Дари синьоокої весни і дідуся Чугайстра

Діялось це в сиву давнину. Тоді в теперішньому Космачі жила серед темних пралісів лише одна пара людей: мисливець Косматий із своєю дружиною Ладою. Жилося їм добре і щасливо. Мали вдосталь вівсяного хліба, солі, молока і меду. Щедро приймали кожного, хто заблукався в лісах і потрапив до їхньої хати. Бракло їм, однак, найбільшого щастя — дітей. З кожним роком вони ставали все сумнішими. Тридцять років без одного прожили разом і не могли розжитися на дитину.
Однієї весни сиділи вони удвох на дерев’яній лавочці, милуючись ожилою природою. Зелені гори, здавалося, гули велетенським дзвоном. Співали ріки, потоки, десятки тисяч лісових птиць дзвінкими голосами славили матір-весну. Царинками снували рої бджіл, шукаючи солодкого нектару.
— Тяжко скарали нас боги, — сказав, зітхнувши, Косматий. — Пташки які маленькі, але кожної весни виводять своїх пташенят, а ми…
Лада тихо заплакала.
— Ні, ні! Не скарали! — заговорили ластівки-щебетухи, що поралися біля гнізда на стрісі.
— Так, так! — підтвердили сірі качки, злітаючи до озера. З лісу обізвалася зозуля.
— Зозуленько-душенько! Чи не скажеш, скільки в нас буде діточок? — спитала Лада.
— Ку-ку, ку-ку! — обізвалася зозуля та й замовкла.
— Невже аж двоє? — здивувалося подружжя.
А на другу весну не змогла працьовита Лада ні копати в городі, ні носити воду коновками з джерела.
Одного вечора страшні болі не дали ій заснути. На світанку вона попросила чоловіка:
— Винеси мене на зелену царинку.
І тут під променями сходячого сонця, переливний спів дзвінкоголосого птаства народилося двоє близняток, хлопчик і дівчинка.
Ніколи ще не було в людському роду таких дітей. Тільки що народилися, як відразу заговорили: “тату, мамо!” А потім почали смикати маленькими ручками маму за довгі коси, а батька — за космату бороду.
— І кого нам взяти в куми? — задумалася Лада. — Хіба що Весну Красну — людей поблизу немає.
— А за кума попрошу діда Чугайстра. Я з ним давно знаюся, — додав Косматий.
— Весно Красна, мати наша рідна! Прилинь, рідненька, з гір високих, долин широких! Розділи з нами нашу радість, будь нам за куму! — проспівала щаслива мати.
— Добрий діду, помічнику людський, Чугайстре! Не погордуй нашою просьбою, стати нашим кумом, — вигукнув голосно Косматий.
Дивний легіт сколихнув гори. Крутими плаями ішла синьоока Весна в легкому білому убранні. Поруч неї ступав поважно дід Чугайстер, весь у зеленому.
Підійшовши до батьків, чемно привіталися:
— На здоров’я з прибутком, гречні господарі!
— Дякуємо, дякуємо вам, Весно Красна, і вам, діду Чугайстре! Обоє клякнули біля малят.
— Принесіть нам свіжої джерельної води, — звернулася Весна до Косматого.
Вийняла з-за пазухи кучерявий калиновий цвіт і китицю калинових ягід та й вкинула в глечик. А Чугайстер опустив на дно глечика гранітний камінець. Тоді почали обливати дітей холодною джерельною водою. Діти не плакали. Дівчинка простягала ручки до вінка, щебетала, пташкою:
— Чіча, чіча!
А хлопчик намагався свистом наслідувати пташині голоси.
— Як хочете їх назвати? — спитала Весна.
— Ваша воля, дорогі куми, як назвете, з такими іменами й виростуть, — відповіли батьки.
Весна витягнула з рукава широкий білий рушник, поклала на нього дітей, подала знак рукою і настала врочиста тиша. Замовкли птиці, навіть вітерець перестав шептатися з листками.
Куми підняли дітей на рушникові вгору. Піднесли голови в небо і промовили врочисто до трьох священних сил:
— В ім’я Сонечка Красного, Місяця Світослава Ясного, Землиці святої наречемо дітей роду людського — дівчинку Калиною, а хлопчика — Гориславом. Пошліть їм, Небесні Світила, і ти, Землице свята, здоров’я і щастя на многі літа.
Проказавши обрядову молитву, віддали батькам дітей разом з рушником.
— Най ростуть здорові вашому племені на користь, а вам на радість і втіху!
Врадувані батьки впали на коліна перед кумами.
Куми по черзі поцілували малят.
І промовила синьоока Весна:
— За те, що запросили нас в куми, дамо вашим дітям такий подарунок, якого досі не мав ніхто з людей.
Відколола зі свого убрання золоту голку та й подала дівчинці.
— Будеш, дитино, чарувати весь світ своїми узорами-чічками, що відображатимуть красу твого краю.
А Чугайстер подав хлопчикові золоту сопілку.
— Рости здоров, Гориславйчку! Прославиш свій край своєю грою.
Весна знову дала знак рукою.
Зашуміли весело ріки, потоки, заграли вітри на струнах листків. А птиці аж заливалися від щебету.
Весна підійшла до Лади і дала їй дві жмені насіння.
— Це теж подарунок для ваших дітей.
А тоді звернулася до Чугайстра:
— Зараз розійдемося своїми дорогами. Знай, куме, що я в цих краях лише три місяці, а ти весь час проживаєш в Карпатах. Тож пам’ятай про наших фінят і наших кумів, Косматого й Ладу. Не дозволь їх нікому скривдити, ні людині, ні звірині.
— Сам знаю, кумонько Весно.
На прощання розцілувалися з кумами, обцілували їхніх малят і пішли кожне в своє.
А Горислав і Калина росли на славу.
Із зеленої рослини, що виросла з насіння, подарованого Весною, навчилася Калина з матір’ю ткати полотна, на яких дівчина виводила золотою голкою взори, що цвіли ранньою весною, переливалися всіма барвами карпатської природи.
А Горислав любив пісню глибоку, як сині океани, дзвінку, як гірські водоспади. Він грав на сопілці, а сестра співала, сидячи за вишивкою. Згодом всі люди дивувалися з їх великого вміння.
Минуло не одне століття. А село Космач і досі славиться своїми вишивками й писанками, чарівними мелодіями, якими захоплюється весь світ. І нема тут нічого дивного, бо космачанам дісталися у спадщину дари їхніх предків, хрещеників Весни Красної і дідуся Чугайстра.

