Кумина долина

Го-го-го!.. І така оказія буває на людях, бо до тої цноти кожен ласий, як кіт до сира. А-я-я… Самі знаєте. Ото в нас було таке. Якось у Луб’янках, розказували мої вуйко, справляли дуже гучно хрестини.
Що гучно, то гучно. Півсела на тих хрестинах, звичайно, не було, але, щоб не збрехати, з кожної десятої хати таки хтось був і, завважте собі, не з порожніми руками. Та ще й п’ять пар кумів.
То вже того їства було вдосталь, не бракувало й питва. Смакували, веселилися. Проспівали всі коломийки, які знали, а далі як розійшлися на всі заставки, то пороли сороміцькі пісні, аж вуха в’янули. Кажу вам, аж хата ходила.
А тітка Марта, повитуха, хоч сиділа коло порога, а перепустила через зуби всіх молодиць у Луб’янках. Мучилася, що не могла нічого сказати про найстарших кумів, Василя та Голену, бо були з третього села. Рум’яна молодичка Голена приїхала без чоловіка, хворів довго. Та й Василеві нічого не бракувало. Жінка його з малою дитиною, то приїхав сам.
Вночі гості порозходилися додому. Поїхали саньми і Василь з Голеною. Їхали через Луб’янецький ліс, сани порипували по снігу. І стався між ними гріх… В ту хвилю запалася під ними земля. І обоє куми, як були з саньми і конєтами, пропали. Тільки стала на тім місці яма, яку називають Кумина долина. Бо, знаєте, коли кумувати, то не можна грішити, бо щоб той гріх не впав на дитину. То за кумів вибирають статечних і чесних людей.

Вкрадений палець святого Антонія

У літо 1625, кінця листопада […], у четвер […] Потоцький, підкоморій каменецький, полковник, що був тоді воєначальником, коли повернувся з брані, що була тоді з козаками на Корукові, прийшов до Печерського монастиря. Прийняв його тоді бувший архімандрит Захарія Копистенський і з честю пригостив його. Воїни, які були з ним, і слуги пішли в печеру святого Антонія подивитися на святі мощі і дивувалися такій Божій благодаті, славили Бога і, чудуючись, відійшли. Один же отрок підкоморія, німець родом, Генріх Маневал, котрий був тоді із іншими в печері, потай від усіх одному із святих тіл від руки пальця відрізав і сховав у себе. Пішли із підкоморієм усі в Київський город, і отрок той пішов пішо ззаду. Коли ж був проти монастиря святого Миколи Пустельного, морок темний напав на нього (бачив, що супроти нього були якісь мужі, що скреготали на нього зубами і наказували йому: хай повернеться і взяте нехай поверне), і, ніби запаморочений, ходив, і хоч намагався йти до Києва, та не міг. Побачили його такого одні, що ходить ніби безумний, і кажуть до нього:
— Що з тобою і чого ніби безумний так ходиш?
Він же рече:
— Морок напав на мене, і не бачу ані дороги, ані йти не можу. Питаються його:
— Що це і з чого тобі сталося?
Він же відповідає:
— Оно не знаю, тільки знаю, що гріх мій, який учинив, схопив мене.
Вони ж запитали його:
— Що ж ти таке учинив?
Він же почав оповідати їм, як у печері відтяв пальця одному із святих тіл і сховав у себе, і як тоді вийшов із печери, і як морок почав нападати на нього.
— Але я, — рече, — на це не зважив і сюди дійшов, а тут уже ані бачити, ані йти не можу і ніби безумний я є, як це мене бачите, і не знаю, що іще вчиню.
Вони кажуть:
— Зле ти учинив, окаянниче, але коли маєш у себе пальця, йди і поклади, звідкіля ти його взяв.
Він же, перед ними пальця показуючи, просив їх, щоб ішли із ним, був-бо повний страху і жаху. Вони ж, бачачи пальця, і самі перестрашилися і повернулися з ним до монастиря. Тоді отрок — о чудо! — почав сам іти, й помалу морок від очей його відступив. І вийшов здоровий, славлячи і дякуючи Богові і величаючи святих, Божих угодників печерських, і пішов у город Київ до пана свого, повідав усім, що трапилося із ним преславне чудо на славу Отцю, Сину і Святому Духу, Богу єдиному, у Тройці славленому, йому-бо належить усіляка слава, честь і поклоніння від усього живого навіки віків. Амінь.
Це повідав мені сам Станіслав Потоцький, підкоморій тодішній, тепер же він є кам’янецьким каштеляном, у літо 1631, місяця квітня, 29 дня, у місті Потоку, на погребі Стефана Потоцького, воєводи браславського.

