Петрів батіг або цикорій

Петрів батіг або цикорій— А це — Петрів батіг,— указав мені мій супутник на цикорій.
— Який батіг?
— А що святий Петро вівці пасе.
— Які вівці?
— А верблюди ж! Вони колись були Адамові, та як Адам согрішив, бог узяв та й отдав їх святому Петру.
— Як же він їх пасе?
— Та як і усяку скотину. Оце придивіться коли ранком: як тільки сонечко обиздріє, обжене росу, зараз квіточки на йому
 і порозвертаються, а як стане вже з обід звертати, так де і дінуться.
 Усі у булюбашечки позгортуються та так аж до другого дня — ніде
 ні однієї і не заглядиш. Це, бач, верблюди, як і вівці, роси бояться,
 а як вона опаде — то чабан руша вівці і святий Петро руша, а як
 стане вже сонечко на обід, почнуть квіточки на ньому закриватися,
 чабан стає на тирло і святий Петро на тирло. Та тільки чабан іноді
і до півночі пасе, а святий Петро вже аж до другого дня стоїть.
— І бачив це хто?
— Бачити як слід — ніхто не бачив, бо де ж так нам грішним та
 святе діло увіч знати, а приміта єсть. Он дивіться, як юга по степу
 повітря хвилює. Це ж як пилюга за отарою встає, так і ці хвильки
 у повітрі мріють — де святий Петро з верблюдами пройде, бо він
 жене їх по повітрю десь далеко.

Золота річка

Золота річкаНа березі річки Тетерева стоїть дуже давнє місто Радомишль. Кажуть, що йому більше 1300 років. Хотіли були люди відсвяткувати цю дату, та вчені з Києва щось почали уточняти в архівах, і вирішили, що Радомишль набагато старіший. Так і перенесли свято на потім, А коли воно вже буде – Господь його зна!
Ще при моїй пам’яті річка була глибока, вода так швидко бігла, що прямо зносило, як хто хотів перепливти. А скільки водоворотів було! То такі дуже глибокі ями, що і дна не дістати, а вода в них холодна, як ніж; зразу ногу зводило. У тих ямах, кажуть, сидів водяник і сітями затягував собі людину на поживу. Може воно і правда, я не знаю, але те, що в нас колись не було такого року, щоб хтось не втопився, то це точно. Боже-Боже, скільки ж то на тому дні людей залишилося, а скільки потопилося під час різних воєн, що пройшли через Радомишль за таку давню історію. А скільки добра всякого потоплено на тому дні – і не перелічити. Правду люди кажуть, що дно Тетерева золоте від того всього, що є в мулі.
На Олімпіаду (1980 рік) приїжджали до нас японці і казали, що в них є така техніка, яка може весь той мул вигрібти і зробити Тетерів знову судноплавним. І це все вони хотіли зробити безплатно, тільки хотіли забрати собі все, що знайдуть у тому мулі. А Радянська влада порахувала скільки там чого є і не дала японцям чистити. Сказали, що за те золото можна почистити всі річки на Україні. А коли ж вони почнуть уже чистити? Ти от з Києва, може, чув що про це. Річка ж прямо на очах міліє, ось уже зараз малі діти по-коліна переходять через Тетерів з Рудні. А ще ж недавно, у сімдесятих роках, по ній катера тягали якісь баржі з Житомира до Києва.

