Соломон

СоломонСоломонова мати була саме при надії, як приходить до неї їдна пані і проситься сховати від пана. Цариця сховала, а тут незабаром приходить і пан та й питає цариці:
— Чи не було, — каже, — мої жінки у ясної цариці?
— Ні, не було! — каже цариця.
А з неї Соломон і промовляє:
— Не слухай, — каже, — моєї мами, бо і мама така сама, як і твоя жінка!
Такий-то був Соломон іще Бог знає де.
А як родився на світ, то йому іще і трьох літ не було, а він уже важив жіночий розум. Зробив ваги, повішав на брамі, кладе на їдну шайку мамин чепець, а на другу женського клоччя та й реготить, аж качається, що клоччя перетягає.
Аж приходить мама.
— А чого, — питає, — смієшся так, сину?
— Та як же не сміятись, — каже Соломон, — коли жіночий розум не варт і жмені клоччя!
Закипіла мама.
— Почекай же, — каже, — погане песеня: я ж тебе затрачу!
І зараз же казала слугам завести його в ліс, убити, а їй на знак принести його серце і мізинний палець.
Взяли його слуги та й ведуть до лісу, а Соломон і почав слугам говорити:
— Не вбивайте, — каже, — мене, добрії слуги! Дайте мені хоч трохи ще пожити на білому світі! Відріжте палець, без нього я обійдуся, а серце вийміть у собаки та й занесіть до мами! Вона не пізнає!
Ото слуги і послухали Соломона: врізали йому мізинний палець, а серце взяли у собаки та й понесли до цариці, а Соломона пустили жити.
Але що вже то помагало Соломонові, коли йому і так назначено було тілько три роки жити?
Сів бідний Соломон та й плаче, а святі з неба дивляться та й собі плачуть:
— Де то вже такій розумній дитині та й не дати жити!
От вони і просять Бога, щоб Бог позволив йому хоч трохи ще прожити. Ублагався Господь та й каже до святих:
— Коли вам так хочеться, щоб Соломон прожив іще на світі, то ідіть ви на землю та просіть людей, щоб йому своїх літ уділили!
Ото святії і зійшли на землю. Ходять, просять — ніхто не уступає, аж приходять до їдної старої баби, що вже сто літ прожила, а ще сто літ прожити мала.
— Бабуню, — кажуть, — змилуйся над Соломоном, уділи йому хоч півкопи своїх літ.
Ото баба послухала їх та й уділила, а Соломон зачав жити бабиними літами.
Підріс уже Соломон порядно та й думає поїхати в гості до цариці. Вибрав такий час, що царя не було вдома, нарядився купцем та й їде до цариці.
Приїжджає, показує товари, але, мабуть, він сам цариці подобався, бо щойно тілько покаже, все то цариці до сподоби. Ото вона й питає:
— А що хочеш, купче молодий, за тії товари?
— Та нічого, царице, — каже купець, — хіба дівчину на нічку.
— Добре, купчику! — каже цариця. — Зоставайся ж ночувати!
Ото спить собі купець на царській перині, а цариця й посилає йому дівчину. Купець оглянув, відсилає назад та й каже:
— Велика!
Цариця посилає другу, купець подивився і ту відсилає: каже, що маленька. От цариця йде сама та й лягає коло нього. Догадався купець, кладе руку на груди та й говорить:
— Се тії дуди, що я в нії грав! — Потім на природу, та й промовив: — А се тії брами, що я ними виходив!
Більше для Соломона не треба було нічого. І тілько мати заснула, він устав та й виписав на стіні: «Правда, що жіночий розум не варт і жмені клоччя, коли рідная мати з своїм сином спала».
Написав — та й поїхав.
А тим часом приїхав і цар, прочитав та й пізнав, що то вже Соломонова справа, та задумує його відпитати. Ото робить він золотого плуга та й посилає його возити по всім світі і записувати, скілько хто буде за того плуга давати.
Повезли слути того плуга, возили та й возили, ніхто не цінив менше тисячі червоних. Ото вже вони повертаються додому, аж здибують пастуха, пастух сидить собі та й жвакує хліб. От вони його насмішки й запитали:
— Як думаєш, парубче, чи багато варт отсей плужок?
А парубок устав, подивився на того плуга та й каже:
— Гнівайтесь не гнівайтесь, а я вам правду скажу, що як в маю не буде ні краплі дощу, то він не варт і цього куска хліба, що я доїдаю!
Записали вони і сеє та й поїхали додому.
Цар їх і питає:
— А що, люди: як там цінили мого плуга?
— Та всі добре, Богу дякувати! Їден тілько, — кажуть, — убогий пастух не цінив його і за кавалок хліба, як тілько в маю дощу не буде.
— Правду ж він казав, добрії люди, і то не пастух: то син мій, Соломон… Шукайте його!
Пішли слуги шукати — шукали, шукали та й не знайшли.
Видумує Давид другу штуку. Видає баль і спрошує людей з цілого світу. Ото й позбирались люде, посідали за столи, страва то усе такая добірная, тілько б поживати, а тут не можна, бо у кожного ложка на два локті.
Сидять гості над тою стравою та й куняють. Вже й цареві докучило дивитися на них, і пішов він на часок до цариці, аж показався Соломон:
— А чом, — каже, — люде, не їсте?
— Та як же ж тут їсти, — заговорили люди, — коли ложки такії прокляті?
— То годуйтесь, як діти, ложками через стіл!
Послухали люди та й стали годуватись. Приходить цар, — усі їдять. Розпитався, — йому й кажуть, що так і так було. За Соломоном, — але його поминай як звали!
То так і умер Давид, а не відпитав Соломона. І як умер Давид, то Соломон став на його царство, і як став на царство, то і задумав ізміряти небо.
Зробив собі такого круга та й став підійматись до неба.
Ото вже піднявся у самую хмару, аж святий Петро ходить у хмарі та й до нього каже:
— Стань, Соломоне, тут твоя границя! А то далі як підеш, то й не вернешся. Повертайся назад та дивися добре! Під тобою буде синєє поле і чорнеє пятно, не спускайся на синє, а спускайся на чорне: чорне — то земля, а синє — то море!
Спустився Соломон та й думає собі: «Не зміряв я неба, — хоч зміряю море!» І ото зробив шкляную хату, сів у неї та й казав себе на мірянім ланцюгу опускати в море. Ото вже його спускають та й спускають, аж лізе морський рак: а морські раки такі-такі здорові, що два чоловіка на собі потягнуть. Ото і каже він до Соломона:
— Соломоне, Соломоне! Не зміряєш ти моря! Двадцять літ шукав я колись дна та й то не найшов, а тобі, Соломоне, його не видати! Повертайся ти назад, бо й то може бути, що який-небудь молодий рак клешнями тобі ланцюг перетне!
Послухав Соломон та й вийшов із моря. А тут йому уже й небагато жити оставалось.
Ото і думає Соломон, як би йому утекти від смерті. Дочувся він, що десь то є на білім світі безсмертная гора, та й став до неї доставатись.
А під тою горою жили черці та монастирі будували. Ото Господь і каже тим черцям:
— Покидайте живо всю роботу та робіте гріб і домовину! До вас іде премудрий Соломон умирати!
Ото вони й роблять і гріб, і домовину, аж надходить Соломон:
— А що ви, люди, робите? — питає.
А вони і кажуть:
— Гріб на Соломона.
Почув Соломон, — крути не верти, а треба вмерти.
— А маєте ж ви міру? — питає їх.
— Ні, не маєм! — кажуть черці.
— То беріть міру з мене: він такий, як я, — каже Соломон.
Взяли черці з нього міру, збили домовину, по домовині припустили й гріб, а Соломон і каже:
— Ану чекайте, я зміряю домовину!
Положився в домовину…
— Ну! — каже, — до міри!.. А впустіть в яму!
Впустили в яму.
— Тепер засипайте, — каже Соломон. — А Соломона вам не треба ждати, бо я сам Соломон…

