Дурний вовчисько

Кримськотатарська казка

Жив колись на світі Вовк. Був він злий і ненажерний: в овечу отару залізе — всіх овець переріже, до корів у загін забереться — всіх корів і телят подушить, в курник проникне — всіх курей загризе. Як не намагались селяни вистежити його, нічого не виходило: Вовк зробить свою чорну справу, наїсться уволю й піде далеко в ліс, куди мисливці не дістануться.
Якогось разу Вовк тяжко захворів: що не з’їсть — у животі починає пекти, ніби хтось вогнище в кишках запалив. «Мабуть, це від того, — подумав Вовк, — що я дуже багато худоби занапастив. Ось і покарав мене Бог». Помучився-помучився Вовк і поклявся: «Якщо одужаю, то клянусь, що більше не торкнуся жодного барана, жодного теляти, жодної гуски».
Минув час. Вовк видужав і пішов полювати. Йде він лісом, аж дивиться — на галявині Бичок пасеться. Бичок злякався, кинувся тікати, а Вовк наздогнав його та й каже:
— Не бійся мене, я тебе не чіпатиму. Я дав слово, що жодної тварини більше не занапащу.
Не повірив Бичок Вовкові, але Вовк пробіг мимо і не доторкнувся до нього. Йшов Вовк, йшов, а назустріч йому два барани. Злякались барани і — навтіки. Вовк наздогнав їх та й каже:
— Не бійтеся мене, я вас не чіпатиму. Я дав слово, що жодного барана не занапащу.
Не повірили барани Вовкові, але той подався собі геть. Ішов Вовк, ішов, а назустріч йому Кінь. Злякався Кінь Вовка і кинувся навтікача. Вовк наздогнав Коня та й каже йому:
— Не бійся мене, Коню, я тебе не чіпатиму. Слово таке дав і порушувати його не буду.
Не повірив Кінь Вовкові, але той пішов собі геть. Довго блукав Вовк лісом, спробував ягоди жувати, плоди, опалі з дерев, — нічого не смакує. Повернувся Вовк до свого лігвища, впав та й лежить. Лежить і чує, як в животі бурчить од голоду, як він стає безсилим. Лежав, лежав та й подумав: «І чого це я вирішив бути таким доброчинцем. І діди мої з полювання жили, і батьки. Чи ж я не Вовк? Піду я та й пообідаю тим дурним Конем».
Як вирішив Вовчисько, так і вчинив. Добрів до Коня і каже йому:
— Послухай, Коню, я передумав, вирішив з’їсти тебе.
— Вирішив — так вирішив, — відповів Кінь, — тільки хочу тебе застерегти: мені в заднє копито попав залізний цвях, ти спочатку витягни його відти, а потім уже їж…
Підійшов Вовк ззаду до Коня. Кінь копита підняв та як вдарить голодного Вовка в груди — той і розтягнувся на землі. Довго він лежав, поки не прийшов до тями, а потім вирішив пообідати баранами. Ледве добрів до них та й каже:
— Барани, я передумав, вирішив з’їсти вас…
— Будь ласка, — кажуть барани, — їж, якщо так вирішив. Але спочатку ти повинен розв’язати нашу суперечку.
— А через що сперечаєтесь? — здивувався Вовк.
— Покійний батько залишив нам у спадщину ось цю землю, і ми ніяк не можемо розділити її. Проведи між нами межу, розділи землю на дві частини, — сказали барани і розійшлися врізнобіч.
Вовк став між баранами і думає-гадає, як йому землю розділити, а барани в цю мить як розбіжаться та як ударять рогами з двох боків Вовка, той ледь Богові душу не віддав.
Прийшов до тями та й думає: «От дурні барани, ледь не вбили мене. Піду я краще Бичком поживлюся»…
Ледве на ноги звівся Вовчисько і побрів далі. Дістався до Бичка та й каже йому:
— Бичок, я вирішив з’їсти тебе.
— Якщо ти такий голодний, їж, будь ласка, — каже Бичок, — тільки спочатку зніми у мене з шиї обруча з дзвіночком.
Вчепився Вовк за шкіряний обруч і ну тягнути його, а дзвіночок — як задзвенить.
Почули селяни — і мерщій на галявину. Оточили дурного Вовчиська і давай лупцювати — тут йому настав кінець. Отож, дивись, якщо дав слово — тримай його!

