Ечкідаг, Козина гора

Кримськотатарська казка

Алі, красень Алі, тебе ще пам’ятає наше село, і розповідь про тебе, передаючись із уст в уста, дійшла до днів, коли Яйла почула гудок автомобіля, і безстрашна людина стрімкіше за птаха піднялася вище її гір.
Не знаю, чи обігнав би ти її на своєму скакуні, але ти міг скоріше загнати свого улюбленого коня і занапастити себе, ніж поступитися славою першого джигіта.
Швидше за вітер носив гірський кінь свого господаря, і заздрила отузька молодь, дивлячись, як гарцював Алі, виблискуючи сяйливим набором, і як без промаху він бив на льоту будь-якого птаха. Недарма Алі вважався першим стрільцем на всю долину і ніколи не повертався додому з порожньою сумкою.
Тремтіли дикі кози, коли на вершинах Ечкідагу, з-поза недоступних скель, з’являвся Алі з карабіном на плечі. Тільки жодного разу не зачепила рука мисливця газелі, яка годувала дитя. Бо ж благородним був Алі не лише до людини.
Якось, коли в горах замекали молоденькі кізочки, завітав Алі до саклі Урміє, молодої вдови, яка прикрашалася пряним ткна [хною] лише задля нього одного, вимагаючи за це, щоб він беззаперечно виконував усі її примхи. Урміє лукаво подивилася на Алі, як робила завжди, коли хотіла попросити про щось виняткове.
— Принеси мені завтра караджа [дику козу].
— Не можна. Не час вбивати кіз. Адже знаєш, тільки почали годувати, — зауважив Алі, дивуючись такому проханню.
— А я хочу. Для мене міг би зробити виняток.
— Не можу.
— Ну тоді йди геть. Про що нам розмовляти.
Знизав плечима Алі, не чекав цього. Повертаючись до дверей, мовив:
— Дурна жінка.
— До дурної чому ходиш? Сеїт-Мемет не каже так. Не принесеш ти, принесе інший, а караджа буде. Як знаєш!
Вернувся Алі додому, приліг і задумався. У лісі щебетав соловейко, у виноградниках дзвеніли цикади, по небу бігали одна до одної в гості яскраві зірки. Ніхто не спав, не міг заснути й Алі. Проклинав Урміє, знав, що вона нерозумна, неладна людина, а тягнуло до неї, тягнуло, як бджолу на солодку квітку. «Якщо не ти — інший принесе!» Неправда, ніхто не принесе раніше. Алі підвівся.
Починало світати. Вранішнє сонце голубило землю першим поцілунком.
Алі попрямував у гори знайомою прямою стежиною.
Близько Ечкідаг. Вже піднявся спритний мисливець на одну з його вершин, біля іншої тепер багато диких кіз — караджа. Треба пройти Хулах-Ієрнин — Вухо землі. Так татари називають провалля між двома вершинами Ечкідаїу. Глибоке провалля з похилою підземною печерою, кінця-краю якій ніхто не знає. Подейкують, доходить печерна щілина до самісінького серця землі; ніби хоче земля знати, що на ній робиться: чи краще живуть люди, ніж раніше, чи, як і раніше, сваряться, захлинаються у жадобі, вбивають і себе й інших.
Підійшов Алі до провалля і побачив старезного чоловіка з довгою білою бородою, такою довгою, що кінець її був десь у проваллі.
— Здоров будь, Алі, — окликнув його дідусь. — Чого так рано прийшов стріляти кіз?
— Так треба.
— Усе одно не вб’єш жодної.
Алі підійшов ближче, а старий зник у проваллі.
— Ти хто такий?
Не відповів чоловік, тільки каміння, що зірвалося, полетіло в провалля. Як не слухав Алі, та не міг почути, де воно впало. Озирнувся на гору й угледів струнку козу, що дивилася на нього, вуха наставивши.
Прицілився Алі й раптом бачить, що коло кози хтось сидить і доїть її, начеб якась знайома жінка, схожа на його покійну сестру.
Опустив він швидко карабін, протер очі. Коза стоїть на місці, нікого коло неї нема.
Прицілився знову, і знову побачив коло кози жінку. Коли вона озирнулася, Алі зблід, упізнавши рідну матір, якою пам’ятав її в дитинстві. Похитала головою мати. Опустив Алі карабін.
— Анале, матінко рідна!
Пронеслася по стежині під скелею курява. Стоїть знову коза одна, не поворухнеться.
— Чи я сплю, — розмірковував Алі, і прицілився втретє.
Бачить — коза одна, тільки за два кроки від неї козенятко. «Отже, усе примарилось»,— подумав Алі й навів карабін, щоб вірніше, без промаху, влучити тварині прямісінько у серце.
Вже натиснув було на курок, аж раптом помітив, що коза годує дитину, доньку Урміє, яку любив і забавляв Алі як рідне дитя.
Затремтів мисливець, похолов весь — адже ледь не вбив маленьку Урміє. Збожеволівши від жаху, упав на землю і чи довго пролежав — не пам’ятав.
Відтоді Алі зник із села. Люди гадали, що він упав зі скелі і розбився. Довго шукали — не знайшли. Тоді вирішили, що потрапив він до Хулах-Ієрнин, і нема чого шукати більше.
Так минуло багато років. Постаріла кохана Алі Урміє, у її доньки народилися діти і внуки; померли ровесники джигіта, і нові покоління знали про нього тільки те, що дійшло до них з уст батьків, і було в тих оповідках стільки ж правди, скільки й народної вигадки.
І от якось повернувся в село хаджі Асан, столітній дідусь, який тривалий час залишався в священній Мецці. Багато розповідав Асан дивного, та найдивовижнішим було те, що він сам, на свої очі бачив і впізнав Алі.
У Стамбулі, в монастирі дepвiшiв відбувалося урочисте служіння, у якому брали участь принци, багато франків і весь пашалик. Забило думбало, заграли флейти і закружляли в екстазі священного танцю-молитви святі ченці. Та найшаленіше кружляв один старий чоловік. Немов гірський вихор, миготів він в очах захоплених глядачів, забираючи із собою їхні думки від земних помислів.
— Алі! — вигукнув Асан, і дервіш, озирнувшись на нього, зупинився на мить і знову поринув у шалений екстаз молитви.

