Чершамбе

Сеїт-Яя мав добре обличчя в глибоких зморшках, посивілу бороду, згорблений стан і був незвичайно худим. Коли, бувало, хлопчаки проходили повз його сад, він вибирав їм найбільший бузурган чи спілу солодку горобину і починав наспівувати свою сумну пісеньку — «Чершамбе-Чершамбе [середа-середа. Всі знали цю «Чершамбе» і чому співає її Сеїт-Яя, бідний Сеїт-Яя, котрий давно вже, як гадали, не при своєму розумі.
У селі не пам’ятали, коли з’явився Сеїт-Яя. Казали тільки, що завжди помічали за ним химерність. Важко було знайти когось, хто б краще від нього зробив щеплення, поклав катавлак, посадив чубуки. Він працював з ранку до ночі, рідко відвідував кав’ярню, здавався тихим, невразливим. Але хто ближче знав Сеїт-Яя, добре розумів, який гострий розум має цей чоловік, і тому багато з односельців його недолюблювали. Пригадували, як соромив він шанованого Пурамета, котрий, виходячи з дому, завжди торкався кутка кімнати:
— Торкнися двічі про всяк випадок.
Відвертався соцький Абляз, коли зустрічав Сеїт-Яя, тому що коли померла його тітка, він розповів у кав’ярні, як вили напередодні на верхній частині села собаки. Усі знали, що після цього буває, але Сеїт-Яя голосно сказав:
— Ну й розумного в соцькі вибрали!
У Муртази здох кінь. Усі вітали Муртазу, адже народ вірить, що Аллах пожалів чоловіка, якщо замість нього забрав коня. Сеїт-Яя бурчав:
— Мало в Аллаха справ, щоб перейматися вашими проблемами. Скоро бублики пектиме вам.
Мулла хитав головою:
— Погано Сеїт-Яя закінчить, його язик не знає, що базікає. Навіть дурнем назвав, коли почув, що поглузував Сеїт-Яя над п’ятницею [п’ятниця – день відпочинку у мусульман]. У п’ятницю йшли літні чоловіки в мечеть і покликали із собою Сеїт-Яя. Він посміхнувся:
— Ідіть, ідіть, я в середу прийду.
— Кепські його справи, — казали старі, — певно, Аллах цілком відібрав у нього розум. Ох, і дурень Сеїт-Яя. І почали люди хто сторонитися, хто потішатися над ним, і ніхто не хотів віддавати свою дочку за нього заміж. А саме настав час Сеїт-Яя женитися, і багато хто помітив, що почав він сумувати. Відчула це й хазяйка, в якої Сеїт-Яя служив робітником, і вирішила посватати за нього одну вдовичку із казанських татар. Не люблять наші татари чужих. У тих дівчата ходять відкритими, не соромляться розмовляти з чоловіками, починають вдягатися, як у місті. Але Сеїт-Яя погодився:
— Хоч і казанська, а жінка. Великий огірок, малий огірок — все одно огірок. Сватай, — сказав він господині, і ввечері пішов до хати, де жила вдовичка. Та сиділа на порозі й жувала мастику. Подивився на неї з-під рукава Сеїт-Яя і подумав: «Гарна. Шкода лише, що не закривається. Спокійніше було б». Постояв ще, прихилившись до одвірка, а потім промовив до жінки:
— Коли буде ніч, приходь у сад моєї господині.
Присвиснув і пішов до себе. Не спав тієї ночі Сеїт-Яя, не спала і вдовичка. Вертілася на повсті, зітхала, подушка гарячою здавалась. І коли затихли голоси на селі, накинула хустку й пішла під горішину. Під горішиною весілля можна влаштувати, не те що маленькій жінці сховатися; одначе скоро найшов її Сеїт-Яя.
— Як свататимусь, підеш за мене? Жінка вагалася з відповіддю: люди засміють, що вийшла заміж за дурня. Але Сеїт-Яя вмів добре голубити, до того ж приніс цілу хустку солодкої, з горіхом пахлави і не боявся шепнути на вухо сороміцьке слово. І погодилася вдовичка:
— Піду.
Веселим став Сеїт-Яя, подвійну роботу хазяйці виконував.
— Певно, порозумілися,— міркувала господиня.
По п’ятницях, коли всі татари відпочивали, Сеїт-Яя облаштовував своє господарство; мурзав пічку у дворі, щоб випікати хліб, зводив хлівець для корови.
— А сіно де візьмеш? — запитувала господиня. — Накошу на Юланчик.
Дивувалася хазяйка:
— Та чи ти при своєму розумі?
Адже всі знали, що то за місце Юланчик. Недарма люди називали його Зміїним кублом. У комишах жила змія, яка, згорнувшися, здавалася копичкою сіна, а коли йшла полем, робила десять колін і більше. Щоправда, вбили її яничари, котрих Акмелизький хан виписав зі Стамбула. Та залишилися від змії дитинчата. Коли принесли в село голову вбитої змії, повну-повнісіньку гадюченят, налякані люди розбіглися хто куди, а гадюченята полетіли до свого гнізда і перетворилися на джинів. Тарактаський джинджи бачив їх у п’яному хороводі. І ніхто не ходив на Юланчик. Та Сеїт-Яя не побоявся.
— Не вірю я цим вигадкам про Юланчик. Ніяких джинів нема і шайтана нема, може, нічого нема, — сказав господині.
— Ох, тоді коси, дурню, — зітхнула жінка.
І пішов Сеїт-Яя на Юланчик. Від того, що люди обходили стороною це страшне місце, трава там стояла в пояс, а з-під коси вискакували зайці, випурхували птахи.
— Накошу сіна, прийду полювати, — подумав Сеїт-Яя.
І тільки подумав, як раптом побачив через балку на бугрі чорного собаку з хвостом догори. Завив собака. Сеїт-Яй передражнив його.
— Вий, вий, я теж умію.
Тієї ж миті собака зник. Надійшла чорна хмара, закрила сонце, погнала по землі сіру тінь.
Сеїт-Яя вирішив відпочити і приліг під дикою грушею.
— На півзими накосив сіна,— розмірковував він. — Тепер зайців наб’ю — шубу дружині пошию; дичини наб’ю — господині віднесу, а вона весілля допоможе нам справити.
І заснув Сеїт-Яя. Не чув, як налетів вихор куряви, як закрутив скошену траву, як завив голодною собакою. Здалося тільки йому, що віддалеки грає музика. А коли розплющив очі — завмер від жаху.
Летіло на нього козляче весілля. Попереду три горбаті цапи з людськими обличчями дуділи на комишевих дудках; за ними старий цап з вивернутими рогами бив у бумбало коров’ячою ногою. Цілим стадом скакали чорні козли і серед них на верблюді сиділа, вертілась, із бубном в руці, його наречена. Сеїт-Яя хотів кинутися до неї, але вона це помітила і сховалася у верблюжий горб. І запищали, застрибали по всьому комишу голі курчата, і почорніло від них навколишнє поле, і понеслося весілля далі.
Потемніло в очах Сеїт-Яя. Лише потім згадав він, що позаду всіх бігла горбата потвора, кланялася йому і вигукувала обертаючись:
— Чершамбе, чершамбе!..
Прибіг збожеволілий Сеїт-Яя в село і не найшов своєї нареченої. Кажуть, пішла кудись і більше не поверталася.
Минуло цілих двадцять років. Сеїт-Яя жив відлюдником у хазяйчиному саду і тільки по п’ятницях приходив у село спитати, чи не бачили його нареченої. Підходив до мечеті й чекав, вийде мулла. У благенькій одежині, сумний і змарнілий, Сеїт-Яя ставав перед ним на коліна і благав:
— Зроби так, щоб п’ятниця була середою, тоді найду наречену. Адже горбатий джин на весіллі вигукував: чершамбе, чершамбе…
І, повертаючись під вечір до свого саду, сумний і згорблений, Сеїт-Яя глухим голосом наспівував печальну пісеньку:
— Чершамбе, Чершамбе.

