Шабля Степана Журби

Був колись в Україні козак Степан Журба. Ще досі, з цього і з того боку Дніпра, старі оповідають проте, який то був хоробрий вояк у час війни, яка розумна голова в час миру. Доведеться битися чи з турком, чи з татарином, як тільки уздрів ворога, не питався ніколи про те, скільки було за ним, а завжди стояв на чолі ватаги молодців, що гострою шаблею врубувались у саму середину ворогів. Усі знали, який то козак був Степан Журба; сам полковник не раз хотів дати йому якийсь ступінь: то хотів зробити його осавулою, то старшиною, а раз якось хотів вивищити його на самого сотника, але що скажете? Не хотів, такий був молодець із нього.

– А нащо мені ваші ступені? Як я буду сотником, то треба буде мені раз у раз триматися коша й думати тільки про те, куди пошлють мене. А тепер я вільний, як вітер у полі: набрав собі охочих і гайда, куди очі ведуть! У разі невдачі я не відповідаю: вільно було їм іти, вільно не йти, та ж вони не діти. Щодо зиску, маю такий, що подібним, певне, жоден сотник не похвалиться.

І казав правду. Свідки оповідали, що Журба, хоч як би ворог оточив його, хоч як би рубали його, хоч як би стріляли у нього, а він завжди, врешті, вискочить із матні; хоч увесь поранений, але не з порожніми руками: завжди виносив із собою або зброю, усю в золоті і сріблі, або повні торби такого дрантя, що й ціни йому не означити. Бачили, як Степана Журбу ніщо не могло стримати в бою, як сам його кінь рветься і скаче на гармати, думали, що він хіба що мусить бути характерником. А він був християнин, як і кожна людина; тільки мав таку шаблю, що з нею міг не лякатися смерті.

Ця шабля дісталась йому дивним випадком. Одного разу він їхав полем, чатуючи на ворога. Переїжджаючи повз глибокий яр, раптом почув, немовби хтось стогне у цьому байраці. Дивиться – лежить козак, сивий, сивий, як голуб, увесь постріляний, увесь порубаний, а коло нього вбитий кінь. Побачивши Степана Журбу, поранений козак підняв голову й каже:

– Слухай, добрий чоловіче, якщо ти маєш християнську душу, винеси мене з цього яру, поховай у чистому полі і постав наді мною хреста хоч би з хмизу: нехай буду похований, як християнин! За це дам тобі немалий дарунок. Ото моя шабля; вона дорога не задля золотої оправи, не задля барвних каменів, а дорога вона з тієї причини, що хто з нею іде на бій, той може не лякатися смерті, аж поки сім куль не проб’ють його одна за однією. Пам’ятай про це; тепер перехрести мене й бувай здоров.

Сказав це й одразу ж помер. Журба виніс його з байраку, викопав шаблею яму, поховав у ній убитого козака, помолився, як умів, над могилою, з переламаного козацького списа зробив хрест і залізним вістрям устромив його в землю. На хресті почепив білу хустку, щоб християнський народ знав, що в цій могилі лежить козак; нарешті взяв даровану йому шаблю і поїхав.Але коли вернувся до обозу і почав показувати подарунок товаришам, то всі, хто лише брав шаблю до рук, дивувались і не могли додуматись, що то був за палаш: такої шаблі ще ніколи нікому не траплялось бачити! За давніх часів бували такі знавці, що тільки покажи їм вістря, а вони одразу, не читаючи навіть напису, розкажуть тобі докладно, що то за вістря, з якої походить землі, як давно викуване тощо. Звістка про цю виняткову шаблю розійшлась далеко в Україні; хто лиш кохався на старій зброї, кожен приїжджав до Степана Журби; були тут сотники й полкові осавули, але дарма, жоден із них не вичитав слів, якими вся вона була списана, і ніхто не міг сказати, який народ носить такі шаблі.

З цією шаблею Степан Журба воював, може, яких двадцять літ, а в ті часи бувало так, що з кожним новим роком настає нова війна. Журба вимахав свою шаблю добре на всі боки, нарешті, вона, небога, так вищербилась, що виїжджаючи останній раз на війну, лишив її вдома. Жінка майже зі сльозами просила, щоб не кидав шаблі, але старий Журба не таким був козаком, щоб послухав баби.

