Гайдамацький острів

Гайдамацький острівІсторія минулого залишила в пам’яті людей назви Козацька гора і Гайдамацький острів, які, до речі, існують і зараз. На питання – звідки походять ці назви – люди відповідали:
– Що там були козаки і гайдамаки – то це точно, а більше нічого не відомо.
Правда, існує легенда про Гайдамацький острів, на якому ріс велетенський дуб. Розповідають, що обійняти його не могли і десятеро. Гайдамаки ж вирізали на цьому дубі хреста, який позначав місце схову незліченої кількості золота. І ось це золото багато хто бачив, бо воно могло часом світитися, але ніхто його не міг взяти в руки, бо золото одразу ж зникало. Треба було знати певний спосіб, щоб дістатися до нього. Не інакше як тут не обійшлося без нечистої сили…
А ще ми почули легенду про Кругле озеро. Колись давно прекрасна церква з високими шпилями пішла під землю, а на тому місці утворилося озеро, таке глибоченне, що не ростуть в ньому ніякі рослини. Старі люди запевняли, що, коли побути деякий час побіля озера, то можна почути церковний спів і дзвін.

Св. Николай і Антосій

Св. Николай і Антосій

В малій Азії був св. Николай і Антосій. Вони прийшли до церкви тай сіли вперідь образа Суса Христа. Св. Николай каже: Хоть Пречиста Діва вмерла а її образ однако файний в церкві. — Антосїй кажет: Що Пречиста Діва варт, коли вже ни має коло себе Йсуса Христа? — Николай кажет: Чому би ни була варт? — Антосїй: Бо таки так, вибери з мошенки гроші, що мошенка варт без грошей? — Николай кажет: Пречиста Діва то ни є мошенка! — Почали си сварити а Антосїй вхопив свічку і підпалив Николаєви бороду. І від того часу у Николая борода кучирява. Відтак там сказали, що на кого ангелі покладут коруну, тот з межи них двох будет владиков. Св. Николай пішов коло порога і зачав си молити. Антосій вкляк вперідь самих райских дверей. Ангелі як несли коруну, то Антосія поминули, а поклали на св. Николая. І з того часу св. Николай став владиков а Антосій ні.

Голосіївський ліс

Голосіївський лісУ Голосієві ще збереглися залишки Чорного лісу, що колись тягнувся понад Дніпром від білорусів і аж до Дніпрових порогів, а тепер оце шматок у нас та ще, кажуть, у Канівському заповіднику.
У Голосіївському лісі є ближні і дальні озера. Ходять чутки, що вони безодні, бо зв’язані з підземними водоймищами. Під час війни в одне з озер упав німецький літак, упав і пропав. Я скільки не пірнав там — ніколи його не намацував. А це ж цілий літак!
У цьому лісі ще й зараз помітні залишки глибоких ярів, особливо біля Сільхозакадемії. А колись вони були ще глибшими і на дні кожного протікала річка. Де воно все й ділось.
Тут з давніх-давен жили розбійники в норах і землянках. Добре їм було: вода рядом, місто з магазинами і багатими купцями – рядом, а навколо такий густий ліс, що ні конем, ні ногами не пройдеш. У тих ярах розбійники жили і зберігали своє майно награбоване. Золото там і осталось, бо їх звідти ніхто не викурив; кажуть, що вони самі вимерли в один день від чуми чи холери.

