Хто мудріший?

Кримськотатарська казка

Жив колись падишах, і був у нього візир, старий та мудрий чоловік. Настав час — візир помер, і падишаху треба було призначити нового — одного з двох помічників старого візира.
Довго міркував падишах, котрого з двох йому вибрати? Помилишся у виборі — сам же й пожалкуєш. І радитися з вельможами не хотілося: скажуть потім, що в падишаха не стачило розуму обрати гідного. Вирішив падишах провести випробування: викликав він обох помічників і ставить їм таке запитання:
— Що, на вашу думку, важливіше в житті — багатство чи щастя-доля?
Задумалися сановники. Один і каже:
— Звичайно, багатство, ваша величносте. Ви в нашій країні найбагатша людина, і завдяки цьому країна наша процвітає. Чутки про вашу щедрість долинули до багатьох країн. А, як кажуть мудреці, «якщо господар багатий і щедрий, то й слуги живуть у достатку».
Другий помічник подумав-подумав та й каже:
— А я, ваша величносте, вважаю, що в нашому житті найважливіше — це щастя-доля. Згадайте вашого батька. Коли він прийшов на престол, у країні панували голод і хаос. Кожен бай вважав себе ханом і не бажав коритися падишаху. Вашому батькові, завдяки його розуму і щастю-долі, вдалося перемогти непокірливих баїв і об’єднати країну. Він був в усьому щасливий: в боях, в торгівлі, в змінні завоювати довіру не тільки своїх підлеглих, а й сусідів. Завдяки розуму й щастю-долі він залишив вам сильну і багату державу…
На чию користь вирішити суперечку? Падишах задумався, глянув у вікно і помітив торговця дровами, який щодня приносив на кухню в’язанку дров.
— Нехай вашу суперечку розв’яже ось цей дроворуб, — сказав падишах. — Запитайте в нього.
Першим до дроворуба пішов той, який вважав, що найголовніше в житті — це багатство. Підійшов і подарував дроворубу золотий динар.
Здивувався дроворуб:
— За що мені така нагорода?
— За працьовитість і старанність, — відповідає вельможа. — Ти багато років приносиш до палацу дрова і, яка б не була погода — спека, мороз, дощ чи вітер, — ти жодного разу не залишив кухню без дров. Я звільняю тебе від цієї важкої роботи. Відпочинь, поживи собі на втіху.
Повернувся вельможа до палацу та й каже:
— Я подарував йому всього лиш один динар. Це для бідняка ціле багатство. Завтра він вже не прийде сюди…
А падишах і каже:
— Ну що ж… зачекаємо до завтра.
Скинув дроворуб з плечей важку в’язанку дров і почвалав додому. Дорогою зайшов до крамниці, де товпилося багато людей, і попросив продавця зважити йому всіляких солодощів та гостинців на один золотий динар.
Продавець загорнув йому цілу купу усілякого товару і, коли дроворуб приготувався наповнити ним свій мішок, торговець йому й каже:
Спочатку заплати за товар, а потім уже складай його в мішок.
Як не доводив дроворуб, що він віддав продавцеві золотий, йому ніхто не повірив. Усі почали сміятися над ним і виштовхали з крамниці.
Наступного дня дроворуб пішов до лісу, нарубав дров, завдав собі в’язанку на плечі і знов попрямував до палацу. Біля воріт його зустрів здивований вельможа і запитав, на що він потратив свій золотий. Дроворуб розповів вельможі все, як було. І тоді той подарував йому тисячу срібних динарів.
Узяв дроворуб торбинку зі сріблом на плечі і пішов додому. Іде й міркує, як завтра піде з дружиною на базар і накуплять вони на ці гроші їжі, одягу, куплять коня і корову, овець та курей і заживуть багато й щасливо.
Не встиг дроворуб дійти додому, як на нього згори налетів орел, який, мабуть, гадав, що за плечима в дроворуба не торбинка, а заєць. Ухопив торбинку з грошима в пазурі і полетів з нею вгору.
І знову довелося дроворубу нести в’язанку дров до палацу. І знову зустрів його біля воріт здивований вельможа. Розповів йому дроворуб про все, як було, нічого не приховав. Тоді вельможа наказав слузі привести доброго коня, а на додачу до коня дав торбинку із золотом.
Іде дроворуб додому, веде за повід коня з дорогоцінним скарбом і міркує. Міркує про те, що збудує собі новий будинок, купить багатий одяг і що всі сусіди, навіть найбагатші, проходячи повз нього, зніматимуть перед ним шапки…
Ішов дроворуб через ліс, і раптом, не знати звідки, вибіг на дорогу вовк! Кінь злякався, вирвався з рук дроворуба та й кинувся навтіки від вовка.
На четвертий день, коли біля воріт палацу знову з’явився дроворуб із в’язанкою дров за плечима, падишах каже:
— Тричі цей чоловік ішов від нас з багатством у руках, але, мабуть, так і не став багатим і щасливим.
Настала черга другого вельможі випробувати дроворуба на щастя-долю. Підходить він до дроворуба, дає йому за дрова лише одну срібну монету і каже:
— Купи собі за цю монету перше-ліпше, що трапиться тобі дорогою додому…
йде дроворуб додому, дивиться — сидить біля дороги молодий вівчар і плаче. Дроворуб у нього запитує:
— Що трапилось, чому ти так гірко плачеш?
Молодий вівчар йому відповідає:
— Доручив мені господар пригнати на базар отару овець. Уночі в степу накинулися вовки і вся отара розбіглась. Тепер усе моє багатство — ось ця вівчарська палиця…
Згадав дроворуб пораду вельможі та й каже:
— Продай її мені. Я тобі дам за неї срібну монету.
Іде дроворуб з палицею на плечі і думає про те, що вдома на нього чекає голодна родина, що доведеться іти на поклін до багатого сусіда.
Дорогою через ліс проходив мимо старої яблуні й вирішив принести дітям яблук. Почав збивати палицею яблука, і йому прямісінько на голову впала його ж торбинка зі срібними динарами…
Приніс дроворуб багату знахідку додому, а дружина йому й каже:
— Це Бог тобі щастя послав. Завтра п’ятниця, піди-но ти завтра в сусіднє село, в мечеть, і помолись Богу, подякуй йому за все.
Послухався дроворуб дружину й удосвіта вирушив у сусіднє село, де була мечеть. Вирішив він скоротити дорогу і попрямував через поле. Йде мимо чагарника і чує — кінь ірже. Заліз дроворуб у кущі та й бачить: стоїть його кінь, повіддя в ногах заплуталось, торбина в траві лежить. Вивільнив дроворуб коня, взяв торбину, виліз на коня — і додому!
Три дні чекали дроворуба падишах і його вельможі, але так і не дочекалися. І довірив падишах посаду візира тому з вельмож, який на перше місце поставив розум і щастя-долю…