Дев’яносто дев’ять золотих

Кримськотатарська казка

Сусідили в одному селі багатий та бідний. Щоразу, коли вони приходили до мечеті молитися, наприкінці бідний неголосно промовляв: «Господи, прояви свою милість, пошли мені сто золотих, та тільки рівно сто — і жодним золотим менше! Якщо ти виконаєш моє прохання, я принесу в жертву десять овець і запрошу на подячний молебен усе село».
Набридло багатому слухати щоразу одне й те ж саме прохання і вирішив він зло пожартувати з сусіда. Багатий поклав до свого парчевого гаманця дев’яносто дев’ять золотих і наказав слузі, щоб той, коли в хаті бідного нікого не буде, прокрався і підвісив гаманець до стелі.
Повертаються сусіди з мечеті, бідний заходить до оселі і помічає гаманця, що звисає зі стелі. Зняв бідний гаманець, висипав золото, порахував — дев’яносто дев’ять золотих! Помолився бідний Богу і заквапився до сусіда-багатія похвалитися Божим подарунком. Багатий уже вкотре висміював його перед односельцями. Бідний показав багатому гаманця і каже:
— Хочеш переконатися в Божій милості? Ти весь час сміявся наді мною, що Бог мою молитву ніколи не почує. А він почув і послав мені гаманець із золотом!
— Але ж у гаманці дев’яносто дев’ять золотих, а ти прохав сто! І щоб на жодного золотого менше…
— А ти звідки знаєш, скільки в гаманці золотих? — запитує бідний.
Багатий йому відповідає:
— Це я вирішив трохи покепкувати з тебе! Перевірити, чи візьмеш ти дев’яносто дев’ять золотих, чи ні. Ти ж клявся, що менше ніж сто золотих не візьмеш… Отже, ти, до того ж, обманив іще й Всевишнього!
— Але ж ти забув додати сюди ще й вартість гаманця, адже він парчевий і коштує не менше ніж золотий, поглянь на нього!
Багатий відповідає:
— Що мені на нього дивитися, це мій власний гаманець! І якщо ти не повернеш мені гаманця із золотом, доведеться мені відвезти тебе в місто до судді, нехай він нас розсудить!
— Гаразд, — відповів бідний, — я згоден поїхати до судді, нехай він розсудить нас.
Холодного морозного ранку поїхали сусіди в місто. Багатий — в теплій овечій шубі, підперезаний дорогим поясом, верхи на доброму коні, а бідний у рваному халаті, верхи на своєму старому худому віслюку. Не проїхали вони й півдороги, як бідний зупинився;
— Все, я далі не поїду. Я промерз до кісток і повертаюсь додому. Тобі добре, ти в теплій шубі.
Нічого робити, довелося багатому віддати свою шубу бідному. Шуба ж бо коштувала менше ніж один золотий.
Одягнув бідний шубу, підв’язався дорогим поясом, а багатий одягнувся у рваний халат. Ідуть вони, їдуть, вже й місто замаячило вдалині, а бідний знов зупиняє свого віслюка:
— Все, я далі не поїду! Я пішки повертаюся додому. Тобі добре: ти на коні, під тобою сідло, а я іду на ребристій спині віслюка — і в мене вже всі кісточки болять.
Нічого не вдієш, довелося багатію поступитися сусідові своїм конем. Адже ж коня можна було купити лише за один золотий. Виліз бідняк на коня, багатий осідлав віслюка, і незабаром вони в’їхали в місто та прийшли до міського судді. Суддя наказав кожному з них викласти свою скаргу.
Першим, усе як було з гаманцем, розповів багатий. А по всьому й каже:
— О шановний суддя! Цей бідняк не тільки гаманець, а, видно, й коня мого хоче привласнити!
А бідний лиш посміхається:
— Бачте, шановний і справедливий суддя! В цього брехуна повертається язик називати мене бідним! Його послухати, то й моя нова шуба і цей дорогий пояс також належать йому…
Багатий вкрай розлютився:
— Ти хочеш сказати, що цей порваний халат, який на мені, це не твій халат, а мій?! Ах ти, голодранцю нещасний! Та я тебе…
Але суддя не дав багатому договорити:
— Якщо ти й далі ображатимеш цього високоповажного добродія, то я накажу аскерам прив’язати тебе до стовпа і всипати сорок палиць…
I щоб остаточно вирішити, хто ж із цих двох усе-таки правий, суддя попросив показати йому гаманця із золотом.
Бідний подав йому гаманець. Суддя переконався, що в ньому й справді дев’яносто дев’ять золотих, і, дивлячись на арабський напис, вишитий на гаманці, запитав:
— Хто з вас мені скаже, який вислів вишитий на цій парчі?
Багатий знизав плечима, його ніколи не цікавило, що ж вишито на його гаманці. А от бідний посміхнувся. Колись тут, у місті, він проходив повз базарний ряд, де продавали гаманці, і запитав, скільки ж коштує такий зелений гаманець, який бачив у багатія. Продавець назвав ціну. Тоді бідний спитав: а що означає вишитий на гаманці візерунок? Продавець відповів, що це слова з молитви, і в перекладі з арабської означає: «Бережи тебе Аллах!»
Посміхнувся бідний і каже:
— Шановний суддя! На цьому гаманці вишиті слова, які в перекладі з арабської мови звучать так: «Бережи тебе Аллах!»
Суддя присудив бідному парчевий гаманець із золотом, а багатого за богохульство, за його наклеп на достойну людину наказав покарати сорокома ударами палиць. Вирок тут же виконали.
Повернулися сусіди в село. Багатий ліг на м’яку постіль і лежав доти, доки не загоїлися на його спині рани від палиць. А бідний, як і обіцяв, зарізав десять овечок та й запросив усе село на подячну молитву.

