Оповідки Богуслава Радошевського: чудо з робітником

«Сказання про чудесні й визначні явища у православній церкві»

У літо 1628, місяця травня, дня 10, прийшов у монастир Печерський Київський лядський єпископ, що називався київським, на ймення Богуслав Бокша-Радошевський, і повідав мені сам, розказавши, що в літо 1626 при київському печерському архімандриті Захарії Копистенському, а він був у своєму місті, званому Чорногородка, пішов подивитися на робітників, що земну загорожу, тобто вал, охрест міста робили (бо почав руйнуватися, в давні-бо часи насипався).
«Стояли ми поверх загорожі тієї й дивилися на робітників, і тут велика частина землі валу з гори відкололася й упала до ями, де працювали робітники. Більшість відбігла неушкоджена (а було їх багато), і тільки одного із них уся земля покрила, що більше п’яти ліктів на ньому лежало. Побачив це я, вельми опечалився, що на моїх очах така смерть тому чоловікові випала, і почав плакати і, звинувачуючи себе, говорив, що це сталося через мої гріхи.
І пішов у дім, де тоді жив, повелівши іншим робітникам відкопати його, землею притолоченого, як уже мертвого.
Ішов я і плакав, і прийшов мені помисел про чудотворну Печерську лавру, і тоді впав лицем на землю і почав зі сльозами до пресвятої Богородиці Печерської молитися, кажучи:
— О пресвята Діво, котра собі вибрала на поселення в цій країні Печерську церкву і чудесами прославила її на славу пречистого свого імені! Покажи й нині, як завжди, багатьом благість і милість показуєш, що з вірою приходять до твоєї Печерської церкви і від серця закликають тебе, збережи того чоловіка неушкодно живого, якого засипала земля, хай і я піду й поклонюся тобі у церкві Печерській і подякую за добродіяння це, знаю-бо, немає вже іншої надії, окрім твоєї благодаті, о царице Небесна!
І так я казав й більше, і обіцявся сам іти до Печерського монастиря і подяку в церкві перед усіма учинити пресвятій Діві й милостиню дати. Обіцяв я й чоловіка того на поклоніння в подяку послати. Коли ж молився я і вельми про це печалився, прийшов хлопець (уже минуло десь дві години оролойні, тобто дзиґарові) і сказав мені:
— Пане, уже до голови чоловіка прокопали, гадаємо, що живий є!
Я ж, це почувши, почав більше молитву простиряти до пресвятої Діви й обіцятися відвідати Печерську церкву, і коли так чинив, другий прийшов, кажучи:
— Не печалься, пане, сподіваємося, що живий буде, до голови-бо його прокопали, очима мигає й дивиться.
Я ж, те почувши, порадів і тоді сам пішов туди й побачив його, що головою покивує (не був ще весь викопаний), та й подякував Богу. І так помалу викопали його, живого і здорового і ні в чому не ушкодженого, тільки страхом обнятого й нажаханого. І тоді той, що був викопаний, почав говорити й попросив пити, я ж повелів йому дати вина склянку, і випив її. І так благодаттю Божою й молитвами пречистої Діви Печерської залишився здоровий і знову з іншими співтоваришами своїми почав працювати.
Я ж прийшов, за обітницею моєю, й подяку учинив, уклякнувши посеред тутешньої Печерської церкви, перед усіма Господу Богу і пресвятій Діві Марії, що преславно чудодіє у цій своїй святій церкві, що від гіркої смерті чоловіка преславно збавила (як я розумію і всі, що там були тоді), будь-якої надії жити позбавленого і вмерлого воскресила силою Сина й Бога свого, Господа нашого Ісуса Христа, йому ж з безначальним його Отцем і пресвятим добрим і животворящим Святим Духом належить усіляка слава, честь і поклін навіки. Амінь».

