Запроданє роду людського Адамом і конець світа

Як Адам и Єва жили в раї, то сотана скусила їх до блудства і вни вінец ни дотримали. Тогди Господь Бог вигнав їх з раю, щоби подавали в свід. А на землі біда ходила за ними в слід, аби зробила на своїм. Тай на землі учинила си перша дитина а біда хотіла видобрати для себе всій плід людский тай вкрала цю дитину. Тогди в тот час не світили світла в ночі при дитині і біда підмінила. Взяла дитину цю собі з однов головов а підміньила з сіма головами. Від цього часу, докив си дитина не рішена [охрещена], то вже люде в’одно світять світло тай не держать довго нерішеного, бо не всокотили би або не все світило мож удержати, а як би, не дай Боже, вгасло, а не є свічки, сірники, тай пропала би душа пусто-дурно.
Тота дитина дуже гірко ссала. Сім головів так ї нуждали, що аж кров чуріла; як вужі ссали, бо то були покуси. Він в’одно до них приходив. Єва скаржила си Адамови, шо не годна тому терпіти, бо приходило си вмирати. Сотана приходила и казала, що цему порадит, як му запишут си із своим плодом, як вробили контрат і він зробит з сїмох одну но голову. Адам не хотїв на це пристати, но як зачала перед ним Єва плакати, то мусів. Тепер жи, як вони стали до того контрату, то Адам підписав си, а сотана кажет: Цесе письмо не может ніхто скасувати, хіба такий, щоби си народив, вмер і оскрес, тогди цес контрат неважний. — Цесе письмо поніс він в море і під таку плиту поклав велику, шо там є. ін, сотана-Ірод, не гадав, що такий си найдет, народит си, вмрет і оскреснет тай викупит рід и плід всій людський. То письмо стояло штири тисіч літ в морі. За той час всій нарід йшов до аду, ци грішний був, ци ні. Аж Христос си народив, вмер и оскрес, пішов до ада і випустив всіх, що були там, до неба. Тогди сотана-Ірод заридав, що аж пекло-ад задрижали, мало си не розсів з жалю за тільким народом, що стратив. А Христос кажет: Не ридай, сатано-Іроди, твоє пекло будет у послідним веремю наймудрішими людьми, панами, війтами, тими гоноровими, шо-си величают над міру, довершене в верх! — А як то си станет? — При кінци світа, сім років не будет жадного плоду ні межи людьми, ні межи маржинов, ні межи збіжом, хлібом, ні паші; будет голод ужасний. В тот час сотана будет випущений і будет світом ходити и питати людей: Хто си мині підпише, то ни-ме бідувати; мет мати хліб, їсти, пити, курити! — В такій біді богато єму пидпишет си і так мет мати повне пекло до верха, що пукати будет. Але будут дес и такі, що будут мерти а єму не запишут си, не пидпишут си. Але на небесах є ще святий Ілія з тілом и душев, на обліках, що громом орудуєт. Тепер ще є такий віл, буйвол, дес на котріс полонині пасет си тепер, не знаю на котрій. Перед страшним судом Ілія зійдет з небес і мают си з Іродом-сатанов справатн перед судом Божим. Ілія заріжет того вола, а на єго шкірі будут си бороти. Ірод-сатана побідит Ілію, що вбєт го на тій шкірі. Тогди кров з Ілії почурит по тій шкірі. А шкіра та велика, бо віл вид віка пасет но сам на одній полонині. Шкірі міри нима. Кров Ілії праведна така, шо від неї земля імет си. Кров трафит на вугрик, що є на шкірах і кріз тот вугрик почурит на землю.
А шо то кров праведна, то вся земля вид неї імет си і згорит на сїм латрів, бо так за товсто гріхами запорошена, гріхом з’осквернена. Як згорит, тогди стане спуза [попіл] за сїм латрів товсто за груба верства. Типер є такі сім вітрів, що ще ни віяли, аж тогди знимут си, звієтси дуже бура вилика і звієт ті спузи на Сафатову долину. Як Сус Христос тогди зійдет на су землю і своїм духом дунет на цю спузу, то з цей спузи станет нарід всий, шо був на землі, докив Христос не вмер. Бо ті всі, до штири тисічі літ, що були в аді, ті вже свою муку відбули; на суді не будут. З тих спузів станут з тілами й душами но ті, що по Христі померли. Всий нарід станет до ладу, всий нарід познаєт свій гріх і станут одні на право, другі на ліво, як вівці на струнці з козами. Ніякої говорки тогди не будет, грішні заставатимут свої очі від Христа світлости. Ніяких бесід не будет, бо кождий мет знати свою вину, свій гріх, конец. Ілія, як помрет на шкірі, то підет до царства.