Хмельницький і Барабаш

Хмельницький і БарабашСтали ляхи вже дуже налягать на козаків; прийшло їх у Запоріжжя по два ляха на оного козака. То козаки слали до короля листи, що “такі нам збитки роблять, що не можна ніяк прожити”. Так король і дав їм права, а Барабаш сховав і нікому не показав; от ляхи козаками й орудують. А Хмельницький був при Барабашеві за писаря в Чигирині, сам у Суботові сидів, а туди їздив на писарство. От як родилась у Хмельницького дитина, то він кумом узяв гетьмана, Барабаша себто. Як же впоїв гетьманадобре, тоді вийняв у його з кишені хустку, і перстень золотий з руки зняв, та й посилає до Чигирина свого джуру:
– Два коні бери, та біжи в Чигирин по права!
Приїзджає той джура до гетьманші:
– Пані! Заїлись із гетьманом пани; порубають; так дайте тії права, що від короля.
– От-там же, – каже гетьманша, – вони в стайні під ворітьми у глухім кінці, де п’ятка, у пуздерку в землі.
Просипається гетьман:
– Ой, куме! – каже, – куме! Була в мене хустка в кишені, а тепер нема; був у мене перстень щирозолотий на руці, а тепер нема!
– То, – каже Хмельницький, – мій хлопець роздягав тебе, як клав у ліжко, то повиймав.
А сам усе позирає у вікно. Коли ж глянув гетьман, Барабаш себто, – аж хлопець повів у стайню коня такого, що тілько хах-ха-хха-хха! Тоді вже й постеріг, що Хмельницький посилав по права.

Ой, Хмелю, – каже, – Хмелику!
Вчинив єси ясу
І поміж панами великую трусу…
Лучче б тобі брать сукна не мірячи,
А гроші не лічачи,
Лучче б тобі було з панами добре проживати,
Аніж тепер по лугах-Базавлуках потирати,
Комарів, як ведмедів, годувати!

Гетьман же їде додому, а Хмельницький з хлопцем коней сідлають та їдуть у Січ. Приїхали, вдарили в котли; зібрались козаки, він вичитав один указ, – не слухають; вичитав другий, – не слухають; та вже як третій прочитав, тоді всі й стали на баталію.

