Печерська церква Пресвятої Богородиці

Був у варязькій землі князь Африкан, брат того Якуна, що в утечі згубив золотом тканий жупан, коли вів війну з Ярославом проти лютого Мстислава. В цього Африкана були два сини: Фріянд і Шимон.
По смерті брата Якун вигнав обох небожів із їхніх володінь. І прийшов Шимон до нашого правовірного князя Ярослава. Він прийняв його, тримав у пошані і віддав своєму синові Всеволодові, зробивши його старшиною при цьому князі. Й прийняв Шимон велику владу від Всеволода. А причина його любові до святого монастиря Печерського ось яка.
В часи князювання Ізяслава в Києві прийшли половці на Руську землю, і Ярославовичі: Ізяслав, Святослав і Всеволод пішли їм назустріч. З князями був і цей Шимон. Коли ж прийшли вони до святого Антонія для молитви та благословіння, старик розкрив свої праведні уста і ясно оповідав їм про загибель, що ждала їх. А цей варяг упав у ноги старому і молив, щоб зберегтись йому від такої біди. І сказав йому блаженний:
– Мій сину! Багато впаде од вістря меча, і коли ви побіжите від ваших супостатів, будуть топтати вас, наносити вам рани, топити в воді. Але ти врятуєшся і будеш покладений в церкві, що тут побудується.
І ось на Альті вступили в бій дружини, і з Божого гніву переможені були християни і втекли; їхні воєводи з великою силою вояків упали в битві. Тут же, серед них, лежав і поранений Шимон. Він поглянув на небо і побачив церкву, превелику, яку й перед тим уже бачив на морі. І згадав він слова Спасителя, і сказав: “Господи! Визволь мене від цієї гіркої смерті молитвами твоєї Матері та преподобних Антона і Теодосія”. І ось зненацька якась сила вирвала його з оточення мерців: він вигоївся з ран і всіх своїх застав цілими та здоровими. Тоді, прийшовши до блаженного, почав оповідати дивні речі:
– Мій батько Африкан, – говорив він, – зробив хрест з мальовничим зображенням богочоловічої подоби Христової, нової роботи, як шанують латиняни, великості на три лікті. Віддаючи пошану цьому зображенню, мій батько поклав на крижі його пояс, тягарем 50 гривень золота, і на голову золотий вінок. Коли ж мій дядько Якун вигнав мене з моїх володінь, я взяв пояс з Ісуса й вінок з його голови. А він, звернувшись до мене, сказав: “Ніколи не клади цього вінка на свою голову, а неси його на приготовлене для нього місце, де побудується преподобним церква в ім’я Моєї Матері. Віддай його в руки цьому преподобному, щоб він почепив його над моїм жертовником”. Я упав, заціпенівши зі страху, і лежав, як умерлий. Вставши, я похапцем увійшов на корабель. І коли ми пливли, піднялась велика буря, так що всі впали в розпач за своє життя. І почав я кричати: “Господи, прости мені! Я вмираю тепер за цей пояс – за те, що взяв його від чесного Твого і людиноподібного образу”. І ось побачив я наверху церкву й подумав: що це за церква? І був до нас голос: “Та, яку збудує преподобний в ім’я Божої Матері. Ти бачиш її великість і висоту: якщо виміряти її тим золотим поясом, то завширшки вона буде 20 разів, завдовжки – 30, а у висоту стіни і з верхом 50. У цій церкві ти будеш покладений”. Ми ж усі прославили Бога та втішились великою радістю, що визволились від гіркої смерті. Ось і досі не знав я, де збудується церква, що показалась мені перший раз на морі, і другий раз – така ж щодо великості та краси, коли я лежав при смерті на Альті. І ось тепер почув я з твоїх чесних уст, що я буду покладений в церкві, яка тут збудується.
І витягнувши золотий пояс, він віддав його преподобному Антонієві зі словами:
– Ось міра й основа, а ось вінок; нехай він буде почеплений над святою трапезою.
– Мій сину! Відтепер ти будеш називатися не Шимоном, але Симон буде твоє ім’я.
А закликавши святого Теодосія, він сказав:
– Ось яку церкву хоче побудувати цей Симон.
І віддав в його руки пояс і вінок. Відтоді велику любов мав Симон до святого Теодосія і давав йому багато маєтку на будову монастиря. А ця церква була закладена в 1073 р. за часів правовірного князя Святослава. Сам князь своїми руками почав копати рів, дав сто гривень золота в допомогу блаженному і поклав міру церкви тим золотим поясом відповідно до голосу, почутого з неба на морі.

