Поліщуки

Бог як роздавав людям землю й те, що на ній, то поліщуки запізнилися.
– Уже все роздав, – каже Бог. – І землю добру, врожайну, і гори, і там, де трави ростуть великі, і де золота-срібла багато. Остались тико болото та ліс. Та річок і озер трохи.
Чухають потилиці поліщуки.
– Та вже як є, пане Боже, то хай так і буде.
Зрадів Бог, що воне такеї покірнії. У ріки та озера рибу запустив та раків. А в ліси – ягід та грибів. Так і живуть. Хоть земля й бідна, й мало неї, на ягодах та грибах і рибі перебиваються. Траву косять на болотах та з лози кошики плетуть. Ще й Богу дєкують, що так усього в нех багацько.
Їдне слово – поліщуки.

Бог, Христос і диявол

До Христового народження в Бога з дияволом була розписка: поки людина жива, вона Божа, а як помре – дияволова. Бог поклав ту розписку в скриню й кинув її в Ордань-річку.
Народився Христос. Прийшов час хреститься. Він пішов до Ордані й прийняв хрещення. Став виходить із води – Ордань загорілась. Згоріла й скриня з розпискою. Пішов Христос у пекло за душами, а диявол не пускає:
– У мене, – каже, – розписка є…
– Ну, покажи, – каже Христос.
Лукавий пірнув раз – не знайшов, пірнув удруге – не знайшов, пірнув утретє, а Господь і заморозив Ордань на три аршини. Товкся той лукавий, товкся і пробив лід рогами… Вискочив із води, а Ордань знову замерзла.
Надворі мороз, вітер – аж дух забився! Лукавий змерз, хотів у воду, так лід товстий. Він і зостався мерзнути.
Христос питає:
– А що, дістав розписку?
– Нема.
Взяв Христос і повипускав душі з пекла.
Від Водохреща до шести тижнів баби не ходять прати сорочок, бо гріх: як баба ляпне сорочкою, то чорт і вскочить в ополонку. Хай краще чорт мерзне: менше людям шкоди.

Про сотворене світа

З первовіку була лиш вода, облаки і Бог святий. У облаках спав Алей, дух Божий, — а Бог ходив по воді. Раз зробила си на воді шум, якийсь кулак, як кавалок дерева, що крутила си по воді як живий ! Бог се вздрів тай питає:
— Що ти є?
А воно відповіло:
—Я не знаю! Живий сме, а не можу ні ходити, ні що будь робити.
Це був Триюда-Арідник. Бог не знав з чого він походит, бо чорт був так як Бог з первовіку. Але що Богови скучилос самому ходити по воді, поблагословив Бог тот шум, тай питає:
— Хочеш мати голову?
— Хочу.
— А руки?
— Хочу.
— А ноги?
— Хочу!
Тогди дав Бог Арідникови руки, ноги, очи, гет усе. Вони стали собі побратимами.
Бог знав усе на світі, але нічого не міг зробити, а Триюда мав силу до усего. Бог мусів у него все вимудровувати або украсти, як шо хотів мати. Бог знав, що на приходнім у глибині моря є глина, та хотів від Арідника вимудрувати, аби тот ї виніс з присподного, з тридев’ятого моря, що є так глибоко три рази як сес світ. Раз вони у двох собі гуторили, що добре би було, як би була земля, бо було би на чім припочити. Триюда питат:
— А що би зробити, аби була земля?
Бог кажет:
— Я би зробив землю, коби лиш глина була.
— А деж ї взяти? — питає Арідник.
— Вона є гет у приходнім.
— Я бих туди пронир, каже тот.
— Пронри, каже Бог; а як меш зачерати землю руков, кажи: в им’я моє!
Коли се Арідник почув, кинув си у бульбон (се таке місце, де море боїт си) та аж у тридев’ятім найшов глину. Набрав ї у жменю, та вихопив си у гору. Але заки виринув, вода усю глину вимулила з єго руки.
Приходи він перед Бога, а той питат:
— А де глина?
