Про крадія Амета і кишенькового злодія Мемета

Кримськотатарська казка

Жила колись давно в одному великому місті дівчина, яку звали Зейнеб. Померли в неї батьки і залишили в спадок будинок. І щоб заробити собі на прожиток, вирішила вона здати частину будинку комусь у винаймання. Одного разу прийшов до неї чоловік на ім’я Амет і сказав, що він найме в неї собі житло за однієї умови: кімнату він займатиме лише удень. Удень спатиме, а вночі ходитиме на роботу.

Зейнеб гадала, що цей чоловік спатиме вдень тому, що вночі він десь вартуватиме. Де саме, Зейнеб не запитувала.

Через тиждень до Зейнеб прийшов ще один чоловік. Він назвався Меметом і сказав, що хоче найняти в неї житло, але за однієї умови: вдень його не буде, він приходитиме лише на ніч. Зейнеб була дівчиною тямовитою: вона відразу зміркувала, що може одне й те ж саме житло найняти відразу двом і одержати подвійну плату. Так вона й зачинила.

Одного не знала Зейнеб, що не сторожем працює Амет, а просто він — нічний крадій і тому вдень відсипається, а вночі виходить на промисел. А стосовно Мемета — що той був кишеньковим злодієм. З раннього ранку і до пізнього вечора вештався він по міських базарах і крав гаманці в багатих купців.

Сподобалася квартирантам молода господиня, котра завжди зустрічала їх з усмішкою, смачно готувала, тримала напоготові чисту постіль. Закохалися Амет і Мемет у дівчину й почали залицятися до неї. Один пропонував їй руку і серце до заходу сонця, другий — після.
Коли Зейнеб дізналася, чим займаються її залицяльники, задумалась і пообіцяла кожному, що вийде заміж, якщо той облишить свій небезпечний промисел. Зейнеб вирішила, що так вона зуміє зберегти квартирантів і позбудеться непрошених женихів.

Якось прибіг додому Амет, сказав, що йому на якийсь час потрібно зникнути з міста. Зейнеб порадила змінити одяг, відрізала на дорогу окраєць хліба, півкруга сиру, дала голівку часнику і провела за міську браму.

Не встигла Зейнеб вернутися додому, як прибіг зляканий Мемет і також сказав, що він повинен залишити місто. І другого жениха Зейнеб спорядила в дорогу та провела за ту ж браму. І поспішив Мемет тією ж самою дорогою.

Тим часом утомлений Амет розташувався під деревом біля джерела, вийняв із торбини хліб, сир, часник та приготувався було підкріпитися, як тут підійшов Мемет. Він привітався з Аметом, розташувався поряд і теж дістав з торбини хліб, сир і голівку часнику. Амет здивовано помітив, що торби у них однакові, з одним і тим же візерунком, хліб — половини одного буханця, сир — половини одного кругу, і навіть голівки часнику такі ж завбільшки і такого ж кольору.

Амет запитав у нового знайомого, хто він і куди йде.

Мемет розповів докладно, звідки він, назвав дівчину, будинок, в якому живе його наречена.

— Стривай-но, шановний! — вигукнув Амет. — Так це ж я живу в цьому домі, а дівчина, яку ти назвав, — моя наречена!

Здивований Мемет не повірив своїм вухам. Він узяв обидва окрайці хліба, стулив їх один до одного — і вийшов буханець. Стулив половинки сиру — вийшов круг…

Довго не надходило жодних вістей від женихів, та ось якогось чудового дня вони з’явилися. Зрозуміла Зейнеб, що цього разу їх годі позбутися, і ось що вона їм сказала:

— Я згідна вийти заміж за того, хто виявиться кращим у своїй справі!

Погодилися залицяльники з умовами дівчини. Мемет зголосився першим пройти випробування і вирушив у супроводі Амета на міський базар. Там він наглядів одного багатого іноземця, який розплатившись з міняйлом, поклав золоті до гаманця і сховав за пазуху.

— Тепер дивись, що я робитиму! — сказав Мемет Аметові.

По цих словах він підійшов до іноземця і так спритно витягнув у нього гаманець, що той нічого й не помітив. Зайшовши у провулок, Мемет порахував золото, дев’ять золотих залишив собі, а решту висипав назад у гаманець та ще й поклав туди свій срібний перстень з печаткою.

— А тепер, — сказав він Амету, — дивись, що буде далі!

Він наблизився до іноземця, котрий ходив між лавками, поклав йому гаманець за пазуху й одійшов убік. Затим знову підійшов до цього чоловіка й ухопив за комір:

— Ах ти, шахрай! — заволав він на іноземця. — Як ти посмів пограбувати мене, чесного купця! Гей, варто! На допомогу! Кривдять підданих нашого султана!

Підбігла варта, і Мемет поволік іноземця, що пручався, до судді:

— О мудрий і непідкупний суддя нашого міста! — Мемет репетував так, щоб чули всі довкола. — Цей нечестивий чужинець привласнив мого гаманця з золотом!

— О високоповажний суддя! — сказав іноземець. — Цей чоловік обманює тебе. У мене за пазухою лежить мій власний гаманець. Я закликаю всіх бути свідками і вручаю вам цей гаманець.

Переконайтеся самі, що він мій.

— Скажи мені, чужоземцю, — звернувся до нього суддя, — скільки золотих монет у твоєму гаманці?

— Їх там рівно тисяча, вельмишановний. Це може підтвердити міняйло. Я відмовлюся він цих грошей, якщо там буде хоч на піастр менше!

— Ну, а ти, — запитав суддя в Мемета, — скільки по-твоєму червонців у цьому гаманці?

— Клянуся Всевишнім! — вигукнув кишеньковий злодій.

— В гаманці має бути дев’ятсот дев’яносто один червонець і перстень з моєю печаткою!

Суддя висипав золоті монети на тацю і неквапом порахував. Як же він здивувався, коли переконався, що червонців справді дев’ятсот дев’яносто один та ще й срібний перстень з печаткою.

Суддя, згідно із законом, віддав червонці й перстень Мемету, а зухвалому іноземцю наказав усипати тридцять ударів палицею.

Повернулися женихи додому. Мемет докладно розповів Зейнеб історію з гаманцем і, на підтвердження своїх слів, висипав золото їй прямо в пелену.

Це золото, — сказав він, — доказ спритності моїх рук!

