Садівник Лазар

Де не глянеш — сади й сади. Розлогі, кучеряві, замріяні. Навесні не видно села — все заховане в білозеленому океані духмяного цвіту. Пройдеш все Прикарпаття вздовж-впоперек, та не знайдеш кращих садів, а смачніших фруктів і з тридесятими землями не знайдеш. Ці сади — краса і гордість села, вирощених працелюбними трудівниками на пісних неврожайних землях, що зуміли перетворити свою оселю в райський куточок. А зветься це село Старі Кути, що в минулому було пристановищем для всіх, хто ховався від панської неволі, кому була дорожчою за життя мати-свобода.
В давнину тут росли одні верби. Першим розвів фруктові сади мудрий кріпак Лазар, що все знав, все вмів зробити, з розумом якого ніхто не міг зрівнятися: ні з кріпаків, ні вчених панів. Був він підданим лихого пана Дябельського, що хоч рахувався найрозумнішим серед панства, проте не міг вистояти його розум проти хлопського.
Тоді був Лазар молодим парубком, сиротою без батька, без роду. Платив панові данину медом, хутром з куниць і водяних видр, рибою з Черемошу, бо сам був неабияким пасічником, мисливцем і рибалкою.
Одного сонячного дня, спускаючись з гори Сокільський, він побачив, як панова дочка Уршуля, прив’язавши коня до смереки, роздягнулася і кинулася в Черемош. Поки плавала біля берега, все було гаразд. Наколи хвилі віднесли її на середину ріки, сталося лихо. Пінисті габи, злісно зареготавши, почали крутити нею, мов веретеном.
— Рятуйте! — закричала панянка страшним голосом.
Шалений крутіж тягнув її на дно. Вона зникла серед розгуляних хвиль, тільки її русяві коси билися на поверхні, немов гірська риба.
Лазар, не роздумуючи, рисем скочив з берега в розгніваний Черемош. Намотавши її коси на свою дужу руку, ледве притягнув дівчину до берега. Витрясши з неї воду, він довго-довго зачарованими очима дивився на голу панянку, що чарівною русалкою лежала на піску у своїй справжній неповторній красі. Не витерпів легінь. Поцілував її раз, другий, третій…палко, пристрасно, шалено…
Затрубили мисливські роги. Дивну пару обступили панські слуги на чолі з паном, що вертав з полювання.
— Що робиш, хаме! — закричав пан. — Повісити його!
— Він мені, тату, врятував життя, — тихо проказала панянка.
— Що ж, завтра приходь по нагороду. А тепер марш додому!
На другий день став Лазар перед паном.
— Даю тобі сто дукатів за те, що врятував мою дитину.
А за те, що ти посмів бачити її голу, та ще й осквернити панські вуста хлопськими губами, накажу виколоти очі.
— Сховайте, пане, дукати доньці в придане. Не моя вина, що побачив її голою. Я ж її не роздягав. Інший на моїм місці теж би не витримав.
Все одно залишишся без очей за свою зухвалість.
— Цю пригоду бачитиму і незрячим. Вона не в очах, а в пам’яті.
— Бачу, що ти не лише відважний, але й хитрий. Відпущу тебе з кріпацтва на волю, але перш за все поший моїй доньці хутро з тварини, яка живе не на землі, ні під землею, ні на воді, ні під водою і не в повітрі. Ти, кажуть, добрий мисливець.
— Гаразд, пане. Але назвіть мені ту тварину. Я її вполюю і пошию з неї хутро.
— От, хлопська бестія! — здивувався пан. — Приведи мені коня, та такого, щоб не був ні чорний, ані білий, ні буланий, ні вороний, не сивий, ні червоний… Тоді поїдемо удвох на полювання і я тобі покажу ту тварину.
— І це зроблю, ясний пане. Лише скажіть, в який день привести вам такого коня. Бо цей день не буде ні понеділок, ні вівторок, ні середа, ні четвер, ні п’ятниця, ні субота, а неділя тим більше ні. Це святковий день.
Здивувався пан з хлопського розуму, однак панська пиха брала своє.
— Приймай, хлопе, останню умову. Бачиш оцю вербу, що біля мого подвір’я? Зародить вона груші, відпущу тебе на волю. Якщо ні, то сконаєш такою страшною смертю, що й Луципер здригнеться від твоїх мук!
Лазар попросив принести йому пилку, ножик, смоли і бджільного воску. Обрізавши гілля, він розколював залишені стовбури ножиком, впихав у розколини якісь патички і засмолював їх розтопленою смолою з воском. Прийшла весна і недавня верба налилася молоденькими зеленими грушами, що при кінці літа стали жовті, як віск, з медовим запахом.
Задавили хлопські груші панське горло. Сам Луципер прийшов по душу пана Дябельського. Пані з дочкою, залишивши свій двір, втекла до Варшави, заказуючи всім панам, не пхатися в це село, де живуть небезпечні чарівники, ще все вміють і нікого не бояться.
А садівник Лазар жив ще довгі роки, навчаючи своїх односельчан розводити фруктові сади.
Навесні дівочиться діброва, Голубу запаску одяга.
Не сумуй за мною, чорноброва, Солоденька любко дорога.
Кресну громом барткою об скелю, викрешу я іскорки-зірки.
Синій плай до тебе ними встелю й розсію зоряні квітки.
Я для тебе, верховинко гожа, Білу хмару простелю до ніг.
І Черемош сивий заворожу, Зупиню його нестримний біг.