– А нащо вона мені? – говорив жінці, – чи хочеш, щоб я нею пиляв турка?

Сказав, скочив на коня і поїхав на війну з іншою уже шаблею при боці. Але, мабуть, стара жінка і стара шабля – це найвірніші приятелі. Зайшло до битви. Старий Журба, хоч і не мав уже чудодійної шаблі при собі, все-таки, як завжди, не міг стриматись, щоб найперше не довідалися, якого кольору кров бусурмана; отже зібрав охочих, поставив їх клином, крикнув, свиснув і пробився в саму середину турецького війська. Довго, довго його ватага не верталась назад; тільки було чути крики та стріли всередині ворожого обозу. Нарешті знову розімкнулися ряди ворогів, розсунулися, і старий Журба вилетів на довгогривому своєму коні з оточення тільки з п’ятою частиною своїх товаришів. Радість наших була велика, але не час вітати ватагу сміливців, бо раптом ні з того, ні з сього куля з ворожого обозу – і просто в голову Степана Журби. Захитався, похилився наперед і обняв коня за шию; кінь пустився чвалом і виніс тіло Степана Журби до козацького табору.

Коли це сталося, далеко, в хаті убитого, його жінка з дочками шили сорочки чоловікові і батькові, бо, бувало, всяка білизна, яку візьме з собою, так подереться і покривавиться, що страшно й до рук узяти. От шиє так мати з дочками білизну, аж знічев’я щось упало в кімнаті на підлогу; підняла Журбиха голову від роботи, дивиться, аж лежить на землі стара шабля чоловіка. Усі жінки в один голос почали плакати й голосити, бо знали добре, яка то була ознака.

Як свиню годувати

Загодовувати свиню належить тому, хто сам багато їсть; доглядати за нею протягом годівлі має одна людина. І те й інше роблять для Toro, щоб свиня швидше й дужче тлустішала. Є такі знахарки, котрі замовляють на хлібі й дають його потім з’їсти свині, щоб вона добре їла і швидко годилася на сало.
Одна жінка нашептала на скибці хліба, поклала його на стіл, щоб дати потім кабанові, аби він через два місяці уже був готовий. Маленький син знахарки схопив нашептану скибку і з’їв. Після цього він став так багато їсти й так сильно жиріти, що через два місяці, коли надійшов призначений для забою кабана час, помер від ожиріння.

