Про мощі святої Варвари

Про мощі святої Варвари Мощі святої великомучениці Варвари якого часу і в який спосіб запроваджено до Києва й до церкви святого архістратига Михаїла, в літописах не написано, а коли б і були які записи, то оскільки Київ довго стояв порожній з опустілими монастирями, то й записи ті погинули. Однак од старих людей повісті маємо, що великому князю Михайлу Святополку, правнуку святого Володимира, коли Києвом володів, від грецького царя у дар було прислано тії святі мощі святої Варвари, а він, змурувавши церкву святого Михаїла року від створення світу 6616 (1108), поклав у тій церкві на освячення мощі святої великомучениці Варвари, які тут і донині нетлінні лежать. А що вони правдиво святої мучениці Варвари, пізнавай із самих преславних чуд і безсумнівно віруй. До того прийми свідчення від канцлера королівства Польського Оссолинського, який, будучи в Києві за отця митрополита Петра Могили, повідав, що був, мовляв, у Римі, питався всюди на Заході, і коли б ті мощі святії були там, або чути було десь і на Сході, так ні.
— Маю велику-велику віру, — сказав — до святої Варвари, знаючи те напевне із прикладів, що хто доручається святій Варварі, без сповіді і без причастя не помирає. Але, — мовив, — сказано мені запевно, що мощів святої Варвари немає, і ті, що на Сході бувають, не оповідають про них, тільки правлять, що десь у ваших сторонах мають бути. І я, — мовив Оссолинський, — вірую, що в Києві вони суть-суть, ті мощі святої Варвари.
Попросив частку собі від мощів святої Варвари і через віру його дано частку пальця руки святої Варвари.
Також, шануючи, прийми, читачу, друге свідоцтво, святого Макарія, патріярха антіохійського, який за мого ігуменства, бувши в Києві і прибувши до нашого Михайлівського монастиря, кланявся із вірою мощам святої Варвари і зі сльозами мовив нам так:
— Єлиополь, місто, де свята Варвара замучена була, в моїй єпархії, недалеко від Антиохії.
А коли запитували про мощі святої Варвари, відповів:
— Ніде на Сході не чули; повідають, що мають бути на Руси. Так, — мовить, — ваша земля у нас не забувається, і вірую, що це власні, що це є мощі святої Варвари, і так треба вірити.
І просив нас посилено патріярх, аби ми частку від мощів святої йому дали. І, за благословенням тодішнього нашого отця митрополита Сильвестра Косова, дали святу частку від мощів святої Варвари патріярху, яку з великою радістю і з благословенням прийняв, за найбільший скарб собі вважаючи.
Не тільки отож із повістей стародавніх і з тих свідоцтв віруй кожен, що тут, у Михайлівському Золотоверхому монастирі, власні є мощі великомучениці Варвари, і з вірою до них приходь, і поміч на усіляку потребу приймай, але безсумнівно віруй у чуда великі, котрі діються від тих мощів великомучениці Варвари.