Деліклі-Кая

Кримськотатарська легенда

Хіба ж є на світі черешня, смачніша від козької, і де найдеться сариармут ніжніший і соковитіший! В Криму не зустрінеш стрункішого стану в юнака, і не знають інші землі дівчат, які вміють ходити так легко, як козькі, по скелях і обривах.
Дивиться посивілий Ельтіген на дітей долини, під сонячним промінням милується ними, а коли під вечір побіжить від гір в селі синя тінь, прислуховується до голосу старих, які збираються посидіти в кав’ярні.
— Раніше краще було.
— Краще було, — стверджує дев’яносторічний Муслядін, сидячи навпочіпки поруч з імамом.
— Коли треба — дощ був; коли не треба — не йшов; черв’як листя не їв; бджоли — так, були; кози — так, були; по дві пари буйволів у кожного було. Добре було.
Слухають Муслядіна козькі татари і зітхають:
— Раніше краще було.
У вечірніх сутінках спалахують то там, то сям вогники в курців, і білясті хмарки тютюнового диму застилають часом зосереджені, серйозні обличчя.
— Води багато було, — зауважує хтось.
— Га? — не чує Муслядін. — Дірки в Деліклі-кая, кажеш, не було. Так, не було. Згодом зробилася, коли Киз-буллаг відкрився.
— Розповідай, — просить кефеджі схиляючись до самісінького вуха старого. — Люди послухати хочуть.
Зсунув Муслядін на потилицю валяну баранячу шапку, щоб полегшити гулі, що виросли над вухом, немов кавуни на баштані.
Згори, по шосе над селом коло Деліклі-кая, долинає поштовий дзвіночок. Аж раптом він затих, наче щоб не заважати Муслядіну вести свою оповідку.
— Ну?! — наполягають сільчани.
Вони не раз вже чули захопливі історії, а все ж хочуть послухати ще. Цього літнього тихого вечора, коли зійшла на землю прохолода, а міріади зірок, що загорілися на глибокому небі, відволікають думки від турбот трудового дня, хочеться слухати про дива.
Не кваплячись, із зупинками, попихкуючи довгою черешневою люлькою, почав розповідати Муслядін про те, що чув від батька й діда.
Замріяні слухачі ніби поринули за Муслядіном у якийсь інший світ, і в їхній уяві непомітно ожили три сірі скелі Ельті- гена. Здається, що в середній з них, Деліклі-кая, немає більше наскрізної щілини, і живуть в ній, як і раніше, три казкові духи. І кожен співає свою пісню, а людям здається, що шумить гора. Якщо гучно — чекають дощу, якщо стогне — бурі. Так застерігають духи людей, бо, як і в давні часи, люблять своє село. Тоді прислуховувались люди до їхнього голосу і шанували своїх покровителів. Та й духи приходили до людей з любов’ю. Наповнювали їхні серця блаженством, люди ставали добрішими.
Задзвенів знову поштовий дзвоник біля Деліклі-кая і, відірвавши на хвилину слухачів від світу мрій, завмер десь у лісовій гущавині.
Коли самому добре, бажаєш того і для всіх. Так влаштовано людську душу. І в колишні часи жителі Козької долини не пропускали бідного чи подорожнього, аби не надати йому прихистку й не нагодувати. А коли йшли вниз, в сади, на роботу, залишали когось, щоб міг прийняти перехожого.
Триває розповідь Муслядіна…
Якось усі пішли на роботу. Вдома залишилися старі жінки, діти, та ще три дівчини, які поспішали дошити придане, аби підготуватися до місяця весіль.
День був спекотний, і дівчата, прихопивши роботу, пішли в ліс шукати прохолоди. Притих Ельтіген. Духи залишили свої скелі, і, перекинувшись на жебраків, підійшли до дівчат.
Ті, побачивши сліпого, кульгавого і горбатого бідняків, вклонилися їм зі словами;
— Якщо голодні, нагодуємо вас.
Під широким дубом, який стоїть і нині, розв’язали вузлики з таранею, часником і коржиками та й почали пригощати подорожніх, примовляючи:
— Їжте, їжте, будь ласка.
Бідняки їли, дякували, а коли скінчили, — у вузликах не поменшало.
— Їжте добре, — припрошували дівчата, і віддали жебракам жовті сариармути, котрі лишили було для себе.
Посміхнулися подорожні.
— Великий Аллах у своїх творіннях. Нехай серце кожної з вас сповниться радістю.
І запитали дівчат, чи мають вони якісь таємні бажання. Задумане в добру хвилину може здійснитися.
Усміхнулися дівчата, і одна сказала:
— Хотілося б швидше дошити своє придане.
— Прийдеш додому і побачиш, що збулося твоє бажання, — посміхнувся горбатий.
— А я, — засміялася друга, — хотіла б, щоб бабуся мене не сварила.
— І це влаштується, — кивнув головою кульгавий.
— Ну, а ти? — запитав сліпий третю. — Ти чого бажаєш?
Задумалася третя.
— Все одно не виконаєш мого бажання, — відповіла.
— І все ж таки, скажи.
І сказали дівчина:
— Хотіла б, щоби в горі відкрилося джерело, щоб дарувало людям прохолодну воду; щоб подорожній, попивши її, забував про втому, а наші сільчани, освіжаючись спекотного дня у джерельній воді, славили милість Аллаха.
— Ну, а для себе чого б ти бажала? — запитав сліпий.
— А мені нічого не треба. Я все маю.
Розплющив від подиву очі сліпий, і відбилися в них очі блакитного неба.
— Як тебе звати?
— Феррах-ханум, — відповіла дівчина.
— Буде так, як ти побажала, й ім’я твоє довго пам’ятатиме народ.
Обернувся сліпий до Деліклі-кая, високо підняв свій посох і вдарив ним по скелі.
З гуркотом тріснула Деліклі-кая, дощем посипалися кам’яні брили, темною хмарою вкрилася гора. А коли розійшлася хмара, всі побачили в ній наскрізну щілину і почули, як поблизу зашумів гірський потік, що падав зі скелі.
Добігли перші краплі струмка до ніг Феррах-ханум й омили їх. А подорожні тим часом зникли, і зрозуміли дівчата, хто зустрівся їм.
Пророчими стали слова сліпого жебрака. Народ довго пам’ятав Феррах-ханум, і коли вона вмерла, могилу її огородили кам’яною стіною.
Років шістдесят тому Муслядін ще бачив руїни цієї стіни і читав арабський напис на камені: «Не приліплюйся до світу, він не вічний, один Аллах завжди живий і вічний».

