Розмова худоби

На думку українських селян, домашні тварини — коні, воли і корови — розмовляють між собою людською мовою в деякі ночі після певних святкових днів. Тих розмов не годиться підслуховувати, бо це загрожує життю, що й підтверджує легенда.
Один багатий господар вийшов таємно на свою обору в ніч під Новий рік, щоб підслухати розмову свого товару. Після деякого чекання пара найкращих сивих волів взяла й лягла, а інші запитали їх: «Чому так рано вкладаєтесь і такі сумні?» Ті сказали: «Як нам не сумувати, як нам не відпочивати, коли завтра, ще до кінця дня, будемо впряжені до найважчої роботи». — «А якої?» — питали інші воли. — «Ах! — відповідали перші. — Наш господар добрий і ласкавий, мав бог зна який довгий вік, а тимчасом вийшов підслухувати нашу розмову і за це помре ще цієї ночі. А ми будемо везти його завтра ховати».
Назавтра відбувся похорон господаря і пара сивих найкращих волів відвезла його на кладовище.

Звідки пішло прізвище й ім’я Богдана Хмельницького

Батьків Богдана Хмельницького не знає і не бачив ніхто. А на горі, де зараз церква, жив собі дід з бабою. Біля них ріс густий-густий хміль. У діда і баби не було дітей, і вони по цьому журилися.
Якось ранком вийшов дід з хати, почув ніби дитячий голос. Дід почав пробирати руками хміль і пішов туди, звідки чув голос. У густому-прегустому хмелю він знайшов хлопчика. Дитина лежала перед ним, а в голові в неї сяяло сонце. Дід перехрестився, взяв дитину і поніс до хати, а сонце теж пішло за ним. Тільки дід увійшов у хату, як побачив, що стіни розступилися, і на місці старої хати виросли палати, і в усіх палатах ясно-ясно стало.
Дід і баба назвали цю дитину Богданом Хмельницьким. Це тому, що вони думали, що сам бог їм послав цю дитину, а Хмельницький — тому, що знайшли хлопчика в хмелю.
Ріс Богдан не по днях, а по часах… Скоро виріс і до нього з усіх усюдин сходилися козаки, а він що скаже, то так ті козаки і слухають його. Богдан з своїми козаками побудував церкву неподалік від своїх палат, а під церквою викопав льохи, якими водив свої коні до Тясмина напувати, а як нападали на нього вороги, то він уходив з козаками у ті льохи, а потім зненацька виходив звідти й перемагав ворогів. Сильна людина була Богдан Хмельницький.

Про явлення численних святих ангелів

Чоловік, який жив тут поблизу [Київо-Печерської Лаври], оповів згодом те всій, що була тоді, братії.
Однієї ночі почув він незчисленні співочі голоси. Отож ті, що чули ті голоси, встали із лож своїх і вийшли із своїх хоромин і, на високому місці ставши, дивилися туди, де був той спів. Сяяло й велике світло над монастирем блаженного і таке побачили: багато іноків виходили від старої церкви й ішли на назване місце, несучи ікону святої Богородиці. Всі вони вервечкою йшли, співаючи, і всі в руках мали запалені свічі, а перед ними простував преподобний отець їхній і наставник Теодосій. І коли дійшли до того місця, то тут вчинили співання та молитву і повернулися назад, відтак видно стало, що знову ввійшли, співаючи, до старої церкви. Це не один, ані два виділи, але багато людей, а уздрівши таке, оповідали потім. Це треба розуміти, що то ангели являлися, бо цього з братії жоден не чув — Бог так зволив і сховав ту таїну. А коли згодом почули, то прославили Бога, котрий творить великі чудеса й прославляє те місце, й освячує його молитвами преподобного отця нашого Теодосія.
Отож добре це для нас, братіє, оповівши про те, подати й іншу оповідь на похвалу блаженному, бо в цьому достойне є, розказавши з правдешнім пориванням до Господа нашого Ісуса Христа.

Про святих блаженних перших чорноризців печерських, що в домі пречистої Божої матері просяяли в божественних добродійностях у пості та неспанні при пророцтві дару в святому Печерському монастирі