Фонтан сліз Бахчисарайського палацу

Грізним і лютим був хан. Нікого він не щадив, нікого не жалів. Сильним був хан, але сила його поступалася перед жорстокістю. Кровожерливий хан прийшов до трону через гори трупів. Він наказав вирізати усіх хлопчиків свого роду, навіть найменших, щоб ніхто і не мріяв про владу, поки він живий.
Коли хан вчиняв завойовницькі набіги, горіла земля, залишався попіл. Ні сльози людські, ні благання не зворушували його серце, він впивався кров’ю своїх жертв. Тремтіли люди, страх біг попереду його імені.
— Ну і нехай біжить, — казав хан, — це добре, коли бояться… Влада і слава замінили йому все: і любов, і ласку. І навіть гроші не любив він так, як славу і владу.
Якою не є людина, а без серця не буває. Хай воно кам’яне, хай залізне. Постукаєш в камінь — камінь відгукнеться. Постукаєш в залізо — залізо продзвенить. А в народі говорили — у хана нема серця. Замість серця у нього — жмут шерсті. Постукаєш у жмут шерсті — яку відповідь матимеш? Хіба почує що-небудь таке серце? Анічогісінько.
Та не втримати бігу часу, і приходить до людини Старість. Постарів і хан. Ослабло його серце, і увійшла в нього любов. Поросле шерстю серце хана стало людським, вразливим.
Якось у гарем до старого хана привезли невільницю — маленьку худеньку дівчину. її звали Деляре. Привів її головний євнух, показав хану, навіть зацмокав від захоплення, розхвалюючи невільницю.
Деляре не зігріла ласкою і любов’ю старого хана, та він щиро покохав її. І вперше за довге своє життя відчув, що серце може боліти, може страждати, радіти, що серце — живе.
Не судилося Деляре прожити довго. Зачахла в неволі, як ніжна квітка без сонця. Сповнене тугою серце хана заплакало кров’ю. Зрозумів він, як важко буває людському серцю.
Покликав хан майстра іранця Омера і наказав йому:
— Зроби так, щоб камінь через віки проніс моє горе, щоб камінь заплакав, як плаче серце.
Майстер спитав:
— Дівчина була гарною?
— Ти майже нічого не знаєш про неї, — відповів хан. — Вона була молодою, прекрасною, як сонце, тендітною, як лань, лагідною, як голубка, доброю, як мати, ніжною, як світанок, ласкавою, як дитя.
Довго слухав Омер і міркував: як з каменя зробити людську сльозу?
— Що можна видавити з каменя? — сказав він хану. — Мовчить камінь. Але якщо навіть твоє серце заплакало, то заплаче й камінь. Якщо є душа в тебе, мусить бути душа і в каменя. Ти хочеш сльозу свою відтворити на камені? Гаразд, я виконаю твоє бажання. Камінь заплаче. Він розкаже і про моє горе. Про горе майстра Омера. Люди дізнаються, якими бувають чоловічі сльози. Я скажу тобі правду. Ти забрав у мене все, чим жила моя душа. Рідну землю, сім’ю, ім’я, честь. Моїх сліз ніхто не бачив. Я плакав кров’ю серця! Тепер люди побачать ці сльози. Кам’яні сльози. Це будуть пекучі чоловічі сльози. Про твоє кохання і моє життя.
На мармуровій плиті вирізьбив Омер пелюстку квітки, одну, другу… А в середині квітки вирізьбив людське око, з якого повільно-повільно скочується, як по щоці, з чашечки в чашечку, важка чоловіча сльоза, не вщухаючи ні вдень, ні вночі.
І ще вирізьбив Омер слимака — символ сумніву. Він знав, що сумнів гнітить ханову душу: для чого потрібне було йому усе його життя — радість і сум, любов і ненависть, усі людські почуття?
Стоїть і понині фонтан у Бахчисарайському палаці і плаче, плаче день і ніч…
Так проніс Омер через віки любов і горе, життя і смерть юної Деляре, свої страждання і сльози…