Туга полонянки

На південний захід від села Космирин, над Дністром, височіє скеля, яку звуть Летячкою. Під цією скелею є печера та таємні переходи, тепер вже обвалені. А колись у них мешканці села ховалися від набігів татар. Не тікали, а летіли, як птахи на крилах, і від того, дехто каже, й назвали те місце Летячкою. Над самою скелею росте самотній дуб — свідок минувщини, а поряд — рештки фундаменту якихось казкових споруд.
…Колись у Космирині жив багатий граф. Чи то купив на турецьких базарах, чи відбив із ясиру полонянку небаченої краси. І взяв той граф полонянку собі за дружину. Що тільки не робив, як не розвеселяв, а її личко було завжди покрите смутком, а на очах появлялися сльози. Почувала себе не дружиною багатого графа, а полонянкою.
Красуня, оповідали, була родом з далеких гір, тужила за ними, за своїм рідним краєм, ніяк не могла прижитися на рівнині. Туга сушила її серце. А щоб розбити цю тугу, пан побудував для коханої на скелі, над самою дністровською прірвою, альтанку, а вище, на рівному місці — парк, розвів ставок з водоспадом та білими лебедями, посадив заморські дерева і пахучі рожі. З висоти альтанки красуня дивилася на Дністер, на синіючі вдалині ліси. Це мало нагадувати їй рідну землю, відвертати від печальних дум й туги.
Однак і в тому чарівному затишку дружина пана почувала себе полонянкою. Ввесь час наспівувала тужливих пісень, які часто переходили в гірке ридання. Пан розважав її музикою, приводив весельчаків, показував танці. Не помагало. Брав на полювання, але смуток не сходив з її милого, але блідого личка. Слугам пан наказав берегти дружину, як своє здоров’я.
Туга за рідним краєм убила дружину графа. Одного ранку, коли пана не було вдома, вийшла красуня в альтанку над Дністром, заридала тяжко, кинулася вниз зі скелі — і вбилася.
З того часу тут ночами завиває у скелях вітер, плаче за красунею. Кричать тривожно сови, шумить тужливо дуб, а люди говорять, що причувається, як ридає красуня-полонянка.