Про мудрого віслюка

Кримськотатарська казка

Жив колись давно в одному місті гончар. Був у нього старий, навчений досвідом, віслюк. Гончар дуже любив свого віслюка і щоразу, сидячи в кав’ярні за чашечкою кави, не пропускав нагоди похвалитися ним.
— Мій віслюк, хай подовжить Всевишній його дні, в сто разів розумніший від слуг нашого повелителя падишаха!
Тим, хто не вірив йому, він пропонував битися об заклад: вантажив на свого віслюка горщики і глечики та й виводив його на шлях. Через годину сперечальники приходили на базар, а віслюк зі своєю поклажею уже чекав господаря в гончарному ряді!
Одного разу повантажив гончар свій крихкий товар на віслюка і вирушив на базар. Дорога пролягала повз падишаховий палац, що стояв над річкою, над якою вивищувався міст. А вже за мостом починався базар і знаменитий іподром, на якому щороку влаштовували перегони найпрудкіших у державі скакунів. І щороку сам падишах був присутній на цих перегонах.
Йде гончар і гонить попереду себе віслюка, навантаженого дзвінкою глиною. Біля входу на міст він заплатив за прохід срібний дирхем і ледве наздогнав віслюка, як той провалився ногою в щілину, упав, на нього наштовхнувся гончар і, звичайно ж, весь їхній вантаж, весь посуд — на дрізки!
Довелося гончару повертатися додому з порожніми руками, і цілий місяць сім’я їла тільки хліб та воду. Через місяць гончар повантажив на віслюка новенькі горщики та глечики і знову вирушив на базар. Та як тільки вони дійшли до мосту — віслюк став як укопаний! Господар його вмовляв, тягнув за повід, штурхав попід боки — але віслюк не зробив ані кроку вперед!
Розізлився гончар і давай гримати на віслюка:
— Ах ти, вперта тварюко! Я розумію, що ти в сто разів розумніший од візирів нашого падишаха, хай Аллах продовжить його царювання! Але ж ти повинен розуміти, що вдома немає ні крихти хліба! Чи не хочеш ти, щоб я просив, стоячи на мосту, милостиню чи заліз кому-небудь до кишені? Це наші дурні візирі можуть грабувати нас за кожен прохід мостом і не піклуватися про його стан!
У цей час на балкон свого палацу вийшов сам падишах і почув, як погано відгукується про його візирів якийсь там бідний гончар. Падишах розізлився і наказав привести крикуна.
Привели гончара, поставили перед падишахом на коліна, а той йому й каже:
— Хто дозволив тобі ображати моїх вірних візирів? Як ти можеш порівнювати свого облізлого віслюка з цими мудрими людьми! — і наказав варті всипати цьому зухвалому нечестивцю сто палиць і кинути його в зіндан!
Та не злякався гончар падишахового гніву і каже:
— О наймудріший з мудрих володарів! Адже я неспроста кажу, що мій віслюк, хай буде благословенний час його народження, розумніший, аніж твої улюблені візирі. Повір, що моїми устами говорять ангели, які літають над твоїм палацом. Їхав я місяць тому на своєму віслюку через міст — і проломився під ним прогнилий настил. Віслюк ледве не поламав собі ногу, я розбив голову, а всі мої глечики розлетілися на дрізки! Відтоді мій мудрий віслюк, як ти бачив сам, не погоджується ступити ногою на цей міст. На нього не діють ні ласка, ні погрози. Більше того, це він напоумив мене, що незабаром у нас розпочинаються кінні перегони на іподромі, змагання найпрудкіших та найспритніших вершників. І що ти, о ясновельможний, на своєму, подібному до блискавки, скакуні помчиш по цьому мосту, поспішаючи на свято. І не дай, Аллах, нехай береже він твоє дорогоцінне життя, потрапить твій улюблений скакун копитом у гнилу деревину на мосту — впаде, поламає собі ноги, а наша благословенна країна залишиться без свого славетного повелителя. Адже це слуги візира збирають за проїзд по мосту не одну тисячу дирхемів упродовж білого дня. То хіба ж не можна було досі, виявляючи турботу про твою безцінну особу, поміняти настил? І як я можу після цього порівнювати свого мудрого віслюка з цими дурнями, котрі думають лише про власні кишені!
Вислухав падишах гончара і наказав слузі збігати на міст і перевірити, чи правду той каже. Слуга збігав і, повернувшись, підтвердив мовлене гончаром.
Нічого не залишалося падишаху, як погодитися з гончаром. Падишах щедро нагородив його і відпустив з миром.
Подейкують, що на мосту за одну ніч зробили новий настил з міцних, як залізо, дубових колод, котрі пережили не тільки самого падишаха, а й усіх його наступників!

Про крадія Амета і кишенькового злодія Мемета

Кримськотатарська казка

Жила колись давно в одному великому місті дівчина, яку звали Зейнеб. Померли в неї батьки і залишили в спадок будинок. І щоб заробити собі на прожиток, вирішила вона здати частину будинку комусь у винаймання. Одного разу прийшов до неї чоловік на ім’я Амет і сказав, що він найме в неї собі житло за однієї умови: кімнату він займатиме лише удень. Удень спатиме, а вночі ходитиме на роботу.

Зейнеб гадала, що цей чоловік спатиме вдень тому, що вночі він десь вартуватиме. Де саме, Зейнеб не запитувала.