Чому Бог прокляв осику

Проклято осику Богом за те, що не вклонилася Пресвятій Богородиці під час утечі Святого Сімейства до Єгипту. Або її проклято Богом, і в неї повсякчас тремтить листя тому, що коли Йосиф і Пресвята Діва Марія втікали до Єгипту, то, з наближенням воїнів, посланих за ними навздогін Іродом, вони сховалися під осику. І ось, тоді як усі дерева при цьому зовсім позамовкали, одна лиш осика й далі шелестіла листям. Теж кажуть, що незадовго до Своїх хресних страждань і смерті Спаситель сховався якось під осикою від “жидів”, які хотіли схопити Його. Осика раптом як зашелестить листям при цілковитій тиші, що панувала скрізь у природі! Спаситель злякався і прокляв її, мовивши: “А щоб ти шелестіла і з вітром, і без вітру!”.

Небесний подарунок

Про писанки ходять різні легенди. Одну з них чув я в дитинстві від старого дідуся Івана Космачука. Від тієї пам’ятної п’ятниці час відкарбував немало років, але розповідь дідика з Ясенова запам’яталася мені майже слово в слово.
Багато файних писаночок у нашому краю. Та понад космацку нема і не буде. Оповідав мені мій покійний прадід, що перші писанки були написані в Космачі. Він був родом з Космача, тимунь і моє порєкло Космачук. А першов взєласй їх писати космачанка Настуня. То була бідна вдовиця. Її чоловік був перший побійця в селі. Єкос на храму в Жєб’ю він счипивси з жєбівцями, а тоти також уміли битися. Там єго вбили та й верли у воду. А що була тогди велика повінь, то потопленик пропав, єк игла в сіні. Нидурно кажут люди, що хто чим воює, то від того гине. Таке було й єго. Лишиласи Настуня з штирьма малими діточками.
Покойний чоловік файно її обдарував, бо она два рази близнила та й за два роки штири дівчинці вчинила. Сама Настуня була ни дуже файна, але й ни гет охаблена. А дівчитка — одна від одної кращя. Хто ни знав їх житєчко, ни повірив би, шо тоти діти ростут в тєженькій біді. Хатчина, єк куча. Грунтику того пару сежінь. Ни було де буришку покласти, ни токма шо коровку тримати. Від весни до осени ходила деньками. Хто даст буришки, хто глек молока, а хто коновку іуслінки. Але єк то кажут, жебранинов ни забогатієш, а даваним ни наїжси. Росли тоти діточки бірше на капусті та й на квашеній капусті. Про то, що в хаті було бірше пісно, єк скоромно, нічо дітем ни бракувало. Такі були файні та пишні, єк тоти чічки на царинці.
Одного понедівка встала Настуня давидь, дала дітєм їсти, лишила їм на днину два буришіники та й півконовки гуслінки, взєла городник та й пішла на деньку копати. Надворі темніє, а Настуні нима. Діти голосе, шо пуду дає, та ніхто ни чує, бо тогди ни було так густо хатий, єк тепер. Отак саракі, притулилиси докупки, єк шінета, та й так і венули. Єк прошумалиси, то скакали з радости до стелини, бо Настя вже була в хаті. Принесла дітєм з села трохи масла, будза і кавалок солонини. Показала пару красних писанок… Розказала, що ночувала в такої жіночки, котра вміє примов’єти до веєкого дилікатного ремесла. Бо давно ни так було, єк тепер. Теперішні музиканти покив навчутси играти, то пару років пигулєют в скрипку або товчут в цимбал. У кушнірі і швалі ходєт до уких вчитиси. А мижи давними людьми були такі примівники, що єк тобі примовит, то відразу стаєш тим, ким хочиш бути, лиш абес мав до того хіть. Така була і тота жіночка. Чуласи, що буде гинути, та й примовила Насті до того, чого ше нікому не примов’єла — до писанкарства. Сама примівниця ни шила, ни ткала і писанки ни писала, бо ни мала на правій руці штирьох пальців. Віддала їх Арідникови, аби дав їй силу до примівки. Багато від її примівок стали кушнірями, ліжникарями, швалями, різьбарями, а Настуня — першов писанкарьков.
На другий рік в говінє написала Настуня перші свої писанки. Госпидку сетенький! Такої краси світ ни видів. Хрестики, ружні взори, листочки… І закликаласє она роздати ці писанки шо до одної на Великдень за простиби: перед душі свого покойного чоловіка, за діточе та й за своє здоров’є.
А в великодну суботу прийшов до неї чудатий старец. Ни мав нічо на голові, був убраний ни по-нашему та й ни по-шляпацкому. У єкомус сивому лахмані. Довге сиве волосє, єк у чилідини, падало на плечі. Стоїт серед хати, нічо ни просит, а дівчитка тулєютси та горнутси до него, єк до рідного дєді. А він гладит їх по головках та й питаєтси, єк они си називают.
Дала єму Настуня дві писанці за простиби, а він файно відповів: “Най Бог прийме”, виказав “Отченаш” та й каже:
“Ви ліпшя газдиня, єк я газда, бо ни маю шо дати вашим діточкам”.
Та й вийшов з хати.
Звечіра засунула Настуня в піч горшечок голубців та й свинцку лабу на студенец, повкладала дітий спати, а сама прилегла на запічок. Давидь прошумаласи та й шепає себе в ніс. “Шо я сню?” — шепотит сама до себе. Ба ні, це таки правда. На столі паски, єк гори, та такі дилікатні… А коло них писаний кошелик з богацков доров. Глипнула на сволок, а там п’єть рідів чилідинцкої убирі — один для неї, другий для її діточок. Подивиласи в піч, а там такі їди, шо лиш в цісаря можут бути. Зрозуміла Настуня, шо це був у неї сам свєтий Петро. Видко, вдалиси Настунині писанки Господу Богу свєтому, Матці божій Христовій, шо пислали з неба такий красний дарунок. Побудила Настя свої дівчитка, вмила їх і всі п’єтеро виказали “Отченаш” і файно подєкували Господу Богу, Матці Божій і свєтому Петрови за ласку небесну. І поблагословив Бог Настуню і її доньок, шо хоть доробилиси, та ни згонорилиси. Почерез них перейшло благословенство Боже на всий Космач. Бо де ше є така писанка, єк у Космачи?