Бабусина русалія

Наш Кусий хутір знаходився на краю лісу, або, як у нас казали, приліска, бо вважалося, що справжній ліс починається за річкою Нережею, десь за півкілометра чи трохи більше од хутора, на полапськім (за назвою сусіднього села Полапи). З іншого боку, зразу за хутором, на південний захід, простяглося досить велике поле, колись дідове, а на час мого дитинства вже колгоспне. Дід часом підходив до того, вже не свого поля й зітхав: «Чого ж вони так рідко жито посіяли, зас…нці?»
У тому житі, як і в приліску, жили русалки, або навки. До речі, слова «мавка» я жодного (у нас кажуть «жєдного») разу від бабусі не чув. Часом казала «навка», та найчастіше просто «русалка». На запитання, хто ті загадкові істоти, бабуся пояснила:
– То дивчєта такеї, майже як люди, тико ни зусім по-нашому вбрані. Тонка вельми на них одіж, хоть і хороша. Чєсом на голові вінка з польових к’ят носять. Привітні воне, та хто за ними далеко зайде, можуть і залоскотати.
– А чого вони на селі, як усі люди, не живуть? – питав малий Володька Кусий (моє прозвисько в дитинстві – од хутора і від дідового й бабусиного прізвища).
– Бо то ни зувсім люде. То ті, хто маленькими вмирає, дивчєтка, а хто й більшою дівчиною, то русалками стають, тико николи не старіють. А ще мої бабця казали, що якось воне, теї русалки, в лісі як грибе ростуть або од дерев. От росте-росте верба ци береза, а на русальський тиждень од дерева одділяється і стає русалкою.
Русальський тиждень наставав після Трійці, Зелених свят, на початку літа чи наприкінці весни, і тоді нам, дітлахам, внукам, категорично заборонялося заходити в жито, де росли волошки й маки, і відходити далеко від хутора, особливо дорогою, що тяглася мимо того поля. Бо із жита могли з’являтися русалки. Ну, а далі заберуть із собою, кілька чи й одна, і якщо не залоскочуть, то зоставлять у себе й заставлять збирати для них квіти. І так буде, поки не виростеш, а тоді зроблять блукальцем, людиною, котра сама не знає, чого вона хоче. Або заставлять згадувати всіх померлих. І так щодень, доки голова не замакітриться.
Знаючи, що заборона посилює цікавість – а які ж вони, ті загадкові русалки-навки (ми, хлопці, сміялися, що то нявки, від няв-няв, певно, схожі на кішок), бабуся якось дістала з-під образка маленьку свічку й вручила її, а на додачу – коробку сірників.
– Як побачиш русалку, то запали свічку, вона й злякається.
І тоді бабуся пояснила, що русалки хреста не бояться, то чорти, відьми й інша нечиста сила Божого знамення лякаються, трусяться й зникають, а русалки – нє. А от вогню бояться, ще здалеку зобачивши, починають тремтіти й маліють на очах. Або й тануть, ніби справді згорають.
Особливо небезпечним вважався Русальський, або Навський, Великдень. У селі згадували й шанували (в той же час остерігалися) Мерлих (мертвих) Великдень, який відзначався в перший четвер після справжнього, людського Великодня. А от Русальський (Навський) Великдень був теж у четвер на русалчиному тижні. Цікаво, що в сусідніх селах, як я потім довідався, Русальський Великдень і Мерлих Великдень припадав на один день – перший четвер після Пасхи. У нас же вважалося, що на могилках (кладовищі) мертві (чи їхні душі) збираються у Мерлих Великдень, а от русалки мають особливий привілей.
Того дня вони збираються й теж рушають на могилки. Є спеціальні години, коли їх могли побачити, як туди йдуть, – вранці, особливо удень, коли небо затягнуте легкими тонкими хмарами й повітря «бринить». Відразу після опівдня, «коли сонце набік перекочується», й надвечір, як от-от сонце сяде – тоді русалки вже з могилок вертаються. Там вони печаляться про померлих і просять підземного духа, який раз на рік їм і являється, щоб вони не вмерли. Розповідають, що іноді після того Навського Великодня на могилах знаходять принесені русалками вінки й букети з польових квітів.
А ось русальні історії від бабусі Пелагеї, які запам’яталися. Їдному хлопцеві дівчина одмовила, то він ходив сумний. А як раз із сіном йшов, то перестріла русалка й спитала, чого печалиться. Коли хлопець одповів, то почув, що вона може бути його дівчиною, а затим і жінкою. Хлопець пушов за нею в ліс, тико потім вернувся, бо русалки ни любляться, як люди, й дитей у них нима. Хіба чєсом вкрадуть людську дитину.
А то дівчина побачила русалку й звідтоді сама схотіла стати русалкою. Ворожка сказала їй, що тре’ або вмерти, тико ні в якім разі ни губити себе, або обходити поле, де русалку стрітила, до тих пір, доки ни стрітиш вдруге й не пройдеш крізь неї. Дівчина пуйшла до поля й ходила довкола нього, а русалка ніяк ни з’являлася. Коли ж іде довкруг поля нивидимо в який раз дівчина, аж бачить: жито геть пожовтіло, а на краю жінки з’явилися та жати почали. Стала дівчина, й спала в неї полуда з очей. «Нивже ж я так довго ходела?» – подумала. І пушла собі до села. Хтіла помогти жати, тико завстидалася.