— Я набрав повну жменю, та, ади, нема!
— Бос не казав в им’я моє! Пронри ще раз, та скажи так!
Він верг си в друге, — так само стало си!
Аж за третим разом вініс він тілько глини, що лишило си трішки за нігтем. Бог вішкробав глину з під нігтьи, зробив з неї паляничку тай кинув ї на воду, а паляничка розросла си, тай з того стала земля. Вона була зразу дуже тонка, як шкаралуща з горобйичого яйця.
Алей Божий пробудив си, уздрів землю, спудив си, верг си, тай затряс облаками обома руками так, що тот край, що він до него лежив лицем, здрігнув си, повалив си, земля на нім поломила си; з сего зробили си гори й скали. Зараз Бог прикував одну руку Алееви, аби так дуже не тряс землев; рука одна і доси прикована; тепер гремит Алей лиш однов руков, другу руку розкує йому Бог при кінци світа.
Тепер ліг Бог спати, утомлений, а Триюда не вснув; він спудив си грому, та мудрости Божої. За тот час, як Бог спав, вигадав Арідник стратити Бога; він хотів сам жити на світі. Прийшов до сп’ячого Бога, тай хотів єго скотити у море, аби утопив си. Він став Бога котити у воду, але земля росла усе у тот бік, куди він покотив Бога, — аж Бог пробудив си, та дав так, що Арідник сам завалив си у воду, а вода за ним зараз замерзла.
Бог гадав, що Арідник вже з неї не вилізе, а він як розігнав си з присподного, як утяв головов у лід, то провалив лід; за ним пішла пара з під леду, а мрака з неї пішла у гору. Зимов і тепер, як на дворі люто, іде пара з під леду, де прирізана полонка. Мрака пішла у гору, та з сего стали хмари.
Як Арідник проломив лід, стали з него криги, а з них зробила си печера; Арідник бояв си Бога та сховав си під криги, шо збили си у гору, тай каже:
— Оце буде для мене хата!
Але сонце загріло, хата ростопила си, та вже нікуди було йому сховати си.
З сего часу вони оба з Богом стали розпобратимами; жили оба на землі але вже не разом, лише дес колис заходили до себе. Як уже була земля поросла, на ній дерева та трави, було води лиш тілько, що з моря набігало жилами, та як дощ упав. Триюда поробив собі вівці та кози, та зробив собі скрипку; він вигадав усю музику, лише фльойиру та трембіту вігадав Бог.
Арідник став у скрипку грати, тай пасе вівці. Бог учув се, приходи до него тай дивит си. Арідник питає:
— Що дивиш си, побратиме?
— Дивю си, як ти, розпобратиме, йграєш. Я би ту скрипку у тебе узяв!
— Ні, не озмеш, каже Арідник.
— Не лиш скрипку, але й вівці бих узяв, – каже Бог.
— Хиба украдеш, то тобі дарую, а взяти не озмеш; я не дам, каже Арідник.
Якос пішов Арідник у ліс з вівцями, сів на вивороті (смереці, виверненій горі коренем), тай грає. Вівці поснули, полягали, тай Арідник уснув. Бог підійшов туди, узяв скрипку тай вівці, тай пішов гет! Пробудив си Арідник, а тут ні скрипки ні овец!
Догадав си, що Бог єму украв; приходит до Бога, тай каже:
— Чекай! Украв ти мині вівці, але я ще таке маю, чого ти мині не украдеш!
— А що ти маєш ? – питає Бог.
— Кози! —  каже Триюда.
— Овва, каже Бог, кози легче украсти!
Тай розійшлиси.
Арідник став лютий на Бога; він зробив собі дудку, забрав кози тай пішов у ліс; грав на дудці, кілько грав, припер си до вивороті тай задрімав. А Бог прийшов, ухопив дудку, приніс соли, тай загулив кози сілю за собов.
