Богатирі

Колись, в дуже давню старину, зійшлись два богатирі: один став по той (лівий) бік Дніпра, а другий по цей, зійшлися та й кричать один другому через Дніпро.
Цей каже:
– Уступи мені місце, я поселюсь зі своїм народом.
А той каже:
– Ні, я заселю цей край, геть звідти!
Тоді богатир з правого берега й каже:
– Коли так, то давай лучче поміряємось силами: хто кого пересилить, того й земля буде.
– Давай, – каже богатир з лівого боку.
Узяли вони, повідколупували із скель каміння однакової ваги, поставили на горі понад Дніпром – той з того боку, а цей з цього, і давай шпурляти. З лівого боку як кинув богатир камінь, він і впав біля цього берега у воду, недалеко від Стрільчої скелі. Тоді з правого боку богатир як шпурнув свій камінь, він і опинився на тім боці, на сухому березі. Тоді богатир з лівого боку й гукає:
– Ну, коли так, то я піду далі, а ти заселяй цю землю.
І пішов богатир далі, а цей заселив народ свій по цім і потім боці. На камені, що з лівого боку, і досі зостався слід, якраз в тім місці, де богатир брався руками; так руки й знать – і пальці, і долоні.

Про орду

Були такі люди-сироїди, з таким одним оком, як шибка, посеред
лоба — їх звали орда. То зайде в село, то нема кого ловити: поховаються люди в хати, під покуттям викопують ямки, кружечками накривають і ховаються туди.
Але одна не вспіла сховатися і зловили її, а друга сховалася
в кострицю. То та, яку зловили, була посварена з тею, що сховалася
в кострицю. Та, проте, не хоче казати, що друга сховалася, тільки
так каже: «Ай, злосте, злосте, ти сидиш у корості, а мене ведуть!»
А та вискочила: «Бо ти того варта». А вони її побачили та й вернулись. Вона прийшла до хати і не мала де сховатись, то влізла в той
комин, де в хаті. А вони подивились і не найшли та й пішли.
Як вони пішли, то вона вийшла на двір і кричить: «Татарин спину
опарив та й пішов!» Та й знов сховалася в комин. То вони прийшли,
обшукали і не найшли. Тоді вони беруть сиплять попілом хату і вийшли на двір, а вона знов вискочила з комина, стала кричати і дражнити його: «Татарин спину опарив та й пішов!» То вони прийшли, побачили сліди, дослідили, де вона сховалася, знайшли, витягнули та й забрали обох.

