Лист до Магомета

Кримськотатарська легенда

Татари кажуть: людський світ ніби точильне колесо, воно вигідне тому, хто вміє ним гострити.
Фатіме, дружина Аблегані, варила під розлогим горіхом солодкий бекмес з виноградних вичавок і думала гірку думу. Ще й три роки не минуло, як святкували її той-дугун [весілля]. Перша красуня села, як персик, що починає дозрівати, вона виходила заміж за першого багатія в долині. Весільний мyгyдeк [віз], обвитий дорогими тканинами і шитими золотом юзбезами [гаптованими рушниками], оточувало понад сто вершників. Гірські скакуни, у шовкових стрічках і кольорових хустках, обганяли в джигітівці один одного. Дзюбало било весь тиждень і чалгиджі [музики] не жаліли своїх грудей.
Усі заздрили Фатіме, особливо одна жінка з чорними очима, яка й зурочила її. Тілько-но вийшла Фатіме заміж, так і хвороба не забарилася.
Кликали хорошого екіма [лікаря] лікувати, кликали муллу читати — не допомогло. Возили на святу гору в Карадаг, давали порошки від каменя з могили — тільки гірше стало.
Висохла Фатіме, стала схожою на суху тараню. Здавалося, Аблегані перестав любити її: сердився, що хвора в нього жінка, казав, що як здавить вино в тapaпані [кам’яному чані для чавління винограду], приведе в дім іншу дружину.
— Чому так, — міркувала Фатіме. — Чому в греків, коли вже є дружина, не можна взяти іншу; а в татар — можна? Чому в одних людей — один закон, а в інших — інший?
Фатіме дуже страждала і плакала. Незабаром привезуть із саду останній виноград, і в дім прийде інша жінка з чорними очима, яку кохатиме Аблегані. Вона буде господинею в домі, ображатиме бідну Фатіме, глузуватиме з неї, до комірчини її прожене.
— Ні, — вирішила Фатіме, — не бути тому! Краще не житиму, краще в колодязь кинусь!
І вночі бідна жінка побігла до колодязя, щоб втопитися. Нахилилася над водою і побачила Азраїла. Погрозивши їй пальцем, Азраїл змахнув крилами і полетів до неба, на південь. Наче ніжний голос торкнувся серця Фатіме.
Тим часом жінки у селищі сполошилися, що Фатіме нема вдома. Кинулися шукати її і знайшли на землі біля колодязя, а в руках у неї була пір’їна від крила, біліша лебединої. Помираючи, Фатіме встигла сказати, що трапилося з нею.
Усю ніч жінки говорили, сперечалися, сварилися, жаліли Фатіме, міркували, що й з ними може таке саме трапитись. З-поміж них була Зейнеп, дочка ефенді, яка вміла писати.
— Скажи, — запитували її, — де написано, що коли дружина стане хворою, старою, чоловік може брати нову в дім? Де таке написано?
— Захотіли — написали, — відповіла дочка ефенді.
— От ти вмієш писати, то й напиши так, щоб чоловік іншу дружину не брав, коли в домі є одна.
— Кому написати? — запитала Зейнеп. — Падишаху? Поглузує тільки. В самого тисяча дружин, навіть більше.
Задумалися жінки. Та була одна, яка здогадалася.
— Хто залишив Фатіме пір’їну? Ангел. Отже — пиши Пророку Магомету. Тільки добре пиши. Усі будуть згодні. Хто захоче, аби чоловік взяв молоду жінку, коли сама старою стане. Пиши. Всі руку дамо.
— А пошлемо як?
— З птахом пошлемо. Птах до неба летить. Віднесе лист Пророкові.
— Батькові треба сказати, — промовила Зейнеп.
— Дурна ти, Зейнеп. Батькові скажеш — усю справу зіпсуєш. Він напише іншого листа, супротивного.
Жінки умовляли Зейнеп, обіцяли найліпшу мараму [хустку, покривало на голову] подарувати і таки вмовили.
Сіла навпочіпки Зейнеп, поклала на коліна папір і почала писати білою пір’їною ангела листа до Магомета. Довго писала, добре писала, про все розказала. Мовчали жінки, поки перо з пір’їни скрипіло, тільки часом зітхали. А коли закінчила Зейнеп писати — пір’їна полетіла до неба наздоганяти ангела.
Перев’язала Зейнеп папір золотою ниткою, прив’язала до хвоста білої сороки, яку спіймали вдень хлопчаки, і пустила на волю.
Полетіла птаха. Стали чекати татарки, що буде. Одна одній обіцяли не казати чоловікам, що вдіяли, аби ті не засміяли їх. Та все ж одна жінка не втрималася і все розповіла чоловікові. Той довго сміявся. Згодом дізналися й інші чоловіки, потішалися над жіночою вигадкою, дражнили жінок сорочим хвостом. А старий мулла почав з того часу плюватися на жінок.
Соромилися жінки — здогадалися, що зробили це з дурного розуму; намагалися не згадувати про лист. Але чоловіки не забували і, коли гнівалися на дружин, кричали; «Пиши лист на хвості сороки».
Виросли юнаки і теж, за прикладом батьків, соромили жінок. Глузували і внуки й, глузуючи, не помітили, як не стало ні в кого двох дружин ні в Козах, ні в Отузах, ні в Таракташі.
Можливо, баранина подорожчала, можливо чоловікам соромно стало, можливо, відповідь на лист надійшла від Пророка. Не знаю…