Як чорт собі помічника придбав

Як чорт собі помічника придбавМій покійний дід — хай йому Бог душу простить, бо був добрий, їй-богу, добрий — кажу, мій дід, бувало, як візьме розказувати, то так вам вже добере, що слухаєш і слухаєш і кінця не забагнеш.
Оце не раз сидимо у кімнатці. Надворі тріщить лютий мороз, в печі палахкотить живенький вогник, — наче сам радий-радісінький, що так тепленько у хатці, каганець дрімає, здається, мріє про весну і ясні літні вечори, а святі ікони переморгуються між собою, аби не скучати.
А він розказує. Про далекі, сонячні краї і дивних людей, і великих звірів, яких у нас не надибаєш…
Ну, і слухалось, — Боже, як слухалось.
Але й знав він тих оповідань. Бувало, стане говорити, то так наче перед тобою встають ті краї і люди заглядають з кутків і примружують на тебе очі, а звірі немов за дверима і тільки й чигають на тебе.
Раз якось, пам’ятаю, — я вже був собі величенький — казали на зиму справлять мені власний кожушок; всадовив мене дід на призьбу біля себе і розповів мені оце оповідання. Казав, що знає його від свого покійного батька, а той дослухався його у свого кума, що був дяком, і його сусіда. Той дяк, славили, був дуже побожний і все читав псалтирі і святі книги, а на ніч клав їх під голови, аби його, мовляв, дух Божий осінив. Той дяк і вишпортав десь там у своїх молитвениках, яких кропив кожної неділі свяченою водою, оцю сторінку. А що обоє і не ховали тайни перед собою, то й знали обоє, що побожний дяк відкрив.
Так переховалася оця цікава повість до мене, а я передаю її далі.
Бачить Люципер, найстарший поміж чортами, що Господь Бог творить собі гарненький світ і чемненьких людей за образом і подобою своїми, і засмутився, бідака, що не буде мати приступу до них. Ну, що ж, подумав, годі тільки здалека приглядатись. І забаглося йому учинити й собі такого чоловіка.
Думав, думав, — та й нарешті-таки видумав. Що Бог знає, мовляв, удасться й мені.
Сказав, тупнув ногою та й до діла. Треба тільки, подумав, гаразд придивитись, а то й пощаститься. На те я Люципер.
Одного дня дивиться він крізь дірку в пеклі, як пишно розвивається світ Божий. Росте й зелень, і скотина бігає по ньому, в повітрі веселіє пташня, а всьому усміхається небесне сонце. Дивиться гаспидський син отак добру хвилину, а нарешті і набридло йому. Звісно, надокучить і чортові приглядатися до чужого раювання. От витягнув собі люльку, набив її якимсь пекельним зіллячком — та й пахкати. А то, бачте, як чорт люльку смокче, на світі буря.
Аж ось гляне, а там задрімав Господь Бог на своєму золотому престолі. Втомився Всевишній при сотворенні світу. Біля нього виднілись дві коробки: одна з добрими прикметами, якими оздобляв Всемогучий чоловіка, друга — з лихими для хижих звірів.
— Давай, — подумав, — коли б так заглянути, щî в такій коробці. Хоча на хвильку.
Подумав, а далі таки закортіло. Чуже добро, бачте, все коле очі. Але як її здобути?
Замислився чортисько. Коло коробки стоїть ангел-сторож. Стоїть, та такий вам красний та гарний, — саме як у нашій церковці на райських дверях. Ви ж його бачили? От, так він і виглядав. У руці вогняний меч, а очі так і сиплють іскрами.
Бачить чортисько, що не так-то легко добратися до тієї коробки. Але на те ж він і Люципер, щоб утяти добру штучку.
Причесав собі пекельний красень гриву, загладив глинкою патлате волосся, закрив ріжки зачіскою, взяв, нарешті, кострубатий кінчик хвоста під пахву та й почимчикував до місця з коробками. Ставши перед ангелом-сторожем, уклонився йому двічі чемненько, зашарудів копитом і закумкав солодко:
— Здорові були, добродію ангеле. Давно не бачив вас. Аякже, давно!.. І як-то скоро минає час, і не повіриш…
А ангел Божий стоїть нерухомо у своїй святості, та й не в той бік. Де ж там йому, небесному, слухати, що верзе чортисько. Та ще й розмовляти з дідчим насінням. А той, бачте, — чортівська вдача — немов і не помічає нічого і цокотить далі, як добрий кум:
— Що там чувати у вашому раю? Все гаразд? А ваш Господь Бог? Здрімнув, бачу… Ну-ну, я тихесенько. Не лякайтесь… Аякже, давно не бачилися. Та ви, добродію, знаєте. Роботи дома доволі, на наймитів годі спускатись. А час не стоїть. Аякже… Та розкажіть, будь ласка, що там коло вас?
Отак-то прикочувався хитрун-чортяка. Та й ніяк його відчухрати. А він і не чекає відповіді, а тільки закидає лестощами, та так вам жваво-жвавісінько, як найпрудкіша баба-цокотуха.
Нарешті надокучило Божому сторожеві слухати чортівських теревенів. Він повів по ньому гостро своїм небесним поглядом і звелів:
— Відкоснись, бісе, до свого пекла!
Та й відвернувся у святім обуренні від бісового батька. Того тільки й ждав Люципер. Чкурнув одну коробку, та й — гай, дременув у своє пекло…