Воістину можна було бачити предивне чудо, братіє: з’єднав-бо Господь
чорноризців ув обителі своєї Матері. Сяяли у Руській землі, як пресвітлі світила: одні були пісники, інші — на неспання, ще інші — на уклякання, деякі на пощення через день чи через два дні; були такі, що їли хліб із водою, декотрі варене зілля, а які й сире. І всі в любові перебували, менші корилися старшим, не сміючи перед ними говорити, але все з покорою та великим послушаниям. Також і старші мали любов до менших, навчаючи їх і втішаючи, мов улюблених своїх дітей. А коли котрийсь брат упадав у якесь зогрішення, втішали й такого і епітемію, на нього накладену, розділяли на трьох чи чотирьох із великої любові. Така була божественна приязнь у тієї
святої братії, повстримність та смирення. А коли котрийсь брат відходив із монастиря, вся братія через нього мала печаль і посилала по нього, закликаючи брата, аби повернувся. І коли приходив брат і йшов до ігумена, кланялися за брата й умовляли ігумена, щоб прийняв із радістю брата до монастиря. Такі-ото були чорноризці пістники й повстримники. З них назву деяких чудових мужів.
Перший Даміян-презвитер. Був аж такий пістник, що крім хліба й води нічого не їв до дня своєї смерті. А коли бувало: приносив хтось хвору дитину, що була пойнята якимсь недугом, то приносили її до монастиря преподобного Теодосія. Той же доручав творити молитву над болящим оцьому Даміяну і діставали зцілення ті, що до них приходили.
Якось розболівся цей блаженний Даміян і вже хотів приймати свою кончину. Лежав він у немочі, і прийшов до нього ангел ув образі Теодосія, обіцяючи йому царство небесне за його труд. По тому надійшов до нього й великий Теодосій з братією та й сіли біля нього, котрий уже знемагав.
Поглянувши ж на ігумена, сказав:
— Не забувай, отче, що мені обіцяв цієї ночі.
Збагнув великий Теодосій, що той бачив видіння, і мовив до нього:
— Брате Даміяне, що тобі обіцяв, так воно й буде.
Він же, стуливши очі свої, віддав духа в Божі руки.
Ігумен же й уся братія чесно поховали його тіло.
Такий був і другий брат, Єремія на ймення, котрий пам’ятав хрещення Руської землі. І цьому дано дар від Бога: провидів те, що мало бути. А коли кого бачив у помислі, то викривав його таємно й наказував берегтися від диявола. Коли ж брат замислював іти з монастиря, він тим більше приходив до нього, викриваючи його помисла і втішаючи брата, а коли комусь казав про щось добре чи зле, то збувалося старче слово.
Інший старець на ім’я Маттій був прозорливий. Якось стояв у церкві на своєму місці, звів очі свої й провів по братії, що стояла пообидвабіч, і співала. І побачив біса в поставі ляха, що обходив їх, носячи в приполці квіти, що звуться ліпки; брав одну з тих квіток і кидав на будь-кого. А до кого із братії, що стояла, приліплювалась квітка, той, трохи постоявши, розслаблювався розумом і, вигадавши собі якусь причину, виходив із церкви, ішов спати і не повертався на співи. Коли ж кидав біс на інших із тих, що стояли, і не приліплювалася до нього квітка, кріпко стояли у своєму співі, доки відспівали утреню, — і тоді йшли до своєї келії. Мав звичай той старець: після відспівання утренні, коли братія відходила до своїх келій, цей блаженний старець
останній виходив із церкви.
Якось ішов він й сів під клепалом, бажаючи спочити, була-бо його келія подалі від церкви. І побачив він, що йде від воріт велика юрба. Звів очі й уздрів одного біса, що сидів на свині й величався, а довкола нього інших безліч. І мовив до них старець:
— Куди йдете?
Відповів біс, котрий сидів на свині:
— По Михайля, по Тобольковича.
Старець ознаймив себе хрестом і пішов до своєї келії. А коли засвітало на день, збагнув старець видіння і мовив своєму учневі:
— Ходи й запитайся: чи є Михаль у келії?
І повів йому учень:
— Щойно вийшов по заутрені за монастирську загорожу.
Старець же оповів видіння ігумену і старійшій братії, що бачив, і прикликав ігумен брата й утвердив його.
По цьому преподобному Маттії блаженний ігумен Теодосій помер, і став Стефан ігуменом натомість. А по ньому — Никін, а цей старець ще живий був. І інші численні видіння бачив, і почив старець у Господі в доброму сповіданні у святому Печерському монастирі.