Зейнеб похвалила Мемета і сказала, що, мабуть, ще жоден кишеньковий злодій на світі не перевершив його в цьому ремеслі.

— Тепер твоя черга, — звернулася до Амета. — Йди і покажи своє вміння!

Амет дочекався ночі, взяв мотузки з гаками і, прихопивши з собою Мемета, пішов прямісінько до палацу султана. Як тільки-но вони підійшли до високої стіни, Амет закинув гаки, заліз на стіну, витяг туди Мемета. Потім рушили на пошуки приміщення, де була державна скарбниця.

З жахом дивився Мемет на дії сміливого крадія. А той, діставши відмички, відчинив ними масивні залізні двері. Вони увійшли до сховища, й Амет з усього багатства вибрав найкрасивішу шкатулку, наповнену коштовностями. Коли проходили через султанову їдальню, Амет поклав до рук занімілого Мемета смажену гуску, глечик з вином і два келихи з султанським гербом.

Коли вони дісталися до вікон царської спочивальні, Амет наказав Меметові причаїтися і чекати його під вікном.

— Аллахом тебе заклинаю, — зашепотів Мемет, ледь живий од страху, — відпусти мене додому. Бери, будь ласка, цю дівчину собі за дружину, я згоден.

— Знаємо ми вас! — засміявся Амет. — Зараз відмовляєшся, а варто повернутися додому, як ти про все забудеш. Ні, вже краще я запитаю в самого султана, хто з нас двох гідний бути чоловіком цієї дівчини!

Амет шмигнув у вікно і без шуму проник у спальню. Там він побачив султана, який лежав на канапі за шовковою завісою і дрімав, а біля нього сидів молодий євнух, що чухав йому п’яти. Євнух час від часу клював носом і, щоб не заснути, жував запашну мастику. Амет підкрався до євнуха, підсунув попід ніс понюхати снодійне.

Коли євнух міцно заснув, Амет підняв його, поклав у великий кошик, що стояв поряд, і підвісив на гак у стелі. А сам усівся на його місце і почав чухати султанові п’яти.

— Володарю мій, — вкрадливо звернувся Амет до напівсонного султана, — прокинься на хвилинку, я розповім тобі казку.

Султан трохи розплющив очі і, не розгледівши переміну, сказав у напівсні:

— Розказуй, я слухаю…

Амет почав розповідь з того, як вони з Меметом зустрілися. Як дівчина поставила їм умову, що вийде заміж за того, хто виявить найбільшу спритність і дотепну витівку. В цей час Мемет, цілком утративши з великого переляку розум, став голосно молитися Аллахові.

— Ти ліпше попробуй гуску, чи її, бува, не пересмажили, — погукав йому зі спальні Амет і продовжив розповідь.

Він розповів султану, як спритно Мемет пошив у дурні на базарі чужинця, як вони разом пробралися в палац і обчистили скарбницю. Розповів, як він прокрався до спальні султана і приспав євнуха.

— Ось сидить цей крадій Амет і чухає султану п’яти, розповідає йому цікаві казки. Спи, володарю, спи, і нехай ніщо не потурбує твого сну, — і обернувшись, запитав Мемета: — Ну, як там гуска, вона гідна султанового столу?

Ні живий, ні мертвий сидів Мемет протягом цієї розповіді, притиснувши до себе гуску. Він уже бачив себе на гострій палі. А тим часом Амет схилився над султаном і запитав пошепки:

— О мудрий султане, скажи, хто з цих двох спритників гідний руки і серця красуні Зейнеб?

І султан, напівсонний, відповів:

— Звичайно ж, нічний крадій! Він з честю переміг у змаганні і виборов право стати чоловіком красуні.

— Ти чув рішення султана? — звернувся Амет до кишенькового злодія.

— Чув, чув, — зашепотів, клацаючи зубами, Мемет. — Бери її, заради Аллаха, вона твоя, тільки пішли геть звідси!

Переконавшись, що суперник поступається йому місцем, Амет виліз через вікно зі спальні, і вони з Меметом повернулися додому. Як доказ своєї перемоги, поклав Амет перед нареченою шкатулку, смажену гуску і глечик вина зі срібними келихами.

Коли султан вранці прокинувся, то з подивом помітив, що його вірний євнух спокійнісінько спить у підвішеному до стелі кошику. Він наказав дістати його відти.

— Як ти потрапив до кошика? — запитав суворо.

Євнух витріщив очі і забурмотів, що він нічого не пам’ятає.

Тільки тоді й зрозумів султан, що все це не приснилося йому, тільки тоді здогадався, хто йому чухав п’яти і розповідав казки. Він негайно ж викликав усіх своїх візирів, розповів їм про надзвичайну подію і, переконавшись, що з державної скарбниці пропала його улюблена шкатулка, наказав будь-що розшукати злодія.

Весь тиждень ходили по майданах, ринках і вулицях оповісники і читали указ султана про те, що він простить чоловікові, який учинив сміливу крадіжку, і навіть обіцяє йому нагороду.

Амет порадився з молодою дружиною, взяв шкатулку і пішов до палацу. Султан зустрів Амета з посмішкою і сказав:

— Розкажи мені, найвправніший з грабіжників моєї країни, що змусило тебе вчинити такий сміливий вчинок? Кажи і не бійся мого гніву!

Амет розповів знову все як було. Коли закінчив розповідати, султан довго сміявся і ось що сказав:

— Не діло такому спритнику пропадати на дрібних крадіжках і шахрайстві. Ти гідний зайняти місце головного охоронця державної скарбниці, і я впевнений, що віднині звідти не пропаде жодної монети!

Так Амет став одним з візирів султана. У помічники до себе він, звичайно ж, узяв Мемета і наказав йому розшукати іноземця та повернути йому гаманця з тисячею золотих.