Так і зупинився на своєму дідчому престолі. Гукнув з усієї сили на всю гаспидську потвору, засвистав на все пекло, аж кипуча смола в котлах спалахкотіла, а піняві вогні бризнули іскрами. Понабігало того чортівського кодла роями. А він звелів собі нанести бруду з пекельної калюжі, в якій купався кожного дня, — бачте, глини там нема — розтопленої смоли і віковічного дідчого гною. Закурив люльку, — він її при роботі все любив, — посмоктав здорово разів стільки з неї, аж піна випорснула на кінчиках пащі. Потім плюнув разів зо два в долоні, аби гаразд ішла робота, затер слину руками і ну творити собі гаспидського підданого.
Вимісив болото нагусто, змішав з ним сміття зі всіх пекельних закутків, — і тісто було готове. Потім виточив кулю завбільшки з гарбуза і обгладив її своїми лапами — це мала бути голова. Відтак більшу, довгеньку — це мав бути тулуб. Нарешті, доробив ще чотири стовпчики, два довші і два коротші, — на ноги й руки. Склав усі частини докупи так, як бачив це у Господа Бога: меншу кулю на більшу, два цурупалля збоку, а два стовпчики внизу. Зліпив їх разом смердючою гаспидською смолою, що булькотіла у велетенських котлах, — і диявольський підданий виріс з-під чортівської руки.
Натішившись досхочу опудалом, пообзиравши його з усіх боків, взявся Люципер хутенько далі до роботи. Видряпав кігтями в меншій кулі дірочки на очі й вуха і доклеїв на місце носа грудочку вимішеного бруду. Копитом вирив щілинку на рот і упхав у нього величенький кавалок розпеченого болота на язик. А язик, — знаєте, диявольська примха, — удався тому довший, бо чортисько гаразд тямився, скільки-то люди ним грішать.
Потому взяв надрібно січені гадючі голови, розтерті вовчі зуби і потовчені пазури сови, плюнув до тієї бридкої мішанини кілька разів своєї слини і перетер все в своїх долонях. У додаток докинув ще пушку висмиканих кучерів відьми-чарівниці і дрібку жару з-під найбільшого котла. Цілу гидку кашу пережував після гаразд у своїй пиці, аби пересякла чортівським пійлом, і всадив усю жвачку в голову свого опудала на місце мізків.
Бачить хитрий чортисько: робота дозріває гарненько, чудовисько набирає чимраз певніші диявольські риси. Давай, зміркував, тепер заглянемо і в коробку. Придасться.
Відчиняє віко, а звідти засичало йому назустріч тисячним гадючим шепотом, та так проникливо, що й сам Люципер відскочив з переляку. То були, бачте, найбридкіші нахили, страшні хижацькі пристрасті і злочинні забаганки. Скоро очуняв Люципер і аж занімів з утіхи. Йому якраз цього й бракувало.
Витягнув, отже, уважно, аби нічого не ушкодити, всі пристрасті і сполоскав їх у гаспидській баюрі, щоб стали гнучкими і добрі під руку. Відтак зв’язав уперше зраду, підлість і хабарництво тісно докупи нитками, пряденими знахарками — відьмами опівночі перед Іваном Купайлом, окропив їх щонайбруднішим багном і обкурив диявольським кадилом. Потому вхопив обман і захланність, пошив їх разом з облудою, викачав їх в густім, диявольськім гною і пришкварив їх після на пекельних вогнях. Взяв далі злобу і мстивість, пообвивав їх лукавством, зв’язав їх гарненько у вузли і повісив у гаспидський комин, щоб завудити (закоптити). І знов сягнув у коробку, витягнув брехню, уїдливість і чванькуватість, зліпив їх слиною і вимісив у руках. Нарешті, завинув злодійство і брехню, обмотав їх сіткою бруду й огиди і провітрив їх пекельним смородом.
Як все вже було до ладу, тоді запалив власноручно великий вогонь, поставив поверх нього котел, а всередину смолу. Саме, як кипуча смола спалахкотіла раз-третій, вкинув у неї всі в’язки і звелів своїм наймитам — гадам, червам, зміям і упирам — пильнувати, аби нічого не пригоріло.
За якусь хвилину було все зварено. Люципер встромив у киплячу смолу великі кліщі і вийняв дивне вариво. Всі забаганки склеїлись нерозлучно докупи і прийняли вид замерзлої ропухи. Тоді запхав чортяка ту погань своїй брудній колоді замість серця.
Робота була закінчена. Треба було тільки останнього одухотворення. Взяв він ту болотяну потвору наперед себе і пирснув їй свого чортівського, смердючого подуву в рот. Нарешті струснув нею ще разів скільки, та так, бачте, славно, по-чортівськи, що голова мало не злетіла. І дивись: булькаті, витрішкуваті очі розплющились, а з язикатої пащі війнуло гнилою стухлиною і першим словом — брехнею.
Бачить Люципер, що так чудно вдалося йому діло, — і як не вдарить вам бісова натура гопки, а далі й підтупцюючи дрібненької, аж в дідчих вухах залящало.
От і сотворив собі підданого, що вічно підлягатиме його диявольським нашіптуванням, понесе розбрат і задурманення у той чемний Божий світ, запаскудить всю його красу своїм гнійним диханням і прислужиться потаскати затуманені ним душі простісінько в пекельний котел.
Згодом шпурнув його копитом з усього розгону на Божий світ.
І зміркуйте собі: з цього чортівського опудала поставали всі наші лиха і біди.
А чортівський цар радіє і по нинішній день, що так мудро утяв штучку. Та й як йому не радіти? А хто мені недовіряє, хай тільки гляне на будь-якого злого та лихого і, певно, знайде той єхидний, катовий знак на його чолі.