***

Вже давно замовк старий Муслядін, та ніхто зі слухачів не хотів повертатися до реальності зі світу казки.
Підвівся, покректуючи, Муслядін, щоб йти додому.
— Час.
Підвівся й імам.
— Шумить Деліклі-кая. Мабуть, дощ буде.
— Потрібен дощ, води нема, — зауважив кефеджі.
— Потрібен, потрібен, — підтримали його, зводячись на ноги, татари.
— Знову Феррах-ханум потрібна, — посміхнувся молодий вчитель.
Та на нього суворо поглянули старі:
— За часів Феррах-ханум багато води було; тепер поменшало, гіршими люди стали, гіршими дівчата стали. Коли дурнями стануть — геть висохне Кизлар-хамами.

Вередлива лялька

Кримськотатарська казка

Жила собі сім’я: батько, мати і донька. І більше дітей в сім’ї не було, а дівчинці дуже хотілось мати сестричку. Вона просила батька вирізати їй з дерева ляльку. Батько вирізав. Дівчинка пошила ляльці сукенку, панчішки, черевички. Із овечої вовни зробила їй красиве кучеряве волосся — і лялька стала як жива.
Одного разу, лягаючи спати, дівчинка поклала ляльку поруч із собою і зашепотіла:
— Боженьку, Боженьку! Зроби, будь ласка, мою ляльку живою. Буду для неї як старша сестра. Ніколи не буду її кривдити, залишати одну. Я її дуже-дуже любитиму…
Вранці дівчинка прокидається, а лялька сидить в головах і розчісує їй волосся. Зраділа дівчинка, підхопила ляльку і побігла показувати батькам, сказати, що тепер у неї є справжня сестричка!
Дівчинка була щаслива. Вона пошила ляльці нове вбрання, сплела їй вовняну хустку, щоб ляльці не було холодно, шапочку з балабончиком, теплі вовняні чобітки. Вона навчила ляльку співати пісеньки, танцювати, плескати в долоньки, сміятися. Вона подарувала ляльці своє намистечко і сережки. І ввечері, кладучи її спати, розповідала казки і співала колискових пісень.

