Створення Єви

Бог, створивши всі предмети, живі й неживі, став ліпити з глини образ першої людини. А чорт, сидячи в той час за кущем, казав про себе: “Бог почав учитися ліпити з малих предметів, з порошинки, з камінця – і Йому легко було вчитися; але все-таки я – ліпший за нього майстер. Хто може порівняти Його першу, малу порошинку з моїм витвором – гарним, чудовим цапом! Я тепер розумію, що Сам Бог мені заздрить. Ось Він знову почав ліпити хтозна-що. А на вигляд чудова річ. Та я Його переплюну, мій витвір буде гарнішим”. Відтак чорт сам почав ліпити, уважно придивляючись до Божої роботи. Порівняв, поладнав – і справді вийшла гарна річ. Бог завершивши своє творіння, вдихнув йому душу, і воно стало жити. Так з’явилась перша людина – Адам. Чорт уже знав, що він своєю пір’їнкою нічого не вдіє, а тому почекав, поки Бог завершить Свою роботу. Після того, як було вдмухано душу Адаму, Богові не потрібна була більше пір’їнка, і Він її кудись поклав. А чорт цього лиш і чекав. Тільки-но Бог одійшов убік, чорт узяв Його пір’їнку і вдмухнув душу своєму творінню. Зліплене чортом творіння ожило, бо в пір’їнці лишилось трошки Божого духу, а решту чорт додав уже свого. Так з’явилася на світ Єва. Адам, угледівши Єву, ніколи вже більше не відходив од неї; і Бог нічого не міг удіяти… Ось чому жінка, отримавши свою життєвість од змішаного духу Бога і чорта, буває доброю і простою, а іноді й злою.

Мольфар Світован в Жаб’ю

Скаравши в Кутах пана Гурського, подався Світован в гори. В Криворівні подарував огиря Юрі Бендейчуку, що кохався в конях, пішов далі пішки. З Жаб’я-Центра навернув на гору Швейкову до Микули Постолєнника, що шив колись постоли Світовановим опришкам. Прізвища Микули теж ніхто не знав, крім нього самого. За вправні руки до постолів дали йому опришки таке прізвисько.
Побачивши Світована у своїй хатині, старий одівець зрадів, як мала дитина.
— Пилипку любий та пишний! Так сми си зрадував то-бов, єк ангелом господним. Може би ти мені шош поміг, бо вчепила си мене тєженька біда — панцка напасть.
— Та єк зможу, Микулко. Лиш скажи, шо тебе найшло, — мовив поважно Світован.
— Та таке, Пилипку, шо нема шо в дві трісці взєти. Єкас бесчесть, всох би їй єзичок, розказала панови, шо я вмію робити файні постоли. Вчула це єго паня та й забагла постільців з гадючої шкіри. Викликав мене пан та й питає:
— То ти Постолєнник?
— Та я, проше пана, а що?
— А то, що маєш вшити моїй пані постільці з гадючої шкіри.
— Паночку любий, та хто таке чув? Але він не дав мені договорити. Вперезав мене нагайков, шо я звивси, єк червак, Бог би єго побив тєжким побивачем!
— А то забаг змерзлого в петрівку, — засміявся весело Світован.
— Та тобі добре смієтиси, а мені хоть на старість з хати тікай та в хованки йди. Сказав, шо єк до тижня не вшию, то накаже мене на покай завісити в Жеб’ю, шоби люди знали, шо значіт непослух.
— Свищи на то, Мику. Ше й ти засмієшси, єк пан заплаче, — заспокоїв Микулу Світован.
Брехнула кутюга. На подвір’ї почувся тупіт кінських копит. П’ять гайдуків з паном Щекальським злізли з коней і підійшли до вікна.
— Гов-гов! Ану, старий корзане, вийди з хати! — закричав один з них.
Вийшли обоє.
“Я думав, єк єго суда спровадити, а він сам прийшов”, — шепнув мольфар сам до себе.
— Цего хлопа знаю, а ти, дзяду, що за один, звідки? — звернувся пан до Світована.
— З усего світу, пане, — відповів мольфар, посміхаючись.
— Ти як розмовляєш з паном? — скипів пан.
— По-нашему, паночку.
Замахнувся пан нагайкою, але його рука закаменіла в повітрі. Гайдуки витріщили очі з дива. А Світован, дивлячись у панові витріщені очі, промовляв глузливим голосом:
— Єк хочете знати, паночку, то я вам скажу. Лиш не бийтеси, бо то нефайно для пана. Єк це так прийти в гості до газди та й на єго гостя руку здоймати? А я вам хочу помочи. Вчув я, що вашя паня хоче мати постільці з гадючої шкіри. А шо ви з панев дуже добрі, то гріх вас не послухати. Зараз вам і шкірочка буде.
І засвистав сумно, протяжно. На подвір’я почали стягатися змії з усіх сторін. Тривожно зафоркали коні. Гайдуки, забувши про пана, посідали швидко на коней та й погнали в Жаб’є, аж закурилося. Пан хотів утекти, але якась невидима сила міцно тримала його за убрання. А Світован глузував, аж гадюки дивувалися, піднявши в гору голови.
— Вибирайте, паночку, єку хочете шкірочку: черлену, чорну, сорокату…
— Хто ти, дзяду? — насилу видавив пан.
— Я мольфар Світован, — відповів гордо старий.
— Ой, Єзус Марія! Ратуйте! Відпусти мене, дзяду, не вбивай!
— А я й не думаю вбивати. Хіба бих дав тебе на шніданок оцій галиці. Але я й це нероб’ю. Забирайси з паном Богом на дідчу маму, аби й твого панцкого духу не було! — проказав гнівно мольфар.
Пан побіг щосили вдолину. Свиснув мольфар ще раз і гадюк мов не було.
— Не знаю, братчику, єк тобі відшенуватиси, — дякував Постолєнник.
— Не треба нічо. Ади звари бігом для мого Щезника молока солодкого і несолену кулешу, бо добре тримав пана за барки, — мовив, сміючись, Світован.
З того дня пан Щекальський звихнувся з розуму. До самої смерті говорив про гадюк, які його переслідують. Так і помер божевільним.