Лицар Михайлик і Золоті Ворота

Лицар Михайлик і Золоті ВоротаЯк лихоліття було, то прийшов чужоземець, Татарин, і ото вже на Вижгород б’є, а далі вже й під Київ підступає. А тут Михайлик лицар був, та як зійшов на башту, та пустив з лука стрілу, то стріла і впала у миску тому Татарину. Той скоро сів коло скам’ї обідати, тільки що поблогославивсь їсти, аж та стріла так і встромилась у печеню.
– Е! – каже, – це ж тут є сильний лицар.
– Подайте мені – каже, до киян, – подайте мені того, Михайлика, то я одступлю!
От кияни шушу, шушу і радяться:
– А що ж? Оддаймо!
А Михайлик і каже:
– Як оддасте ви мене, то будете в останній раз бачити Золоті Ворота.
Та сівши на коня, обернувсь до ніх, та й промовив:

– Ой кияни, кияни, панове громада!
Погана ваша рада!
Як би ви Михайлика не оддавали
Поки світ сонця вороги б Києва не дістали!

Та взяв на ратище ворота, так як ото сніп святого жита візьмеш, та й поїхав у Царьград через татарське військо, а татари його й не бачать. От, як одкрив ворота, чужожемці й ввалились у Київ, та й пішли потоптом.
А лицар Михайлик і досі живе в Царьграді, перед ним стоїть стаканчик води і проскура лежить, більш нічого не їсть. І Золоті Ворота стоять у Царьграді, і буде, кажуть, колись таке врем’я, що Михайлик вернеться в Київ і поставить ворота на своє місто.
І як ідучи хто мимо скаже: “О Золотії, Золотії Ворота! стоять вам ізнов там, де стояли!” – то золото так і засяє. А як же не скаже так, або і подумає: “Ні, вже не буть вам у Києві!” – то золото так і померкне…

Козаки і жовніри

Козаки і жовніриЄсть десь річка Жовтенька. То по одну сторону на захід сонця стояли жовніри, а проти сонця стояли запорожці. Ізійдуться, бува, в шинок на дешеву горілку; то жовніри, а то козаки; у ряду сидять собі. Та як нап’ються горілки, то й заведуться битися за границю, та часом котрий котрогось і зарубає. А далі вже так завелись, що стали й дужче битися, і проженуть бувало жовнірів аж геть за слободу, а із слободи позабирають усе, та й вернуться. То жовніри просили Короля, щоб поставлено їм певну границю. От Король і каже козакам: “Проженіть тих жовнірів аж у Варшаву”. От вони як пригнали, то Король і каже Отаману: “Чим тебе наградить? От тобі награда: де побачиш жида, або багатого мужика, то печи й дери”. Так оттоді-то був Нечай і Хмельницький.