Ечкідаг, Козина гора

Кримськотатарська казка

Алі, красень Алі, тебе ще пам’ятає наше село, і розповідь про тебе, передаючись із уст в уста, дійшла до днів, коли Яйла почула гудок автомобіля, і безстрашна людина стрімкіше за птаха піднялася вище її гір.
Не знаю, чи обігнав би ти її на своєму скакуні, але ти міг скоріше загнати свого улюбленого коня і занапастити себе, ніж поступитися славою першого джигіта.
Швидше за вітер носив гірський кінь свого господаря, і заздрила отузька молодь, дивлячись, як гарцював Алі, виблискуючи сяйливим набором, і як без промаху він бив на льоту будь-якого птаха. Недарма Алі вважався першим стрільцем на всю долину і ніколи не повертався додому з порожньою сумкою.
Тремтіли дикі кози, коли на вершинах Ечкідагу, з-поза недоступних скель, з’являвся Алі з карабіном на плечі. Тільки жодного разу не зачепила рука мисливця газелі, яка годувала дитя. Бо ж благородним був Алі не лише до людини.
Якось, коли в горах замекали молоденькі кізочки, завітав Алі до саклі Урміє, молодої вдови, яка прикрашалася пряним ткна [хною] лише задля нього одного, вимагаючи за це, щоб він беззаперечно виконував усі її примхи. Урміє лукаво подивилася на Алі, як робила завжди, коли хотіла попросити про щось виняткове.
— Принеси мені завтра караджа [дику козу].
— Не можна. Не час вбивати кіз. Адже знаєш, тільки почали годувати, — зауважив Алі, дивуючись такому проханню.
— А я хочу. Для мене міг би зробити виняток.
— Не можу.
— Ну тоді йди геть. Про що нам розмовляти.
Знизав плечима Алі, не чекав цього. Повертаючись до дверей, мовив:
— Дурна жінка.
— До дурної чому ходиш? Сеїт-Мемет не каже так. Не принесеш ти, принесе інший, а караджа буде. Як знаєш!
Вернувся Алі додому, приліг і задумався. У лісі щебетав соловейко, у виноградниках дзвеніли цикади, по небу бігали одна до одної в гості яскраві зірки. Ніхто не спав, не міг заснути й Алі. Проклинав Урміє, знав, що вона нерозумна, неладна людина, а тягнуло до неї, тягнуло, як бджолу на солодку квітку. «Якщо не ти — інший принесе!» Неправда, ніхто не принесе раніше. Алі підвівся.
Починало світати. Вранішнє сонце голубило землю першим поцілунком.
Алі попрямував у гори знайомою прямою стежиною.
Близько Ечкідаг. Вже піднявся спритний мисливець на одну з його вершин, біля іншої тепер багато диких кіз — караджа. Треба пройти Хулах-Ієрнин — Вухо землі. Так татари називають провалля між двома вершинами Ечкідаїу. Глибоке провалля з похилою підземною печерою, кінця-краю якій ніхто не знає. Подейкують, доходить печерна щілина до самісінького серця землі; ніби хоче земля знати, що на ній робиться: чи краще живуть люди, ніж раніше, чи, як і раніше, сваряться, захлинаються у жадобі, вбивають і себе й інших.
Підійшов Алі до провалля і побачив старезного чоловіка з довгою білою бородою, такою довгою, що кінець її був десь у проваллі.
— Здоров будь, Алі, — окликнув його дідусь. — Чого так рано прийшов стріляти кіз?
— Так треба.
— Усе одно не вб’єш жодної.
Алі підійшов ближче, а старий зник у проваллі.
— Ти хто такий?
Не відповів чоловік, тільки каміння, що зірвалося, полетіло в провалля. Як не слухав Алі, та не міг почути, де воно впало. Озирнувся на гору й угледів струнку козу, що дивилася на нього, вуха наставивши.
Прицілився Алі й раптом бачить, що коло кози хтось сидить і доїть її, начеб якась знайома жінка, схожа на його покійну сестру.
Опустив він швидко карабін, протер очі. Коза стоїть на місці, нікого коло неї нема.
Прицілився знову, і знову побачив коло кози жінку. Коли вона озирнулася, Алі зблід, упізнавши рідну матір, якою пам’ятав її в дитинстві. Похитала головою мати. Опустив Алі карабін.
— Анале, матінко рідна!
Пронеслася по стежині під скелею курява. Стоїть знову коза одна, не поворухнеться.
— Чи я сплю, — розмірковував Алі, і прицілився втретє.
Бачить — коза одна, тільки за два кроки від неї козенятко. «Отже, усе примарилось»,— подумав Алі й навів карабін, щоб вірніше, без промаху, влучити тварині прямісінько у серце.
Вже натиснув було на курок, аж раптом помітив, що коза годує дитину, доньку Урміє, яку любив і забавляв Алі як рідне дитя.
Затремтів мисливець, похолов весь — адже ледь не вбив маленьку Урміє. Збожеволівши від жаху, упав на землю і чи довго пролежав — не пам’ятав.
Відтоді Алі зник із села. Люди гадали, що він упав зі скелі і розбився. Довго шукали — не знайшли. Тоді вирішили, що потрапив він до Хулах-Ієрнин, і нема чого шукати більше.
Так минуло багато років. Постаріла кохана Алі Урміє, у її доньки народилися діти і внуки; померли ровесники джигіта, і нові покоління знали про нього тільки те, що дійшло до них з уст батьків, і було в тих оповідках стільки ж правди, скільки й народної вигадки.
І от якось повернувся в село хаджі Асан, столітній дідусь, який тривалий час залишався в священній Мецці. Багато розповідав Асан дивного, та найдивовижнішим було те, що він сам, на свої очі бачив і впізнав Алі.
У Стамбулі, в монастирі дepвiшiв відбувалося урочисте служіння, у якому брали участь принци, багато франків і весь пашалик. Забило думбало, заграли флейти і закружляли в екстазі священного танцю-молитви святі ченці. Та найшаленіше кружляв один старий чоловік. Немов гірський вихор, миготів він в очах захоплених глядачів, забираючи із собою їхні думки від земних помислів.
— Алі! — вигукнув Асан, і дервіш, озирнувшись на нього, зупинився на мить і знову поринув у шалений екстаз молитви.