Богатирі-семилітки

Семилітки-богатирі, або близнята, до семи літ живуть у батька і матері, а як приходить уже їм час виряджаться на свій остров, то вони перше що-небудь таке подіють: або млин перевернуть, абощо.
А потім вони уже ніякої шкоди не роблять. А раз був собі й такий богатир, що побачивши удень, як люди турбуються з тим млином, що він сам уночі перевернув, узяв на другу ніч і налагодив його так, як він і перше був. А налагодивши, вже й пішов на свій острів.
На острові там усякі звіри і гади живуть, а богатирі й стережуть їх, щоб вони куди не вийшли і не наробили шкоди людям. Кожний з них має свою чергу.

За старшого Сатану-Ирода і Бога

Сатана-Ирод робив на Бога такі ланци, що, аби єго замок.
А тоти ланци він робив сім років і такі-то ланци, шо як за одну
гачку потягнеш, всі замкнут си. І так він тоти ланци вробив тай у середині ланців крісло дзелізне вробив. А він гадав, шо Бога здурит, тай Бог сядет у то крісло, аби він замок Бога. Тай каже до Бога : Ий, побратимку, ходи-ко суда! — А Бог прийшов, але Бог знає всі єго гадки. А він тогди кажет до Бога: Ану сядьте ви у се крісло, чи добре у ним сидіти? — А Бог кажет: Ану сядь ти, най я вижу, як тобі будет пасувати! — А Сатана гадав, що Бог ни знає, як єго замкнути, тай сів. А Бог ни кивав нича за ланци, лиш сказав: Замкнітси, ланци! — А ланци нараз си замкли. А Бог кажет єму: Ти си радував, шо мине замкнеш, а то тебе моє слово замкнуло. — А Сатана-Ирод заплакав так, як віл забутів тай кажет: Як-бих-си урвав, то як-би-сми штрик на землю, то-бих землю провалив аж до самого моря! Аяк-бих штрик на небо, то-бих небо провалив. — А Бог кажет: А видиш, ти хотів мене замкнути, ато тебе я замкнув! — Там стало пекло невгасиме. А він тогди кажет: Господи! а коли Ти мине вітей пустиш? — А Бог кажет: При кінци сьвіта, Ироде, сатано проклята!
А тепер кілько раз ударит ковач по наковални пусто клевцем, тілько раз він того Ирода-Сатану прокляту тужит у тих ланцах. А він, як хто умрет грішний, тай піде до пекла, питає си: Чи ще пишут писанки ? чи є ще Великдень ? — Бо як би лишили писанки писати, и я би ни було великодня, то вже би тогди був конец світа тай він би тогди виліз з тих ланців. Али тото пишут писанки, а є тай буде до кінця світа Великдень, то ше він не вілізе футко з тих ланцив. А то ще єго богато тужит в тих ланцях.
От-так Сатана-Ирод сидит у кріслах.

Співанка про предків-лелетів

Дуже давно з первовіку в нас ліси стоїли,
Сюди-туди, де царинка, лиш звірі бродили.
А по лісах віковічних орли си гніздили,
А по грунєх, по кичерах лиш лелети жили.
Які вони тоді були? Високого росту,
Жили собі в Чорногорах таки-так, попросту.
Як бувало зачинає кулешу варити,
То як зачне на ватерці окропець кипіти,
Тоді лелет си збирає в місто за мукою.
Та як стане, на Костричу він ступит ногою,
А з Костричі на Синиці другий крок ступає,
А з Синиці на Буковець вже переступає,
А з Буківця в Соколівські переступит гори,
З Соколівських — на Пістинські, та й уже говорит.
В Коломиї на базарі муки набирає,
Та й почерез тії гори додому вертає
Та й кулешу доварює; отак сесе було,
Але то вже дуже давно, та й то си забуло.