Кемал-бабай – дідусь Кемал

Кримськотатарська легенда

Не шукав пошани, не шукав золота Кемал-бабай, а шукав правди. Коли відчув він, що віддалилася правда, тоді залишив цей світ.
Скільки років було дідусеві Кемалу, не знав ніхто. Давали
— сто, може, двісті. Він жив так довго, що усе село стало ріднею; він жив так багато років, що старече вухо не відрізняло шуму життя, а очі втомилися стежити за його метушнею.
Інколи про нього забували, і лише коли весняне сонце золотило промінням вершини Карадагу, згадували, що дідусь Кемал живий.
— Знову йде на гору,— казали жителі села.
Кемал-бабай ішов, щоб умити обличчя весняним струменем з джерела. Назустріч линули пахощі квітів; легкий бриз милував землю; радість буття сповнювала єство. Дідусь дослухався до цих відчуттів природи і в них шукав себе.
Старий Кемал-бабай, ноги якого ледь переступають і руки насилу здіймаються для молитви, чи ти той самий Кемал, який бурхливої ночі плив поміж скель до корабля, щоб попередити про небезпеку? Сміливий Кемал, який не боявся казати у вічі правду найсильнішим і найбагатшим. Кемал, якого вигнали з дев’яти країн, тому що хто каже правду, того виганяють з дев’яти держав, як потім скаже народ.
Котилося життя твоє, Кемале, як бурхлива ріка, поки не знайшов ти притулку у бідному селі під Карадагом.
Хто знає Коран краще від мулли, хто розуміє арабську книгу, хто побував у Мецці і в Стамбулі — той мудра людина. А мудру людину не скривдять у селі.
Багато весен минуло, і щовесни прошкував дідусь Кемал на гору, до струмка, де робив на дереві зарубку. Потім порахує — скільки років ждав правду на землі. Тому що все очікує її чиста духом людина.
Так міркував Кемал-бабай, спускаючись в долину, коли вечірня синява бігла по схилах услід за денним світлом.
Так минали роки, багато вже зарубок на дубі, до гілля дійшли.
I ось настав час спекотної погоди, якої не знали раніше. Сонце випалило траву, висушило листя, вимерли струмки, гаряче повітря обпалювало дихання.

