Про предків-лелетів

Про предків-лелетівДуже давно з первовіку в нас ліси стоїли,
Сюди-туди, де царинка, лиш звірі бродили.
А по лісах віковічних орли си гніздили,
А по грунєх, по кичерах лиш лелети жили.
Які вони тоді були? Високого росту,
Жили собі в Чорногорах таки-так, попросту.
Як бувало зачинає кулешу варити,
То як зачне на ватерці окропець кипіти,
Тоді лелет си збирає в місто за мукою.
Та як стане, на Костричу він ступит ногою,
А з Костричі на Синиці другий крок ступає,
А з Синиці на Буковець вже переступає,
А з Буківця в Соколівські переступит гори,
З Соколівських — на Пістинські, та й уже говорит
В Коломиї на базарі муки набирає,
Та й почерез тії гори додому вертає
Та й кулешу доварює; отак сесе було,
Але то вже дуже давно, та й то си забуло.

Звідки взялися ластівки

Звідки взялися ластівкиДавно-давно жило молоде подружжя. Так кохалися, що не могли й години побути одне без одного. Тільки ж молодому мисливцеві треба було ходити на полювання — тим в ті часи жили люди. Але в Перунові ліси жінкам заходити не дозволялося. Яка ступить туди, то похмурий одинак — богодар блискавки і грому Перун перетворює її на пташку.
Не хотів мисливець втратити молоду дружиноньку, благав її не йти з ним на полювання. І вона слухала його, хоч переживала: ліси ж бо кишіли звіром. Проте одного разу не втрималася. Пішла таки за чоловіком. Бачить: мисливець став один на один з вепром. Налякана жінка вискочила з-за дерева рятувати чоловіка. А мисливець на той час ввігнав свій спис в горло звіра. Кров бризнула на груди жінці, яка обійняла чоловіка і поцілувала. Лишила сліди і на його грудях. Загриміло, заблискало в лісі, стемніло. Перун обох перетворив у птахів, у яких ми бачимо досі на грудях плямки. Назвали їх люди ластівками. Відтоді в’ють ластівки гнізда лише біля людських осель. Ніби хочуть сказати:
— Ми теж людьми колись були. Ми родичі ваші, а породилися з великого кохання…

Три покоління людські

Три покоління людськіЗ початку світа то були такі великі люди, що підпирали головами попід чорні хмари і переступали гори й долини. Як переступав дуба і уколов сі у ногу, взяв найгрубшого дуба їднов руков і вимкнув з землі. І казав: «Що-м сі у бодлак уколов!» Їден другому з руки в руку біз Дністер і біз Дунай сокиру подавав. Але тих людей вже тепер нема по потопі нігде. Як мала бути потопа, то сі явили середнього рода люди і ворали на полі плугом. А велет йшов з далекої дороги додому і взяв на їдну долоню штири воли і плуг, і два люда, і приніс додому, і показав мамі. Переступив поріг і показує:
— Ади, мамо, які там на полі хробачки риють!
А мама казала:
— Віднеси, сину, назад, там, відки-с узяв, бо то по нас будуть такі люди! А по середнім роді — третя претва людей,— то будуть такі завеликі, як з кукурудзів качиники, що буде дванайціть у їднім п’їцу молотити; а як здибле чоловік середнього рода такі маленькі люди, то также збире на долоню і принесе мамі напоказ.
Як їден жомнір був при войську та видів мальовану велетову ногу; цілого чоловіка не малюють, бо нема де.

Велетні і пігмеї

Велетні і пігмеїКолись були такі великі люди, що бувало по лісі ходили, як по траві, а ото вже як наші люди наставали, їден велетень і надибав десь нашого плугатаря з волами, з плугом і погоничем; та як надибав їх, так і забрав усіх на долоню та й приносить до тата.—«А подивись,— каже,— тату, які я надибав мишенята!» А тато глянув та й каже: «Не мишенята то, сину, а то такі люди, що після нас будуть!»
Ото і настало тепер наше покоління, а за велетнів і помину нема, тілько десь у церкві у Києві чи у Львові стоїть там нога з їдного велетня і така, кажуть, прездорова, що аж до бані сягає. Оттакі-то були люди! А то ще кажуть, що після нас такії будуть люди, що в наших печах їх дванадцять будуть молотити.

Як Біда з Богом хотіла тримати війну

Як Біда з Богом хотіла тримати війнуБіда була дуже смутна, шо Бог наробив собі ангелів, а в неї не було ще бідий. Бог зрік: — Бери та вмивай си, та шо си вмиєш, то стріпуй пальцями, а з краплів тих будут біди и кажи: “во имя боже”, а як ни меш так казати, то ни буде. — Біда зачала си вмивати та не каже: во имя боже, но: во имя моє! А то з тих єго крапель ни ставало си нїчо. Вона тогді кажет Богові: — Ти брешеш, з того нїчо нима, шо ти казав! — Бог тогді кажет: — А ти як казав ? — Я казав: во имя моє! — Я тобі раз казав, що ни кажи во имя моє, но во имя Боже! — Біда видтак зачала си вмивати тай каже: Во имя моє! — а відтак: во имя Боже! Та аж так зачали си ставати біди. Потому біда таке того наробила, як хвої та листу, шо тому не було рахунку. Тай тогді зібрала вси біди и хотїла з Богом стати на войну. Вона хотїла бути старше від Бога. Біда кажет Богові: — Як я Тебе переб’ю, то я буду старша, а як ти мене, то як ти був старший, так будеш старший! — А в неї було більше бідий, йик у Бога ангелів. Бог зрік, що добре. Біда прийшла на войну, а Бог зрік до Ілії: — Иди та бий си! — Ілія як загремів громом, то аж сам Бог упав на коліна, тай Ілія вибив всі біди.
А тогді Бог сказав до Ілії: — Як ти так дуже гримиш, що аж я сам упав на коліна, то ти вибив би усі люде на земли. — Тогді приковав Бог Ілії праву руку до грудей. Тай почерез то тепер вже поволїйши гримит.

