Мироточиві голови у печерах

Такий собі Олександр Музеля, родом грек, фахом же лікар, відомий усім у межах Київського воєводства, більше Волинського, у Городку, селі Печерського монастиря, відвідав мене, архімандрита Петра Могилу, в літо 1630, місяця листопада в 24 день. То він повідав мені, оповівши: «Довгий час чував я про багатьох і велику кількість святих нетлінних тіл, що є в печерах, і засумнівався, не віруючи, що це справді може бути, особливо коли в сухих кістках, тобто в головах святих, від них предивне виходить миро.
Розказував, що ніяк цьому вірити не хотів, але більше патяканням вірив, що говорили: для зваби тих, що приходять, якусь олію певною хитрістю вкладають чи голови мастять і показують, ніби вона з кісток виходить.
Бажав і сам очима своїми це бачити: чи правду кажуть, чи хитрістю на звабу творять.
Божим же зволенням в літо 1621, у святу велику Чотиридесятницю, ми прийшли до Печерського монастиря, за благословенням отця тодішнього архімандрита Єлисея Плетенецького зайшли у печеру святого отця нашого Антонія і, прослухавши там, у церкві Введення пресвятої Богородиці, чинену Божу службу, із великим здивуванням оглядали всі святі тіла. Просив-бо тодішнього печероначальника ієромонаха Ісаю, теперішнього архієпископа смоленського, щоб мені голови, від яких витікає миро, показав. Тож показав мені в одному місці дві сухі голови, що стояли на скляних тарелях. Сказав-бо до нього, також і іншим отцям, котрі там були:
— Чи це є мироточиві?
Він же рече:
— Це вони!
Я тоді взяв рукою своєю із тарелі голову і хотів побачити, чи нема в ній якоїсь хитрості, й оглядав, звідусюди обертаючи. Тримав я у руках голову й оглядав — яке предивне чудо! — од сухої кістки відтак поверх голови, де не було жодної діри, ніби від джерела, що високо кипить, почало виходити святе миро, не помалу, але вельми так, що не тільки я сам, але й усі, котрі там стояли, були в жасі та недомислі. Не минуло й півчверті години, наповнилася таріль миром і перестало вже вельми витікати, але, ніби роса, тільки помалу ізверху виходило. Подякував Богу, який преславно мій сумнів і щодо цього невір’я до увірення привів, і наповнив три немалі посудини святого мира і взяв собі, славлячи Бога, що так вельми мирно кістки преподобних своїх зберігає і так джерело благодаті творить.
Запитав, як часто витікає святе миро з голів оцих. Печероначальний і
отці, які там були, відповіли, що ніколи так щедро не виступає, але тільки ніби роса і це-бо не завжди виходить.
— Нині ж це було незвичайно усім нам напрочуд. Гадаємо, що це через тебе Бог так учинив і показав тобі предивне чудо.
Я ж сказав:
— Вибачте мені, отці святі, я, доки чуда цього не побачив, не вірив, що так насправді може бути, що тепер бачу, але гадав, що це твориться через хитрість вашу, як супротивники нашої церкви оговорюють вас. Але тепер бачу і сповідую, що істинно це є не людська справність, але Божа, котрий прославляє святих своїх, і є це надприродне дарування і прославлення того, котрий мене увірив і викрив неправду тих, котрі святих його обмовляють.
Три посудинки, повні мира, узяв і пішов із печери, славлячи й дякуючи Богові.
Пробув я у монастирі якісь дні і відійшов додому. По Воскресінні ж Христовім, на четвертій неділі, був я у пана київського Гаврила Хойського у місті його Хоїще, того ж літа 1621 розболівся вельми, аж до смерті я наблизився. Хвороба моя була гарячка, яку одрною називають, і утробна, що дизентерією звуть. Утратив я надію, що виживу, і бачив уже себе при смерті, покликав ієрея і мовив, щоб освятив мені, за звичаєм, єлей, а замість єлею мира того поклав, що від святих мощів витекло. Коли ж, як звичайно, миром тим замість єлею помазав мене — о, скільки великого Божого милосердя і святим його дарованого від нього дару для зцілення! — тоді в той час вся хвороба зникла, і в усьому здоровий та цілий був, відтоді встав і донині, за благодаттю Божою і молитвами святих його печерських здоровий є. Це ж, що на мені відбулося од миру святого, що від голів святих печерських, за благодаттю Божою, численні зцілення бачив у доброродних Волинського воєводства, і сам вищеназваний пан київський може посвідчити про те, яке було на мені велике Боже добродіяння. Йому ж належить слава, честь і поклоніння навіки віків. Амінь.