Continue reading

Юнак на імення Делі Кая

Кримськотатарська казка

Колись давно в одному селі жив безбородий бай, по-нашому — багач. Дуже жадний був до чужого, всіх односельців до нитки обібрав — і все йому мало. Почав думати, як йому до сусідніх сіл дістатись…
Зібралися якось жителі села та й думають, як їм жити далі? В кого допомоги просити, кому поскаржитись? У цей час проходив повз них юнак. Зупинився та й почав слухати селян. Послухав він, послухав, підійшов ближче та й каже:
— Послухав я вас і вирішив вам допомогти. За це ви заплатите мені по копійці з кожного дому. Згода?
Селяни з радістю погодились. Підійшов юнак до будинку бая, постукав у ворота і запитує в слуги, котрий вийшов йому назустріч:
— Чи не потрібний вашому баю дешевий працівник?
Як почув Безбородий слово «дешевий», то й сам за ворота вийшов. Дивиться — стоїть високий гарний парубок, одразу видно, працівник хоч куди.
— Як тебе звати, парубче? — запитує бай.
— Звати мене Делі Кая, — відповідає той.
— А яку роботу ти можеш виконувати?
— Будь-яку. Яку скажете. Я майстер на всі руки.
— Тоді слухай мене уважно, — каже Безбородий, — працюватимеш вдень і вночі, виконуватимеш будь-яку роботу, яку доручу, їстимеш все, що даватиму. Якщо ти на мене образишся — сім шкір з тебе спущу, а якщо я ображусь — ти з мене шкуру здереш. Згода?
— А куди мені подітись! — відповідає юнак. — У мене вже другий день крихти в роті не було. Я на все згоден, але за однієї умови: давайте укладемо згоду, і кожен з нас до неї палець прикладе.
Так і зробили. Бай і каже:
— Ось тобі моє перше завдання: я зараз випущу собаку в поле, а ти запряжи воли в плуг і зори всю землю, яку пес оббіжить.
Не поївши, не попивши, Делі Кая запряг воли і поїхав орати. Пізно ввечері, коли на небі засвітилися зірки, біля воріт з’явився Делі Кая. Господар вийшов йому назустріч і поклав на поріг шматок хліба:
— Візьми цей хліб і підкріпись.
Але не встиг Делі Кая підійти, як вибіг хазяйський пес, ухопив хліб і втік.
Господар почав знущатися над юнаком:
— Чи смачний був хліб? Чи наївся? Ти не гніваєшся на мене?
— Що ви, господарю! Я ситий по горло. Дякую за хліб.
Повернувся хлопець у поле, зарізав одного вола, підсмажив
м’ясо на вогнищі, сам наївся вволю, решту — селянам роздав і ліг спати.
Рано-вранці Безбородий прийшов на поле і бачить, що Делі Кая оре одним волом. Безбородий гука:
— Гей, Делі Кая! Ти що, другого вола на пашу відпустив?
— Ні, господарю, — відповідає юнак, — другий віл пішов на той світ травичку пасти. Уночі налетів вітер і повалив вола на землю, земля його й проковтнула! Якщо ви мені не вірите, підіть й подивіться, як із землі стирчить хвіст вашого вола…
Господар хотів накинутись на хлопця й віддухопелити його, але згадав угоду і вчасно стримався. Делі Кая йому й каже:
— Чи ви на мене образились, господарю?
— Та що ти! — відповідає Безбородий. — Яка тут може бути образа. Тобі тепер доведеться самому запрягатися замість другого вола й орати.
Юнак так і зробив. Впрягся в ярмо і продовжив оранку.
Увечері Безбородий знову прийшов у поле, дивиться — а вже й другого вола нема! Не стримався він:
— Ах ти, сякий-такий! Куди ти подів мого останнього вола?
— Ваш віл, господарю, вирішив піти за своїм другом на той світ. Та якщо ви на мене образились…
— Ну що ти, любий! — зразу пом’якшав бай. — Чи варто ображатись через якогось там вола?
Наступного дня Безбородий викликав юнака і доручив йому нову роботу:
— Сьогодні до нас повинні приїхати гості. Піди-но в курник і заріж ту курку, яка на тебе подивиться.
Прийшов юнак в курник, а кури, всі як одна, втупили очі в нього і кудкудакають невдоволено. Хлопець зарізав усіх курей, обскуб їх, склав у мішок, приніс і поклав до ніг господаря.
— Ти що, збожеволів?! — накинувся на нього господар.
— Я зробив так, як ви сказали. Всі кури дивились на мене… Але якщо ви образились…
— Та ні, що ти, я вже не серднджуся, — зціпив зуби господар.
Усю ніч думав Безбородий, як би помститися Делі Кая, і придумав: за лісом було озеро, про яке ходила погана слава. Подейкували, що в озері живе господиня води і що вона забирає до себе у воду кожного, хто намагається перейти на протилежний берег. Безбородий доручив юнакові перегнати отару овець через воду на другий берег озера, де була густа трава, але перегнати так, щоб вівці ніг не замочили. Делі Кая, як завжди, відповів: «Гаразд, господарю» і пішов виконувати наказ.
