Як стало свято Івана Купала

Було то, дітоньки, давно, ба-ба, ще тоді, як тільки світ настав. Але вже люди жили. Ото в нас, на Поділлі, велику біду терпіли люди від нечистої сили — страшної змії. Поїдала вона товар, молоденьких дівчат, сіяла страх і сльози. Вірвався кінець терпінню. Громадою вирішили побороти нечисту силу. І вибрали для цього найсильнішого — сина вдовиці Івана. Зробила йому громада меч двосічний та гострий, благословила, квітами та зеленню з дерев сипала йому дорогу на щастя — на бій праведний.
Довго шукав Іван нечисту силу. Накінець знайшов. Страшний почався між ними бій. Два дні і дві ночі билися вони. Сильна була нечиста сила, а Іван ще сильніший, бо бився він за добрих людей. І сила правди зборола злу силу. Розсік Іван змію надвоє — і впала мертвою вона. Раптом зникла ніч, настав ранок, засвітило сонце, прибігли до Івана веселі люди. А Іван стояв спраглий і заболочений від ніг до вух від того бою. Зітхнув радісно і побіг до річки, щоб вмити своє тіло, очиститися від погані.
Радісний люд побіг й собі до річки за Іваном, з піснями і вигуками.
— До Івана, до купала.
І всі почали купатися, обливатися водою, зривали квіти. Всі повірили, що цей день найщасливіший в році, а зілля різне є багате зцілющою силою. В цей день всі чари збуваються, всі шукають чарівну квітку.
Так стало свято Івана Купала.

За що Юда прикований

Юда прикований за то, що він на Бога приключку мав! — Господь вибрав спершу нарід із пекла, коли Христос муками єго викупив. Три дні і три ночі йшов нарід з пекла, доки не вийшов.
Юда рув [плакав] за тим народом вибраним.
Бог каже: Не плач! Буде пекло! Я тобі дам самі війти, начальники, великі пани і царів! — Але він (Юда) жде того часу; кує ланци, аби як Бога имити, а потім сам старшувати. Бог питає: На кого то? Як то буде в нім сидіти? — А він каже: Ануко, сідайте й спробуйте, як то воно буде! — Бог каже: Не знаю як сідати, ануко покажи, сядь сам уперед! — Він сів, поклав ланци собі на руки, а Бог перехрестив, поблагословив ланци тому на руках, а ланци зліпили си, сковали си, а він як зарув, то вся фоя обпала д’землі й земля затрясла си.
Від тоді він сидить у ланцах.

Бог, Христос і диявол

До Христового народження в Бога з дияволом була розписка: поки людина жива, вона Божа, а як помре, — дияволова. Бог поклав ту розписку в скриню й кинув її в Ордань-річку.
Народився Христос. Прийшов час хреститься, він пішов до Ордані й прийняв хрещення. Став виходить із води — Ордань загорілась. Згоріла й скриня з розпискою. Пішов Христос у пекло за душами, а диявол не пускає:
— У мене, — каже, — розписка є…
— Ну, покажи, — каже Христос.
Лукавий пірнув раз — не знайшов, пірнув удруге — не знайшов, пірнув утретє, а Господь і заморозив Ордань на три аршини. Товкся той лукавий, товкся і пробив лід рогами… Вискочив із води, а Ордань знову замерзла.
Надворі мороз, вітер — аж дух забився! Лукавий змерз, хотів у воду, так лід товстий. Він і зостався мерзнути.
Христос питає:
— А що, дістав розписку?
— Нема.
Взяв Христос і повипускав душі з пекла.
Від Водохреща до шести тижнів баби не ходять прати сорочок, бо гріх: як баба ляпне сорочкою, то чорт і вскочить в ополонку. Хай краще чорт мерзне: менше людям шкоди.

