Дідова керниця

Було то дуже давно. Далеко було ходити селянам Прошови по воду. Якось раненько прибрів у Прошову сивоголовий дідусь. Злабудав хатину. Задумався дід, бо мав добре серце, над тим, як гнуть люди спину під коромислом з повними коновками, так далеко йдуть по воду. Навесні підійшов до берега, з-під якого ледь-ледь слизила водиця. Розкопав те місце, поглибив, щасливо потрапив на таку водяну жилку, що з неї забурлила вода й потекла потічком. Зрадів дід, обложив джерельце камінням.
Минають дні, віки… А мешканці Прошови йдуть і йдуть до Дідової керниці, до вічного джерела життя й доброти. Йдуть женці з поля — та до керниці, йдуть косарі в поле — п’ють смачну воду. Розповідають, що як змити рани водою з Дідової керниці, то скоро гояться. Оберігає вода і дітей від вроків. А вже як вмитися водою сім разів до схід сонця, то сила прибуває, хвороба не чіпає.
І називають у Прошовій: «Дідова керниця». Добрий слід на землі, кажу вам, не зникає у людській пам’яті.

Татарське зілля

Жили колись в одному селі брат і сестра. Батьки їхні повмирали, а вони самі собі хазяйнували і нікому нічого поганого не робили.
Одного разу, як брат орав у полі, татари на село напали. Людей пограбували, сестру разом з багатьма іншими забрали в полон. Приїхав брат додому і не застав сестри. Тоді кинувся віті доганяти, щоб відбити її в них. А татари саме посідали в лісі полуднувати, далеко спереду поставили варту. От той парубок і попався їм у руки.
Привели вони його до главного, а той хотів його зразу вбити, але вирішив посміятись з бідного парубка. Каже йому, якщо він переможе їхнього силача, то віддадуть сестру і пустять їх живими додому. А якщо ні, то вб’ють обох.
І вирішив хлопець битися. «Все одно помирати», — думає він.
І от почався бій. Виступає той татарин, сильний, як бугай. Взяли вони шаблі і почали битися. Зразу татарин ніби перемагав. Але брат і сестра так стояли одне за одним, що не можна було парубкові не перемогти. І таки він вбив татарина. Главний відпустив брата і сестру, як і обіцяв.
А на тому місці, де був вбитий татарин, виросло зілля, яке називають татарським.

Про бідного Івана та про його сестру Олесю

Колись у давню давнину па нашу землю нападали турки й татари. В цей час на березі Бугу жив Іван з своєю сестрою Олесею. З рідні в них не було нікого, всіх турки вирізали та повішали. Там, де проходили турки, то після них нічого не залишалося в живих, бо старих і малих вони убивали, а останніх забирали в рабство.
Одного разу Іван сів на коня і поїхав у ліс. Він неначе відчував щось погане, вернувся назад. Під’їжджаючи до села, він побачив свою хату, що з неї залишились лише попіл і шматки дерева, які ще досі диміли. Це була робота турків.
Коли турки під’їхали до Іванової хати, вони забрали зразу ж Олесю і прив’язали її до коня. Вона намагалася втекти і була кинулась в кущі, а потім з берега — в річку Буг, але колючий терен, який ріс над річкою, затримав її. Вона повисла над кручею. Турки її спіймали і повели з собою.
Іван вирішив шукати сестру по слідах турків. Він сів на коня і поїхав понад Бугом. Пізно вночі він побачив по той бік Бугу вогні.
Це були турки. Олеся, яка тут перебувала, рішила дождатися того часу, коли турки заснуть. Вона перегризла сирицю і втекла в степ.
Але вартовий її побачив і підняв всіх на ноги. Вона була схоплена і порубана па шматки турецькими шаблями. Іван переїхав Буг і поїхав до того місця, де були вночі вогні. Але там нікого не було уже.
Будь-якою ціною він вирішив відшукати свою сестру. Він проходив уже чотири роки, багато знищив турків, але сестри не знайшов. На п’яте літо він знову прийшов на те місце, де колись світились вогні.
Там він сів відпочити і рішив розпалити вогнище. Підійшов до гнучкої берези і замахнувся на неї шаблею. Раптом берізка заговорила
людським голосом:
— Не ламай мене, я — твоя сестра. Ця берізка — це моє тіло, гілки, які спустились над землею, — це мої коси, терен — це мої карі очі.
І вона раптом перетворилась в дівчину. Іван узяв свою сестру і повернулися на місце спаленої хати над Бугом. Він знову поставив хату і жив з сестрою.