Делі Кая відігнав отару в гори, доручив її доглядати пастушам, а сам прийшов на берег озера, сів і чекає Безбородого.
Наступного дня прибіг господар, дивиться, а овець немає. Накинувся на юнака з кулаками:
— Ти куди подів моїх овець?
Делі Кая йому й відповідає:
— Ви ж самі наказали перегнати овець через озеро так, щоб вони ніг не замочили. От я й попросив дозволу в господині озера. Попросив від вашого імені. Вона сказала, що найгустіша трава на дні озера, і пустила овець туди попастись. «Нехай, — каже, — господар сам прийде за вівцями.» Може, я щось не так зробив? Якщо ви на мене ображаєтесь…
Стерпів Безбородий і цю образу. Стерпів, але вигадав юнакові таке завдання, що, був упевнений, не вдасться йому тепер викрутитись, сім шкір він здере з нього на очах усього села.
— За овець я на тебе не ображаюсь, якщо сама хазяйка води погодилась пустити їх на свої пасовиська, нехай пасуться, а тобі ось яке буде доручення: запряжи в мажару коней і поїдь в ліс по дрова, але, коли повертатимешся, — щоб грала сопілка, сміялись коні, а мажара танцювала хайтарму.
— Як накажете, господарю, — відповів юнак і пішов виконувати наказ господаря.
Наступного дня Безбородий наказав жителям села вийти на дорогу і бути свідками того, як він покарає дурного наймита. Вийшли люди на дорогу й стоять. Раптом з лісу виїжджає мажара, повна дров. На передку сидить Делі Кая і виграє на сопілці, коні сміються, а мажара підстрибує з боку на бік, ніби танцює. Усі люди від сміху аж за животи хапаються. Зрозумів Безбородий, що й цього разу він програв.
А ось що вигадав Делі Кая: щонайперше вирізав собі сопілку, потім зняв з коліс мажари обіддя, навантажив дров, а щоб було видно, що коні сміються, він зробив нові вуздечки, задер коням губи, так щоб було видно зуби і, всівшись на передок, виїхав на дорогу.
Весь тиждень думав Безбородий над новим дорученням, але так нічого й не вигадав, а в цей час приїхали до нього гінці з сусіднього села і запрошують разом із сім’єю на весілля. Як не хотілося Безбородому дім залишати, але звичай є звичай: якщо на весілля запросили — треба їхати. Викликає він до себе юнака і каже йому:
— Я на весь тиждень іду в сусіднє село на весілля, а ти залишаєшся в домі один. Вартуй вдень і вночі, очей з дверей не зводь. Подейкують, в лісі розбійники з’явились, коли що — поклич на допомогу селян.
Поїхав господар з сім’єю на весілля, а Делі Кая зібрав селян та й каже їм:
— Мене весь тиждень не буде вдома, то ж приходьте і забирайте все те, що у вас відібрав Безбородий.
Сказав, зняв з петель двері будинку, взяв їх собі на спину і попрошкував у сусіднє село на весілля.
День святкує Безбородий, два святкує, а на третій помітив серед гостей свого наймита. Помітив і накинувся на нього з кулаками:
— Як ти посмів не виконати мій наказ, безмозкий дурню?! Я з тебе зараз сім шкур спущу!
А Делі Кая йому й відповідає, посміхаючись:
— Та що ви, господарю! Хіба ж я міг вас не послухатись? Ви наказали мені не зводити з дверей очі. Я й не зводжу. Ось вони, двері вашого дому, — біля стіни стоять. Я їх пильніше очей своїх бережу. Ну, а якщо ви на мене образились…
Повернувся господар додому — а від нього самі лиш стіни залишились. Зрозумів Безбородий, що не перехитрити йому Делі Кая, що треба, поки не пізно, тікати з власного села. Наказав він дружині насмажити якомога більше чебуреків, покласти їх у скриню і темної ночі, переконавшись, що Делі Кая спить, запріг останніх коней, разом з дружиною повантажили скриню з харчами на віз і тихенько виїхали з села.
Їхали вони всю ніч і весь день, і лише пізнього вечора зупинились біля річки і вирішили підкріпитися.
Розпалили вогнище, зняли з воза скриню, відчинили кришку, а звідти вилазить Делі Кая з чебуреком у руці. Зазирнув Безбородий у скриню — а там пусто. Схопився за голову і заскиглив від люті. А юнак йому й каже:
— Бачу, господарю, ти на мене ображаєшся?
— Ображаюсь! — закричав Безбородий. — Бери мерщій батога і спусти з мене шкіру, бо я роздеру тебе на шматки!
— Ні, — каже Делі Кая, — я не буду спускати з тебе шкіру, не потрібна мені твоя смердюча шкіра. Але ти, господарю, запам’ятай: ніколи не рий яму іншому, бо сам в неї упадеш.
Сказав юнак і, повернувшись, пішов назад у село, де його чекали селяни, котрі нарешті визволились від Безбородого.

