Друге чудо святої Варвари

Друге чудо святої ВарвариІван Софонович, міщанин і райця київський, одного часу був кріпко захворів великою хворобою, а хворіючи немало, припом’янув собі святу Варвару, яка подає зцілення від мощів. А що за лютою болістю сам не міг іти, послав до монастиря Михайлівського, до мощів святої Варвари, по воду із руки її святої із вірою для ліків своєї важкої хвороби. Тимчасом його розпалила велика гарячка, що аж язик зсихав. Радили йому свої, аби чогось напився, щоб пригасити гарячку, але він відповів:
— Хоч би й умирав, не буду нічого пити, доки води від ручки святої Варвари принесуть.
Таку мав віру до святої мучениці.
Потім, коли принесено воду від святих мощів, молячись, із вірою напився і зараз-таки, як після якогось смачного міцного трунку, заснув твердо, а перед тим і спати так не міг. Натомість явилася йому свята Варвара і, взявши його за руку, мовила йому:
— Чоловіче, знай, — сказала, — що я є свята мучениця Варвара. Багато, – мовила, — не вірять, щоб то були мої правдиві мощі. Отож сам ти знай, що є то мої правдиві мощі, і всім повідай, аби в те вірили. А на знак того ти вже здоровий є.
Те прорікши, зникла, а Іван, отямившись, став такий же здоровий, ніби немало не хворів і, дякуючи святій Варварі, не тільки мені те своє чудовне зцілення від святої Варвари і її впевнення щодо мощів її оповів, але й усім і досі оповідає.

Тернина

ТернинаОй гей, гей! Скільки то було в краю нашім тернини, а скільки ще й зараз є. Тулиться собі десь на скрутах пагорбів, в ямах і ровах. Наче ховається від людського ока. Неміч, а не кущ.
Але спробуй ’го зламати! Горде зіллєчко, колюче! Ні худоба його не їсть, ні люди не зачіпають. Ото вже як хіба зачорніє ягодами-коралями, а тоді вже не питає ніхто, чи коле, чи нє. Лакома ягода, але не до їди. Терпка і квасна. А що вже з неї за наливка, скажу вам! Як добре вистоїть, то тече густо, як мед. А ще сушать баби ягоди в п’єцу, чи на сонці, або ж в братрурі. Іно кинь пару в окріп, поцукруй і… Що то за річ, не скажу вам! То но як спробуєш, то мовиш. А ще помагає ягода від всякої немочі. Як всередині болить, чи горячка, чи морозить…
Файна річ тернина!..
А знаєте, кажуть, колись вона була не шпичаста, не колюча. То, певно, і називалася по-іншому. Сміх, але ще дідо мої казали. Був час, коли люди обламали бідні кущі до штомбурів. Світилися наготою, як дівка на Івана Купала в річці. Кожна стріха затикана гіллям з ягодами. Пасуться на них горобці і люди до спуху. Ліньки нарвати того дару. Гой, люди, люди! Так воно також живе! Та то ще не біда, бо рани зростаються. А якби спротивилося і пощезло? А якби вивелося, що би було?
Та де там був час думати бідакам чорним за то…
Пішов кущ до богів за порадою. Йшов через труднопрохідні та гострі верхи гір високих. Натомив, наколов у далекій дорозі гілля-рученьки, корінь-ноженьки свої. Та дійшов і мовив:
— Бідні ми, кущі, на землі, ой бідні. Зобижають нас люди, як хто хоче. Стоїмо при дорозі, тож хто не йде, то терне і обломить… Терне й на… Обломить та й викине без користі. Не дасть плодам дозріти.
Чи правда, чи нє, але дано, кажуть, одвіт кущеві. І як вертав, то вслід чув сміх:
— Ану тепер, люде, терни! Терни, на!
Не зчувся кущ, як обріс голками гострими, колючками. Не один руку сколов, коли хотів, як колись, гіллячку зламати. Голки разили до крові. Хоч-не-хоч, а тепер тернина в пошанівку. Восени приходьте, то спробуєте ягід, а то й… шпичаків. Тоді обережно, з любов’ю до куща (бо руки поколеш!). «Терни», а він тобі сторицею — «на».