Русалки особливо люблять квіти синього кольору, а найбільше – волошки. Тож як стріне русалка хлопця з синіми очима, то або за ним довго ходитиме, або зорабить й за собою поведе. Коли ж хлопець переходитиме межу поля чи лісу (а як в лісі стріне русалку, то як коло дуба проходитиме), має очі заплющити й хитнути головою. То як розплющить – русалка зникне.
Як лоскотатиме русалка, треба сказати, як сміятися захочеться: «Сміху, сміху, звідки приїхав, туди й вертайся, а з мною ни знайся». Або постукати зубами, то русалка й подумає, що то вовк. Бо воне вовків бояться – вовки їх ни їдєть, тико заставлєють перед ними танцювати. А як русалка танцює перед вовком, то вельми марніє, і неї ни видно, тико ледь-ледь світиться.
Ще бабуся лякала, що русалки можуть дітей, особливо хлопчиків, перетворити у потерчат (якось сказала – потерят). А то такі істоти, що галайкують (галасують), роблять людям шкоду, перекидають усе надворі, а як двері відчинені й нікого нема, то й у домі. Правда, іноді, як дізнаються, що когось несправедливо засудили чи обмовили, то помагають. Бо хоч малі й люблять повеселитися, а справедливі, особливо до родичів. Взагалі ж потерчата – то діти, котрі вмерли малими.
Можуть вони поставати перед людьми і в образах дорослих. Розповідала бабуся, як один чоловік віз до млина жито молоти. Їде і журиться, що так мало вродило, всього пару мішків. Коли бачить – чоловік іде дорогою. Наздоганяє його, давай, каже, підвезу. Той сів, чоловік і питає, куди він ішов. А той мовчить. Ну, думає, певно, німий. Коло млина той німий і зійшов. Чоловік заїжджає у двір до млина, дивиться й очам своїм не вірить – віз повен мішків. Здивувався вельми, а як додом вернувся – матері розказав про те диво.
– Прости, сину, – каже вона, – ни хтіла тобі казати. Дівкою я на заробітках була, там дитя нагуляла. Тико воно нидовго прожило. Никому про те ни казала, як вернулася у своє сило. Ой, тож, певно, твій бідний брат і був.
Існували поради, як уберегтися від русалок.
Про те, що треба запалити свічку, я вже казав.
А ще треба подивитися на сонце і рукою ніби покликати його до себе. Тоді русалка злякається і втече. Або побігти напроти сонця.
На русалчиному тижні треба на лавці чи ліпше за межею двору класти хліб, ставити молоко або свіжу воду. Русалка, якщо навідається, зрозуміє, що ти до неї зла не тримаєш, або прийме дарунок, дасть знак, що була й гостину схвалила. Тим знаком може бути квітка, кинута у воду. Тільки ту квітку не можна брати руками, а воду тре’ вилити на той бік, де стежка чи дорога до поля веде.
Русалка ж у сні віщує скору смерть або борг пам’яті, який не віддав мертвому.
Та русалки, казала бабуся, не тільки зле роблять чи ману наводять. Один чоловік все бідкався, що поле не родить, бо бідна там була земля. От раз ішов по тому бідному полю, коли бачить – дівчина навстріч.
Низнакома, ніби ни з його сила. Заговорив до неї, скаржиться на свою біду, а вона й каже – ніби ни каже, а співає: візьми та посади кущики волошки по штирьох вуглах поля й сіль по полю посій. А як з поля йтимеш – ни оглядайся. Він так і зробив. І почало те поле родити, а чоловік розбагатів.
Я, звісно, не міг не спитати, чи сама бабуся бачила русалок.
– Їдного разу, здається, бачила. Йду полем, по тій дорозі, що од Саратувцевого хутора. Коли бачу – дівчина навстріч іде. Я до неї подобриденькала, а вона одказала, стала й дивиться. «Звідки ти, дівко, питаю, мо’, з Полап ци самого міста? Мо’, дорогу загубела, то скажу. До кого йдеш?» А вона все дивиться. Тут мині здалося, що я тоже молоденька стою, тико чогось зимно стало. Ну я на сонце і глєнула. А вона й пушла, бистро-бистро так. Я й врозуміла, хто то був. Кажуть, русалки ни люблять, як старші люди згадують, як були молодими. А то щось як підказало. А може, й вона хотіла якусь ману наслати.
Розказувала бабуся, що в часи молодості її матері Пріськи в селі ще існував звичай. Перед русалчиним тижнем у полі збиралися дівчата. І найкрасивіша дівчина роздягалася геть догола. Її прикрашали квітами й танцювали довкола неї. Називали ту дівчину русалкою, і вважалося, що житиме вона довго і щасливо. Такий обряд, як я зрозумів, був своєрідним оберегом і для самої дівчини, й для тих, хто брав у ньому участь. Може, згадували таким чином свою причетність до природи, свою єдність із нею, яка з часом забулася…
А в мені, як спомин про щось бентежне й таємниче, живе русалія бабусі Пелагеї. І поле, на яке заборонялося ходити в дні русального тижня. Шкода, що після меліорації на ньому нічого не росте, хіба невисока трава.

