянку у нову світлицю,
А селянина у темну темницю.
Перед селянкою все мед та горілка,
Перед селянином — нагаєчка гірка.
Перед селянкою все музики грають,
А селянина сльози обливають.
— Оце тобі, селянине, за хорошу жінку,
За хорошу жінку, за білу постільку!
Ой не держи, селянине, хорошої жінки,
Держи собі, селянине, коня вороного.
На воронім коню можна утікати,
За хорошу жінку треба погибати!

Не оддала мене мати за сапожниченька

Не оддала мене мати за сапожниченькаНе оддала мене мати за сапожниченька,
Та оддала мене мати за розбойниченька.
І звечора на зорі собиралися вори,
К білому світу, на світанні із розбою йшли.
Він попереду йде, дев’ять коників веде,
На десятому сидить, в правій руці шаблю держить.
Доїжджає до двора: — Здрастуй, милая моя,
Здрастуй, милая моя, ’дчиняй нові ворота,
Ще й конюшеньки нові та кучері молоді.
Пійди, мила, погляди, чи всі коні вороні?
Бери плаття шовковеє, йди на річеньку пери,
Не розгортуючи, не розвертуючи.
Мила серця не впинила, взяла плаття й розгорнула,
Розгорнула й розмотала, жалібненько заплакала:
— Не єсть ти мій чоловік,— великий розбійник,
Убив брата мойого, ще й шурина свойого,
Убив брата рідного, а шурина вірного.
Покотилась голова так, як маковочка,
Стрепенулась душа так, як ластівочка,
Розсипались жовті кості, як жар по печі,
Розлилася кров гаряча, як вода по землі,
Розослались чорні кудрі, як трава по ’блозі.
— То не я його вбив,— вбила темна ніч,
Я на його накричав, щоб з дорожки зворочав,
Він з дорожки не звернув,— з пістолетика вжарнув.

Штири милі до Кракова

Штири милі до Кракова віддалася сестра мояШтири милі до Кракова
Віддалася сестра моя.
Віддалася за вояка,
За старшого розбишака.

А він вдома не ночує,
Лиш по лісі все вандрує.
Приніс він хустину білу
Всюю кров’ю обкипілу.

— Ой на, жоно, випери ми
І на сонці висуши ми.
Жінка прала і плакала,
Бо хустину пізнавала.

— Ця хустина — брата мого
Вчора вечір забитого.
— Тихо, жінко, не виражуй,
Темно було,— я не вважав.

Темно було, дощик росив,
Я го рубав, він ся просив.
Темно було, дощик капав,
Я го рубав, а він плакав.

Головонька — начетверо,
А серденько — навосьмеро
Білі пальці — на ковальці,
Білі руки — на три штуки.

Кароль, Кароль, що ти зробив

Кароль, Кароль, що ти зробив— Кароль, Кароль, що ти зробив,
Ой, йой, йой!
Що-сь си руки покровавив?
— Ой забив я Вуляночку,
Власну свою коханочку.
Йа в неділю дуже зрана
Йа Кароля вже злапано.
Привели го до темниці,
За ним плаче три дівиці:
Єдна мовить: «То мій брат бив».
Друга мовить: «Він мі любив».
Третя каже: «Серце моє,
Не було нас, іно двоє!»
А в неділю дуже зрана
Панове ся поз’їжджали,
Єму декрет прочитали.
Вивезли го в чисте поле:
— Глянь, Каролю, все є твоє.
— Щоби був знав, що то моє,
Казав бим сі змалювати:
Одну страну дукатами,
Другу страну талярами.
А на горі злоті ганки,
Трачу житє з-за коханки.
Нехай сеє кождий знає,
Що з кохання смерть буває.