Трембіта-туга

У прадавні часи первовіччя, коли бісиці, опирі й відьми вільно ходили по горах і робили людям всякі збитки, жив у Бережниці легінь Влашко, силач над силачами. А що вже був за вродливий, то ноги сходиш, а кращого не знайдеш. Стрункий, не мов явір, кучерявий, неначе ялівець, прудкий, як ласиця. Котра дівчина глянула на нього, в’янула, як осіннє листя, з великої люби до нього. Міг мати дівчат, як трави та листу, але він любив лише одну горяночку, яку за її сумні і замріяні очі назвали люди Тугою.
Полюбила Влашка й донька злого Арідника, Бісиця. Приносила йому найкращих лісових ягід, золотого, як живиця, меду, букети білих косиць, співала найкращих пісень, бо вміла добре співати. Однак легінь був байдужим до її голосу. Билася Бісиця, як пструг, викинений на берег, та не могла ніяк привабити молодого легіня. Він був первенцем від батьків первенців, до того народився вопівночі, коли всі темні сили збираються на ігрища, і тому його не брали жодні чари.
Востаннє спробувала причарувати його своєю любов’ю. Обнявши легіня ціпкими, як смерекові корені, руками, міцно поцілувала в червоні малинові губи.
Влашко відсахнувся:
— Йди геть від мене!
— Невже я така погана?
— Твої руки студені, як гадюки, поцілунки холодні, як крига. Я люблю гаряче серце, в якому палає частка сонячного тепла.
Вереснула диким голосом Бісиця та й відвернулася від нього. А потім зникла в лісових нетрях. Плакала всю дорогу. Де капнула її холодна сльоза, замерзали квіти, в’янули зелені трави. А коли настала ніч, почула вона сумовиту дівочу пісню про вірне кохання, ласкаве й тепле, як промінь весняного сонця. Вийшла із своєї печери і побачила, як назустріч горянці Тузі ішов легінь Влашко з калиновою сопілкою за ременем.
— Співай, співай, горянко Туго! — шептала Бісиця. — Ще день-два і ти замовкнеш навіки і більше ніхто не почує твого голосу!
А легінь, не передчуваючи лиха, ніжно голубив свою кохану:
— Берізко моя кучерява! Одна ти в мене, як серце!
Нічого, станеш березою на віки-вічні! — промовила злісно Бісиця, кусаючи посинілі губи.
Пішла за ними і взяла слід з лівої ноги горянки, в темній печері розпалила ватру, взяла чорний горщик, вкинула в нього чортячої крові, перекиньзілля, залила мертвою водою 1 почала варити, примовляючи:
— Заклинаю тебе, ворожице, заклинаю,
У березу білу обертаю!…
Сім разів шептала-примовляла, а потім понесла чари в роті на те місце, де зустрічалися легінь з горянкою. Випорпала пальцями ямку на її сліду і наповнила її чарами. Швидко загребла і заховалася за старезним буком. Першим прийшов Влашко. Сів на пеньок, вийняв сопілку з-за ременя, та наколи притулив її до вуст, зойкнула вона людським голосом і впала з рук на землю. Підійшла Туга і тільки що наступила на свій, осквернений Бісицею, слід — вмить не стало дівчини. Замість неї закучерявилася біла плакуча береза. А Бісиця співала, аж ріки німіли:
Аж тепер він мій, гордий горянин,
Його дівки немає.
Ні їда, ні сон не бралися легіня. Днями і ночами пересиджував біля білої берези. До його вух не доходили пісні злої Бісиці, що все думала своїм співом привернути легіня до себе. І коли зрозуміла, що Влашко ніколи її не полюбить, попросила свого батька Арідника послати в ліс бурю. Заревіла ведмежими голосами дика буря-шкідниця. Зойкнули столітні дерева, намагаючись опертися страшній силі. Та не всі вистояли. Вона ламала, неначе стебла, могутні смереки, крислаті ялиці, стрункі явори і з переможним ревом неслася все далі й далі.
Вранці побачив легінь свою кохану берізку обламану, понівечену, що лежала на землі серед інших дерев. Її листячко зів’яло, аж почорніло від болю. Неначе підкошений, повалився мертвим біля неї. І тоді прилетіла Бісиця. Обдерла з берізки білу кору та й кинула в бердо. Прийшли гірські легіні і похоронили побратима, а з білої кори зробили трембіту. Того ж дня зворушлива мелодія пронеслася горами. У ній впізнали горяни сумовиту пісню горянки Туги.
І стала трембіта-Туга вірною супутницею усіх горян. Вона остерігала їх перед ворожою небезпекою, сповіщала гори про полонинський хід, проводжала на вічний супокій жителів зеленої Верховини. Вона живе й досі, бо їй суджено жити, поки світу-сонця.
А Бісйця час від часу виходить вечорами із своєї печери поспівати над гірськими озерами Марічейкою і Шибенкою. Велика біда тому, хто підійде до неї. Скалічить навіки. Мені розповідали старі довгопільчани про свого ровесника, як він в молодості провів з Бісицею цілу ніч. Вона його приспала і сонного кинула у ватру. Легінь вижив, але збувся руки — згоріла, як сухе поліно. Так мстить злюща Бісиця людському роду за своє погорджене кохання, за любов горян до теплого променистого сонця.