Пробудив си Триюда. Нема ні дудки ні кіз. Він до Бог, дивит си, а кози на задвірку їдять з жолоба сіль; Юда ухопив бук, лапнув козу тай став буком у коліно товчи; кров почуріла, а він каже:
— Най у тебе будут ноги хоть по коліна дітєчі (як у чорта, як у дідька).
З того часу від крови у кіз шерсть на колінах жовта, а коза усюди полізе, бо у неї по коліна дітєчі ноги!
З гніву на Бога вигадав Арідник дуже великого вовка, аби си Бог єго напудив. Але Бог прийшов, пообзирав єго тай пішов. Як раз проснув си Алей, та як уздрів вовка, спудив си, бо вовк був страшенно великий. Він став Бога просити, аби вовк був малий. Бог узяв сокиру та став обрубувати вовка; шо упаде тріска на землю, то учинит си кінь, корова, порося; котра тріска полетіла у вітер, то зробила си з неї птаха, а з маленької трісочки, що полетіла, учинила си муха, а що маціцьке упало на землю, то з того зробив си червачок. Так зчинила си уся диханя на світі.
Як уже була уся диханя на сьвіті, зробив Триюда хату. У тій хаті було гет усе, як має бути, лиш вікон не було; через розколібинку світило трішки сонечко у хату. Арідник узяв міх, зійшов на двір тай гребе у тот міх днини, аби занести у хату, бо там було темно. Приходит Бог тай питає:
— А ти шо робиш, розпобратиме ?
— Ади! Поклав-сми хату, – каже чорт, – а не можу днини покласти у хату!
Бог каже:
— Пожди, я так зробю, що у хатї буде днина!
— Як так зробиш, каже Триюда, я тобі хату дарую!
Бог узяв пилку, перепилив два протеси, поклав два варцаби і зробив рамці; уходи у хату, а там є днина!
Бог каже:
— Се буде добре людем!
3 того часу ув-одно Бог так казав, як шо вимудрував у Арідника.
Тот каже:
— Чекай, коли ти у мене вимудрував сесу хату, я зробю у ній таке, що ти єго у мене не вимудруєш!
— Зроби, — каже Бог, тай пішов.
Арідник зробив у хаті віз, та не міг єго з неї винести.
Приходит Бог, а Арідник упрів, що аж чурит з него, а воза винести не годен. Бог питає:
— Що ти робиш?
— Дай ми поки, – каже тот, – я зробив добру річ, але не бізую ї вінести з хати на двір.
А Бог каже:
— Що мині даш, я винесу на двір, тай буду їхати.
Арідник каже:
— Віз буде твій!
Бог узяв віз, розібрав єго до чиста, виніс на двір, склав назад і каже:
— Сідай, розпобратиме.
Потяг Бог тай каже:
— Видиш, уже їхає віз!
Пішов чорт. На дворі упала зима; він змерз, став вигадувати, що тут робити, аби загріти си, тай вигадав ватру; вона була тогди без диму. Приходит Бог, питає:
— Що се ?
— Ватра, — каже тот. — Добре гріти си.
— Що би ти хотїв, – каже Бог, – абис мині ту ватру дав!
— О ні, – каже Триюда, – не дам! Усе ти у мене вимудрував або таки украв, а ватри не вимудруєш і не украдеш!
Пішов Бог, улупав з бука губку, висушив на сонци, розколов паличку зі споду, вложив губку у розколибину, тай приходит знов до Триюди, сів коло ватри і говорит шос собі з Арідником. За тот час штухав Бог в-одно паличков у наклад, аж губка утліла си в паличці; тепер встав Бог, тай пішов, підпираючиси паличков. Триюда вснув. Спав він шо спав, а за тот час наклав Бог багато дров та позапалював ватри.
Тот проснув си, схопив си, а у Бога ватра! Пішов до неї і пирснув (плюнув) у ватру, а з неї закурило си.
А Бог каже:
— Най, коли вже палит си, най і закурит си! — Тому тепер є у ватрі дим.