Жертва

Як намножило си людей, що давали си дуже юдити, пішов Бог на висину і вибрав собі повірницю — жертву. Вона була зразу така як чоловік. На горі, високо межи небом і землев, де вона сиділа, росли лиш афини; жертва живила си ними; від того була вона чиста. Бог посилав і на землю, аби вона повістувала, що діє си на землі; нераз зсилав її Бог на землю карати людей вогнем. Як Бог посилав її на землю, та вона прокидала си у гадину з крилами, а на кінці фоста її була пацьорка, що на увесь світ світила. Бог зіслав її раз на землю, аби дивила си, чи молять си люде; жертва спустила си на землю, возила си довго помежи люде, аби дивити си, чи вони си молять, а як зголодніла, нажерла си якоїсь мерші (мертвечини), що по потопі лишила си. Після того вона притягла си на гору на череві; летіти не могла, бо була дуже наїджена. — Бог питає: Булас на землі ? — Була! — А що так си забарила ? — Я була слаба, ледве що притягла си сюди. — Доки сего віку, абис си так сувала, — сказав Бог. З того часу не посилав її Бог на землю, бо вона вже стала не чиста, їла мершу; але що вона довго служила Богови вірно, заставив її Бог стеречи кирниці з водов, відкив вона рушити си не могла. Аби людей за їх гріхи карати, позволив Бог, аби жертва пускала лиш тоді воду, як принесуть люде живого чоловіка, дівку чи хлопця. Як довго жертва була голодна і не доставала живого чоловіка, не пускала води, через то не ставало нераз людям води; вони тото зміркували, та кидали їй хлопця чи дівку, доки не найшов си такий чоловік-святець, що її убив і з того часу стало багато води на землі.