Асан, син Усеїна

Було це чи не було — ніхто сказати не може. В одній країні, біля підніжжя гір, порослих лісом, жив собі чоловік на ім’я Усеїн. У нього був єдиний син, якого звали Асаном. Хлопчик з дитинства любив ходити в ліс і полювати на птахів та звірів. Батько зробив йому справжній лук, гострі стріли, навчив влучно стріляти. Невдовзі Асан почав приносити додому то фазана, то зайця. Знаючи, ш;о Асан ось-ось має повернутися з полювання, батько розпалював вогонь, ставив на нього казан з водою і чекав сина зі здобиччю.
Одного разу Асан затримався на полюванні. Того дня він довго ходив по лісу, вистежуючи здобич, але, мабуть, день був несприятливий і всі звірі та птахи поховалися, хто в нори, хто в гнізда на деревах. Асан хотів уже повертатися додому з порожніми руками, як раптом помітив серед зеленого гілля птаха незвичайного забарвлення. Асан зрадів, прицілився і пустив стрілу. Птах впав на землю, намагався втекти, тягнучи за собою поранене крило і, коли Асан підняв лук вдруге, птах заговорив людським голосом:
— Зачекай, мисливцю, не стріляй! Не вбивай мене, може я стану тобі в пригоді. Я знаю всі людські мови. Якщо ти віднесеш мене в палац, за мене можуть заплатити золотом…
Послухався Асан птаха, не став його вбивати. Приніс додому, перев’язав йому крило і щодня годував зерном, позиченим у сусідів. Коли птах одужав, він поніс його до палацу. Падишах, побачивши птаха і почувши, як він розмовляє різними людськими мовами, дав Асану багату винагороду і зробив його головним наглядачем у палаці. Незабаром син Усеїна став у палаці найшанованішою людиною.
Падишахові візирі не злюбили Асана, почали міркувати, як їм прогнати його з палацу. І придумали. Найстарший візир прийшов до падишаха та й каже:
— О мудрий падишаху, ви зовсім не використовуєте чарівні можливості вашого чарівного птаха. Накажіть Асану, нехай птах допоможе йому побудувати поруч зі старим палацом новий мармуровий палац… Подейкують, що в краіїні Єгипет найкращий в усьому світі мармур…
Вислухав Асан наказ падишаха, пішов порадитися з птахом, що робити. Птах йому й відповідає:
— Не засмучуйся, мій друже. Неподалік є невисокий пагорб, а на його вершині ростуть три дерева. Якщо пагорб розкопати, то відкриється мармур незвичайної краси. Цей мармур можна буде використовувати не тільки на спорудження палацу, а й продавати його за межі царства за золото.
Коли палац було збудовано, то подивитися на це диво зїхались володарі сусідніх держав, що також вирішили спорудити собі такі самі. Вони погодилися за чудовий мармур дати таку ціну, яку призначить сам падишах.
Минуло небагато часу, і візирі знову прийшли до падишаха з порадою:
— О великий володарю, відомий в усьому світі! Є в тебе палац, красивішого за який немає в жодній країні. Його мусить прикрасити найвродливіша в світі дівчина, ставши твоєю дружиною… Подейкують, що в царя джинів є дочка, красивіша від сонця і місяця… Асану і нашому чарівному птаху нічого не варто виконати ще одне твоє бажання…
Викликав падишах Асана і наказав йому доставити в палац дочку царя джинів. Злякався Асан, побіг до птаха за порадою, що йому робити і що відповісти падишаху?
— Не лякайся, мій друже, — відповів йому птах, — звичайно, завдання це дуже важке, але немає на світі такої справи, котру не можна було б виконати, якщо за неї взятися з розумом. Попроси в падишаха півтори тисячі верблюдів. П’ятсот нехай навантажать м’ясом, п’ятсот добірним просом, п’ятсот — бурдюками з медом.
Виконав падишах прохання Асана, і той вирушив у далеку дорогу. Дні складаються в тижні, тижні — в місяці. Зустрічає Асан на своєму шляху пекаря, який випікає калачі і складає їх. Цілу гору вже напік і ще пече.
Зупинився Асан біля пекаря та й запитує:
— Для кого ти печеш стільки калачів?
— Є в нас одан чоловік, який за одним разом зідає все, що я за день напечу! — відповідає йому пекар.
Поки вони розмовляли, підійшов чоловік і почав з такою швидкістю уминати калачі, що Асан аж рота роззявив. А коли той проковтнув останній калач, Асан підійшов до нього і каже:
— То це ви і є той Тоймаз-батир, який ніколи не наїдається?
— Авжеж, — відповідає батир. — А ти, мабуть, відомий Асан, син Усеїна. Впізнав я тебе. Куди їдеш, якщо не секрет?
— Їду сватати красуню-дочку царя джинів.
— Візьми мене з собою, — каже батир. — Я тобі в пригоді стану…
Ішли вони та йшли, і дістався іхній караван до гір. Зупинилися вони біля кам’яного пасма, бачать, як чоловік кулаком скелю трощить. Підійшов Асан до батира та й каже:
— Багато я батирів бачив, але ти — найсильніший. Як тебе звати?
— Хіба я батир! — сміється чоловік. — Ось, кажуть, у сусідній країні живе Асан, син Усеїна, то він усім батирам батир.
Сміється Асан:
— Де вже там мені до тебе…
Познайомилися вони. Розповів Асан батиру, за чим він ще в царство джинів. А Ташярар-батир, так звали нового знайомого Асана, і каже:
— Візьми й мене з собою. Я тобі в пригоді стану…
Пішли далі утрьох. Ішли вони та йшли, аж ось зустріли зграю соколів. Асан відразу ж розв’язав мішки з м’ясом і нагодував їх. Головний сокіл сів на плече сину Усеїна та й каже:
— Спасибі тобі, добрий чоловіче. Здалеку ми летимо, в крилах сили не лишилось, молоді соколи замертво почали падати на землю. Врятував ти мою зграю. За це я хочу тобі віддячити. Ось, візьми пір’їну: якщо стане кепсько тобі, проведи пір’їною по бровах. Як би я далеко не був — прилечу тобі на допомогу.
Соколи здійнялися в небо, а Асан зі своїми друзями пішли далі. Ішли та йшли, аж ось дороіу їм перепинили мурахи. їх було багато, що вони вкрили всю дорогу аж до горизонту. Не розгубився Асан. Розв’язав мішки з просом і висипав все на дорогу. З’їли мурахи просо. Підповзає до Асана найбільший — цар мурашиний і каже йому:
— Спасибі тобі, добрий чоловіче. Йшли ми вигорілим степом, з сил вибились, думали — загинемо від голоду. Ти врятував нас від смерті, і я хочу подякувати тобі. Візьми цю паличку і якщо тобі буде важко, проведи нею по бровах, і ми прийдемо тобі на допомогу.
Поклав Асан паличку до кишені, і пішли друзі далі. На шляху їм стрілася чорна хмара, а сховатися від неї нікуди. Та ось хмара наблизилась — і друзі побачили, що це не просто хмара, а хмара бджіл. Кинувся Асан до бурдюків з медом, скинув їх на землю і порозрізував. Відчули бджоли запах меду і — як налетять! Все, до останньої крапельки з’іли. Підлітає до Асана бджолина цариця і каже:
— Спасибі тобі, добрий чоловіче, за те, що пригостив нас. Нагодував ти нас, напоїв, дав нам сил долетіти до своїх вуликів. Ось тобі моє крило. Якщо буде важко, проведи крилом по бровах і, як би ми далеко не були, прилетимо тобі на допомогу.