З того часу розлютив си Триюда дуже на Бога, та зі злости хотів збавити Бога! Він вігадав млин, але такий, що треба було ногов кивати валок, аби зерно йшло з коритця у камінь, та мололо си на муку; коло того валка зробив він капкан, бо хотів, аби Бог, як прийде кивати ногов валок, упав у тот капкан, а Триюда єго заланцував. Але Бог мудрий, каже до него:
— Іди ти перший, а я потому піду, як буду видіти, як ти тото робиш.
Лише зачав Триюда ногов кивати, але так, що не докивав си капкана, кинув Бог каменцем, вцілив у капкан, зрушив єго, а капкан імив Триюду. Капкан був зроблений з зеліза; воно було спершу таке мяке, як гріте, як дріть відпущена, але Бог зараз подув на него і воно застило, стало дуже тверде, тай з того часу і тепер воно таке є. Від тогди прикований Арідник, лиш дес колис уриває си; він почав таргати си, а земля була тонка тай з того завалила си; Арідник потяг млин на тридев’яту землю, у пекло!
Земля стоїт на морі, а в тім морі є друга земля, відтак знов море, а потім знов земля; се вже земля Арідникова — пекло; туди він потяг млин.
Тепер, коли вже було усе на землі, зачав Бог розплоджувати люде. Бог шос робив та мав у удерту; Бог відорвав тоту шкірочку, вона скотила си у трубочку. Бог верг тоту шкірочку на землю, вітер повіяв тай кинув тов шкірочков, вона що покотит си, — то стане більша; Богови було тогди прикро самому; він дав так, що із тої шкірочки, що вже була дуже уросла, зробив си Адам!
Адам був зразу чистий; в середині нічого не було.
Жили вони оба з Богом, доки жили, ходили по всім світі та гуторили собі. За тот час сіпав си Юда ув-одно на ланци, аж урвав си, тай вийшов на землю. Як раз був тогди ранок холодний; Адам надрег (змерз) і зачав си трясти. Бог наклав ватру, так каже:
— Грій си!
Сів Адам коло ватри, гріє си; Триюда уздрів ватру тай біжит туди; дивит си, а коло неї гріє си Адам, а він, щез-би, обхаркав Адама, як тоту ватру! Приходе Бог, а ту Адам нехарний, курит си з него. Бог узяв перевернув єго обризганим у середину, та від того часу і чоловік у середині нечистий, з него курит си, як з ватри.
Тепер наказав Бог Алеєви, тот загремів дуже люто, аж Арідник напудив си, щез; зі страху сховав си назад у тридев’яту землю. Адам став чоловіком; Бог передав єму усе добро, що було на світі, лишив собі лиш одну яблінку — зваричівку (паперівку), вона вже є на Йвана; у горах ї мало. Сих яблук вольно було лиш Богови їсти.
Раз ліг Адам спати. Бог узяв галузку їви (верба) тай поклав коло него, а занім Адам проспав си, стала вже з тої галузки жінка, Їва.
Другі приповідают, що Бог виймив ребро Адамови, тай з сего стала жінка. Може й так!
Тота Їва пішла раз у сад, рвала яблука і їла, а зваричівки не рушала. Триюда вийшов знов на світ, переверг си у гадину та їст собі зваричівку; як Їва прийшла подивитис, що се сидит на яблінці, — вона була цікава, бо гадини ще тогди не було на світі, — Триюда нарвав яблук тай каже до неї:
— На, їж си, вони ліпші, як усі.
Набрала Їва яблук тай приносит Адамови, але не каже, що се зваричівки.
Адам укусив та лиш пролигати, — спізнав, шо се якіс інші яблука, нагадав собі, шо се певно зваричівки, шо не вольно їх їсти, притримав кусок у горлі, там він застряг і відси у чоловіка кістка у горлї.
Приходит Бог тай каже:
– Ви тепер стали грішні; до того часу не треба було вам ні робити ні убирати си; від тепер мете робити, мете убирати си.
Шкіра у Адама була поросла, як у барана, а на ногах були ратиці. Зараз спали з Адама ратиці, лишили си нігті, а волосся обпало гет!