Через тиждень до Зейнеб прийшов ще один чоловік. Він назвався Меметом і сказав, що хоче найняти в неї житло, але за однієї умови: вдень його не буде, він приходитиме лише на ніч. Зейнеб була дівчиною тямовитою: вона відразу зміркувала, що може одне й те ж саме житло найняти відразу двом і одержати подвійну плату. Так вона й зачинила.

Одного не знала Зейнеб, що не сторожем працює Амет, а просто він — нічний крадій і тому вдень відсипається, а вночі виходить на промисел. А стосовно Мемета — що той був кишеньковим злодієм. З раннього ранку і до пізнього вечора вештався він по міських базарах і крав гаманці в багатих купців.

Сподобалася квартирантам молода господиня, котра завжди зустрічала їх з усмішкою, смачно готувала, тримала напоготові чисту постіль. Закохалися Амет і Мемет у дівчину й почали залицятися до неї. Один пропонував їй руку і серце до заходу сонця, другий — після.
Коли Зейнеб дізналася, чим займаються її залицяльники, задумалась і пообіцяла кожному, що вийде заміж, якщо той облишить свій небезпечний промисел. Зейнеб вирішила, що так вона зуміє зберегти квартирантів і позбудеться непрошених женихів.

Якось прибіг додому Амет, сказав, що йому на якийсь час потрібно зникнути з міста. Зейнеб порадила змінити одяг, відрізала на дорогу окраєць хліба, півкруга сиру, дала голівку часнику і провела за міську браму.

Не встигла Зейнеб вернутися додому, як прибіг зляканий Мемет і також сказав, що він повинен залишити місто. І другого жениха Зейнеб спорядила в дорогу та провела за ту ж браму. І поспішив Мемет тією ж самою дорогою.

Тим часом утомлений Амет розташувався під деревом біля джерела, вийняв із торбини хліб, сир, часник та приготувався було підкріпитися, як тут підійшов Мемет. Він привітався з Аметом, розташувався поряд і теж дістав з торбини хліб, сир і голівку часнику. Амет здивовано помітив, що торби у них однакові, з одним і тим же візерунком, хліб — половини одного буханця, сир — половини одного кругу, і навіть голівки часнику такі ж завбільшки і такого ж кольору.

Амет запитав у нового знайомого, хто він і куди йде.

Мемет розповів докладно, звідки він, назвав дівчину, будинок, в якому живе його наречена.

— Стривай-но, шановний! — вигукнув Амет. — Так це ж я живу в цьому домі, а дівчина, яку ти назвав, — моя наречена!

Здивований Мемет не повірив своїм вухам. Він узяв обидва окрайці хліба, стулив їх один до одного — і вийшов буханець. Стулив половинки сиру — вийшов круг…

Довго не надходило жодних вістей від женихів, та ось якогось чудового дня вони з’явилися. Зрозуміла Зейнеб, що цього разу їх годі позбутися, і ось що вона їм сказала:

— Я згідна вийти заміж за того, хто виявиться кращим у своїй справі!

Погодилися залицяльники з умовами дівчини. Мемет зголосився першим пройти випробування і вирушив у супроводі Амета на міський базар. Там він наглядів одного багатого іноземця, який розплатившись з міняйлом, поклав золоті до гаманця і сховав за пазуху.

— Тепер дивись, що я робитиму! — сказав Мемет Аметові.

По цих словах він підійшов до іноземця і так спритно витягнув у нього гаманець, що той нічого й не помітив. Зайшовши у провулок, Мемет порахував золото, дев’ять золотих залишив собі, а решту висипав назад у гаманець та ще й поклав туди свій срібний перстень з печаткою.

— А тепер, — сказав він Амету, — дивись, що буде далі!

Він наблизився до іноземця, котрий ходив між лавками, поклав йому гаманець за пазуху й одійшов убік. Затим знову підійшов до цього чоловіка й ухопив за комір:

— Ах ти, шахрай! — заволав він на іноземця. — Як ти посмів пограбувати мене, чесного купця! Гей, варто! На допомогу! Кривдять підданих нашого султана!

Підбігла варта, і Мемет поволік іноземця, що пручався, до судді:

— О мудрий і непідкупний суддя нашого міста! — Мемет репетував так, щоб чули всі довкола. — Цей нечестивий чужинець привласнив мого гаманця з золотом!

— О високоповажний суддя! — сказав іноземець. — Цей чоловік обманює тебе. У мене за пазухою лежить мій власний гаманець. Я закликаю всіх бути свідками і вручаю вам цей гаманець.

Переконайтеся самі, що він мій.

— Скажи мені, чужоземцю, — звернувся до нього суддя, — скільки золотих монет у твоєму гаманці?

— Їх там рівно тисяча, вельмишановний. Це може підтвердити міняйло. Я відмовлюся він цих грошей, якщо там буде хоч на піастр менше!

— Ну, а ти, — запитав суддя в Мемета, — скільки по-твоєму червонців у цьому гаманці?

— Клянуся Всевишнім! — вигукнув кишеньковий злодій.

— В гаманці має бути дев’ятсот дев’яносто один червонець і перстень з моєю печаткою!

Суддя висипав золоті монети на тацю і неквапом порахував. Як же він здивувався, коли переконався, що червонців справді дев’ятсот дев’яносто один та ще й срібний перстень з печаткою.