Зів’яла рожа ожила

Що так було, то було. Але то було давненько. Послухайте… Жила в нашому селі дівчина, красуня на всю околицю, як пишна рожа. Та така вже лагідна, спокійна та добра, що травинки не наступить. І закохалася та дівчина у працьовитого і доброго парубка, але з бідного дому. А батьки дівчини були багачами. Коли побачили вони, що бідний парубок крутиться біля їх воріт, то підняли галас на всю хату.
— Та де таке видано, де таке чувано, щоб донька статечних родичів та йшла заміж за першого-ліпшого обірванця. Сміх та й годі, — кричав батько, аж вікна тряслися.
Мати дівчини підтримувала чоловіка, вгомонювала дочку, але закривала очі на таємні зустрічі залюблених.
Багач дав добрі гроші шинкареві, щоб забрали бідняцького хлопця із села. Минув рік, ба й два, і дівчину насильно віддали заміж за багатого. Проливала сльози, тужила, почала сохнути, в’янути і заснула. Всі до неї, а вона — холодна стала. Готували похорони, хлипав гіркими сльозами батько, бо мучила його совість, ховав у долоні мокрі очі від людей.
Над ранком появився в селі перший наречений покійниці, прийшов з далеких країв, де довгі роки відбував військову службу. Коли ж почув, що померла його колишня наречена, то опустив голову з жалю. Прийшов до покійниці, а вона — бліда лежить. Стиснулося серце парубка, схилився над нею. Його гарячі сльози потекли по її обличчі — і від них вона ожила, піднялася і оглянула всіх присутніх. Прийшов чоловік, прибігли сусіди. Підійшла до неї мама й заговорила:
— Прости, дитино, наш гріх перед тобою. Як будеш далі жити? Кого, доню, вибереш?
Дочка стиха розповідала…
Росла у саду рожа, до неї щоранку і щовечора приходив огородник, підливав, чистив, пестив милими словами, відкривав їй таємні почуття свого серця. Він полюбив рожу. Рожа щораз ставала ще пишнішою, барвистішою, пахучою.
Та прогнав багач того огородника, прийняв іншого, з холодним серцем. Новий огородник байдуже проходив біля рожі, не підливав її вчасно, не знаходив розмови з нею. Настала спека, висушила землю, обірвала приплив соків до рожі, а вітри-суховії пошарпали її листочки. Почала рожа сохнути, а далі зовсім зів’яла. А садівник ходив понурий і байдужий.
Одного разу з далекої дороги йшов втомлено перший огородник. Звернув з дороги в сад, зайшов на квітник, щоб сказати миле слово до рожі, напоїти її свіжими соками. І стало йому тяжко, коли почув:
— Вашу рожу, що зів’яла без догляду, викинули з квітника.
— Не може того бути!
І показали йому посохлу рожу, що лежала на стежці саду і тільки своїми корінцями, що міцно трималися дерну, подавала надію на життя. Підняв рослинку, вклав у землю. Підливав, віддавав їй все тепло своєї душі. Ожила рожа, розрослася густим кущем і розквітла червоно-червоно, наче вогняні жаринки. Щасливими були і рожа, й огородник.
— То хто мав право зірвати квітку з рожі? — спитала донька.
— Перший огородник, — загомоніли враз всі сусіди.
— А що думають батьки?
— Нехай буде так, як люди кажуть: першому нареченому повинна належати наша донька…

Про викрадені з печер мощі

У літо 1606, місяця […], коли Димитр-розстрига із ляхами пішов на Московське царство, один цирульник, німець родом, прийшов із іншими численними воїнами до Печерського монастиря і, зайшовши в печеру святого Антонія, щоб подивитися на мощі, одному із святих ногу од тіла відрізав і, сховавши у себе, вийшов і пішов з нею в Київський город у своє мешкання і там поклав її на полиці — ніхто про те не знав. Сталося уночі, коли всі поклалися спати, — засяяло від полиці тієї велике світло. Господиня дому, збудившись, побачила світло і, подумавши, що хоромина вогнем запалилася, зі страху почала великим волати голосом:
— Устаньте, хоромина загорілася!
Господар же її і всі домочадці встали і, бачачи повну хоромину світла, з жахом скочили й вибігли геть, щоб побачити, з якого боку розпалився вогонь, вийшов із ними і той хірург. Коли ж вийшли, нічого не побачили зовні, знову повернулись у дім і, вже в домі світла того не бачивши, подумали, що це було якесь привиддя, лягли та й спали. Перед північчю один із них знову збудився і, побачивши світло, заволав подібно, як раніше й господиня дому. Повставали знову, і світло побачили всі, вийшли геть і обійшли дім, і всюди оглядали, але нічого не побачили, страхом же і жахом охоплені, знову повернулись у дім і дивувалися видінню, бо, повернувшись, не бачили вже світла. Знову лягли втретє спати, і ще вони не позасинали, від тієї полиці вийшло світло, ніби блискавиці, аж вельми усі застрашилися і скочили, а прийшовши до тієї полиці, знайшли ногу людську суху, од тіла відторгнену, і ще більше жахнулися. Коли ж знайшли ногу, світла вже не бачили, що з того являлося. Тоді почали випитувати, хто приніс ту ногу? Той хірург, страхом охоплений, припав до них, кажучи:
— Я є той, що учинив це, і знаю, як зогрішив перед Господом Богом, і через це откровения таке було.
І почав повідати їм, як у печері одному із святих відрізав ногу, чинячи наругу і не віруючи, що святі вони, і що через те відтяв, аби, показуючи її іншим, глумилися із руських святих.
Господар же дому із жінкою своєю і з усіма своїми домашніми, почувши це, із великою честю взяли святу ту ногу, прослали обруса у трапезі і, свічку запаливши, поклали, доки день світати почне. Коли ж настав день, пішли звістити старійшинам міста. Вони ж, це бачачи і під клятвою звістившись від господаря дому і від хірурга, взяли святі мощі і з честю пішли; несучи їх до Печерського монастиря. Архімандритом тоді був Єлисей Плетенецький, він із клиросом і з усіма іноками зі свічками та кадилами вийшов їм назустріч і, взявши від них святі мощі, заніс їх у святу печеру та й поклав, прив’язавши ногу до святого тіла, від якого була відтята, дякуючи і славлячи Бога за преславне чудо, ним-бо прославив своїх печерських угодників. Хірург же відтоді не з’являвсь у Києві, бо від великого страху та жаху, що напав на нього, втік. Пошукали його товариші багато, але не знайшли. Це все було Божим зволенням, щоб ширше прославилися святі угодники печерські, їх-бо сам нетлінням та чудесами прославив у славу пресвятого свого імені, котре славлене і благословенне є навіки віків. Амінь.