Шапка мертвеця

Шапка мертвецяХодили на вечорниці дівки та й хлопці. Та й кажуть раз хлопці
 єден до другого: «Зложимся на горівку, підем по горівку!» Але кожен ся бояв іти до корчми, бо була темна ніч. Тогди єдна дівка каже: «Ой, ви ся боїте, а я би сама пішла!» Та й пішла тота дівка по
 горівку.
Іде она через цвинтар, а там стоїть якійсь хлоп. Она гадала, що
 то котрий хлопець вийшов її пуджати та й каже: «То ти мене пуджаєш?» Та й го штовнула та й пішла далі. Взяла она в корчмі горівки, іде вже назад, а той хлоп все ще стоїть. Тогди она вже розгнівалася та й зірвала з него шапку, ударила го шапкою по писку і пішла.
Прийшла до хати на вечорниці та й каже: «Якійсь мене дурень
 пуджав, але-м му здерла шапку! Чия то шапка? Признавайтеся!»
Они ся там дивят на ту шапку, а на ній є такий знак, що вінець
 був. А тогди хтось прийшов під хату, запукав до вікна та й кличе:
 «Віддай мені шапку!» Тогди дівка дала тоту шапку хлопцям і каже:
 «Та киньте ту шапку через вікно!» (бо ся сама вже бояла). Але той
 каже: «Як єсь ми її здоймила, так мені тепер сама заложи!» Але она
 боялася — не пішла.
Та й той мертвець так щоночі приходив під її вікна і все казав,
 аби му шапку заложила на голову. Що робити? Порадився єї отець
 з ксьондзом та й врадили так, що треба вже дівку відвезти на цвинтар ід тому мерлому. Зробив той отець велику комашню, запросив
 п’ять ксьондзів, тогди вложили тоту дівку в труну і повезли її ги
 умерлу на цвинтар. Взяли там ксьондзи відправляти молитву, а той
 умерлий вже там стоїть. Тогди вже тота дівка взяла му закладати
 шапку па голову, але він її як ухопив, як поніс, то розніс її по
 кісточці по цілім цвинтарі.

Про дитячий подвиг святого Теодосія

Про дитячий подвиг святого Теодосія Ми ж бо, братіє, знову підемо до попереднього оповідання про святого цього хлопця. Ріс він, тілом та душею ваблений до Божої любові, й ходив щоденно до Божої церкви, де вислуховував божественне Писання з повною увагою. А до дітей, котрі гралися, не наближався, як це у звичаї у юних, але бридився їхніми іграми. Одежа його була латана, щодо цього батьки не раз понуджували його одягатись у світлу одежу й на ігри з дітьми виходити. Він же послухався їх, але більше зволяв бути як один із убогих. До того
попрохав батька, щоб зволив віддати його в учення божественних книг одному з учителів, що й сталося. Невдовзі пройшов усе божественне Писання, аж усі дивувалися на премудрість і розум дітища і на швидке його навчання. Покору ж його та слухняність хто виповість! Відтак переважав у своєму навчанні не тільки вчителя свого, але й усіх, що навчалися з ним.
У той час дійшов до кінця свого життя його батько, було тоді блаженному Теодосію 13 літ, і відтоді вдававсь до подвижних трудів, оскільки виходив зі своїми рабами на село працювати з усіляким смиренням. Мати забирала його від такого діла, забороняла так чинити, і просила його знову вдягтися у світлу одежу, відтак виходити зі своїми ровесниками на ігри, кажучи йому, що, так ходячи, приносить ганьбу собі й родові своєму. Але він у тому не послухався її, відтак багато разів од великої ярості гнівалася на нього й била; була-бо тілом міцна й сильна, як чоловік. Коли хтось не бачив її, а тільки чув, як із кимось бесідувала, то гадали, що то чоловік.