Неострунена бандура

Багато років Прожив дідусь Матвій. Вже й забув рахунок своїм літам. Знав, що близько сотні, а скільки точно, не пам’ятав. Пережив усіх своїх ровесників, давно похоронив бабусю Калину. Йдучи за домовиною, не плакав, не про-повщав. Посадив на своїм подвір’ї кущ калини, під яким кожного року в річницю смерті дружини роздавав стареньким бабусям подавники за її душу. Не порадувала його доля дітьми. З мовчазним болем дивився, як з кожним роком підступна старість посипала голови його ровесників білим попелом, згинала їх в дугу, як бондар обруч.
А Матвій тримався, неначе явір на скелі. Ходив без палиці, тримаючи високо злегка посріблену голову. Не віддавав старості ні зору, ні слуху. Читав без окулярів, чув, як в куточку шкрябала запопадлива миша.
Не могла дідуся завчасно подужати старість. Не допускала її до нього музика, що не виходила з його маленької хатини. Завжди сходилися до нього музиканти з усіх навколишніх сіл. Один принесе полагодити скрипу, другий цимбали, ще інший попросить зробити новий інструмент. Бо не було такого дерев’яного інструменту, який би міг опертися дідусевим рукам. Заводські скрипки розбирав на куски, вистругував, вигладжував, потім склеював, сушив, а коли скрипка висохла, чекав погідної днини, щоби вкласти в неї “душу”. Пробував звук доти, доки скрипка не заговорила, як він казав, “дівочим голосом”. Так само обробляв баси і цимбали. А коли вже сам зробив скрипку, не було їй пари. Вона переливалася дівочими голосами, щебетом весняних птахів, відлунювала передзвоном гірських струмків. Умів дідусь у свої інструменти вкласти людський голос, бо сам був музикантом, якого пошукати. Тому й розумів музику серцем.
Не раз говорив молодим музикантам:
— Аби вміти добре грати, треба мати не лише чуйне вухо і спритні пальці, але й добре серце. Береш до рук штрумент, він повинен в тебе і плакати і сміятися, як людина. Не маєш доброго серця — не грай.
А люди думали інакше.
“Пусті його слова, коли він ніколи не навчив того, що сам уміє”.
А охочих було немало. Просили, обіцювали добру плату за науку. Та що з того. Дідусь ніби й не відмовляв. Брав до рук клепку, прикріплював її до верстата й починав стругати. Закінчит, а тоді й питає:
— Що ти чув?
— Шарудіння гиблика.
— Йди геть! Не буде з тебе пггрументаря.
І так з другим, третім, десятим… Між людьми пішла поголоска, що старий хоче зарити свій талант в могилу.
Одного ранку дідусь почув, як у нього щось підкошує ноги. Взяв до рук клепку і побачив, як тремтять руки. Він зрозумів, що старість перемогла. Смерті не боявся. Страшними стали лічені дні. Кожен з них буде приходити до нього, як злодій, щоб украсти в нього частку його сили.
“Крути, верти, а в могилу треба лягти. Аби тільки не взимку, щоб не мучилися люди, копаючи яму”, — подумав.
Важко зітхнувши, почав обробляти деклю для скрипки. Не чув, як тихенько відчинилися двері і на порозі став білявий юнак, жадібно задивляючись на дідову роботу. Його чорні очі аж загорялися з дива. Стояв мовчки, дивлячись як з-під гимблика спадали на землю тонесенькі кручені стружки, мов дівочі кучері.
Раптом дідусь обернувся. Насупивши посивілі брови, спитав:
— Чого стоїш і нічого не кажеш?
— Та… знаєте..дивився…слухав…
— А що ти чув?
— Ну, як сказати… дерево співає…
Дідусеві випав гиблик з рук
— А чого ти прийшов до мене?
Юнак низько опустив голову.
— Хочу, хочу навчитися від вас…
Та й замовк, чекаючи відповіді.
Дідусь підійшов до юнака й міцно поцілував його у спітніле чоло.
— Синку, синку! З усіх, що приходили до мене, ти один почув, що дерево співає. Ану покажи руки?
Юнак простягнув обидві долоні з довгими тонкими пальцями.
— Приходи до мене. Коли не вспію всього показати, скаже тобі дерево, що й до чого. Ти зрозумієш його мову. А на чому іграєш?
— На скрипці. Але й хотів би навчитися на бандурі, та де її дістанеш?
Дідусь замислився.
Минула зима і німе дерево починало співати в Олексикових руках. Радів дідусь, що не залишить людей без штрументаря.
Та не ходить біда по деревах, а по людях. Коли теплі весняні вітри злизали останній сніг, зламав Олексик ногу і надовго розлучився з дідусем. Залишився старий один, як палець. А тим часом з кожним днем залишали його сили.
Падали клепки з рук, блудили пальці по струнах. Часто відривався від верстата, сідав на стільчик відпочити, а потім знову брався за роботу. Пиляв, стругав, довбав… Останками сил боровся з невблаганною старістю.
Не принесла весна здоров’я старому. Не прогнала його старості. Очі меркнули, неначе погасаючі жаринки. Боліли ноги, терпнули руки. Аж тепер він згорбився, став білим, мов лебідь. Не чув ні шуму карпатського вітру, ні гомону гірського потоку, що плив попри його хатину. Бурхливою лавиною котилася горами весняна гроза. Метушилися в небі хмари, набігаючи одна на одну. Яскраво-білі блискавиці раз у раз спалахували вогненними факелами. За ними зі страшним гуркотом сипалися громи. Шумними хвилями котилися з хуртовиною переливні дощі.
На світанку прояснилися. Дужий вітер гнав перед собою отару чорно-сірих хмар. З-поза синіх гостроверхих гір показалося розчервоніле, обмите травневими дощами сонце.
Того ж дня побачили люди востаннє дідуся Матвія. Сидів похилений над своїм верстатом. На столику лежав святковий одяг, а на верстаті — неострунена бандура. Тільки приклеїти гриф, острунити і вона в умілих руках задзвеніла б дідовими піснями, а тим часом чекала Олексика. Люди, що збіглися на похорон, дивувалися. В мертвих дідусевих очах ясніла весняна радість. У віконце дивилася червона калина, усміхаючись білим зарошеним цвітом.