Кара Божа

Кара Божа

Ішли дві баби у Київ молиться. Назустріч, де не візьмись, плигає жаба здорова, прездорова. І почала слідкувати за ними. Плига та й плига. Куди вони б не пішли і вона там. Дуже близько вона не підходила, а так собі дещо … Читати далі

Оповідь про святого Миколая і святого Касіяна

Оповідь про святого Миколая і святого КасіянаЯкось святого Миколая і святого Касіяна послали з раю відвідати землю. І побачили вони одного разу на дорозі бідного селянина, віз якого, навантажений сіном, глибоко застряг в болоті і який робив безплідні зусилля, примушуючи свого коня зрушити з місця.
— Підемо, поможемо добрій людині, — запропонував святий Миколай.
— Борони, Боже, — відповів святий Касіян, — я боюсь забруднити свою хламиду.
— Ну, тоді почекай мене або краще йди собі без мене своєю дорогою, — сказав святий Миколай, — і, сміливо зайшовши в болото, хутенько допоміг чоловікові витягнути воза з колії.
Коли, впоравшись із цією роботою, святий Миколай наздогнав свого товариша, то був увесь в багнюці, а брудна й розірвана хламида його нагадувала лахміття бідняка.
Великим було здивування святого Петра, коли він побачив його в такому вигляді біля воріт раю.
— Ох, хто ж то тебе так забруднив? — спитав він його.
Святий Миколай розповів, чому так сталось.
— А ти, — спитав святий Петро святого Касіяна, — хіба не був там із ним?
— Аякже, але я не маю звички встрявати у те, що мене не стосується, і перш за все я подумав, щоб не вимазати непорочну білизну моєї хламиди.
— Так ось, — сказав святий Петро, — тебе, святий Миколаю, за те, що не побоявся забруднитися, виручаючи ближнього з біди, віднині будуть святкувати два рази на рік і ти будеш в очах у всієї святої Русі найбільшим після мене. А ти, святий Касіяне, задовільнись непорочною білизною своєї хламиди, а святкувати тебе будуть лише у високосний рік — раз в чотири роки.

Свята неділя

Свята неділяМи тому не працюємо в неділю, що Бог подарував цей день Неділі і при тому сказав: “На тобі цей день, тільки дивися ж сама, щоб люди тоді не працювали”. Неділя подякувала Богові. А спочатку, кажуть, люди працювали і в Неділю, та було це дуже давно, а тепер припиняють працювати вже в суботу ввечері, після заходу сонця, тому що Свята Неділенька покарає так, що й Господи!
Якось їхали дороrою два чоловіки, і заїхали вони до одноrо села. Хотіли було розпитати, як їхати далі, да ніде не видно було ні душі. Аж от дивляться – в хаті світиться. Ось один друrому та й каже: “Ти лишайся біля воза, а я піду розпитаю про дорогу й запалю люльку”. Підходить він під вікно, коли бачить – стоїть верстак, за ним сидить молодиця і тче, а всі решта сплять – хто на лаві, хто на печі, хто на полу. Стоїть він під вікном – чекає, що з усього цього вийде? Коли входить до хати хороша-прехороша панна, та така ж гарна, як сонечко святеє: червона та ясна, і питає молодицю: “Що ти, – каже, – жінко добра, робиш?” – “Та ось лишилося трошки доткати полотна, то я хочу скінчити, щоб воно не валялось”. – “А хіба тобі не буде для цього понеділка?” – “Та буде й понеділок, тільки я вже поспішаю скінчити, щоб воно не валялось”. – “Ну, ти закінчуй, а я зачекаю”. А чоловік усе стовбичить під вікном, дивиться, що буде. Ось молодиця закінчила ткати, взяла ножа й хотіла відрізати. “Дай, – каже панна, – я тобі відріжу, а ти потримай” . – “Добре”, – каже молодиця. Взяла полотно і тримає, а Неділя взяла ніж, пообтинала їй шкіру на руках, – а тій і не боляче зовсім – здаеться, ніби панна Kpaє полотно. Тоді Неділя кинула ніж, здерла з молодиці шкіру, повісила її на верстаті й каже: “Ось тобі за те, щоб ти не працювала, коли зайде неділя”. Чоловік той страшенно злякався, побіг чимскоріш до воза, і вони з товаришем відразу ж поїхали далі. Під’їхали до корчми і спинилися ночувати.
Прокинувся він друrоrо дня й розповідає: “Чи снилося мені, а чи бачив це я насправді, сам не знаю…” І розповів по порядку все, що він бачив учора. Зібрались люди, пішли до тієї хати, дивляться – коли на верстаті справді висить шкіра, а обдерте тіло лежить на полу. Тоді той чоловік сказав, що це Неділя покарала молодицю за те, що та працювала. З того часу люди покинули працювати в неділю.