Тютюн і син царя Давида

Тютюн і син царя ДавидаУ давню давнину, ще далеко не за пам’ятку не то що батьків або
 дідів наших, але й прадідів, царював десь у якійсь землі цар Давид.
 Був у нього один-єдиний син. Була ще у того царя Давида, проміж
 іншою челяддю, дівка — цариці вона услугувала, та така з себе гарна, така брава, така краля, що й не сказати. Кращої над неї пе було
 у всім царстві тім — ні між панами, ані між мужиками. Не диво ж,
 що в неї й вкохався отой, що казав, царевич, Давидів син. Еге, вкохався та й удрав погану штуку, як самі здорові зараз побачите. Занедужав ото парубок. А й хворість то була не справдішня, а з хитрощами. Заслабів так, що й з кімнати не виходе. Не сила, каже,
 й ногами двигати. Нема мочі й порога переступити. Так-то й так.
 Прийшов такий час, що обідати. Звуть і його, звичайно, до
 гурту. Каже: «Нічого не хочу, не навернусь до страви». Не йде. Почув таке батько Давид і каже своїй жінці-цариці: «Ти б, стара, відіслала б синові хоч би печене яблучко, може б, він з’їв легенького
 задля трунку й солоденького, смачненького, бо не можна, хоч і хворому, бути без ніякої страви. Бо здоровий, та й то охляне, а він
 і подавну».
Послухалась та. Вволила його волю й зараз заходилась: спрягла
 двойко яблучків, поклала їх на срібну тарілочку і, покликавши ту
 красуню, звеліла віднести те до сина.
Понесла та. Царевич, одержавши яблучки, звелів їй дожидати,
 поки поїсть, щоб, бач, тоді посуду взяла, а сам тим часом покликав
 вартового солдата, що повинно стоять вони біля царських дверей, і дав йому наказ найпильніше стерегти двері і нікого ніяким побитом не пускати до нього; та тоді нумо з тією дівчиною женихатися.
 Оттаке-то! Через яку годину вибігла дівка відтіля, плачучи й тужачи на весь двір, й прямісінько майнула до царя Давида скаржитись.
 Вислухав її, та й, жаліючи сина свого,— бо у старовину хоч не так
 було, як сього часу, але, як ось бачитимете, й життя виріпіали,—
 й каже, й велить, щоб вона мовчала й нікому не казала; а він вже
 її нагородив й грішми й усім. Боявсь, бач, більше вогню тих суддів,
 щоб вони, не дай боже, не дізнались, бо ті такі, що не подивляться,
 що він царський син, а потягнуть судити. Скажуть: закон, то проти
 цього й сам цар нічого не вдіє.
Що не робив Давид, як не приказував, щоб усі мовчали, а нічого
 не вдіяв. Чого боявся, те й вийшло. Бо якби один або два знали,
 то воно, може б, й теє, а то хіба їх мало було тих, що бачили, як дівка з розкуйовдженим волоссям та плачучи від царевича бігла; зараз
 втямили, що воно за річ, й розблаговестили по усіх усюдах. Язик,
 мовляв, без костей. Дійшло-таки діло до суддів. Дізнались-таки ті
 й зараз зрадили. «Давай його,— кажуть,— сюди! Будемо судити!»
 Й потягли. Судили ото, судили й присудили відтяти йому голову, бо
 вона, бач, велика. Потім скарали й поховали за городом в степу, наче якого розбишаку.
Що ж ви думаєте? Зробилась після цього та дівка як несамовита. Плаче, тужить. Й день плаче, й ніч плаче. Нічого з нею не зроблять. Нічим її і не заспокоять. Бач, вразило її вельми те, що через
 неї та загубили чоловіка, та ще й неабиякого, а царського сина.
 Тільки на світ начне благословлятися, то вона вже й чимчикує за
 город на могилку. Упаде пластом на неї й тужить, й розливається,
 аж обаполо луною розлягається. Плаче, кажу, та просе все його, щоб
 простив її, а сльози ті з очей, як з джерела, так і капотять і ллються
 на землю. Полива їми вона щодня ту могилку. Від того й виросло
 там зілля, таке гарне, зелене, високе та кучеряве, як капуста. Дівчина тоді й моле бога: «Господи,— каже,— коли ти й він мене простили за мою вину, що вона мене даве, то зроби так, щоб це зілля,
 котре виросло з моїх сліз, полюбили усі люди всього світу». Звернув
 увагу господь на її цю молитву й зробив так, як вона прохала; й покохали його усі люди, які ні на єсть на землі. Ось як воно було!
А через що пішла така назва цьому зіллєві, так ось через що:
 була у тієї дівчини маленька собачка — цуцик, ось з тих, які й тепер
 у панів у горницях бувають. Бігала вона усюди за нею. Було, куди
 не йде вона, то й цуцик туди слідкує. Отак і на могилку її не покидало. Як виросло ж те зілля, то цуцик забіжить у нього й вовтузиться там й товче його. А дівчина було й проганя його все відтіля,
 щоб не шкодило, і потім на нього: «Тю-тю, тю-тю, тю-тю»,— кричить.
 Ось через що й пішла тютюном ця трава зваться.