Чому клен міняє свої барви

Чому клен міняє свої барвиНа лісову галявину вітер заніс насіння. Під осінніми дощами насіння клонилося до матері-землі, бо тільки вона його розуміла. Шукало воно захисту від холоду, прикрилося опалим листям і заснуло під снігом. Під ласкавим сонцем літа виросли пагінці. Гартувалися під зливними дощами, хилилися аж до землі від вітру, підставляли свої голівки сонцю, набирали сили і краси у своїх кронах. Зросли молоді деревця — берізка, дуб, липа і клен.
Стрункій берізці сподобався кремезний і плечистий дуб, що захищав її від холодного вітру. Тому й вона часто горнулася несміливо до нього. Та берізку ще змалку покохав широколистий клен. Він ріс поряд з берізкою і піднявся над нею, радів, коли міг своїми змужнілими кронами, як парасолькою, захистити її від градобою і ломивітру. Коли ж листочки клена торкалися ледь-ледь довгих кіс берізки, він був най- щасливішим з усіх дерев лісу.
— І що гарного в тому дубі бачить берізка? Чим же я їй не до вподоби? — думав собі ревнивий клен.
Так хотілося бути клену привабливим, чимось виділятися з-поміж інших дерев, щоб привернути до себе ласку берізки. От і спало клену на гадку вдягатися кожної пори року в інший святковий одяг. Навесні крона клена обліплена маленькими листочками, а в їх черешках знаходиться молочний сік, у чотири рази солодший від березового. А ще прикрашають тоді клена зеленувато-жовті суцвіття. Влітку листя клена стає великим, наче пальці в людській долоні, і кольору вже іншого — тепер темно-зеленого. Він має файніше листя від дуба.
Та найкраще виглядає клен восени, коли починає міняти барви свого листя. Не знайдете двох схожих кольором кленових листочків. Люди любуються красою клена, а берізка більше хилиться від вітру до дуба, ніж до нього. Засумував з цього приводу клен. Помітив дуб душевний смуток клена і перший заговорив до нього:
— Друже мій вірний! Не тримай, клене, на мене зла через берізку. Вона наша спільна подруга, адже поруч нас живе, і я її в разі потреби захищаю. Але пристрасно і понад усе кохаю липу, без неї жити не зміг би я, напевно, якщо б хтось посмів забрати її від мене.
Зітхнув заспокоєний клен на повні груди, зашумів листям і простяг, щасливий, свою вдячну руку-гіллю, щоб обняти справжнього друга.
Ростуть собі мирно поруч два вірні друзі — дуб і клен та їх подруги липа й берізка. Кожного року клен вдягається все у нові шати, міняє їх. Але берізка і далі більше задивляється на дуба. Це помічає клен, тужить, але ще більше любить берізку. Коли ж восени сумний клен скидає додолу свої барвисті листочки — то це біль його душі від нероз- діленого кохання. Та він вірить, що прийде весна і все зміниться на краще. Щасливий у своїй вірі та єдинолюбстві.

Дністер

ДністерЗнаєте, чому наша річка Дністром називається? Ні?! А я вам розкажу. Про це чула-м від старих людей.
Колись у давнину тут, де Дністер зараз, протікав собі маленький
 безіменний струмок, а вздовж нього подекуди люди жили. Були серед них мисливці, хлібороби. І вели вони свій незвичайний календар.
Чи то сіяти треба було, чи свята якогось чекали, то, щоб не збитись
 з ліку, вони кожен день позначали на піску, що був на березі струмка, позначками. Що не день, то нова позначка. По тих позначках вони знали, скільки днів залишилося, наприклад, до весни…
Але одного разу струмок розлився своїми водами на довколишні
 поля і затопив береги. Коли ранком вода спала, вийшли люди на берег, а їхніх позначок на піску нема.
— Хто дні стер? — бідкались люди, і самі собі відповідали:
— Та хто?! Струмок дні стер.
З того часу і стали називати струмок, який дні стер — Дністер.
Тепер це вже не струмок, а велика річка. А бере вона початок аж
 у самих Карпатах з-під могутнього дуба, де вода пробила одного
 разу дно, і б’є угору фонтаном вище того дуба.

Чому буває “бабине літо”