Золото є, а радості нема

Кримськотатарська казка

Жили собі на світи два сусіди. Один багатий бай: дім — повна чаша, другий бідняк — повна хата дітей. Як тільки наставав вечір, багатий брав на засув ворота, випускав у двір злих собак і спав, прислухаючись до кожного шурхоту: чи не злодії бува?
А бідний щовечора повертався з роботи, приносив у вузлику крупу, дружина варила суп і годувала дітей та чоловіка. Поївши, бідняк брав саз і, граючи на нім, співав дітям веселі пісні, а діти підспівували йому. Бай не раз чув, як веселиться сім’я бідняка, і дуже дивувався. Якось він глузливо запитав у того:
— Послухай, сусіде, даю свою голову на відруб, що, коли у твоїй кишені півдня ритися, то й копійчини у ній не знайдеш! Чого це ти і твоя сім’я щовечора так веселитеся?
— Маючи хату, в якій можна ходити пригнувши голову, маючи їжу, від якої не зажирієш, маючи дітей, які вже навчились бігати, про що мені ще турбуватись і чого сумувати?
— Але ж діти твої незабаром виростуть, і ти мусиш подумати про їхнє майбутнє, — каже багатий сусід. — Ну, та гаразд, я подарую тобі горщик золота, і коли твої сини стануть джигітами, ти купиш кожному з них дім, коня і дружину.
Приніс бідняк золото додому, показав його дружині, дітям. Довго міркували над тим, як їм зберегти дорогоцінний дарунок, а потім узяли та й закопали горщик у дворі під деревом.
І відтоді затихли у дворі бідняка сміх, пісні, гамір. Лягаючи спати, він ні на хвилину не забував про золото, а багатий сусід, задоволений своєю винахідливістю, лиш посміхався у вуса.
Нарешті бідняк не витримав: на світанку він викопав горщика із золотом і прийшов до сусіда. Прийшов і сказав:
Забери, будь ласка, свій подарунок! Ти мені не горщика із золотом подарував, а величезну макітру клопотів.
Сказавши, поставив перед сусідом горщик і квапливо пішов додому.
Наступного дня у дворі бідняка знову залунали жарти сміх, пісні, на заздрість багатому сусідові.

Горіх чи гарбуз?

Кримськотатарська казка

Жили собі в одному селі чоловік та жінка і був у них один-єдиний син. Коли син народився — зраділи вони: буде кому доглянути їх до старості. Ось виросте син і буде поле орати, худобу пасти, дрова на зиму запасати, а вони, старі, відпочинуть.
Та от син виріс, батьки постаріли, а відпочинку їм немає. Син вийде на сонечко, розляжеться на траві і лежить, а батьки працюють. Лежить їхній син і мріє про те, як піде він у місто і знайде під кущем торбу із золотими монетами…
Минав час, старі батьки померли і залишився син один. Продав він батьківську землю, худобу, гроші проїв і сидить думає-міркує, що ж йому робити? Бачить, сусіди на зиму запаси роблять: несуть з лісу горіхи, яблука, груші, кизил, дрова… Вирішив і він піти в ліс по горіхи. Узяв великий мішок, ходив лісом, ходив, поки не натрапив на великий кущ ліщини. Горіхів на ньому видимо-невидимо. Щоправда, дістати їх теж непросто. Вирішив він перед тим, як залізти на ліщину, відпочити. Лежить син під кущегою, дивиться на горіхи і мріє: «От коли б кожен горіх був завбільшки з гарбуз, то й одного такого горіха вистачило б на весь тиждень. Прийшов до дерева раз у тиждень, зірвав один горіх-гарбуз — і живи собі, не знаючи клопоту!»
Мріяв син, мріяв і не помітив, як заснув. Приснилося йому, що приніс він у місто великий-превеликий горіх і запросили його з цим горішищем у палац до самого падишаха. І запропонував падишах за таке диво півцарства, а син не погоджується, вимагає все царство і красуню-царівну на додачу. Розгнівався падишах і як вдарить парубка посохом у лоба!
Той підхопився, спросоння не зрозуміє, що трапилось, а на лобі гуля завбільшки з горіх, який упав йому на голову. Сидить син під деревом, тре гулю і думає: «Як добре, що горіхи не виростають завбільшки з гарбуз».
І справді, як добре, що горіх — це горіх, а не гарбуз. Був би він завбільшки з гарбуз — і казка на цьому не закінчилася б…