Continue reading

Загибель Арслана

Кримськотатарська легенда

Золото і жінка — дві загибелі, котрі очікують на людину, коли до справи втручається шайтан.
Якщо висохла душа, дряхлим стало тіло — думки полонить золото. Якщо кипить ще кров і не згас вогонь ув очах — владарює серцем жінка. Шайтан знає, кому як догодити, щоб потім добряче посміятися.
Здавалося, не було на землі хана, розумнішого від солгатського; здавалося, могутній хан Арслан мав усе, щоб бути задоволеним. Сто три дружини і двісті наложниць, палац з мармуру і порфіру, сади і кав’ярні, численні табуни коней і отари овець. Чого ще бажати? Але то так лише здавалося.
Темними ночами хтось приходив до Арслана і непокоїв його думки.
— Усе є у мене, тільки мало золота. Де взяти багато золота? — запитував сам себе Арслан і не міг заснути до ранку.
І ось одного разу, зібравши беків, наказав їм хан скликати мудреців з усього ханства. Не відаючи, для чого їх покликано, кожен з беків привів свого приятеля, навіть якщо той і не був мудрецем.
— Бажаю, щоб ви знайшли спосіб перетворити каміння на золото, — оголосив хан.
Беки і мудреці подумали, що хан втратив розум. Якби таке було можливим, люди б давно зробили це. Однак промовили:
— Воля падишаха священна. Дай нам трохи часу.
За тиждень звернулися до хана з проханням ще зачекати. А через два тижні, коли намагалися просити нового терміну, хан їх прогнав.
Піду сам шукати в народі мудреця, — вирішив він.
Беки почали його відмовляти:
— Не варто ханові ходити в народ. Невідомо, що може
трапитися. Хан може почути таке, чого не мусить слухати благородне вухо.
— Все ж піду,— відповів Арслан. Перевдягнувся бідним дервішем і вирушив у путь.
Правду казали беки. Багато образливого почув Арслан і про себе і про них, блукаючи солгатськими базарами і кав’ярнями. Не залишили пліткарі поза увагою й останню його витівку:
— Мабуть, з глузду з’їхав хан — надумав зробити з каменя золото.
А інші додавали:
— Покликав би нашого Кяміл-джинджи, може, дещо й вийшло б.
— А де живе той Кяміл-джинджи? — запитав Арслан.
Дізнавшися, пішов до чаклуна і розказав йому, чого бажає.
Довго мовчав джинджи.
— Ну, що?
— Важкувато буде… Якщо усе зробиш, як я скажу, може, що й вийде.
— Зроблю.
І хан присягнувся великою клятвою:
— Хай ослабнуть усі три печінки, якщо не зроблю так.
І повторив:
— Уч талак бош олсун.
Тоді сіли на воза й вирушили. Вісім днів їхали. На дев’ятий під’їхали до Керченської гори.
— Тепер ходімо,— сказав чаклун.
Піднімалися на гору, доки не почала рости тінь. А коли зупинилися, джинджи почав читати заклинання. На дев’ятому слові відкрився камінь і покотився в глибину, а за ним дві шипучі змії поповзли в підземний хід. Зміїна луска світилася місячним сяйвом, і хан побачив на стінах підземелля голих людей, які танцювали козлиний танець.
— Тепер вже близько. Повторюй за мною: Хел-хала-хал, — мовив джинджи.
І тільки-но хан повторив ці слова, впали попереду залізні ворота, і Арслан опинився в іншому світі.
Стіни підземелля розсунулися, діамантами заіскрилася срібна стеля. Хан стояв на купі червонців і цілі хмаровиська їх проносились повз нього.
Піднявся із землі золотий камінь, навколо запалали рубінові вогні й з-поміж них хан помітив дівчину, яка лежала на листку лотоса. Це була прекрасна царівна.
Завив чорний собака, здригнувся джинджи.
— Не дивись на неї! — вигукнув.
Але хан дивився як зачарований. Потьмяніли для нього діаманти, грубою міддю здавалося золото, мізерними — усі скарби світу.
Не чув Арслан голосу дівчини, але все в його душі співало ніжну, як аромат квітучого винограду, пісню.
— Швидше візьми біля її ніг галузку, — кинувся до нього джинджи, — і все багатство світу в твоїх руках.
Царівна підвелася з ложа й мовила:
— Хан Арслан не затьмарить своєї пам’яті, викравши у дівчини її чари. Він був хоробрим, щоб прийти і, прийшовши, він покохав мене. І він залишиться зі мною назавжди.
Потяглися уста царівни назустріч хану, загойдалося повітря. Полетіли золоті іскри, винесли джинджи із надр Керченської гори і перекинули його на солгатський базар. Там його оточили стурбовані люди.
— Чув? Пропав наш хан, — казали вони йому. — Шкода хана Арслана.
На те джинджи тихо похитав головою:
— Не жалійте хана Арслана. Він знайшов набагато більше, ніж шукав.