Шукачі щастя

Кримськотатарська казка

Колись дуже давно, що й сказати важко, чи було це насправді, жили в якомусь селі три товариші. Були вони бідні, як і більшість їхніх односельців, і якщо третій товариш, наймолодший, відзначався працьовитістю і мріяв заробити грошей та купити пару коней, пару буйволів, корову, збудувати дім, то двоє інших усе чекали, коли ж трапиться їм на стежині мішечок із золотом та коштовним камінням, а вони стануть найбагатшими та найвідомішими людьми у своєму селі.
Не дочекавшись того дня, коли саме трапиться їм на дорозі мішечок із золотом, вирішили ті двоє повештатися світом у пошуках щастя. Умовляли-умовляли вони третього, наймолодшого, — і вмовили.
Довго чи не дуже довго блукали різними країнами, поки не трапилося їм прийти в одне велике та багатолюдне місто. Зайшли до першої-ліпшої кав’ярні, замовили на останні копійки по чашечці кави і, коли трішки спочили з дороги, почали вони розбалакувати про щастя й таланіння.
— Друзі, — сказав найстарший, — подейкують, що падишах цієї країни дуже багатий. Взяв би цей син священної корови та й запросив мене до себе. І сказав би мені так: «Ти, я знаю, дуже бідуєш, Алі. Візьми від мене в дарунок гаманець із коштовним камінням і скакуна, кращого від якого немає в усьому моєму царстві». Взяв би я гаманець, стрибнув би на скакуна — і за кілька днів був би вдома!
Другий уважно вислухав товариша та й каже:
— Нехай би й мене покликав цей дурноголовий до палацу й сказав: «Гей, сину Омана, даю тобі з моєї казни торбину із золотом, молоду невільницю з мого гарему — і повертайся додому!
Усміхнувся третій, наймолодший:
— Невже ви вірите, що цей найзажерливіший на світі шакал зможе виконати ваші бажання?!
Не знали друзі, що в падишаха цієї країни була погана звичка: переодягнувшись у простого ремісника, швендяти по місту і слухати, що про нього кажуть його підданці. На лихо для трьох друзів, падишах і його візир якраз сиділи за сусіднім столиком, попивали каву і слухали теревені шукачів щастя.
Наступного дня їх розшукав емір палацової варти і каже:
— Дійшли чутки до нашого падишаха про те, що в країну завітали три відомі чужоземці, і просить він їх не відмовити йому в смиренній гостинності.
Хоч і тремтіли зі страху двоє старших друзів, але таким великим було їхнє бажання стати багатими, що вони покірливо пішли за еміром. І третього друга вмовили.
Прийняв їх падишах, і захотілося йому проявити свою великодушність:
— Якщо дійшли до вас чутки про мою щедрість, то чого побажали б ви, прибульці здалеку, одержати від мене?
І сказав старший:
— О повелителю правовірних! Ми бідні люди і важко стало жити нам у рідному краю. Ось і прийшли ми в твоє благословенне царство в пошуках щастя і вдачі. Мріяв я одержати з твоїх рук гаманець з коштовним камінням і прудконогого скакуна…
— А як ти назвав того, в кого хотів одержати цей дарунок? — запитав падишах.
— Доля повелителів прощати нещасним, — почав благати прохач, падаючи в ноги падишаха. — Змилуйся наді мною, назвав я тебе сином священної корови.
— Видайте йому те, що він просить, — наказав падишах.
Прохачеві дали гаманець з коштовним камінням і привели
йому з конюшні падишаха гарячого арабського скакуна.
— А ти що просиш? — звернувся падишах до другого.
— О великий падишаху! Не дав мені Аллах власної оселі і вірної дружини. Хотів би я отримати від тебе мішечок золота й одну з твоїх прекрасних невільниць…
— Ти отримаєш це, — відповів падишах, — але раніше повториш, як ти мене обізвав у кав’ярні!
— Нехай незлобливість твоя перевершить твої щедроти! — почав благати прохач. — Хай проминуть мене стріли твого великодушного гніву. Назвав я тебе дурноголовим, та хай пробачить мені Аллах цю нісенітницю!
— Видайте йому те, що він просить, — наказав падишах.
І подарували другому мандрівцю торбину, повну червоного золота, вивели дівчину з гарему самого падишаха, і навіть коня дали на додачу.
— Твоя черга просити в мене подарунок, — звернувся падишах до наймолодшого. — Бачу, що доведеться мені й тебе щедро нагородити.
— Не бажаю я, падишаху, від тебе ніяких милостей, — гідно відповів молодший.
— Годі, зухвалий волоцюго! — розлючено вигукнув падишах. — Ти мрієш про сотню ударів по підошвах своїх нечестивих ніг! І ти їх отримаєш!
Схопили слуги сміливого юнака, відвели його на плац і всипали рівно сто ударів по підошвах ніг.
Вийшли всі троє з міських воріт. Перший їхав на арабському скакуні і віз за пазухою гаманець з коштовностями. їхав і другий верхи, тримаючи на руках дівчину, побрязкувало в нього золото у торбині. Ледве волочив ноги третій, несучи на тілі щедрий «подарунок» падишаха.
Шкода стало старшому свого молодшого друга: зліз він з коня і посадив на нього побитого юнака. А сам пішов поруч, тримаючи скакуна за вуздечку.
Помстився падишах зухвалому юнакові за різке слово, але не затихли в серці жорстокого повелителя лють і злоба. Не дозволили йому звичаї пращурів вбивати гостя в стінах міста. Покликав він одного зі стражників і наказав йому наздогнати мандрівників.
— Побачиш ти трьох мандрівників за міськими воротами: двоє їдуть верхи, третій — піший. Наздожени пішого і зарубай його!
Скочив стражник на коня і помчав услід за подорожніми. Наздогнав він їх за містом і зарубав того, котрий ішов поруч з конем.
— Ось вона, щедра нагорода падишаха, — сказав молодший, поклавши на свіжий горбик уламок каменя.
Доповів стражник падишаху про те, що виконав його волю. І падишах здогадався, що загинув не той, кого він збирався скарати на смерть.
— Не великий гріх, — засміявся падишах, — наздожени знову і вбий того, котрий їде один, без наложниці.
І знову помчав стражник услід за подорожніми.
Їхали тим часом друзі, потомилися під ними коні.
— Візьми до себе в сідло ханум, — сказав другий. — Нехай мій кінь хоча б трохи перепочине!
Наздогнав подорожніх стражник, налетів на того, що їхав один, зарубав його і помчав геть.
— Безмежна милість падишаха… — із сумом мовив молодший, віддаючи другові останні почесті.
І поїхали вони з дівчиною далі.
Настала ніч, і треба було шукати притулок. Помітили подорожні обіч дороги печеру і розташувалися в ній на ночівлю. Вночі юнак прокинувся від голосного шепоту: «Випусти мене звідси, добрий юначе, випусти мене…» Юнак підхопився на ноги — тиша. Поклав голову на камінь, що заміняв йому подушку, — і знову шепіт. Юнак зняв з каменя повсть і притулився до нього вухом. Притулився і зрозумів, що голос долинає зсередини каменя!
Юнак виніс камінь з печери і розбив його навпіл. З каменя випав маленький чоловічок, який на очах став заввишки з лікоть.
— Хто ти? — запитав здивований юнак. — Хто ув’язнив тебе в цей камінь?
— Мене звати Кичкене-Маленький. Старий Джин закляв мене за те, що я позбавив його можливості завдавати людям зла. Я дуже вдячний тобі, що ти визволив мене з полону. Я так довго просидів у камені, що забув багато чарівних заклять. Але одне пам’ятаю добре. Можу виконати твоє найбільше бажання!
Юнак подумав і відповів:
— Я хочу, щоб падишах цієї країни, прокинувшись уранці і глянувши у дзеркало, побачив замість свого обличчя морду шакала з великими ослячими вухами…
Кичкене потер долоні, подихав на них і прошепотів якесь заклинання. Тієї ж миті в нього між долонями спалахнув вогник і погас.
— Твоє бажання виконано, — сказав Кичкене і зник.
Юнак повернувся додому, розділив багатство на три частини і віддав дві частини батькам друзів. На свої гроші він збудував житло, одружився з дівчиною, котру привіз. Купив землю і почав плекати сади, вирощувати пшеницю, розводити бджіл.
Одного разу він приїхав у місто по товар і познайомився з купцем із сусідньої держави. Познайомився і запитав, як поживає їхній падишах. На це купець відповів:
— Два роки тому наш падишах зник! Кажуть, що далеко в горах хтось збудував високу кам’яну вежу і ув’язнив туди жорстокого правителя. І що в нього від злості голова перетворилася на голову чудернацького шакала з червоними кривавими очима, гострими рогами і довгими ослячими вухами. Юнак із вдячністю згадав Кичкене і посміхнувся.

Хто мудріший?