Звідки узялась панщина

Звідки узялась панщинаОто раз давно, ще за Катерини, зібралися пани на сеймик та
 й говорять проміж себе:
— А зробим-но, пане, панщину!
— Добре,— кажуть,— давай зробим!
Ото кожний пан (як, наприклад, граф наш) скликає з кожного
 села по дванайцять чоловік. З того села дванайцять, з другого дванайцять, з третього дванайцять. Ото чи в хаті, чи на дворі в пана
 поставили столи, наварили всячини, поставили їсти й пити горілки,
 усього… Просить пан:
— Сідайте, добрі люди, їжте, пийте, контентуйтесь!
Наїлися люди, напилися, музика грає — нагулялися.
Дякують панові:
— Спасибі вам, пане вельможний, що так уконтентували пас досхочу, спасибі. Чого ж ви від нас хочете?
— Ой, люди добрі, хазяї чесні. Небагато з вас хочу! Тяжко мені
 з великим господарством. Я й наймаю людей, і гроші плачу, та все
 нема ладу. Не вспіваю хліба зібрати — осипається. Якби діти ваші
 спромогли мене — подарували їден день на тиждень.
— А, боже наш милосердний! Пане наш ласкавий! Щоб діти наші
 та не послухали пана їден день на тиждень?! Ну-ну!.. Даруємо вельможному панові їден день на тиждень: чи то велика мація?
Ото, може, через півроку, ба, може, й скоріше, знову пани скликають по дванайцять чоловік з села, знову закладають бенкет. Господи, чого там нема? Усього-усього поставлено: і пити й їсти, і їсти
 й пити… Веселяться люди. І знов просять пани людей, щоб подарували ще їден день на тиждень… Добре, най ще день. За третім
 разом — ще їден день дарують. Так вони бенькетували, аж поки людям не лишилось і одного вільного дня. От як видурили пани од
 людей вільність, пишуть велику бомагу до цариці Катерини: так
 і так, кажуть, люди добре-охотно згодилися робити на нас шість день
 на тиждень. Цариця глянула на те письмо — бачить, що люди добре-охотно згодилися, та й приклала свою руку. От і минулася воля.
В понеділок, раненько — стук-стук у віконце.
— Добридень!
— Дай, боже, а чого?
— На панщину! Забула?
— На яку панщину?
— А на папа робити!
— Оце, але маю і своєї роботи доволі, а то ще на пана. Не хочу!
Ги-и! Як витягли на вулицю, як почали лупцювати, то й мусили йти на панщину. А старі батьки, що запродали панам дітей своїх, зо страху поховалися. Згодом трохи зібралися на раду: радили-радили та й написали й собі прошеніє до цариці, що ось так і так — не
 хочемо під панами бути. Глянула Катерина на те письмо та й відписує людям: «Що ж, люди добрі, навіщо ж ви добре-охотно згодилися
 робити на панів? Тепер нічого не вдію — руку свою приложила».
І справді, нічого не помоглося. Як настала панщина, то терпіли наші
 прадіди, діди, батьки, та й мені, старому, довелося скоштувати того
 добра. А оце й воля прийшла, як у Вінниці чавунку насипати стали.

Золотий браслет

Золотий браслетЯк іти по дорозі до Канева, то зразу за заповідником буде Княжа гора, де колись місто було і де тепер студенти щоліта риються. А між селом і заповідником є ще одна гора, менша, теж поросла лісом; у неї ще схил з боку Дніпра осипається. То на цій горі, видно, кладовище було колишнєє, бо зараз і могилки заровнялися. Ми б і не знали про нього, але гора осувається і одкриває людські кістки дуже старі, аж жовті, а гробів та одягу нема, бо погнило все. Там я колись кози пасла і найшла у піску чималий золотий браслет з красними камінцями.
Питаєш, де він? Продала в Києві! Куди б я його вділа?! Ще сказали б, що вкрала де. Тільки ти мене не називай, бо ще власті прийдуть і потребують гроші вернуть государству.

Шевченко-портретист

Шевченко-портретистЩе коли Тарас Григорович жив у Києві, то там він малював картини.
Він був відомий художник.
От до нього зайшов один знаменитий господин, великий пан, і просить, щоб він його змалював. Балакаючи з ним, Тарас Григорович моментально накреслив олівцем портрет того пана. От пан став питать Тараса Григоровича:
— Скільки це буде коштувать, коли змалювати з мене портрет?
Тарас Григорович запросив у нього 150 карбованців.
А пан йому каже:
— Що це ви так дорого хочете?
— Дорого? — каже Тарас Григорович.— Тоді це буде стоїть усього 300 карбованців.
Пан розсердився і пішов від нього.
А Тарас Григорович узяв портрет, що накидав олівцем з того пана, приставив до його ослині вуха, поніс у магазин і сказав продавцю: «Постав цей портрет на вітрині, а хто купить -то хай заплатить 500 карбованців».
От іде раз пан вулицею, дивиться — на вітрині стоїть його портрет, точ-у-точ, тільки з ослиними вухами.
Він до продавця, а там один стоїть і питає:
— Скільки стоїть осел, що на вітрині?
Продавець каже:
— 500 карбованців.
Пан підійшов і каже:
— Цей портрет я заберу!
Вийняв 500 карбованців і заплатив. А покупець стоїть і каже:
— Хороший осел, та не мені попався!

