Упирі

Між нашим селом Вікно і Красне, діти мої, є поле Упирі. Колись воно було заросле чагарниками, кущами свербивусу, тереном. Там в літі ні з того, ні з сього появлялися дивні і страшні люди — упирі. Мали вони великі ослячі вуха, довгий ніс, страшні звіристі і блискучі очі, великі, обкипілі кров’ю, а обличчя червоне-червоне. Ще й тепер кажуть: «Червоний, як упир». Були ті упирі високі, плечисті, сильні і мали два серця, довго жили. На одне око міг упир спати, а на друге все бачити, бо мав, кажу вам, два серця. То схопити упиря ні вдень, ні вночі не можна було, бо ще й слух мав такий, що за десять миль чув шепіт людський. Як такому упиреві попадеться дівка, то вже не пустить з своїх рук, отакво. Якщо чоловікові помре дві або три жінки, а він червоний на лиці, то кажуть, що то упир.
Ті упирі підкрадалися вдосвіта до села, викрадали кури, гуси, телята, а також маленьких дітей. Заходили вони до стайні і ссали за дійки корову чи козу, висмоктували не тільки молоко, але й кров. Коли ранком газдиня доїла корову і видоювала молоко з кров’ю, то вже було ясно: корову виссав упир.
А щоб упирі не заходили на господарку, то люди виносили їм їжу у черепляній макітрі на город, сто сажнів від хати. А на щедрий вечір пізно вночі ставили на порозі хати макітру куті.
…Так розповідала нам, дітям, наша бабуся, а ми наче чуємо, як упир хлепче з макітри, і тулимося. А дідусь з печі гукає:
— Досить, досить, стара, вже буде з тебе твоїх теревенів. Бачиш, діти бояться…

Зустріч пасічника з гайдамакою

Розказував мені один дід:
– Сиджу, – каже, – я в пасіці, коли ж чорт несе бурмаку; увесь обшарпаний.
– Здоров, діду!
– Здоров!
– А що будемо робити? Давай на сорочки мінятися!
Я вже злякався:
– Давай! – кажу.
Оддав йому сорочку. Він скинув теє рем’я, надів сорочку.
– Давай штани!
Оддав я й штани.
– Давай, діду, меду!
Я аж тремчу весь з переляку. Пішов, одрізав йому збоку такого вже гарного, гречаного! Він наївся та й каже:
– Чи ти, діду, знаєш Вовчу Гать?
– Знаю!
– От же, – каже, — там є пеньок дубовий, обшморганий колесами. То ти завтра встань до схід сонця, та піди туди, та одлічи три кроки, і викопаєш там гроші. Ото тобі за те, що ти мене приодів і нагодував.
Пішов я на другий день, аж справді – повнісінький вулик самих п’ятаків!

Скарб під грушею

Малим ще я був, пам’ятаю, що їхав якийсь чоловік і він у нас ночував. То як ночував, розказував, що як вони втікали, то в Хаминському лісі гроші закопали. Каже:
– Є груша в лісі і рів коло неї: то ми закопали там гроші, ще й шаблею три знаки зробили на груші.
То розказував, але казав, що й сам не пам’ятає, в якому то місці вони поклали.
– Знаю, що так коло груші поклали, три знаки шаблею зробили на груші, і ще рів тут був, але щоб піти в ліс – то не вгадаю, де то те місце. Дуже тяжко нас гнали; бігли дуже, так на бігу стали, положили – і далі…

Скарб у Турецьких Брилах

Мій батько був запорожського покоління. Розказував покійний, що як населялась Московка, то туди пристало багато запорожців, а між ними був і козак Гаркуша. Він був дуже багатий, із шаблею завжди так і носився. Не докажу вже вам за що, а тільки закували Гаркушу в залізо і гнали в губернію. Тоді ще Катеринослав заводився у слободі Половиці. От гнали його понад Дніпром через Язикову і прийшлось тут ночувати. Мій батько був молодим, а Гаркуша вже старий дід. Зійшлись вони, розбалакались про старі вжитки.
Гаркуша і почав розказувати:
– Супроти Язикової, – каже, – на тім боці Дніпра видно два городки – то Турецькі Брили. Там стояло колись турецьке військо, як ще земля була бусурманська. Там у малому Брилі закопані шаблі і ружжя, а у великому, якраз навпроти воріт — гроші. На грошах три камені зверху. Гроші, шаблі і ружжя,- каже,- положили запорожці після того, як звоювали турка і збиралися в Польщу.
Погнали Гаркушу, а люди і давай шукати грошей. Шаблі дві штуки знайшли, а ружжя і гроші – там.
Турки, кажуть, воювались стрілками. У нас на язиковому степу копали вовківню і викопали кістяк; а в ньому вісімнадцять мідних стрілок. Стрілки ті були між кістками.