Місто сімдесяти ремесел

Кримськотатарська казка

Жив колись у місті Солхат купець, в якого був єдиний син. Хлопчик Алім виростав допитливим і цікавим. Йому все хотілося знати: чому гріє сонце, а місяць ні? Чому дме вітер, звідки в нього сила? Чому в річці вода прісна, а в морі — солона?
Коли Алімові виповнилося шістнадцять років, купець дав йому тисячу золотих монет і відправив з караваном у далекі країни. Нехай хлопець побачить світа, навчиться торгувати, примножить багатство батька.
Йшов караван та йшов — і прийшов у місто, в якому процвітало сімдесят ремесел та мистецтв. Зі всього світу люди приходили в це місто вчитися ремеслу, мистецтву створювати чудові речі.
Тут можна було навчитися писати, читати, малювати, грати на музичних інструментах, кувати залізо, стати бездоганним воїном. Раз на десять років халіф — володар міста влаштовував конкурс: протягом сімдесяти днів всяк повинен був показати себе в усіх сімдесяти мистецтвах і, зокрема, у грі в шахи. Той, хто виборював першість, одержував скриню золотих монет і ставав головним візиром халіфату.
Жили в цьому місті уславлені ремісники, і з кожного виду ремесла були цехи, в кожного цеху був свій прапор, своя емблема, свої гостинні будинки, свої ринки. Раз на рік у місті влаштовували свято ремесел.
Зупинилися купці в гостях у ткачів і кожен пішов на той ринок, який його цікавив. А юнак вирішив оглянути місто. Іде він містом і зупинився біля саду, огородженого красивими ґратами. В саду горіло багато свічок і стояли столики, за якими сиділи юнаки і пересували хитромудрі різьблені фігурки. Зупинився Алім біля входу й запитує в охоронника:
— Скажіть, добродію, що це за люди в саду і чим вони зайняті?
— Ці юнаки, — відповідає той, — вчаться грати в шахи.
— А як вступити до цієї школи? — поцікавився Алім.
— Вступити можна, — відповідає охоронник, — але це дуже дорого коштує. Сто днів навчання коштує сто золотих! В день по золотому. Наступні дні — по два золотих за день. Треті сто днів — по три…
Увійшов Алім до саду, заплатив сто золотих і під керівництвом майстрів почав навчатися гри в шахи. Минуло сто днів, і жоден із відомих майстрів школи не міг виграти в Аліма. Староста школи викликав його до себе і вручив Диплом-фетву, в якому говорилося, що Аліму з міста Солхат присвоєно звання майстра. Йому подарували коробку з шахами, виточеними зі слонової кості. Починаючи з наступного дня Алім мав право позмагатися з кожним, хто оголошував себе майстром.
П’ять років переходив Алім зі школи в школу, опанував чимало ремесел і, коли в його гаманці залишився всього один золотий, він найнявся погоничем у караван і повернувся додому.
Батько, побачивши сина в бідному одязі, з палицею погонича в руках, був прикро вражений:
— Я дав тобі в руки багатство, гадав, що збільшиш його, а ти повернувся бідним! Краще б я роздав ці гроші голодним…
Пішли якось батько з сином по ремісничих рядах. Підійшли до ковалів, батько подивився, як вправно працює коваль молотком, та й каже:
— Треба було мені до коваля в підмайстри тебе віддати! Дивись, став би ти добрим ковалем.
Син нічого не сказав. Він підійшов до коваля, взяв у нього з рук молоток, розжарений шматок заліза і викував троянду! Навіть коваль подивувався і каже:
— Другого такого майстра у нас в місті не знайдеш…
Підійшли батько з сином до майстрів, які виготовляли музичні інструменти. Син взяв скрипку, заграв на скрипці. Взяв чантир, зіграв на чантирі, взяв саз, зіграв на сазі, взяв флейту, зіграв на флейті, а потім і каже майстрам:
— Погано звучать у вас інструменти!
Взяв він у руки дощечки, заготовлені майстрами, подивився, з чого вони варять клей і лак, і почав пояснювати їм, де їхні помилки, що вони зробили не так, як краще готувати матеріали.
Здивувалися майстри і запитують тихенько в купця, звідки, мовляв, приїхав цей великий майстер?
Ідуть батько і син повз майдан, на якому канатохідці і борці демонстрували свою майстерність. Зупинилися подивитись, як кладе на лопатки своїх суперників здоровань на ім’я Батир. Усіх він поборов, і тоді ведучий дістає з гаманця золоту монету і оголошує:
— Цей золотий я віддам тому, хто за три спроби покладе на лопатки непереможного Батира!
Не встиг батько отямитися, як син його опинився в колі. Встав він проти богатиря, неначе хлопчак проти мужчини. Взяли вони один одного за руки, а батько від страху навіть очі заплющив. Розплющує — богатир лежить на землі. Люди навіть охнути не встигли. Тричі богатир намагався подолати супротивника, але тричі опинявся на землі.
Повернувся син до батька, подає йому золотий і каже:
— Ти, батьку, боявся, що я не в змозі заробити мідної монети.
Прийшли вони додому, батько дістає зі скрині гамаш з тисячею золотих і каже синові:
— Бачу, не марно ти витратив гроші, які я тобі довірив. Але ти в мене єдиний син. Наш прадід був купцем, дід був купцем, батько мій був купцем і ти мусиш продовжити справу нашого роду. Даю тобі ще раз тисячу золотих. Вирушай в дорогу і доведи, що ти гідний свого роду!
Саме на ту пору із Солхата вирушав караван багатого купця з вантажем до Китаю, і купець погодився взяти Аліма до себе в помічники, показати йому дорогу в країну Чіна, навчити вести вигідні справи з продавцями шовку.
Дорогою в країну Чіна караван проходив через рідне місто купця. Караван зробив там зупинку; купець запросив Аліма до себе в дім і познайомив його з дружиною та дочкою.
Алім як побачив дівчину, так відразу ж і закохався в неї. Через тиждень, коли караван вирушав з міста, дівчина разом з матір’ю вийшла проводжати батька і довго махала хусткою вслід каравану… А один з погоничів сказав Аліму:
— Уперше дочка нашого господаря так тепло проводжає батька, — певно старий погонич здогадався, кому так довго махала дівчина.
Вночі, коли караван проходив повз місто сімдесяти ремесел, Алім попросив старого погонича сказати купцеві, що він залишається в місті, і потайки залишив караван.
Ще кілька років навчався Алім нових ремесел. А коли в нього скінчилися гроші, вирішив повернутися додому. Пішов він на ярмарок купити собі коня і, проходячи повз майдан, почув вигук оповісника:
— О жителі нашого чудесного міста! Слухайте і не кажіть, що ви не чули! Наш халіф, нехай Аллах продовжить йому дорогоцінне життя, запросив до нас кращих шахістів світу! Завтра розпочнеться турнір, і кожен з городян, хто досяг у цій грі небесних висот, може прийти сюди, на майдан, і взяти участь в турнірі. Той, хто виграє турнір, одержить в нагороду стільки золота і коштовного каміння, скільки він важить сам. Той, хто переможе в турнірі і погодиться позмагатися із самим халіфом, той одержить в нагороду шахи самого халіфа, яким, як ви знаєте, немає ціни!
Наступного дня Алім зодягнувся у свій найкращий одяг, взяв документ, одержаний в цеху шахістів, і прийшов на майдан. Алім був сороковим у списку шахістів.
Сорок днів тривав турнір. Кращих шахістів світу переміг Алім, і настав час позмагатися із самим халіфом. Оповісник оголосив, що змагання королів триватиме до третьої перемоги!
Першу шахову партію виграв Алім, другу — халіф. Третю виграв Алім, четверту — халіф. П’ята, вирішальна, партія тривала весь день, але перемога все-таки дісталась Аліму! За блискучу гру халіф подарував Аліму свої шахи. А ще він наказав привести великого й сильного верблюда і повантажити на нього два великі в’юки золота і коштовностей.
Того дня, коли Алім одержував нагороди з рук халіфа, до міста приїхав з караваном купець, з яким Алім вирушав у дорогу. Він запропонував Аліму приєднатися до його каравану і повернутися додому.
Наступного дня з’ясувалося, що купцеві необхідно буде затриматися на деякий час у торгових справах, і він попросив Аліма очолити караван та привести його в місто купця. Купець запропонував Аліму одружитися з його єдиною дочкою і стати його спадкоємцем.
Алім, який усі ці роки не забував юної дочки купця, з радістю погодився. Купець передав для дружини лист і сказав, що він написав дружині, аби вона, очікуючи його повернення, готувалася до весілля.
Алім вирушив у дорогу і, коли до міста залишався один день ходи, він дістав з кишені листа, який чомусь не давав йому спокою. Дуже вже купець намагався догодити йому в усьому… Розгорнув Алім листа, прочитав і був вражений! Купець писав дружині про в’юки із золотом і коштовностями, наказував їй першої ж ночі вбити гостя….
Алім написав нового листа, в якому давав вказівки терміново оженити багатого гостя до повернення купця.
Безпечно діставшись міста, Алім передав лист дружині купця, зустрівся з дівчиною, яка чекала його всі ці роки.
Сорок днів тривало весілля, а на сорок перший день повернувся додому купець. Довелося йому змиритися і вибачитися перед зятем.
Через пів року Алім з молодою дружиною повернувся в рідне місто Солхат. Подивувався батько його багатим подарункам, а найбільше — молодій невістці, яка йому дуже сподобалась. Як не просив, як не умовляв Аліма батько очолити їхній купецький дім, син не погодився.
Саме в цю пору в місто Солхат з далекого Єгипту приїхав відомий лікар, великий любитель шахів. Познайомившись ближче з Алімом, він з великою охотою взяв його до себе в помічники, і через рік навчання Алім нічим не поступався своєму вчителю.
Батько дуже обурювався, що його сину не вистачає сімдесяти ремесел, тож він вирішив будь-що оволодіти сімдесят першим!
Ось саме тоді й народилося в нашому місті прислів’я, що вмілому джигіту і сімдесяти ремесел замало!