Байка Хмельницького

Богдан Хмельницький сказав у 1655 р. до польських послів:
– Сідайте та слухайте, панове. Ви принесли нам прегарні пропозиції від короля, але чи можливо їх прийняти, чи неможливо? Вислухайте оцю побрехеньку. Давно, кажуть, жив у нас селянин, дуже заможний, усі сусіди заздрили йому. У того селянина був домашній вуж, що нікого не кусав; господарі завжди ставили йому молоко в дірку, й він часто лазив між родиною. Одного разу сталось таке: дали хлопцеві молока; приліз і вуж і почав хлебтати молоко з горнятка; за те хлопець ударив його ложкою по голові, й вуж укусив хлопця. На жалібний крик дитини прибіг батько й, дізнавшися, що вуж укусив сина, кинувся вбивати тварину; вуж встиг сховати голову в діру, а хвоста не встиг сховати; господар відтяв йому хвіст. Хлопець помер від укушення, а вуж лишився калікою і відтоді боявся вилазити з діри. Незабаром після того багатство цього чоловіка почало значно зменшуватись, нарешті він став дуже бідний і, бажаючи взнати причину, побіг до знахарів і каже їм:
– Скажіть, прошу вас, що це значить, що минулими роками я менше дбав про господарство, а всього в мене було багато; ні в кого не було стільки таких прегарних волів, як у мене, ні в кого корови не давали стільки молока, ні в кого вівці не давали такої пишної вовни, ні в кого кобили не приводили таких гарних лошат, ніде поля не давали таких багатих жнив, у нічиїх садах не дзвеніло стільки бджіл; мої стада не терпіли від слабостей; я сам не знав ніяких неприємностей; у моєму домі бували гості; ні в кого з сусідів не було такої великої родини; бідний не відходив від мого дому з порожніми руками; ні в чому не було нестатку; всякого добра було в мене доволі. Та ось за декілька років розлізлось усе, що я зібрав за ціле життя, і між сусідами нема біднішого від мене; і хоч я падаю від праці для піддержання життя, а проте ніщо не йде на користь, але щодня то гірше й гірше. Скажіть, коли знаєте, причину мого нещастя і чи не можна помогти йому?
Йому відповіли:
– Поки ти, давнішими роками, гарно поводився із своїм домашнім вужем, він брав на себе всі нещастя, що загрожували тобі, а тебе лишав вільним від них; тепер же, коли між вами настала ворожнеча, всі біди впали на тебе. Коли ти хочеш давнішого щастя, то помирися з вужем.
Жінка понесла йому молоко, але вуж напився молока та й знову сховався в нору. Якийсь час доглядав його господар, далі почав кликати вужа зробити давніше братерство. Тоді відповів йому вуж:
– Даремно ти заходишся, щоб було між нами таке братерство, як давніше, бо як тільки я погляну на свій хвіст, що я утратив за твого сина, зараз вертається до мене пересердя; з другого боку, як ти тільки згадаєш, що ти втратив сина, зараз закипить у тобі обурення, так що ти готов розтрощити мені голову. Через те досить буде приязні між нами, коли ти житимеш у своєму домі, як тобі любо, а я в своїй норі, і будемо допомагати один одному.
– Те саме, панове посли, сталось і між поляками й українцями… Ті, що звуть себе дітьми королівства, почали порушувати волю українців і бити їх по голові, а українці, коли їм заболіло, почали кусати; тоді зайшло так, що й українців більша частина відтята й чимало синів королівства пропало.
Відтоді, як тільки ті народи згадають біди, заподіяні один одному, зараз повстає пересердя, і хоч почнуть вони годитись, то через найменшу причину справа не ладиться. Наймудріший із смертних не може зробити того, щоб між нами настав певний довгий мир, як лиш так: нехай польське королівство зречеться усього, що належало до князівств Руської землі, нехай відступить козакам до кермування всю Русь до Володимира, і Львів, і Ярослав, і Перемишль, з умовою, щоб ми, сидячи собі в своїй Русі, як у норах, відвертали ворогів від польського королівства. Але я знаю: якби в цілому королівстві лишилось усього сто панів, то й тоді вони не пристали б на це.
А козаки, поки матимуть зброю, теж не відступлять від цих умов.