Пташка, або Народження світу

Мав Бог колись пташку, маленьку, співучу, ну, може, як соловейко ци ще ліпшу. Тико трохи більшу. І білу-білу, за голуба білішу ци лебедя. І сказав якось: «Хочу, щоб ти полетіла далеко-далеко, на землю, що я сотворив. Абись там життє засіялось, усе, що має бути на тий землі, з’явилося. На от тобі маленьку зернину, тримай неї у дзьобі. Як прилетиш, у землю загорни. З тої зернини й ростиме все живе. Спершу трава, потому квіти, дерева. І всяка всячина. Рай на землі буде. А ще потому я людей сотворю, щоб у тім раю жили. Ну, лети та назад вертайся».
Полетіла тая біла пташка. Довго летіла, доки землі не дісталася. Як наказував Бог, зернину в землю посадила. Перепочила й хотіла злетіти, щоб назад вернутися, в далеку свою другу землю, звідки неї Бог послав. Та, піднявшись трохи й пролетівши пару верстов, зрозуміла, що нема у неї сили, щоб назад летіти, не долетить і півшляху, а мо’, й менше, геть усе забрав шлях сюди.
І тоді пташка зібрала решту сили, піднялася вище й заспівала. То була пісня, в якій переплелися і радість, і біль, і журба, і щось таке, що й словами не описати. Кажуть люде, що досі можна почути тую пісню. І хто її почує, буде по-особливому щасливим, несучи в собі таємницю свого щастя, і щось йому відкриється таке, що цей світ у собі криє.

Де взявся грім?

