Давай тим, що просять

«Сказання про чудесні й визначні явища у православній церкві»

Повідала нам братія святої лаври Печерської Київської, що за архімандрита Єлисея Плетенецького якось прийшов до нього келар і повідав йому, що много-множство хлібів видається на всяк день. Той же подивувався такому спожиттю, вразився й пішов до келарні подивитися, хто це стільки багато хлібів поїдає. І побачив багато жебраків там зібраних і ще більше вразився (не тому, що багато їх було, а що здорові й сильні з недужими брали хліб), і почав сам здорових голодних проганяти (повелівав їм не дармового хліба їсти, а працювати), недужим повелів таки дати, тобто сліпим, кривим і їм подібним. Коли ж повернувсь у свою келію, тоді — о чудо! — град такий великий випав, що всі жита монастирські, котрі охрест монастиря, побив, потовк і з землею змішав, нікому ж іншому град той жита не потовк, тільки монастирське. Побачив це старець-архімандрит і повелів нікому не боронити, а всім, хто просить, дати хліба. І коли супроти того говорив келар: нема цього чи того в келарії, не маю звідкіля дати, — казав йому старець:
— Давай, злий рабе, тим, що просять: ти не убудеш, обитель же свята ніколи не збідніє.

Забрана монастирська маєтність

«Сказання про чудесні й визначні явища у православній церкві»

У літо 1614 один доброродний на ім’я Василь Воронич, достойністю писар земський київський, переможений проклятою ласістю, подався на монастир святий гуртожитний, званий Межигірським, і спокусився відняти від нього озеро, назване Косір, та й собі привласнити. Відігнав від стану іноків та людей монастирських із сітками, що ними ловлять рибу, — своїх там поставив і людей, і сітки. Ігумен, що тоді був, на ймення Гедеон, із братією багато молив його, щоб не відбирав у них озера, котре ніколи не було його, але з давніх часів монастирське, бо від нього на весь рік братія рибою харчується. Він же, нітрохи не зважаючи на моління його, а ще більше укріплюючись у своєму лихому зачині, щоб до решти забрати у них озеро, не тільки не послухався їх, але й смертно заборонив їм, кажучи:
— Коли зловлю інока з вашого монастиря, то як злодія повелю повісити.
Побачив ігумен, що нічого не вчинить прохання їхнє до нього, постановив братії всій піст і молитви з поклонами на цілий день: вранці — сто, у полудень — сто, увечері — сто, кажучи:
— Оскільки прохання наше не може схилити до милості ласого ворога нашого, помолімося тому, котрий бачить озлоблення наше, бо він може збавити нас од суперника нашого.
Коли ж почали вони соборно співати моління у церкві зі слізьми та із зітханнями — о чудо! — прийшов слуга від Воронича, молячи ігумена й братію помолитися, оскільки, сказав, велика хвороба сьогодні охопила пана його і не знає, чи знайде його живого, коли повернеться.
Ще вони моління співали, прийшов і другий, більше ігумена молячи, щоб прийшов із братією і єлей над ним освятив. Ігумен же, добрий цей муж і незлобивий, пішов до нього і єлей освятив йому. Але хвороба його настільки укріпилася, що назавтра пізнав свого гріха і що через це хвороба охопила його. Покликав ігумена з іншими, щоб відпустили гріхи, і цей сповідав перед ним, і, з плачем просячи прощення, повернув їм озеро, а сітки свої і харч, привезений для рибарів, монастиреві подарував. Спершу був він у біснуванні, і таку мав муку, що, взявши ложку срібну, погриз її і з’їв, по тому гарячка велика охопила його, а після сповідання і причащання божественних таїн, розуму позбувшись, помер.
Це чув я, Петро Могила, архімандрит святої великої і чудотворної лаври Печерської Київської, від багатьох достовірних свідків, а найбільше від православного митрополита київського кир Йова Борецького, котрий був самовидцем того чуда, і від братії святої Межигірської обителі.
Написав же це, щоб побачили всі, котрі озлоблюють іноків, рабів Божих, адже швидко творить Бог (за євангельським своїм правдивим свідченням) відомсту для вибраних, що волають до нього день і ніч, довготерплячи від лихих.
У літо 1629, місяця січня, 26 дня.