Заховав Асан крилечко в надійному місці, і вони продовжили шлях в царство джинів. Ішли вони та йшли і дійшли до кам’яного палацу царя джинів. Їм навстріч вийшов сам цар джинів і дуже здивувався приходу нежданих гостей. Поклонилися друзі цареві, Асан дістав подарунки, передав привіт від свого падишаха і каже:
— О великий і непереможний царю джинів! Долетіли до нас чутки, що є в тебе дочка, красивіша від сонця і місяця. Чи не погодився б ти видати її за дружину нашому падишаху?
Подумав цар джинів та й відповідає:
— Наші мудреці кажуть: «Якщо хочеш дізнатися про силу і велич володаря, пізнай силу і розум його слуг». Я готовий поріднитися з вашим падишахом, якщо ви виконаєте п’ять моїх доручень, але, якщо не виконаєте, я накажу відрубати вам голови. Ось перше вам випробування: бачите бочку? В ній сорок відер молока. Я заплющу очі і рахуватиму до десяти… Якщо ви за цей час вип’єте молоко, все до останньої краплі…
— О великий царю! — вийшов наперед Тоймаз-батир. — випробування для одного з нас…
Підійшов Тоймаз-батир до бочки, підняв її дужими руками і, поки цар рахував до десяти, випив до дна. Подивувався цар силі й апетиту батира і вибрав друге завдання, значно важче:
— Бачите попереду скелю? Вона височить проти вікна кімнати, де я спочиваю. Щоранку, коли сходить сонце, вона кидає тінь на моє вікно і заважає мені помилзшатися сходом сонця. Якщо я вранці прокинусь і не побачу з вікна сонця…
— О великий царю — вийшов наперед Ташярар-батир. — Цю ніч ви можете спати спокійно. Я берусь виконати ваше доручення.
Прокинувся вранці цар джинів, виглянув у вікно, а там — скелі як і не було. Подивзшався він силі Ташярар-батира. І цього разу вибрав завдання ще важче:
— Є в мене улюблений кінь, який закляк і не може підвестися з землі. Мудреці кажуть, що на краю землі є чарівне джерело, вода якого може підняти на ноги навіть мертвого… Я чекаю до ранку…
Задумались друзі над завданням царя. Згадав Асан про соколів. Вийняв з кишені пірїну, провів нею по бровах. Минуло небагато часу — і у вікно влетів головний сокіл. Розповів йому Асан про завдання царя джинів.
— Знаю я, де це джерело. Лягай і спи спокійно, буде тобі вранці вода з чарівного джерела, — промовив сокіл і здійнявся в небо.
Вранці друзі прокидаються, а на вікні стоїть глечик з водою. Пішли вони до царської конюшні, слуга підвів їх до коня. Асан збризнув його водою, кінь скочив на ноги, напоїв його — кінь звівся дибки, заіржав так голосно, що сам цар джинів почув його і прибіг на конюшню.
Подивувався цар джинів, похитав головою та й каже:
— З третім завданням ви справились. Слухайте четверте: увечері слуги розсиплять у моєму саду десять мішків проса. Ви мусите зібрати просо і підрахувати число просинок. Усе це треба зробити до ранку.
Задумались друзі: не так це просто — за ніч зібрати десять мішків проса… Згадав Асан про мурашок. Дістав він із потайної кишені паличку, провів нею по бровах… Де й узявся цар мурах. Розповів йому Асан про завдання царя джинів, а той і відповідає:
— Не засмучуйся, добрий чоловіче! Ми про послугу твою не забули. Лягай і спи спокійно. Вранці мішки з просом стоятимуть біля дверей палацу. А щодо підрахунку зерен, то скажи царю джинів, що їх в кожному мішку стільки, скільки зірок світиться у небі над його країною щоночі. Якщо не повірить, нехай перелічить.
Прокинувся вранці цар джинів, вийшов на ґанок — дивиться, а біля його ніг десять мішків проса. Покликав він до себе головного садівника і запитує, чи не лишилося в саду зерен? Головний садівник сказав, що вони на світанку зазирали під кожну травинку, але жодної зернинки проса не знайшли…
Подивувгівся цар джинів чарівному вмінню батирів. Вислухавши віцповідь Асана про те, що в кожному мішку стільки зерен, скільки зірок засвічується в небі в одну ніч, цар повірив Асану і перелічувати зорі не став. Він оголосив друзям п’яте, останнє завдання:
— Завтра я покажу вам дев’ятсот дев’яносто дев’ять дівчат, схожих одна на одну, як перлинки на шовковому шнурі. Ви повинні будете вгадати, яка з них моя дочка. Вгадаєте — вона ваша, не вгадаєте — пощади не ждіть…
Задумалися друзі. Це завдання було найважчим. Дістав Асан з потайної кишені прозоре крилечко цариці бджіл, провів ним по бровах і почав чекати. Через деякий час почувся гул, і у вікно влетіла хмара бджіл. Сіла цариця бджіл на плече Асану, вислухала завдання царя джинів і задумалась. Потім запитує у бджіл:
— Скажіть, хто з вас бачив в обличчя цареву дочку, хто пам’ятає її запах?
Одна бджола відповіцає:
— В мене є бабуся. Колись давно вона розповідала мені, що їй випало щастя сидіти на плечі царевої дочки. Гадаю, вона зможе нам допомогти.
Вранці перед палацом вишикувались в ряд дев’ятсот дев’яносто дев’ять красунь. Вони були схожі одна на одну, як білосніжні перлини. Довго ходив перед ними Асан, поки не помітив, як на головний убір однієї з них сіла бджола. Асан підійшов до цієї дівчини, взяв її за руку і підвів до царя:
— О могутній повелителю джинів! Мені серце підказало, що ця дівчина найкрасивіша у світі…
Царю джинів навіть страшно стало за своє життя. Якщо Асан-батир зміг виконати і це завдання — отже, сила його безмежна, жартувати з ним — горе на свою голову накликати…
Цар джинів погодився віддати дочку за падишаха, в якого такі незвичайні слуги. Щоб царська дочка і свати швидше дістались до землі падишаха, цар джинів вибрав швидкохідний корабель, навантажив його золотом, коштовним камінням і з почтом провів у дорогу.
Плив, плив корабель по Чорному морю, і ось удалині завиднівся знайомий берег. Падишах і його візирі, дізнавшись про наближення великого корабля, заквапилися на берег. Вони не бачили, як з вікна палацу випурхнув птах і полетів назустріч своєму другу. Асан дуже зрадів цій зустрічі. Зрадів тому, що крило в птаха зажило і він може вільно літати. Птах вилетів на найвишу щоглу, звідки добре було видно, як поважно походжають падишах і його візирі, очікуючи на зустріч з прекрасною царівною.
Не встиг корабель причалити, як птах чаклунством обернув падишаха і його жадібних візирів на собак. Собаки з голосним гавканням кинулись до корабля, що причалив, але слуги принцеси ударами палиць відігнали їх геть.
Сорок днів і сорок ночей тривало в палаці весілля Асана і дочки царя джинів, котру він встиг покохати. І друзям його, батирам, знайшлось по нареченій. А чарівний птах попрощався з Асаном і полетів до себе на батьківщину.
Довго і справедливо правив Асан, син Усеїна, своєю країною, своїм народом, тому й збереглася аж до наших днів ця легенда про нього та його друзів.