Свята могила

Кримськотатарська легенда

Це було років триста тому, а може й більше. Як і нині, долиною біг гірський потік; як і нині, зеленими садами були вкриті її схили і, як нині, на порозі села здіймався у небо стрункий мінарет Отузької мечеті. За два кроки від неї, де розкинувся віковічний горіх, стояла тоді, притулившись до яру, убога сакля хаджі Курд-Таде. Ні раніше, ні потім не знали в селі праведнішої людини. Ніхто ніколи не чув від Курд-Таде слова неправди, і не було в навколишніх селах людини, якої б не розважив у горі чи біді цей чоловік. Сам бідний, але не боявся поділитися з іншим шматком хліба. На випадкові гроші здійснив подорож до Мекки і викопав дорогою дві кринички, щоб потамувати спрагу бідного подорожнього. Свята справа, за яку Пророк так охоче відчиняє правовірному двері до раю!
— Свята людина, — казали в народі, і кожен з благоговінням притискав руку до грудей, побачивши хаджі, котрий поспішав на молитву.
А йшов він творити намаз завжди бадьорою ходою не втомленої життям людини, хоч і носив на плечах багато десятків років. Певно, Божі ангели підтримували його, коли старі ноги піднімалися крутими сходинками мінарету звідки він щодня щиро прославляв ім’я Аллаха. І було тихо й радісно на душі, світло — наче Божий промінь торкався його з висоти небесного престолу.
Ніколи не можна казати, що скінчив жити, коли ще живеш. Яким не був старим хаджі Курд-Таде, однак радісно посміхався, коли дивився на свою Райме, земний відгомін гурій, які чекали на нього в майбутньому раю. Коли спадала фата і на святого хаджі дивились її палючі очі, сповнені сподівання і пристрасті, серце праведника, доти чисте джерело, тьмарилося відображенням гріховного видіння. І забував хаджі стареньку Гульсун, вірну супутницю життя. А Райме ластилася до старого, нашіптувала давно забуті слова і навіювала дивні сни давніх літ.
Хай би було так. Радієш, коли після зимового савану потеплішає, зазеленіє земля; чому ж не радіти новій весняній квітці. І не знав хаджі, які ще нові слова вдячності принести Пророку за день весни на схилі літ. А час летів, сплітаючи вчора і сьогодні в одну стрічку.
Тільки раз, вернувшись із саду, не впізнав старий своєї Райме. Глибокі сліди страждань відбилися на її прекрасному обличчі, таке безмірне горе читалося в її погляді.
«Райме, що з тобою?» — подумав він, але не сказав, тому що замкнулись її уста.
І подув вночі гірський вітер і доніс до сплячого Курд-Таде мову безумства і відчаю:
— Любий, жаданий, світло душі моєї. Повернися! Забудь злу чарівницю. Повернися до своєї коханої, як ти мене називав. Повернися назавжди. Скоро старий закриє очі, і я буду твоєю, твоєю дружиною, твоєю маленькою, променистою Райме.
Прокинувся Курд-Таде і не найшов поруч із собою юного тіла, а на порозі сіней безутішно ридала молода жінка.
Ледь-ледь починало сіріти. Скоро муедзин проспіває з мінарету третю нічну молитву. Хаджі, ніким не помічений, вийшов з обійстя і пішов до гори Папас-тепе, на середині якої колись був грецький храм. Від руїн храму звивалася по скелі на саму вершину вузенька стежина. Ніхто не бачив, як видирався на гору по ній старий Курд-Таде, як він припав до землі на вершині гори, як велика сльоза скотилася уперше з очей святого.
Не знав хаджі брехні. А брехня, здавалося, тепер стояла поруч із ним, обвивала його, відділяла, як густий туман, душу його від вершини гори, до якої він припадав.
І почув він голос Духу. І відповів хаджі на цей голос голосом своєї совісті:
— Нехай молоде повернеться до молодого, і нехай в молодості буде те, що вона боїться втратити. Якщо моє життя потрібне Аллаху, нехай Великий благословить моління.
І в молінні до самозабуття душа святого почала повільно відділятися від землі і здійматися у небесну височінь.
Проспівав утретє муедзин. І голос із неба здавався далеким відлунням:
— Нехай буде так.
З тих пір на гору до могили святого ходять отузькі жінки і дівчата, коли хочуть повернути колишнє кохання.

