Золотий скарб під Бабачихою

Золотий скарб під БабачихоюСело заснував козак Ломака, від імені якого село й отримало назву. А козак Щока заснував село Щоки, що знаходиться поруч з Ломаками. Нібито, саме у Щоки Ломака викрав доньку, а від їхньої пари й утворилося село. Численні балки, яри, пагорби та річка Сула ділять село на декілька частин, які отримали в народі такі назви: Кодак, Берегівка, Сосна, Перехресток тощо.
Вулиця, на якій я живу, називається Брехуновою. Колись на ній жив дід, який знав і любив розповідати багато нісенітниць, за що й отримав прізвисько Брехун. Став він відомим через те, що нібито пан Слюз з Хорошків кожної неділі запрошував його до себе і слухав його розповіді, за що дід отримував кожного разу золотого.
Можливо, саме від нього пішла легенда про те, що козак Ломака закопав десь серед села свою шаблю, і доки вона не буде відкопана, доти село буде козацьким, а отже – вільним. Від того часу пішла примовка, що Хорошняки – кріпаки, а Ломаки – козаки.
У самому селі декілька ставків, найбільший з яких зветься Гайдамацьким озером. Неподалік від села пролягають вигони і поля, що переходять у лісосмуги, за селом здіймає свої могутні хребти гора Бабачиха, або Бабай-гора. В місці, де Бабачиха найближче підходить до Сули, стоїть стара висохла липа, під якою, за легендами, знаходиться скарб. Одні кажуть, що скарб заховав Северин Наливайко перед своїм полоненням під Лубнами, інші кажуть, що скарб заховали шведи під час Північної війни з Росією, а ще інші кажуть, що скарб заховали чехи у Велику Вітчизняну війну під час відступу з України. Цікавим є факт, що в усіх трьох версіях фігурує подібний опис скарбу: золота упряж і бочка золота, або статуя золотого коня і бочка золота.

Як жінка турка втопила

Як жінка турка втопилаПрийде, було, орда, попалять геть усе, поріжуть, поб’ють та підуть; тільки земля чорна останеться! Десь туди до Шполи і досі єсть місце, а може, вже його розорили, де стояла висока-висока віха. Як тільки покажеться орда, зараз віха і повернеться у той бік, куди орда йде, зараз усі тікають у ліс, кидають і печене, і варене.
Цілий день, бувало, дивляться на віху, позакопують у землю де що лучче. кожухи, свитки, щоб потім прийти, то хоч було у що одітися. Видно, дума собі чоловік: “Прийду, то хоч усе буде попалено, а все ж таки по дереву якому-небуть знайду місце”.
Хліба вчинить, бувало, бояться; дід мій напік три мішки коржів та давай з бабою складати на віз, що саме важке: наклали вони три возі, коли дивляться, а віха у цей бік повернулась; дід за коржі, баба з переляку забула, де вона їх поклала, дід на віз, давай скидати з нього клунки, свитки… геть-чисто віз розкидав, аж на самім споді знайшов коржі, мерщій бабу за руку, коржі на плечі та втікати…
Усе село порозбігалось, а одна жінка тільки що родила, не здужала утікати та й осталась. Вона ж то і розказувала: як прийшли, давай усе палить; повиривали, що було в землі позакопувано; щось таке візьмуть та й запустять, а воно гуде та риє землю, все, що там є найде, тільки одні ями поостаються. Прийшли до тієї жінки у хату, та її не тронули, бо вони таких, що тільки родили, не трогають, а дітей взяли, поставили коло стінки та й придавили лавою. Кров ротом і носом пішла – подавили… Вона, бідна, сидить ні жива, ні мергва, звісно, як уже там матері дивиться на дітей. А далі, як пройшли вже, вбіга один:
– Марушка! – каже, та й показує, щоб та дала напитися.
Вона, вже як там здужала, підвелась і повела його у погріб, а там стояла велика діжка з буряками, чи що.
– Нахились! – каже, та й показує, щоб він нахилився.
Він тільки нахилився у діжку, а вона його за ноги та туди, та й утопила…