Золоте яблуко

Кримськотатарська казка

Жив колись давно падишах, якого Бог обдарував трьома синами. Бзш цей правитель людиною сильною, войовничою і щороку боровся з кимось із сусідів. Ті, не знаючи, як угамувати свого войовничого сусіда, звернулися до Всевишнього і попросили, аби той послав на падишаха заспокоєння.
Ніхто не знає — чи вплинули молитви сусідніх владарів, чи хвороба підкосила падишаха, — він осліп. Осліп і відразу перестав ходити на сусідів походами, повернув завойовані землі, вибачився перед сусідами і поклявся, що коли Бог допоможе йому позбутися сліпоти, він до останніх днів своїх житиме тихо й мирно.
Одного разу до палацу прийшов пастух. Сказав, що хоче бачити падишаха. А коли підвели до падишаха, то він вклонився, дістав із саквів саджанець і передав до рук сліпого:
— Славний падишах! Я викопав цей саджанець високо в горах. Самітник, який живе на вершині, сказав, що це деревце має чарівну силу, і плоди його можуть зцілити найзнедоленіших.
Промовивши ці слова, пастух пішов. Падишах хотів подякувати йому, вручити нагороду, а того й слід пропав.
Падишах звелів посадити деревце в царському саду та берегти його як зіницю ока.
Минуло сім років, і на деревці з’явилося перше яблуко. З кожним днем наливалося воно соком. І не простим, а золотим. У той день, коли садівник мав зірвати яблуко і віднести його правителю, яблуко зникло. Падишах хотів покарати садівника, але передумав. Украсти яблуко з царського саду, обнесеного високим муром, простий смертний не міг…
Кожного наступного року падишах готувався скуштувати золоте яблуко, випробувати його цілющу силу, але щоразу невидимий злодій прихитрявся напередодні зробити свою чорну справу.
Якось восени, коли яблуко ось-ось повинно було дозріти, падишах покликав старшого сина і наказав йому:
— В тебе пильне око і міцна рука. Тільки тобі я можу довірити оберігати золоте яблуко.
Озброївся старший син і ввечері пішов вартувати. Всю ніч сидів під яблунею не заплющуючи очей, та варто було на світанку на якусь мить задрімати, як яблуко зникло. Прийшов син до батька і розповів йому все як було. Розхвилювався падишах, але синові докоряти не став.
Наступного року падишах довірив охороняти яблуко середульшому сину. Той не тільки добре озброївся, а й обніс яблуньку високою колючою загорожею. Але й вона не допомогла. Варто було на мить задрімати — яблуко зникло!
На третій рік прийшов до падишаха найменший син і попросив довірити йому оберігати яблуко, але батько відмовив йому:
— Цього разу я поставлю надійних охоронців, і якщо вони не спіймають злодія — накажу відрубати їм голови!
Найменший син так образився на батька, що з очей у нього покотилися сльози. Пожалів його батько і погодився:
— Гаразд, дозволяю тобі спробувати щастя… Мабуть, не судилося мені покуштувати золотого яблука.
Настав час найменшому синові йти на варту. Зарядив він рзшіницю, нагострив шаблю і прийшов у сад. До ранку ходив довкола дерева і, коли почали злипатися очі, провів пальцем по гострому лезу шаблі — сон як рукою зняло.
Аж раптом над деревом з’явилась невелика хмарка, з якої висунулася рука й потяглася до золотого яблука, схопила його… Царевич прицілився і натиснув на гачок рушниці. Рука зникла, а хмарка почала віддалятися. Царевич помітив, як з хмарки падають на землю краплинки крові… Скочив він на коня і помчав услід за хмаркою.
Вже й сонце зійшло, а найменшого сина все немає. Наказав султан старшим синам відпізжати найменшого і привести додому. Старші сини помітили в саду слід крові і спрямували своїх коней туди, куди він вів. Наздогнали вони найменшого брата і продовжили шлях разом з ним.
Кривавий слід привів братів до глибокої криниці, з якої піднімалося гаряче повітря. Старші брати відмовилися спуститися в криницю, а спустили туди найменшого. Три аркани довелося зв’язати докупи, перш ніж ноги принца торкнулися дна. На дні криниці він помітив лаз і сміливо пішов уперед.
Ішов він, ішов і зупинився біля кованих залізом дверей. Штовхнув плечем — двері відчинились, і він опинився у світлій кімнаті, де сиділа красива дівчина і ткала килим.
— Де той чоловік, який украв золоте яблуко? — запитав він.
— Не знаю, — відповіла дівчина. — Може, середня сестра знає. Вона в сусідній кімнаті.
Середня сестра послала принца до сестри найменшої. Увійшов принц до третьої кімнати, бачить — на килимі дівчина незвичайної краси грається золотим яблуком.
— Як ви сюди потрапили? — здивувалася дівчина. — Це володіння триголового змія. Він нещодавно повернувся пораненим і зараз відпочиває у себе в печері. Ідіть геть звідси! Якщо він вас побачить, розірве на сорок частин! Він викрав нас, трьох сестер, і ми тепер ніколи більше не побачимо сонця.
— Я вб’ю його! — сказав юнак і вийняв з піхов гостру шаблю…
— Рятуйтесь, поки не пізно! — почала благати його дівчина. — Вбити його неможливо. Щоб його вбити, треба знати, де він ховає свою смерть.
Навчив царевич дівчину, як можна вивідати у змія його секрет. Прийшла дівчина в печеру і почала гірко плакати. Змій прокинувся і запитує:
— Що трапилось, чому ти так гірко плачеш?
— О повелителю! Приснився мені страшний сон, ніби семиголовий змій убив вас, а нас, усіх трьох, забрав до себе. Мені дуже страшно за ваше життя, я дуже боюсь.
— Не бійся, не вб’є мене семиголовий змій, я свою смерть з собою не ношу. Ніхто не знає, що вона лежить в глибині печери, на дні золотої шкатулки у залізній скрині… Тільки ти одна знаєш тепер мою таємницю. Отож заспокойся і бережи свою красу…
Дівчина розповіла усе юнакові, заховала його в скриню і, коли змій полетів на полювання, вони разом кинулися в печеру, туди, де стояла кована скриня. Довго довелося поморочитися юнакові із замком, перш ніж зміг відімкнути. Не встиг царевич відкрити й золоту шкатулку, як до печери залетів триголовий змій. Юнак роздавив у кулаці голубине яйце, котре знайшов у шкатулці. Змій ойкнув і впав набік, лише кінчик хвоста з золотистою китичкою волосся продовжував підмітати підлогу печери. Царевич відрізав китичку і сховав до кишені.
Довго чекали старші брати біля криниці найменшого. І коли вже втратили всяку надію, помітили, як заворушився, кінець вірьовки. Зраділи брати, потягли і витягли старшу з сестер. За нею — середню, потім молодшу, а коли черга дійшла до найменшого брата, вони, пошепотівшись, кинули аркана в криницю.
Забув царевич лік дням і ночам, блукаючи по численних залах підземного палацу, поки не потрапив до кімнати, в якій стояла залізна клітка, а в клітці сидів у неволі могутній орел. Юнак визволив птаха з неволі, допоміг йому дістатись до криниці і, прив’язавши до лапи кінець аркана, підштовхнув угору, до світла.
Виліз царевич з криниці, відв’язав і відпустив орла в небо. Повернувся юнак у рідне місто, поселився на околиці в коваля, найнявшись до нього в помічники. Вирішив, перш ніж повернутися до палацу, дізнатися, як живуть брати і що сталося з трьома прекрасними дівчатами.
Якось на майдані він почув гучний голос палацового оповісника:
— Жителі нашої чудової столиці! Слухайте і не кажіть, що ви не чули! За нашим давнім звичаєм, старший син падишаха оголошує свої права на прекрасну пері, з якою він хоче одружитись. Якщо хтось з вас претендує на її руку, приходьте в п’ятницю на майдан і позмагайтеся з царевичем у стрільбі з лука, але пам’ятайте, перший постріл — за старшим сином падишаха!
Довго не міг заснути помічник коваля, все думав, як йому покарати старшого брата. Згадав про китичку. Дістав її з кишені, потримав у руках, висмикнув волосину… і раптом перед ним з’явився дідок заввишки з вершок:
— Що побажає син змія? Я готовий виконати будь-яке твоє доручення.
— Дай мені чорного коня, одяг, який не проб’є стріла, і лук з тупою стрілою…
У п’ятницю зібралося багато людей. Старший брат царевича вивів прекрасну пері на східці палацу, й оповісник, озирнувши юрбу поглядом, запитав, чи є бажаючі позмагатися з царевичем? Помічник коваля виїхав на чорному коні на майдан і прийняв виклик.
Першим стріляв старший брат. Стріла, випущена його рукою, влучила в груди меншого і застрягла в одязі. Менший брат натягнув свій лук — і тупа стріла з такою силою вдарила старшого, що той не втримався й упав до ніг нареченої. Менший брат сів на свого коня і помчав геть.
Через тиждень оповісник оголосив, що середній син падишаха вирішив одружитися й оголошує свої права на прекрасну пері…
У п’ятнищо середній брат вивів на східці палацу середульшу з сестер, і, щойно пролунало оголошення оповісника, як на майдан виїхав юнак на білому коні та, поранивши тупою стрілою нареченого, помчав з майдану.
Минув ще тиждень. Цього разу оповісник оголосив, що син візира бажає одружитися з прекрасною пері і готовий позмагатися з будь-ким, хто прийме його виклик. Цього разу на майдан виїхав юнак на золотистому коні і після пострілу сина візира пустив у нього стрілу і вбив його.
Варта, котра заздалегідь оточила майдан, кинулась до юнака, але той направив коня до палацу і постав перед падишахом. Батько, пізнавши голос сина, обійняв його.
— Ти живий, сину? Брати сказали, що ти загинув у надрах змія…
— Здрастуйте, тату! Я убив змія і визволив з полону трьох пречудових пері. Брати, вирішивши позбутися мене, залишили мене помирати в глибокій криниці. А сьогодні хотіли видати заміж дівчину, яку я покохав, завдяки якій я переміг триголового змія і приніс тобі золоте яблуко. З’їж його і ти впізнаватимеш нас не лише по голосу, а й в обличчя.
З’їв падишах золоте яблуко — і зір знову повернувся до нього. Він знову побачив блакитне небо над головою, яскраве сонце, побачив обличчя синів. Побачив та й каже:
— Незважаючи на негідний вчинок братів, ти здійснив подвиг і залишився живим. Я оголошую тебе своїм спадкоємцем, і твоє право — покарати братів чи помилувати їх.
— Ні, тату, вони твої сини і мої брати. Я прощаю їм провину, і, якщо ти дав мені таке право, я наказую: віднині у нашому царстві відмінити смертні вироки. Нехай панують милосердя та справедливість.
Так відповів батькові найменший син. А згодом у столиці султанату відбулися три весілля, і все місто зібралося на майдані, щоб привітати царевичів. Більше за всіх радів коваль, адже він віднині став головним ковалем країни. А з дерева, котре щороку родило по одному яблуку, нинішня господиня дерева — дружина принца — зривала чарівний плід, розрізала його на вісім частин і давала їсти тим сліпим, які ніколи не бачили блакитного неба і яскравого сонця.