Хитрий торговець

Кримськотатарська казка

Жив собі в одному селі чесний, порядний чоловік. Якщо хтось звертався до нього по допомогу — нікому не відмовляв. Попроситься переночувати якийсь мандрівник — пустить в оселю, нагодує, спати покладе. А сам позичить в сусідів гроші — обов’язково поверне вчасно. Ось такий був чоловік.
Вирішив якось цей чоловік вирушити в Мекку, здійснити хадж, побувати в святих місцях, помолитися за всіх живих і померлих у своєму селі. Зібрав він за допомогою односельчан грошей на дорогу, взяв у руки палицю, торбину з їжею і вирушив у далеку дорогу.
Ішов він, ішов і дійшов до моря. Тут він відшукав корабель, щоб продовжити шлях, домовився з господарем судна, що той забере його з собою, залишив свою, вже майже спорожнілу, торбину і пішов на берег запастися їжею в дорогу. На березі він помітив торговця, котрий торгував фруктами, сиром, яйцями, коржиками. Узяв чоловік коржика, десяток яєць, хотів розрахуватися — а виявилось, що гроші залишилися в торбині на судні. Торговець відмовився брати назад коржика і яйця. Чоловік заквапився на судно за грішми.
Поки він розшукав свою торбину та відрахував гроші, матроси підняли вітрила і корабель відплив від берега. Ось так чоловік мимоволі опинився в боржниках. А якщо чесна людина стає боржником, то борг не дає їй спокою. Кожного разу, коли цей чоловік розв’язував свою торбу і з’їдав шматочок коржика чи яйце, він відчував себе винуватим.
Дістався чоловік до Мекки. Помолився на святій землі за себе, за всіх близьких і знайомих, за торговця, перед яким вважав себе винуватим, і вирушив у зворотну дорогу. Одного чудового дня він дістався знайомого берега і поспішив до торговця. Підійшов, привітався, вибачився і подає торговцю гроші. Торговець порахував гроші і повернув їх чоловікові:
— Півроку ти здійснював хадж… За цей час із взятих тобою десяти яєць могли вилупитися десять курчат. Курчата стали б курми, кури знесли б мені не десять, а десять разів по десять яєць… Отож ти мені винен у сто разів більше…
Чоловік радий був би заплатити, але в нього не лишилося стільки грошей і позичити йому було ні в кого. Хто ж незнайомцеві в чужому краї гроші позичатиме? Потягнув торговець чоловіка до судді. Суддя уважно вислухав обох, але суперечки вирішити не зміг. Торговець був упертою людиною. Доручивши стою торгівлю синові, він почав водити свого боржника від одного судці до іншого.
Вже всі у цій країні знали про суперечку. І щоразу, коли бачили торговця, який волочив за рукав боржника, сміялися і показували на них пальцем.
Одного дня торговець і боржник прийшли до найголовнішого судді. Той уважно вислухав їх та й каже:
— До мене вже дійшли чутки про вашу суперечку. Дайте мені тиждень, і я вирішу ваш спір.
З ким тільки не радився головний суддя, до яких тільки книг не заглядав, а вирішення знайти не міг. Так минуло шість днів. На сьомий день, коли вранці він йшов до двірцевого майдану, побачив хлопчаків, які гралися неподалік. Один хлопчик сидів, схрестивши ноги на підвищеному місці, нижче розташувалися піддані, які зі сміхом дивились, як один хлопчик тягне другого за рукав.
Зупинився головний суддя і вирішив подивитися, чим закінчиться ця гра. Він уже здогадався, що вони грають в суддю і сперечальників.
Хлопчик, який зображав торговця, підвів свого боржника до «судді» і голосно заявив у чому він звинувачує «боржника». Хлопчик, котрий зображував судцю, уважно вислухав торговця і запитує в нього:
— Скажи мені, чесний мандрівнику, які яйця ти купив у торговця — сирі чи варені?
— Звичайно, варені, — відповідає уявний боржник. — Де б я міг зварити їх на судні?
— Скажи мені, торговцю коржиками, сиром, яйцями та іншими їстівними продуктами, чи правда, що яйця були варені?
— Правда, головний суддя! — відповідає уявний торговець.
— Скажіть мені, жителі міста, — мовив уявний суддя, — чи чули ви коли-небудь, щоб квочка висиджувала курчат з варених яєць?
— Не чули! — відповідають довкола хлопчаки.
— Скажи мені, торговцю, — запитує «суддя», — чи ти чув, щоб з варених яєць квочки висиджували курчат?
— Не чув, пане головний суддя! — відповідає «торговець».
— Жителі міста, я оголошую своє рішення з цієї справи! — уявний суддя підняв руку, точнісінько так, як це робив сам головний суддя, — За те, що торговець обманув цього чесного чоловіка, який не зі своєї вини став боржником, я присуджую торговцеві сорок ударів палицею!
Хлопчаки з вигуками і сміхом схопили удаваного торговця, повалили його на землю і завдали йому сорок ударів палицями. Удаваний торговець, весь у сльозах, підвівся і хотів іти, але «суддя» зупинив його:
— Зачекай, нечесний торговцю, це тільки половина мого рішення. Вислухай другу половину. Через твою жадібність цей чесний чоловік не зміг вчасно повернутися додому, до своїх рідних і близьких, я наказую тобі виплатити йому стільки грошей, щоб він міг купити собі віслюка, на якому доїде додому. Окрім цього, ти даси йому безкоштовно стільки продуктів, скільки потрібно на дорогу!
Здивувався головний суддя, як просто і справедливо вирішили “нерозв’язний спір” хлоп’ята, і заквапився на майдан, де на нього вже очікували торговець, боржник та інші Діоди, які посходилися сюди з усіх куточків держави.
Головний суддя першим запитав торговця, але спочатку змусив того поклястися на Корані, що він казатиме правду і тільки правду:
— Скажи мені, торговцю, якими яйцями ти торгуєш на причалі — вареними чи сирими?
— Звичайно ж, вареними! — випалив торговець, який не чекав каверзи від головного судді.
Сорок ударів палицею отримав хитрий торговець привселюдно на майдані. Заплатив за віслюка, якого підвели боржнику, заплатив за хурджун їжі, що ним нав’ючили віслюка і, повернувшись додому, поклявся, що більше ніколи і нікого не буде обманювати.