Потоп

Одного разу задумав Господь затопити землю і витопити всіх людей, які тілько були, та й каже до святого чоловіка:
– Роби ти, – каже, – корабель, святий чоловіче, бо я хочу землю затопити!..
От той чоловік і зачав робити корабель: теше стовпи, пилить дошки, – сказано, щоб усе до міри було. А чорт, як на збитки, прийде уночі та й усю його працю переробить не до міри: там надрубає, там надпилить, там переструже, так що ані способу разом поскладати. А чоловік бідний нічого й не знає: все теше та й теше, а тих і не зміряє…
Аж Господь ізнов говорить до нього:
– Складай, праведниче, корабель! Взавтра потоп буде!
Ото і кидає він тесати та пилити, зачинає складати… Але що візьме – усе не до міри: то тонке, а то коротке… Що тут робити у світі Божому? А взавтра потоп! Заламав він руки та й стоїть над дошками. А Бог йому і говорить з неба:
– Не журися, чоловіче мій! Що довше, те стули, і буде коротке, а що коротке – натягни, то й буде довге, та кінчай живо корабель, бо взавтра потоп!
Тілько скінчив він корабель, аж земля і зачала в морі потопати. Злітаються пташки, збігаються звірі, а той відбирає зі всього по парі і впускає в корабель, їден тілько сильний птах-носорожець не хотів іти в корабель, за те його і покарав Господь, щоб він не гордів зі своєї сили…
Ото упірнула земля. Пливе корабель, пливе і носорожець, а птахи, бідні птахи, так і кричать, так і б’ються в повітрі. Уже, бідні, і із сили спадають, нігде відпочити, – а носорожець пливе собі, і ріг його, як віха, стирчить над водою. От ті птахи і сідають на той ріг, сідають та й сідають, а носорожець тримає. Далі не витримав та так і впірнув головою у воду. Птахи позлітали та й знову сідають, а носорожець ізнов у воду головою. І злітали, і сідали, аж поки зовсім не втопили носорожця. Ото ж то тепер і пропали носорожці з корінням і насінням.

Жертва

Як намножило си людей, що давали си дуже юдити, пішов Бог на висину і вибрав собі повірницю — жертву. Вона була зразу така як чоловік. На горі, високо межи небом і землев, де вона сиділа, росли лиш афини; жертва живила си ними; від того була вона чиста. Бог посилав і на землю, аби вона повістувала, що діє си на землі; нераз зсилав її Бог на землю карати людей вогнем. Як Бог посилав її на землю, та вона прокидала си у гадину з крилами, а на кінці фоста її була пацьорка, що на увесь світ світила. Бог зіслав її раз на землю, аби дивила си, чи молять си люде; жертва спустила си на землю, возила си довго помежи люде, аби дивити си, чи вони си молять, а як зголодніла, нажерла си якоїсь мерші (мертвечини), що по потопі лишила си. Після того вона притягла си на гору на череві; летіти не могла, бо була дуже наїджена. — Бог питає: Булас на землі ? — Була! — А що так си забарила ? — Я була слаба, ледве що притягла си сюди. — Доки сего віку, абис си так сувала, — сказав Бог. З того часу не посилав її Бог на землю, бо вона вже стала не чиста, їла мершу; але що вона довго служила Богови вірно, заставив її Бог стеречи кирниці з водов, відкив вона рушити си не могла. Аби людей за їх гріхи карати, позволив Бог, аби жертва пускала лиш тоді воду, як принесуть люде живого чоловіка, дівку чи хлопця. Як довго жертва була голодна і не доставала живого чоловіка, не пускала води, через то не ставало нераз людям води; вони тото зміркували, та кидали їй хлопця чи дівку, доки не найшов си такий чоловік-святець, що її убив і з того часу стало багато води на землі.

Чого дощ іде, як косять

Як сотворився світ, прийшли Сонце, Вітер, Мороз, Сніг до Бога за порадою.
– Що нам, – кажуть, – Боже, робити? Коли кому яку владу над землею мати?
Розділив Бог рік на їх усіх.
– Ти, Сонце, – каже, – грій, коли люди поле засіють, щоб усе росло. Ти, Вітре, маєш дути, коли людям спека обридне. Тоді наганяй хмари. Тобі, Морозе, всю зиму можна сичати, та літом не докучати. Сніг хай береже землю від морозу.
А Дощ поки приплентався, то Бог уже всю роботу роздав. Доганяє він Бога вже на дорозі:
– Боже! – гукає. – А коли ж мені, мені коли йти?!
Подумав Бог, бо всю роботу, яка була в нього, вже роздав, та й каже:
– Коли просять.
– А, коли косять, – не почув на ходу Дощ. – Що ж, буду йти, як косять.
Та так і йде.

Поліщуки

Бог як роздавав людям землю й те, що на ній, то поліщуки запізнилися.
– Уже все роздав, – каже Бог. – І землю добру, врожайну, і гори, і там, де трави ростуть великі, і де золота-срібла багато. Остались тико болото та ліс. Та річок і озер трохи.
Чухають потилиці поліщуки.
– Та вже як є, пане Боже, то хай так і буде.
Зрадів Бог, що воне такеї покірнії. У ріки та озера рибу запустив та раків. А в ліси – ягід та грибів. Так і живуть. Хоть земля й бідна, й мало неї, на ягодах та грибах і рибі перебиваються. Траву косять на болотах та з лози кошики плетуть. Ще й Богу дєкують, що так усього в нех багацько.
Їдне слово – поліщуки.