Хто найсправедливіший в світі

Сидить над битим шляхом бідний дід-лірник і жує черствий хліб. Коли це проходить дорогою ще якийсь дідок.
— Добридень!
— Добридень!
— А що це ти поробляєш?
— Таж бачите: хліб їм.
— То дай-но й мені, бо ж голодний…
— А ви хто будете?
— Я, чоловіче, Бог.
— Ні, не дам! Бо ви несправедливий у світі. От я, бідний, з торбою ходжу по білім світі. Не маю ні кола, ні двора…
Так і пішов Бог від нього ні з чим.
Коли це дивиться дід: знов чимчикує якась висока худюща баба з палицею. Ах, трясця матері вашій! Не дадуть і шмат хліба поласувати.
— Добридень!
— Добридень!
— Що це ти поробляєш, дідуню?
— Таж, як бачите, хліб жую.
— То дай-но й мені…
— А ви хто будете?
— Я — смерть.
— О, ви одні справедливі. І для бідних, і для багатих. Вас не підкупить ніхто. Ні цар, ні генерал, ні мільйонер, ні бідак, ні чарівна красуня. То я з вами хлібом поділюся.
Їсть смерть захланно хліб, а дід питає її:
— Де на світі ти, пані смерть, взялася? Від чого вперше почали вмирати люди, чому б їм, приміром, не жити вічно?
— Люди не вмирали колись,— відповідає смерть,— поки жили чесно чоловік з жоною. Коли ж жона зрадила свого чоловіка і полюбилася з іншим, то за кару померла її дитина. Від того гріха з того часу і почали люди вмирати.

Силою не буду милою

Я ще колись жила в одному селі над Дністром. Моя старенька бабка розказувала мені, як в селі жила дівчина і любила одного бідного парубка. Мати не хотіла віддавати її за бідного і заставляла йти за багатого. І тут вже назначили весілля на неділю. Дівчина рано встала і пішла на високу гору. На тій горі стояв великий камінь. Дівчина сплела собі віночок з квіток, вилізла на той камінь і скочила з гори. Її довго шукали і не могли знайти. Потім її знайшли межи каміннями під горою, але неживу. Той великий камінь ще й до сих пір і на тій горі, але туди не можна добратися, бо дуже високо. Кажуть, що кругом каменя ростуть квітки, а там, де вона падала, дуже багато квітів.