Кримськотатарська казка

Жив колись падишах, і був у нього візир, старий та мудрий чоловік. Настав час — візир помер, і падишаху треба було призначити нового — одного з двох помічників старого візира.
Довго міркував падишах, котрого з двох йому вибрати? Помилишся у виборі — сам же й пожалкуєш. І радитися з вельможами не хотілося: скажуть потім, що в падишаха не стачило розуму обрати гідного. Вирішив падишах провести випробування: викликав він обох помічників і ставить їм таке запитання:
— Що, на вашу думку, важливіше в житті — багатство чи щастя-доля?
Задумалися сановники. Один і каже:
— Звичайно, багатство, ваша величносте. Ви в нашій країні найбагатша людина, і завдяки цьому країна наша процвітає. Чутки про вашу щедрість долинули до багатьох країн. А, як кажуть мудреці, «якщо господар багатий і щедрий, то й слуги живуть у достатку».
Другий помічник подумав-подумав та й каже:
— А я, ваша величносте, вважаю, що в нашому житті найважливіше — це щастя-доля. Згадайте вашого батька. Коли він прийшов на престол, у країні панували голод і хаос. Кожен бай вважав себе ханом і не бажав коритися падишаху. Вашому батькові, завдяки його розуму і щастю-долі, вдалося перемогти непокірливих баїв і об’єднати країну. Він був в усьому щасливий: в боях, в торгівлі, в змінні завоювати довіру не тільки своїх підлеглих, а й сусідів. Завдяки розуму й щастю-долі він залишив вам сильну і багату державу…
На чию користь вирішити суперечку? Падишах задумався, глянув у вікно і помітив торговця дровами, який щодня приносив на кухню в’язанку дров.
— Нехай вашу суперечку розв’яже ось цей дроворуб, — сказав падишах. — Запитайте в нього.
Першим до дроворуба пішов той, який вважав, що найголовніше в житті — це багатство. Підійшов і подарував дроворубу золотий динар.
Здивувався дроворуб:
— За що мені така нагорода?
— За працьовитість і старанність, — відповідає вельможа. — Ти багато років приносиш до палацу дрова і, яка б не була погода — спека, мороз, дощ чи вітер, — ти жодного разу не залишив кухню без дров. Я звільняю тебе від цієї важкої роботи. Відпочинь, поживи собі на втіху.
Повернувся вельможа до палацу та й каже:
— Я подарував йому всього лиш один динар. Це для бідняка ціле багатство. Завтра він вже не прийде сюди…
А падишах і каже:
— Ну що ж… зачекаємо до завтра.
Скинув дроворуб з плечей важку в’язанку дров і почвалав додому. Дорогою зайшов до крамниці, де товпилося багато людей, і попросив продавця зважити йому всіляких солодощів та гостинців на один золотий динар.
Продавець загорнув йому цілу купу усілякого товару і, коли дроворуб приготувався наповнити ним свій мішок, торговець йому й каже:
Спочатку заплати за товар, а потім уже складай його в мішок.
Як не доводив дроворуб, що він віддав продавцеві золотий, йому ніхто не повірив. Усі почали сміятися над ним і виштовхали з крамниці.
Наступного дня дроворуб пішов до лісу, нарубав дров, завдав собі в’язанку на плечі і знов попрямував до палацу. Біля воріт його зустрів здивований вельможа і запитав, на що він потратив свій золотий. Дроворуб розповів вельможі все, як було. І тоді той подарував йому тисячу срібних динарів.
Узяв дроворуб торбинку зі сріблом на плечі і пішов додому. Іде й міркує, як завтра піде з дружиною на базар і накуплять вони на ці гроші їжі, одягу, куплять коня і корову, овець та курей і заживуть багато й щасливо.
Не встиг дроворуб дійти додому, як на нього згори налетів орел, який, мабуть, гадав, що за плечима в дроворуба не торбинка, а заєць. Ухопив торбинку з грошима в пазурі і полетів з нею вгору.
І знову довелося дроворубу нести в’язанку дров до палацу. І знову зустрів його біля воріт здивований вельможа. Розповів йому дроворуб про все, як було, нічого не приховав. Тоді вельможа наказав слузі привести доброго коня, а на додачу до коня дав торбинку із золотом.
Іде дроворуб додому, веде за повід коня з дорогоцінним скарбом і міркує. Міркує про те, що збудує собі новий будинок, купить багатий одяг і що всі сусіди, навіть найбагатші, проходячи повз нього, зніматимуть перед ним шапки…
Ішов дроворуб через ліс, і раптом, не знати звідки, вибіг на дорогу вовк! Кінь злякався, вирвався з рук дроворуба та й кинувся навтіки від вовка.
На четвертий день, коли біля воріт палацу знову з’явився дроворуб із в’язанкою дров за плечима, падишах каже:
— Тричі цей чоловік ішов від нас з багатством у руках, але, мабуть, так і не став багатим і щасливим.
Настала черга другого вельможі випробувати дроворуба на щастя-долю. Підходить він до дроворуба, дає йому за дрова лише одну срібну монету і каже:
— Купи собі за цю монету перше-ліпше, що трапиться тобі дорогою додому…
йде дроворуб додому, дивиться — сидить біля дороги молодий вівчар і плаче. Дроворуб у нього запитує:
— Що трапилось, чому ти так гірко плачеш?
Молодий вівчар йому відповідає:
— Доручив мені господар пригнати на базар отару овець. Уночі в степу накинулися вовки і вся отара розбіглась. Тепер усе моє багатство — ось ця вівчарська палиця…
Згадав дроворуб пораду вельможі та й каже:
— Продай її мені. Я тобі дам за неї срібну монету.
Іде дроворуб з палицею на плечі і думає про те, що вдома на нього чекає голодна родина, що доведеться іти на поклін до багатого сусіда.
Дорогою через ліс проходив мимо старої яблуні й вирішив принести дітям яблук. Почав збивати палицею яблука, і йому прямісінько на голову впала його ж торбинка зі срібними динарами…
Приніс дроворуб багату знахідку додому, а дружина йому й каже:
— Це Бог тобі щастя послав. Завтра п’ятниця, піди-но ти завтра в сусіднє село, в мечеть, і помолись Богу, подякуй йому за все.
Послухався дроворуб дружину й удосвіта вирушив у сусіднє село, де була мечеть. Вирішив він скоротити дорогу і попрямував через поле. Йде мимо чагарника і чує — кінь ірже. Заліз дроворуб у кущі та й бачить: стоїть його кінь, повіддя в ногах заплуталось, торбина в траві лежить. Вивільнив дроворуб коня, взяв торбину, виліз на коня — і додому!
Три дні чекали дроворуба падишах і його вельможі, але так і не дочекалися. І довірив падишах посаду візира тому з вельмож, який на перше місце поставив розум і щастя-долю…