Ечкідаг, Козина гора

Кримськотатарська казка

Алі, красень Алі, тебе ще пам’ятає наше село, і розповідь про тебе, передаючись із уст в уста, дійшла до днів, коли Яйла почула гудок автомобіля, і безстрашна людина стрімкіше за птаха піднялася вище її гір.
Не знаю, чи обігнав би ти її на своєму скакуні, але ти міг скоріше загнати свого улюбленого коня і занапастити себе, ніж поступитися славою першого джигіта.
Швидше за вітер носив гірський кінь свого господаря, і заздрила отузька молодь, дивлячись, як гарцював Алі, виблискуючи сяйливим набором, і як без промаху він бив на льоту будь-якого птаха. Недарма Алі вважався першим стрільцем на всю долину і ніколи не повертався додому з порожньою сумкою.
Тремтіли дикі кози, коли на вершинах Ечкідагу, з-поза недоступних скель, з’являвся Алі з карабіном на плечі. Тільки жодного разу не зачепила рука мисливця газелі, яка годувала дитя. Бо ж благородним був Алі не лише до людини.
Якось, коли в горах замекали молоденькі кізочки, завітав Алі до саклі Урміє, молодої вдови, яка прикрашалася пряним ткна [хною] лише задля нього одного, вимагаючи за це, щоб він беззаперечно виконував усі її примхи. Урміє лукаво подивилася на Алі, як робила завжди, коли хотіла попросити про щось виняткове.
— Принеси мені завтра караджа [дику козу].
— Не можна. Не час вбивати кіз. Адже знаєш, тільки почали годувати, — зауважив Алі, дивуючись такому проханню.
— А я хочу. Для мене міг би зробити виняток.
— Не можу.
— Ну тоді йди геть. Про що нам розмовляти.
Знизав плечима Алі, не чекав цього. Повертаючись до дверей, мовив:
— Дурна жінка.
— До дурної чому ходиш? Сеїт-Мемет не каже так. Не принесеш ти, принесе інший, а караджа буде. Як знаєш!
Вернувся Алі додому, приліг і задумався. У лісі щебетав соловейко, у виноградниках дзвеніли цикади, по небу бігали одна до одної в гості яскраві зірки. Ніхто не спав, не міг заснути й Алі. Проклинав Урміє, знав, що вона нерозумна, неладна людина, а тягнуло до неї, тягнуло, як бджолу на солодку квітку. «Якщо не ти — інший принесе!» Неправда, ніхто не принесе раніше. Алі підвівся.
Починало світати. Вранішнє сонце голубило землю першим поцілунком.
Алі попрямував у гори знайомою прямою стежиною.
Близько Ечкідаг. Вже піднявся спритний мисливець на одну з його вершин, біля іншої тепер багато диких кіз — караджа. Треба пройти Хулах-Ієрнин — Вухо землі. Так татари називають провалля між двома вершинами Ечкідаїу. Глибоке провалля з похилою підземною печерою, кінця-краю якій ніхто не знає. Подейкують, доходить печерна щілина до самісінького серця землі; ніби хоче земля знати, що на ній робиться: чи краще живуть люди, ніж раніше, чи, як і раніше, сваряться, захлинаються у жадобі, вбивають і себе й інших.
Підійшов Алі до провалля і побачив старезного чоловіка з довгою білою бородою, такою довгою, що кінець її був десь у проваллі.
— Здоров будь, Алі, — окликнув його дідусь. — Чого так рано прийшов стріляти кіз?
— Так треба.
— Усе одно не вб’єш жодної.
Алі підійшов ближче, а старий зник у проваллі.
— Ти хто такий?
Не відповів чоловік, тільки каміння, що зірвалося, полетіло в провалля. Як не слухав Алі, та не міг почути, де воно впало. Озирнувся на гору й угледів струнку козу, що дивилася на нього, вуха наставивши.
Прицілився Алі й раптом бачить, що коло кози хтось сидить і доїть її, начеб якась знайома жінка, схожа на його покійну сестру.
Опустив він швидко карабін, протер очі. Коза стоїть на місці, нікого коло неї нема.
Прицілився знову, і знову побачив коло кози жінку. Коли вона озирнулася, Алі зблід, упізнавши рідну матір, якою пам’ятав її в дитинстві. Похитала головою мати. Опустив Алі карабін.
— Анале, матінко рідна!
Пронеслася по стежині під скелею курява. Стоїть знову коза одна, не поворухнеться.
— Чи я сплю, — розмірковував Алі, і прицілився втретє.
Бачить — коза одна, тільки за два кроки від неї козенятко. «Отже, усе примарилось»,— подумав Алі й навів карабін, щоб вірніше, без промаху, влучити тварині прямісінько у серце.
Вже натиснув було на курок, аж раптом помітив, що коза годує дитину, доньку Урміє, яку любив і забавляв Алі як рідне дитя.
Затремтів мисливець, похолов весь — адже ледь не вбив маленьку Урміє. Збожеволівши від жаху, упав на землю і чи довго пролежав — не пам’ятав.
Відтоді Алі зник із села. Люди гадали, що він упав зі скелі і розбився. Довго шукали — не знайшли. Тоді вирішили, що потрапив він до Хулах-Ієрнин, і нема чого шукати більше.
Так минуло багато років. Постаріла кохана Алі Урміє, у її доньки народилися діти і внуки; померли ровесники джигіта, і нові покоління знали про нього тільки те, що дійшло до них з уст батьків, і було в тих оповідках стільки ж правди, скільки й народної вигадки.
І от якось повернувся в село хаджі Асан, столітній дідусь, який тривалий час залишався в священній Мецці. Багато розповідав Асан дивного, та найдивовижнішим було те, що він сам, на свої очі бачив і впізнав Алі.
У Стамбулі, в монастирі дepвiшiв відбувалося урочисте служіння, у якому брали участь принци, багато франків і весь пашалик. Забило думбало, заграли флейти і закружляли в екстазі священного танцю-молитви святі ченці. Та найшаленіше кружляв один старий чоловік. Немов гірський вихор, миготів він в очах захоплених глядачів, забираючи із собою їхні думки від земних помислів.
— Алі! — вигукнув Асан, і дервіш, озирнувшись на нього, зупинився на мить і знову поринув у шалений екстаз молитви.