Лисиця

Восени 1955 року біля нашого села Згорани виникло загадкове явище. Людей, котрі верталися з поля, біля мосту через невеличку Бригадєрову річку перестрівала лисиця. Траплялося це ввечері, коли вже сонце сідало за сільські тополі, але було ще трохи-трохи видно. Або ж рано-вранці, коли ледь сіріло. Свідками зустрічі з незвичайною лисицею були зо два десятки людей. Могло бути й більше, та лисиця перестрівала тільки одиноких перехожих, котрі верталися з колгоспного поля, з лісу, до якого ходили за грибами чи журавлиною або йшли туди. А згодом, коли чутки про лисицю посіяли в селі легку паніку, люди старалися вернутися до заходу сонця або ж не виходити з села рано-вранці.
Як ви, певно, здогадалися, лисиця була незвичайна. Тих, кого перестрівала, вела за собою. Наче з’являлась якась невидима сила, що наказувала йти за нею. В декотрих виникало бажання зловити лисицю, котра була зовсім близько і наче дражнилася: «Ану ж бо, спіймай!» І люди пробували ловити або ж покірно йшли за звіром, доки не отямлювалися. А приходили до тями, скидали полуду з очей далеко в полі чи в лісі або ж на кладовищі, розташованому на краю села, метрів за триста-чотириста од мосту. У двох випадках люди (в одному – чоловік, в другому – жінка) виявилися зовсім без одежі.
Лисиця, казали, повертала голову й начеб посміхалася. Пішли чутки, що, відвівши від мосту, вона перетворюється у вродливу дівчину, яка веде-манить за собою. Коли ж чоловік чи хлопець наближався до неї, дівчина сміялася, а далі знову ставала лисицею і зникала. Наче навада одразу на людей напала.
Бачив ту лисицю і мій покійний батько Сава Потапович Лис. Ще й посміявся, мовляв, Лис зустрівся з лисицею. Працював він тоді ковалем у Згоранській МТС (машинно-тракторній станції, яка технікою обслуговувала польові роботи і перевезення вантажів у колгоспах). Ходив на роботу й з роботи пішки з нашого Кусого хутора, розташованого за два кілометри од села.
– Я з дому виходив раненько, – розповідав тато. – Щоб на дев’яту годину на роботу вспіти, бо йти дві верстви до села та ще селом, по шосейці, версту чи й півтори. А часом директор просив на восьму прийти, бо роботи було багацько. Ну й врем’я тоді було в нас московське, то ще у вісім годин темно, ледь-ледь сіріє.
– А про лисицю вже чули? – питав я.
– Аякже, – всміхнувся тато. – Ну, щитав, що то так, бабоцькі сплєтні. Та все ж ломачку з собою брав, а потому, як од їдного сурйозного чоловіка те почув, то прихопив із емтеесу штира залізного й ходив із ним на роботу.
– І таки зустріли?
– А то! Йду я раненько шосейкою, моста минаю, тут і бачу збоку од дороги руду. Ніби пляма якась засвітилася. А потім на дорогу вийшла. Хвостом пометляла. Я на неї замахнувся, а вона хоч би що. Кинувся до неї, одбігла трохи. Я тоді й кинув у неї штиря. Та тико промахнувся. А лисиця ще одбігла. Став я шукати своє оружиє – ніде ни бачу. А лисиця мовби за собою кличе. Ну, я пуйшов. Повело мине. Аж на Ланках отямився. Стою серед поля, вітер свище, ніде нікого – ні лисиці, ні якоїсь другої звірини. Тико вітер і вогники звіддалік у селі блимають. Ну, я перехрестився й до села, в бік емтеесу направився.
– А лисиця перед вами в дівчину не перетворювалася?
– Чого ни було – того ни було, брехати ни буду, – відповів тато.
– Після того випадку на роботу ще ходили? – допитувався я.
– Ну аякже? У колхози тоді ж ніц ни платили. Тико хіба жита мішок на трудодні дадуть, ну там сіна для корівки мона було заробети. А в емтеесі живу копійку, цілих п’ятсот рублів на місяць зароблєв. А ще як комусь щось підрихтуєш – серпа чи копачку зробиш, то щось перепаде. То й ходив. Страшно стало після того случаю, то я з собою лома носив. Тико лисиці більше жєдного разу ни стрітив. Казали, що никому вона два рази дорогу ни переходила. Такі от діла.
Тоді, розповідали, чутки про загадкову лисицю дійшли до райцентру Головного, а звідти повідомили в місто Любомль, де були військові частини. І коло мосту поста виставили. Та постояв той пост пару днів, бо як лисиця повела за собою солдатика в чисте поле, варту зняли. А через кілька місяців лисиця перестала з’являтися. Казали, як сніг випав і Пилипівка настала, піст.
Десь через років сім-вісім я спитав бабусю про лисицю. І вона сказала, що тоді, в п’ятдесят п’ятім році, лисиця з’являлася не вперше. Що таке було колись – до війни, за Польщі, а старі люди розказували, що й за царських часів. Лисиця начеб з’являлася ще й в іншому місці – на дорозі з села Полапи до Згоран.
– Люди кажуть, – мовила бабуся, – що то відьма, котра похована на Розметеній, час од часу оживає. Виходить із землі, перетворюється спершу в лисицю, а потому в дівчину, якою колись була, й зваблює людей. Одні кажуть, що то буває, як минає стико літ, скіко було тій дівці, як неї відьмою признали, забили та на Розметеній, на тім перехресті, закопали. Другі – що вона оживає тоді, як повний місяць над тим місцем, де неїні кістки лижєть, спинєється.
Признаюся, досі пам’ятаю, як у мене волосся заворушилося та холодок по спині пробіг, як я уявив цю картину: ніч, місячна, як у пісні співається, хоч голки збирай, по небі тільки пливуть де-не-де хмарки, і ось місяць спиняється над тим місцем, і з-під землі… Б-р-р! Але ще не раз уявляв, як місяць, навпаки, з’являється з-за хмари й спиняється над могилою відьми, як ворушиться земля… Тричі – бр-р-р!
А потім страшна відьма при світлі місяця стає лисицею…