Прозріння князя Павла Курцевича

«Сказання про чудесні й визначні явища у православній церкві»

У літо 1621 князь Павло Курцевич прийшов до Печерського монастиря, щоб відвідати матір свою, котра інокує в жіночому монастирі. Він був вельми охоплений очною недугою, що не тільки нічого не міг бачити, але і від великої хвороби ледве й ходити, знати, міг. Побачила його братія святої обителі, що так страждає, зжалилася над ним (найбільше тоді бувший намісник Кипріян Лабунський) і сказали йому:
— Пане Курцевичу! Ця лавра чудотворна є, і багато приходять до неї з вірою і зцілення приймають молитвами преподобних отців наших Антонія і Теодосія, і ти-бо, хоч і не православної нашої, а латинської є віри, вмоли ієрея, хай сотворить у печері преподобного Антонія назавтра божественну службу, ти ж, вислухавши святу літургію, від хреста святого Марка Печерного, що на раці мощей його лежить, водою освяченою очі з вірою омивши, зцілення молитвами святого, що багатьох силою Христовою зціляє, сподіваємося, приймеш.
Коли він це почув, то з радістю упросив отця Кипріяна створити в печері божественну службу; на завтра ж, коли служили на це з благоговінням, став і вислухав святу літургію. По тому помолився Богу і, святого Марка прикликавши про молитву, омив очі свої з хреста священною водою і, поцілувавши мощі святого, відійшов.
І тоді, у той-таки час, зникла його хвороба, але ще бачити не міг. Сів на свою колесницю й поїхав у Київський город, пішов до нього, а коли зійшов на гору, названу Вздихальницею, зняв заслону, якою очі покривав (від світла-бо більший терпів біль), і тоді, знявши, все перед собою уздрів, і навіть розлив ріки Дніпра, що далеко простирався. І так відтоді зір йому повернувся і здоровий був. Тоді почав славити Бога і дякувати святому Марку Печерному, молитвами якого зцілення прийняв.
Сам же цей князь Курцевич у літо 1629, місяця травня, 15 дня, на свято Успення Богоматері, пробуваючи у Печерському монастирі, устами своїми перед усіма присутніми повідав мені чудо те, що на ньому здійснилося у славу Божу, якому належить усяка слава, честь і поклоніння навіки. Амінь.

Про кравця Макарія

«Сказання про чудесні й визначні явища у православній церкві»

Повідав нам ієросхимонах Доротей, межигірський намісник, як у літо 1621, місяця березня, був хворий один ієромонах, Макарій на ймення, кравець за вмінням, його ж він сам у велику схиму із ігуменом своїм тодішнім межигірським Родіоном постриг. Мав той золотих сорок, окрім інших грошей, а коли постригся, почав волати й просити, кажучи:
— Візьміть від мене тяготу, Бога ради!
Коли питали його, яка його тягота, відповідав, кажучи:
— Окаянні гроші, їх-бо, молю, візьміте від мене!
Узяв намісник печерський од нього гроші на монастирську палату.
Почав старець той добродушно дякувати, кажучи:
— Сьогодні улегшили мені совість, улюблена братіє, узявши від мене проклятий прибуток. І відколи взяли від мене окаянні гроші, то й хвороба моя полегшала і жодної тяготи на сумлінні моєму не відчуваю. Дякую тобі, Боже мій, бо не хочеш смерті грішника, але щоб навернений до тебе він за життя був, ігa переступу збавив ти мене і звільнив від прибутку мирської роботи та служби, відставив моє безім’я, очистив мене від беззаконня, простив мені обітниці переступ та прогріх мій, тож каюсь перед тобою, сповідую неправедність свою. Боже мій! Прийми мене на кончині і, як розбійника, котрий кається, спаси мене, котрий до тебе волає: «О Ісусе, уповання, і пристанище, і спасіння грішним, які з вірою до тебе прибігають — не прийшов-бо ти закликати праведних, але грішних на покаяння!»
А до братії, що до нього, навідуючись, приходила, казав:
— Покиньте накопичення прокляте, а коли хто тримається його й досі, перестаньте відтепер, відкидайте від себе, бо це велике зло є душі іноковій, і від Бога відчуження, і друге ідолослуження!
І так радіючи, відійшов до Бога.
Дивіться, о улюблена братіє моя, і вважайте, яке зло є прокляте накопичення для іноків і яку марноту приносить душам їхнім, і коли тут ще утяжує й мучить душу викриттям совісним, адже як не звільнитеся тут від нього хвилею убогості, в геєнні це буде мучити вічно, як обітницепереступників. І старанно повчіться від покладеної вам істинної повісті, яка є улегшення душі і радість, і веселе виходження від тіла тут, раніше смерті, із Христовою істинною спасительною убогістю, з безсумнівним відреченням од світу попраного, що погибель приносить, іудиного, і від відкиненого проклятого накопичення тому, хто улекшиться і від поганого душетлінного намулу очиститься.