Деліклі-Кая

Кримськотатарська легенда

Хіба ж є на світі черешня, смачніша від козької, і де найдеться сариармут ніжніший і соковитіший! В Криму не зустрінеш стрункішого стану в юнака, і не знають інші землі дівчат, які вміють ходити так легко, як козькі, по скелях і обривах.
Дивиться посивілий Ельтіген на дітей долини, під сонячним промінням милується ними, а коли під вечір побіжить від гір в селі синя тінь, прислуховується до голосу старих, які збираються посидіти в кав’ярні.
— Раніше краще було.
— Краще було, — стверджує дев’яносторічний Муслядін, сидячи навпочіпки поруч з імамом.
— Коли треба — дощ був; коли не треба — не йшов; черв’як листя не їв; бджоли — так, були; кози — так, були; по дві пари буйволів у кожного було. Добре було.
Слухають Муслядіна козькі татари і зітхають:
— Раніше краще було.
У вечірніх сутінках спалахують то там, то сям вогники в курців, і білясті хмарки тютюнового диму застилають часом зосереджені, серйозні обличчя.
— Води багато було, — зауважує хтось.
— Га? — не чує Муслядін. — Дірки в Деліклі-кая, кажеш, не було. Так, не було. Згодом зробилася, коли Киз-буллаг відкрився.
— Розповідай, — просить кефеджі схиляючись до самісінького вуха старого. — Люди послухати хочуть.
Зсунув Муслядін на потилицю валяну баранячу шапку, щоб полегшити гулі, що виросли над вухом, немов кавуни на баштані.
Згори, по шосе над селом коло Деліклі-кая, долинає поштовий дзвіночок. Аж раптом він затих, наче щоб не заважати Муслядіну вести свою оповідку.
— Ну?! — наполягають сільчани.
Вони не раз вже чули захопливі історії, а все ж хочуть послухати ще. Цього літнього тихого вечора, коли зійшла на землю прохолода, а міріади зірок, що загорілися на глибокому небі, відволікають думки від турбот трудового дня, хочеться слухати про дива.
Не кваплячись, із зупинками, попихкуючи довгою черешневою люлькою, почав розповідати Муслядін про те, що чув від батька й діда.
Замріяні слухачі ніби поринули за Муслядіном у якийсь інший світ, і в їхній уяві непомітно ожили три сірі скелі Ельті- гена. Здається, що в середній з них, Деліклі-кая, немає більше наскрізної щілини, і живуть в ній, як і раніше, три казкові духи. І кожен співає свою пісню, а людям здається, що шумить гора. Якщо гучно — чекають дощу, якщо стогне — бурі. Так застерігають духи людей, бо, як і в давні часи, люблять своє село. Тоді прислуховувались люди до їхнього голосу і шанували своїх покровителів. Та й духи приходили до людей з любов’ю. Наповнювали їхні серця блаженством, люди ставали добрішими.
Задзвенів знову поштовий дзвоник біля Деліклі-кая і, відірвавши на хвилину слухачів від світу мрій, завмер десь у лісовій гущавині.
Коли самому добре, бажаєш того і для всіх. Так влаштовано людську душу. І в колишні часи жителі Козької долини не пропускали бідного чи подорожнього, аби не надати йому прихистку й не нагодувати. А коли йшли вниз, в сади, на роботу, залишали когось, щоб міг прийняти перехожого.
Триває розповідь Муслядіна…
Якось усі пішли на роботу. Вдома залишилися старі жінки, діти, та ще три дівчини, які поспішали дошити придане, аби підготуватися до місяця весіль.
День був спекотний, і дівчата, прихопивши роботу, пішли в ліс шукати прохолоди. Притих Ельтіген. Духи залишили свої скелі, і, перекинувшись на жебраків, підійшли до дівчат.
Ті, побачивши сліпого, кульгавого і горбатого бідняків, вклонилися їм зі словами;
— Якщо голодні, нагодуємо вас.
Під широким дубом, який стоїть і нині, розв’язали вузлики з таранею, часником і коржиками та й почали пригощати подорожніх, примовляючи:
— Їжте, їжте, будь ласка.
Бідняки їли, дякували, а коли скінчили, — у вузликах не поменшало.
— Їжте добре, — припрошували дівчата, і віддали жебракам жовті сариармути, котрі лишили було для себе.
Посміхнулися подорожні.
— Великий Аллах у своїх творіннях. Нехай серце кожної з вас сповниться радістю.
І запитали дівчат, чи мають вони якісь таємні бажання. Задумане в добру хвилину може здійснитися.
Усміхнулися дівчата, і одна сказала:
— Хотілося б швидше дошити своє придане.
— Прийдеш додому і побачиш, що збулося твоє бажання, — посміхнувся горбатий.
— А я, — засміялася друга, — хотіла б, щоб бабуся мене не сварила.
— І це влаштується, — кивнув головою кульгавий.
— Ну, а ти? — запитав сліпий третю. — Ти чого бажаєш?
Задумалася третя.
— Все одно не виконаєш мого бажання, — відповіла.
— І все ж таки, скажи.
І сказали дівчина:
— Хотіла б, щоби в горі відкрилося джерело, щоб дарувало людям прохолодну воду; щоб подорожній, попивши її, забував про втому, а наші сільчани, освіжаючись спекотного дня у джерельній воді, славили милість Аллаха.
— Ну, а для себе чого б ти бажала? — запитав сліпий.
— А мені нічого не треба. Я все маю.
Розплющив від подиву очі сліпий, і відбилися в них очі блакитного неба.
— Як тебе звати?
— Феррах-ханум, — відповіла дівчина.
— Буде так, як ти побажала, й ім’я твоє довго пам’ятатиме народ.
Обернувся сліпий до Деліклі-кая, високо підняв свій посох і вдарив ним по скелі.
З гуркотом тріснула Деліклі-кая, дощем посипалися кам’яні брили, темною хмарою вкрилася гора. А коли розійшлася хмара, всі побачили в ній наскрізну щілину і почули, як поблизу зашумів гірський потік, що падав зі скелі.
Добігли перші краплі струмка до ніг Феррах-ханум й омили їх. А подорожні тим часом зникли, і зрозуміли дівчата, хто зустрівся їм.
Пророчими стали слова сліпого жебрака. Народ довго пам’ятав Феррах-ханум, і коли вона вмерла, могилу її огородили кам’яною стіною.
Років шістдесят тому Муслядін ще бачив руїни цієї стіни і читав арабський напис на камені: «Не приліплюйся до світу, він не вічний, один Аллах завжди живий і вічний».