Побралися навіки

Один багатій у селі Улашківцях мав багато моргів поля. У нього був єдиний син. Цей син вподобав собі файну, але бідну дівчину. Вона мала небагато — три морги поля. Дуже файна, кажу вам, дівчина була. І син каже родичам, що хоче женитися. Та чи старі дозволять? Вона ж бідна, а він такий багач, має сорок моргів поля і одинак. І кам’яницю на ціле село. Не дозволяють женитися. А він каже:
— Слухайте, тату, як ви не дозволяєте мені женитися, не хочете до мого шлюбу йти, то підете на похорон.
— Ти що дурний, спам’ятайся, що мало дівчат, бери собі іншу, так не буде! — кажуть батьки.
Така в закоханих була любов правдива. Наречена в неділю вбралася в білу сукню, а він — в чорне вбрання, білі рукавички — так, як до шлюбу. І вийшли, спацерують обоє. А люди дивляться: «Ох, яка файна пара!» А родичі не дозволяють, щоби вони побралися. То через маєток. А колись маєток грав велику роль. Вони так ходили, ходили і пішли на цвинтар, а люди за ними, за ними, що то буде. Він дістав левольвер (перед тим купив), вбив дівчину і себе в голову. Наробили люди крику, родичі вмлівають. Але вже запізно. Уже на цвинтарі побралися навіки.