Заморочений Гражевич

«Сказання про чудесні й визначні явища у православній церкві»

Один доброродний воїн, на ім’я Гражевич, латинської віри, із товаришами своїми прийшов у Печерський монастир у літо 16[…], і коли там був, пішов і у святу печеру святого Антонія і, там бувши, немалу наругу святим тілам чинив і неподобне говорив, ганячи преподобних отців. Інок же, котрий стеріг святу печеру, просив його не творити цього і погрожував йому Божою карою. Він же над ним, злословлячи, посміявся.
Коли ж вийшли із печери і прийшов у монастир, інші всі відійшли, сам же огудник заморочений ходив довкола церкви — було це перед полуднем.
Братія ж після закінчення Божої служби пішла у трапезу і, поївши, відійшла до своїх келій; він же безнастанно, як безумний, ходив. Побачила це вся братія, але ніхто із них, за доглядом Божим, не сказав: «Чого це ти ходиш?», або: «Хто ти є, що так марно трудишся?» — хай карається і навчається, що зло це є ганити святих Божих угодників.
І так при тому надійшов час вечірні, він же, однако, не перестаючи, ходив довкола церкви. Після ж вечірні, коли всі мирські виходять із монастиря, він, не перестаючи, обходив церкву. Один із братів, бачачи його, що цілий день так бездільно блукає, прийшов до нього й запитав, кажучи:
— Що ти тут робиш, пане, цілий день ходиш довкола церкви, уже-бо вечір настає, і всі вже відійшли, і час уже зачиняти ворота монастирські. Іди й ти у своє обиталище!
Зібралася й інша братія до нього, побачивши брата, що з ним бесідує.
Він же рече:
— Знаю, як сюди прийшов і з ким, але не знаю, як і що це є, бо не можу звідси вийти, ні дороги не знаю, ані воріт знайти не можу і ніби уражений ходжу, як це мене бачите.
Вони ж бо кажуть йому:
— Очевидно, щось зогрішив ти, тут бувши?
Він же рече:
— Іншого не знаю, тільки що, бувши в печері, глумився над святими і вельми зло огудив їх. А тепер бачу й розумію воістину, що через це покару на мене Бог напустив.
Вони ж бо кажуть:
— Воістину знай, що за цю провину Бог тебе карає, аби навчився, що святих його, яких він сам прославив, не огуджувати. Але покайся від усього серця, й увірений буде Бог через молитви святих своїх, щоб простити тебе й помилувати.
Він же почав зі слізьми говорити:
— Бачу, що зогрішив, і вельми болію серцем, що таке зло зодіяв, але оскільки запаморочений тут, як мене бачите, не знаю нічого, що маю вчинити — ви ж мене навчіть.
Вони ж повели його до уставника, тобто до еклисіярха, котрий, дізнавшись про провину його, вельми покарав його і навчав про те, що тяжкий гріх є наруга й огуда на святих Божих, бо коли хто образ царський огуджує, то на самого царя наругу наносить, так і святих Божих, котрі є образами Божими, коли хто гудить, то першообраза — їхнього Бога гудить. І так до зворушення його привів, повів у печеру й рече:
— Де зогрішив ти, там і покаяння учини.
Він же ввійшов, відтак, до кожного зі святих мощів із слізьми припадаючи, прощення просив. І так повернувся до нього розум і отямився і, як був раніше, здоровий відійшов, славлячи Бога. Назавтра знову прийшов і впросив ієрея створити про нього в печері божественну службу і, з великим страхом та зворушенням стоючи, вислухав її, довго молився і плакав щодо свого прогрішення, та й пішов додому, перед усіма славлячи Бога і святих печерських угодників його.
Повідав мені те ігумен печерський Сильвестр, а це чув від самого Гражевича, який розповідав це, що на ньому скоїлося чудо, а ще більше від братії печерської, багато-бо було самовидців того.
Написав це в літо 1629, місяця жовтня, 2, на славу Бога, що предивно діє і в наших днях святими угодниками своїми. Йому ж належить усіляка слава, честь і поклоніння навіки. Амінь.