***

Вже давно замовк старий Муслядін, та ніхто зі слухачів не хотів повертатися до реальності зі світу казки.
Підвівся, покректуючи, Муслядін, щоб йти додому.
— Час.
Підвівся й імам.
— Шумить Деліклі-кая. Мабуть, дощ буде.
— Потрібен дощ, води нема, — зауважив кефеджі.
— Потрібен, потрібен, — підтримали його, зводячись на ноги, татари.
— Знову Феррах-ханум потрібна, — посміхнувся молодий вчитель.
Та на нього суворо поглянули старі:
— За часів Феррах-ханум багато води було; тепер поменшало, гіршими люди стали, гіршими дівчата стали. Коли дурнями стануть — геть висохне Кизлар-хамами.

Вередлива лялька

Кримськотатарська казка

Жила собі сім’я: батько, мати і донька. І більше дітей в сім’ї не було, а дівчинці дуже хотілось мати сестричку. Вона просила батька вирізати їй з дерева ляльку. Батько вирізав. Дівчинка пошила ляльці сукенку, панчішки, черевички. Із овечої вовни зробила їй красиве кучеряве волосся — і лялька стала як жива.
Одного разу, лягаючи спати, дівчинка поклала ляльку поруч із собою і зашепотіла:
— Боженьку, Боженьку! Зроби, будь ласка, мою ляльку живою. Буду для неї як старша сестра. Ніколи не буду її кривдити, залишати одну. Я її дуже-дуже любитиму…
Вранці дівчинка прокидається, а лялька сидить в головах і розчісує їй волосся. Зраділа дівчинка, підхопила ляльку і побігла показувати батькам, сказати, що тепер у неї є справжня сестричка!
Дівчинка була щаслива. Вона пошила ляльці нове вбрання, сплела їй вовняну хустку, щоб ляльці не було холодно, шапочку з балабончиком, теплі вовняні чобітки. Вона навчила ляльку співати пісеньки, танцювати, плескати в долоньки, сміятися. Вона подарувала ляльці своє намистечко і сережки. І ввечері, кладучи її спати, розповідала казки і співала колискових пісень.