Тепер каже Бог до Адама:
— Я тобі дам плуг, воли, гет усе; меш орати, сіяти, робити аж до смерти!
Вийшов Адам на поле і став орати; проборознив поле з одного кінця у друге; оре він, оре, а поле сцілює си назад.
Приходит він до Бога тай каже:
— Я орю, а поле сцїлює си назад!
А Бог каже:
— Йди, здойми капелюх, перехристи си тай проси у Бога, аби він тобі поміг.
Пішов Адам, помолив си і вже орав як треба.
Відси є молитва. Бог сам навчив ї Адама.
З того часу, як Адам и Їва согрішили, стали люде розплоджувати си. Триюда приходив на землю та юдив їх проти Бога; Бог бив єго громом, тогди крив си тот якийс час у пекло, а відколи з сих людий, що єго слухали, намножили си юдники, сидит Триюда ув-одно у пеклі та вісилає лиш юдників на землю. Вони сходьи си раз у рік до него; він їм дає розкази, котрий, шо і як має юдити людий, потім кождий іде до свеї служби на цілий рік.
Як уродила си перша дитина Їві, приходит Бог д’ неї тай каже:
— Озми дитину та вержи ї почерез хату!
Їва узяла ягня, вергла єго, а дитину ні.
Від того часу ходит ягня зараз, як си учинит, а жінка за непослух кутає си через три роки коло дитини за кару, доки дитина не зачне ходити. Від того часу мусит кожда жінка присягати чоловікови послушенство, інакше би не послухала.
Чим більше розплоджували си люде на землі, тим більше не ставало їм їсти та пити. Бог жив ще тогди з людьми на землі. Приходит до него старец тай просит їсти; а Бог каже:
— Іди до дрозда, проси у него молока.
Як Бог забрав був вівці у Арідника, дав їх дроздови; тот пас вівці.
Приходит старец до дрозда, а він доїт вівцу; старец став просити молока, а дрізд каже:
— Шуру, буру, та почерез гору, пів дійниці лиш шуму, а молока нема; прийдеш в осени.
Пішов старец до Бога, розказав усе, а Бог каже:
— Іди в осени.
Приходит старец в осени до дрозда, а тот каже:
— Тогди був шум з молока, а тепер кленц-покленц, де цип там прилип; дою і дою а молока нема!
Пішов, старец знов до Бога тай розказує, що йому дрозд казав.
– Коли так, – каже Бог, – то ти вже більше у дрозда не будеш молока просити.
Дрізд попоїв, тай сів на дуба спати, а вівці полягали тиж. Приходит Бог из старцем, дав йому фльойиру тай каже:
— Грай, тай іди до дому.
Старец зачав грати у фльойиру, вівці проснулиси тай пішли за голосом фльойири.
А Бог закляв дрозда; дрозд пробудив си, а овец нема! Він зачав фітькати, а їх як нема, так нема; тому він і доси фітькає, кличе за ними. Так як тот дрізд, так кличе і чоловік тепер до овец, як хоче їх завертати: фіть-тю-тю, фіть-тю-тю!
Від того часу є у людий вівці і люде забогатіли. Бог жив довго на землі ; поки людий було мало та не було між ними ненависти та прогнівку, ходив Бог по землі, а як вони забогатіли та намножило си їх багато, стали слухати юдників, грішили дуже, не міг Бог між ними остати, він злинув на облаки на висипу. Відти видит він усе.
З того часу став Арідник правити землев через своїх юдників; часто і сам приходив на землю; Бог страшив єго громом, але він увик вже до него та й не бояв си грому, через то став, він корити вже самому Богови, пускав си і до неба, на висину, летіти; тогди дав Бог Алеєви до помочи Пантелія. Як лиш Арідник начнет викривлятиси Богови, прогнівит єго дуже, а часом і г єму покаже, то Бог наказує, аби Алей гримав на Арідника; тогди Алей сипле кременем; ним б’є він у Арідника ; як єго поцілит, то Пантелій зараз палит, кремінь ловит си тай горит; від того горит усе, хоть би яке сире було, як Арідник сидит на нім, а як він утече, то не йме си, хоть у него б’є Алей, бо вже там Арідника нема.