Розбійницька печера

Кримськотатарська легенда

Довгими зимовими вечорами, коли в димарі завиває вітер і шумить недобрим шумом розбурхане море, татари полюбляють, сидячі біля вогню, слухати розповідь старожила про останнього джигіта Криму — Аліма, яким пишалися гори, бо в ньому жило безумство хоробрості і ніколи не зазнавали від нього образи слабий і бідний.
Йшов прямо до серця Алімів кинджал, змах його шаблі розсікав навпіл людину і зачарована куля вміла звернути за скелю, аби наздогнати того, хто за нею сховався.
Як грози боялися люди Аліма, і в усій окрузі лише один чоловік шукав зустрічі з ним. То був старий карасубазарський начальник, про якого розповідали, що в нього кулак був важчий за кантарну гирю, а від гострого погляду його не сховатися навіть під землею.
Сім років поспіль лише про нього та про Аліма точилися розмови у Криму. Сім разів за ці роки потрапляв Алім до рук стражників і сім разів, розбивши кайдани, утікав у тарактаські ліси чи в ногайський степ. А в горах і в степу вся татарська молодь стояла за нього і старі хаджі, творячи намаз, закликали зайвий раз ім’я Аллаха, щоб він уберіг Аліма від неминучої біди. Та нависла над ним чорна хмара, і знали про це мудрі старики. Бо не можна ж було танцювати на одному канаті двом танцюристам, як казав отузький мулла.
Того року в Криму стояли небувалі холоди; терпів бідняк, та не краще було й багатому, бо дорогами йшов стогін від Алімових розбоїв.
Аліма бачили в різних місцях, з’являвся він у містечках і містах, і ходили навіть чутки, що заходив до самого карасубазарського начальника — пропонував йому виказати Аліма.
Подейкували в народі, що начальник сказав:
— Буде Алім у моїх руках — дам тобі сто карбованців.
Засміявся Алім і крикнув начальнику:
— Ось був Алім у твоїх руках, та не зумів ти його взяти!
Вистрибнув у вікно і помчав на коні з міста. І не можна
було його наздогнати. Білий Алімів кінь був з трьома ніздрями, з трьома віддушинами в грудях, щоб три дні міг мчати без відпочинку.
Тоді начальник зібрав звідусіль стражників і наказав оточити тарактаський ліс. Але не знайшли Аліма, бо його встиг вчасно попередити отузький кефеджі [власник кав’ярні]. Алім втік до Кизилташу, де була печера, в якій переховувалися розбійники в негоду і звідки йшов хід у підземелля. А в тім підземеллі зберігалися Алімова здобич і запаси. Була й інша печера зі святою водою, яка зцілювала рани і подвоювала сили людей.
Про те, що Алім переховується у Кизилташі, знали тільки отузький кефеджі та його підручний Батал, котрий готовий був скоріше проковтнути свого язика, ніж виказати Аліма, адже той дуже любив його маленьку доньку Шашне, бавився з нею і посилав їй через батька то турецьку феску, то розшиті папучі [бабуші, капці], то золоту сережку. Показуючи подругам нові подарунки, Шашне вихвалялася, що коли виросте — Алім віддасть їй увесь кизилтаський скарб і сам одружиться з нею.
Почула про те дочка грека-дангалака. Батько її боявся Аліма і не любив його, бо коли боїшся — завжди не любиш. І до того ж була поміж них кров: під час розбою Алім вбив родича дангалака. Тільки-но почало світати, дангалак помчав, одержимий помстою, до міста, а під вечір в Отузи прибув начальник і зібрав сходку.
Коршуном дивився він на татар:
— Щоб курка із села не вийшла, щоб голуб за околицею не літав, поки Алім не буде в моїх руках.
І зрозуміли татари, що настав Аліму кінець. Ніхто не спав у селі тієї ночі. Верещав вихором шайтан по дорозі, ламав дерева у садах, мертвим стуком стукався у двері боягуза і кидався на перехожого шаленою зливою.
Страшно було йти стражникам кизилтаською стежкою. Страхітливо шумів гірський ліс і гулом пудів обложний дощ збігаючи тисячами потоків в ущелину кизилтаської котловини.
Тієї ночі розбійники не чекали нікого і, загорнувшись в чекмені, спали в Розбійницькій печері довкола догораючого вогнища.
Спав і Алім тривожним сном. Снилося йому, ніби забув попити на ніч святої води, як робив це завжди, а коли прибіг до Святої печери, побачив, що у джерелі, замість води, кипить кров. А згори, зі скель, звисають кільцями чорні змії, і одна з них, слизька й холодна, обвила його шию вузлом. Скрикнув Алім від болю, розплющив очі й побачив над собою здорованя котрий давив йому груди і стискав горло.
Алім вислизнув було, та удар під серце позбавив його свідомості. А коли отямився, лежав уже зв’язаний разом зі всією зграєю розбійників.
— Здрастуй, Аліме. Був ти у мене в гостях, тепер, бачиш, я до тебе прийшов, — промовив над ним хтось.
Потемніло знову в Алімових очах. Опритомнів він уже вдень, коли несли його на ношах уздовж сільської вулиці. Село все ніби вимерло. Жодної живої душі не було видно, усі ховалися від очей начальника.
Подивився начальник на Аліма, начеб щось запитав, і відповів Алім поглядом: «Знаю, не буде більше джигітів у Криму».
А ополудні біля сільського правління зібралися гарби, до яких було прикуто розбійників. У кайданах лежали Алім, кефеджі й Батал. Усе було готове, щоб вирушити в дорогу. Зібралося усе село, вийшов з правління начальник. Баталова донька Шашне голосила, прихиляючись до батька.
— Не плач, — сказав начальник дівчинці, — незабаром батько повернеться, — і, поглянувши на Аліма, додав: — Ледь було не забув, адже за мною борг. Пам’ятаєш, я обіцяв, коли Алім буде в моїх руках, дам тобі сто карбованців. Алім у моїх руках — отже, гроші твої.
— Віддай їх їй, — вказав Алім на дівчинку.
Гарби повільно рушили в дорогу і вже назавжди повезли з гір Аліма.