Continue reading

Юнак на імення Делі Кая

Кримськотатарська казка

Колись давно в одному селі жив безбородий бай, по-нашому — багач. Дуже жадний був до чужого, всіх односельців до нитки обібрав — і все йому мало. Почав думати, як йому до сусідніх сіл дістатись…
Зібралися якось жителі села та й думають, як їм жити далі? В кого допомоги просити, кому поскаржитись? У цей час проходив повз них юнак. Зупинився та й почав слухати селян. Послухав він, послухав, підійшов ближче та й каже:
— Послухав я вас і вирішив вам допомогти. За це ви заплатите мені по копійці з кожного дому. Згода?
Селяни з радістю погодились. Підійшов юнак до будинку бая, постукав у ворота і запитує в слуги, котрий вийшов йому назустріч:
— Чи не потрібний вашому баю дешевий працівник?
Як почув Безбородий слово «дешевий», то й сам за ворота вийшов. Дивиться — стоїть високий гарний парубок, одразу видно, працівник хоч куди.
— Як тебе звати, парубче? — запитує бай.
— Звати мене Делі Кая, — відповідає той.
— А яку роботу ти можеш виконувати?
— Будь-яку. Яку скажете. Я майстер на всі руки.
— Тоді слухай мене уважно, — каже Безбородий, — працюватимеш вдень і вночі, виконуватимеш будь-яку роботу, яку доручу, їстимеш все, що даватиму. Якщо ти на мене образишся — сім шкір з тебе спущу, а якщо я ображусь — ти з мене шкуру здереш. Згода?
— А куди мені подітись! — відповідає юнак. — У мене вже другий день крихти в роті не було. Я на все згоден, але за однієї умови: давайте укладемо згоду, і кожен з нас до неї палець прикладе.
Так і зробили. Бай і каже:
— Ось тобі моє перше завдання: я зараз випущу собаку в поле, а ти запряжи воли в плуг і зори всю землю, яку пес оббіжить.
Не поївши, не попивши, Делі Кая запряг воли і поїхав орати. Пізно ввечері, коли на небі засвітилися зірки, біля воріт з’явився Делі Кая. Господар вийшов йому назустріч і поклав на поріг шматок хліба:
— Візьми цей хліб і підкріпись.
Але не встиг Делі Кая підійти, як вибіг хазяйський пес, ухопив хліб і втік.
Господар почав знущатися над юнаком:
— Чи смачний був хліб? Чи наївся? Ти не гніваєшся на мене?
— Що ви, господарю! Я ситий по горло. Дякую за хліб.
Повернувся хлопець у поле, зарізав одного вола, підсмажив
м’ясо на вогнищі, сам наївся вволю, решту — селянам роздав і ліг спати.
Рано-вранці Безбородий прийшов на поле і бачить, що Делі Кая оре одним волом. Безбородий гука:
— Гей, Делі Кая! Ти що, другого вола на пашу відпустив?
— Ні, господарю, — відповідає юнак, — другий віл пішов на той світ травичку пасти. Уночі налетів вітер і повалив вола на землю, земля його й проковтнула! Якщо ви мені не вірите, підіть й подивіться, як із землі стирчить хвіст вашого вола…
Господар хотів накинутись на хлопця й віддухопелити його, але згадав угоду і вчасно стримався. Делі Кая йому й каже:
— Чи ви на мене образились, господарю?
— Та що ти! — відповідає Безбородий. — Яка тут може бути образа. Тобі тепер доведеться самому запрягатися замість другого вола й орати.
Юнак так і зробив. Впрягся в ярмо і продовжив оранку.
Увечері Безбородий знову прийшов у поле, дивиться — а вже й другого вола нема! Не стримався він:
— Ах ти, сякий-такий! Куди ти подів мого останнього вола?
— Ваш віл, господарю, вирішив піти за своїм другом на той світ. Та якщо ви на мене образились…
— Ну що ти, любий! — зразу пом’якшав бай. — Чи варто ображатись через якогось там вола?
Наступного дня Безбородий викликав юнака і доручив йому нову роботу:
— Сьогодні до нас повинні приїхати гості. Піди-но в курник і заріж ту курку, яка на тебе подивиться.
Прийшов юнак в курник, а кури, всі як одна, втупили очі в нього і кудкудакають невдоволено. Хлопець зарізав усіх курей, обскуб їх, склав у мішок, приніс і поклав до ніг господаря.
— Ти що, збожеволів?! — накинувся на нього господар.
— Я зробив так, як ви сказали. Всі кури дивились на мене… Але якщо ви образились…
— Та ні, що ти, я вже не серднджуся, — зціпив зуби господар.
Усю ніч думав Безбородий, як би помститися Делі Кая, і придумав: за лісом було озеро, про яке ходила погана слава. Подейкували, що в озері живе господиня води і що вона забирає до себе у воду кожного, хто намагається перейти на протилежний берег. Безбородий доручив юнакові перегнати отару овець через воду на другий берег озера, де була густа трава, але перегнати так, щоб вівці ніг не замочили. Делі Кая, як завжди, відповів: «Гаразд, господарю» і пішов виконувати наказ.