Явида пробуває на землі у тих хатах, де си діє пустиньство, крадька, шахрайство і недбалість на Бога. Юдники є навіть у церкві у маковиці; вони відти юдят людий, аби в церкві спали говорили та сміяли си. Звичайно сидят вони під виворотьми у лісі, та на межах або бігают селом гет усюди; тому кладут люде на воротах, на дверех, на сволоці хрести, аби юда у хату не пхав си.
Явиди (юди, чорти, дітьки, пекуни, невмиті) повстают з дітей страчених, яких через сім літ ніхто не з’ирстит, і з сукровища, місця, де убито чоловіка і заховано без опроводів; як страчений там перестоїт через 7 літ і ніхто не відає за него, не даст опроводу, тогди єго убиває юда.
Як віхопит си часом з пекла сам Арідник-Триюда, то настає буря; він міркує, коли Алей-божий на твердо всне, шо єго розбудити не мож; від того буває багато шкоди; багато людий, худоби забере плова, позавалює хати та несе гет, а він, іщез-би, іде у тумані, у тьмі, музика грає страх! Прийде над ріку, забере відти воду: хоть яка була повінь, то ріка стане як зарінок сухий, він ї перенесе у другий бік.
Раз він спочивав у Довгополи, та забув там люльку; люлька була така велика, що ї 12 коней не потягло, а чибук був як платва. Третого дня прийшов і забрав ї.

Вогонь і вода

Колись сперечався вогонь з водою, хто сильніший? То що підніме вогонь полум’я, то вода й заллє; де покажеться вогонь, то вода і лине на нього. Вогонь бачить, що не подужає, та й утік в камінь – там уже йому нічого вода не зробить. Нема в світі мудрішого й хитрішого, як вогонь: він все чисто переробить. Потоне чоловік, то хоть тіло витягнеш; а вже як згорить, то хіба попілець згребеш в купку, та й то – вітер дуне, то й розлетиться.

Дари синьоокої весни і дідуся Чугайстра

Діялось це в сиву давнину. Тоді в теперішньому Космачі жила серед темних пралісів лише одна пара людей: мисливець Косматий із своєю дружиною Ладою. Жилося їм добре і щасливо. Мали вдосталь вівсяного хліба, солі, молока і меду. Щедро приймали кожного, хто заблукався в лісах і потрапив до їхньої хати. Бракло їм, однак, найбільшого щастя — дітей. З кожним роком вони ставали все сумнішими. Тридцять років без одного прожили разом і не могли розжитися на дитину.
Однієї весни сиділи вони удвох на дерев’яній лавочці, милуючись ожилою природою. Зелені гори, здавалося, гули велетенським дзвоном. Співали ріки, потоки, десятки тисяч лісових птиць дзвінкими голосами славили матір-весну. Царинками снували рої бджіл, шукаючи солодкого нектару.
— Тяжко скарали нас боги, — сказав, зітхнувши, Косматий. — Пташки які маленькі, але кожної весни виводять своїх пташенят, а ми…
Лада тихо заплакала.
— Ні, ні! Не скарали! — заговорили ластівки-щебетухи, що поралися біля гнізда на стрісі.
— Так, так! — підтвердили сірі качки, злітаючи до озера. З лісу обізвалася зозуля.
— Зозуленько-душенько! Чи не скажеш, скільки в нас буде діточок? — спитала Лада.
— Ку-ку, ку-ку! — обізвалася зозуля та й замовкла.
— Невже аж двоє? — здивувалося подружжя.
А на другу весну не змогла працьовита Лада ні копати в городі, ні носити воду коновками з джерела.
Одного вечора страшні болі не дали ій заснути. На світанку вона попросила чоловіка:
— Винеси мене на зелену царинку.