Про мертвого кума

Одна жінка ішла пізно ввечері через цвинтар. Зимою. А там десь недалечко був похований її кум. Вона йшла коло нього і хтіла сказати: «Царство небесне, земля пухом!» Але вирвалося: «Здоров, куме!» І пішла собі.
Прийшла додому, це щось там робила, а стала лягати спати, як було вже за дванадцяту. Роздягнулась. Як бачить — заходить її кум в хату! І каже:
— Здоров, кума, що ти з мене хтіла?
Вона як побачила, то вибила вікно і в самій сорочці побігла до чоловіка в клуб (він робив кіномеханіком). Розказала йому все. А люди їй порадили — візьми сокиру і сколупай в хаті землю коло порога (колись же в хатах була долівка глиняна). Вона так і зробила, і сокиру поклала коло тої землі.
Ввечері знов приходить кум. Каже:
— Кумо, що це ти наробила? Це ти хтіла, щоб я більше не приходив?
І закрив двері і більше не появлявся.

Соломон і біда

Соломон був зразу німий, що не говорив, але чути чув.
І Бог сказав: Як дерево заговори, тоді й ти, Соломоне, заговориш!
— А Соломон був німий, докив був, довгий час. І раз Біда здибала Соломона та й каже: Знаєш що, Соломоне, зробім собі скрипку. — А Соломон справляє Біді, що не знає, як зробити скрипку. Біда каже: Я тобі дам плян на скрипку! — А Соломон справляє, що добре. І дала Біда Соломонові плян. А Соломон по пляну зробив скрипку. А як вробив та й зачав іграти, а Біда каже: Соломоне! не бери смичком на поперек струн, але бери смичком за струнами! — І так Біда з Соломоном зачала си вадити. А Біда, як уздріла, що з Соломоном ничо не вдіє, лишила Соломона та й пішла. А Соломон зачав іграти та й пішов. А Пречиста Діва зачала просити Господа Бога, аби Господь Бог його рознімів. А Господь Бог вислухав молитву Пречистої Діви та й рознімів Соломона.

Дівич-гора

За татарського лихоліття в Сахнівці був пастух, що тішився місцевою пошаною. У пастуха була дочка-красуня. Одного разу мешканці Сахнівки схвилювалися страшенно звісткою вартових людей про напад татар; покинувши польові роботи, сахнівці пішли боронити свою домівку. На звістку про напад татар дочка пастуха поспішила назустріч батькові й потрапила в татарський полон. Тим часом мешканцям удалося прогнати орду. Вони погнались за тим, хто полонив дівчину-красуню, а він, не можучи взяти її з собою, заколов її і лишив своїм переслідувачам. Сумна звістка про втрату доньки дійшла до батька. Убиту красуню поховали на тому самому місці, де знайшли її. Засмучений батько перший кинув жменю землі на могилу дочки, кажучи, що кожна жінка села, якщо хоче, щоб її худоба була так само гарна, як його череда, зобов’язана щодня, виганяючи свою худобу в поле, кидати по жмені землі на могилу дівчини. З пошани до старого пастуха виконували свято його заповіт. Оповідання передавалося з роду в рід, могила росла й утворила Дівич-гору.

Чому Господь благословив свинину в їжу людині

Коли Христа шукали “жиди”, Він сховався від переслідувачів в ясла з сіном. Коні зверху з’їли сіно, тоді Христос заховався глибше. Кури розгрібали сіно й вигребли Христа. “Жиди” схопили Його й стали було мучити.
Христу вдалося якось визволитися, і Він сховався в солому. Свині нумо рити ту солому, і зарили Його ще глибше. Ось чому “жиди” тепер такі ласі до курей, а свиней зовсім не їдять. Нам, хрещеним, Бог благословив свинину, через що ми й освячуємо сало (і поросят) з паскою.