Соколова трембіта

Чорні вершники просувалися вперед. їх коні плутались, падали разом з вершниками в гірські провалля. Поранених добивали мечами. Сунулися тихо, немов хмара сарани. Ніхто не смів промовити зайвого слова. Такий був наказ татарського хана Урду Канчука, який із своєю ордою задумав напасти на гірські оселі в Карпатських горах.
Пропахла сирою кониною, вимучена важким походом татарська орда несла нелюдську ненависть до всіх, хто жив мирним життям. Жилаві руки кочівників свербіли до поєдинку, але поки що на їх шляху не знайшлося живої душі, і чорні вершники люто блискали маленькими рисячими очима.
Війнув вечірній західний вітерець. Зафуркали ніздрями коні, вловивши далекий запах диму. Заблищали очі кочівників дикою радістю — поблизу оселя.
Вони не помилилися. За кілька годин дійшли до маленької оселі, що притулилася до високого пасма зелених гір. Жителі її були більше здивовані, ніж налякані раптовою появою неочікуваних нападників. Не встигли вони отямитися, взятися за зброю, як полягли від чужинецьких списів і мечів. Кільканадцять легенів і дівчат, зв’язаних арканами, опинилися в турецькій неволі.
На перший раз ворогам пощастило. Хоча мало взяли бранців, зате орда не втратила жодного наїзника. Ліс наповнився дикими вигуками, від яких розбігалися сірі вовки, поховалися ведмеді.
Нараз кочівники побачили високого сивого, неначе кущ полинялої папороті, діда, який ішов у напрямку гребінчастих скель. Кинувши йому на шию тугий аркан, привели до хана.
— Ти хто такий? — спитав грізно хан.
— Старійшина нашої скупщини, а зовуть мене Юрієм Соколом, — відповів гордо дід.
— Ти більше подібний до старого ворона, ніж до сокола, — зареготав хан.
— Серце в мене соколине, як у всіх наших горян, — сказав дідусь, міряючи хана презирливим поглядом.
— Не вірю тобі, дідугане, не вірю! — глузував далі ватажок орди. — Половили ми твоїх соколят, як горобців у сильця! Але раз ти їх старійшина, то знай, що великий хан війська татарського Урду Канчук дарує тобі життя.
— Падай на коліна! Подякуй великому ханові! — закричали татарські старшини, штовхаючи старого п’ястуками.
Але дід, здавалося, не чув їх голосу.
— Не дякую тобі, хане, за ласку, бо й так мені залишилося небагато жити. А хоч би й дотягнув довше, то яка мені користь від твоєї ласки, коли мої одноплемінники лежать вбиті твоїми наїзниками, а ті, що залишилися в живих, мучаться в неволі. Дотепер ми зустрічалися лише з добрими людьми, тому й не сподівалися вашого нападу.
— Невже ти в мене нічого не просиш? — здивувався хан.
— Дозволь мені востаннє заграти на трембіті. Ти ніколи не чув її голосу.
— Іди, — погодився хан.
— Впади на коліна! — ще раз гукнули старшини.
Дідусь, піднявши сиву голову, промовив твердим, як бартка, голосом:
— Молюся красному сонечку щоднини перед сходом і заходом, але й перед ним ніколи не падав на коліна, а перед людиною тим паче.
Та й пішов стрімким плаєм, що вів на гребінчасті хребти сірих понурих скель.
Добувши з потайника березову трембіту, промовив до неї, як до людини:
— Послужи мені ще раз, пораднице моя вірна, чесно, як усі роки служила, бо надходить година розлуки!
Жалібним стогоном полетіла на всі сторони світу тривожна гірська мелодія, бентежно розносячи світами сумну пісню гірської трембіти, що пораненою птицею розбивалася об кам’яні скелі.
А дідусь грав і грав. Тепер його трембіта співала гнівно, як розбурхані води Черемошу під час весняної повені, закликаючи верховинців до розплати з підступним жорстоким ворогом.
Заховавши трембіту в безпечне місце, дідусь, опустившись із скелі, прийшов у татарський табір.
— Страшна твоя пісня! — сказав схвильований хан.
— Тобі страшна, бо я відправив по тобі панахиду разом з твоєю ордою поганою! Зайде красне сонечко і ти побачиш, чи наше плем’я горобине, чи соколине!
— Він чарівник! Ще накличе біду на нашу голову своєю шейтанською трембітою. Дай її сюди!
— Не бачити тобі її, як своєї потилиці, — засміявся дідусь сміхом, від якого ханові пробіг мороз поза спиною.
Дванадцять татарських списів підняли діда вгору.
Червоніло небо, віщуючи бурю. Сотні громів покотилося горами. І оточила татарський табір тисяча дужих легінів, що збіглися на голос трембіти дідуся Сокола.
Був бій. Нещадний, страшний. А коли зійшло красне сонечко, поламався останній спис об залізну бартку.
Пізніше на місці кривавого побоїща виросла нова оселя, яку назвали на вічну згадку про відважного трембітаря — Соколівкою.
Його пісня живе й досі в народі. Всім темним силам, що зазіхають на волю народну, ще за життя співає похоронну пісню.