Викритий злодій

«Сказання про чудесні й визначні явища у православній церкві»

У літо 1629, місяця січня 14, коли були ми в селі нашому монастирському, званому Забілоччя, повідали нам люди того села, що в літо 1619, у вересні місяці у селі Бутовичевім, тепер же Соколовськім, названім Осовці, був один урядник, на ім’я Грицько, що численну марноту чинив у тому селі: вівці, воли, свині та інші тварини крав. Не раз вистежували мужі того села і не могли викрити, хто є причиною цих покраж. Якось, щоб учинити суворий розшук, зібралися всі мужі вкупі й присутньому серед них уряднику Грицьку спитування учинили. Один із них, муж добрий та богобійний, на ймення Федько Грішник (завжди мав він звичай себе грішником називати), посеред них став і рече:
— Мужове-братіє, послухайте мене, чоловіка грішного. Оскільки не раз збиралися й шукали та й не змогли злотворного марнотника нашого віднайти, то й тепер не зможемо. Помолімося ж від серця всевідному Богові, хай він, серцевідець такий, знаючи озлоблення й марноту нашу, зголосить і викриє того, що озлоблює нас. Вірую йому, що без нічого не залишить моління нашого, але невдовзі учинить відомсту озлобленню нашому.
Всі на те зволили, тоді Федько підніс руки до неба і зі слізьми закричав:
— Боже, Боже наш! Почуй молитву нашу і викрий того, котрий озлоблює нас! — і почав проказувати молитву Господню, себто «Отче наш».
Люди ж за ним, звівши руки, проказали молитву до кінця. Коли ж скінчили її — о чудо! — Грицько, отой урядник відтак, поміж них стоячи, почав стогнати й кричати: «Горе мені! Хворість плечі мої охопила!» — і раптово ані стояти, ані сісти, ані йти не зміг. Але мужове, взявши його, донесли до двору, і так було викрито його злодійство, в хворобі ж отій лютій сім день мучився, а на сьомий зле помер.
Дивіться отож, братіє, як багато може простих людей молитва щиросердна до Бога — може більше як ієрейська чи іноча супроти тих, що озлоблюють.

Київські чуда

«Сказання про чудесні й визначні явища у православній церкві»