Делі Кая відігнав отару в гори, доручив її доглядати пастушам, а сам прийшов на берег озера, сів і чекає Безбородого.
Наступного дня прибіг господар, дивиться, а овець немає. Накинувся на юнака з кулаками:
— Ти куди подів моїх овець?
Делі Кая йому й відповідає:
— Ви ж самі наказали перегнати овець через озеро так, щоб вони ніг не замочили. От я й попросив дозволу в господині озера. Попросив від вашого імені. Вона сказала, що найгустіша трава на дні озера, і пустила овець туди попастись. «Нехай, — каже, — господар сам прийде за вівцями.» Може, я щось не так зробив? Якщо ви на мене ображаєтесь…
Стерпів Безбородий і цю образу. Стерпів, але вигадав юнакові таке завдання, що, був упевнений, не вдасться йому тепер викрутитись, сім шкір він здере з нього на очах усього села.
— За овець я на тебе не ображаюсь, якщо сама хазяйка води погодилась пустити їх на свої пасовиська, нехай пасуться, а тобі ось яке буде доручення: запряжи в мажару коней і поїдь в ліс по дрова, але, коли повертатимешся, — щоб грала сопілка, сміялись коні, а мажара танцювала хайтарму.
— Як накажете, господарю, — відповів юнак і пішов виконувати наказ господаря.
Наступного дня Безбородий наказав жителям села вийти на дорогу і бути свідками того, як він покарає дурного наймита. Вийшли люди на дорогу й стоять. Раптом з лісу виїжджає мажара, повна дров. На передку сидить Делі Кая і виграє на сопілці, коні сміються, а мажара підстрибує з боку на бік, ніби танцює. Усі люди від сміху аж за животи хапаються. Зрозумів Безбородий, що й цього разу він програв.
А ось що вигадав Делі Кая: щонайперше вирізав собі сопілку, потім зняв з коліс мажари обіддя, навантажив дров, а щоб було видно, що коні сміються, він зробив нові вуздечки, задер коням губи, так щоб було видно зуби і, всівшись на передок, виїхав на дорогу.
Весь тиждень думав Безбородий над новим дорученням, але так нічого й не вигадав, а в цей час приїхали до нього гінці з сусіднього села і запрошують разом із сім’єю на весілля. Як не хотілося Безбородому дім залишати, але звичай є звичай: якщо на весілля запросили — треба їхати. Викликає він до себе юнака і каже йому:
— Я на весь тиждень іду в сусіднє село на весілля, а ти залишаєшся в домі один. Вартуй вдень і вночі, очей з дверей не зводь. Подейкують, в лісі розбійники з’явились, коли що — поклич на допомогу селян.
Поїхав господар з сім’єю на весілля, а Делі Кая зібрав селян та й каже їм:
— Мене весь тиждень не буде вдома, то ж приходьте і забирайте все те, що у вас відібрав Безбородий.
Сказав, зняв з петель двері будинку, взяв їх собі на спину і попрошкував у сусіднє село на весілля.
День святкує Безбородий, два святкує, а на третій помітив серед гостей свого наймита. Помітив і накинувся на нього з кулаками:
— Як ти посмів не виконати мій наказ, безмозкий дурню?! Я з тебе зараз сім шкур спущу!
А Делі Кая йому й відповідає, посміхаючись:
— Та що ви, господарю! Хіба ж я міг вас не послухатись? Ви наказали мені не зводити з дверей очі. Я й не зводжу. Ось вони, двері вашого дому, — біля стіни стоять. Я їх пильніше очей своїх бережу. Ну, а якщо ви на мене образились…
Повернувся господар додому — а від нього самі лиш стіни залишились. Зрозумів Безбородий, що не перехитрити йому Делі Кая, що треба, поки не пізно, тікати з власного села. Наказав він дружині насмажити якомога більше чебуреків, покласти їх у скриню і темної ночі, переконавшись, що Делі Кая спить, запріг останніх коней, разом з дружиною повантажили скриню з харчами на віз і тихенько виїхали з села.
Їхали вони всю ніч і весь день, і лише пізнього вечора зупинились біля річки і вирішили підкріпитися.
Розпалили вогнище, зняли з воза скриню, відчинили кришку, а звідти вилазить Делі Кая з чебуреком у руці. Зазирнув Безбородий у скриню — а там пусто. Схопився за голову і заскиглив від люті. А юнак йому й каже:
— Бачу, господарю, ти на мене ображаєшся?
— Ображаюсь! — закричав Безбородий. — Бери мерщій батога і спусти з мене шкіру, бо я роздеру тебе на шматки!
— Ні, — каже Делі Кая, — я не буду спускати з тебе шкіру, не потрібна мені твоя смердюча шкіра. Але ти, господарю, запам’ятай: ніколи не рий яму іншому, бо сам в неї упадеш.
Сказав юнак і, повернувшись, пішов назад у село, де його чекали селяни, котрі нарешті визволились від Безбородого.