Довбушева кара

Там, де задимлені гори підпирають небо, де шумлять з буйним вітром ялиці, на зеленій Гуцулії, в Космачі пишнім, виростали два брати — Іван і Олекса. Дуже любилися змалку. Як набралися сил, то пішли заробляти. Іван слугою став у космацького пана, а Олекса пас вівці громаді.
Виростали брати, набиралися сил, з кожним роком все більше бідили. Іван довго служив. А коли прийшлося платити, то пан вигнав його, мов пса, з двору.
Розлютився Іван і подався в опришки. А за ним і Олекса невдовзі. Відважним легінем був Довбуш Олекса. Довго страх наганяв панам з цілих околиць, боронив бідний нарід од лиха. Та найбільшу злобу мав на пана із Космача, котрий скривдив Іванчика — брата. Все чекав, щоб помститись.
Як зійшли з гір сніги, розпустилися буки, зібрав Довбуш побратимів і вирушив у Космач на пана. Як підходили горами до Космача, то на поляні коло Проруба відпочили на хвилю при ватрі. Слово поза словом, та й розмовились з вівчаром панським. Той оповів все про замок.
— Пан тепер в Космачі, — каже, — під великою вартою. Довкола замка — висока мурована стіна з бійницями. На кожнім вуглі по сорок хлопа з піками й пістолями, а декотрі то із крісами. Ото цілу зиму пан нарід так мордує на морозі і сльоті. Вони уже ждуть-вижидають, би-сь на поміч прийшов.
Як те вчув лиш Олекса, наказав своїм хлопцям готуватись до штурму на Космач. Наварили смоли, наробили куль з неї, стяли моцну ялицю і з тим рушили в замок.
Підходять, дивляться — коло вогнищ за брамою поспиралася варта на киї і про щось між собою гутарить. Нараз пси як забрешуть — зчинився лемент і тупіт. Але Довбуш вже знає, як тут бути. Кинув псам кулі з смоли — вони раптом затихли, а сам скок через мури і — в замок. Як пан лемент зачув, то схопив два пістолі і бах-бах просто в двері опришкам. Спритно Довбуш одскочив, лиш йому руку поранило, і як кинеться — просто на пана. А сей пан сильним був. Ухопив він Олексу за груди, аж кості в плечах захрустіли. Тут доспів міцний легінь з Жебйого та як одверне панові, то той в сіни аж гепнув. Схопили опришки пана, міцно зв’язали, аж той зайойкав од болю: «О, єзус!..»
— А що, пане, болить?
— Ой болить, матко боскаї..
— Отак і мені болить серце за кривди братової, пане!
Олекса зі злості зрубав пана в кусні, пустив замок з попелом і пішов у сині гори далі боронити хлопську правду.

Топірець Довбуша

Мала мати сина Олексу. Файний, дуже сильний був. Минуло йому п’ять років. Вийшов він якось надвір і почав собі гратися, майструвати і зробив добре витесаний топірець. Увійшов до хати та й каже:
— Ади, який я собі топірець зробив. А як май трохи підросту, то стану такий, що жодний мене не подужа.
Дивилася мама на сина та й раділа. За пару літ ішла вона в ліс по дрова та взяла з собою хлопчика. Ходили, ходили вони довго по лісі, аж ось Олексі щось спало на думку і він каже мамі:
— Свій топірець я заб’ю в пеньок, і його ніхто не витягне, тільки я сам, як прийду через кілька років.
Минуло Олексі шістнадцять років. Став він підбирати собі військо. Приймав до себе не всіх, а тільки найкращих та найдужчих, що мали і розум, і силу, були відважними. Робив Олекса так: з високої гори спускав колесо. Котилося воно дуже швидко. А внизу стояли люди і чекали, щоб показати свою вправність. Якщо хто на ходу перестрибував те колесо, то той вважався сміливцем і брав його Олекса до себе воїном.
Жили тоді хлопці у печері, яку самі видовбали. Зробили в ній стіл і лавиці кам’яні, де засідала рада. Приходили туди таємно, бо за ними слідкували жовніри. Був у печері таємний хід, про який ніхто з жовнірів навіть не здогадувався.
Якось повів Олекса своїх товаришів у гори, де він забив топірець, як ще з матір’ю ходив по дрова. Підійшли вони до того пенька й Олекса каже:
— Ану, хлопці, тягніть цей топірець!
Та ніхто не міг витягти.
Раз прийшов Олекса до матері:
— Мамо,— каже,— я тепер найдужчий у горах. Мій топірець ніхто, крім мене, не годен витягти.
А мати в сльози:
— Тебе багачі збираються вбити.
— Не плачте, мамо, не побивайтесь. Мене ніхто не знає, як убити. Тільки вам скажу, що вбити мене можна дев’ятьма зернами ярої пшениці.
Підслухали ці слова сільські багачі, довідались, як можна вбити Олексу, та й пририхтували все.
Коли він на другий день повертався від мами, то його із засідки застрелили. Лишилися товариші самі. А топірець, як він його забив у дерево, так і до сьогодні там сидить у горах.
Тому опришок називається Довбушем, що задовбав свій топірець у дерево навіки.

Як Довбуш дістав силу

Він був ще малим хлопцем і пас вівці в полонині. Та й він тоти вівці загубив. То йшов дощ, блискало, а він шукав овець. А той, щез би, плісав на плиті — дражнив сі з богом, а громи не могли його побідити. Він стрілив і вбив того, щез би. Як він його вбив, приходить до нього чоловік і питає сі його: «Шо ти хоч за се, що ти єго вбив?» Він тілько собі зажадав, аби був сильний і мудрий. Той сказав: «Ти дістанеш силу!» І тогди виросли му на голові три золоті волоски, і він від того мав таку силу, що ’го сі кулі не брали.