Давай тим, що просять

«Сказання про чудесні й визначні явища у православній церкві»

Повідала нам братія святої лаври Печерської Київської, що за архімандрита Єлисея Плетенецького якось прийшов до нього келар і повідав йому, що много-множство хлібів видається на всяк день. Той же подивувався такому спожиттю, вразився й пішов до келарні подивитися, хто це стільки багато хлібів поїдає. І побачив багато жебраків там зібраних і ще більше вразився (не тому, що багато їх було, а що здорові й сильні з недужими брали хліб), і почав сам здорових голодних проганяти (повелівав їм не дармового хліба їсти, а працювати), недужим повелів таки дати, тобто сліпим, кривим і їм подібним. Коли ж повернувсь у свою келію, тоді — о чудо! — град такий великий випав, що всі жита монастирські, котрі охрест монастиря, побив, потовк і з землею змішав, нікому ж іншому град той жита не потовк, тільки монастирське. Побачив це старець-архімандрит і повелів нікому не боронити, а всім, хто просить, дати хліба. І коли супроти того говорив келар: нема цього чи того в келарії, не маю звідкіля дати, — казав йому старець:
— Давай, злий рабе, тим, що просять: ти не убудеш, обитель же свята ніколи не збідніє.

Забрана монастирська маєтність

«Сказання про чудесні й визначні явища у православній церкві»

У літо 1614 один доброродний на ім’я Василь Воронич, достойністю писар земський київський, переможений проклятою ласістю, подався на монастир святий гуртожитний, званий Межигірським, і спокусився відняти від нього озеро, назване Косір, та й собі привласнити. Відігнав від стану іноків та людей монастирських із сітками, що ними ловлять рибу, — своїх там поставив і людей, і сітки. Ігумен, що тоді був, на ймення Гедеон, із братією багато молив його, щоб не відбирав у них озера, котре ніколи не було його, але з давніх часів монастирське, бо від нього на весь рік братія рибою харчується. Він же, нітрохи не зважаючи на моління його, а ще більше укріплюючись у своєму лихому зачині, щоб до решти забрати у них озеро, не тільки не послухався їх, але й смертно заборонив їм, кажучи:
— Коли зловлю інока з вашого монастиря, то як злодія повелю повісити.
Побачив ігумен, що нічого не вчинить прохання їхнє до нього, постановив братії всій піст і молитви з поклонами на цілий день: вранці — сто, у полудень — сто, увечері — сто, кажучи:
— Оскільки прохання наше не може схилити до милості ласого ворога нашого, помолімося тому, котрий бачить озлоблення наше, бо він може збавити нас од суперника нашого.
Коли ж почали вони соборно співати моління у церкві зі слізьми та із зітханнями — о чудо! — прийшов слуга від Воронича, молячи ігумена й братію помолитися, оскільки, сказав, велика хвороба сьогодні охопила пана його і не знає, чи знайде його живого, коли повернеться.
Ще вони моління співали, прийшов і другий, більше ігумена молячи, щоб прийшов із братією і єлей над ним освятив. Ігумен же, добрий цей муж і незлобивий, пішов до нього і єлей освятив йому. Але хвороба його настільки укріпилася, що назавтра пізнав свого гріха і що через це хвороба охопила його. Покликав ігумена з іншими, щоб відпустили гріхи, і цей сповідав перед ним, і, з плачем просячи прощення, повернув їм озеро, а сітки свої і харч, привезений для рибарів, монастиреві подарував. Спершу був він у біснуванні, і таку мав муку, що, взявши ложку срібну, погриз її і з’їв, по тому гарячка велика охопила його, а після сповідання і причащання божественних таїн, розуму позбувшись, помер.
Це чув я, Петро Могила, архімандрит святої великої і чудотворної лаври Печерської Київської, від багатьох достовірних свідків, а найбільше від православного митрополита київського кир Йова Борецького, котрий був самовидцем того чуда, і від братії святої Межигірської обителі.
Написав же це, щоб побачили всі, котрі озлоблюють іноків, рабів Божих, адже швидко творить Бог (за євангельським своїм правдивим свідченням) відомсту для вибраних, що волають до нього день і ніч, довготерплячи від лихих.
У літо 1629, місяця січня, 26 дня.