Як архангел Михаїл Сатану закував

Як архангел Михаїл Сатану закував Перше не було ні неба, ні землі, була тільки тьма і вода, змішана з землею, так неначе кваша, а Бог літав Святим Духом понад водою, котора шуміла піною. От раз Бог ходить по воді та бачить на ній бульбашку з піни, що ворушиться. Дихнув на неї і сказав:
— Нехай буде янгол.
І виліз з бульбашки маленький чорненький чоловічок з хвостом і ріжками, та тільки без крил. Бог дав цьому створінню ім’я Сатанаїл і двоє крил і мовив до нього:
— Літай так, як і я.
А янгол каже:
— Не можна, Господи.
Бог йому дав ще двоє крил і сказав:
— Літай.
— Не можна, Господи, — відказує янгол.
Бог йому дав ще двоє. От він і літає. Тоді Бог сотворив світ і дав янголу меч.
На другий день Бог сотворив небо. На третій день Бог каже до шестикрилого серафима:
— Пірни під воду, візьми жменю землі, скажи при цьому: «Во ім’я Господнє, іди, земле, зі мною», — і неси нагору до мене.
Сатанаїл пірнув на дно, взяв звідти жменю землі та й міркує собі: «Навіщо я казатиму «Во ім’я Господнє»? Хіба я чимось гірший від Бога?» Ось він і каже:
— Во ім’я моє іде земля зі мною.
Випірнув нагору, глянув — а землі в жмені ні порошинки. Бог і каже йому:
— От бачиш — хотів обдурити мене, не послухатися і вчинити по-своєму, та не вдалося, пірнай знову.
Сатанаїл знову пірнув на дно, набрав у жменю землі, затиснув її в кулак, проте все одно не сказав так, як велів йому Бог. Упертий, як усякий чорт, він і цього разу сказав по-своєму:
— Во ім’я моє іде земля зі мною.
Випірнув нагору, розняв кулак, дивиться — а землі знову нема ні порошинки. Бог каже йому:
— Ти таки знову хотів учинити по-своєму і не слухаєшся мене. Однак твоя затія надармна: нічого з того не буде. Пірнай утретє і кажи так, як тобі наказано.
Сатанаїл пірнув утретє, набрав у жменю землі й каже: «Во ім’я Господнє», потім раптом спохопився та й міркує собі: «Перше земля вислизала в мене з кулака тому, що я легко тримав, тепер я її затисну так, що вже не вислизне». Та й знову сказав по-своєму: «Во ім’я моє іде земля зі мною». Випірнув нагору, дивиться — а землі знову нема, хоч він і затиснув її обома руками. Одначе, оскільки він, бравши землю, все ж пом’янув ім’я Боже, то в нього під нігтями лишилося трошки землі. Бог бачить, що і втретє Сатанаїл не виконав його повеління, і каже йому:
— Ні, видно, з тебе нічого доброго не буде, якщо ти не міг виконати навіть такої дрібниці. Нічого робити, виколупай ту землю, яка лишилася в тебе під нігтями, і давай її сюди, — досить буде і цієї.
Сатанаїл виколупав. Бог узяв ту землю, посипав її по воді, — і раптом з’явився на воді гарний пагорок, а на ньому — зелень і дерева. Бог присів із Сатанаїлом на цьому пагорку відпочити. Оскільки Бог почувався дуже втомленим, то приліг на траві і заснув.
Тоді Сатанаїла взяли заздрощі, чому він не такий дужий і могутній, як Бог. І вирішив він утопити Бога. Взяв Сатанаїл Бога на руки й хотів кинути у воду, — і раптом бачить диво: перед тим вода була від нього не далі, як за крок, а тепер відійшла кроків на десять, а на її місці стала земля. Однак Сатанаїл не збентежився цим і побіг до води, щоб кинути в неї Бога. Та скільки він не біжить до неї, а вода від нього іде щораз далі й далі, і Сатанаїл ніяк не може добігти до неї. Біг він, біг — і раптом опинився якимось дивом на тому ж самому місці, звідки взяв Бога на руки. Глянув він ненароком убік і бачить, що вода від нього тут не далі, як за два кроки. Він давай туди бігти, аби таки втопити Бога. І раптом знову сталося те ж саме, що й першого разу: він біжить до води, а вона від нього відходить. Біг він, біг — і раптом знову опинився на колишньому місці.
Поклав він тоді Бога на землю й міркує: «Земля ця тоненька, як шкаралупа: от викопаю яму, прокопаюся до самої води, та й кину туди Бога». Копав він, копав, аж поки зовсім не знемігся, — спітнів увесь і викопав глибочезну яму, однак до води так і не докопався (от чому на світі Божому так багато землі, і от чому вона така груба: то її чорт набігав, бажаючи звести зі світу Бога).
Тим часом Бог прокинувся та й каже:
— Ось бачиш тепер, який ти безсилий порівняно зі мною — нічого не можеш зробити зі мною, як не хотів би ти того: земля й вода скоряються мені — тому, хто їх створив, а не тобі. А в тому, що через тебе земля стала такою великою, нема ще лиха. Я населю її різними людьми і тварями, а яма, яку ти щойно викопав, знадобиться для тебе самого на пекло.
Потім Бог став населяти землю різними створіннями: відразу ж зліпив із землі людину, дмухнув на неї, — і вона стала ходити і розмовляти. Потім створив усіх інших живих тварей і звірів — усіх по парі, щоб вони могли плодитися. Після того Бог пішов на небо і забрав з собою Сатанаїла.
Чи довго, чи недовго жили вони на небі, тільки Сатанаїл так вислужився перед Богом, що Бог подарував йому золоту корону на голову. Якось Богові треба було кудись піти на якийсь час, і Він залишив на небі керувати всім Сатанаїла, наказавши йому, коли послати на землю дощ, коли вітер, коли град, коли тепло. А тоді додав:
— Якщо тобі самому сумно буде, то ось макітра з водою: умочиш у неї пальця, крапнеш — і з тієї краплі зробиться такий самий, як і ти, і тоді вже не сумуватимеш, тому що буде з ким розважитись.
Промовивши це, Бог пішов з неба. Щойно Він вийшов за ворота, Сатанаїл прожогом до макітри, умочив пальця, крапнув краплю води і бачить — справді з’явився достоту такий самий, як він. Тоді він став умочати у воду разом усі десять пальців і понастворював багато тисяч таких чоловічків. Робив він їх, робив доти, доки вистачило води, коли ж викрапав усю воду, дивиться — а чоловічків стільки, що світу Божого не видно. Тоді Сатанаїл міркує собі:
— Ось тепер я цар так цар, є в мене своє військо, є в мене свої слуги, є в мене своє царство. Тепер я вже нікого не боюсь і Бога на небо не пущу, а правуватиму тут сам.
І от Сатанаїл наказав своїм слугам, щоб вони ставили йому царський престол. Через якийсь час престол був готовий. Сатанаїл видряпався на престол, розсівся, наїжачився й каже до свого війська, щоб воно уважно стежило, коли Бог буде летіти назад на небо, і не пустило б Його. А Бог тим часом побував там, де Йому треба було, і летить назад на небо. Раптом бачить — на небі сила-силенна маленьких чоловічків, і кожне в Нього кидає — той каменем, той оцупком, той грязюкою, хто чим попало. А Сатанаїл нап’яв на голову подаровану йому Богом корону, сидить на престолі і орудує ними, щоб заступали Богу дорогу та не пускали Його на небо. Однак Бог усе ж злетів на небо і, дуже розгніваний на Сатанаїла, прокляв його, взяв жезл, штовхнув ним поставлений Сатанаїловими слугами престол — і той престол разом із Сатанаїлом і всіма його слугами звалився на землю.
Бог сказав:
— Амінь! — і кого цей «амінь» де застав у повітрі, коли він падав на землю і не встиг ще долетіти до неї, той і лишився висіти там до Страшного суду.