Деліклі-Кая

Кримськотатарська легенда

Хіба ж є на світі черешня, смачніша від козької, і де найдеться сариармут ніжніший і соковитіший! В Криму не зустрінеш стрункішого стану в юнака, і не знають інші землі дівчат, які вміють ходити так легко, як козькі, по скелях і обривах.
Дивиться посивілий Ельтіген на дітей долини, під сонячним промінням милується ними, а коли під вечір побіжить від гір в селі синя тінь, прислуховується до голосу старих, які збираються посидіти в кав’ярні.
— Раніше краще було.
— Краще було, — стверджує дев’яносторічний Муслядін, сидячи навпочіпки поруч з імамом.
— Коли треба — дощ був; коли не треба — не йшов; черв’як листя не їв; бджоли — так, були; кози — так, були; по дві пари буйволів у кожного було. Добре було.
Слухають Муслядіна козькі татари і зітхають:
— Раніше краще було.
У вечірніх сутінках спалахують то там, то сям вогники в курців, і білясті хмарки тютюнового диму застилають часом зосереджені, серйозні обличчя.
— Води багато було, — зауважує хтось.
— Га? — не чує Муслядін. — Дірки в Деліклі-кая, кажеш, не було. Так, не було. Згодом зробилася, коли Киз-буллаг відкрився.
— Розповідай, — просить кефеджі схиляючись до самісінького вуха старого. — Люди послухати хочуть.
Зсунув Муслядін на потилицю валяну баранячу шапку, щоб полегшити гулі, що виросли над вухом, немов кавуни на баштані.
Згори, по шосе над селом коло Деліклі-кая, долинає поштовий дзвіночок. Аж раптом він затих, наче щоб не заважати Муслядіну вести свою оповідку.
— Ну?! — наполягають сільчани.
Вони не раз вже чули захопливі історії, а все ж хочуть послухати ще. Цього літнього тихого вечора, коли зійшла на землю прохолода, а міріади зірок, що загорілися на глибокому небі, відволікають думки від турбот трудового дня, хочеться слухати про дива.
Не кваплячись, із зупинками, попихкуючи довгою черешневою люлькою, почав розповідати Муслядін про те, що чув від батька й діда.
Замріяні слухачі ніби поринули за Муслядіном у якийсь інший світ, і в їхній уяві непомітно ожили три сірі скелі Ельті- гена. Здається, що в середній з них, Деліклі-кая, немає більше наскрізної щілини, і живуть в ній, як і раніше, три казкові духи. І кожен співає свою пісню, а людям здається, що шумить гора. Якщо гучно — чекають дощу, якщо стогне — бурі. Так застерігають духи людей, бо, як і в давні часи, люблять своє село. Тоді прислуховувались люди до їхнього голосу і шанували своїх покровителів. Та й духи приходили до людей з любов’ю. Наповнювали їхні серця блаженством, люди ставали добрішими.
Задзвенів знову поштовий дзвоник біля Деліклі-кая і, відірвавши на хвилину слухачів від світу мрій, завмер десь у лісовій гущавині.
Коли самому добре, бажаєш того і для всіх. Так влаштовано людську душу. І в колишні часи жителі Козької долини не пропускали бідного чи подорожнього, аби не надати йому прихистку й не нагодувати. А коли йшли вниз, в сади, на роботу, залишали когось, щоб міг прийняти перехожого.
Триває розповідь Муслядіна…
Якось усі пішли на роботу. Вдома залишилися старі жінки, діти, та ще три дівчини, які поспішали дошити придане, аби підготуватися до місяця весіль.