Оповів нам один із доброродних, названий Ян Піглавський, латинської віри він, що у літо 1628, місяця […], прийшов із супроводом своїм у Печерський монастир, хотів побачити святі печери і в них святі мощі, багато-бо про них чував преславного. «Коли ми ввійшли в печеру святого Антонія, оглядаючи всі святі мощі, здивувався я премудрим Божим подвижникам та й вийшов. Коли ж ми йшли у місто, ще в дорозі, один юнак, названий Лементовський, слуга Яна Мольського, одного із співтоваришів моїх, розболівся вельми, аж ледве змогли донести його в город.
Хвороба ж його була в цілому тілі, найбільше ж у шиї та в плечах, ніби від кісток понищення та жил розтягнення. Ми ж, зрозумівши, що це лиха шкода від лихого блуду, названого […], випада йому, покликали відтак лікаря, аби подивився, що йому трапилося, і щоб допомогти йому. Лікар же, обдивившись його, сказав, що нічого такого, як ви говорите, в нього нема, і не може збагнути, що це за хвороба така. І настільки в ньому невдовзі укріпилася хвороба, що й двигнутися не міг. Ми ж, каже, старанніше розпитуємо його і обережно спитуємо, звідкіля це йому трапилося, бачачи в ньому таку біду, що все зміцнювалася. Він же рече:
— Не знаю, звідки і яка є причина бідства цього й нестерпної цієї моєї хвороби, тільки те знаю, що коли з вами ввійшов до печери, в усьому здоровий був, коли ж вийшов, то раптово охопила мене ця незбагненна хвороба.
Ми ж бо тоді зрозуміли, що не через що інше йому зло було, хіба через наругу над святими тілами в печері, і спитали його:
— Коли був у печері, чи не створив наруги котрому із святих?
Він же, окаянний, почав оповідати свій лихий зачин, який створив, у печері бувши, мовивши:
— Про все, що нам іноки почали оповідати, я подумав: це байки, і сказав подумки, що це не святі, а прості мерці є. А коли відходив, прийшов і побачив одного, котрого звуть святим Іваном Багатостраждальним, сказав подумки: «Не потерплю цих руських байок, але викрию їхні фальшиві повісті». І тоді захотів відірвати його голову, відтак і на наругу віддати, і вельми силився, але не міг відірвати й полишив його, як і раніше був цілий, тоді вийшов із вами із печери — і відтоді ця люта хвороба охопила мене в шиї та плечах.
Ми ж, це чуючи, жахнулись усі і збагнули, яка причина хвороби його, відтак сказали йому:
— Згрішив ти, окаянний, що наругу вчинив блаженному тілові, але кайся зі свого лихого зачину і моли Бога, щоб його молитвами збавився від цієї хвороби.
Він же тоді почав кричати великим криком, зі сльозами кажучи:
— Згрішив я, Господи, згрішив, окаянний, вельми перед тобою, бо вчинив наругу святим твоїм угодникам, котрі є в печері, і тілові святого Івана Багатостраждального хотів пакість учинити, чим собі цю хворобу набув.
Але, о Господи, з усього того зла, що я сотворив і що святих твоїх огудив, каюся і сповідаюся, бо істинні твої угодники і святі є, тіла котрих у печерах святих лежать. Тебе ж, о святий, багатостраждальний, блаженний Іване, за угодника святого Божого звіщаю бути і не перестану звіщати, доки в тілі живу. Але ж бо молю, прости мені, святий Боже, що над тілом твого святого через невір’я, окаянний я, безумно наругу чинивши, вчинити спромігся більше собі лиху та люту хворобу, і молися за мене Богові, перед яким ти тепер стоїш, хай збавить мене від лихої хвороби цієї, щоб усім я проповідував: «Істинна є руська віра, яку огудив, і істинних вас має, святих, яким наругу вчинив. Але тепер, пізнавши гріха, і падіння, і люту свою звабу, похваляю віру руську і сповідаю її за істинну, і пошановую вас і святі мощі ваші!»
Це і багато іншого вирік, тоді йому улегшилася хвороба, і зцілився раптово від недуги. А тоді, вставши, пішов до печери і багато помолився, і дякував Богові і святим його. По тому відійшов здоровий, як і був раніше. Ми ж, бачачи це предивне і страшне чудо, у жах прийшли і прославили Бога, котрий преславними своїми святими чудодіє».
Я ж, Петро Могила, великий архімандрит святої великої чудотворної лаври Печерської Київської, чув цю оповідь від вищенайменованого Яна Піглавського і написав це для увірювання всім, хто приходить до святих печер, на пересторогу і на догляд, щоб ніяке горе через невір’я чи зневагу віри православної та святих мощів не відстраждали і щоб звістились усі, що істинна є православна руська віра і посправжньому у ній спасаються вірні і чуда творяться благим і животворящим Духом тепер і завжди і навіки віків. Амінь.
Писано ж це в літо 1629, місяця січня, 14 дня.

Камінна голова

Жив собі в мирі та гаразді ґазда Митро з жінкою. Працювали у полі, худібку плекали. Та лихо не спить. Десь на біду внадився той ґазда на Дністер рибу ловити. Набив добре собі руку, то вже й став помалу рибу продавати. А там грошенята завелися. Тільки продасть рибку заліщицьким панкам, так зразу і до шинку заглядає, а рідний дім на вигоні обминає. Вся господарка лягла тягарем на плечі жінки. Там зломилося, там захворіло телятко. Смуток в хаті, діти занедбані, жіноче серце давить біль чоловічої зради.
— А знаєте, тітонько, не хочу вас засмутити, але то правда, йой, бігме, правда, що ваш Митруньо до чужих жінок заглядає. Бо всі кажуть, що любасок завів та мастак в гречку скочити.
— Та не може бути, щоб мій Митро та таким лайдаком став, — перечила жінка, а в душі назрівала буря.
— Не вірите!? Підіть ввечері під вікна до тої осоружної Олени, то побачите, які ваш Митруньо гульбища справляє. Та ще й втягнув туди вашу рідну сестричку. То вже все містечко гуде, як в бочці.
Коли ж одного разу жінка побачила на власні очі, то не стрималася, заридала на все подвір’я, коли Митро виїздив з рибою на базар.
— А щоб ти каменем став та й вже не вернувся додому, — благословила ’го тим прокльоном.
Проїхав Митро кусень дороги і звернув попід скалою до Дністра. В той момент обірвалася скала, з гуркотом полетіло каміння і земля — та й присипало Митра з коненятами. А на обриві гори появився профіль людського лиця, що й досі бовваніє, — викапанісінький непутєвий Митро. По дорозі з Печорни до Заліщик над Дністром схилилася гора Зарва, на ній профіль людської голови. Хто не йде, то дивиться й каже:
— Ото голова того Митра, що за горівку продав честь і рідну жінку. За те й кара впала на нього від жінчиного прокляття.