Дурний вовчисько

Кримськотатарська казка

Жив колись на світі Вовк. Був він злий і ненажерний: в овечу отару залізе — всіх овець переріже, до корів у загін забереться — всіх корів і телят подушить, в курник проникне — всіх курей загризе. Як не намагались селяни вистежити його, нічого не виходило: Вовк зробить свою чорну справу, наїсться уволю й піде далеко в ліс, куди мисливці не дістануться.
Якогось разу Вовк тяжко захворів: що не з’їсть — у животі починає пекти, ніби хтось вогнище в кишках запалив. «Мабуть, це від того, — подумав Вовк, — що я дуже багато худоби занапастив. Ось і покарав мене Бог». Помучився-помучився Вовк і поклявся: «Якщо одужаю, то клянусь, що більше не торкнуся жодного барана, жодного теляти, жодної гуски».
Минув час. Вовк видужав і пішов полювати. Йде він лісом, аж дивиться — на галявині Бичок пасеться. Бичок злякався, кинувся тікати, а Вовк наздогнав його та й каже:
— Не бійся мене, я тебе не чіпатиму. Я дав слово, що жодної тварини більше не занапащу.
Не повірив Бичок Вовкові, але Вовк пробіг мимо і не доторкнувся до нього. Йшов Вовк, йшов, а назустріч йому два барани. Злякались барани і — навтіки. Вовк наздогнав їх та й каже:
— Не бійтеся мене, я вас не чіпатиму. Я дав слово, що жодного барана не занапащу.
Не повірили барани Вовкові, але той подався собі геть. Ішов Вовк, ішов, а назустріч йому Кінь. Злякався Кінь Вовка і кинувся навтікача. Вовк наздогнав Коня та й каже йому:
— Не бійся мене, Коню, я тебе не чіпатиму. Слово таке дав і порушувати його не буду.
Не повірив Кінь Вовкові, але той пішов собі геть. Довго блукав Вовк лісом, спробував ягоди жувати, плоди, опалі з дерев, — нічого не смакує. Повернувся Вовк до свого лігвища, впав та й лежить. Лежить і чує, як в животі бурчить од голоду, як він стає безсилим. Лежав, лежав та й подумав: «І чого це я вирішив бути таким доброчинцем. І діди мої з полювання жили, і батьки. Чи ж я не Вовк? Піду я та й пообідаю тим дурним Конем».
Як вирішив Вовчисько, так і вчинив. Добрів до Коня і каже йому:
— Послухай, Коню, я передумав, вирішив з’їсти тебе.
— Вирішив — так вирішив, — відповів Кінь, — тільки хочу тебе застерегти: мені в заднє копито попав залізний цвях, ти спочатку витягни його відти, а потім уже їж…
Підійшов Вовк ззаду до Коня. Кінь копита підняв та як вдарить голодного Вовка в груди — той і розтягнувся на землі. Довго він лежав, поки не прийшов до тями, а потім вирішив пообідати баранами. Ледве добрів до них та й каже:
— Барани, я передумав, вирішив з’їсти вас…
— Будь ласка, — кажуть барани, — їж, якщо так вирішив. Але спочатку ти повинен розв’язати нашу суперечку.
— А через що сперечаєтесь? — здивувався Вовк.
— Покійний батько залишив нам у спадщину ось цю землю, і ми ніяк не можемо розділити її. Проведи між нами межу, розділи землю на дві частини, — сказали барани і розійшлися врізнобіч.
Вовк став між баранами і думає-гадає, як йому землю розділити, а барани в цю мить як розбіжаться та як ударять рогами з двох боків Вовка, той ледь Богові душу не віддав.
Прийшов до тями та й думає: «От дурні барани, ледь не вбили мене. Піду я краще Бичком поживлюся»…
Ледве на ноги звівся Вовчисько і побрів далі. Дістався до Бичка та й каже йому:
— Бичок, я вирішив з’їсти тебе.
— Якщо ти такий голодний, їж, будь ласка, — каже Бичок, — тільки спочатку зніми у мене з шиї обруча з дзвіночком.
Вчепився Вовк за шкіряний обруч і ну тягнути його, а дзвіночок — як задзвенить.
Почули селяни — і мерщій на галявину. Оточили дурного Вовчиська і давай лупцювати — тут йому настав кінець. Отож, дивись, якщо дав слово — тримай його!