Оповідки Богуслава Радошевського: чудо з коморником Вольським

«Сказання про чудесні й визначні явища у православній церкві»

Той-таки біскуп [Богуслав Радошевський] у той-таки час повідав мені, що коли був він у монастирі Печерському при архімандриті Плетенецькому, то один із коморників, його звали Вольський, увійшов із іншими в печеру, а ввійшовши, не як інші благоговійні оглядали, але чинили наруги святим мощам, за волосся їх торгаючи і кажучи:
— Не є це святі, але русь мертвим висушила тіла їхні на звабу тих, що сюди приходять.
Інок же, котрий стеріг печеру, рече йому:
— Не ганьби, чоловіче, і не чини наруги святим, щоб тебе зло яке не наспіло, жодного-бо, що таке творять, кара Божа не минає, а досягає невдовзі, воістину-бо святі є угодники Божі, тіла яких тут є, але більше шануй їх і молитви проси.
Він же, зневажаючи його, сказав:
— Мели, що хочеш, я твоєму кривослів’ю не вірю.
Вийшов-бо він із печери, сів на коня свого й рушив у дорогу із паном своїм, біскупом. Коли ж вийшли із монастиря, кінь його впав із ним і передні ноги поламав собі, що й там і здохнути мав. Сам же Вольський вельми розбився. Після того багато зла трапилося йому, доки невдовзі, того ж літа, убитий був.
Цю повість біскуп перед усіма нами повідав, караючи одного свого ченця-бернардина, що глумився над святими мощами, і, докоряючи йому, сказав:
— Не ганьби святих, коли не ти, так цей зле в чомусь постраждаєш. До всіх же своїх мовив:
— Хто хоче в печеру йти, хай не входить, коли не має віри і коли не хоче як до святих уходити і чесно їхні тілеса відвідувати. Святі місця належить святоліпно з вірою відвідувати.

Оповідки Богуслава Радошевського: чудо з конем

«Сказання про чудесні й визначні явища у православній церкві»

Той-таки біскуп київський [Богуслав Радошевський], того ж літа, у той-таки день, бувши у Печерському монастирі, оповів мені, що перед приходом своїм тодішнім у Печерський монастир, за три дні, тобто місяця травня 6, а в Печерський монастир прийшов 10, того ж місяця, того ж дня прибув у Київський город, в літо 1628, добрий кінь, його ж купив був за шістсот золотих, але той вельми розболівся, і вже не сподівалися, що житиме.
«Прибув, — каже, — старший конюх і повідав мені, сказавши:
— Пане, кінь найкращий од твоєї колесниці здихає, і вже, як уміли, лікували його, але нічого вдіяти не можуть, уже-бо з землі не встає, отже, й лікар кінний, побачивши його, неможливо вже, сказав, живим йому бути.
Я ж, — каже, — опечалився, що стільки грошей за нього даремне дав, повелів усім зійти з дому і впав ниць на лице своє, помолився зі сльозами до пресвятої Діви Печерської, кажучи:
— О пресвята Діво Печерська, завжди преславно чудеса в твоїй церкві Печерській творяться всім, котрі тебе від серця закликають, як отого чоловіка, землею притолоченого, гіркої та лютої позбавила смерті і здоровим неушкодно зберегла, так і нині молю тебе, припадаючи, зціли коня цього, щоб я всім звістив славу твою і прославив чудотворну твою Печерську церкву!
І пообіцявся піти в Печерську церкву і, посеред неї уклякнувши, п’ятнадцять Господніх молитов, тобто «Отче наш» і «Богородице Діво», проказати, дякуючи Богу та святій Богородиці. По тому півчверті години не минуло, прийшов знову старший конюх і, постукавши у двері, каже:
— Не печалься, пане, уже кінь устав здоровий, і їсть, і нічого вже йому!
Я порадів і подякував Богу і святій Діві Печерській, що преславне творить». І каже до мене:
— Це вже, отче архімандрите, і обітниця, яку я пресвятій Діві обіцяв, у святому тутешньому храмі її перед усіма вами у славу Божу і в честь преблагословенної матері його виконав, вона-бо є благословенна навіки. Амінь.

