Співанка про предків-лелетів

Дуже давно з первовіку в нас ліси стоїли,
Сюди-туди, де царинка, лиш звірі бродили.
А по лісах віковічних орли си гніздили,
А по грунєх, по кичерах лиш лелети жили.
Які вони тоді були? Високого росту,
Жили собі в Чорногорах таки-так, попросту.
Як бувало зачинає кулешу варити,
То як зачне на ватерці окропець кипіти,
Тоді лелет си збирає в місто за мукою.
Та як стане, на Костричу він ступит ногою,
А з Костричі на Синиці другий крок ступає,
А з Синиці на Буковець вже переступає,
А з Буківця в Соколівські переступит гори,
З Соколівських — на Пістинські, та й уже говорит.
В Коломиї на базарі муки набирає,
Та й почерез тії гори додому вертає
Та й кулешу доварює; отак сесе було,
Але то вже дуже давно, та й то си забуло.

Потопа

Велити давали си дуже юдити; через них полинув Бог на висину; відти не міг він дивити си на їх гріхи; тому розказав він жертві, аби пустила усю воду; він зіслав на велитів потопу, що в ній гет усе затопило си, лише Ной нї. Сей знав, шо буде потопа, бо він читав Божий лист; він зробив ковч, а робив его 7 років; тот ковч качив си по воді; у него забрав Ной усего по парі; взяв і пару велитів; лиш одна звірина на світі розумна не хотіла туда іти; се був одноріг; він ходив так водов як мостом; він мав один ріг серед голови, на нім 12 пасемків, на кождім пасемку ще 12 пасемків менших. Ной каже до нього: Іди у ковч, бо утопиш си! — А він ні. Як уже стала велика потопа, вілетіла з ковча птаха; вона літала попід небеса, а як зболіли їй крила, не мала де діти си, бо відлетіла гет від ковча, уздріла однорога, сіла єму на роги і затопила єго. — Як уже потопа минула, віпустив Ной усю диханю з ковча, вийшли і велити; від них розплодило си багато людей, а чим більше їх було, було жити тяжше, тому шо верства, то шо раз менша.
Будут колис такі малі люде, шо як зітнут, ади, бодяк, то будут кликати, шо ялиця паде! — 3 дихані, яка була у ковчи, наплодила си тота, шо тепер є. Перед потопов була і диханя інша як тепер; мож ще найти кости її у землі.

Конець світа

Півтреті року перед кончинов світа має си урвати тот присилений Гаргон і Ілія зийде на земню. Лиш ни знати, де він присилений тот Гаргон? Ви, може знаєте, де? А може це пусте, байка! Два роки мут вони оба ходити по цім світі і ни мут здибати си, аж у тім півроці. Гаргон тогди буде намовляти, аби люде ни вірили Ілії. Тогди буде голод, люде мут падати з голоду, мерти. Він буде возити пите і їду. Хто буде їсти в него і пити, тот буде єго. Ілія буде казати людем: І перетерпіт, будете збавлені, як умрете, будете щасливі, абисте ни відважили си їсти. — У тім півроці здибают си з Ілійов. Гаргон уб’є Ілію, заріже на цій земли, а тогди настане темнота від 6-тої до 9-тої (не можу знати, чи з раня, чи пополудни, так читає у Вангельї); то стане си у велике пущінє. Від тої крови світ йме си і перегорит земля, громи загримйї, земня потрясе си, вмерлі мают встати. Тогди являт си чотири янгелі, на чотири чисті світа затрубйї у труби і на цей голос встанут вмерлі. Гаргон піде до свого раю, де пекло нарід збудував, що нарід го сам розширяє і звужує. Потім явит ся Бог, Сус Христос і скаже: (це має бути на лоні Авраама, або на Сафацкій долині, це все одно). Бог ме казати: Був-сме голоден, босий і т. д. — а люде мут си одзивати: Ни виділисме Тя, Господи! — Вам праведним піснь подобає а вам грішникам в піч огненну, де скрежет зубов на віки, амінь! — Тогди кип-кип (метушня) си зробит, впаде сонце, міся19ць, зорі, стане темнота, а ніхто ни знає, що потим.

Чому зайці сірі

На золотім престолі засів всемогутній володар світу, щоб вислухати просьби різних звірів. Прийшла черга до зайців. Тоді виступив найстаріший з них перед володарем і каже: «Всесильний володарю! Усіх звірів ти оздобив різними гарними кольорами; одному тільки нашому родові дав ти простеньку, сіру одіж. Дай нам іншу шерсть: білу, чорну або хоч рябу, щоб звірі з нас не сміялися». — «Добре, любі дітоньки, — відповів володар. — Хай буде по вашій волі». І тільки все це володар сказав — змінилась шерсть у зайців. Одні дістали кожушок білий, другі — червоний, інші — чорний, ще інші — рябий.
Дуже втішилися зайці і розбіглися по лісі й по полю. Та тільки де не показалися — зараз побачили їх орли, яструби, лисиці, стрільці та почали за ними ганятись та їх убивати. Насилу вдалось їм утекти в гущавину. «Ой, тяжко жити, — каже найстарший заєць. — Кожний ворог нас тепер бачить, а їх у нас багато. Скоро вигублять вони весь заячий рід. Ходімо до всемогутнього, щоб повернув нам нашу одіж».
Як сказали, так і зробили. Пішли. Вислухав їх володар і каже: «Знав я, що ви знову прийдете до мене. Сіру одіж дав я вам на те, щоб ваші вороги не могли вас так скоро побачити і вас так скоро убивати. Бачите тепер, що це було для вашого добра, а хай буде по вашій волі. Дістанете знов сірий кожушок, але на вічну пам’ятку вашої немудрої забаганки деякі з вашого роду зостануться в різнокольоровій одежі та будуть жити коло людських хат як свійські зайці — кролики». І з того часу мають зайці свою давню сіреньку шерсть.