Про козу

Коза – невдала спроба чорта створити, наслідуючи Бога, корову. При цьому чорт, зліпивши козу, ніяк не міг дати їй життя. Коли ж Бог, на прохання чорта, дав їй життя і коза побігла, чорт, аби якомога ближче розгледіти її, схопив козу за хвіст і ненароком одірвав його. Так коза й залишилася назавжди з одірваним хвостом.

На доказ створення кози чортом кажуть, що від кози відьма ніколи не може відібрати молока, навпаки, вона навіть боїться кози; водночас якщо козу окропити свяченою водою, вона зараз же пропаде.

Чорт полюбляє бавитися з козою як зі своїм створінням, а тому її вважають за потрібне тримати, для забави чортові, у стайнях, – в такому разі він кидає мучити коней.

Або дику козу чорт прижив зі своєю жінкою; тому є приказка: “тебе десь чорт сплодив на дикій козі”.

Галя і Юра

Жили собі брат і сестра. Сестру звали Галя, вона була старша за брата Юру. Одного разу вони пішли у ліс по гриби. В цей час на Україну нападали татари. Вони мали пройти через цей ліс, де була Галя з братіком Юрою.
— Ми не можемо іти в село, — каже Галя, — тому, що вони підуть за нами в село.
Галя вирішила іти назустріч татарам, а Юрика послала в село сповістити про напад татар.
— Куди йдеш, — питають татари, — заведи нас у село.
Галя звернула в іншу сторону і почала їх вести в болото і воду, незважаючи на те, що їй доводилось нелегко. Татарська армія потопилась, а ті, що остались живими, розстріляли Галю.
Пройшов день, пройшов другий, вже всі люди поховались, а татар немає. Тоді вирішили послати двох молодих хлопців у розвідку.
Хлопці ішли по кінських слідах і дійшли до того місця, де вбили Галю. Вони привезли її у село і похоронили. Отак загинула Галя, врятувавши своє село.

Створення Єви

Бог, створивши всі предмети, живі й неживі, став ліпити з глини образ першої людини. А чорт, сидячи в той час за кущем, казав про себе: “Бог почав учитися ліпити з малих предметів, з порошинки, з камінця – і Йому легко було вчитися; але все-таки я – ліпший за нього майстер. Хто може порівняти Його першу, малу порошинку з моїм витвором – гарним, чудовим цапом! Я тепер розумію, що Сам Бог мені заздрить. Ось Він знову почав ліпити хтозна-що. А на вигляд чудова річ. Та я Його переплюну, мій витвір буде гарнішим”. Відтак чорт сам почав ліпити, уважно придивляючись до Божої роботи. Порівняв, поладнав – і справді вийшла гарна річ. Бог завершивши своє творіння, вдихнув йому душу, і воно стало жити. Так з’явилась перша людина – Адам. Чорт уже знав, що він своєю пір’їнкою нічого не вдіє, а тому почекав, поки Бог завершить Свою роботу. Після того, як було вдмухано душу Адаму, Богові не потрібна була більше пір’їнка, і Він її кудись поклав. А чорт цього лиш і чекав. Тільки-но Бог одійшов убік, чорт узяв Його пір’їнку і вдмухнув душу своєму творінню. Зліплене чортом творіння ожило, бо в пір’їнці лишилось трошки Божого духу, а решту чорт додав уже свого. Так з’явилася на світ Єва. Адам, угледівши Єву, ніколи вже більше не відходив од неї; і Бог нічого не міг удіяти… Ось чому жінка, отримавши свою життєвість од змішаного духу Бога і чорта, буває доброю і простою, а іноді й злою.