Оповідки Богуслава Радошевського: чудо з робітником

«Сказання про чудесні й визначні явища у православній церкві»

У літо 1628, місяця травня, дня 10, прийшов у монастир Печерський Київський лядський єпископ, що називався київським, на ймення Богуслав Бокша-Радошевський, і повідав мені сам, розказавши, що в літо 1626 при київському печерському архімандриті Захарії Копистенському, а він був у своєму місті, званому Чорногородка, пішов подивитися на робітників, що земну загорожу, тобто вал, охрест міста робили (бо почав руйнуватися, в давні-бо часи насипався).
«Стояли ми поверх загорожі тієї й дивилися на робітників, і тут велика частина землі валу з гори відкололася й упала до ями, де працювали робітники. Більшість відбігла неушкоджена (а було їх багато), і тільки одного із них уся земля покрила, що більше п’яти ліктів на ньому лежало. Побачив це я, вельми опечалився, що на моїх очах така смерть тому чоловікові випала, і почав плакати і, звинувачуючи себе, говорив, що це сталося через мої гріхи.
І пішов у дім, де тоді жив, повелівши іншим робітникам відкопати його, землею притолоченого, як уже мертвого.
Ішов я і плакав, і прийшов мені помисел про чудотворну Печерську лавру, і тоді впав лицем на землю і почав зі сльозами до пресвятої Богородиці Печерської молитися, кажучи:
— О пресвята Діво, котра собі вибрала на поселення в цій країні Печерську церкву і чудесами прославила її на славу пречистого свого імені! Покажи й нині, як завжди, багатьом благість і милість показуєш, що з вірою приходять до твоєї Печерської церкви і від серця закликають тебе, збережи того чоловіка неушкодно живого, якого засипала земля, хай і я піду й поклонюся тобі у церкві Печерській і подякую за добродіяння це, знаю-бо, немає вже іншої надії, окрім твоєї благодаті, о царице Небесна!
І так я казав й більше, і обіцявся сам іти до Печерського монастиря і подяку в церкві перед усіма учинити пресвятій Діві й милостиню дати. Обіцяв я й чоловіка того на поклоніння в подяку послати. Коли ж молився я і вельми про це печалився, прийшов хлопець (уже минуло десь дві години оролойні, тобто дзиґарові) і сказав мені:
— Пане, уже до голови чоловіка прокопали, гадаємо, що живий є!
Я ж, це почувши, почав більше молитву простиряти до пресвятої Діви й обіцятися відвідати Печерську церкву, і коли так чинив, другий прийшов, кажучи:
— Не печалься, пане, сподіваємося, що живий буде, до голови-бо його прокопали, очима мигає й дивиться.
Я ж, те почувши, порадів і тоді сам пішов туди й побачив його, що головою покивує (не був ще весь викопаний), та й подякував Богу. І так помалу викопали його, живого і здорового і ні в чому не ушкодженого, тільки страхом обнятого й нажаханого. І тоді той, що був викопаний, почав говорити й попросив пити, я ж повелів йому дати вина склянку, і випив її. І так благодаттю Божою й молитвами пречистої Діви Печерської залишився здоровий і знову з іншими співтоваришами своїми почав працювати.
Я ж прийшов, за обітницею моєю, й подяку учинив, уклякнувши посеред тутешньої Печерської церкви, перед усіма Господу Богу і пресвятій Діві Марії, що преславно чудодіє у цій своїй святій церкві, що від гіркої смерті чоловіка преславно збавила (як я розумію і всі, що там були тоді), будь-якої надії жити позбавленого і вмерлого воскресила силою Сина й Бога свого, Господа нашого Ісуса Христа, йому ж з безначальним його Отцем і пресвятим добрим і животворящим Святим Духом належить усіляка слава, честь і поклін навіки. Амінь».