І нині, коли хтось із людей йде або їде і зачепить головою або чимось іншим висячого у повітрі слугу Сатанаїла, в ту ж хвилину в цю людину неодмінно й учепиться «блуд», і вона збочить з дороги. Ось чому ті, хто проходить чи проїздить, збиваються з дороги («блудять»). Проклятий і скинутий з неба Сатанаїл звідтоді ходить зі своїми слугами і чинить добрим людям зло. А Бог на небі замість Сатанаїла створив собі незліченну кількість гарненьких хлопчиків і назвав їх «янголами».
З-поміж усіх янголів Він особливо полюбив одного і дав йому ім’я Миха. Цьому Мисі Він звелів пильно стежити за Сатанаїлом і всіляко перешкоджати йому чинити людям зло. Ось і став Миха стежити за Сатанаїлом. Стежив, стежив, але успіху не досяг особливого, бо в Сатанаїла було шість крил, а в Михи лише двоє, через що Сатанаїл постійно втікав од Михи. Тоді Миха заявив Богові, що він нічого не може вдіяти із Сатанаїлом, тому що Сатанаїл, маючи шість крил, значно швидше літає і Миха не може впантрувати за ним. При цьому Миха попросив Бога, щоб Бог відібрав подаровану Сатанаїлові золоту корону і віддав би її йому.
Бог сказав на це Мисі:
— В такому разі вирушай на землю, розшукай Сатанаїла, потоваришуй із ним і запроси його у глибоке море купатися. Перед тим як купатиметеся, побийся об заклад, хто довше просидить під водою, і коли за третім уже разом Сатанаїл пірне, ти хутчіш виходь на берег, візьми Сатанаїлову корону і тікай на небо. А я тим часом заморожу море, так що поки Сатанаїл проб’ється з-під криги, ти встигнеш утекти з короною.
Миха вчинив так, як звелів йому Бог: вирушив на землю, розшукав Сатанаїла, потоваришував із ним, і стали жити обидва разом. Якось Миха запрошує Сатанаїла купатися і вибрав для цього найглибше море. Миха роздягся, роздягся також і Сатанаїл, зняв і корону й лишив її на березі. Купаються. Миха й каже Сатанаїлу:
— Ану, хто довше зможе пробути під водою — я чи ти?
Сатанаїл каже:
— Я.
А Миха каже:
— Я.
І ну сперечатися. Сатанаїл й рече:
— Та що тут сперечатись? Спробуймо негайно: пірнем обидва разом й побачимо, хто довше сидітиме у воді.
Пірнули. А Миха, тільки-но сховав голову, як зразу ж і випірнув і дивиться, де Сатанаїл. Вода в морі прозора, як скло. І бачить він — сидить Сатанаїл на самому дні. Сидів він, сидів та й став підійматися вгору. Тоді Миха швидесенько спустився на дно, сів і сидить. Сатанаїл випірнув, дивиться, а Миха ще сидить у воді. «Кепські справи, — таки він пересидів!» — подумав Сатанаїл. А Миха випірнув та й каже:
— А що? Хто довше сидів у воді — га?
— Ну, давай ще раз! — каже Сатанаїл.
Пірнули знову. Сатанаїл опустився на дно, а Миха миттю випірнув і став дожидатися, коли Сатанаїл стане виринати, щоб тоді самому знов сховатися у воду. І знову вчинив так само, як перше: тільки-но Сатанаїл став підійматися вгору, Миха пірнув й випірнув потім декількома хвилинами пізніше Сатанаїла. Сатанаїл знову каже:
— Давай ще раз спробуємо. Якщо й цього разу ти мене пересидиш, то так уже й бути, тоді вже здамся — Будь ти тоді в цьому ділі першим.
Пірнули. Сатанаїл знов опустився на дно, а Миха відразу ж випірнув, вийшов на берег, схопив свою одежу і Сатанаїлову корону й ходу на небо. А Бог наказав тоді морозу, щоб він заморозив те море на цілих три сажні. Сатанаїл сидів під водою, доки стало сили. Та ось вже не може довше сидіти. Він нагору… Коли це щось негаразд: крига не пускає. Він тоді знову на дно — та як уперся ногами, як підскочив, як ударив у кригу головою, то крига на всьому морі затріскотіла. Він удруге зробив те ж саме, — крига тріскотить на тому місці, де Сатанаїл ударив, тріскотить. Потріскалась, однак не ламається. Тоді Сатанаїл утретє вдарив з такою силою, що вискочив з-під криги просто нагору. Дивиться — Миха вже на середині шляху між небом і землею, мчить з його короною. Сатанаїл за ним навздогін, і оскільки в нього було шість крил, а в Михи всього лиш два, то він летів швидше, ніж Миха, і став того наздоганяти. От Сатанаїл вже зовсім недалеко, от-от наздожене Миху, та тут якраз на небі з’явився Бог і кинув Мисі величезний вогненний меч, мовлячи:
— Бери, захищайся!
Миха впіймав на льоту меча, а Сатанаїл уже біля нього, хоче забрати корону. Тоді Миха змахнув мечем і відрубав у Сатанаїла з одного боку три крила, а сам мерщій далі тікати. Сатанаїл, як підстрелений, з відрубаними крилами, отак каменем й полетів донизу й гепнувся на землю. Тоді Бог відокремив од імені Сатанаїла склад «їл» і додав його до імені янгола свого Михи, внаслідок чого Сатанаїла стали звати просто Сатана, а Миху — Михаїл.
З цього часу Сатана зробився найлютішим ворогом Михаїла і став вигадувати, як би захопити його і що б йому заподіяти, якій би карі піддати за те, що він його знедолив: відняв корону й відрубав крила. От Сатана викопав глибоку яму в землі й закопав у ту яму навмисне вилитий з цією метою величезний і грубий чавунний стовп, поприроблював до стовпа кілька ланцюгів: для шиї, для рук, для ніг — і так міцно все зробив, що якби кого прикути до того стовпа тими ланцюгами, то він би до кінця світу з них не вирвався. Коли Сатана скінчив усі ці приготування, то вдягнув на себе ті ланцюги, прикував себе ними до стовпа й спробував, чи міцно стоїть стовп. Як смикнув Сатана, то земля здригнулася, а стовп і не похитнувся. Тоді Сатана зняв із себе ланцюги й каже:
— Коли потрапиш до моїх рук тепер, ненависний Михаїле, то не вирвешся більше від мене з цієї в’язниці! Як би там не було, а я все-таки тебе захоплю й засаджу сюди!
Коли дивиться, проходить повз нього якийсь старенький дідок.
— Здорові були, паночку!
— Добридень, діду!
— А що це ви спорудили, паночку?
— Тюрму таку, діду.
— Яка ж це тюрма? Я щось не можу цього зрозуміти.
— Який же ти нездогадливий! Ходи-но, ставай сюди — я тебе закую, то й побачиш.
Дідок став. Сатана надів на нього всі ті ланцюги й позамикав. Та що дідок був старенький і худенький, то він легко вивільнив з ланцюгів поступово то руку, то ногу, так що нічого не виходило. Тоді Сатана сказав:
— Вилізай лишень звідти, діду, ти старий і дуже худий для цієї тюрми, а я її спорудив для такого славного козака, як сам. Дивись, як я влізу в кайдани, то на мені буде добре.
Сатана надів на себе кайдани, сам їх приладнав, позамикав й питає:
— А що, діду, добре? Га?
— Амінь! — прорік дід.
Ту ж мить все залізо злилося, скувалося докупи саме собою, й Сатана лишився в ньому вікувати до суду Божого. А дідом тим був ніхто інший, як сам Бог.
Після цього бачить Сатана, що йому непереливки, — в ту біду, яку готував для іншого, вскочив сам, — скликав усіх своїх слуг і наказав їм гризти залізо, щоб визволити його з неволі. І гризуть чорти те залізо цілий рік до Святого Великодня, вже залишається їм зовсім мало гризти, аби визволити свого Люцифера, іноді бувають такі роки, що залишається прогризти не більше дюйма, та як тільки священик проголосить у церкві на Великдень: «Христос воскрес! — в ту ж мить залізо, яке вони гризли, стає таким само грубим, як і було, — ніби наростає. Вони знову починають його гризти, гризуть, гризуть, — лишається тільки перекусити, та прийде Великдень, і воно знов удвічі наростає. Так воно собі йшлося з року в рік, так і нині ведеться.