І тут під променями сходячого сонця, переливний спів дзвінкоголосого птаства народилося двоє близняток, хлопчик і дівчинка.
Ніколи ще не було в людському роду таких дітей. Тільки що народилися, як відразу заговорили: “тату, мамо!” А потім почали смикати маленькими ручками маму за довгі коси, а батька — за космату бороду.
— І кого нам взяти в куми? — задумалася Лада. — Хіба що Весну Красну — людей поблизу немає.
— А за кума попрошу діда Чугайстра. Я з ним давно знаюся, — додав Косматий.
— Весно Красна, мати наша рідна! Прилинь, рідненька, з гір високих, долин широких! Розділи з нами нашу радість, будь нам за куму! — проспівала щаслива мати.
— Добрий діду, помічнику людський, Чугайстре! Не погордуй нашою просьбою, стати нашим кумом, — вигукнув голосно Косматий.
Дивний легіт сколихнув гори. Крутими плаями ішла синьоока Весна в легкому білому убранні. Поруч неї ступав поважно дід Чугайстер, весь у зеленому.
Підійшовши до батьків, чемно привіталися:
— На здоров’я з прибутком, гречні господарі!
— Дякуємо, дякуємо вам, Весно Красна, і вам, діду Чугайстре! Обоє клякнули біля малят.
— Принесіть нам свіжої джерельної води, — звернулася Весна до Косматого.
Вийняла з-за пазухи кучерявий калиновий цвіт і китицю калинових ягід та й вкинула в глечик. А Чугайстер опустив на дно глечика гранітний камінець. Тоді почали обливати дітей холодною джерельною водою. Діти не плакали. Дівчинка простягала ручки до вінка, щебетала, пташкою:
— Чіча, чіча!
А хлопчик намагався свистом наслідувати пташині голоси.
— Як хочете їх назвати? — спитала Весна.
— Ваша воля, дорогі куми, як назвете, з такими іменами й виростуть, — відповіли батьки.
Весна витягнула з рукава широкий білий рушник, поклала на нього дітей, подала знак рукою і настала врочиста тиша. Замовкли птиці, навіть вітерець перестав шептатися з листками.
Куми підняли дітей на рушникові вгору. Піднесли голови в небо і промовили врочисто до трьох священних сил:
— В ім’я Сонечка Красного, Місяця Світослава Ясного, Землиці святої наречемо дітей роду людського — дівчинку Калиною, а хлопчика — Гориславом. Пошліть їм, Небесні Світила, і ти, Землице свята, здоров’я і щастя на многі літа.
Проказавши обрядову молитву, віддали батькам дітей разом з рушником.
— Най ростуть здорові вашому племені на користь, а вам на радість і втіху!
Врадувані батьки впали на коліна перед кумами.
Куми по черзі поцілували малят.
І промовила синьоока Весна:
— За те, що запросили нас в куми, дамо вашим дітям такий подарунок, якого досі не мав ніхто з людей.
Відколола зі свого убрання золоту голку та й подала дівчинці.
— Будеш, дитино, чарувати весь світ своїми узорами-чічками, що відображатимуть красу твого краю.
А Чугайстер подав хлопчикові золоту сопілку.
— Рости здоров, Гориславйчку! Прославиш свій край своєю грою.
Весна знову дала знак рукою.
Зашуміли весело ріки, потоки, заграли вітри на струнах листків. А птиці аж заливалися від щебету.
Весна підійшла до Лади і дала їй дві жмені насіння.
— Це теж подарунок для ваших дітей.
А тоді звернулася до Чугайстра:
— Зараз розійдемося своїми дорогами. Знай, куме, що я в цих краях лише три місяці, а ти весь час проживаєш в Карпатах. Тож пам’ятай про наших фінят і наших кумів, Косматого й Ладу. Не дозволь їх нікому скривдити, ні людині, ні звірині.
— Сам знаю, кумонько Весно.
На прощання розцілувалися з кумами, обцілували їхніх малят і пішли кожне в своє.