Слово од патерика о покуті, як она чоловікові грішному єст пожитечна

Слово од патерика о покутіЧасу єдиного ішли люде християнськії у пост великий до святого Антонія сповідатися. Ішло їх много мужей і жен. Ішли попри єдин замок, у котором то замку мешкав єдин пан злий а не милостивий, жовнір, лях, которий завше хулив нашу віру християнськую і насмівався з християн православних.
І призвав до себе, станет їх питати, рекучи:
— Що єсте за люде? Где ідете? Чого і по цо?
А оні рекли йому:
— Ідеме, пане, до святого Антонія сповідатися.
А он ся почав сміяти з них і поругався їм і святому Антонію.
А коли прийшла нощ, видів во сні пекельнії муки, до которих то мук чорнії муринове волокли його і хотіли його там уверечи.
Тут прийшов святий Антоній і рек йому:
— Єсли бе-сь ся сповідав і християнської віри не хулив, я би тебе оборонив од тих муринов.
А он ся появ тото чинити.
А святий Антоній пережегнав муринов крестом святим, а они щезли, яко дим.
А жовнір ся пробудив од сна і у страху бив; а, дождавши світа, осідлавши коня, не повідаючи нікому ніч, поїхав до святого Антонія. А так пошов, же не знали ані пані його, ані жадний челядник його. І прийшовши до святого Антонія, почав ся сповідати по правді ушитких гріхов своїх. І тото повів, як видів муки пекельнії, і як його муринове волокли там, і як його святий Антоній виратовав од тих муринов страшних.
Слишавши то, святий Антоній почудувався і прославив господа бога, ведущого грішних на покаяніє і поучив жовніра страху божого.
Станет його жовнір молити, аби йому дав покуту якую.
А святий Антоній рече йому:
— Єст, пане, у твоїм місті єдина церков залишена, которая стоїть у ворот перед містом. А ти переночуй в ній сію ноч.
І тото ті даю покуту за вшитко.
А оний пан обіцяв то так учинити: переночувати у той пустой церкві. І, поклонившися святому Антонію, узявши благословеніє, поїхав додому.
А вже ся било примеркло. І приїхав до тоєї церкви пустої. Ніхто його не видів. Прив’язав коня у двері. А сам, уйшовши во церков, затворившися, прикляк на коліна і против царських дверій став ся богу молити со слізьми за гріхи своя.
А коли било опівночі, позавидів диявол, іж то його чоловік удався на покуту. Хотячи його одтоль вигнати і з дороги доброї збити, учинився хлопцем панським і, прийшовши к ньому, станет говорити, рекучи:
— О пане, добродію мой! Що ту чиниш? А то ми і пані твоя через день тебе іскали і не могли-сьме тя знайти. Устань, твоя милость, іди до замку. А коня твойого вовці із’ їли.
Рек йому жовнір:
— Скурвий сине! Хлопче, не волай, би тя забито. Нехай конь гине, а в мене єще суть коні. А ти собі іди там преч од мене до дябла. А я одтоль не пойду, бо мі то дано за покуту.
І перекрестився крестом. А диявол пропав од нього.
А жовнір молився богу прилежно.
Мислив диявол, що би чинити? Прийшов со іншими дияволами во місто кметів. Прийшовши к ньому, стали говорити:
— О пане наш, що тут чиниш? А то ся місто імило і горить моцно, і близько замку юж, і на замок огень мече. Может і церков тота ся імити.
А он їм рек:
— Ідіте, хлопи, гоніте людей і гасіте місто і замку стерезіте, як вам голови милі. А я одтоль тепер не пойду, бо то мі дано за покуту.
І пережегнався крестом. А біси пропали.
Став диявол мислити, що би з ним чинити. І, учинившися єдним полозом великим, виліз з єдного кута церковного і пустив зо рта свойого огень. І прийшовши близь против нього, почнет на нього огнем сапати, страшно сичати, свистати, хотячи його вигнати вон з церкви.
А жовнір і на того ніч не гадав. І станет говорити:
— Вижу я, дябле, же ти дябол. А і ти одтоль не вистрашиш мя, бо то мі дано за покуту.
І верг на нього крест, а диявол пропав од нього. А он ся моцно молить богу.
По том дияволи учинили огень около церкви, чисто запалили церков, а самі почали кричати, рекучи:
— Пане, пане! Що ти ся стало? Ото юж церков горить! Утікай борзо, бо згориш, бо сам себе погубиш.
А он одповідав:
— Дайте мі покуй, хлопи, би вас забито. Я одтоль не пойду, хочай і згорю на божій дорозі, бо то мі дано за покуту. А ви чим борше гасіте!
І пережегнався крестом. А дябли пропали і умовкли. І стало тихо.
Мислив диявол, що би єще учинити. Учинившися попом, почав звонити, а по том увойшов у церков, запалив свічі, став співати, читати; а по том, приступивши до жовніра, рече:
— А ти, ляше, чого ти ту стоїш? Бо ти ся із віри нашої християнської наругаєш! Іди собі преч з церкви до свойого костьола!
А жовнір рече:
— Єсли би ти бив поп правдивий, а ти би мя не проганяв з церкви од молитов, але єще би мя благословив і покріпив. А то вім, іж ти єст чорт, не поп. А я одтоль до самого світа не пойду, бо то мі дано за покуту.
І пережегнався крестом сам, а по том верг кресг на того попа і рек:
— Во ім’я отця і сина і святаго духа! А ти, попе, ірци: «Амінь, а дяблові нехай буде у зуби гарячий камінь».
Скоро то рек, а диявол пропав, і свічі загасли. А жовнір похвалив бога і познав, іж то все диявольськоє прохирство.
Укріпився богом святим моцно.
Єще ся диявол учинив єдним гайдуком і, прийшовши, свічею станет перед ним і почнет йому говорити:
— О пане наш! Що ті ся стало, що ту чиниш у той пустой церкві? А тото не знаєш, іж то твоя пані сестра умерла? Іди ти борзо до дому!
А он його пофукав і залаяв, рекучи:
— Злий чоловіче! Іди собі до дябла! Єсли моя пані сестра умерла, вольно то пану богу. Я її не оживлю. Я одтоль до світа не пойду, бо мі то дано за покуту.
І пережегнав його крестом. А диявол щез.
Бив теж диявол у великом клопоті по нім і не промислив, що єще на нього за покуси вистроїти мав. Учинився панею його і узяв на руки цеглу вмісто дитяти і, прийшовши, свічею став перед нього. Почнет з плачем говорити, рекучи:
— Боже тя побий, злий чоловіче! Що ті ся стало? Подобно ти ошалів. Чого ту ночуєш і що ту робиш у той пустой церкві руськой? Ліпше ті тота пуста церков, аніжли місто і замок? Я сама і тота дитина, син твой. А того, необачний чоловіче, не знаєш, іж то повміста згоріло? І ти би у той церкві згорів, кгди би не люде єя угасили. А тепер на остаток і замок наш ізгорів і вшитка наша худоба. Що било, то все погоріло, тілько я сама з дитиною утекла з огня. А сестра твоя умерлая ізгоріла. Що ж тепер будеме чинити? Устань а іди одтоль!
Ту його мало диявол не перельстив. А по том ся закріпив моцно богом святим і рек до неї:
— Цить ти, мавпо, не плач! Єсли будемо годні, дасть нам бог опять маєток. Їдь собі преч од мене, бо ті дам у кгембе. А я одтоль до світа, яко живо, не пойду, бо мі то дано за покуту.
І ту стоячи, диявол рек з плачем:
— О злий а небачний чоловіче! Юж я з тобов больше жити не хочу, а йду преч од тебе. А дитину перед тобою мечу на твою душу.
То рекши, ударить дитиною моцно о землю.
А в том часі когути заспівали а дияволи пропали. А жовнір юж бив вольний од покус диявольських. А одержав од бога сім корун єдної нощі, то єст сім звитязтв над диявол. І видержав правдиве покуту. А коли став світ, уставши, станет смотріти дитини, а то цегла лежить на землі. А коли одтворив двері, ано і конь його стоїть, як бив поставив звечора, і церков не горіла. І, сівши на конь, видів місто все ціло і замок. І, приїхавши на замок, ано все добре знайшов: а сестру живую, і жону, і дитину.
І прославив господа бога, і повідав то все, кде ночував і що ся над ним тоєї ночі чинило. І став в руськую віру.
І тоту церков окрасив розмаїто.
Богу же нашому слава во віки віком. Амінь.