Дев’яносто дев’ять золотих

Кримськотатарська казка

Сусідили в одному селі багатий та бідний. Щоразу, коли вони приходили до мечеті молитися, наприкінці бідний неголосно промовляв: «Господи, прояви свою милість, пошли мені сто золотих, та тільки рівно сто — і жодним золотим менше! Якщо ти виконаєш моє прохання, я принесу в жертву десять овець і запрошу на подячний молебен усе село».
Набридло багатому слухати щоразу одне й те ж саме прохання і вирішив він зло пожартувати з сусіда. Багатий поклав до свого парчевого гаманця дев’яносто дев’ять золотих і наказав слузі, щоб той, коли в хаті бідного нікого не буде, прокрався і підвісив гаманець до стелі.
Повертаються сусіди з мечеті, бідний заходить до оселі і помічає гаманця, що звисає зі стелі. Зняв бідний гаманець, висипав золото, порахував — дев’яносто дев’ять золотих! Помолився бідний Богу і заквапився до сусіда-багатія похвалитися Божим подарунком. Багатий уже вкотре висміював його перед односельцями. Бідний показав багатому гаманця і каже:
— Хочеш переконатися в Божій милості? Ти весь час сміявся наді мною, що Бог мою молитву ніколи не почує. А він почув і послав мені гаманець із золотом!
— Але ж у гаманці дев’яносто дев’ять золотих, а ти прохав сто! І щоб на жодного золотого менше…
— А ти звідки знаєш, скільки в гаманці золотих? — запитує бідний.
Багатий йому відповідає:
— Це я вирішив трохи покепкувати з тебе! Перевірити, чи візьмеш ти дев’яносто дев’ять золотих, чи ні. Ти ж клявся, що менше ніж сто золотих не візьмеш… Отже, ти, до того ж, обманив іще й Всевишнього!
— Але ж ти забув додати сюди ще й вартість гаманця, адже він парчевий і коштує не менше ніж золотий, поглянь на нього!
Багатий відповідає:
— Що мені на нього дивитися, це мій власний гаманець! І якщо ти не повернеш мені гаманця із золотом, доведеться мені відвезти тебе в місто до судді, нехай він нас розсудить!
— Гаразд, — відповів бідний, — я згоден поїхати до судді, нехай він розсудить нас.
Холодного морозного ранку поїхали сусіди в місто. Багатий — в теплій овечій шубі, підперезаний дорогим поясом, верхи на доброму коні, а бідний у рваному халаті, верхи на своєму старому худому віслюку. Не проїхали вони й півдороги, як бідний зупинився;
— Все, я далі не поїду. Я промерз до кісток і повертаюсь додому. Тобі добре, ти в теплій шубі.
Нічого робити, довелося багатому віддати свою шубу бідному. Шуба ж бо коштувала менше ніж один золотий.
Одягнув бідний шубу, підв’язався дорогим поясом, а багатий одягнувся у рваний халат. Ідуть вони, їдуть, вже й місто замаячило вдалині, а бідний знов зупиняє свого віслюка:
— Все, я далі не поїду! Я пішки повертаюся додому. Тобі добре: ти на коні, під тобою сідло, а я іду на ребристій спині віслюка — і в мене вже всі кісточки болять.
Нічого не вдієш, довелося багатію поступитися сусідові своїм конем. Адже ж коня можна було купити лише за один золотий. Виліз бідняк на коня, багатий осідлав віслюка, і незабаром вони в’їхали в місто та прийшли до міського судді. Суддя наказав кожному з них викласти свою скаргу.
Першим, усе як було з гаманцем, розповів багатий. А по всьому й каже:
— О шановний суддя! Цей бідняк не тільки гаманець, а, видно, й коня мого хоче привласнити!
А бідний лиш посміхається:
— Бачте, шановний і справедливий суддя! В цього брехуна повертається язик називати мене бідним! Його послухати, то й моя нова шуба і цей дорогий пояс також належать йому…
Багатий вкрай розлютився:
— Ти хочеш сказати, що цей порваний халат, який на мені, це не твій халат, а мій?! Ах ти, голодранцю нещасний! Та я тебе…
Але суддя не дав багатому договорити:
— Якщо ти й далі ображатимеш цього високоповажного добродія, то я накажу аскерам прив’язати тебе до стовпа і всипати сорок палиць…
I щоб остаточно вирішити, хто ж із цих двох усе-таки правий, суддя попросив показати йому гаманця із золотом.
Бідний подав йому гаманець. Суддя переконався, що в ньому й справді дев’яносто дев’ять золотих, і, дивлячись на арабський напис, вишитий на гаманці, запитав:
— Хто з вас мені скаже, який вислів вишитий на цій парчі?
Багатий знизав плечима, його ніколи не цікавило, що ж вишито на його гаманці. А от бідний посміхнувся. Колись тут, у місті, він проходив повз базарний ряд, де продавали гаманці, і запитав, скільки ж коштує такий зелений гаманець, який бачив у багатія. Продавець назвав ціну. Тоді бідний спитав: а що означає вишитий на гаманці візерунок? Продавець відповів, що це слова з молитви, і в перекладі з арабської означає: «Бережи тебе Аллах!»
Посміхнувся бідний і каже:
— Шановний суддя! На цьому гаманці вишиті слова, які в перекладі з арабської мови звучать так: «Бережи тебе Аллах!»
Суддя присудив бідному парчевий гаманець із золотом, а багатого за богохульство, за його наклеп на достойну людину наказав покарати сорокома ударами палиць. Вирок тут же виконали.
Повернулися сусіди в село. Багатий ліг на м’яку постіль і лежав доти, доки не загоїлися на його спині рани від палиць. А бідний, як і обіцяв, зарізав десять овечок та й запросив усе село на подячну молитву.