Як мертвий чоловік ходив

Помер в одної жінки чоловік. Помер, та й ходить до неї. Приходить ввечері, спить з нею, як чоловік. І та жінка дуже худа стала, страшна. І що вона не робила — і маком хату обсівала, і святила — не помагало. Питають її люди: «Чо’ ти така страшна?» А вона взяла та й призналася. Вона каже: «Я вже все робила, не помогає». От і порадили їй:
— Освяти хату перед Великоднем, в чистий четвер, а потім починай мастити. Тільки масти не з печі, а з порога.
Зробила вона так, і тільки сонце з полудня, стала вона та й мастить.
Ранше він приходив пізно ввечері, а тепер вже тільки сонце з полудня, іде до неї. От і на цей раз тож приходить, переступив сінешній поріг, поздоровкався та й каже:
— Хто це таке бачив, щоб од порога хату мастити?!
А жінка тоді:
— А хто це таке бачив, щоб вмерти й ходити?
Тоді чоловік заплакав і пішов, і більше ніколи не приходив.

Відлюдник Магдюк

Коло села Стінка в лісі є скеля, в якій видовбана в каменю кімната і постіль. А недалечко від них блистить водою керничка. Говорять, що жив тут відлюдник, якийсь Магдюк, що втік від суєти людської. Жив відлюдником, але не самотньо, бо розумів мову дерев, квітів і птиць, знався на лікарськім зіллі. Отак у розмові з лісом коротав свій вік.
— То чому ж став відлюдником?
Повідали таке, що той Магдюк ще молодим парубком прийшов з другого берега Дністра. Отам, в якомусь селі з дитинства зростав разом вкупочці з сусідським хлопцем-сиротою. Та так вже близько дружили вони, що як горіх знайшли, то й ним ділилися. Не пообідав один без другого. І на вулицю, і на весілля — скрізь йшли разом. Та й в роботі собі взаємно допомагали. То вже все село дивувалося, що й окропом їх не роз’єднаєш.
Та на лихо своє закохались оба парубки в одну красуню. Любов до веселої, гомінкої дівчини кожен з них таїв глибоко в серці і мовчав. Не могли вирвати її з серця. Дівчина, знай, любила їх обох. Стрінеться з одним — душі не чує, пестить і голубить хлопця. А побачиться з другим — радісно сміються її очі, а від щастя серце мліє. Не могла та дівчина інакше, бо були оба чорнобривими красенями й доброї вдачі. Не мала сили, щоб когось з них прогнати. Та одного разу зважилась сказати:
— Котрий з вас скоріше принесе мені золотий перстень, то стану його жоною.
Пішли оба в світ за очі, та повернулись в одну днину, в одну хвилину і дали дівчині перстені. І поцілувала вона щиро обох.
— Хто з вас принесе мені цвіт щастя, цвіт папороті, то з тим до шлюбу стану.
Дочекались приятелі Івана Купала і пішли опівночі в ліси. Ходили, ходили аж до ранку, а цвіту папороті не знайшли. Йде Магдюк сумний і побачив свого приятеля.
— Ну що, знайшов цвіт папороті?
— Ні, — відповів той.
Пройшли вони ще шмат дороги і присіли на високому березі Дністра.
— Не можу жити без неї, — сказав Магдюк.
— Смерть собі заподію, якщо вона відкине мою любов, — простогнав другий.
— Що ж нам діяти?
Довго вони сиділи мовчки і споглядали, як Дністер на гребенях хвиль несе свої води у вічність.