Про Шевченка

Про ШевченкаСпасибі йому! Нехай Бог хоч на тім світі упокоїть його душу, бо на цім світі він багацько поніс за нас та за нашу волю… Мені-таки доводилось на віку бачити його, та я не знала, що то був він. Раз якось мій старий сидів у Звенигородці в тюрмі: пани за щось засадили. От я взяла в торбину хліба та ще дечого й пішла
до нього. А в Вільхівці доганяю старого Онойка, що він, як знаєте, пасічником був над скарбовими пасіками. От і питаю його, куди він іде. А він мені нишком і каже:
– Оце, серце, на мене напасть… Чи не здибала ти часом за селом москаля? Поїхав бідкою. Приїздить він до мене вчора ввечері та й проситься на ніч. Я його й пустив: у мене дітей нема, хата велика, то чого й не пустити, – не перележить за ніч хати. От він в мене і заночував. Каже, що сам з Кирилівки і їздить собі так по селах та по людях, зветься він Шевченком. Багацько він мені розказував про себе, про панщину тощо, і дуже просив, щоб нікому не казати. Показував всю свою
одежу і все, що з собою везе. Оце він вбраний москалем, а то зробиться старцем і їздить собі поміж людьми; а як схоче, то переодягнеться таким-таки чоловіком або паном. Вранці ледь на світ він собі й поїхав і знов просив, щоб нікому не казати, що він у мене ночував. І ніхто ж його й не бачив і не знав, що він в мене ночує, тільки я та жінка. А це прибігають з Звенигородки і викликають уже туди: довідались якось наші пани та й донесли. Не знаю, що мені за це буде.
– А я таки перед Вільхівцем зустрічала чоловіка, бідно вдягнений, в картузі і в московській одежі, поїхав бідкою на
 Попівку…
Розказала я своєму старому, а він і каже:
– Був тут такий чоловік, але його тільки ввели в тюрму, та зараз і випустили…
– Ви кажете, що він таки вмер, а от я чула, що він живий, а привезли його тільки клятьбу в домовині, що поклав на панів. Кажуть, що закопали ту домовину на високій могилі недалеко від Києва, але ж я не бачила тієї могили, хоч і ходила в Київ… Везли домовину дванадцять пар волів, а на могилу виносило дванадцять дівок… Я й невісток його знаю з Кирилівки; як він ото умер, то вони їздили за ним плакати… А було те, як я його бачила, тоді, як зачиналось добро,
 недалеко перед волею, років буде з двадцять три… Спасибі
 йому: хоч і Бог так дав, що панщину скасували, але все ж таки 
він за нас клопотався та терпів. Нехай наші діти дякують!

Про пісні

Про пісніПісні – це з Синього моря. Люди не доробили панщини, а Мусій і давай виводити їх з Єгипки. Перші пішли жиди та цигани, а за ними інші якісь люди. Передні вийшли, а задніх море залило. Вони, як і ми, живуть у Синьому морі, складають пісні, списують на камені і кидають нам на берег. Наші люди пісень скласти не тямлять, а окрім морських людей, складали ще
 запорожці про своє життя, та й ті вимерли. Їхні пісні найкращі.

Юрієві собаки, або святий Юрій і вовки

Юрієві собаки, або святий Юрій і вовкиВовки їдять тільки те, що вкаже їм святий Юрій, їх навіть називають “Юрієвими собаками”. Одного чоловіка колись чарівники перетворили на вовка, і він був вовком цілий рік. Вигнаний з села людьми й собаками, бігаючи лісом, він схотів їсти. Раптом він угледів святого Юрія, який їхав верхи на білому коні. Наблизившись до перевертня, святий Юрій зупинився і свиснув. Одразу ж на йоrо свист вибіг з лісу вовк, якому святий Юрій сказав: “Візьми цього свого товариша й покеруй ним, тому що він ще недосвідчений і не може сам собі роздобути їжі”.