Чому буває "бабине літо"Восени багато роботи для жінок. Не встигне жінка вибрати цибулю і часник, як вже фасоля проситься — тріскають стручки і показують білі зуби. А кукурудза, буряки, картопля… А сливи, яблука, груші. Кортить назбирати грибів, ожини, горіхів. Та що там казати: роботи по вуха. Бо й треба посадити, пересадити, розсадити… Зібрати, перебрати, перекласти, висушити, змолотити, очистити, поскладати, дозбирати, перебрати… Зима спитає, де літо було.
Зібралися жінки на раду. Вирішили вирядити до цариці Осені свою післанницю — чесну і непорочну дівицю, щоб вислухала їх вічний жаль і полегшила клопоти.
А жила цариця Осінь не далеко, не близько, а за семи горами, за п’ятьма лісами, за трьома ріками. Та й дорога була небезпечна. Тож жінки порадили дівчині завжди бути при розумі, не спокушуватися на жодні зваби!
Йде, йде дівчина, перейшла одну гору, втомилася, сіла відпочити над річкою. Десь взялися два парубки та до неї з лестливими словами. Сподобали собі її. Зчинили між собою бійку за дівчину. А вона за цей час скочила в річку і переплила щасливо до другого берега. Раділа, що обминула спокусу, бо мала стати чесною перед царицею Осінню.
Пішла дівчина далі. По дорозі вона мала ще багато пригод, але щасливо прийшла до цариці Осені. Передала їй прохання жінок: продовжити восени два-три тижні літа, щоб встигнути зібрати врожай.
— Гаразд! — сказала цариця Осінь.— Кожного року доповнюватися буде тепла пора і назвете її «бабиним літом». Щоб ви поспішали із збором урожаю, я подаватиму вам знак літаючим по полях павутинням.

Лілії

ЛіліїЦе було в давнину, коли в широкі степи України залітали орди татарські. Страшний то був час: горіли села, голосили матері, просили захисту діти, а їх безжалісно рубали шаблями. Лилась кров, лились сльози. Старих людей рубали, молодих дівчат і хлопців забирали в полон і гнали в невідому країну.
В одному селі (а скільки таких сіл на широкій Україні!) росли і розцвітали красиві вродою і станом, чорноокі, працьовиті красуні. Ніжні, непорочні, як білий цвіт лілії.
Одного разу на село налетіли татари. Дівчата, щоб не йти в неволю, втопилися в бистрій і глибокій річці. І в тому місці, де темна вода сховала від ворогів красунь, на світанку з’явились білі пуп’янки невідомих квітів. Коли зійшло сонце, проміння освітило згарище на місці села, невідомі квіти розцвіли яскравим, сліпучим цвітом. Здавалось, що ніжні руки дівчат тягнуться до сонця, вітають світло. А ввечері, з заходом сонця, ховалися від чорної ночі. З того часу ці чудові ніжні квіти, яких прозвали ліліями, просинаються з сонцем і засинають з його заходом.

Яких цуценят не любить відьма

Яких цуценят не любить відьмаЄ такі собаки, що відьом рвуть і вовків не бояться. У них виростають вовчі зуби. Один диякон дізнався про це діло і задумав придбати собі таку собаку. Розжився він цуценятком, сучечкою. Виросла вона, побігала, наплодила цуценят. Диякон залишив собі найкраще, теж сучечку. Коли вона виросла і побігала, то принесла цуценят двох чи трьох з вовчими зубами. Диякон одібрав цих цуценят і поклав їх собі під ліжко у хаті, щоб не подушила відьма. Стали вони підростати. Диякон і очей з них не спускав. Коли сам з дому одлучався, то припоручав жінці або робітникові, щоб доглядали за ними. Одного разу увечері диякон був дома. Він сидів і писав церковні книги. Коли чує, як заскавчали цуценята під ліжком! Диякон за мить схопив свій костур суковатий та туди. Коли дивиться, а там собака здорова, чорна, душить тих цуценят. Тоді він як почав її лупцювати тим костуром! Бив, бив, аж поки всі ноги перебив, ні однієї кісточки не залишилось цілісінької, потім перев’язав одну ногу червоною ниточкою і викинув її за двір. На другий день ранком диякон пішов до попа і заявив, що до церкви скоро привезуть відьму сповідати, так щоб піп відмовився це робити, бо не годиться відьом сповідати — гріх.
Незабаром після того дивляться вони, везе якийсь хлопець свою матір сповідати. Диякон відразу догадався, що то відьма, яка хотіла його цуценят придушити, і попові моргнув. Піп тоді став розпитувати, чим вона захворіла. Син сказав, що не знає, а вона скрізь зуби процідила, що впала з горища і розбилася.
Диякон і каже попові:
“Ану давайте ми зараз подивимось їй на ногу, коли одна нога перев’язана червоною ниткою, то вона відьма!”
Подивились вони на її ногу, а там — червона нитка.
Піп тоді почав її корити:
“Ех ти, боговідступниця, ти чортові душу віддала. Забирайся геть! Йди до чорта гріхи свої спокутувати”.
Взяли та прогнали відьму. Хлопець завернув коня і поїхав з матір’ю додому. Привіз і вона довго не жила, через день чи через два здохла.
Відьму, кажуть, просто не вб’єш. А диякон її доконав через те, що в нього була така палка, що всяку нечисть могла подолати, бо на ній знаходилось стільки сучків, скільки в “Отче наш” слів. І сучки, щоб були родимі, а не прироблені штучно.