Миш, кіт, лилик

Миш, кіт, лиликМиш проклята, бо вона прогризла у ковчезі дірку; як би не кіт, що хвостом дірку заткав, був би си ковчег утопив. За то кіт благословлений від Бога; єго не мож убити, а хтоби єго убив, то так якби тата або маму убив; такого не буде пан-отец сповідати, не буде єго законювати!
Миш проклята, її мож хоть коли убити, се стане за покуту.
Бог карає миш так, що в марті повіє студенев у мишину дїрку.
Миш премудре диханє (тварина), наймудрїще всіх. Вона будує в осени 12 мишелівох (мишачих хат), там пряче вона 12 могилок зерна. Зимов з’їдає вона одну могилки а решту лишає през голод. Нїяке дихання не бере грошей, а миш бере; ні одно сотворіння не платит чоловікові а миш платит; як має бути голод або тяжка зима у якім краю, миш утікає у другий край і бере у зуби сороківця; Довбуш закопував сороківці в бочки, миш перегризає їх і бере відти, а як ні, то у чоловіка із скрині й несе у зубах.
Часом треба їй переплисти Дунай, то люде берут у неї гроші й перевозят поронами.
Як миш з’їсть кришку свяченого, зараз ростут їй крила, з неї робит си лилик. У него на крилах є греблї, вили и коса, усе, що треба до сїна.

Звідки взялась зозуля

Звідки взялась зозуляБув то раз чоловік, називав си Кукіл; пішов він до цісаря по доньку у свати; коли звінчав си з нею, каже одного разу до неї:
— Коли си буду перекидати на нечистого, то ти аби мені нічо не казала і нікому не оповідала.
А тот Кукіл був злий дух. І жили, собі найліпше. Одного разу їде цісар на полювання і бере цісаревича и зятя Кукола и їдуть на полювання; Кукол перемінив си на лиса; цісар стрілив, гадав, що то зіправди лис і убив Кукола на місці. Коли прийшов цїсар з полювання донька в нього питає:
— Де, татку, мій Куколик ?
А цїсар каже:
— Перемінив си на лиса, я його убив.
Зачала донька голосити-заводити за чоловіком. Одного разу мила донька посудку, що була в хаті и голосила за кукулом, в той час сказав до неї цісар:
— Аби Бог дав, абись кукала, поки світа и сонця!
Тоді цісарска донька перемінила си в зозулю и полетїла вікном у світ і кукає до нинішного часу.

Перші явидники

Перші явидники

Як уже була земля, дав її Бог Арідникові, аби тот коло неї ходив. А він, щез-би, хотїв старшувати над Богом, тай каже: — Дав єс минї, побратиме, землю, дай і помочників, аби я мав з ким на землі порядкувати. Бог каже: … Читати далі

Як земля перестала хитатись

Як земля перестала хитатисьЯк Бог сотворив звірів, то вовкові казав, аби лиш ловив вівцї; із овець аби жив. Але вовк як пустив си за вівцями, то земля си хитала, а він не міг вівцї зловити тай все-одно перед Богом скаржив си. Але Бог сам зловив йому вівцю, тай тоді земля перестала си хитати. Бог йому придержав вівцю, вовк з’їв, тай від тогді земля ни хитає си, а вовк сам вівцї ловить.

Як вийшли на небі зорі «Віз»

Як вийшли на небі зорі «Віз»Колись дуже давно, а де саме — невідомо, та трапилась велика посуха; така посуха, що не тільки в річках та озерах, а навіть і в колодязях повисихала геть-чисто вода, і люди без води почали хорувати та мерти. В тім краю, де ото трапилась така посуха, та жила одна вдова, а в тієї вдови була всього-навсього одна дочка. Захорувала вдова без води, і дочка, щоб не вмерла її мати, взяла глечик та й пішла шукати води. Де вона її шукала, хто її знає, а тільки десь-то знайшла. Набрала в глечик і понесла додому. По дорозі натрапила на одного чоловіка, що вмирав без води; дала йому напитись і тим одволала його од смерті. Далі натрапила вона на другого, такого ж саме; потім на третього, четвертого і, в кінець, на сьомого. Всім давала пити і всіх одволала од смерті. Води зосталося у неї тільки на самому денці.
Йшла вона, йшла по дорозі та сіла відпочивать, а глечик поставила коло себе на землю. Коли в той час де не взявся собака. Хотів, мабуть, теж напитись та й перекинув глечик. Коли перекинувсь той глечик, то з нього вилетіло сім зірок великих і восьма маленька та й поставали вони на небі.
Ото ті зірки і єсть «Віз», або душі тих людей, що дівчина їм давала пити, а восьма маленька, так то душа собаки, що перекинула глечик. Так ото Бог на те їх і поставив на небі, щоб усі люди бачили, яка щира була та дівчина, а за її щирість Бог послав дощ на ту країну.