Суддя, згідно із законом, віддав червонці й перстень Мемету, а зухвалому іноземцю наказав усипати тридцять ударів палицею.

Повернулися женихи додому. Мемет докладно розповів Зейнеб історію з гаманцем і, на підтвердження своїх слів, висипав золото їй прямо в пелену.

Це золото, — сказав він, — доказ спритності моїх рук!

Зейнеб похвалила Мемета і сказала, що, мабуть, ще жоден кишеньковий злодій на світі не перевершив його в цьому ремеслі.

— Тепер твоя черга, — звернулася до Амета. — Йди і покажи своє вміння!

Амет дочекався ночі, взяв мотузки з гаками і, прихопивши з собою Мемета, пішов прямісінько до палацу султана. Як тільки-но вони підійшли до високої стіни, Амет закинув гаки, заліз на стіну, витяг туди Мемета. Потім рушили на пошуки приміщення, де була державна скарбниця.

З жахом дивився Мемет на дії сміливого крадія. А той, діставши відмички, відчинив ними масивні залізні двері. Вони увійшли до сховища, й Амет з усього багатства вибрав найкрасивішу шкатулку, наповнену коштовностями. Коли проходили через султанову їдальню, Амет поклав до рук занімілого Мемета смажену гуску, глечик з вином і два келихи з султанським гербом.

Коли вони дісталися до вікон царської спочивальні, Амет наказав Меметові причаїтися і чекати його під вікном.

— Аллахом тебе заклинаю, — зашепотів Мемет, ледь живий од страху, — відпусти мене додому. Бери, будь ласка, цю дівчину собі за дружину, я згоден.

— Знаємо ми вас! — засміявся Амет. — Зараз відмовляєшся, а варто повернутися додому, як ти про все забудеш. Ні, вже краще я запитаю в самого султана, хто з нас двох гідний бути чоловіком цієї дівчини!

Амет шмигнув у вікно і без шуму проник у спальню. Там він побачив султана, який лежав на канапі за шовковою завісою і дрімав, а біля нього сидів молодий євнух, що чухав йому п’яти. Євнух час від часу клював носом і, щоб не заснути, жував запашну мастику. Амет підкрався до євнуха, підсунув попід ніс понюхати снодійне.

Коли євнух міцно заснув, Амет підняв його, поклав у великий кошик, що стояв поряд, і підвісив на гак у стелі. А сам усівся на його місце і почав чухати султанові п’яти.

— Володарю мій, — вкрадливо звернувся Амет до напівсонного султана, — прокинься на хвилинку, я розповім тобі казку.

Султан трохи розплющив очі і, не розгледівши переміну, сказав у напівсні:

— Розказуй, я слухаю…

Амет почав розповідь з того, як вони з Меметом зустрілися. Як дівчина поставила їм умову, що вийде заміж за того, хто виявить найбільшу спритність і дотепну витівку. В цей час Мемет, цілком утративши з великого переляку розум, став голосно молитися Аллахові.

— Ти ліпше попробуй гуску, чи її, бува, не пересмажили, — погукав йому зі спальні Амет і продовжив розповідь.

Він розповів султану, як спритно Мемет пошив у дурні на базарі чужинця, як вони разом пробралися в палац і обчистили скарбницю. Розповів, як він прокрався до спальні султана і приспав євнуха.

— Ось сидить цей крадій Амет і чухає султану п’яти, розповідає йому цікаві казки. Спи, володарю, спи, і нехай ніщо не потурбує твого сну, — і обернувшись, запитав Мемета: — Ну, як там гуска, вона гідна султанового столу?

Ні живий, ні мертвий сидів Мемет протягом цієї розповіді, притиснувши до себе гуску. Він уже бачив себе на гострій палі. А тим часом Амет схилився над султаном і запитав пошепки:

— О мудрий султане, скажи, хто з цих двох спритників гідний руки і серця красуні Зейнеб?

І султан, напівсонний, відповів:

— Звичайно ж, нічний крадій! Він з честю переміг у змаганні і виборов право стати чоловіком красуні.

— Ти чув рішення султана? — звернувся Амет до кишенькового злодія.

— Чув, чув, — зашепотів, клацаючи зубами, Мемет. — Бери її, заради Аллаха, вона твоя, тільки пішли геть звідси!

Переконавшись, що суперник поступається йому місцем, Амет виліз через вікно зі спальні, і вони з Меметом повернулися додому. Як доказ своєї перемоги, поклав Амет перед нареченою шкатулку, смажену гуску і глечик вина зі срібними келихами.

Коли султан вранці прокинувся, то з подивом помітив, що його вірний євнух спокійнісінько спить у підвішеному до стелі кошику. Він наказав дістати його відти.

— Як ти потрапив до кошика? — запитав суворо.

Євнух витріщив очі і забурмотів, що він нічого не пам’ятає.

Тільки тоді й зрозумів султан, що все це не приснилося йому, тільки тоді здогадався, хто йому чухав п’яти і розповідав казки. Він негайно ж викликав усіх своїх візирів, розповів їм про надзвичайну подію і, переконавшись, що з державної скарбниці пропала його улюблена шкатулка, наказав будь-що розшукати злодія.