Мольфар Світован в Жаб’ю

Скаравши в Кутах пана Гурського, подався Світован в гори. В Криворівні подарував огиря Юрі Бендейчуку, що кохався в конях, пішов далі пішки. З Жаб’я-Центра навернув на гору Швейкову до Микули Постолєнника, що шив колись постоли Світовановим опришкам. Прізвища Микули теж ніхто не знав, крім нього самого. За вправні руки до постолів дали йому опришки таке прізвисько.
Побачивши Світована у своїй хатині, старий одівець зрадів, як мала дитина.
— Пилипку любий та пишний! Так сми си зрадував то-бов, єк ангелом господним. Може би ти мені шош поміг, бо вчепила си мене тєженька біда — панцка напасть.
— Та єк зможу, Микулко. Лиш скажи, шо тебе найшло, — мовив поважно Світован.
— Та таке, Пилипку, шо нема шо в дві трісці взєти. Єкас бесчесть, всох би їй єзичок, розказала панови, шо я вмію робити файні постоли. Вчула це єго паня та й забагла постільців з гадючої шкіри. Викликав мене пан та й питає:
— То ти Постолєнник?
— Та я, проше пана, а що?
— А то, що маєш вшити моїй пані постільці з гадючої шкіри.
— Паночку любий, та хто таке чув? Але він не дав мені договорити. Вперезав мене нагайков, шо я звивси, єк червак, Бог би єго побив тєжким побивачем!
— А то забаг змерзлого в петрівку, — засміявся весело Світован.
— Та тобі добре смієтиси, а мені хоть на старість з хати тікай та в хованки йди. Сказав, шо єк до тижня не вшию, то накаже мене на покай завісити в Жеб’ю, шоби люди знали, шо значіт непослух.
— Свищи на то, Мику. Ше й ти засмієшси, єк пан заплаче, — заспокоїв Микулу Світован.
Брехнула кутюга. На подвір’ї почувся тупіт кінських копит. П’ять гайдуків з паном Щекальським злізли з коней і підійшли до вікна.
— Гов-гов! Ану, старий корзане, вийди з хати! — закричав один з них.
Вийшли обоє.
“Я думав, єк єго суда спровадити, а він сам прийшов”, — шепнув мольфар сам до себе.
— Цего хлопа знаю, а ти, дзяду, що за один, звідки? — звернувся пан до Світована.
— З усего світу, пане, — відповів мольфар, посміхаючись.
— Ти як розмовляєш з паном? — скипів пан.
— По-нашему, паночку.
Замахнувся пан нагайкою, але його рука закаменіла в повітрі. Гайдуки витріщили очі з дива. А Світован, дивлячись у панові витріщені очі, промовляв глузливим голосом:
— Єк хочете знати, паночку, то я вам скажу. Лиш не бийтеси, бо то нефайно для пана. Єк це так прийти в гості до газди та й на єго гостя руку здоймати? А я вам хочу помочи. Вчув я, що вашя паня хоче мати постільці з гадючої шкіри. А шо ви з панев дуже добрі, то гріх вас не послухати. Зараз вам і шкірочка буде.
І засвистав сумно, протяжно. На подвір’я почали стягатися змії з усіх сторін. Тривожно зафоркали коні. Гайдуки, забувши про пана, посідали швидко на коней та й погнали в Жаб’є, аж закурилося. Пан хотів утекти, але якась невидима сила міцно тримала його за убрання. А Світован глузував, аж гадюки дивувалися, піднявши в гору голови.
— Вибирайте, паночку, єку хочете шкірочку: черлену, чорну, сорокату…
— Хто ти, дзяду? — насилу видавив пан.
— Я мольфар Світован, — відповів гордо старий.
— Ой, Єзус Марія! Ратуйте! Відпусти мене, дзяду, не вбивай!
— А я й не думаю вбивати. Хіба бих дав тебе на шніданок оцій галиці. Але я й це нероб’ю. Забирайси з паном Богом на дідчу маму, аби й твого панцкого духу не було! — проказав гнівно мольфар.
Пан побіг щосили вдолину. Свиснув мольфар ще раз і гадюк мов не було.
— Не знаю, братчику, єк тобі відшенуватиси, — дякував Постолєнник.
— Не треба нічо. Ади звари бігом для мого Щезника молока солодкого і несолену кулешу, бо добре тримав пана за барки, — мовив, сміючись, Світован.
З того дня пан Щекальський звихнувся з розуму. До самої смерті говорив про гадюк, які його переслідують. Так і помер божевільним.