Чому тепер звір не говорит

Чому тепер звір не говоритДавно, як ще жили велети, говорили усі диханя. Раз вівця радила си з козов, як би над чоловіком старшувати. Худоба не видить чоловіка, який він за великий, бо як би вздрів кінь, який чоловік малий, то він би єго стратив; лиш оден когут видить який чоловік. Він розумніший від чоловіка, від кота, від пса. Коза сказала: Іди у полонину Гораль, там буде Бог проходив си; спитай єго, він тобі скаже. — Пішла вівця; приходит до Бога и питає: Господи, мене дойи три рази в день; я убираю їх, а вони мене так труді. — Бог сказав їй на се: Муси тебе трудити, бо ти си не виплачуєш. Зимі їж сижінь сїна, а літі на два сижні пасеш ; до того зз’їдаєш шість гусок солі на рік; 13 банок йде на тебе за сіно; а за тебе дістане 4—5 банок,
а з руном и ягнем найбільше 10 банок. Ти робиш чоловікові страту; виплачуєш си трохи молоком, шо літі даєш. — Вона яла просити Бога, аби мала тілки сила, аби стала чоловікові на ногу, а тот аби з того умер. А Бог сказав їй: Як меш носити руно на 12 локоть сукна и відро молока, аби чоловік ушив собі з него сердак, гачі, онучі и напритав тілько молока, аби зміг годувати си з тебе одної, то будеш мати таку путерію! — Вівця сказала: Не хочу старшувати и не хочу носити таке, бо мої маленькі ноги уломили би си під тим. — За сю смілість, що вівця хотіла старшувати над чоловіком, відобрав Бог у неї і всеї дихані мову і позволив лише раз у рік, у північ новорічну говорити. — І мож тогди послухати; треба зайти у стайню о годині 12-ій в ночі, там мож почути. Але такий не буде більше жити, як 24 годинї. Тої ночі говорит усе диханя з Богом, як їй тут жити, як обходит си з нев чоловік, ци дає їй їсти. Тому підстелюют того дня добре під худобу, та нагодовуют її, аби не жалувала си на чоловіка.