Загибель Арслана

Кримськотатарська легенда

Золото і жінка — дві загибелі, котрі очікують на людину, коли до справи втручається шайтан.
Якщо висохла душа, дряхлим стало тіло — думки полонить золото. Якщо кипить ще кров і не згас вогонь ув очах — владарює серцем жінка. Шайтан знає, кому як догодити, щоб потім добряче посміятися.
Здавалося, не було на землі хана, розумнішого від солгатського; здавалося, могутній хан Арслан мав усе, щоб бути задоволеним. Сто три дружини і двісті наложниць, палац з мармуру і порфіру, сади і кав’ярні, численні табуни коней і отари овець. Чого ще бажати? Але то так лише здавалося.
Темними ночами хтось приходив до Арслана і непокоїв його думки.
— Усе є у мене, тільки мало золота. Де взяти багато золота? — запитував сам себе Арслан і не міг заснути до ранку.
І ось одного разу, зібравши беків, наказав їм хан скликати мудреців з усього ханства. Не відаючи, для чого їх покликано, кожен з беків привів свого приятеля, навіть якщо той і не був мудрецем.
— Бажаю, щоб ви знайшли спосіб перетворити каміння на золото, — оголосив хан.
Беки і мудреці подумали, що хан втратив розум. Якби таке було можливим, люди б давно зробили це. Однак промовили:
— Воля падишаха священна. Дай нам трохи часу.
За тиждень звернулися до хана з проханням ще зачекати. А через два тижні, коли намагалися просити нового терміну, хан їх прогнав.
Піду сам шукати в народі мудреця, — вирішив він.
Беки почали його відмовляти:
— Не варто ханові ходити в народ. Невідомо, що може
трапитися. Хан може почути таке, чого не мусить слухати благородне вухо.
— Все ж піду,— відповів Арслан. Перевдягнувся бідним дервішем і вирушив у путь.
Правду казали беки. Багато образливого почув Арслан і про себе і про них, блукаючи солгатськими базарами і кав’ярнями. Не залишили пліткарі поза увагою й останню його витівку:
— Мабуть, з глузду з’їхав хан — надумав зробити з каменя золото.
А інші додавали:
— Покликав би нашого Кяміл-джинджи, може, дещо й вийшло б.
— А де живе той Кяміл-джинджи? — запитав Арслан.
Дізнавшися, пішов до чаклуна і розказав йому, чого бажає.
Довго мовчав джинджи.
— Ну, що?
— Важкувато буде… Якщо усе зробиш, як я скажу, може, що й вийде.
— Зроблю.
І хан присягнувся великою клятвою:
— Хай ослабнуть усі три печінки, якщо не зроблю так.
І повторив:
— Уч талак бош олсун.
Тоді сіли на воза й вирушили. Вісім днів їхали. На дев’ятий під’їхали до Керченської гори.
— Тепер ходімо,— сказав чаклун.
Піднімалися на гору, доки не почала рости тінь. А коли зупинилися, джинджи почав читати заклинання. На дев’ятому слові відкрився камінь і покотився в глибину, а за ним дві шипучі змії поповзли в підземний хід. Зміїна луска світилася місячним сяйвом, і хан побачив на стінах підземелля голих людей, які танцювали козлиний танець.
— Тепер вже близько. Повторюй за мною: Хел-хала-хал, — мовив джинджи.
І тільки-но хан повторив ці слова, впали попереду залізні ворота, і Арслан опинився в іншому світі.
Стіни підземелля розсунулися, діамантами заіскрилася срібна стеля. Хан стояв на купі червонців і цілі хмаровиська їх проносились повз нього.
Піднявся із землі золотий камінь, навколо запалали рубінові вогні й з-поміж них хан помітив дівчину, яка лежала на листку лотоса. Це була прекрасна царівна.
Завив чорний собака, здригнувся джинджи.
— Не дивись на неї! — вигукнув.
Але хан дивився як зачарований. Потьмяніли для нього діаманти, грубою міддю здавалося золото, мізерними — усі скарби світу.
Не чув Арслан голосу дівчини, але все в його душі співало ніжну, як аромат квітучого винограду, пісню.
— Швидше візьми біля її ніг галузку, — кинувся до нього джинджи, — і все багатство світу в твоїх руках.
Царівна підвелася з ложа й мовила:
— Хан Арслан не затьмарить своєї пам’яті, викравши у дівчини її чари. Він був хоробрим, щоб прийти і, прийшовши, він покохав мене. І він залишиться зі мною назавжди.
Потяглися уста царівни назустріч хану, загойдалося повітря. Полетіли золоті іскри, винесли джинджи із надр Керченської гори і перекинули його на солгатський базар. Там його оточили стурбовані люди.
— Чув? Пропав наш хан, — казали вони йому. — Шкода хана Арслана.
На те джинджи тихо похитав головою:
— Не жалійте хана Арслана. Він знайшов набагато більше, ніж шукав.

Де взялися в селі Засядьбіди?