Смерть зневажника святих мощів

У літо 1630, місяця травня, коли лядське воїнство з козаками билося, усе те воїнство повз лавру Печерську Київську до Дніпра переходило, й багато їх щодня навідувалися дивитися святі печери й дивувалися щодо такої Божої благодаті, яка в них була, бачачи таку велику кількість нетлінних святих тіл.
Один із слуг одного сотника, на ім’я Павла Павловського (його вождь лядського війська Станіслав Конецпольськиий заради поромів київських та монастирських був послав до Стайок), увійшов до святої печери святого отця нашого Теодосія, огуджуючи святі тіла, наругу чинячи і плюючи на них.
Коли ж вийшов і на пором сів — о чудеса! — ніби запаморочився, заволавши:
— О печери, печери, через вас умираю!
Казали-бо ті, що були з ним:
— Не бійся, нічого тобі нема й не буде!
Він же говорить:
— Уже я вмираю і жити не можу, оскільки вбивають мене святі печерські. І так сім днів не їв і не пив, і день і ніч волав зі стогонами напрочуд усьому воїнству, на восьмий же день на перевозі у Стайках, де на той бік перевозяться, відійшов.
Це чудо всі воїни, котрі були там, бачили, і, повернувшись із Задніпря, деякі з них (із ними був і самовидець Казимир Тишкевич, воєвода мінський) оповіли нам. Я ж написав це на дотримання всім, що до святих печер приходять і на увірення, що істинно святі є, тіла котрих нетлінно у печерах пробувають на славу Божу, що предивно своїх святих прославляє. Йому-бо належить слава, честь і поклоніння навіки. Амінь.

Святе озеро

Пішла жінка з дочкою до церкви та десь по дорозі забарилася – давай бігти. Прибігла до церкви, а дзвін на дзвіниці: «Бам-м-м!»
Жінка з переляку як спіткнеться об поріг. Так і полетіла носом на підлогу. Встала: «А щоб ти провалився!» – каже.
А дзвін був на церкві, тож як почав провалюватися в землю, під водою опинилася і церква, і всі, хто в ній був. Так і стало на тому місці озеро, що зветься тепер Святим. А дзвін, що був на церкві, в той день, коли вона пішла під воду, дзвонить і тепер. Тільки що під водою та не дуже чути.
Морс

Молитва допомагає бездітним

Симеон Байбуза, ротмистр короля, його милості, багато літ жив зі своєю жінкою, що була латинської віри, та не мала дитини, бо жінка його народжувала мертвих дітей, і через це велику печаль та скорботу мали. Прочули від багатьох про великі чуда, що завжди здійснюються тим, що приходять із вірою до святої Печерської лаври; сам, через тодішні військові крамоли, як були, не міг прийти, але прислав у літо 1621 жінку свою відвідати Божої матері чудотворну церкву та святі печери і тут молитви творити й обітниці свої воздати Господові, що й учинилося за бажанням його — дав йому Бог сина, якого назвав Адам, котрий і донині живе.
Сам же цей Симеон Байбуза в літо 1630, місяця квітня, 16 дня, був у Печерському монастирі й повідав мені це Боже добродіяння, котре на ньому збулося, славлячи й дякуючи Богові, що преславно в обителі Матері своєї творить.