Брат брата на вила взяв

Мав батько двох синів, обох однаково любив і обіцяв поділити порівно між ними своє багатство. Молодший син був від природи добрий, лагідний до всіх і щирий. А старший понурий, мовчазний і завжди чимось незадоволений, все було йому мало. Страшна то річ, як людина розбагатіти хоче. Нічого в ній не залишається людського.
Одного разу в місячну ніч пішли брати в далеку долину згортати сіно у копиці. І старший брат, щоб успадкувати все багатство від батька, встромив вила у молодшого.
— Що ти зробив, мій братчику? За що зі світу мене зводиш? Даруй мені життя, я піду в далекі світи долі шукати, а тобі віддам все, що батько мені обіцяв,— просився молодший брат.
— Не вірю тобі,— відповів старший.
— Батько буде знати, що ти вбивця,— сказав молодший.
— Я скажу батькові, що розбійники напали на нас, я втік, а тебе наздогнали,— промимрив вбивця. І щоб скоріше сконав брат, підніс його на вила.
— Дивися, брате, на місяць, там добре видно твоє вбивство,— сказав молодший брат і навіки склонив голову.
Глянув старший брат на місяць, і затрусились йому руки, як від пропасниці, волосся побіліло, як молоко. На місяці він побачив, як брат брата на вила підняв, пізнав себе… Налякався від скоєного, засохло йому в роті, душу гнітила совість. Заридав над братом і не витримав. Прийшов у село і повісився на осиці. Місяць, хоч німий свідок, для всіх людей на землі розкрив таємницю страшного злочину — братовбивства. А листя осики навіть у тиху погоду завжди тремтить.
То з того вечора, як старший брат повісився на осиці. То тремтить осиковими листочками людська совість і шепоче:
— Не робіть зла на землі, бо зло мстить тим, хто його робить.

Закляті скарби

У Теребовлянськім замку, в підземних пивницях, є скриті беззмірні скарби, замкнуті дванадцятьма залізними дверима. Ті двері відкриваються раз в рік, і тоді можна туди дістатися і набрати доволі золота. Але вхід до тих скарбів є вільний на короткий час, треба спішити повернутися назад з пивниць.
Всі двері в пивницях самі замикаються, і тоді людина цікава і необережна може залишитися в підземеллях на весь рік. Так було з дочкою одної жінки, котра на ту нічну прогулянку вибралася, а не зуміла вчасно із заклятих пивниць вийти. Для матері пройшов той час у смутку і муках сумління, а доньку захопив глибокий сон. Коли через рік розкрилися двері і вона здорова вийшла на світло денне, то дівчині здавалося, що пробула в підземеллях лише одну ніч.
Ніхто ще не виносив тих скарбів. Бо велич багатства і блиск, який від них б’є, так діє на людину, що замість набрати золота і якнайскоріше втекти, стоїть вона зачарована і нарешті з нічим втікає або, розгубившись, якщо не досить кмітлива, залишається на цілий рік в підземеллях.
Тепер вже про ті скарби ніхто не думає, бо, відомо, золото робить людину багачем, але своїм рабом. Легше випросити у пса кістку, ніж у багатого гріш.