Потопа

Велити давали си дуже юдити; через них полинув Бог на висину; відти не міг він дивити си на їх гріхи; тому розказав він жертві, аби пустила усю воду; він зіслав на велитів потопу, що в ній гет усе затопило си, лише Ной нї. Сей знав, шо буде потопа, бо він читав Божий лист; він зробив ковч, а робив его 7 років; тот ковч качив си по воді; у него забрав Ной усего по парі; взяв і пару велитів; лиш одна звірина на світі розумна не хотіла туда іти; се був одноріг; він ходив так водов як мостом; він мав один ріг серед голови, на нім 12 пасемків, на кождім пасемку ще 12 пасемків менших. Ной каже до нього: Іди у ковч, бо утопиш си! — А він ні. Як уже стала велика потопа, вілетіла з ковча птаха; вона літала попід небеса, а як зболіли їй крила, не мала де діти си, бо відлетіла гет від ковча, уздріла однорога, сіла єму на роги і затопила єго. — Як уже потопа минула, віпустив Ной усю диханю з ковча, вийшли і велити; від них розплодило си багато людей, а чим більше їх було, було жити тяжше, тому шо верства, то шо раз менша.
Будут колис такі малі люде, шо як зітнут, ади, бодяк, то будут кликати, шо ялиця паде! — 3 дихані, яка була у ковчи, наплодила си тота, шо тепер є. Перед потопов була і диханя інша як тепер; мож ще найти кости її у землі.

Конець світа

Півтреті року перед кончинов світа має си урвати тот присилений Гаргон і Ілія зийде на земню. Лиш ни знати, де він присилений тот Гаргон? Ви, може знаєте, де? А може це пусте, байка! Два роки мут вони оба ходити по цім світі і ни мут здибати си, аж у тім півроці. Гаргон тогди буде намовляти, аби люде ни вірили Ілії. Тогди буде голод, люде мут падати з голоду, мерти. Він буде возити пите і їду. Хто буде їсти в него і пити, тот буде єго. Ілія буде казати людем: І перетерпіт, будете збавлені, як умрете, будете щасливі, абисте ни відважили си їсти. — У тім півроці здибают си з Ілійов. Гаргон уб’є Ілію, заріже на цій земли, а тогди настане темнота від 6-тої до 9-тої (не можу знати, чи з раня, чи пополудни, так читає у Вангельї); то стане си у велике пущінє. Від тої крови світ йме си і перегорит земля, громи загримйї, земня потрясе си, вмерлі мают встати. Тогди являт си чотири янгелі, на чотири чисті світа затрубйї у труби і на цей голос встанут вмерлі. Гаргон піде до свого раю, де пекло нарід збудував, що нарід го сам розширяє і звужує. Потім явит ся Бог, Сус Христос і скаже: (це має бути на лоні Авраама, або на Сафацкій долині, це все одно). Бог ме казати: Був-сме голоден, босий і т. д. — а люде мут си одзивати: Ни виділисме Тя, Господи! — Вам праведним піснь подобає а вам грішникам в піч огненну, де скрежет зубов на віки, амінь! — Тогди кип-кип (метушня) си зробит, впаде сонце, міся19ць, зорі, стане темнота, а ніхто ни знає, що потим.

Чому зайці сірі

На золотім престолі засів всемогутній володар світу, щоб вислухати просьби різних звірів. Прийшла черга до зайців. Тоді виступив найстаріший з них перед володарем і каже: «Всесильний володарю! Усіх звірів ти оздобив різними гарними кольорами; одному тільки нашому родові дав ти простеньку, сіру одіж. Дай нам іншу шерсть: білу, чорну або хоч рябу, щоб звірі з нас не сміялися». — «Добре, любі дітоньки, — відповів володар. — Хай буде по вашій волі». І тільки все це володар сказав — змінилась шерсть у зайців. Одні дістали кожушок білий, другі — червоний, інші — чорний, ще інші — рябий.
Дуже втішилися зайці і розбіглися по лісі й по полю. Та тільки де не показалися — зараз побачили їх орли, яструби, лисиці, стрільці та почали за ними ганятись та їх убивати. Насилу вдалось їм утекти в гущавину. «Ой, тяжко жити, — каже найстарший заєць. — Кожний ворог нас тепер бачить, а їх у нас багато. Скоро вигублять вони весь заячий рід. Ходімо до всемогутнього, щоб повернув нам нашу одіж».
Як сказали, так і зробили. Пішли. Вислухав їх володар і каже: «Знав я, що ви знову прийдете до мене. Сіру одіж дав я вам на те, щоб ваші вороги не могли вас так скоро побачити і вас так скоро убивати. Бачите тепер, що це було для вашого добра, а хай буде по вашій волі. Дістанете знов сірий кожушок, але на вічну пам’ятку вашої немудрої забаганки деякі з вашого роду зостануться в різнокольоровій одежі та будуть жити коло людських хат як свійські зайці — кролики». І з того часу мають зайці свою давню сіреньку шерсть.