— А знаєш, приятелю мій, — обізвався Магдюк, — ми шукали цвіт папороті в лісах, а треба знаходити його в людському серці… Знай, що я твій щирий приятель. Я зрікаюсь коханої, буду жити самотньо, піду далеко з села, бо як очі не бачать, то серце менше болить. А ти одружуйся, але при одній умові, якщо ти справді добрий мій приятель. Тож слухай. Один раз в рік, на самого Івана Купала, я буду приходити у вашу хату і приносити з лісу квіти коханій — любов свого серця. У той день ти не смієш бути вдома. Буду думати, що вона живе самотньо і чекає з хвилюванням мого приходу…
— Згода, — сказав приятель.
Пішли вони до коханої дівчини і розповіли її про свою згоду. Вона погодилась. Приятель одружився. А Магдюк ще перед весіллям щез з села, переплив Дністер, зробив собі в лісі печерну домівку і став пустельником.
Кожного року під Івана Купала стриг Магдюк бороду і приходив у рідне село на зустріч з коханою жінкою. Як на велике свято, чекав Магдюк цієї зустрічі, отого невимовного щастя, що гріло його серце цілісінький рік. Та не довго був щасливий. Підросли в коханої жінки діти — і Магдюк перестав навідувати її. Посивів відлюдником з вічною тугою свого кохання. На старість знову ожили в його серці теплі спогади молодості. Мучився, не міг заснути. Блукав лісом, не знаходив спокою.
— Мушу ще раз побачити її, — думав він.
І пішов жебраком, сивий, з довгою бородою, у рідне село. Зайшов у хату коханої. Не зразу впізнала його. Коли брав від неї милостиню, дві теплі сльозинки покотились по його лиці і впали на руки коханої.
І досі в лісових нетрях понад Дністром блукає вічний дідусь Магдюк, старий-старий, борода біла, як молоко, тільки очі світяться добротою. Він уникає зустрічі з людьми, бо відлюдник і належить вже лісу. Хто зустріне Магдюка, тому він допоможе знайти цвіт папороті, що приносить велике щастя.

Заради троїстої музики

В ніч перед Іваном Купалом, коли цвіте папороть вогненним цвітом, виходить над озеро Марічейка, що під горою Піп-Іваном, добра Лісниця-піснярка. Співає про своє короткочасне кохання, про трьох легінів-музикантів, жодному з яких не змогла віддати свого пісенного серця. Втікають злі сили від її голосу, ховаються в дебрах, бо не люблять добрих пісень, як Темнота Сонця. Тільки дідо Чугайстер слухає — не наслухається. Мовчки ронить зелені сльози. Зна її з маленької. Скільки в горах піснярів, та ніхто не міг переспівати Марічки Бистрецької. Що вже сердита та гримуча річка Би-стрець і та замовкала, коли дівчина виходила на її берег. Заспіває веселої, стають гори зеленішими, заспіває сумної, засумують синьогір’я, заплачуть з ріками вітри-перелети.
Першим прийшов до неї свататися старий парубок, мольфар над мольфарями, що вмів молоко відбирати, град відвертати, рушниці замовляти…
— Файний маєш голос, та бідно діється у твоїй хаті. Я цей камінь, на котрому ноги миєш, в золото оберну, — сказав дівчині.
Не побачив радості у її очах.
— Із золота не звариш кулеші, не спечеш коржа. Обернув-бис камінь у хліб, подякували б люди.
— Срібненька-любенька! Зніму з неба хмару білу і простелю перед тобою, — не вгамовувався чаклун.
— Нащо мені твоя хмара, коли в моїх ногах стеляться царинки зелені.
Випустивши бартку з рук, впав перед Марічкою на коліна.
— Зловлю царицю гадюк, зіб’ю з її голови діамант і заплету тобі в коси.
— Одна полонинська чічка дорожча мені за тисячі твоїх діамантів. Шукай собі лакомої на багатство.
Пішов, як вибитий. Таких не візьмеш ні силою, ні чарами, А Марічка співала, гори звеселяла.