Про бідного Івана та про його сестру Олесю

Колись у давню давнину па нашу землю нападали турки й татари. В цей час на березі Бугу жив Іван з своєю сестрою Олесею. З рідні в них не було нікого, всіх турки вирізали та повішали. Там, де проходили турки, то після них нічого не залишалося в живих, бо старих і малих вони убивали, а останніх забирали в рабство.
Одного разу Іван сів на коня і поїхав у ліс. Він неначе відчував щось погане, вернувся назад. Під’їжджаючи до села, він побачив свою хату, що з неї залишились лише попіл і шматки дерева, які ще досі диміли. Це була робота турків.
Коли турки під’їхали до Іванової хати, вони забрали зразу ж Олесю і прив’язали її до коня. Вона намагалася втекти і була кинулась в кущі, а потім з берега — в річку Буг, але колючий терен, який ріс над річкою, затримав її. Вона повисла над кручею. Турки її спіймали і повели з собою.
Іван вирішив шукати сестру по слідах турків. Він сів на коня і поїхав понад Бугом. Пізно вночі він побачив по той бік Бугу вогні.
Це були турки. Олеся, яка тут перебувала, рішила дождатися того часу, коли турки заснуть. Вона перегризла сирицю і втекла в степ.
Але вартовий її побачив і підняв всіх на ноги. Вона була схоплена і порубана па шматки турецькими шаблями. Іван переїхав Буг і поїхав до того місця, де були вночі вогні. Але там нікого не було уже.
Будь-якою ціною він вирішив відшукати свою сестру. Він проходив уже чотири роки, багато знищив турків, але сестри не знайшов. На п’яте літо він знову прийшов на те місце, де колись світились вогні.
Там він сів відпочити і рішив розпалити вогнище. Підійшов до гнучкої берези і замахнувся на неї шаблею. Раптом берізка заговорила
людським голосом:
— Не ламай мене, я — твоя сестра. Ця берізка — це моє тіло, гілки, які спустились над землею, — це мої коси, терен — це мої карі очі.
І вона раптом перетворилась в дівчину. Іван узяв свою сестру і повернулися на місце спаленої хати над Бугом. Він знову поставив хату і жив з сестрою.

Чудесне оживлення утопленика

У літо 1625, місяця […], син одного з доброродних Миколи Скаровського був у воїнстві під знаменом Одривольського, коли воїнство лядське ішло на козаків під Коруків. Переходили ріку під Білоцерківським городом, що зветься Рось, і там він утопився. Доки знайомі його прикликали із міста рибарів і доки його остями за ребро з води витягли, більше двох годин минуло. Витягли його ніби мертвого, дві ж години не дихаючи пробув, і хоча (за звичаєм, коли топиться) відкачували його, але не було жодної надії, що оживе. Деякі з родичів його, знаючи, як багато чудес Бог творить тим, хто з вірою звертається до чудотворної Київської Печерської лаври молитвами до Богородиці та преподобних отців наших Антонія та Теодосія, упали ниць на землю із сльозами, обіцяючи, що він до святої Печерської церкви і самі вони пішо прийдуть і певний час там прослужать, щоб пресвятій Богородиці і преподобним отцям, мощі яких є у печерах, поклонитися.
Тоді в той час — о превелике Боже милосердя і преславні чудеса Божої Матері! — юнак, що жити надії не мав і вже ніби мертвий був, ожив і, вставши, почав говорити. Всі ж, бачачи чудо це предивне, велеголосно славили Бога і дякували пречистій Богородиці, і, за обітницею, сам юнак і родичі його піші прийшли до Печерського монастиря і, дякуючи Богу та пресвятій Богородиці за добродійство, яке прийняли, і виконуючи обіцянку свою, всім те чудо повідали.
Самовидець цього преславного чуда Ян Піглавський повідав нам це, і багато тих, що слухали, коли оповідали ті мужі та юнак, що були на службі, — і розповіли нам. Це ж записав у славу й честь Богу єдиному, славленому у святій Тройці, що молитвами Богородиці й преподобних отців наших творять у нашій святій Печерській обителі преславні чудеса. Богові-бо подобає всяка слава, честь і поклоніння від усього живого навіки віків. Амінь.