Перше чудо святої Варвари

Перше чудо святої ВарвариЯ, ієромонах Теодосій Софонович, року 1655 прийняв ігуменство монастиря Михайлівського Золотоверхого, подане мені від блаженної пам’яті преосвященного отця Сильвестра Косова, митрополита київського. Того року прийшов один чесний міщанин із Луцька, приніс руку, із срібла зроблену, і дав повісити над мощами святої Варвари. А коли ми запитали, на який знак приніс тую руку святої, сказав під сумлінням:
— Заболіла, — мовив, — була мені рука і скорчилася так, що не міг її розправити. І ту неулічену хворість терплячи, пригадав я святу Варвару, що від її мощів діються зцілення. Молився тоді святій, про зцілення руки моєї просячи. І дав зарік до мощів її піти, коли мене вилікує. І так, — мовив, — молитвами її, рука моя скорчена вилікувана стала, і я, свій зарік виконуючи, прийшов із подякою до її мощів на поклоніння і руку срібну її мощам приніс на знак руки моєї, вилікуваної через святу Варвару.

Горох

ГорохКоли Адама і Єву вигнали з раю, то мусили вони тяжко на хліб заробляти. Тож Адам приручив коней, зробив плуг, колісниці, борони і почав господарювати. Тоді перше відчув, який солодкий то сон і відпочинок після праці. Щодень звикав і почав відчувати задоволення. Виоре ото ниву, гляне на свою працю і радіє, що хліб буде мати.
Одного разу сонце вже хилилося на захід, став дощ накрапати. Адам конче хотів доорати ниву. Дощ падає, ллється йому за обшивку, піт заливає очі, а Адам оре. Дістав жаль, глянув сердито на небо і розплакався вперше в житті. Жаль мав великий. Йшов за плугом, а з очей падали в борону гарячі сльози. Вони холодніли і твердли під скибою землі, проростали і зросли новою рослиною. Єва з тої рослини зірвала стручки у жмені, вилущила з них кругленькі зернята і подала Адамові першому попробувати. Коли ж Адам набрав тих зернят повний рот і почав смакувати, то Єва нетерпляче раптово запитала:
— А як називаються ті зернини?
Адам силувався відповісти, але не міг, бо зернята почали вилітати з рота, кілька покотилося по землі. Хотів таки відповісти і прогомонів невиразно:
— Го-вох.
— Кажеш, називається горох,— заспокоїлася Єва.
Так-то, вам кажу, з Адамових сліз став горох. Та й не дивно, що з того часу й нині є примівка: «Котяться сльози, як горох». А вже як достигає горох, то люблять падати дощі, як тоді, коли Адам доорював ниву.

Баба Параска

Баба ПараскаНе знали дівчата, що баба Параска відьма, та й пішли до неї на досвітки. Пряли там і шили допівночі, пісень співали. Ледь полягали спати, як всі четверо дверей відчинились, мов би їх відкрила нечиста сила. Баба стояла на столі серед хати. Перелякані дівчата тільки глянули на неї, як з баби одяг сам спав. Стоїть вона гола, з розпатланими косами, нелюдським виглядом і з піною на губах. А потім, як схопить рубель та качалку, і давай бігати по хаті, закликаючи до себе різну погань. Скоро через всі щілини полізли до кімнати великі жаби, змії, черв’яки, пацюки та інші істоти. Забіліли попід вікнами очі упирів та мерців. Ось, ось накинуться на дівчат і всіх передушать. А ті з переляку не знали, що і робити. На їх щастя проходив повз відьміну хату батько однієї з дівчат. Побачивши, що тут діється, він взяв палку та надавав відьмі і, гукнувши дівчат, повів їх до себе ночувати. А ті повибігали з хати без спідниць і хусточок, бо з переляку забули їх одягнути. Вранці пішли всі подивитися на відьмину хату, а та аж завалилася на один бік від нічного бенкету.

Звідки взялися ведмеді

Звідки взялися ведмедіГромада селян у кожухах вирушила в зимовий час на весілля, витіваючи різні штуки. Спаситель і святий Петро випадково йшли тією ж дороrою. Селяни, побачивши гаданих прочан, надумали з них посміятися. Злізли з возів, одягли кожухи навиворіт і заrородили Їм шлях на мосту, через який ті мали проходити. Не зважаючи на прохання подорожніх дати їм дорогу, селяни й далі знущалися, так що Спаситель розгнівався врешті і промовив: “Якщо ви хочете бути ведмедями, то будьте ними!” Щойно він вимовив це, як селяни відразу ж перекинулися на ведмедів.