Як виникло село Горошове

Як виникло село ГорошовеТут, де ми тепер сидимо, де наші хати, колись шуміли великі ліси, а село було там, де поле Селище. Тому навесні або восени виорюють там черепки, різне начиння, ватру з печі. У ті далекі часи у Селищі був собі пасічник. Мав пасіку велику, але аж у Дубині. І так було, що в літі він доглядає в Дубині бджоли, а жінка з дитиною коло хати пасе корови, годує свині, курей доглядає. Але тоді дуже турки воювали. То були злі люди. Як нападуть на яке село, то всіх повибивають, все попалять. Дивиться той пасічник, а в Дубині вже ходять турецькі вояки. Він спудився, але тікати вже запізно. Турки, видко, дуже захотіли меду, бо не вбили господаря, лиш позлазили з коней, підійшли ближче.
– Вуйку! Маєш мід?
– Є, – каже пасічник і дає кожному по фляшці.
Турки щось там ще поцмокали і сказали, що як будуть вертатися, то аби він їм знов меду злагодив. Поїхали ті непрошені гості, і що ви думаєте? Вирізали в Селищі всіх, кого попали. Переплили вони кіньми Дністер, але в Онуті люди вчули в Селищі крик і поховалися в Стінку. Турки побігали по селі, кого ймили – зарізали, і поїхали далі. Але то треба, аби так сталося, що перед тим, як турки прийшли до Селища, жінка взяла на руки дитину і понесла пасічникові обід. Ішла лісовою стежкою навпростець і заблудила. Блукала вона цілий день, а як смеркло, залізла в якесь дупло і там переночувала.
А чоловік чекав, чекав, так і переночував без обіду і без вечері. Рано пішов він в Селище. Приходить, а там хати догорають, а люди лежать, як снопи. Шукав він межи ними жінку, але нема. “Видно,- думає він собі,- турки її забрали з собою. Молода, файна, то чому не могли б узяти?” Знайшов він рискаль, викопав яму, поховав тих порізаних, а далі думає, що до Дубини нема чого вертатись, бо прийдуть турки і зроблять з ним те саме. На цей раз задобрив їх медом, а потім може бути і гірше. Тим нехристам нема що вірити. Взяв він мішок жита, мішок пшениці, мішок кукурудзів, плуг, борону, ще що там треба було, поскладав на віз, запряг коня і поїхав у долину, аби там сховатися у лісах.
Заїхав він далеченько, знайшов у лісі коло Дністра полянку і каже собі: “Тут буду сидіти”. Взяв рискаль, викопав під обічкою бурдей, позаносив туди жорна, мішки зі збіжжям, зробив якусь там буду на коні і віз, нажорнив муки, впік коржики, пішов до Дністра, половив риби, зварив юшечку… Вже можна жиги. На другий день іде він понад Дністром, глип, а там хтось купається. Він хильцем, хильцем підкрався ближче, а там рушниця. Довго не думає, лиш лап за рушницю, став над водою і крикнув:
– Ану! Руки догори!
Голий жовнір аж стидався, підіймив руки догори, стоїть і чекає, що той чоловік має його застрілити.
– Хто ти є?! – питає чоловік. – Турок?
– Ні, не турок.
– А чо’ служиш туркам?
– Бо мушу. Забрали мене і решта!
– Е, ти щось брешеш! Ану, хрестися!
Той перехрестився, а чоловік дивиться, що то таки правду не турок, і питає:
– А ти звідки тут узявся?!
– Я лишився в лісі, бо не хотів іти різати невинних.
– Вбирайся і, як хочеш, то ходи до мене, будем газдувати
– Най буде.
Вже їх є два, і якось веселіше стало. Прийшли до бурдея, пополуднювали, скопали кавалок поляни, посіяли жито, заволочили.
Видить чоловік, що той турецький жовнір добре увихається, і гадає собі: “Кілько ж тоті турки добрих людей позабирали”. На другий день пішли вони класти сильце, може якийсь заєць попаде. Коли дивляться, а з того боку пливе якесь чудо. Стали вони за вербами,
чекають. Той переплив, убрав своє дрантя, а чоловік з-за вербів:
– Стій! Ти хто такий?!
– Я козак. Утік від турків, а тепер іду, може доберусь до своїх.
– А ти дома кого маєш?
– Та нікого. Всіх – кого побрали турки, а кого вбили.
– То лишайся з нами.