Прозріння князя Павла Курцевича

«Сказання про чудесні й визначні явища у православній церкві»

У літо 1621 князь Павло Курцевич прийшов до Печерського монастиря, щоб відвідати матір свою, котра інокує в жіночому монастирі. Він був вельми охоплений очною недугою, що не тільки нічого не міг бачити, але і від великої хвороби ледве й ходити, знати, міг. Побачила його братія святої обителі, що так страждає, зжалилася над ним (найбільше тоді бувший намісник Кипріян Лабунський) і сказали йому:
— Пане Курцевичу! Ця лавра чудотворна є, і багато приходять до неї з вірою і зцілення приймають молитвами преподобних отців наших Антонія і Теодосія, і ти-бо, хоч і не православної нашої, а латинської є віри, вмоли ієрея, хай сотворить у печері преподобного Антонія назавтра божественну службу, ти ж, вислухавши святу літургію, від хреста святого Марка Печерного, що на раці мощей його лежить, водою освяченою очі з вірою омивши, зцілення молитвами святого, що багатьох силою Христовою зціляє, сподіваємося, приймеш.
Коли він це почув, то з радістю упросив отця Кипріяна створити в печері божественну службу; на завтра ж, коли служили на це з благоговінням, став і вислухав святу літургію. По тому помолився Богу і, святого Марка прикликавши про молитву, омив очі свої з хреста священною водою і, поцілувавши мощі святого, відійшов.
І тоді, у той-таки час, зникла його хвороба, але ще бачити не міг. Сів на свою колесницю й поїхав у Київський город, пішов до нього, а коли зійшов на гору, названу Вздихальницею, зняв заслону, якою очі покривав (від світла-бо більший терпів біль), і тоді, знявши, все перед собою уздрів, і навіть розлив ріки Дніпра, що далеко простирався. І так відтоді зір йому повернувся і здоровий був. Тоді почав славити Бога і дякувати святому Марку Печерному, молитвами якого зцілення прийняв.
Сам же цей князь Курцевич у літо 1629, місяця травня, 15 дня, на свято Успення Богоматері, пробуваючи у Печерському монастирі, устами своїми перед усіма присутніми повідав мені чудо те, що на ньому здійснилося у славу Божу, якому належить усяка слава, честь і поклоніння навіки. Амінь.

Про кравця Макарія

«Сказання про чудесні й визначні явища у православній церкві»

Повідав нам ієросхимонах Доротей, межигірський намісник, як у літо 1621, місяця березня, був хворий один ієромонах, Макарій на ймення, кравець за вмінням, його ж він сам у велику схиму із ігуменом своїм тодішнім межигірським Родіоном постриг. Мав той золотих сорок, окрім інших грошей, а коли постригся, почав волати й просити, кажучи:
— Візьміть від мене тяготу, Бога ради!
Коли питали його, яка його тягота, відповідав, кажучи:
— Окаянні гроші, їх-бо, молю, візьміте від мене!
Узяв намісник печерський од нього гроші на монастирську палату.
Почав старець той добродушно дякувати, кажучи:
— Сьогодні улегшили мені совість, улюблена братіє, узявши від мене проклятий прибуток. І відколи взяли від мене окаянні гроші, то й хвороба моя полегшала і жодної тяготи на сумлінні моєму не відчуваю. Дякую тобі, Боже мій, бо не хочеш смерті грішника, але щоб навернений до тебе він за життя був, ігa переступу збавив ти мене і звільнив від прибутку мирської роботи та служби, відставив моє безім’я, очистив мене від беззаконня, простив мені обітниці переступ та прогріх мій, тож каюсь перед тобою, сповідую неправедність свою. Боже мій! Прийми мене на кончині і, як розбійника, котрий кається, спаси мене, котрий до тебе волає: «О Ісусе, уповання, і пристанище, і спасіння грішним, які з вірою до тебе прибігають — не прийшов-бо ти закликати праведних, але грішних на покаяння!»
А до братії, що до нього, навідуючись, приходила, казав:
— Покиньте накопичення прокляте, а коли хто тримається його й досі, перестаньте відтепер, відкидайте від себе, бо це велике зло є душі іноковій, і від Бога відчуження, і друге ідолослуження!
І так радіючи, відійшов до Бога.
Дивіться, о улюблена братіє моя, і вважайте, яке зло є прокляте накопичення для іноків і яку марноту приносить душам їхнім, і коли тут ще утяжує й мучить душу викриттям совісним, адже як не звільнитеся тут від нього хвилею убогості, в геєнні це буде мучити вічно, як обітницепереступників. І старанно повчіться від покладеної вам істинної повісті, яка є улегшення душі і радість, і веселе виходження від тіла тут, раніше смерті, із Христовою істинною спасительною убогістю, з безсумнівним відреченням од світу попраного, що погибель приносить, іудиного, і від відкиненого проклятого накопичення тому, хто улекшиться і від поганого душетлінного намулу очиститься.