У Бистреці ноги мию,
В Черемоші личко.
Заграй мені, музиканте,
Кучерявим смичком;
Цимбалісте молоденький,
Удар-ко в цимбали,
Щоби гори звеселіли,
Люди заспівали.
Ой заграй-ко, сопілкарю,
Тоненько-тоненько.
Та най вийде проти тебе
Любка солоденька.
Котрий зможе сині гори
Грою сколихнути,
Того зможу до серденька
Свого пригорнути.

Не одному музикантові хотілося заграти їй до співу, та жоден не міг вгодити. Багато поторощили скрипки об бистрецькі скелі, покидали цимбали у провалля, поламали флояри.
Та одного дня з’явилися у Бистреці три легіні-музиканти. Побачивши Марічку, заграли їй весільної. Зупинилася дівчина і стала, заворожена грою, якої ще не чули гори. Незвичайна музика понесла її в дивосвіт пісенних чарів, де навіть камені співають. Затихли останні перебори, а вона все ще стояла схвильована, збентежена, здивована.
— Хто ви такі, що так красно граєте? — спитала.
Усміхнувся скрипаль, та й заспівав космацької:

У Космачі хліб не родить,
Золота немає.
Там писанка і вишиванка
Веселкою грає.

Підморгнув дівчині цимбаліст і подав свій голос:

Хто не знає село Річку,
Де зорі збирають.
На касеті яворовій
Різцем засівають.

Заткнув сопілкар за ремінь сопілку та й затягнув своєї:

Усі стежки до нас круті,
Дороги нерівні.
Та найкращі сопілкарі
В нашій Криворівні.

Отак і знай, піснярко-чічко, що дідо Чугайстер не одну пару постолів пірвав, поки нас докупи зібрав і в Бистрець післав, — промовив скоромовкою скрипаль.
Дівчина не зводила очей з легінів.
— Котрого з нас пригорнеш до серця? — спитали.
Подумала Марічка, подумала та й сказала:
— Ходімо, легіні, над озеро Марічейку. Сьогодні купальська ніч. Отам заграєте кожний окремо. Котрий найкраще заграє, най старостів посилає.
Тільки-но наблизились до озера, як злі сили зчинили такий вереск, від якого, здавалося, розколяться скелі, поваляться ліси. Втихли лише тоді, коли лебединим крилом поплив смичок по струнах. Заговорила скрипка тужливим дівочим голосом, затремтіла росяним світанком, наповнилася таємним шепотом трав, перелилася журчанням гірських джерел…
Торкнулися балцетки струн і загомоніли цимбали срібнодзвонним різноголоссям, забриніли бджілками, розсипалися п’янкими поцілунками…
Притулив сопілкар до вуст сопілку і защебетала вона соловейком, затужила рекрутською піснею, вівчарською журбою, зітхнула палким вечірним коханням.
Стали музиканти перед Марічкою, неначе три явори-красені, чекаючи вибору.
Довго мовчала дівчина. Потім заговорила, насилу тамуючи плач:
— Легіники пишні та любі! До кожного з вас рветься моє серце, та воно не яблуко і не розділиш його на частини. Є на небі три світила, та яким воно буде, коли відняти одне з них? Ви мусите жити разом, аби жила троїста музика. Я залишуся тут навіки, а вам щасливої дороги і веселої гри!
Спалахнуло зелене полум’я і схопило дівчину у свої обійми. Звіявся вітер, забурлило озеро і Марічка зникла з очей легінів.
Розповідають старі музиканти, що хто хоче навчитися добре співати або грати, нехай іде під купальську ніч над озером Марічейку послухати пісень доброї Лісниці, яка пожертвувала своїм першим коханням заради вічного життя троїстої музики.