Лист до Магомета

Кримськотатарська легенда

Татари кажуть: людський світ ніби точильне колесо, воно вигідне тому, хто вміє ним гострити.
Фатіме, дружина Аблегані, варила під розлогим горіхом солодкий бекмес з виноградних вичавок і думала гірку думу. Ще й три роки не минуло, як святкували її той-дугун [весілля]. Перша красуня села, як персик, що починає дозрівати, вона виходила заміж за першого багатія в долині. Весільний мyгyдeк [віз], обвитий дорогими тканинами і шитими золотом юзбезами [гаптованими рушниками], оточувало понад сто вершників. Гірські скакуни, у шовкових стрічках і кольорових хустках, обганяли в джигітівці один одного. Дзюбало било весь тиждень і чалгиджі [музики] не жаліли своїх грудей.
Усі заздрили Фатіме, особливо одна жінка з чорними очима, яка й зурочила її. Тілько-но вийшла Фатіме заміж, так і хвороба не забарилася.
Кликали хорошого екіма [лікаря] лікувати, кликали муллу читати — не допомогло. Возили на святу гору в Карадаг, давали порошки від каменя з могили — тільки гірше стало.
Висохла Фатіме, стала схожою на суху тараню. Здавалося, Аблегані перестав любити її: сердився, що хвора в нього жінка, казав, що як здавить вино в тapaпані [кам’яному чані для чавління винограду], приведе в дім іншу дружину.
— Чому так, — міркувала Фатіме. — Чому в греків, коли вже є дружина, не можна взяти іншу; а в татар — можна? Чому в одних людей — один закон, а в інших — інший?
Фатіме дуже страждала і плакала. Незабаром привезуть із саду останній виноград, і в дім прийде інша жінка з чорними очима, яку кохатиме Аблегані. Вона буде господинею в домі, ображатиме бідну Фатіме, глузуватиме з неї, до комірчини її прожене.
— Ні, — вирішила Фатіме, — не бути тому! Краще не житиму, краще в колодязь кинусь!
І вночі бідна жінка побігла до колодязя, щоб втопитися. Нахилилася над водою і побачила Азраїла. Погрозивши їй пальцем, Азраїл змахнув крилами і полетів до неба, на південь. Наче ніжний голос торкнувся серця Фатіме.
Тим часом жінки у селищі сполошилися, що Фатіме нема вдома. Кинулися шукати її і знайшли на землі біля колодязя, а в руках у неї була пір’їна від крила, біліша лебединої. Помираючи, Фатіме встигла сказати, що трапилося з нею.
Усю ніч жінки говорили, сперечалися, сварилися, жаліли Фатіме, міркували, що й з ними може таке саме трапитись. З-поміж них була Зейнеп, дочка ефенді, яка вміла писати.
— Скажи, — запитували її, — де написано, що коли дружина стане хворою, старою, чоловік може брати нову в дім? Де таке написано?
— Захотіли — написали, — відповіла дочка ефенді.
— От ти вмієш писати, то й напиши так, щоб чоловік іншу дружину не брав, коли в домі є одна.
— Кому написати? — запитала Зейнеп. — Падишаху? Поглузує тільки. В самого тисяча дружин, навіть більше.
Задумалися жінки. Та була одна, яка здогадалася.
— Хто залишив Фатіме пір’їну? Ангел. Отже — пиши Пророку Магомету. Тільки добре пиши. Усі будуть згодні. Хто захоче, аби чоловік взяв молоду жінку, коли сама старою стане. Пиши. Всі руку дамо.
— А пошлемо як?
— З птахом пошлемо. Птах до неба летить. Віднесе лист Пророкові.
— Батькові треба сказати, — промовила Зейнеп.
— Дурна ти, Зейнеп. Батькові скажеш — усю справу зіпсуєш. Він напише іншого листа, супротивного.
Жінки умовляли Зейнеп, обіцяли найліпшу мараму [хустку, покривало на голову] подарувати і таки вмовили.
Сіла навпочіпки Зейнеп, поклала на коліна папір і почала писати білою пір’їною ангела листа до Магомета. Довго писала, добре писала, про все розказала. Мовчали жінки, поки перо з пір’їни скрипіло, тільки часом зітхали. А коли закінчила Зейнеп писати — пір’їна полетіла до неба наздоганяти ангела.
Перев’язала Зейнеп папір золотою ниткою, прив’язала до хвоста білої сороки, яку спіймали вдень хлопчаки, і пустила на волю.
Полетіла птаха. Стали чекати татарки, що буде. Одна одній обіцяли не казати чоловікам, що вдіяли, аби ті не засміяли їх. Та все ж одна жінка не втрималася і все розповіла чоловікові. Той довго сміявся. Згодом дізналися й інші чоловіки, потішалися над жіночою вигадкою, дражнили жінок сорочим хвостом. А старий мулла почав з того часу плюватися на жінок.
Соромилися жінки — здогадалися, що зробили це з дурного розуму; намагалися не згадувати про лист. Але чоловіки не забували і, коли гнівалися на дружин, кричали; «Пиши лист на хвості сороки».
Виросли юнаки і теж, за прикладом батьків, соромили жінок. Глузували і внуки й, глузуючи, не помітили, як не стало ні в кого двох дружин ні в Козах, ні в Отузах, ні в Таракташі.
Можливо, баранина подорожчала, можливо чоловікам соромно стало, можливо, відповідь на лист надійшла від Пророка. Не знаю…