Про мудрого віслюка

Кримськотатарська казка

Жив колись давно в одному місті гончар. Був у нього старий, навчений досвідом, віслюк. Гончар дуже любив свого віслюка і щоразу, сидячи в кав’ярні за чашечкою кави, не пропускав нагоди похвалитися ним.
— Мій віслюк, хай подовжить Всевишній його дні, в сто разів розумніший від слуг нашого повелителя падишаха!
Тим, хто не вірив йому, він пропонував битися об заклад: вантажив на свого віслюка горщики і глечики та й виводив його на шлях. Через годину сперечальники приходили на базар, а віслюк зі своєю поклажею уже чекав господаря в гончарному ряді!
Одного разу повантажив гончар свій крихкий товар на віслюка і вирушив на базар. Дорога пролягала повз падишаховий палац, що стояв над річкою, над якою вивищувався міст. А вже за мостом починався базар і знаменитий іподром, на якому щороку влаштовували перегони найпрудкіших у державі скакунів. І щороку сам падишах був присутній на цих перегонах.
Йде гончар і гонить попереду себе віслюка, навантаженого дзвінкою глиною. Біля входу на міст він заплатив за прохід срібний дирхем і ледве наздогнав віслюка, як той провалився ногою в щілину, упав, на нього наштовхнувся гончар і, звичайно ж, весь їхній вантаж, весь посуд — на дрізки!
Довелося гончару повертатися додому з порожніми руками, і цілий місяць сім’я їла тільки хліб та воду. Через місяць гончар повантажив на віслюка новенькі горщики та глечики і знову вирушив на базар. Та як тільки вони дійшли до мосту — віслюк став як укопаний! Господар його вмовляв, тягнув за повід, штурхав попід боки — але віслюк не зробив ані кроку вперед!
Розізлився гончар і давай гримати на віслюка:
— Ах ти, вперта тварюко! Я розумію, що ти в сто разів розумніший од візирів нашого падишаха, хай Аллах продовжить його царювання! Але ж ти повинен розуміти, що вдома немає ні крихти хліба! Чи не хочеш ти, щоб я просив, стоячи на мосту, милостиню чи заліз кому-небудь до кишені? Це наші дурні візирі можуть грабувати нас за кожен прохід мостом і не піклуватися про його стан!
У цей час на балкон свого палацу вийшов сам падишах і почув, як погано відгукується про його візирів якийсь там бідний гончар. Падишах розізлився і наказав привести крикуна.
Привели гончара, поставили перед падишахом на коліна, а той йому й каже:
— Хто дозволив тобі ображати моїх вірних візирів? Як ти можеш порівнювати свого облізлого віслюка з цими мудрими людьми! — і наказав варті всипати цьому зухвалому нечестивцю сто палиць і кинути його в зіндан!
Та не злякався гончар падишахового гніву і каже:
— О наймудріший з мудрих володарів! Адже я неспроста кажу, що мій віслюк, хай буде благословенний час його народження, розумніший, аніж твої улюблені візирі. Повір, що моїми устами говорять ангели, які літають над твоїм палацом. Їхав я місяць тому на своєму віслюку через міст — і проломився під ним прогнилий настил. Віслюк ледве не поламав собі ногу, я розбив голову, а всі мої глечики розлетілися на дрізки! Відтоді мій мудрий віслюк, як ти бачив сам, не погоджується ступити ногою на цей міст. На нього не діють ні ласка, ні погрози. Більше того, це він напоумив мене, що незабаром у нас розпочинаються кінні перегони на іподромі, змагання найпрудкіших та найспритніших вершників. І що ти, о ясновельможний, на своєму, подібному до блискавки, скакуні помчиш по цьому мосту, поспішаючи на свято. І не дай, Аллах, нехай береже він твоє дорогоцінне життя, потрапить твій улюблений скакун копитом у гнилу деревину на мосту — впаде, поламає собі ноги, а наша благословенна країна залишиться без свого славетного повелителя. Адже це слуги візира збирають за проїзд по мосту не одну тисячу дирхемів упродовж білого дня. То хіба ж не можна було досі, виявляючи турботу про твою безцінну особу, поміняти настил? І як я можу після цього порівнювати свого мудрого віслюка з цими дурнями, котрі думають лише про власні кишені!
Вислухав падишах гончара і наказав слузі збігати на міст і перевірити, чи правду той каже. Слуга збігав і, повернувшись, підтвердив мовлене гончаром.
Нічого не залишалося падишаху, як погодитися з гончаром. Падишах щедро нагородив його і відпустив з миром.
Подейкують, що на мосту за одну ніч зробили новий настил з міцних, як залізо, дубових колод, котрі пережили не тільки самого падишаха, а й усіх його наступників!

Про крадія Амета і кишенькового злодія Мемета

Кримськотатарська казка

Жила колись давно в одному великому місті дівчина, яку звали Зейнеб. Померли в неї батьки і залишили в спадок будинок. І щоб заробити собі на прожиток, вирішила вона здати частину будинку комусь у винаймання. Одного разу прийшов до неї чоловік на ім’я Амет і сказав, що він найме в неї собі житло за однієї умови: кімнату він займатиме лише удень. Удень спатиме, а вночі ходитиме на роботу.

Зейнеб гадала, що цей чоловік спатиме вдень тому, що вночі він десь вартуватиме. Де саме, Зейнеб не запитувала.

Через тиждень до Зейнеб прийшов ще один чоловік. Він назвався Меметом і сказав, що хоче найняти в неї житло, але за однієї умови: вдень його не буде, він приходитиме лише на ніч. Зейнеб була дівчиною тямовитою: вона відразу зміркувала, що може одне й те ж саме житло найняти відразу двом і одержати подвійну плату. Так вона й зачинила.

Одного не знала Зейнеб, що не сторожем працює Амет, а просто він — нічний крадій і тому вдень відсипається, а вночі виходить на промисел. А стосовно Мемета — що той був кишеньковим злодієм. З раннього ранку і до пізнього вечора вештався він по міських базарах і крав гаманці в багатих купців.

Сподобалася квартирантам молода господиня, котра завжди зустрічала їх з усмішкою, смачно готувала, тримала напоготові чисту постіль. Закохалися Амет і Мемет у дівчину й почали залицятися до неї. Один пропонував їй руку і серце до заходу сонця, другий — після.
Коли Зейнеб дізналася, чим займаються її залицяльники, задумалась і пообіцяла кожному, що вийде заміж, якщо той облишить свій небезпечний промисел. Зейнеб вирішила, що так вона зуміє зберегти квартирантів і позбудеться непрошених женихів.

Якось прибіг додому Амет, сказав, що йому на якийсь час потрібно зникнути з міста. Зейнеб порадила змінити одяг, відрізала на дорогу окраєць хліба, півкруга сиру, дала голівку часнику і провела за міську браму.

Не встигла Зейнеб вернутися додому, як прибіг зляканий Мемет і також сказав, що він повинен залишити місто. І другого жениха Зейнеб спорядила в дорогу та провела за ту ж браму. І поспішив Мемет тією ж самою дорогою.

Тим часом утомлений Амет розташувався під деревом біля джерела, вийняв із торбини хліб, сир, часник та приготувався було підкріпитися, як тут підійшов Мемет. Він привітався з Аметом, розташувався поряд і теж дістав з торбини хліб, сир і голівку часнику. Амет здивовано помітив, що торби у них однакові, з одним і тим же візерунком, хліб — половини одного буханця, сир — половини одного кругу, і навіть голівки часнику такі ж завбільшки і такого ж кольору.

Амет запитав у нового знайомого, хто він і куди йде.

Мемет розповів докладно, звідки він, назвав дівчину, будинок, в якому живе його наречена.

— Стривай-но, шановний! — вигукнув Амет. — Так це ж я живу в цьому домі, а дівчина, яку ти назвав, — моя наречена!

Здивований Мемет не повірив своїм вухам. Він узяв обидва окрайці хліба, стулив їх один до одного — і вийшов буханець. Стулив половинки сиру — вийшов круг…

Довго не надходило жодних вістей від женихів, та ось якогось чудового дня вони з’явилися. Зрозуміла Зейнеб, що цього разу їх годі позбутися, і ось що вона їм сказала:

— Я згідна вийти заміж за того, хто виявиться кращим у своїй справі!

Погодилися залицяльники з умовами дівчини. Мемет зголосився першим пройти випробування і вирушив у супроводі Амета на міський базар. Там він наглядів одного багатого іноземця, який розплатившись з міняйлом, поклав золоті до гаманця і сховав за пазуху.

— Тепер дивись, що я робитиму! — сказав Мемет Аметові.

По цих словах він підійшов до іноземця і так спритно витягнув у нього гаманець, що той нічого й не помітив. Зайшовши у провулок, Мемет порахував золото, дев’ять золотих залишив собі, а решту висипав назад у гаманець та ще й поклав туди свій срібний перстень з печаткою.

— А тепер, — сказав він Амету, — дивись, що буде далі!

Він наблизився до іноземця, котрий ходив між лавками, поклав йому гаманець за пазуху й одійшов убік. Затим знову підійшов до цього чоловіка й ухопив за комір:

— Ах ти, шахрай! — заволав він на іноземця. — Як ти посмів пограбувати мене, чесного купця! Гей, варто! На допомогу! Кривдять підданих нашого султана!