Колись давно в селі Ланівцях був страшний мор. Люди, як мухи, мерли. Хто вже заслаб, того відводили на Замчисько, яке від вулиці Шульганівки було відгороджене високим парканом. Приходили до тих слабих з рідні і на патику передавали їжу.
Люди не знали, від чого то таке лихо. Аж хтось сказав, що бачив Біду, яка ходила поміж людьми і косила їх. Тоді всі повтікали від Біди в ліси. Довго там переховувалися, вже й їсти не було що, але в село ніхто не відважувався вертатися. І зголосився найсміливіший від усіх хлопець, що піде в село і засяде на ту Біду. Пішов, вибрав собі глухе місце, звідки видно все село, і засів. Сидів довго, але нікого не побачив. Та Біда, що сіяла пошесть, прийшла сама до парубка і каже:
— Ти мене підстерігаєш, хочеш вбити. Якби ти так зробив, то всі люди вимерли б у селі і в лісах. Краще нам домовитися по-доброму.
— То які умови, Бідо, ти ставиш мені? — спитав парубок.
— Три умови сповните, то піду з села. Перша — десять років не можна будувати хат на старих подвір’ях, а на новому місці. Друга умова — всі дорослі парубки мають поженитися до кінця року, щоб не осталася сама ні одна дівчина, ні одна молода вдовиця. Третя — перенести мене на плечах через річку Нічлаву, ніж перші півні запіють. Тоді я покину ваше село.
Подумав парубок і погодився. Коли Біда вилізла на плечі хлопця, то він аж присів, а Біда зареготалася на все село. Здавалось парубкові, що десять корців жита поклав хтось на його плечі. Не міг зразу ступити кроку, та зібрав всю силу і поніс Біду через річку. З чола потоком котився піт, ноги вгиналися і тріщало в колінах, запирало йому дух, очі вилазили на чоло. Та переніс її, сплюнув на всі сторони і благаюче промовив:
— Йди, Бідо, далеко від людей, йди і пропадь у непрохідних болотах, у неприступних дебрах та темних лісах, де нема сонця, де нема зір та місяця ясного.
Запіяв півень — і Біда щезла.
Прийшов парубок до людей і каже:
— Ну, люди, можете виходити з лісу. Йдіть додому, Біди вже в селі нема і не буде.
Люди повиходили, але в порожнє село не хотіли вертатися, а там, де річка Нічлава робить велике коліно, почали будувати собі хати. Той хутір, де люди поселилися після страшного мору, назвали Померки, бо тут «після мору» побудувалися. В оновленому селі відбувалися весілля за весіллями. Кажуть, що навіть одна старша молодиця і та вискочила заміж. А того відважного і міцного хлопця, що засідав на Біду, прозвали Засядьбідою. Від нього й пішов рід Засядьбідів. Людей з таким прізвищем тепер є багато в Ланівцях.

Печерська церква Пресвятої Богородиці

Був у варязькій землі князь Африкан, брат того Якуна, що в утечі згубив золотом тканий жупан, коли вів війну з Ярославом проти лютого Мстислава. В цього Африкана були два сини: Фріянд і Шимон.
По смерті брата Якун вигнав обох небожів із їхніх володінь. І прийшов Шимон до нашого правовірного князя Ярослава. Він прийняв його, тримав у пошані і віддав своєму синові Всеволодові, зробивши його старшиною при цьому князі. Й прийняв Шимон велику владу від Всеволода. А причина його любові до святого монастиря Печерського ось яка.
В часи князювання Ізяслава в Києві прийшли половці на Руську землю, і Ярославовичі: Ізяслав, Святослав і Всеволод пішли їм назустріч. З князями був і цей Шимон. Коли ж прийшли вони до святого Антонія для молитви та благословіння, старик розкрив свої праведні уста і ясно оповідав їм про загибель, що ждала їх. А цей варяг упав у ноги старому і молив, щоб зберегтись йому від такої біди. І сказав йому блаженний:
– Мій сину! Багато впаде од вістря меча, і коли ви побіжите від ваших супостатів, будуть топтати вас, наносити вам рани, топити в воді. Але ти врятуєшся і будеш покладений в церкві, що тут побудується.
І ось на Альті вступили в бій дружини, і з Божого гніву переможені були християни і втекли; їхні воєводи з великою силою вояків упали в битві. Тут же, серед них, лежав і поранений Шимон. Він поглянув на небо і побачив церкву, превелику, яку й перед тим уже бачив на морі. І згадав він слова Спасителя, і сказав: “Господи! Визволь мене від цієї гіркої смерті молитвами твоєї Матері та преподобних Антона і Теодосія”. І ось зненацька якась сила вирвала його з оточення мерців: він вигоївся з ран і всіх своїх застав цілими та здоровими. Тоді, прийшовши до блаженного, почав оповідати дивні речі:
– Мій батько Африкан, – говорив він, – зробив хрест з мальовничим зображенням богочоловічої подоби Христової, нової роботи, як шанують латиняни, великості на три лікті. Віддаючи пошану цьому зображенню, мій батько поклав на крижі його пояс, тягарем 50 гривень золота, і на голову золотий вінок. Коли ж мій дядько Якун вигнав мене з моїх володінь, я взяв пояс з Ісуса й вінок з його голови. А він, звернувшись до мене, сказав: “Ніколи не клади цього вінка на свою голову, а неси його на приготовлене для нього місце, де побудується преподобним церква в ім’я Моєї Матері. Віддай його в руки цьому преподобному, щоб він почепив його над моїм жертовником”. Я упав, заціпенівши зі страху, і лежав, як умерлий. Вставши, я похапцем увійшов на корабель. І коли ми пливли, піднялась велика буря, так що всі впали в розпач за своє життя. І почав я кричати: “Господи, прости мені! Я вмираю тепер за цей пояс – за те, що взяв його від чесного Твого і людиноподібного образу”. І ось побачив я наверху церкву й подумав: що це за церква? І був до нас голос: “Та, яку збудує преподобний в ім’я Божої Матері. Ти бачиш її великість і висоту: якщо виміряти її тим золотим поясом, то завширшки вона буде 20 разів, завдовжки – 30, а у висоту стіни і з верхом 50. У цій церкві ти будеш покладений”. Ми ж усі прославили Бога та втішились великою радістю, що визволились від гіркої смерті. Ось і досі не знав я, де збудується церква, що показалась мені перший раз на морі, і другий раз – така ж щодо великості та краси, коли я лежав при смерті на Альті. І ось тепер почув я з твоїх чесних уст, що я буду покладений в церкві, яка тут збудується.
І витягнувши золотий пояс, він віддав його преподобному Антонієві зі словами:
– Ось міра й основа, а ось вінок; нехай він буде почеплений над святою трапезою.
– Мій сину! Відтепер ти будеш називатися не Шимоном, але Симон буде твоє ім’я.
А закликавши святого Теодосія, він сказав:
– Ось яку церкву хоче побудувати цей Симон.
І віддав в його руки пояс і вінок. Відтоді велику любов мав Симон до святого Теодосія і давав йому багато маєтку на будову монастиря. А ця церква була закладена в 1073 р. за часів правовірного князя Святослава. Сам князь своїми руками почав копати рів, дав сто гривень золота в допомогу блаженному і поклав міру церкви тим золотим поясом відповідно до голосу, почутого з неба на морі.