Вже їх є три: місцевий чоловік, той, що з сербів, і козак. Прийшли вони до бурдея, а там пес бігає. Пасічник таки до нього: “Цюць-цюць-цюцька!” Але пес не підходить, бо видить двох чужих. Пасічник кинув йому коржик, а пес побіг до лісу. Побіг далеко і заніс тій жінці, що заблудила і чекала Божого змилування. Пес приніс їй коржик і побіг за другим. Чоловік знов кинув. А він вхопив і побіг.
– Це щось є,- каже той пасічник,- треба пса ймити.
Прибіг пес, а він до нього: “Цюцька, цюцька!” Погладив і – хап його шнурком за шию. Але що, той шнурок закороткий. Він при’вязав і пішов за другим шнурком, а пес перекусив зав’язь, став на бік і чекає. Прийшов пасічник, кличе його, але де; пес не підходить. Кинув він коржик, пес хапнув і побіг, а пасічник за ним. Біг, біг, аж задихався, але таки забіг туди, де сиділа його жінка. Як узрів він її та ще й із дитиною, то так утішився.
– То ти, жінко?
– Таж я,
– Ото добре, що ти є. А я думав, що тебе забрали турки. Ходім у ліс, бо до Селища вже нема чого вертатися.
– Ходім.
Прийшли вони до того бутея, жінка наварила їсти, попрала всім сорочки, позалатувала, попідмащувала, попідмітала — зразу видно, що прийшла газдиня. Пополуднювали вони, сіли перепочити, а козак дивиться на те все та й каже:
– Ну добре, Грицьку. То ти маєш жінку, дитину, а ми що будемо у тебе наймитами, чи що?
– Та чекайте, якими наймитами, коли ви мені як брати.
– Так, але й браття якось діляться.
– Почекайте, щось і вам знайдемо.
Пішли вони в Селище, але там не було нікого. Перебрели вони Дністер і в Онуті здибали дівчину і вдовицю. Втішилися, але зразу посварилися, бо козак хоче дівчини, і серб хоче.
– Стійте,- каже пасічник,- то так не можна, аби два чоловіки були на одну жінку. Зараз я вас помирю.
Приніс він патик і каже:
Міряйтесь, чиє буде верхнє, того буде дівчина.
Стали вони міряти. Так-так-так, один тримає, а другий ловить верх. І так домірялися, що турецькому жовнірові випала дівчина. А козак подивився на вдовицю, аж та почервоніла, і він видить, що вона молода і не така вже й погана. Взяв він її за руку і побрели через Дністер копати і собі бурдея. Копали вони, аж повпрівали, але коло полудня чує козак, що під рискалем щось тверде. Він пошпортав, дивиться – дзбанок. Одкопав, витягнув, перехилив, а звідти посипалися гроші.
– Де?! Де?! – прибігли всі здивовані.
Поділилися вони тими грішми і стали жити ліпше, бо було з чим піти й до Кам’янця, і до Чернівець. Вже мали чим відкупитися і від напасті, яка чекала на них на кожному кроці. А далі вони домовилися, що той пасічник буде називатися Найденком, бо то він знайшов ту поляну, де їх чекало щастя, той турецький жовнір – Яремій, бо з-під турецького ярма втік, а козак таки лишився Козаком. Потім до них пристали Дарчук та Никорчук, які поховалися були у лісі десь зі світу прийшли Данилейко та Семенюк, а з гуцулів, десь із Косова, – Яківчук. Коли вже їх зібралося більше, то стали радитися як село назвати.
– Берегове,- каже Яремій,- бо я там при березі купався і там мене Найденко знайшов.
– Та най буде Селище, бо так старе село називалося,- каже Найденко.
– Ні,- каже Козак,- село треба назвати Грошів, бо ми тут знайшли гроші і стали ліпше жити. А коли ми розбагатіли, то до нас пристали всі, хто тепер з нами є. То хіба погана така назва?
– Чо’ погана, най буде Грошів! Такої назви ще нема нігде.
І так, куди вони не поїдуть, сторонські люди питають їх:
– Відки ви?
– З Грошева
І стали їх сторонські люди називати грошованими. Ще за мого діда село називали Грошів. Буковинці й досі так називають наше село. Проте всюди пишуть Горошова, тому що, видно, важко ви мовляти Грошів, і перемінили цю назву на свій лад. Люди пристали на це, тому й тепер так називають село.