Скрипка, бубон і сопілка

Йшла собі дорогою Скрипка і несла на спині футляр, у якому зберігалися всі її пісні.
Стомилася Скрипка, сіла на камінь, і стало їй дуже сумно від того, що вона одна на цілому світі, що в неї немає друзів і що всі пісні в неї журливі… Посиділа, поплакала та й пішла далі.
Йшла вона, йшла і почула якесь торохтіння. Дивиться, аж то котиться з гірки Бубон. Він так гримотів, ніби бігло стадо буйволів. Помітив Бубон Скрипку, зупинився. Втомлений, вкритий пилом, обідраний.
— Добридень, Скрипко. Куди прямуєш?
— Світ за очі, — відповідає Скрипка.
— І я теж туди. Ходімо разом, — запропонзшав Бубон. — Удвох веселіше буде.
Ідуть вони гірською стежкою і чують тиху жалібну мелодію. Підійшли ближче, дивляться — сидить під кущем Сопілка і насвистує якусь мелодію.
— Добридень, Сопілко, — сказали разом Скрипка і Бубон. Що трапилось? Чому ти так жалібно співаєш?
— А чого радіти, — відповіла Сопілка. — Вовки отару порізали і пастуха загризли. Тому мені й сумно.
— Ходімо з нами, — запропонував Бубон. — Утрьох буде веселіше.
Ішли вони, йшли і вже в сутінках вийшли на лісову галявину. Розіклали багаття, зігрілися й вирішили заспівати разом пісню. Подивитись, що з цього вийде.
Першою почала Скрипка, вслід стомлено бухнув бубон і, вторячи їм, журливо засвистіла Сопілка. Від їхньої музики в лісі стало так сумно і так журно, що згасло багаття, перестали в траві сюрчати коники, погасли в небі зірки.
Другого дня на їхньому шляху трапилося село. У цьому селі зібрали багатий врожай, засипали його в засіки і готувалися відсвяткувати іменини Золотої Осені. Звідусіль гостей запросили, на столи різних страв приготували. П’ють, їдять, а не весело їм… Чогось не вистачає, а чого — й самі не зрозуміють…
Ось тут і з’явилися Скрипка, Бубон і Сопілка. І всі відразу зрозуміли, що справжнє свято тоді, коли лунає музика. Зустріли друзів широ. Нагодували, напоїли і попросили заграти щось веселе, таке, щоб ноги самі пішли в танок.
Радісно заспівала Скрипка, весело засвистіла Сопілка, гучно й завзято ударив Бубон — і почалися такі веселощі, яких ніколи не було в цьому селі.
До ранку люди співали й танцювали, а потім розійшлися по своїх домівках і селах і рознесли по всій окрузі добру славу про веселих музик: Скрипку, Бубна і Сопілку.
Того року стояла довга тепла осінь. У кожному селі святкували, справляли весілля, влаштовували гуляння, і друзям ніколи було сумувати.
Коли в домі достаток, коли усі живі-здорові, коли засіки переповнені різними запасами, коли худоба нагодована й доглянута, — люди стають щедрими й гостинними. Проводжаючи музик, жителі сіл щедро нагороджували їх за працю, за старання, за принесену радість. Усе, що заробляли, друзі складали в одну велику торбу…
Друзі у складчину купили клаптик землі, спорудили будинок, заклали сад… Кожен, хто проходив повз великий і чепурний будинок, посміхався і промовляв: «Цей будинок належить Скрипці, Бубну і Сопілці».
Одного разу друзів запросили на багате й пишне весілля, яке тривало цілий тиждень. Радісно виспівувала Скрипка для нареченої та її подружок. Сопілка — для нареченого і його дружків. Голосно заохочував Бубон парубків, які виходили в коло помірятися силою. Відгриміло весілля. Батько нареченого насипав друзям за роботу золота. Повний бубон. Повернулися вони додому і вирішили розділити золото на три частини. Висипали вони монети на стіл, сіли довкруги, і кожен почав брати з купки по золотій монеті й класти біля себе, поки не залишилась одна монета.
Дивляться на неї друзі і не знають, як їм розділити одну монету на трьох. Тоді Бубон і каже:
— З-поміж вас я найгучніший і найважливіший, отже, монета мусить належати мені.
— Ні, — заперечила Скрипка, — в кого найніжніший, найзадушевніший голос? У мене. Отже, монета моя.
— Яка несправедливість! — образилася Сопілка. — А хто грав для нареченого і його дружків? Я. Тож золото мусить належати мені.
Довго сперечалися вони, але так і не дійшли згоди, кому повинна належати золота монета. Вирішили закопати її в саду під деревом і запитати поради в людей: нехай скажуть, хто з них найголовніший і кому слід віддати монету.
Ніхто не хотів розставатися зі своїм багатством. Кожен забрав своє золото з собою. Йшли вони, йшли і вночі натрапили на багаття, довкруж якого бенкетували розбійники. Помітили розбійники музикантів, зраділи. Затягли їх у коло і наказали грати. А музиканти стоять і мовчать. «Ви що, — розсердився ватажок розбійників, — не бажаєте нас потішити?!» Тоді Скрипка їм відповідає:
— Панове розбійники, ми вас потішимо, але ви спочатку повинні вирішити нашу суперечку: хто з нас найголовніший, кому мусить належати золота монета?
— Перш ніж вирішити суперечку ми повинні побачити цю золоту монету.
Цей ватажок розбійників був хитрий, як чорт, він відразу ж зрозумів, чим тут пахне…
Скрипка розчинила футляр, де лежало її золото, і при світлі багаття монети засяяли, неначе зірки. Угледіли розбійники золото, накинулися на Скрипку. Порвали струни, поламали вушка, натовкли боки… Таку бійку зчинили за те золото, що друзі ледве-ледве втекли.
Через деякий час у горах Скрипка, Бубон і Сопілка помітили табунників, які сиділи понуривши голови. Табун коней, котрих вони за наказом хазяїна гнали на продаж, злякавшись вовків, кинзшся в безодню. Сиділи табунники й міркували, що вони тепер скажуть хазяїнові.
Привіталися вони з музикантами і попросили їх заграти. Але музиканти стоять і мовчать. Тоді найстарший табунник і каже:
— Ви не хочете разом з нами розділити наше горе?
А Сопілка йому й відповідає:
— Панове табунники, ми заграємо вам, але спочатку ви мусите вирішити нашу суперечку: хто з-поміж нас найголовніший, кому повинна дістатися золота монета
— Де вона, ця золота монета? — важко зітхнзш табунник.
— Може й не варто через неї сперечатися.
Не втрималась Сопілка, розв’язала торбу і висипала перед табунниками свій скарб. Побачили вони золото, забули про все на світі й накинулися на монети. Сопілка розсердилась, кинулась рятувати своє багатство, але її та її друзів зіштовхнули у глибоке провалля.
Вранці вони ледь вибралися з того провалля, дісталися до великого шляху і побрели ним, підтримуючи одне одного.
Ідуть вони побиті, сумні, а назустріч — сільські борці. Теж всі у синцях. Ідуть босі, в самих шароварах. Їздили вони на ярмарок з іншими борцями силою помірятись, головний приз вибороти. Але поки вони боролися, в них і віз, і коней, і одяг злодії вкрали. І головний приз їм не дістався. Ось і повертались вони у своє село, піймавши облизня. Ішли й думали, як їм тепер у рідному селі показатися…
Помітили борці музикантів, оточили їх і попросили заграти щось веселеньке. Музиканти стоять і мовчать. Розгнівався старший борець:
— Ви що, без грошей і грати не хочете?
— Ми вам заграємо, — відповів Бубон, — але ви спочатку допоможіть вирішити нашу суперечку: хто з-поміж нас найкращий, кому з нас повинна дістатися золота монета…
Переглянулись поміж собою борці. Старший з них і каже:
— Перш ніж вирішити вашу суперечку ми повинні переконатися, що ця золота монета — справді золота, а не якась підробка…
Не втримався Бубон, розв’язав торбу і висипав на дорогу усе своє багатство. Як побачили борці золото, так всі гуртом і накинулися на нього. Бубон хотів було відтягнути їх від золота, та де там! Йому так попід боки надавали штурханів! Сорочку шкіряну порвали і закинули його самого так далеко, що друзі ледве розшукали його у придорожній канаві.
Повернулися музиканти додому, відкопали монету, через яку стільки горя і принижень дістгілося їм, і пішли на базар. Прийшли до ремісників, де їх швидко привели в належний порядок. Скрипці вставили нові, перламутрові вушка, натягли нові струни, покрили лаком пом’яті боки. На Бубон натягли новеньку шкіряну сорочку, а з боків зробили отвори і вставили в них мідні тарілочки — щоб голоснішим був! Сопілці промили янтарним соком очі, підфарбували, причепурили.
Зійшлися друзі разом, дивляться одне на одного і не впізнають: такі вони стали нарядні й красиві. Першою не втрималася Скрипка: заграла новими струнами. Слідом за нею заспівав свою мідну пісню Бубон. Їх підтримала дзвінка Сопілка. Всі люди, які були того дня на базарі, зійшлися послухати веселих музикантів.
Відтоді друзі більше на сварилися. Жили мирно і дружно. І досі так живуть. Ходять із села в село грати на весіллях, розважають людей. Вони завжди там, де радість, де пісня, де лунає Хайтарма. І нема в нашому краю шанованіших і відоміших музик, ніж Скрипка, Бубон і Сопілка…