Весь тиждень ходили по майданах, ринках і вулицях оповісники і читали указ султана про те, що він простить чоловікові, який учинив сміливу крадіжку, і навіть обіцяє йому нагороду.

Амет порадився з молодою дружиною, взяв шкатулку і пішов до палацу. Султан зустрів Амета з посмішкою і сказав:

— Розкажи мені, найвправніший з грабіжників моєї країни, що змусило тебе вчинити такий сміливий вчинок? Кажи і не бійся мого гніву!

Амет розповів знову все як було. Коли закінчив розповідати, султан довго сміявся і ось що сказав:

— Не діло такому спритнику пропадати на дрібних крадіжках і шахрайстві. Ти гідний зайняти місце головного охоронця державної скарбниці, і я впевнений, що віднині звідти не пропаде жодної монети!

Так Амет став одним з візирів султана. У помічники до себе він, звичайно ж, узяв Мемета і наказав йому розшукати іноземця та повернути йому гаманця з тисячею золотих.

Золото є, а радості нема

Кримськотатарська казка

Жили собі на світи два сусіди. Один багатий бай: дім — повна чаша, другий бідняк — повна хата дітей. Як тільки наставав вечір, багатий брав на засув ворота, випускав у двір злих собак і спав, прислухаючись до кожного шурхоту: чи не злодії бува?
А бідний щовечора повертався з роботи, приносив у вузлику крупу, дружина варила суп і годувала дітей та чоловіка. Поївши, бідняк брав саз і, граючи на нім, співав дітям веселі пісні, а діти підспівували йому. Бай не раз чув, як веселиться сім’я бідняка, і дуже дивувався. Якось він глузливо запитав у того:
— Послухай, сусіде, даю свою голову на відруб, що, коли у твоїй кишені півдня ритися, то й копійчини у ній не знайдеш! Чого це ти і твоя сім’я щовечора так веселитеся?
— Маючи хату, в якій можна ходити пригнувши голову, маючи їжу, від якої не зажирієш, маючи дітей, які вже навчились бігати, про що мені ще турбуватись і чого сумувати?
— Але ж діти твої незабаром виростуть, і ти мусиш подумати про їхнє майбутнє, — каже багатий сусід. — Ну, та гаразд, я подарую тобі горщик золота, і коли твої сини стануть джигітами, ти купиш кожному з них дім, коня і дружину.
Приніс бідняк золото додому, показав його дружині, дітям. Довго міркували над тим, як їм зберегти дорогоцінний дарунок, а потім узяли та й закопали горщик у дворі під деревом.
І відтоді затихли у дворі бідняка сміх, пісні, гамір. Лягаючи спати, він ні на хвилину не забував про золото, а багатий сусід, задоволений своєю винахідливістю, лиш посміхався у вуса.
Нарешті бідняк не витримав: на світанку він викопав горщика із золотом і прийшов до сусіда. Прийшов і сказав:
Забери, будь ласка, свій подарунок! Ти мені не горщика із золотом подарував, а величезну макітру клопотів.
Сказавши, поставив перед сусідом горщик і квапливо пішов додому.
Наступного дня у дворі бідняка знову залунали жарти сміх, пісні, на заздрість багатому сусідові.

Горіх чи гарбуз?

Кримськотатарська казка

Жили собі в одному селі чоловік та жінка і був у них один-єдиний син. Коли син народився — зраділи вони: буде кому доглянути їх до старості. Ось виросте син і буде поле орати, худобу пасти, дрова на зиму запасати, а вони, старі, відпочинуть.
Та от син виріс, батьки постаріли, а відпочинку їм немає. Син вийде на сонечко, розляжеться на траві і лежить, а батьки працюють. Лежить їхній син і мріє про те, як піде він у місто і знайде під кущем торбу із золотими монетами…
Минав час, старі батьки померли і залишився син один. Продав він батьківську землю, худобу, гроші проїв і сидить думає-міркує, що ж йому робити? Бачить, сусіди на зиму запаси роблять: несуть з лісу горіхи, яблука, груші, кизил, дрова… Вирішив і він піти в ліс по горіхи. Узяв великий мішок, ходив лісом, ходив, поки не натрапив на великий кущ ліщини. Горіхів на ньому видимо-невидимо. Щоправда, дістати їх теж непросто. Вирішив він перед тим, як залізти на ліщину, відпочити. Лежить син під кущегою, дивиться на горіхи і мріє: «От коли б кожен горіх був завбільшки з гарбуз, то й одного такого горіха вистачило б на весь тиждень. Прийшов до дерева раз у тиждень, зірвав один горіх-гарбуз — і живи собі, не знаючи клопоту!»
Мріяв син, мріяв і не помітив, як заснув. Приснилося йому, що приніс він у місто великий-превеликий горіх і запросили його з цим горішищем у палац до самого падишаха. І запропонував падишах за таке диво півцарства, а син не погоджується, вимагає все царство і красуню-царівну на додачу. Розгнівався падишах і як вдарить парубка посохом у лоба!
Той підхопився, спросоння не зрозуміє, що трапилось, а на лобі гуля завбільшки з горіх, який упав йому на голову. Сидить син під деревом, тре гулю і думає: «Як добре, що горіхи не виростають завбільшки з гарбуз».
І справді, як добре, що горіх — це горіх, а не гарбуз. Був би він завбільшки з гарбуз — і казка на цьому не закінчилася б…