Золотий тік

Золотий тікКняжий палац був там, де тепер село Крилос. Як знайшли там кам’яну трунву Осмомисла, я ходила дивитися. І розповідали, що в давнину на Крилосі була така площа, що називалася Золотий Тік.
Бо то колись до Галича і їхали, і плили Дністром гості з чужих держав. Один в’їзд до міста був там, де село Тустань. Хто плив, тому казали:
– Тут стань! Далі не можна!
А головна брама була там, де село Сапогів. Те місце в лісі ще й нині називають Золота Брама.
Великих гостей князь запрошував на Золотий Тік. Він наказав знайти в Карпатах таку гору, що має золоту жилу, і добути стільки золота, аби стало весь майдан позолотити. Багато людей добували золото, багато каменем тесаним ту площу викладали, а майстри з золота зробили тоненьку бляшку й покрили все зверху. Кажуть, що та гора так блищала, що було здалеку видно Галич.
А заздрісні люди донесли аж до хана, що в Галичі є Золотий Тік. Той зібрав велике військо і пішов завойовувати міста й села. Дійшов аж до Галича. Сказав здати місто, але хана ніхто не послухав.
Три дні і три ночі билися галичани з татарами. Коли хан Батий здобув Галич і виїхав на криловську гору, то наказав зривати золото з тока. Але як лише нечиста рука доторкнулася до золота, воно втекло в землю.
– Ловіть його! – крикнув хан.
Почали розкопувати гору; вали порозкопували, палац зруйнували, церкви попалили, але золото не добули з землі. Тепер те золото підходить до поверхні. Раз у сім років на метр підпливає вгору, і колись Золотий Тік покажеться.

Гісторія правдивая о грабиней альтдорськой

Гісторія правдивая о грабиней альтдорськойВ Німцєх, в землі Альгарськой, полмилі од Равеншпоргу ку Денному єзьору, лежить охендожний замок іменем Альтдорфем. Єст то дом зацних графов в Решєх, которії там гвельфами зовуть, що ся по-польську іменує вижелки, і вижлюю голову в гербі ведуть, котрую на їх талярах видаємо.
Одкуль їм тоє прозвисько прийшло, нікоторії, хотячи окрасити, так в кройніках описали.
Іж було року по рождестві Христовом 780. Того дому пан був граф, Ізенбарт іменем, за панування короля великого, найпершого цесаря німецького. Той мів жону з Риму Катиліну.
А кгди жив з нею, трафилося, же подданого їх убогая невіста породила заразом троє дітей. Що кгди ся пані графовій донесло, не вірила тому, аж очима оглядала. І так з великим гнівом її злословила і нецнотливим чужоложством потваряла, і так її трафунок по годності бути повідала, і за тоє карати її судила. Чого ся і іншії зжалували і богом її всемогущим напоминали. Тая невинна убогая невіста з плачем
в болесті до бога вздихала.
А кгди по тім господь бог навідив Катиліну, же, зачавши, дванадцять синов за єдним разом породила, в той час гріх свой познала і невинность оної невісти признала. А кгди, породивши, боялася пана, би і її чужоложством не почитали, а под час небитності панської, яко був на польованню, радилася, баб з плачем і встидом собі чинила, хотячи пред паном потаїти. І так, намовивши бабу, казала однонадцятеро діток взяти і в воду потопити, тілько єдного пану указати.
Оная баба, забравши діти в мідницю, ішла до води, кгде її поткав пан, ідучи з польовання а запитав баби, що би несла.
Рекла:
— Вижлята вилєгли в панеї в покою і, не хотячи терпіти їх скомлення, казала потопити.
Що мисливець при пану зачувши рекл:
— Погоди, бабо, оберу собі вижелка якого.
Она, ся боронячи, мовила:
— Пане, все сучки.
Пан рік:
— Дай мі щокращоє обрати на бидло.
Она зась рекла:
— І що ж би ся ваша милость поганити мів ними, кгди ж єще єст мокрії.
Втом взяли дітки плакати. Що пан, учувши голос, одмінний од собачого, казав з фуком одкрити. А кгди обачив, здумівся і питав.
Баба му всю пригоду повідала.
З чого ся пан здумів барзо. По тім рекл бабі:
— Под горлом тобі заказую, аби-сь то панеї не казала.
А іди за мною до млинарки, котрая, слишу, также нині породила, і оддай моїх там.
А пришедши, закликали млинара.
І мовив пан:
— Мельнику, ово ж прошу тя і розказую, аби-сь то для мене учинив і тії діти одинадцятеро візьми к собі на виховання, а дам ті достаток великий і вольним тя в панстві моєм чиню, дам корови і поплачу мамкам великою нагородою, тілько би того нікто не знав, але за свої власнії іменуй сини, якоби жона твоя нині породила.
І учинив так мельник.
А пані його жадною мірою не знала, єдним ся сином пред паном хвалила.
А кгди було тому сім літ, діти виховані були, умислив пан дивнії справи божзськії а вину своєї жони об’явити.
Послав всюда до приятелей своїх, просячи на банкет. Котрії ся з ’їхали і були в пошануванню. В той час, вчинивши подякування, просив о ласку, би ся пригляділи дивним справам і на пам’яті міли.
І рік слузі:
— Іди ж приведи онії вижлята.
Син же його коханий при матці побіг з слугою, приглядаючися.
І пошли до мельника, кгде повбирав всі хлоп’ята в суконки барв’яні і, припровадивши шесть пар діток єдного возрасту, поставив рядом пред панським столом.
Що пан уйзрівши і встав пред всіми і мовив:
— Мої вдячнії гості, проше, якої би тая матка смерті годна, котрая, такових синов дванадцять заразом породивши, казала з них одинадцять утопити?
Що пані його видячи і чуючи внет омдліла і по тім, падши до ног пану, о милосердіє просила і проступок свой противко богу і оної невісти всім визнала.
За котрую там і всі пана просили а ліпшим бути приятелем діток своїх матку напомимали.
І од тих час потомки їх вижелками ся зовуть.