Казали колись старі люди, що одного разу за якусь там дрібницю посварився Бог з чортом. Мало не дійшло до бійки. Добре, що на тому скрутилося, а то б землю геть переорали, з долин зробили б гори, а з лісів тільки б будяки стояли. То вже як до бійки доходило з нечистою силою, то вже, певно, щось їм стало на пеньку о свою амбіцію. Каже ото Бог — стрижене, а рогатий — смалене. Отакво. Дідько, як мовиться, остався впертим душогубом та все до високої влади рвався.
— Ото затям собі, рогатий чорте, я тебе вб’ю, не сховаєшся від мене ніде.
— Не боюся я тебе.
— А я на тебе придумаю грім. Тільки блисне з хмари, загуркоче — і грім тебе уб’є, рогатий.
— А я влізу в людину,— чорт йому бембає.
— Ні, сатано, ти не влізеш у чесну людину, хіба в грішну.
— А грішних на землі теж багацько, і ти, Боже, не дізнаєшся, в кому я сиджу, еге ж,— зареготав чортяка, аж зуби вишкірив.
Та й лупить Бог громами і вогнем по трясовиннях лісових, по деревах, де дідько гойдається, то в стирту сіна, бо там привиджується йому рогатий. Раз вдарив грім коло грішника, який запродав злу душу чортові. Але рогатому тільки памороки забив, він віджив і покривав у лісові хащі та болота. А громи б’ють і на чесних, і на грішних, бо так хоче Бог позбутися свого противника. Отож як вб’є грім людину, то кажуть, що чимось вона грішна. Та чи воно так, чи ні — хто його знає.

Велити

Велити то була найпередна верства людий від Адама. Вони давали си дуже юдити, тому-то шо верства, то вже що раз менча була, тай жила коротше. Які велити були великі та як довго вони жили, видко ось з чого. Раз йшла дївка найстарша тих велитів полем; на тім поли орало троє людий: поводїнник, що водив воли, — погонїнник, що погонив, — та плугатор, що за плугом ходив; вони орали двома парами волів; дївка забрала тих троє людий з волами та плугом на долоню, принесла татови до дому тай каже: Ади, які чьирвачки точут землю! Через то хлїб не родит си! — А велит каже: Понеси назад відкис узяла і покладь там, де вони були; се люде, шо з нас перевели си. — Люде будут колис такі, що їх дванайціт буде у печи молотити, а як рубати будут дерево маленьке як сірничок, будут кликати: Клейло! Тікай, бо паде бук!

Про створення землі

Коли Бог створив землю, він установив її на рибі (або на двох рибах), які плавають в морі. Кожні сім років риба то піднімається, то знижається – від цього залежить, який буде рік (багато чи мало буде у цей рік дощу). Коли риба перевертається на інший бік, тоді бувають землетруси. Деякі кажуть, що риба, яка держить на собі землю, лежить звернута в кільце та тримає зубами свій хвіст; коли хвіст із рота вискоче, тоді теж трапляються землетруси.
Існує повір’я, що землю держать на собі дві риби – самець та самка: коли самець – земля піднімається вище над поверхнею моря і в той рік буває мало дощу, а коли самка – земля стає ближче до води, тому весь рік багато опадів, річки та моря виходять з берегів.