Місто сімдесяти ремесел

Кримськотатарська казка

Жив колись у місті Солхат купець, в якого був єдиний син. Хлопчик Алім виростав допитливим і цікавим. Йому все хотілося знати: чому гріє сонце, а місяць ні? Чому дме вітер, звідки в нього сила? Чому в річці вода прісна, а в морі — солона?
Коли Алімові виповнилося шістнадцять років, купець дав йому тисячу золотих монет і відправив з караваном у далекі країни. Нехай хлопець побачить світа, навчиться торгувати, примножить багатство батька.
Йшов караван та йшов — і прийшов у місто, в якому процвітало сімдесят ремесел та мистецтв. Зі всього світу люди приходили в це місто вчитися ремеслу, мистецтву створювати чудові речі.
Тут можна було навчитися писати, читати, малювати, грати на музичних інструментах, кувати залізо, стати бездоганним воїном. Раз на десять років халіф — володар міста влаштовував конкурс: протягом сімдесяти днів всяк повинен був показати себе в усіх сімдесяти мистецтвах і, зокрема, у грі в шахи. Той, хто виборював першість, одержував скриню золотих монет і ставав головним візиром халіфату.
Жили в цьому місті уславлені ремісники, і з кожного виду ремесла були цехи, в кожного цеху був свій прапор, своя емблема, свої гостинні будинки, свої ринки. Раз на рік у місті влаштовували свято ремесел.
Зупинилися купці в гостях у ткачів і кожен пішов на той ринок, який його цікавив. А юнак вирішив оглянути місто. Іде він містом і зупинився біля саду, огородженого красивими ґратами. В саду горіло багато свічок і стояли столики, за якими сиділи юнаки і пересували хитромудрі різьблені фігурки. Зупинився Алім біля входу й запитує в охоронника:
— Скажіть, добродію, що це за люди в саду і чим вони зайняті?
— Ці юнаки, — відповідає той, — вчаться грати в шахи.
— А як вступити до цієї школи? — поцікавився Алім.
— Вступити можна, — відповідає охоронник, — але це дуже дорого коштує. Сто днів навчання коштує сто золотих! В день по золотому. Наступні дні — по два золотих за день. Треті сто днів — по три…
Увійшов Алім до саду, заплатив сто золотих і під керівництвом майстрів почав навчатися гри в шахи. Минуло сто днів, і жоден із відомих майстрів школи не міг виграти в Аліма. Староста школи викликав його до себе і вручив Диплом-фетву, в якому говорилося, що Аліму з міста Солхат присвоєно звання майстра. Йому подарували коробку з шахами, виточеними зі слонової кості. Починаючи з наступного дня Алім мав право позмагатися з кожним, хто оголошував себе майстром.
П’ять років переходив Алім зі школи в школу, опанував чимало ремесел і, коли в його гаманці залишився всього один золотий, він найнявся погоничем у караван і повернувся додому.
Батько, побачивши сина в бідному одязі, з палицею погонича в руках, був прикро вражений:
— Я дав тобі в руки багатство, гадав, що збільшиш його, а ти повернувся бідним! Краще б я роздав ці гроші голодним…
Пішли якось батько з сином по ремісничих рядах. Підійшли до ковалів, батько подивився, як вправно працює коваль молотком, та й каже:
— Треба було мені до коваля в підмайстри тебе віддати! Дивись, став би ти добрим ковалем.
Син нічого не сказав. Він підійшов до коваля, взяв у нього з рук молоток, розжарений шматок заліза і викував троянду! Навіть коваль подивувався і каже:
— Другого такого майстра у нас в місті не знайдеш…
Підійшли батько з сином до майстрів, які виготовляли музичні інструменти. Син взяв скрипку, заграв на скрипці. Взяв чантир, зіграв на чантирі, взяв саз, зіграв на сазі, взяв флейту, зіграв на флейті, а потім і каже майстрам:
— Погано звучать у вас інструменти!
Взяв він у руки дощечки, заготовлені майстрами, подивився, з чого вони варять клей і лак, і почав пояснювати їм, де їхні помилки, що вони зробили не так, як краще готувати матеріали.
Здивувалися майстри і запитують тихенько в купця, звідки, мовляв, приїхав цей великий майстер?
Ідуть батько і син повз майдан, на якому канатохідці і борці демонстрували свою майстерність. Зупинилися подивитись, як кладе на лопатки своїх суперників здоровань на ім’я Батир. Усіх він поборов, і тоді ведучий дістає з гаманця золоту монету і оголошує:
— Цей золотий я віддам тому, хто за три спроби покладе на лопатки непереможного Батира!
Не встиг батько отямитися, як син його опинився в колі. Встав він проти богатиря, неначе хлопчак проти мужчини. Взяли вони один одного за руки, а батько від страху навіть очі заплющив. Розплющує — богатир лежить на землі. Люди навіть охнути не встигли. Тричі богатир намагався подолати супротивника, але тричі опинявся на землі.
Повернувся син до батька, подає йому золотий і каже:
— Ти, батьку, боявся, що я не в змозі заробити мідної монети.
Прийшли вони додому, батько дістає зі скрині гамаш з тисячею золотих і каже синові:
— Бачу, не марно ти витратив гроші, які я тобі довірив. Але ти в мене єдиний син. Наш прадід був купцем, дід був купцем, батько мій був купцем і ти мусиш продовжити справу нашого роду. Даю тобі ще раз тисячу золотих. Вирушай в дорогу і доведи, що ти гідний свого роду!
Саме на ту пору із Солхата вирушав караван багатого купця з вантажем до Китаю, і купець погодився взяти Аліма до себе в помічники, показати йому дорогу в країну Чіна, навчити вести вигідні справи з продавцями шовку.
Дорогою в країну Чіна караван проходив через рідне місто купця. Караван зробив там зупинку; купець запросив Аліма до себе в дім і познайомив його з дружиною та дочкою.
Алім як побачив дівчину, так відразу ж і закохався в неї. Через тиждень, коли караван вирушав з міста, дівчина разом з матір’ю вийшла проводжати батька і довго махала хусткою вслід каравану… А один з погоничів сказав Аліму:
— Уперше дочка нашого господаря так тепло проводжає батька, — певно старий погонич здогадався, кому так довго махала дівчина.
Вночі, коли караван проходив повз місто сімдесяти ремесел, Алім попросив старого погонича сказати купцеві, що він залишається в місті, і потайки залишив караван.
Ще кілька років навчався Алім нових ремесел. А коли в нього скінчилися гроші, вирішив повернутися додому. Пішов він на ярмарок купити собі коня і, проходячи повз майдан, почув вигук оповісника:
— О жителі нашого чудесного міста! Слухайте і не кажіть, що ви не чули! Наш халіф, нехай Аллах продовжить йому дорогоцінне життя, запросив до нас кращих шахістів світу! Завтра розпочнеться турнір, і кожен з городян, хто досяг у цій грі небесних висот, може прийти сюди, на майдан, і взяти участь в турнірі. Той, хто виграє турнір, одержить в нагороду стільки золота і коштовного каміння, скільки він важить сам. Той, хто переможе в турнірі і погодиться позмагатися із самим халіфом, той одержить в нагороду шахи самого халіфа, яким, як ви знаєте, немає ціни!
Наступного дня Алім зодягнувся у свій найкращий одяг, взяв документ, одержаний в цеху шахістів, і прийшов на майдан. Алім був сороковим у списку шахістів.
Сорок днів тривав турнір. Кращих шахістів світу переміг Алім, і настав час позмагатися із самим халіфом. Оповісник оголосив, що змагання королів триватиме до третьої перемоги!
Першу шахову партію виграв Алім, другу — халіф. Третю виграв Алім, четверту — халіф. П’ята, вирішальна, партія тривала весь день, але перемога все-таки дісталась Аліму! За блискучу гру халіф подарував Аліму свої шахи. А ще він наказав привести великого й сильного верблюда і повантажити на нього два великі в’юки золота і коштовностей.
Того дня, коли Алім одержував нагороди з рук халіфа, до міста приїхав з караваном купець, з яким Алім вирушав у дорогу. Він запропонував Аліму приєднатися до його каравану і повернутися додому.
Наступного дня з’ясувалося, що купцеві необхідно буде затриматися на деякий час у торгових справах, і він попросив Аліма очолити караван та привести його в місто купця. Купець запропонував Аліму одружитися з його єдиною дочкою і стати його спадкоємцем.
Алім, який усі ці роки не забував юної дочки купця, з радістю погодився. Купець передав для дружини лист і сказав, що він написав дружині, аби вона, очікуючи його повернення, готувалася до весілля.
Алім вирушив у дорогу і, коли до міста залишався один день ходи, він дістав з кишені листа, який чомусь не давав йому спокою. Дуже вже купець намагався догодити йому в усьому… Розгорнув Алім листа, прочитав і був вражений! Купець писав дружині про в’юки із золотом і коштовностями, наказував їй першої ж ночі вбити гостя….
Алім написав нового листа, в якому давав вказівки терміново оженити багатого гостя до повернення купця.
Безпечно діставшись міста, Алім передав лист дружині купця, зустрівся з дівчиною, яка чекала його всі ці роки.
Сорок днів тривало весілля, а на сорок перший день повернувся додому купець. Довелося йому змиритися і вибачитися перед зятем.
Через пів року Алім з молодою дружиною повернувся в рідне місто Солхат. Подивувався батько його багатим подарункам, а найбільше — молодій невістці, яка йому дуже сподобалась. Як не просив, як не умовляв Аліма батько очолити їхній купецький дім, син не погодився.
Саме в цю пору в місто Солхат з далекого Єгипту приїхав відомий лікар, великий любитель шахів. Познайомившись ближче з Алімом, він з великою охотою взяв його до себе в помічники, і через рік навчання Алім нічим не поступався своєму вчителю.
Батько дуже обурювався, що його сину не вистачає сімдесяти ремесел, тож він вирішив будь-що оволодіти сімдесят першим!
Ось саме тоді й народилося в нашому місті прислів’я, що вмілому джигіту і сімдесяти ремесел замало!