Про Кия, князя київського

Про Кия, князя київськогоЗ Густинського літопису

Коли розійшовся слов’янський народ по Сарматії і осіло кожне плем’я його на своєму місці, од чого кожне з них по-різному прозвалося (як уже мовилося вище), тоді не мали вони над собою спільного володаря, або князя, а тільки над кожним родом свій володів: інший князь був у Новгороді, інший у Деревлянах, інший у Полянах тощо. А які володарі та які устрої тоді в них були, не можна знати, бо письма вони не мали. Коли ж почали вони мати письмо, одтоді й починають розказувати про своїх володарів початок, а також про устрій своєї землі.
Кий, Щек, Хорив, Либедь. Начебто було в Полянах три брати-князі — Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либедь. І були то мужі мудрі й кмітливі. Жив Кий із родом своїм на горі, де узвіз Боричів. Брат же його Щек жив по другий бік, на горі, що зветься Щекавиця. А третій брат, Хорив, жив на третій горі, що зветься Хоревиця. І був там ліс великий, в якому ловили звірів.
Київ споруджений. Отож по тому спорудили вони на горі над Дніпром город і нарекли його Київ, в ім’я старшого брата. Був же тут і перевіз через Дніпро. І одтоді почався сей слов’янський город Київ.
Люди тоді були невігласи і не відали бога ані закону божого не мали, а, тьмою ідолобісся затьмарені будучи, жертви богомерзкі богам своїм приносили, і озерам, і колодязям, і гаям тощо. Як бо кого тоді диявол звабив і навчив, так вірували і творили.
Кий ходив до Царгорода. Кий же, що про нього вище мовилось, був муж мудрий і кмітливий, у всьому мудро давав собі раду і в роді своєму мирно княжив. А по тому він пішов до Царгорода, де велику честь прийняв од царя, і повернувся з миром. Коли ж прийшов Кий до Дунаю, то полюбилася йому та місцина, і зрубив він город і нарік його Києвом, хотячи в ньому осісти. Але не дали йому того тамтешні жителі. Тоді Кий, зоставивши його, прийшов до великого Києва і тут прожив остаток часу життя свого, та й помер з миром. Так само і брати його. Дунайці ж і донині те городище Києвцем називають.
Не можемо знати, в які часи і роки та скільки літ княжив сей Кий; і які були його діла, устрої та війни; і хто по ньому княжив; і чи мав сина, чи ні; і скільки літ по ньому проминуло до великого князя Рюрика, що його бояри Аскольд і Дір княжили в Києві. Бо про те все писання не маємо, тільки се відаємо, що по смерті сих братів множество розрухів і міжусобних воєн було, повстав бо рід на рід.
Хозари, русь подолавши, данину з них збирають. По тому бо і хозари прийшли; і напали на полян, тобто киян, і деревлян; і, подолавши їх, повеліли собі данину давати од диму по білій вивіриці. По тому ж, надумавши, кияни дали їм меч двосічний і понесли хозари той меч до князя свого і до старійшин своїх, кажучи:
— Отеє добули данину нову.
Старійшини ж мовили їм:
— Що таке і звідкіля?
Вони ж одповіли їм:
— Народ, що в лісах і на горах над рікою Дніпровською живе, дав нам сей меч.
Старійшини ж хозарські, оглянувши той меч, рекли до князя свого:
— Княже! Недобре ся данина знаменує. Ми ж бо зброєю односічною, тобто шаблею, домоглися володіти землею і данини з чужинців брати. То ж сі, що таку мають зброю двосічну, тобто меч, будуть і нами володіти та з нас данину збирати, і в інших сторонах.
Що невдовзі й збулося все.
Не своєю бо волею, а божим промислом се старійшини хозарські прорекли.
Йосиф-історик: Так, як тоді, коли Мойсей, ще малий бувши, вінець фараонові з голови скинув і ногами поправ, а старійшини єгипетські фараонові прорекли, що сей хлопець має смирити царство Єгипетське, як і сталося свого часу.
Отож і хозари, котрі спершу над руссю владу мали, по тому під владу русі самі підпали, аж до сього дня…