День був спекотний, і дівчата, прихопивши роботу, пішли в ліс шукати прохолоди. Притих Ельтіген. Духи залишили свої скелі, і, перекинувшись на жебраків, підійшли до дівчат.
Ті, побачивши сліпого, кульгавого і горбатого бідняків, вклонилися їм зі словами;
— Якщо голодні, нагодуємо вас.
Під широким дубом, який стоїть і нині, розв’язали вузлики з таранею, часником і коржиками та й почали пригощати подорожніх, примовляючи:
— Їжте, їжте, будь ласка.
Бідняки їли, дякували, а коли скінчили, — у вузликах не поменшало.
— Їжте добре, — припрошували дівчата, і віддали жебракам жовті сариармути, котрі лишили було для себе.
Посміхнулися подорожні.
— Великий Аллах у своїх творіннях. Нехай серце кожної з вас сповниться радістю.
І запитали дівчат, чи мають вони якісь таємні бажання. Задумане в добру хвилину може здійснитися.
Усміхнулися дівчата, і одна сказала:
— Хотілося б швидше дошити своє придане.
— Прийдеш додому і побачиш, що збулося твоє бажання, — посміхнувся горбатий.
— А я, — засміялася друга, — хотіла б, щоб бабуся мене не сварила.
— І це влаштується, — кивнув головою кульгавий.
— Ну, а ти? — запитав сліпий третю. — Ти чого бажаєш?
Задумалася третя.
— Все одно не виконаєш мого бажання, — відповіла.
— І все ж таки, скажи.
І сказали дівчина:
— Хотіла б, щоби в горі відкрилося джерело, щоб дарувало людям прохолодну воду; щоб подорожній, попивши її, забував про втому, а наші сільчани, освіжаючись спекотного дня у джерельній воді, славили милість Аллаха.
— Ну, а для себе чого б ти бажала? — запитав сліпий.
— А мені нічого не треба. Я все маю.
Розплющив від подиву очі сліпий, і відбилися в них очі блакитного неба.
— Як тебе звати?
— Феррах-ханум, — відповіла дівчина.
— Буде так, як ти побажала, й ім’я твоє довго пам’ятатиме народ.
Обернувся сліпий до Деліклі-кая, високо підняв свій посох і вдарив ним по скелі.
З гуркотом тріснула Деліклі-кая, дощем посипалися кам’яні брили, темною хмарою вкрилася гора. А коли розійшлася хмара, всі побачили в ній наскрізну щілину і почули, як поблизу зашумів гірський потік, що падав зі скелі.
Добігли перші краплі струмка до ніг Феррах-ханум й омили їх. А подорожні тим часом зникли, і зрозуміли дівчата, хто зустрівся їм.
Пророчими стали слова сліпого жебрака. Народ довго пам’ятав Феррах-ханум, і коли вона вмерла, могилу її огородили кам’яною стіною.
Років шістдесят тому Муслядін ще бачив руїни цієї стіни і читав арабський напис на камені: «Не приліплюйся до світу, він не вічний, один Аллах завжди живий і вічний».

***

Вже давно замовк старий Муслядін, та ніхто зі слухачів не хотів повертатися до реальності зі світу казки.
Підвівся, покректуючи, Муслядін, щоб йти додому.
— Час.
Підвівся й імам.
— Шумить Деліклі-кая. Мабуть, дощ буде.
— Потрібен дощ, води нема, — зауважив кефеджі.
— Потрібен, потрібен, — підтримали його, зводячись на ноги, татари.
— Знову Феррах-ханум потрібна, — посміхнувся молодий вчитель.
Та на нього суворо поглянули старі:
— За часів Феррах-ханум багато води було; тепер поменшало, гіршими люди стали, гіршими дівчата стали. Коли дурнями стануть — геть висохне Кизлар-хамами.