Втеча з турецького полону

Оцеє вчув я від свого діда. Колись давно робили набєги турки
на наші села. Восени, коли люди собирали врожай, ці набєги були
дуже частими. В суботу люди молотили овес і в’язали вівсянку
в стоги. Там були всі — старі і молоді, дівки і хлопці.
Турки над’їхали з-за лісу і вже не було куди сховатись, але люди
тікали до села.
Турки догонили їх, мучили нагаями до крові, а кого і зовсім забивали. Дві дівчині, Маринка і Водарка, спряталися у стоги, але їх
завиділи турки і забрали туди, де вони мали свій штаб, чи дідько їх
знає, що в них було. Заперли вони дівок у отдєльну комнату, а там
не було ні віконець, нічого. Вони поставили до них бабку, яка носила
тим дівчатам попоїсти. А кормили вони їх тілько свіжим молоком
і горіхами. Від цього вони ставали гладкими. А туркам і треба було
цього, бо у них був обичай: в один день вони приїздили всі до одного
в дім, пили, гуляли, а головне було те, що в оцей день вони повинні
з’їсти хоть кусочок людського м’яса, бо коли цього не состоїться,
то на следующий рік їх чекає погибель. То ті турки і хтіли порізати
Водарку і Маринку.
Але про оце взнала ота бабунька, що за ними ухажувала. Вона
і розказала дівкам про ото, а вони плакали і дуже просили помогти їм.
В следующий вечір принесла бабка до дівчат рискаль, тілько без
рискалиська. Вона погодувала їх і пішла. Дівчата не спали, а тілько
слухали, що роблять турки. Коли вже всі уложились спати, дівчата
почали підкопувати стінку. Довго вони мучились, але вже сірів ранок,
коли вони вирубали в стінці таку дюру, що могли вже пролізти. Вони
забрали з собою рискаль і побігли полем. Бігли вони, бігли, під лісом
сіли спочити та й позасинали. Проснулись, вже сонце піднеслось
високо. Вони хтіли йти дальше, але турки глянули, що їх нема, вже
кинулися доганяти їх. Дівчата якраз проминули ліс і вийшли у поле,
а з другого кінця виїхали турки на конях.
Вони завиділи дівчат і почали догонити їх. Дівчата бігли і добігли до річки, а там якраз збиравсь плісти на другу сторону дід
якийсь. Вони попросили його, щоб він перевіз їх на той бік. Поки
турки доїхали до річки, дівки вже були на тім боці. Так вони втікли
від турків.

Турова круча

Над річкою Трубайлом стоїть висока круча. Вся обросла кучерявим в’язом, а коріння повисло над самою річкою. Дикий хміль почіплявсь за те коріння і колишеться кудлатими жмутками. А внизу вода рине та рине! Оце Турова Круча…то давно, ще до татарського лихоліття, правив Переяславом якийсь князь. Та й був собі той князь стрілець такий, що аби уздрів на око, то вже й його; і кохавсь він у полюванні.
Отож раз поїхав той князь на полювання та й відбився у пущі від своєї челяді. Їде та їде пущею, коли ж дивиться, аж на лощині пасеться стадо турів.Бачить князь тих турів; тільки не дивується на їхні золоті роги, а дивується, що при них стоїть дівчина, така, що усю пущу красою освітила. Поскочив він до неї; а від неї так сяє, що й приступити не можна. Забув князь і про свою челядь, і про те, що заблудив у пущі, вхопила його за серце та чудова краса.
– Дівчино! – рече, – будь моєю жоною!
А вона рече:
– Тоді я буду тобі жоною, як Трубайло назад вернеться.
А князь їй знову:
– Як не згодишся на моє прохання, то я твої тури постріляю.
– Як постріляєш мої тури, то вже більш нічого не стрілятимеш.
Розсердився князь, взяв лук з плеча і почав стріляти золоторогі тури. Сунулись ті тури в пущу, так і виваляли дерево; а князь за ними знай пускає стрілку за стрілкою. Прибігли над Трубайло… а Трубайло тоді був не такий вузенький, як тепер, – прибігли над високу кручу і всі шубовсть у воду! – та й ні один не переплив, усі каменем лягли по дну, аж річку загатили.
Сплеснула тоді дівчина руками:
– Потопив єси моїх золоторогих турів, блукай же тепер по пущі по всі вічні роки!
Отже й блукає, кажуть, той князь до цього часу по пущі і ніяк не знайде свого Переяслава. А Переяслав був уже і в татарських руках, був і в лядських, – чого вже не було з тим Переяславом? – а він не знайде його та й не знайде.
А дівчинині тури лежать і досі каменями в воді, і от прислухайсь: то не вода реве, а ревуть тури глухо з-під води.
Отже, кажуть, буде таке врем’я, що князь приїде на Турову Кручу, повстають тури і підуть шукати собі диких пущ по Україні.