Мироточиві голови у печерах

Такий собі Олександр Музеля, родом грек, фахом же лікар, відомий усім у межах Київського воєводства, більше Волинського, у Городку, селі Печерського монастиря, відвідав мене, архімандрита Петра Могилу, в літо 1630, місяця листопада в 24 день. То він повідав мені, оповівши: «Довгий час чував я про багатьох і велику кількість святих нетлінних тіл, що є в печерах, і засумнівався, не віруючи, що це справді може бути, особливо коли в сухих кістках, тобто в головах святих, від них предивне виходить миро.
Розказував, що ніяк цьому вірити не хотів, але більше патяканням вірив, що говорили: для зваби тих, що приходять, якусь олію певною хитрістю вкладають чи голови мастять і показують, ніби вона з кісток виходить.
Бажав і сам очима своїми це бачити: чи правду кажуть, чи хитрістю на звабу творять.
Божим же зволенням в літо 1621, у святу велику Чотиридесятницю, ми прийшли до Печерського монастиря, за благословенням отця тодішнього архімандрита Єлисея Плетенецького зайшли у печеру святого отця нашого Антонія і, прослухавши там, у церкві Введення пресвятої Богородиці, чинену Божу службу, із великим здивуванням оглядали всі святі тіла. Просив-бо тодішнього печероначальника ієромонаха Ісаю, теперішнього архієпископа смоленського, щоб мені голови, від яких витікає миро, показав. Тож показав мені в одному місці дві сухі голови, що стояли на скляних тарелях. Сказав-бо до нього, також і іншим отцям, котрі там були:
— Чи це є мироточиві?
Він же рече:
— Це вони!
Я тоді взяв рукою своєю із тарелі голову і хотів побачити, чи нема в ній якоїсь хитрості, й оглядав, звідусюди обертаючи. Тримав я у руках голову й оглядав — яке предивне чудо! — од сухої кістки відтак поверх голови, де не було жодної діри, ніби від джерела, що високо кипить, почало виходити святе миро, не помалу, але вельми так, що не тільки я сам, але й усі, котрі там стояли, були в жасі та недомислі. Не минуло й півчверті години, наповнилася таріль миром і перестало вже вельми витікати, але, ніби роса, тільки помалу ізверху виходило. Подякував Богу, який преславно мій сумнів і щодо цього невір’я до увірення привів, і наповнив три немалі посудини святого мира і взяв собі, славлячи Бога, що так вельми мирно кістки преподобних своїх зберігає і так джерело благодаті творить.
Запитав, як часто витікає святе миро з голів оцих. Печероначальний і
отці, які там були, відповіли, що ніколи так щедро не виступає, але тільки ніби роса і це-бо не завжди виходить.
— Нині ж це було незвичайно усім нам напрочуд. Гадаємо, що це через тебе Бог так учинив і показав тобі предивне чудо.
Я ж сказав:
— Вибачте мені, отці святі, я, доки чуда цього не побачив, не вірив, що так насправді може бути, що тепер бачу, але гадав, що це твориться через хитрість вашу, як супротивники нашої церкви оговорюють вас. Але тепер бачу і сповідую, що істинно це є не людська справність, але Божа, котрий прославляє святих своїх, і є це надприродне дарування і прославлення того, котрий мене увірив і викрив неправду тих, котрі святих його обмовляють.
Три посудинки, повні мира, узяв і пішов із печери, славлячи й дякуючи Богові.
Пробув я у монастирі якісь дні і відійшов додому. По Воскресінні ж Христовім, на четвертій неділі, був я у пана київського Гаврила Хойського у місті його Хоїще, того ж літа 1621 розболівся вельми, аж до смерті я наблизився. Хвороба моя була гарячка, яку одрною називають, і утробна, що дизентерією звуть. Утратив я надію, що виживу, і бачив уже себе при смерті, покликав ієрея і мовив, щоб освятив мені, за звичаєм, єлей, а замість єлею мира того поклав, що від святих мощів витекло. Коли ж, як звичайно, миром тим замість єлею помазав мене — о, скільки великого Божого милосердя і святим його дарованого від нього дару для зцілення! — тоді в той час вся хвороба зникла, і в усьому здоровий та цілий був, відтоді встав і донині, за благодаттю Божою і молитвами святих його печерських здоровий є. Це ж, що на мені відбулося од миру святого, що від голів святих печерських, за благодаттю Божою, численні зцілення бачив у доброродних Волинського воєводства, і сам вищеназваний пан київський може посвідчити про те, яке було на мені велике Боже добродіяння. Йому ж належить слава, честь і поклоніння навіки віків. Амінь.

Заморочений Гражевич

«Сказання про чудесні й визначні явища у православній церкві»