Святий Юрій, чоловік та вовки

Святий Юрій, чоловік та вовкиОдна жінка, вийшла якось надвір і бачить біля їхніх воріт святого Юрія на білому коні. А за ним покірно біжать вовки. Вона злякалася, вбігла в хату і розповіла своєму чоловікові. Тому схотілося поглянути на це диво. Наступної ночі пішов він до лісу і виліз на дерево. Бачить – на білому коні їде святий Юрій, а за ним біжать вовки. Зліз Юрій з коня, сів на траві, а вовки ляrли навколо нього. І каже він до вовків: “Тобі, сіроманцю, на вечерю ягнятко, яке оце там лежить; тобі (до друrоrо) – оце ягня; тобі – оте…” Усім, усім указав вечерю, а одному старому, кривому вовку нічого було вже вказати. Юрій і каже до нього: “А тобі, старий вовче, отой чоловік, що сидить на дубі”. Й поїхав собі далі. Всі вовки порозскакувалися по тих місцях, куди послав їх Юрій, а кривий підійшов до дуба, сів на задні лапи, та й сидить – чекає, коли злізе той чоловік. Однак чоловік з дерева не злізає.
Сидів, сидів він на дубі, отак і пересидів вовка: вовк устав з-під дуба й побіг шукати собі іншої поживи. Тоді чоловік – хутчіше з дуба і ходу. Прибіг до пилярів, які поблизу пиляли колоди. “Добрі люди! – став він благати. – Прийміть мене до себе, я вам допомагатиму”. Ті прийняли його, нагодували, а він їм допомагав колоди пиляти. А коли лягли вони спочивати, чоловік той і каже їм: “Бережіть мене, добрі люди, щоб вовки не злапали: якщо встережете, вік на вас за те працюватиму”. Вони поклали його посередині між собою, вкрили своїми свитами та кожухами і заснули. Вранці, щойно попрокидалися, роззирнулися, – нема того чоловіка: вовк все-таки злапав його.

Запорожець з світом прощається

Запорожець з світом прощаєтьсяЗапорожці приїдуть, було, з Січі до Києва, чоловік їх десять-двадцять, та й зачнуть гуляти. Оце відкуплять бочки з дьогтем та й розіллють по базару, відкуплять, скільки є горщиків на торгу, та й порозбивають на череп’я, відкуплять, скільки є маж із рибою, та й розкидають по всьому місту:
– Їжте, люди добрі!
А далі сідають на коней; шапки на них оксамитні червоні,
 жупани то сині, то червоні, штани такі, що гривню б дав, щоб 
тільки подивитися. Музики й грають, а вони, побравшись у
боки, ідуть мимо бурси, гетьмани такі, що ну! То бурсаки,
 було, оце повиходять за ворота, дивляться на них та й плачуть.
 Коли ж на друге літо дивись – половина бурси на Січі і
 вродиться.
А вже як котрий запорожець доживе до великої старості, то
й попросить виділити йому гроші з кружки, і як виділять, то
 прийдеться на нього тисяч п’ять. От він наб’є черес 
червінцями та забере з собою приятелів душ тридцять або 
сорок, та й іде в Київ прощатися з світом. Оце вже тут гуляють 
вони неділь зо дві; такий бенкет підіймуть, що увесь Київ
 сходиться на них дивитися:
– Запорожець, запорожець з світом прощається!
І оце як ідуть, було, вулицею, то увесь народ за ворітьми.
 А вони ж то повбирані так, як є тобі мак у городі! Коні під
 ними – як орли, так і грають, а золото та срібло аж миготить у очах на сонці, що й зглянуть не можна. Тут і бандури, тут і 
гуслі, тут і співи, і скоки, і всякі викрутаси! Оце так запорожець з світом прощається!
А погулявши так неділь зо дві та начудувавши увесь Київ,
 ідуть уже до Межигірського монастиря. Хто ж іде, а хто із
 самим тим, хто прощається, танцюють до самого монастиря.
 Сивий, сивий, як голуб, у дорогих кармазинах, вискакує, 
йдучи попереду, запорожець, а за ним народу, народу! Так, 
як на Великдень коло пасок або на Йордані на льоду. І на його 
кошт усіх поять, усі танцюють, усі веселяться, аж земля гуде! А вже як прийдуть до самого монастиря, то і стукає запорожець у ворота. А там питають:
– Хто такий?
– Запорожець.
– Чого?
– Спасаться.
Відчиняються ворота, він один туди ввійде, а товариство з
 народом і музикантами зостануться за ворітьми. А він, лиш
 увійшов до монастиря – надіне волосяну чернечу одежу та й
 почав спасатися.