Про предків-лелетів

Про предків-лелетівДуже давно з первовіку в нас ліси стоїли,
Сюди-туди, де царинка, лиш звірі бродили.
А по лісах віковічних орли си гніздили,
А по грунєх, по кичерах лиш лелети жили.
Які вони тоді були? Високого росту,
Жили собі в Чорногорах таки-так, попросту.
Як бувало зачинає кулешу варити,
То як зачне на ватерці окропець кипіти,
Тоді лелет си збирає в місто за мукою.
Та як стане, на Костричу він ступит ногою,
А з Костричі на Синиці другий крок ступає,
А з Синиці на Буковець вже переступає,
А з Буківця в Соколівські переступит гори,
З Соколівських — на Пістинські, та й уже говорит
В Коломиї на базарі муки набирає,
Та й почерез тії гори додому вертає
Та й кулешу доварює; отак сесе було,
Але то вже дуже давно, та й то си забуло.

Сус Христос і Петро

Сус Христос і ПетроРаз Сус Христос ішли з Петром та й прийшли на місце, де затоплені Содома і Гомора. Св. Петро питає:
— Господи! Чо ти через кілька винних душ усі люде там затопив?
Сус Христос йому на то нічо ни казав, та й пішли далі. Але прийшли над море і пішли морем і не потопали. Надлетів рій бджіл і сів Петрові на руку а одна бджола вкусила Петра в руку. Петро бацнув руков у море тай всі бджоли затопив. А Сус Христос питаєт:
— А ти чо затопив всі бджоли?
— Ай, Господи, так мене вкусила одна бджола, шосме не міг усїм стерпіти!
— А видиш, — каже Христос, — так, як ти одній бджолї не міг стерпіти, тай єс усі бджоли затопив, так Бог не міг більше терпіти і усі в тих містах люде витопив.

Харків

ХарківХарків має назву від першого поселеня Харитона, що емігрував із багатьма іншими сім’ями й поселився в цьому місці. Він був пасічником і завдяки своїй праці та здібностям швидко розжився. До нього почали приходити й жити тут багато людей з інших місць. А що його називали здрібнілим іменням Харко, відсіль і зродилась назва: Харків хутір, Харкова слобода, Харків город, Харків.

Річка Стугна

Річка СтугнаПід Києвом заліг змій, і жителі села Трипілля і міста Києва по
 черзі повинні були давати дітей на з’їдання цьому змію. От прийшла
 черга до київського князя, щоб він дав свою дочку. Дійсно, він нічого
 не зміг зробить і видав дочку. Але змій її не з’їв, так як вона була
 красива і сподобалась йому.
Вона ж дізналась, як можна вбити цього змія, написала записку,
 прив’язала до голуба і відправила в Київ. В Києві кузнеці Дем’ян
 і Кузьма викували великого плуга, запрягли у цього плуга змія і почали ним орати.
Під час оранки плуг викидав такі великі скиби, що перетворював
 їх у вали. Звідси і пішла назва Змієві вали. Він дійшов до Трипілля,
 страшенно втомився і почав пити воду з річки та й випив. Залишився
 струмок, який став називатись Стугна, через те, що він напився води
 і здихав, стогнучи.