***

Йшов якось rосподь зі святим Петром через міст. Раптом з-під мосту вискакує чоловік у вивернутому кожусі – він сховався туди раніше, щоб налякати Ісуса й Петра – та як гаркне: “Ве!..” А Господь одвернувся від нього, сплюнув і каже: “Ну, то іди ж тепер у цій шкурі в усі краї світу, лякай людей, а люди лякатимуть тебе”. Пішов тоді той чоловік ведмедем, а від нього вже розмножився й по всьому світу ведмежий рід. Ось тому ведмеді й схожі на людину.

***

У ті щасливі часи, коли Господь був у безпосередньому спілкуванні з людьми й часто, напевно, являвся їм, один мірошник, одяrнувши навиворіт кожух, хотів з-за pory налякати “жида-мірошника”. Сталося так, що цієї хвилини проходив Господь, і той мірошник наткнувся на нього. За таке нерозважне зухвальство, за повелінням Божим, він лишився назавжди ведмедем.

***

Ведмеді колись давно були звичайними людьми. Жили вони в лісі й нікого до себе не приймали, ні з ким не хотіли знатися. Ось зайшов якось туди один чернець. Усе село обходив – просився, аби пустили в хату. Але ніхто йому не відчинив дверей. Тоді чернець прокляв тих людей. Вони й зробилися ведмедями .

***

Раз якось прийшов в одну хату збирач на церкву, а господар, щоб налякати йоrо, сховався на покутті, за образами. За це Господь обернув йоrо на ведмедя. Через те ведмідь і рветься завжди на покуття, коли його приведуть в хату.

Про мощі святої Варвари

Про мощі святої Варвари Мощі святої великомучениці Варвари якого часу і в який спосіб запроваджено до Києва й до церкви святого архістратига Михаїла, в літописах не написано, а коли б і були які записи, то оскільки Київ довго стояв порожній з опустілими монастирями, то й записи ті погинули. Однак од старих людей повісті маємо, що великому князю Михайлу Святополку, правнуку святого Володимира, коли Києвом володів, від грецького царя у дар було прислано тії святі мощі святої Варвари, а він, змурувавши церкву святого Михаїла року від створення світу 6616 (1108), поклав у тій церкві на освячення мощі святої великомучениці Варвари, які тут і донині нетлінні лежать. А що вони правдиво святої мучениці Варвари, пізнавай із самих преславних чуд і безсумнівно віруй. До того прийми свідчення від канцлера королівства Польського Оссолинського, який, будучи в Києві за отця митрополита Петра Могили, повідав, що був, мовляв, у Римі, питався всюди на Заході, і коли б ті мощі святії були там, або чути було десь і на Сході, так ні.
— Маю велику-велику віру, — сказав — до святої Варвари, знаючи те напевне із прикладів, що хто доручається святій Варварі, без сповіді і без причастя не помирає. Але, — мовив, — сказано мені запевно, що мощів святої Варвари немає, і ті, що на Сході бувають, не оповідають про них, тільки правлять, що десь у ваших сторонах мають бути. І я, — мовив Оссолинський, — вірую, що в Києві вони суть-суть, ті мощі святої Варвари.
Попросив частку собі від мощів святої Варвари і через віру його дано частку пальця руки святої Варвари.
Також, шануючи, прийми, читачу, друге свідоцтво, святого Макарія, патріярха антіохійського, який за мого ігуменства, бувши в Києві і прибувши до нашого Михайлівського монастиря, кланявся із вірою мощам святої Варвари і зі сльозами мовив нам так:
— Єлиополь, місто, де свята Варвара замучена була, в моїй єпархії, недалеко від Антиохії.
А коли запитували про мощі святої Варвари, відповів:
— Ніде на Сході не чули; повідають, що мають бути на Руси. Так, — мовить, — ваша земля у нас не забувається, і вірую, що це власні, що це є мощі святої Варвари, і так треба вірити.
І просив нас посилено патріярх, аби ми частку від мощів святої йому дали. І, за благословенням тодішнього нашого отця митрополита Сильвестра Косова, дали святу частку від мощів святої Варвари патріярху, яку з великою радістю і з благословенням прийняв, за найбільший скарб собі вважаючи.
Не тільки отож із повістей стародавніх і з тих свідоцтв віруй кожен, що тут, у Михайлівському Золотоверхому монастирі, власні є мощі великомучениці Варвари, і з вірою до них приходь, і поміч на усіляку потребу приймай, але безсумнівно віруй у чуда великі, котрі діються від тих мощів великомучениці Варвари.