Запроданє роду людського Адамом і конець світа

Як Адам и Єва жили в раї, то сотана скусила їх до блудства і вни вінец ни дотримали. Тогди Господь Бог вигнав їх з раю, щоби подавали в свід. А на землі біда ходила за ними в слід, аби зробила на своїм. Тай на землі учинила си перша дитина а біда хотіла видобрати для себе всій плід людский тай вкрала цю дитину. Тогди в тот час не світили світла в ночі при дитині і біда підмінила. Взяла дитину цю собі з однов головов а підміньила з сіма головами. Від цього часу, докив си дитина не рішена [охрещена], то вже люде в’одно світять світло тай не держать довго нерішеного, бо не всокотили би або не все світило мож удержати, а як би, не дай Боже, вгасло, а не є свічки, сірники, тай пропала би душа пусто-дурно.
Тота дитина дуже гірко ссала. Сім головів так ї нуждали, що аж кров чуріла; як вужі ссали, бо то були покуси. Він в’одно до них приходив. Єва скаржила си Адамови, шо не годна тому терпіти, бо приходило си вмирати. Сотана приходила и казала, що цему порадит, як му запишут си із своим плодом, як вробили контрат і він зробит з сїмох одну но голову. Адам не хотїв на це пристати, но як зачала перед ним Єва плакати, то мусів. Тепер жи, як вони стали до того контрату, то Адам підписав си, а сотана кажет: Цесе письмо не может ніхто скасувати, хіба такий, щоби си народив, вмер і оскрес, тогди цес контрат неважний. — Цесе письмо поніс він в море і під таку плиту поклав велику, шо там є. ін, сотана-Ірод, не гадав, що такий си найдет, народит си, вмрет і оскреснет тай викупит рід и плід всій людський. То письмо стояло штири тисіч літ в морі. За той час всій нарід йшов до аду, ци грішний був, ци ні. Аж Христос си народив, вмер и оскрес, пішов до ада і випустив всіх, що були там, до неба. Тогди сотана-Ірод заридав, що аж пекло-ад задрижали, мало си не розсів з жалю за тільким народом, що стратив. А Христос кажет: Не ридай, сатано-Іроди, твоє пекло будет у послідним веремю наймудрішими людьми, панами, війтами, тими гоноровими, шо-си величают над міру, довершене в верх! — А як то си станет? — При кінци світа, сім років не будет жадного плоду ні межи людьми, ні межи маржинов, ні межи збіжом, хлібом, ні паші; будет голод ужасний. В тот час сотана будет випущений і будет світом ходити и питати людей: Хто си мині підпише, то ни-ме бідувати; мет мати хліб, їсти, пити, курити! — В такій біді богато єму пидпишет си і так мет мати повне пекло до верха, що пукати будет. Але будут дес и такі, що будут мерти а єму не запишут си, не пидпишут си. Але на небесах є ще святий Ілія з тілом и душев, на обліках, що громом орудуєт. Тепер ще є такий віл, буйвол, дес на котріс полонині пасет си тепер, не знаю на котрій. Перед страшним судом Ілія зійдет з небес і мают си з Іродом-сатанов справатн перед судом Божим. Ілія заріжет того вола, а на єго шкірі будут си бороти. Ірод-сатана побідит Ілію, що вбєт го на тій шкірі. Тогди кров з Ілії почурит по тій шкірі. А шкіра та велика, бо віл вид віка пасет но сам на одній полонині. Шкірі міри нима. Кров Ілії праведна така, шо від неї земля імет си. Кров трафит на вугрик, що є на шкірах і кріз тот вугрик почурит на землю.
А шо то кров праведна, то вся земля вид неї імет си і згорит на сїм латрів, бо так за товсто гріхами запорошена, гріхом з’осквернена. Як згорит, тогди стане спуза [попіл] за сїм латрів товсто за груба верства. Типер є такі сім вітрів, що ще ни віяли, аж тогди знимут си, звієтси дуже бура вилика і звієт ті спузи на Сафатову долину. Як Сус Христос тогди зійдет на су землю і своїм духом дунет на цю спузу, то з цей спузи станет нарід всий, шо був на землі, докив Христос не вмер. Бо ті всі, до штири тисічі літ, що були в аді, ті вже свою муку відбули; на суді не будут. З тих спузів станут з тілами й душами но ті, що по Христі померли. Всий нарід станет до ладу, всий нарід познаєт свій гріх і станут одні на право, другі на ліво, як вівці на струнці з козами. Ніякої говорки тогди не будет, грішні заставатимут свої очі від Христа світлости. Ніяких бесід не будет, бо кождий мет знати свою вину, свій гріх, конец. Ілія, як помрет на шкірі, то підет до царства.

Богатирі-семилітки

Семилітки-богатирі, або близнята, до семи літ живуть у батька і матері, а як приходить уже їм час виряджаться на свій остров, то вони перше що-небудь таке подіють: або млин перевернуть, абощо.
А потім вони уже ніякої шкоди не роблять. А раз був собі й такий богатир, що побачивши удень, як люди турбуються з тим млином, що він сам уночі перевернув, узяв на другу ніч і налагодив його так, як він і перше був. А налагодивши, вже й пішов на свій острів.
На острові там усякі звіри і гади живуть, а богатирі й стережуть їх, щоб вони куди не вийшли і не наробили шкоди людям. Кожний з них має свою чергу.