Підбігла варта, і Мемет поволік іноземця, що пручався, до судді:

— О мудрий і непідкупний суддя нашого міста! — Мемет репетував так, щоб чули всі довкола. — Цей нечестивий чужинець привласнив мого гаманця з золотом!

— О високоповажний суддя! — сказав іноземець. — Цей чоловік обманює тебе. У мене за пазухою лежить мій власний гаманець. Я закликаю всіх бути свідками і вручаю вам цей гаманець.

Переконайтеся самі, що він мій.

— Скажи мені, чужоземцю, — звернувся до нього суддя, — скільки золотих монет у твоєму гаманці?

— Їх там рівно тисяча, вельмишановний. Це може підтвердити міняйло. Я відмовлюся він цих грошей, якщо там буде хоч на піастр менше!

— Ну, а ти, — запитав суддя в Мемета, — скільки по-твоєму червонців у цьому гаманці?

— Клянуся Всевишнім! — вигукнув кишеньковий злодій.

— В гаманці має бути дев’ятсот дев’яносто один червонець і перстень з моєю печаткою!

Суддя висипав золоті монети на тацю і неквапом порахував. Як же він здивувався, коли переконався, що червонців справді дев’ятсот дев’яносто один та ще й срібний перстень з печаткою.

Суддя, згідно із законом, віддав червонці й перстень Мемету, а зухвалому іноземцю наказав усипати тридцять ударів палицею.

Повернулися женихи додому. Мемет докладно розповів Зейнеб історію з гаманцем і, на підтвердження своїх слів, висипав золото їй прямо в пелену.

Це золото, — сказав він, — доказ спритності моїх рук!

Зейнеб похвалила Мемета і сказала, що, мабуть, ще жоден кишеньковий злодій на світі не перевершив його в цьому ремеслі.

— Тепер твоя черга, — звернулася до Амета. — Йди і покажи своє вміння!

Амет дочекався ночі, взяв мотузки з гаками і, прихопивши з собою Мемета, пішов прямісінько до палацу султана. Як тільки-но вони підійшли до високої стіни, Амет закинув гаки, заліз на стіну, витяг туди Мемета. Потім рушили на пошуки приміщення, де була державна скарбниця.

З жахом дивився Мемет на дії сміливого крадія. А той, діставши відмички, відчинив ними масивні залізні двері. Вони увійшли до сховища, й Амет з усього багатства вибрав найкрасивішу шкатулку, наповнену коштовностями. Коли проходили через султанову їдальню, Амет поклав до рук занімілого Мемета смажену гуску, глечик з вином і два келихи з султанським гербом.

Коли вони дісталися до вікон царської спочивальні, Амет наказав Меметові причаїтися і чекати його під вікном.

— Аллахом тебе заклинаю, — зашепотів Мемет, ледь живий од страху, — відпусти мене додому. Бери, будь ласка, цю дівчину собі за дружину, я згоден.

— Знаємо ми вас! — засміявся Амет. — Зараз відмовляєшся, а варто повернутися додому, як ти про все забудеш. Ні, вже краще я запитаю в самого султана, хто з нас двох гідний бути чоловіком цієї дівчини!

Амет шмигнув у вікно і без шуму проник у спальню. Там він побачив султана, який лежав на канапі за шовковою завісою і дрімав, а біля нього сидів молодий євнух, що чухав йому п’яти. Євнух час від часу клював носом і, щоб не заснути, жував запашну мастику. Амет підкрався до євнуха, підсунув попід ніс понюхати снодійне.

Коли євнух міцно заснув, Амет підняв його, поклав у великий кошик, що стояв поряд, і підвісив на гак у стелі. А сам усівся на його місце і почав чухати султанові п’яти.

— Володарю мій, — вкрадливо звернувся Амет до напівсонного султана, — прокинься на хвилинку, я розповім тобі казку.

Султан трохи розплющив очі і, не розгледівши переміну, сказав у напівсні:

— Розказуй, я слухаю…

Амет почав розповідь з того, як вони з Меметом зустрілися. Як дівчина поставила їм умову, що вийде заміж за того, хто виявить найбільшу спритність і дотепну витівку. В цей час Мемет, цілком утративши з великого переляку розум, став голосно молитися Аллахові.

— Ти ліпше попробуй гуску, чи її, бува, не пересмажили, — погукав йому зі спальні Амет і продовжив розповідь.

Він розповів султану, як спритно Мемет пошив у дурні на базарі чужинця, як вони разом пробралися в палац і обчистили скарбницю. Розповів, як він прокрався до спальні султана і приспав євнуха.

— Ось сидить цей крадій Амет і чухає султану п’яти, розповідає йому цікаві казки. Спи, володарю, спи, і нехай ніщо не потурбує твого сну, — і обернувшись, запитав Мемета: — Ну, як там гуска, вона гідна султанового столу?

Ні живий, ні мертвий сидів Мемет протягом цієї розповіді, притиснувши до себе гуску. Він уже бачив себе на гострій палі. А тим часом Амет схилився над султаном і запитав пошепки:

— О мудрий султане, скажи, хто з цих двох спритників гідний руки і серця красуні Зейнеб?

І султан, напівсонний, відповів:

— Звичайно ж, нічний крадій! Він з честю переміг у змаганні і виборов право стати чоловіком красуні.

— Ти чув рішення султана? — звернувся Амет до кишенькового злодія.

— Чув, чув, — зашепотів, клацаючи зубами, Мемет. — Бери її, заради Аллаха, вона твоя, тільки пішли геть звідси!

Переконавшись, що суперник поступається йому місцем, Амет виліз через вікно зі спальні, і вони з Меметом повернулися додому. Як доказ своєї перемоги, поклав Амет перед нареченою шкатулку, смажену гуску і глечик вина зі срібними келихами.

Коли султан вранці прокинувся, то з подивом помітив, що його вірний євнух спокійнісінько спить у підвішеному до стелі кошику. Він наказав дістати його відти.

— Як ти потрапив до кошика? — запитав суворо.

Євнух витріщив очі і забурмотів, що він нічого не пам’ятає.

Тільки тоді й зрозумів султан, що все це не приснилося йому, тільки тоді здогадався, хто йому чухав п’яти і розповідав казки. Він негайно ж викликав усіх своїх візирів, розповів їм про надзвичайну подію і, переконавшись, що з державної скарбниці пропала його улюблена шкатулка, наказав будь-що розшукати злодія.

Весь тиждень ходили по майданах, ринках і вулицях оповісники і читали указ султана про те, що він простить чоловікові, який учинив сміливу крадіжку, і навіть обіцяє йому нагороду.

Амет порадився з молодою дружиною, взяв шкатулку і пішов до палацу. Султан зустрів Амета з посмішкою і сказав:

— Розкажи мені, найвправніший з грабіжників моєї країни, що змусило тебе вчинити такий сміливий вчинок? Кажи і не бійся мого гніву!

Амет розповів знову все як було. Коли закінчив розповідати, султан довго сміявся і ось що сказав:

— Не діло такому спритнику пропадати на дрібних крадіжках і шахрайстві. Ти гідний зайняти місце головного охоронця державної скарбниці, і я впевнений, що віднині звідти не пропаде жодної монети!

Так Амет став одним з візирів султана. У помічники до себе він, звичайно ж, узяв Мемета і наказав йому розшукати іноземця та повернути йому гаманця з тисячею золотих.