Мольфар Свїтован в Кутах

Хто не знав колись у горах старого мольфаря Світована? Все його життя проходило в ходах. Появиться в якомусь селі, допоможе, кому потрібно, та й подасться в інше. А вмів старий багато чого. Замовляв всякі недуги, складав переломи, “спалював ружу”, зцілював зіллям… Навіть на письмі знався. Скрипка, ліра чи флояра — все співало в його руках. Знав силу-силенну пісень. Лише один він знав своє справжнє ім’я. Говорили люди, що дідусь обійшов півсвіту, тому й назвали його Світованом.
А жив він у ті часи, коли на Черемоші стояв польсько-турецький кордон, а в Кутах лютував жорстокий пан Гурський, ім’ям якого матері-горянки лякали дітей, а гуцули склали найстрашніший на той час проклін:
“Аби тебе Гурський взяв!”
Однієї неділі в селі Барвінкові відбувався великий храм, якого давно не бачили гори. З усіх навколишніх сіл зійшлися люди, щоби побачити старого мольфаря, послухати його пісень.
Оподалік церковного подвір’я всівшись на пень зрубаної груші, дідусь взяв до рук ліру і заспівав молодецьким басом:
Чи знаєте, люди добрі того Світована,
Що ніколи не боявся ні турка, ні пана.

Переставши на хвилину співати, показав людям білосині рубці, що оповилися обручами довколо худих жилавих рук, а тоді заспівав знову:
Ой зібрав я хлопців сорок на діло, на гоже.
Тепер пани будуть знати, що Світован може.

Не доспівав. Дикі вигуки сколихнули море людських голів. Півсотні озброєних гайдуків Гурського, розганяючи натовп, летіли просто на діда. Старий, ніби й нічого не сталося, відклавши ліру, вийняв з-за ременя пляшку, в якій танцювало чорне бісеня, завбільшки в палець. Воно вибивало тропака, сідало присядки, показуючи гайдукам червоний язичок.
Гайдуки остовпіли. А дідусь посміхнувшись, промовив:
— Сиди, Щезничку, спокійно. Видиш, що панове гайдуки хочуть зі мною щось побалакати.
Бісеня сіло по-турецьки, склавши навхрест руки.
— Та я, та ми… Пан Гурський наказав, аби ми вас спровадили в Кути, — видавив, заікаючись, начальник гайдуків Щекальський.
— Дайте мені доброго коня. Я старий і не годен ходити пішки.
— Най бере мого огиря. Він вже вбив моїх двох слуг, — шепнув барвінківський багач Охабленюк.
Помилився багачисько! Жеребець, побачивши діда, радісно заіржав і поклав йому голову на плече.
— На Кути! — крикнув Щекальський.
Летіли бурею. Через дві години вже були під мурами панського палацу.
Поки Щекальський доповідав панові, Світовая сів у панську альтанку на подвір’ї, а пляшку з бісеням поставив на столик.
З дверей палацу викотився товстелезний, як бочка від вина, пан Гурський. Розсівшись у кріслі, навпроти дідуся, почав з ним вести розмову.
— Хоча я й пан, а ти хлоп та ще й колишній опришок, але я говорю з тобою, як рівний з рівним. Продай мені свого чорта, а я тобі заплачу за нього гонорово, по-панськи.
— Що ти, пане, можеш за нього дати! У мене є стільки золота, що можу купити три такі палаци, як твій, з усіма коштовностями. Хочеш, я тобі його подарую, але відгадай мою загадку.
— Кажи, може якраз відгадаю.
— Маєш, пане, відгадати три назви. Перша: яке моє хресне ім’я. Друге: як звали мою дівчину, яку закатували твої посіпаки за мене; третю: куди пхали твої кати моїм побратимам розпечене залізо. Коли відгадаєш, напиши їх на папері. Кожна назва звучить однаково, як вперед, так назад.
Думав пан цілу ніч, а тут вже й розвидняється.
— Знаєш, що ? Скажи розв’язку своєї загадки і забирайся геть зі своїм чортом.
Дідусь хитро посміхнувся.
— Скажи, Щезничку, панові.
— Пилип, Анна, пуп! — пропищало тоненьким голосом бісеня, а потім залилося несамовитим реготом.
— З чого сміється твій чортик? — спитав пан.
— 3 панської дурноти! — вереснуло бісеня. — 3 трьох назв жодної не відгадав.
— Пся крев! — крикнув сердито пан і вдарив щосили по пляшці.
І тут сталося нечуване, невидане. Паном кинуло до землі і почало товкти головою об землю, немов ступою. Потім то корчило обручем, то натягало струною. Накінець витягнуло язик до самого пупа.
Гайдуки розбіглися — хто куди. Того ж дня пан покотив роги і люди дихнули вільніше. А дідусь Світовая сів знову на коня і помчав трапом у гори.