Сніг і заєць

Сніг і заєцьКаже сніг зайцеві: «Чогось мені голова заболіла». — «Мабуть, ти танеш, тим тобі й голова заболіла, — сказав заєць. Сів на пеньок і гірко заплакав. — Шкода, шкода мені тебе, сніженьку. Я все по снігу бігав, круглі дірки робив. Від лисиці, від вовка, від мисливця в сніг заривався, ховався. Як я тепер без тебе житиму? Піду до господаря лісу, проситиму, хай він тебе, сніженьку, збереже для мене».
Та й став заєць плакати, господаря лісу просити. А сонце вже високо ходить, добре припікає; сніг тане, з гір потоками біжить. Почув зайця господар лісу. Прохання його вислухав та й каже: «З сонцем змагатись не берусь, снігу зберегти не можу. Зате кожушок твій білий зміню на сіренький, буде тобі влітку легко ховатись між сухого листу, кущів та трави, ніхто тебе не вглядить».
Зрадів заєць. Та з того часу щоразу й міняє зимовий кожушок на літній.

Як чоловік знайшов папороть

Як чоловік знайшов папоротьПапороть хто достане, так знатиме, де гроші, де все. Так один
 чоловік — так, господський — та й найшов його, де він єсть, темної
 ночі напротив Купала Йвана. Найшов та й сидить. Тілько копиця
 горяща іде — сунеться. Він сидить. Вона через нього — сидить. Потім, того — вода, так і верне, так і верне гороюі Так як гори ото є,
 то так вода! Шумить, клекотить… А він сидить. Перейшла вода —
 він не встав. А це — цвіт тільки що зачина цвісти… Послі тії води — козаки, як набігли з нагайками, як узяли його чистити, так і то не злякавсь, поки таки папороть зацвів. Він, той чоловік, цвіт
 узяв, іде вже додому.
Приходе у те село, у панське, аж виходять зараз два лакеї і його
 тягнуть до пана: «Де ти, сукин сину, був?» Притягнули до пана.
Пан устав, давай його допитувати, де був. І різками його хотіли бити. Він признався перед паном. Коли це — нема нічого; нема того
 й пана і тих лакеїв. Він — додому та й заснув. І в нього вкрадено
 той цвіт. Так і пропало! А то ідоли все знаходились коло нього, щоб
 цвіт одібрати!..

Сліпий кінь

Сліпий кіньЖив єден ґазда. У нього був красний кінь. Вірно йому він служив.
Раз на ґазду в лісі напали розбійники, як вертав уночі із міста. Убили би його, якби не вірний кінь. Почав він бігти і втік од розбійників. Дуже цьому радувався ґазда. І казав, що ніколи свого коня не забуде, що до самої смерті буде його у себе держати.
Але то сказати — єдно діло, а зробити — друге. Забув і ґазда свою обіцянку. І як захворав кінь, він прогнав його, а ворота запер перед ним. А кінь той був осліп та й не знав, що його прогнали, бо не видів. Він чекав, що ґазда одкриє ворота і пустить його. Але коли зрозумів, що його прогнали, пішов од воріт, думав, що знайде собі хоть яку стеблину соломи. Але була зима, і нич не було на вулицях.
Дійшов кінь до стовпа із дзвоником. Голодний кінь занюхав шнурок і почав жувати його. А в тім селі був такий звичай, що коли кому треба було допомогти, то він у дзвін дзвонив. От коли кінь гриз мотуззя, то дзвін задзвонив. Прибігли люди і увиділи його. Прийшов і той ґазда, чий був кінь. І так йому страшно стало, коли увидів, що його кінь просить помочі. Жаль йому стало коня. Взяв він його і вже більше не гнав з дому, а доглядав до смерті. А коло того стовпа на камені вирізали образ, як кінь у дзвоник дзвонить, щоби всі люди знали, що треба жаліти не тільки людей, а й тварин, бути милостивими до всіх.

Звідки взявся горох

Звідки взявся горохВ Староконстантинівському повіті Волинської губернії горох
 селяни називали «сльозами Адама», і про походження гороху розповідали таку легенду. То, як господь вигнав Адама з раю, то він
 мусив взятися за роботу: обробляти землю, щоб прокормити себе
 з Євою. Трудно було Адаму звикати до тяжкої праці. І от, як він
 перший раз взявся обробляти землю і перший раз ходив за плугом,
 то дуже плакав. І де падали на землю його сльози, там виріс горох.