Поліщуки

Бог як роздавав людям землю й те, що на ній, то поліщуки запізнилися.
– Уже все роздав, – каже Бог. – І землю добру, врожайну, і гори, і там, де трави ростуть великі, і де золота-срібла багато. Остались тико болото та ліс. Та річок і озер трохи.
Чухають потилиці поліщуки.
– Та вже як є, пане Боже, то хай так і буде.
Зрадів Бог, що воне такеї покірнії. У ріки та озера рибу запустив та раків. А в ліси – ягід та грибів. Так і живуть. Хоть земля й бідна, й мало неї, на ягодах та грибах і рибі перебиваються. Траву косять на болотах та з лози кошики плетуть. Ще й Богу дєкують, що так усього в нех багацько.
Їдне слово – поліщуки.

Про запорожців

…От які богатирі були — земля не держала!.. У нього, у того запорожця, сім пудів голова!.. А вуса у нього такі, що як візьме, було, він їх у руки та як розправе одного туди, а другого сюди, то і в двері не влізе, хоч би ті двері були такі, що через них і тройка коней з повозкою проскочила. Вони на дванадцяти язиках уміли балакать; вони із води могли сухими виходить; вони уміли, коли треба, і сон на людей насилать, і туман, на кого треба, пускать, і в річки переливаться…
Вони мали у себе такі верцадла, що, дивлячись у них, за тисячу верстов бачили, що воно у світі й робиться. Оце, як іти куди у поход, то він, хто гам у їх був за старшого — чи ватажок який, чи сам кошовий — то він, кажу, візьме у руки верцадло, подивиться в нього та й каже: «Туди не ідім, бо там ляхи ідуть, і туди не ідім, бо там турки або татари заходять, а сюди ідім, бо тут аж нікогісінько нема…»

…А як вони воювались?
Стануть було отут, на Орловій балці, а против них двадцять повків вийдуть. Так повки самі себе поріжуть, кров тектиме по черево коням, а запорожцям і байдуже: стоять та сміються…
А це все від того, що вони знаючий народ були. На своїй землі їх ніхто не міг узяти. Так вони, як куди їхати, то зараз землі під устілку накладуть, у шапки понасипають та й їдуть. Хто чоботи скине, то й смерть; а хто шапку зніме, тому голову знімуть. Так і їдуть собі. Доїдуть у город який, п’ють, гуляють, музики водять, танцюють, а як світ — посідають на коней та й поїхали. І всі чують, як вони й балакають, як і коні у їх хропуть, а їх не бачуть.
Раз були вони у Петербурзі, зайшли у дворець, їм стула подають, а вони посідали на землю та й сидять. Приходе до їх Катеринич, дивиться, що вони сидять на землі, і давай з них сміяться. Потім підняв руку над одним запорожцем та й цілиться його вдарити.
— Рубай, рубай, — каже, — коли підняв!
Так де тобі рубати! Як підняв руку, так вона й замкнулась, так і заклякла…