Викритий злодій

«Сказання про чудесні й визначні явища у православній церкві»

У літо 1629, місяця січня 14, коли були ми в селі нашому монастирському, званому Забілоччя, повідали нам люди того села, що в літо 1619, у вересні місяці у селі Бутовичевім, тепер же Соколовськім, названім Осовці, був один урядник, на ім’я Грицько, що численну марноту чинив у тому селі: вівці, воли, свині та інші тварини крав. Не раз вистежували мужі того села і не могли викрити, хто є причиною цих покраж. Якось, щоб учинити суворий розшук, зібралися всі мужі вкупі й присутньому серед них уряднику Грицьку спитування учинили. Один із них, муж добрий та богобійний, на ймення Федько Грішник (завжди мав він звичай себе грішником називати), посеред них став і рече:
— Мужове-братіє, послухайте мене, чоловіка грішного. Оскільки не раз збиралися й шукали та й не змогли злотворного марнотника нашого віднайти, то й тепер не зможемо. Помолімося ж від серця всевідному Богові, хай він, серцевідець такий, знаючи озлоблення й марноту нашу, зголосить і викриє того, що озлоблює нас. Вірую йому, що без нічого не залишить моління нашого, але невдовзі учинить відомсту озлобленню нашому.
Всі на те зволили, тоді Федько підніс руки до неба і зі слізьми закричав:
— Боже, Боже наш! Почуй молитву нашу і викрий того, котрий озлоблює нас! — і почав проказувати молитву Господню, себто «Отче наш».
Люди ж за ним, звівши руки, проказали молитву до кінця. Коли ж скінчили її — о чудо! — Грицько, отой урядник відтак, поміж них стоячи, почав стогнати й кричати: «Горе мені! Хворість плечі мої охопила!» — і раптово ані стояти, ані сісти, ані йти не зміг. Але мужове, взявши його, донесли до двору, і так було викрито його злодійство, в хворобі ж отій лютій сім день мучився, а на сьомий зле помер.
Дивіться отож, братіє, як багато може простих людей молитва щиросердна до Бога — може більше як ієрейська чи іноча супроти тих, що озлоблюють.

Київські чуда

«Сказання про чудесні й визначні явища у православній церкві»