Чому Бог прокляв осику

Проклято осику Богом за те, що не вклонилася Пресвятій Богородиці під час утечі Святого Сімейства до Єгипту. Або її проклято Богом, і в неї повсякчас тремтить листя тому, що коли Йосиф і Пресвята Діва Марія втікали до Єгипту, то, з наближенням воїнів, посланих за ними навздогін Іродом, вони сховалися під осику. І ось, тоді як усі дерева при цьому зовсім позамовкали, одна лиш осика й далі шелестіла листям. Теж кажуть, що незадовго до Своїх хресних страждань і смерті Спаситель сховався якось під осикою від “жидів”, які хотіли схопити Його. Осика раптом як зашелестить листям при цілковитій тиші, що панувала скрізь у природі! Спаситель злякався і прокляв її, мовивши: “А щоб ти шелестіла і з вітром, і без вітру!”.

Небесний подарунок

Про писанки ходять різні легенди. Одну з них чув я в дитинстві від старого дідуся Івана Космачука. Від тієї пам’ятної п’ятниці час відкарбував немало років, але розповідь дідика з Ясенова запам’яталася мені майже слово в слово.
Багато файних писаночок у нашому краю. Та понад космацку нема і не буде. Оповідав мені мій покійний прадід, що перші писанки були написані в Космачі. Він був родом з Космача, тимунь і моє порєкло Космачук. А першов взєласй їх писати космачанка Настуня. То була бідна вдовиця. Її чоловік був перший побійця в селі. Єкос на храму в Жєб’ю він счипивси з жєбівцями, а тоти також уміли битися. Там єго вбили та й верли у воду. А що була тогди велика повінь, то потопленик пропав, єк игла в сіні. Нидурно кажут люди, що хто чим воює, то від того гине. Таке було й єго. Лишиласи Настуня з штирьма малими діточками.
Покойний чоловік файно її обдарував, бо она два рази близнила та й за два роки штири дівчинці вчинила. Сама Настуня була ни дуже файна, але й ни гет охаблена. А дівчитка — одна від одної кращя. Хто ни знав їх житєчко, ни повірив би, шо тоти діти ростут в тєженькій біді. Хатчина, єк куча. Грунтику того пару сежінь. Ни було де буришку покласти, ни токма шо коровку тримати. Від весни до осени ходила деньками. Хто даст буришки, хто глек молока, а хто коновку іуслінки. Але єк то кажут, жебранинов ни забогатієш, а даваним ни наїжси. Росли тоти діточки бірше на капусті та й на квашеній капусті. Про то, що в хаті було бірше пісно, єк скоромно, нічо дітем ни бракувало. Такі були файні та пишні, єк тоти чічки на царинці.
Одного понедівка встала Настуня давидь, дала дітєм їсти, лишила їм на днину два буришіники та й півконовки гуслінки, взєла городник та й пішла на деньку копати. Надворі темніє, а Настуні нима. Діти голосе, шо пуду дає, та ніхто ни чує, бо тогди ни було так густо хатий, єк тепер. Отак саракі, притулилиси докупки, єк шінета, та й так і венули. Єк прошумалиси, то скакали з радости до стелини, бо Настя вже була в хаті. Принесла дітєм з села трохи масла, будза і кавалок солонини. Показала пару красних писанок… Розказала, що ночувала в такої жіночки, котра вміє примов’єти до веєкого дилікатного ремесла. Бо давно ни так було, єк тепер. Теперішні музиканти покив навчутси играти, то пару років пигулєют в скрипку або товчут в цимбал. У кушнірі і швалі ходєт до уких вчитиси. А мижи давними людьми були такі примівники, що єк тобі примовит, то відразу стаєш тим, ким хочиш бути, лиш абес мав до того хіть. Така була і тота жіночка. Чуласи, що буде гинути, та й примовила Насті до того, чого ше нікому не примов’єла — до писанкарства. Сама примівниця ни шила, ни ткала і писанки ни писала, бо ни мала на правій руці штирьох пальців. Віддала їх Арідникови, аби дав їй силу до примівки. Багато від її примівок стали кушнірями, ліжникарями, швалями, різьбарями, а Настуня — першов писанкарьков.
На другий рік в говінє написала Настуня перші свої писанки. Госпидку сетенький! Такої краси світ ни видів. Хрестики, ружні взори, листочки… І закликаласє она роздати ці писанки шо до одної на Великдень за простиби: перед душі свого покойного чоловіка, за діточе та й за своє здоров’є.
А в великодну суботу прийшов до неї чудатий старец. Ни мав нічо на голові, був убраний ни по-нашему та й ни по-шляпацкому. У єкомус сивому лахмані. Довге сиве волосє, єк у чилідини, падало на плечі. Стоїт серед хати, нічо ни просит, а дівчитка тулєютси та горнутси до него, єк до рідного дєді. А він гладит їх по головках та й питаєтси, єк они си називают.
Дала єму Настуня дві писанці за простиби, а він файно відповів: “Най Бог прийме”, виказав “Отченаш” та й каже:
“Ви ліпшя газдиня, єк я газда, бо ни маю шо дати вашим діточкам”.
Та й вийшов з хати.
Звечіра засунула Настуня в піч горшечок голубців та й свинцку лабу на студенец, повкладала дітий спати, а сама прилегла на запічок. Давидь прошумаласи та й шепає себе в ніс. “Шо я сню?” — шепотит сама до себе. Ба ні, це таки правда. На столі паски, єк гори, та такі дилікатні… А коло них писаний кошелик з богацков доров. Глипнула на сволок, а там п’єть рідів чилідинцкої убирі — один для неї, другий для її діточок. Подивиласи в піч, а там такі їди, шо лиш в цісаря можут бути. Зрозуміла Настуня, шо це був у неї сам свєтий Петро. Видко, вдалиси Настунині писанки Господу Богу свєтому, Матці божій Христовій, шо пислали з неба такий красний дарунок. Побудила Настя свої дівчитка, вмила їх і всі п’єтеро виказали “Отченаш” і файно подєкували Господу Богу, Матці Божій і свєтому Петрови за ласку небесну. І поблагословив Бог Настуню і її доньок, шо хоть доробилиси, та ни згонорилиси. Почерез них перейшло благословенство Боже на всий Космач. Бо де ше є така писанка, єк у Космачи?