Як князь Корятович змія вбив

Як князь Корятович змія вбив Прийшов до того замка, де жив Корятович, один верховинець Щефан, хоче говорити з самим князем, а більше ні з ким. А князь Корятович був чоловік щирий, нікому ні в чому не відмовляв. Чи дав щось біднякові, чи словом розрадив, а все поміг. Вийшов він і до бідного верховинця, попросту вбраний, як і слуги, а Щефан і в голову собі не бере, а питає його, чи довго чекати. Засміявся Корятович та й каже:
— Та то я князь!
Щефан поблід, що зараз йому голову зітнуть. Упав перед князем на коліна, відпрошується. А один слуга взяв Щефана за руку і каже: це такий князь, перед котрим простий чоловік не має падати на коліна.
Тоді Щефан просить:
— Всеможний князю! Кожної осені в наше село надлітає змій відкись із-за полонини і все ухопить дитину. Відносить Бог знає куди, а ще ані одна дитина не вернулася, хоч і великих хлопчиків брав. Так дорадилися люди, що лише ви один, пресвітлий князю, можете нашу біду відвернути.
Князь пообіцяв щось придумати, та нічого іншого не придумав, лише битися зі змієм. Дав собі учинити такий меч, що світ не бачив: величезний, гострий, світився, як сонце.
Прийшов Корятович у верховинське село, чекає день, два, місяць. Раз лиш чути — небо розступилося, і змій упав посеред села. Уже бачив, що князь його чекає.
— Чи не битися зі мною хочеш? — дивується змій.
— Та знаєш, що не миритися прийшов! — відповідає Корятович.
І стали битися.
Тяжко було на те дивитися, бо змій сапав із рота вогнем. А як відрубає Корятович якусь голову змієві, на тому місці чиняться дві. Мусили й верховинці помагати, хто косою, хто сокирою. Билися так із рана до вечора. Уже думали верховинці, що й самі погинуть і князь із ними, але раз увиділи, що Корятович посягнув мечем і відтяв змієві голову, а на тому місці дві не вчинилися. Це всіх збадьорило. Люди сміліше приступилися до змія, і Корятович повеселів. І знов князь стинає змієві голови — і вже ні на котрому місці дві не чинилися: якусь головну голову зрубав.
І так Корятович із верховинцями добив змія. На кавалки посікли тіло того і спалили на ватрі. Попіл вітер порозвіював по селу. А через день чи два у кожному городці коло тої хижі, відки змій крав дітей, стала рости косиця. А ще через два чи три дні з тої косиці коло кожної хижі ставалися хлопчик або дівчинка: що від котрої хижі було взято.