Кемал-бабай – дідусь Кемал

Кримськотатарська легенда

Не шукав пошани, не шукав золота Кемал-бабай, а шукав правди. Коли відчув він, що віддалилася правда, тоді залишив цей світ.
Скільки років було дідусеві Кемалу, не знав ніхто. Давали
— сто, може, двісті. Він жив так довго, що усе село стало ріднею; він жив так багато років, що старече вухо не відрізняло шуму життя, а очі втомилися стежити за його метушнею.
Інколи про нього забували, і лише коли весняне сонце золотило промінням вершини Карадагу, згадували, що дідусь Кемал живий.
— Знову йде на гору,— казали жителі села.
Кемал-бабай ішов, щоб умити обличчя весняним струменем з джерела. Назустріч линули пахощі квітів; легкий бриз милував землю; радість буття сповнювала єство. Дідусь дослухався до цих відчуттів природи і в них шукав себе.
Старий Кемал-бабай, ноги якого ледь переступають і руки насилу здіймаються для молитви, чи ти той самий Кемал, який бурхливої ночі плив поміж скель до корабля, щоб попередити про небезпеку? Сміливий Кемал, який не боявся казати у вічі правду найсильнішим і найбагатшим. Кемал, якого вигнали з дев’яти країн, тому що хто каже правду, того виганяють з дев’яти держав, як потім скаже народ.
Котилося життя твоє, Кемале, як бурхлива ріка, поки не знайшов ти притулку у бідному селі під Карадагом.
Хто знає Коран краще від мулли, хто розуміє арабську книгу, хто побував у Мецці і в Стамбулі — той мудра людина. А мудру людину не скривдять у селі.
Багато весен минуло, і щовесни прошкував дідусь Кемал на гору, до струмка, де робив на дереві зарубку. Потім порахує — скільки років ждав правду на землі. Тому що все очікує її чиста духом людина.
Так міркував Кемал-бабай, спускаючись в долину, коли вечірня синява бігла по схилах услід за денним світлом.
Так минали роки, багато вже зарубок на дубі, до гілля дійшли.
I ось настав час спекотної погоди, якої не знали раніше. Сонце випалило траву, висушило листя, вимерли струмки, гаряче повітря обпалювало дихання.