Золота корона

Золота коронаУ лісі Закалівка, недалеко села Садки, на пагорбах, є урочище Пушкарі, яке омивають води річки Джурин. Після оранки тут знаходять черепки посуду, кам’яні сокири, кремінні рубила, наконечники стріл. Повідають люди, що тут закопана золота корона.
А було так. Височів на Пушкарях давним-давно замок слов’янської княгині. Коли ж одного дня на її володіння насунули ворожі орди, то княгиня звеліла слугам заховати в підземеллях замку її золоту корону. Перші напади ворогів були відбиті меткими пушкарями, що градом ядер привітали непрошених гостей. Коли ж втретє ординці хлинули, як повінь, в цей край, то замок не вистояв. Загинули лучники, мечники, пушкарі. Під тягарем руїн і згарищ загинула й княгиня.
Взялися одного разу батько з сином шукати ту корону. Бо хто її знайде, то все буде мати, бо корона мала чарівні сили в собі. Копали, копали і знемоглися у своїй силі. Присіли, почали дрімати. Коли глянули – перед ними стоїть княгиня, та така молоденька та пишна.
З переляку шукачі остовпіли.
— Що тут копаєте? — спитала.
— Шукаємо золоту корону, – відповів батько.
— Шкода вашого поту, – прорекла княгиня, – таємницю схову золотої корони тільки знаю я!
— То що ж нам діяти, княгине? – спитали.
— Не шукайте щастя під землею, а творіть самі добро на землі.
Отоді у ваших працьовитих руках засяє золота корона, все будете мати, що захочете.
Хотів батько ще щось сказати княгині, та в ту мить вдарив грім, пішов зливний дощ, а постать княгині щезла з очей.
Ще повідають, що в темні ночі тут ясно від променів пробивних золотої корони. Та ніхто вже не наважується шукати корону, бо стереже її слов’янська княгиня.

Як Шевченко царя обвів навкруг пальця

Як Шевченко царя обвів навкруг пальцяЦар Микола (це ще той, за якого панщина була) дуже не любив Тараса Шевченка. А не любив його за те, що Шевченко колись написав про царя та царицю-небогу, як опеньок засушену, дуже смішні й уїдливі вірші. Написав і людям пороздавав. Микола-цар не міг витримати такого посміху і вирішив вислати Шевченка з рідної землі.
Задумав цар розплату і на другий день послав жандармів з Петербурга на Вкраїну. Зловили жандарми Шевченка і привезли зв’язаного до столиці. Витріщився на нього цар російський і закричав:
— Як ти смієш насміхатися над царською країною! Забирайся з моєї землі! Щоб ти ніколи не ставав своїми ногами на мою землю!
І схопили жандарми Шевченка, і завезли його в далеку пустиню. Живи, мовляв, на чужій землі.
І жив там Шевченко дуже довго, і мучився, і скучав за рідною Україною, де хазяйнував цар Микола.
І от одного разу дізнався Шевченко, що цар погнався десь там до Австрії чи Франції. Тоді взяв він, Шевченко, гроші і наняв фуру та й поїхав у село, і купив собі фуру чужої землі. Сів на ту землю зверху і їде собі в рідний край, до Дніпра. їхав він довгенько-таки, бо ж пустиня — це пустиня: безводна і безлюдна. І поки приїхав на Вкраїну, вже й цар летить у кареті назустріч. Побачив Шевченка і як заверещить:
— Ти чого приїхав на мою землю? Я ж казав тобі, щоб ти ніколи не ходив на моїй землі і навіть ноги на неї не клав.
— Не кричи на мене, царю, бо я їду і стою не на твоїй землі, а на чужій. Ось, коли не віриш, можеш подивитися довідку. Там написано, де я купив цю землю і скільки заплатив.
Цар Микола побачив, що Шевченко обвів його навкруг пальця, і як дременув, як дременув, то аж закуріло. Тільки його й бачили. От за що не любив цар нашого Шевченка, а з Шевченком і нас.