Чому тепер звір не говорит

Чому тепер звір не говоритДавно, як ще жили велети, говорили усі диханя. Раз вівця радила си з козов, як би над чоловіком старшувати. Худоба не видить чоловіка, який він за великий, бо як би вздрів кінь, який чоловік малий, то він би єго стратив; лиш оден когут видить який чоловік. Він розумніший від чоловіка, від кота, від пса. Коза сказала: Іди у полонину Гораль, там буде Бог проходив си; спитай єго, він тобі скаже. — Пішла вівця; приходит до Бога и питає: Господи, мене дойи три рази в день; я убираю їх, а вони мене так труді. — Бог сказав їй на се: Муси тебе трудити, бо ти си не виплачуєш. Зимі їж сижінь сїна, а літі на два сижні пасеш ; до того зз’їдаєш шість гусок солі на рік; 13 банок йде на тебе за сіно; а за тебе дістане 4—5 банок,
а з руном и ягнем найбільше 10 банок. Ти робиш чоловікові страту; виплачуєш си трохи молоком, шо літі даєш. — Вона яла просити Бога, аби мала тілки сила, аби стала чоловікові на ногу, а тот аби з того умер. А Бог сказав їй: Як меш носити руно на 12 локоть сукна и відро молока, аби чоловік ушив собі з него сердак, гачі, онучі и напритав тілько молока, аби зміг годувати си з тебе одної, то будеш мати таку путерію! — Вівця сказала: Не хочу старшувати и не хочу носити таке, бо мої маленькі ноги уломили би си під тим. — За сю смілість, що вівця хотіла старшувати над чоловіком, відобрав Бог у неї і всеї дихані мову і позволив лише раз у рік, у північ новорічну говорити. — І мож тогди послухати; треба зайти у стайню о годині 12-ій в ночі, там мож почути. Але такий не буде більше жити, як 24 годинї. Тої ночі говорит усе диханя з Богом, як їй тут жити, як обходит си з нев чоловік, ци дає їй їсти. Тому підстелюют того дня добре під худобу, та нагодовуют її, аби не жалувала си на чоловіка.

Про пісні

Про пісніПісні – це з Синього моря. Люди не доробили панщини, а Мусій і давай виводити їх з Єгипки. Перші пішли жиди та цигани, а за ними інші якісь люди. Передні вийшли, а задніх море залило. Вони, як і ми, живуть у Синьому морі, складають пісні, списують на камені і кидають нам на берег. Наші люди пісень скласти не тямлять, а окрім морських людей, складали ще
 запорожці про своє життя, та й ті вимерли. Їхні пісні найкращі.

Святий Юрій, чоловік та вовки

Святий Юрій, чоловік та вовкиОдна жінка, вийшла якось надвір і бачить біля їхніх воріт святого Юрія на білому коні. А за ним покірно біжать вовки. Вона злякалася, вбігла в хату і розповіла своєму чоловікові. Тому схотілося поглянути на це диво. Наступної ночі пішов він до лісу і виліз на дерево. Бачить – на білому коні їде святий Юрій, а за ним біжать вовки. Зліз Юрій з коня, сів на траві, а вовки ляrли навколо нього. І каже він до вовків: “Тобі, сіроманцю, на вечерю ягнятко, яке оце там лежить; тобі (до друrоrо) – оце ягня; тобі – оте…” Усім, усім указав вечерю, а одному старому, кривому вовку нічого було вже вказати. Юрій і каже до нього: “А тобі, старий вовче, отой чоловік, що сидить на дубі”. Й поїхав собі далі. Всі вовки порозскакувалися по тих місцях, куди послав їх Юрій, а кривий підійшов до дуба, сів на задні лапи, та й сидить – чекає, коли злізе той чоловік. Однак чоловік з дерева не злізає.
Сидів, сидів він на дубі, отак і пересидів вовка: вовк устав з-під дуба й побіг шукати собі іншої поживи. Тоді чоловік – хутчіше з дуба і ходу. Прибіг до пилярів, які поблизу пиляли колоди. “Добрі люди! – став він благати. – Прийміть мене до себе, я вам допомагатиму”. Ті прийняли його, нагодували, а він їм допомагав колоди пиляти. А коли лягли вони спочивати, чоловік той і каже їм: “Бережіть мене, добрі люди, щоб вовки не злапали: якщо встережете, вік на вас за те працюватиму”. Вони поклали його посередині між собою, вкрили своїми свитами та кожухами і заснули. Вранці, щойно попрокидалися, роззирнулися, – нема того чоловіка: вовк все-таки злапав його.