А Горислав і Калина росли на славу.
Із зеленої рослини, що виросла з насіння, подарованого Весною, навчилася Калина з матір’ю ткати полотна, на яких дівчина виводила золотою голкою взори, що цвіли ранньою весною, переливалися всіма барвами карпатської природи.
А Горислав любив пісню глибоку, як сині океани, дзвінку, як гірські водоспади. Він грав на сопілці, а сестра співала, сидячи за вишивкою. Згодом всі люди дивувалися з їх великого вміння.
Минуло не одне століття. А село Космач і досі славиться своїми вишивками й писанками, чарівними мелодіями, якими захоплюється весь світ. І нема тут нічого дивного, бо космачанам дісталися у спадщину дари їхніх предків, хрещеників Весни Красної і дідуся Чугайстра.

Пташка, або Народження світу

Мав Бог колись пташку, маленьку, співучу, ну, може, як соловейко ци ще ліпшу. Тико трохи більшу. І білу-білу, за голуба білішу ци лебедя. І сказав якось: «Хочу, щоб ти полетіла далеко-далеко, на землю, що я сотворив. Абись там життє засіялось, усе, що має бути на тий землі, з’явилося. На от тобі маленьку зернину, тримай неї у дзьобі. Як прилетиш, у землю загорни. З тої зернини й ростиме все живе. Спершу трава, потому квіти, дерева. І всяка всячина. Рай на землі буде. А ще потому я людей сотворю, щоб у тім раю жили. Ну, лети та назад вертайся».
Полетіла тая біла пташка. Довго летіла, доки землі не дісталася. Як наказував Бог, зернину в землю посадила. Перепочила й хотіла злетіти, щоб назад вернутися, в далеку свою другу землю, звідки неї Бог послав. Та, піднявшись трохи й пролетівши пару верстов, зрозуміла, що нема у неї сили, щоб назад летіти, не долетить і півшляху, а мо’, й менше, геть усе забрав шлях сюди.
І тоді пташка зібрала решту сили, піднялася вище й заспівала. То була пісня, в якій переплелися і радість, і біль, і журба, і щось таке, що й словами не описати. Кажуть люде, що досі можна почути тую пісню. І хто її почує, буде по-особливому щасливим, несучи в собі таємницю свого щастя, і щось йому відкриється таке, що цей світ у собі криє.

Де взявся грім?

Казали колись старі люди, що одного разу за якусь там дрібницю посварився Бог з чортом. Мало не дійшло до бійки. Добре, що на тому скрутилося, а то б землю геть переорали, з долин зробили б гори, а з лісів тільки б будяки стояли. То вже як до бійки доходило з нечистою силою, то вже, певно, щось їм стало на пеньку о свою амбіцію. Каже ото Бог — стрижене, а рогатий — смалене. Отакво. Дідько, як мовиться, остався впертим душогубом та все до високої влади рвався.
— Ото затям собі, рогатий чорте, я тебе вб’ю, не сховаєшся від мене ніде.
— Не боюся я тебе.
— А я на тебе придумаю грім. Тільки блисне з хмари, загуркоче — і грім тебе уб’є, рогатий.
— А я влізу в людину,— чорт йому бембає.
— Ні, сатано, ти не влізеш у чесну людину, хіба в грішну.
— А грішних на землі теж багацько, і ти, Боже, не дізнаєшся, в кому я сиджу, еге ж,— зареготав чортяка, аж зуби вишкірив.
Та й лупить Бог громами і вогнем по трясовиннях лісових, по деревах, де дідько гойдається, то в стирту сіна, бо там привиджується йому рогатий. Раз вдарив грім коло грішника, який запродав злу душу чортові. Але рогатому тільки памороки забив, він віджив і покривав у лісові хащі та болота. А громи б’ють і на чесних, і на грішних, бо так хоче Бог позбутися свого противника. Отож як вб’є грім людину, то кажуть, що чимось вона грішна. Та чи воно так, чи ні — хто його знає.