Ворожка Наджіє

Жив собі в одному місті швець, якого звали Алі. Була в нього велика сім’я, тому працював він з ранку до вечора, щоб дітей було за що нагодувати, одягти та грамоті навчати. Була в нього дружина, яку звали Наджіє. Вона встигала і за дітьми наглянути, і чоловікові допомогти, і в хаті порвдок навести.
Та несподівано Алі помер, і залишилася Наджіє одна зі своїм горем. Що робити, як дітей прогодішати, як вивести їх в люди?
Якось перебирала вона в комірчині речі і наткнулася на бабусину вовняну панчоху, в якій був схований вузлик. Розв’язала вона його, а там у смугастій хусточці пригорща різнокольорової квасолі!
Сиділа вона і згадувала, згадувала: ще зовсім маленькою ходила вона з бабусею на базар. Бабуся сідала біля входу, розв’язувала і розстеляла свою смугасту хустину, розсипала по ній квасолю — і ворожила! Бабуся давно померла, а в місті довго ще згадували Айше-ворожку…
Дивилася Наджіє на різнокольорові квасолинки і пригадувала, як бабуся пояснювали їй, що кожна з них означає… А коли в оселі не залишилося й шматочка хліба, взяла Наджіє хустинку з квасолею і пішла на базар. Сіла збоку, розстелила хусточку, поклала купкою квасолю, сидить і очікує…
А в цей час в одного селянина пропав кінь. Шукав він його, шукав, втомлений повернувся додому, а дружина йому й каже:
— А ти у ворожки, яка сидить біля входу на базар, не запитував? Може, вона тобі підкаже, де шукати коня?
Послухався селянин дружину, прийшов на базар, підійшов до ворожки, розповів їй про свою біду, дав монету та й каже:
— Якщо допоможеш мені знайти коня, я заплачу тобі втричі більше.
Зібрала Наджіє квасолини в жменю, кинула їх на хусточку, дивиться — вийшло три купки, а за ними одна, найменша квасолинка… Думала-гадала, що б це значило, і сказала перше, що прийшло в голову:
— Бачиш за містом три високі пагорби? Ось за тим далеким, найвищим, і пасеться твій кінь!
Зрадів селянин, вирушив у дороіу. Півдня ішов з пагорба на пагорб, а коли перейшов найбільший, помітив в улоговині біля річечки свого коня!
Наступного дня вранці, коли Наджіє знов прийшла на базар до неї підійшов той селянин, подякував за ворожіння і дав їй ще три монети.
Селянин усім своїм знайомим і незнайомим розповів, яка чудова ворожка на квасолі вчащає на ринок. Ось так і розлетілася по місту і далеко за його межі слава про Наджіє- ворожку.
Якось розбійники викрали з ханського саду красуню- царівну. Певно, хотіли продати її за море за великі гроші. В усі кінці помчали ханські слуги; де тільки не шукали царівну, але знайти не змогли. Тоді хан наказав привести до нього всіх ворожбитів і ворожок, які тільки були в ханстві, і сказав їм:
— Я даю вам на ворожбу сорок днів і ночей. Якщо знайдете мені дочку — озолочу! Не знайдете — кожен з вас позбудеться голови!
Наказав хан посадити ворожбитів і ворожок в кімнаті, дати їм по сорок горшиків з їжею і один глечик із солодким щербетом. Одній лиш Наджіє-ворожці дозволив повернутися додому. Відвезли їй додому і глечик, і горщики з їжею.
А в цей час розбійники заховали красуню-царівну в печері за містом, а самі ходили біля палацу, на базарі, біля мечеті, прислухалися, що кажуть люди про пропажу. Почули вони про те, що хан зібрав усіх ворожбитів і ворожок у палаці, примчали і розповіли про це своєму отаману. І ще йому сказали, що більше всіх потрібно остерігатися Наджіє-ворожки, що тільки їй під силу підказати хану, де перебуває його дочка і хто її викрав. Подумав-подумав отаман і каже:
— Давайте-но будемо стежити за цією жінкою. Нехай увечері один з вас прокрадеться до неї в хату і підслухає все, що вона казатиме.
Як тільки стемніло, один з розбійників заліз на горище хати, зробив у стелі дірочку і лежить, приклавши до неї вухо. В цей час родина зібралася вечеряти, дочка принесла горщик з їжею, а мати й каже:
— Ну ось, перший вже прийшов… Що з ним будемо робити? Розігріємо чи так з’їмо?
Злякався розбійник, нечутно зліз із горища і примчав до отамана:
— Вона відразу ж здогадалась, що я за нею стежу. Не встиг я облаштуватися на горищі, як вона каже дітям: «Ну ось, вже перший прийшов. Що будемо робити, засмажимо чи так з’їмо?» Не сім’я, а якісь людоїди…
Не повірив отаман розбійнику і послав наступного дня найрозумнішого з них. Той прокрався ввечері на горище, приклав вухо до дірочки і раптом чує:
— Ось і другий прийшов… Що з ним будемо робити, розігріємо чи так з’їмо?
Злякався розбійник і примчаш до отамана:
— Даремно не повірив ти вчора! Не встиг я вилізти на горище, як чую, ворожка каже: «Ось і другий прийшов; — це вона про мене, — що з ним робити, засмажимо чи так з’їмо?»
Не повірив отаман словам розбійника і вкрай розізлився:
— Боягузи ви, а не розбійники! Звідки ця нещасна жінка може знати, що це ми викрали царівну?
І вирішив цього разу сам прокрастися до оселі та підслухати.
Як тільки-но стемніло, отаман заліз на горище, приклав вухо до шпаринки і лежить. А в цей час Наджіє послала сина принести з комірчини горщик з їжею і глечик, в якому був солодкий щербет. Син приніс великий глечик, а Наджіє й каже:
— Ну ось і найбільший прийшов… З ним справитись буде важче…
Зрозумів отаман, що ворожка все про них знає… Зліз він з горища, постукав у двері, жінка його впустила. Отаман і каже:
— Наджіє-ханум, я отаман розбійників, які викрали ханову дочку. Я зрозумів, що ви вже все знаєте, і тому вирішив домовитися з вами по-доброму. Не видавайте нас ханові, я скажу вам, де ми сховали царівну… Ми заплатимо вам стільки, скільки побажаєте.
— Гаразд, — каже Наджіє-ворожка, — я виконаю ваше прохання, але за однієї умови: ви повинні залишити це ханство і ніколи більше не повертатися сюди.
Отаман погодився з жінкою. Він розповів їй, де вони сховали ханську дочку, і дав слово назавжди залишити ханство.
Наступного дня ворожка прийшла в палац і сказала хану, де перебуває його дочка. Хан мерщій скочив на коня і в супроводі слуг вирушив у гори, тут, у печері, він і знайшов свою дочку. Сорок днів і сорок ночей тривало в ханстві свято з нагоди порятунку царівни. Хан усіх ворожбитів і ворожок запросив до двірцевого саду, де для них накрили багатий стіл з усілякими наїдками і напоями.
Хан власною персоною завітав до саду, аби при всіх подякувати ворожці Наджіє і вручити їй обіцяну нагороду.
Дорогою до саду хан помітив коника-стрибунця і вирішив спіймати його. Один раз коник утік від хана, вдруге утік, а за третім разом хан упіймав його і затиснув у кулащ- Так він і прийшов у сад з коником-стрибунцем у кулаці. Прийшов і каже:
— Хто з вас здогадається, що в мене в кулаці, того я призначу головним віщуном нашого ханства!
Один за одним проходили мимо хана ворожбити, але жоден з них не міг вгадати, що ж приховав хан у своєму кулаку. Дійшла черга і до Наджіє. Підійшла вона до хана і не знає, що йому відповісти…
Розгубилася жінка, а про себе подумала: «Ось і попалася, як та сарана…» Та й каже:
— Ну що мені вам відповісти, великий хане! Раз стрибнула сарана — не попалася! Два стрибнула сарана — не попалася! А на третій раз вона опинилася в кулаці!
Хан розсміявся, розтулив кулак, а звідти вистрибнув коник, змахнув крильцями і полетів…
Хан хотів призначити Наджіє головною ворожкою ханства, але вона подякувала ханові і відмовилась. Сказала, що всі свої здібності вона потратила на те, аби знайти царівну. Тому ворожити вона більше не в змозі…
Хан повірив їй. Він наказав збудувати для неї великий будинок неподалік від палацу, щедро обдарував її. І розбійники не залишилися перед ворожкою в боргу — залишили їй торбину золота і коштовностей.
Наджіє-ворожка виростила своїх дітей. Синів оженила, дочок повидавала заміж. Її не стало, а в ханстві ще багато років ходили про неї легенди…