Один доброродний воїн, на ім’я Гражевич, латинської віри, із товаришами своїми прийшов у Печерський монастир у літо 16[…], і коли там був, пішов і у святу печеру святого Антонія і, там бувши, немалу наругу святим тілам чинив і неподобне говорив, ганячи преподобних отців. Інок же, котрий стеріг святу печеру, просив його не творити цього і погрожував йому Божою карою. Він же над ним, злословлячи, посміявся.
Коли ж вийшли із печери і прийшов у монастир, інші всі відійшли, сам же огудник заморочений ходив довкола церкви — було це перед полуднем.
Братія ж після закінчення Божої служби пішла у трапезу і, поївши, відійшла до своїх келій; він же безнастанно, як безумний, ходив. Побачила це вся братія, але ніхто із них, за доглядом Божим, не сказав: «Чого це ти ходиш?», або: «Хто ти є, що так марно трудишся?» — хай карається і навчається, що зло це є ганити святих Божих угодників.
І так при тому надійшов час вечірні, він же, однако, не перестаючи, ходив довкола церкви. Після ж вечірні, коли всі мирські виходять із монастиря, він, не перестаючи, обходив церкву. Один із братів, бачачи його, що цілий день так бездільно блукає, прийшов до нього й запитав, кажучи:
— Що ти тут робиш, пане, цілий день ходиш довкола церкви, уже-бо вечір настає, і всі вже відійшли, і час уже зачиняти ворота монастирські. Іди й ти у своє обиталище!
Зібралася й інша братія до нього, побачивши брата, що з ним бесідує.
Він же рече:
— Знаю, як сюди прийшов і з ким, але не знаю, як і що це є, бо не можу звідси вийти, ні дороги не знаю, ані воріт знайти не можу і ніби уражений ходжу, як це мене бачите.
Вони ж бо кажуть йому:
— Очевидно, щось зогрішив ти, тут бувши?
Він же рече:
— Іншого не знаю, тільки що, бувши в печері, глумився над святими і вельми зло огудив їх. А тепер бачу й розумію воістину, що через це покару на мене Бог напустив.
Вони ж бо кажуть:
— Воістину знай, що за цю провину Бог тебе карає, аби навчився, що святих його, яких він сам прославив, не огуджувати. Але покайся від усього серця, й увірений буде Бог через молитви святих своїх, щоб простити тебе й помилувати.
Він же почав зі слізьми говорити:
— Бачу, що зогрішив, і вельми болію серцем, що таке зло зодіяв, але оскільки запаморочений тут, як мене бачите, не знаю нічого, що маю вчинити — ви ж мене навчіть.
Вони ж повели його до уставника, тобто до еклисіярха, котрий, дізнавшись про провину його, вельми покарав його і навчав про те, що тяжкий гріх є наруга й огуда на святих Божих, бо коли хто образ царський огуджує, то на самого царя наругу наносить, так і святих Божих, котрі є образами Божими, коли хто гудить, то першообраза — їхнього Бога гудить. І так до зворушення його привів, повів у печеру й рече:
— Де зогрішив ти, там і покаяння учини.
Він же ввійшов, відтак, до кожного зі святих мощів із слізьми припадаючи, прощення просив. І так повернувся до нього розум і отямився і, як був раніше, здоровий відійшов, славлячи Бога. Назавтра знову прийшов і впросив ієрея створити про нього в печері божественну службу і, з великим страхом та зворушенням стоючи, вислухав її, довго молився і плакав щодо свого прогрішення, та й пішов додому, перед усіма славлячи Бога і святих печерських угодників його.
Повідав мені те ігумен печерський Сильвестр, а це чув від самого Гражевича, який розповідав це, що на ньому скоїлося чудо, а ще більше від братії печерської, багато-бо було самовидців того.
Написав це в літо 1629, місяця жовтня, 2, на славу Бога, що предивно діє і в наших днях святими угодниками своїми. Йому ж належить усіляка слава, честь і поклоніння навіки. Амінь.

Оповідки Богуслава Радошевського: чудо з коморником Вольським

«Сказання про чудесні й визначні явища у православній церкві»

Той-таки біскуп [Богуслав Радошевський] у той-таки час повідав мені, що коли був він у монастирі Печерському при архімандриті Плетенецькому, то один із коморників, його звали Вольський, увійшов із іншими в печеру, а ввійшовши, не як інші благоговійні оглядали, але чинили наруги святим мощам, за волосся їх торгаючи і кажучи:
— Не є це святі, але русь мертвим висушила тіла їхні на звабу тих, що сюди приходять.
Інок же, котрий стеріг печеру, рече йому:
— Не ганьби, чоловіче, і не чини наруги святим, щоб тебе зло яке не наспіло, жодного-бо, що таке творять, кара Божа не минає, а досягає невдовзі, воістину-бо святі є угодники Божі, тіла яких тут є, але більше шануй їх і молитви проси.
Він же, зневажаючи його, сказав:
— Мели, що хочеш, я твоєму кривослів’ю не вірю.
Вийшов-бо він із печери, сів на коня свого й рушив у дорогу із паном своїм, біскупом. Коли ж вийшли із монастиря, кінь його впав із ним і передні ноги поламав собі, що й там і здохнути мав. Сам же Вольський вельми розбився. Після того багато зла трапилося йому, доки невдовзі, того ж літа, убитий був.
Цю повість біскуп перед усіма нами повідав, караючи одного свого ченця-бернардина, що глумився над святими мощами, і, докоряючи йому, сказав:
— Не ганьби святих, коли не ти, так цей зле в чомусь постраждаєш. До всіх же своїх мовив:
— Хто хоче в печеру йти, хай не входить, коли не має віри і коли не хоче як до святих уходити і чесно їхні тілеса відвідувати. Святі місця належить святоліпно з вірою відвідувати.