Оповів нам один із доброродних, названий Ян Піглавський, латинської віри він, що у літо 1628, місяця […], прийшов із супроводом своїм у Печерський монастир, хотів побачити святі печери і в них святі мощі, багато-бо про них чував преславного. «Коли ми ввійшли в печеру святого Антонія, оглядаючи всі святі мощі, здивувався я премудрим Божим подвижникам та й вийшов. Коли ж ми йшли у місто, ще в дорозі, один юнак, названий Лементовський, слуга Яна Мольського, одного із співтоваришів моїх, розболівся вельми, аж ледве змогли донести його в город.
Хвороба ж його була в цілому тілі, найбільше ж у шиї та в плечах, ніби від кісток понищення та жил розтягнення. Ми ж, зрозумівши, що це лиха шкода від лихого блуду, названого […], випада йому, покликали відтак лікаря, аби подивився, що йому трапилося, і щоб допомогти йому. Лікар же, обдивившись його, сказав, що нічого такого, як ви говорите, в нього нема, і не може збагнути, що це за хвороба така. І настільки в ньому невдовзі укріпилася хвороба, що й двигнутися не міг. Ми ж, каже, старанніше розпитуємо його і обережно спитуємо, звідкіля це йому трапилося, бачачи в ньому таку біду, що все зміцнювалася. Він же рече:
— Не знаю, звідки і яка є причина бідства цього й нестерпної цієї моєї хвороби, тільки те знаю, що коли з вами ввійшов до печери, в усьому здоровий був, коли ж вийшов, то раптово охопила мене ця незбагненна хвороба.
Ми ж бо тоді зрозуміли, що не через що інше йому зло було, хіба через наругу над святими тілами в печері, і спитали його:
— Коли був у печері, чи не створив наруги котрому із святих?
Він же, окаянний, почав оповідати свій лихий зачин, який створив, у печері бувши, мовивши:
— Про все, що нам іноки почали оповідати, я подумав: це байки, і сказав подумки, що це не святі, а прості мерці є. А коли відходив, прийшов і побачив одного, котрого звуть святим Іваном Багатостраждальним, сказав подумки: «Не потерплю цих руських байок, але викрию їхні фальшиві повісті». І тоді захотів відірвати його голову, відтак і на наругу віддати, і вельми силився, але не міг відірвати й полишив його, як і раніше був цілий, тоді вийшов із вами із печери — і відтоді ця люта хвороба охопила мене в шиї та плечах.
Ми ж, це чуючи, жахнулись усі і збагнули, яка причина хвороби його, відтак сказали йому:
— Згрішив ти, окаянний, що наругу вчинив блаженному тілові, але кайся зі свого лихого зачину і моли Бога, щоб його молитвами збавився від цієї хвороби.
Він же тоді почав кричати великим криком, зі сльозами кажучи:
— Згрішив я, Господи, згрішив, окаянний, вельми перед тобою, бо вчинив наругу святим твоїм угодникам, котрі є в печері, і тілові святого Івана Багатостраждального хотів пакість учинити, чим собі цю хворобу набув.
Але, о Господи, з усього того зла, що я сотворив і що святих твоїх огудив, каюся і сповідаюся, бо істинні твої угодники і святі є, тіла котрих у печерах святих лежать. Тебе ж, о святий, багатостраждальний, блаженний Іване, за угодника святого Божого звіщаю бути і не перестану звіщати, доки в тілі живу. Але ж бо молю, прости мені, святий Боже, що над тілом твого святого через невір’я, окаянний я, безумно наругу чинивши, вчинити спромігся більше собі лиху та люту хворобу, і молися за мене Богові, перед яким ти тепер стоїш, хай збавить мене від лихої хвороби цієї, щоб усім я проповідував: «Істинна є руська віра, яку огудив, і істинних вас має, святих, яким наругу вчинив. Але тепер, пізнавши гріха, і падіння, і люту свою звабу, похваляю віру руську і сповідаю її за істинну, і пошановую вас і святі мощі ваші!»
Це і багато іншого вирік, тоді йому улегшилася хвороба, і зцілився раптово від недуги. А тоді, вставши, пішов до печери і багато помолився, і дякував Богові і святим його. По тому відійшов здоровий, як і був раніше. Ми ж, бачачи це предивне і страшне чудо, у жах прийшли і прославили Бога, котрий преславними своїми святими чудодіє».
Я ж, Петро Могила, великий архімандрит святої великої чудотворної лаври Печерської Київської, чув цю оповідь від вищенайменованого Яна Піглавського і написав це для увірювання всім, хто приходить до святих печер, на пересторогу і на догляд, щоб ніяке горе через невір’я чи зневагу віри православної та святих мощів не відстраждали і щоб звістились усі, що істинна є православна руська віра і посправжньому у ній спасаються вірні і чуда творяться благим і животворящим Духом тепер і завжди і навіки віків. Амінь.
Писано ж це в літо 1629, місяця січня, 14 дня.