Continue reading

Загибель Арслана

Кримськотатарська легенда

Золото і жінка — дві загибелі, котрі очікують на людину, коли до справи втручається шайтан.
Якщо висохла душа, дряхлим стало тіло — думки полонить золото. Якщо кипить ще кров і не згас вогонь ув очах — владарює серцем жінка. Шайтан знає, кому як догодити, щоб потім добряче посміятися.
Здавалося, не було на землі хана, розумнішого від солгатського; здавалося, могутній хан Арслан мав усе, щоб бути задоволеним. Сто три дружини і двісті наложниць, палац з мармуру і порфіру, сади і кав’ярні, численні табуни коней і отари овець. Чого ще бажати? Але то так лише здавалося.
Темними ночами хтось приходив до Арслана і непокоїв його думки.
— Усе є у мене, тільки мало золота. Де взяти багато золота? — запитував сам себе Арслан і не міг заснути до ранку.
І ось одного разу, зібравши беків, наказав їм хан скликати мудреців з усього ханства. Не відаючи, для чого їх покликано, кожен з беків привів свого приятеля, навіть якщо той і не був мудрецем.
— Бажаю, щоб ви знайшли спосіб перетворити каміння на золото, — оголосив хан.
Беки і мудреці подумали, що хан втратив розум. Якби таке було можливим, люди б давно зробили це. Однак промовили:
— Воля падишаха священна. Дай нам трохи часу.
За тиждень звернулися до хана з проханням ще зачекати. А через два тижні, коли намагалися просити нового терміну, хан їх прогнав.
Піду сам шукати в народі мудреця, — вирішив він.
Беки почали його відмовляти:
— Не варто ханові ходити в народ. Невідомо, що може
трапитися. Хан може почути таке, чого не мусить слухати благородне вухо.
— Все ж піду,— відповів Арслан. Перевдягнувся бідним дервішем і вирушив у путь.
Правду казали беки. Багато образливого почув Арслан і про себе і про них, блукаючи солгатськими базарами і кав’ярнями. Не залишили пліткарі поза увагою й останню його витівку:
— Мабуть, з глузду з’їхав хан — надумав зробити з каменя золото.
А інші додавали:
— Покликав би нашого Кяміл-джинджи, може, дещо й вийшло б.
— А де живе той Кяміл-джинджи? — запитав Арслан.
Дізнавшися, пішов до чаклуна і розказав йому, чого бажає.
Довго мовчав джинджи.
— Ну, що?
— Важкувато буде… Якщо усе зробиш, як я скажу, може, що й вийде.
— Зроблю.
І хан присягнувся великою клятвою:
— Хай ослабнуть усі три печінки, якщо не зроблю так.
І повторив:
— Уч талак бош олсун.
Тоді сіли на воза й вирушили. Вісім днів їхали. На дев’ятий під’їхали до Керченської гори.
— Тепер ходімо,— сказав чаклун.
Піднімалися на гору, доки не почала рости тінь. А коли зупинилися, джинджи почав читати заклинання. На дев’ятому слові відкрився камінь і покотився в глибину, а за ним дві шипучі змії поповзли в підземний хід. Зміїна луска світилася місячним сяйвом, і хан побачив на стінах підземелля голих людей, які танцювали козлиний танець.
— Тепер вже близько. Повторюй за мною: Хел-хала-хал, — мовив джинджи.
І тільки-но хан повторив ці слова, впали попереду залізні ворота, і Арслан опинився в іншому світі.
Стіни підземелля розсунулися, діамантами заіскрилася срібна стеля. Хан стояв на купі червонців і цілі хмаровиська їх проносились повз нього.
Піднявся із землі золотий камінь, навколо запалали рубінові вогні й з-поміж них хан помітив дівчину, яка лежала на листку лотоса. Це була прекрасна царівна.
Завив чорний собака, здригнувся джинджи.
— Не дивись на неї! — вигукнув.
Але хан дивився як зачарований. Потьмяніли для нього діаманти, грубою міддю здавалося золото, мізерними — усі скарби світу.
Не чув Арслан голосу дівчини, але все в його душі співало ніжну, як аромат квітучого винограду, пісню.
— Швидше візьми біля її ніг галузку, — кинувся до нього джинджи, — і все багатство світу в твоїх руках.
Царівна підвелася з ложа й мовила:
— Хан Арслан не затьмарить своєї пам’яті, викравши у дівчини її чари. Він був хоробрим, щоб прийти і, прийшовши, він покохав мене. І він залишиться зі мною назавжди.
Потяглися уста царівни назустріч хану, загойдалося повітря. Полетіли золоті іскри, винесли джинджи із надр Керченської гори і перекинули його на солгатський базар. Там його оточили стурбовані люди.
— Чув? Пропав наш хан, — казали вони йому. — Шкода хана Арслана.
На те джинджи тихо похитав головою:
— Не жалійте хана Арслана. Він знайшов набагато більше, ніж шукав.