Асан, син Усеїна

Було це чи не було — ніхто сказати не може. В одній країні, біля підніжжя гір, порослих лісом, жив собі чоловік на ім’я Усеїн. У нього був єдиний син, якого звали Асаном. Хлопчик з дитинства любив ходити в ліс і полювати на птахів та звірів. Батько зробив йому справжній лук, гострі стріли, навчив влучно стріляти. Невдовзі Асан почав приносити додому то фазана, то зайця. Знаючи, ш;о Асан ось-ось має повернутися з полювання, батько розпалював вогонь, ставив на нього казан з водою і чекав сина зі здобиччю.
Одного разу Асан затримався на полюванні. Того дня він довго ходив по лісу, вистежуючи здобич, але, мабуть, день був несприятливий і всі звірі та птахи поховалися, хто в нори, хто в гнізда на деревах. Асан хотів уже повертатися додому з порожніми руками, як раптом помітив серед зеленого гілля птаха незвичайного забарвлення. Асан зрадів, прицілився і пустив стрілу. Птах впав на землю, намагався втекти, тягнучи за собою поранене крило і, коли Асан підняв лук вдруге, птах заговорив людським голосом:
— Зачекай, мисливцю, не стріляй! Не вбивай мене, може я стану тобі в пригоді. Я знаю всі людські мови. Якщо ти віднесеш мене в палац, за мене можуть заплатити золотом…
Послухався Асан птаха, не став його вбивати. Приніс додому, перев’язав йому крило і щодня годував зерном, позиченим у сусідів. Коли птах одужав, він поніс його до палацу. Падишах, побачивши птаха і почувши, як він розмовляє різними людськими мовами, дав Асану багату винагороду і зробив його головним наглядачем у палаці. Незабаром син Усеїна став у палаці найшанованішою людиною.
Падишахові візирі не злюбили Асана, почали міркувати, як їм прогнати його з палацу. І придумали. Найстарший візир прийшов до падишаха та й каже:
— О мудрий падишаху, ви зовсім не використовуєте чарівні можливості вашого чарівного птаха. Накажіть Асану, нехай птах допоможе йому побудувати поруч зі старим палацом новий мармуровий палац… Подейкують, що в краіїні Єгипет найкращий в усьому світі мармур…
Вислухав Асан наказ падишаха, пішов порадитися з птахом, що робити. Птах йому й відповідає:
— Не засмучуйся, мій друже. Неподалік є невисокий пагорб, а на його вершині ростуть три дерева. Якщо пагорб розкопати, то відкриється мармур незвичайної краси. Цей мармур можна буде використовувати не тільки на спорудження палацу, а й продавати його за межі царства за золото.
Коли палац було збудовано, то подивитися на це диво зїхались володарі сусідніх держав, що також вирішили спорудити собі такі самі. Вони погодилися за чудовий мармур дати таку ціну, яку призначить сам падишах.
Минуло небагато часу, і візирі знову прийшли до падишаха з порадою:
— О великий володарю, відомий в усьому світі! Є в тебе палац, красивішого за який немає в жодній країні. Його мусить прикрасити найвродливіша в світі дівчина, ставши твоєю дружиною… Подейкують, що в царя джинів є дочка, красивіша від сонця і місяця… Асану і нашому чарівному птаху нічого не варто виконати ще одне твоє бажання…
Викликав падишах Асана і наказав йому доставити в палац дочку царя джинів. Злякався Асан, побіг до птаха за порадою, що йому робити і що відповісти падишаху?
— Не лякайся, мій друже, — відповів йому птах, — звичайно, завдання це дуже важке, але немає на світі такої справи, котру не можна було б виконати, якщо за неї взятися з розумом. Попроси в падишаха півтори тисячі верблюдів. П’ятсот нехай навантажать м’ясом, п’ятсот добірним просом, п’ятсот — бурдюками з медом.
Виконав падишах прохання Асана, і той вирушив у далеку дорогу. Дні складаються в тижні, тижні — в місяці. Зустрічає Асан на своєму шляху пекаря, який випікає калачі і складає їх. Цілу гору вже напік і ще пече.
Зупинився Асан біля пекаря та й запитує:
— Для кого ти печеш стільки калачів?
— Є в нас одан чоловік, який за одним разом зідає все, що я за день напечу! — відповідає йому пекар.
Поки вони розмовляли, підійшов чоловік і почав з такою швидкістю уминати калачі, що Асан аж рота роззявив. А коли той проковтнув останній калач, Асан підійшов до нього і каже:
— То це ви і є той Тоймаз-батир, який ніколи не наїдається?
— Авжеж, — відповідає батир. — А ти, мабуть, відомий Асан, син Усеїна. Впізнав я тебе. Куди їдеш, якщо не секрет?
— Їду сватати красуню-дочку царя джинів.
— Візьми мене з собою, — каже батир. — Я тобі в пригоді стану…
Ішли вони та йшли, і дістався іхній караван до гір. Зупинилися вони біля кам’яного пасма, бачать, як чоловік кулаком скелю трощить. Підійшов Асан до батира та й каже:
— Багато я батирів бачив, але ти — найсильніший. Як тебе звати?
— Хіба я батир! — сміється чоловік. — Ось, кажуть, у сусідній країні живе Асан, син Усеїна, то він усім батирам батир.
Сміється Асан:
— Де вже там мені до тебе…
Познайомилися вони. Розповів Асан батиру, за чим він ще в царство джинів. А Ташярар-батир, так звали нового знайомого Асана, і каже:
— Візьми й мене з собою. Я тобі в пригоді стану…
Пішли далі утрьох. Ішли вони та йшли, аж ось зустріли зграю соколів. Асан відразу ж розв’язав мішки з м’ясом і нагодував їх. Головний сокіл сів на плече сину Усеїна та й каже:
— Спасибі тобі, добрий чоловіче. Здалеку ми летимо, в крилах сили не лишилось, молоді соколи замертво почали падати на землю. Врятував ти мою зграю. За це я хочу тобі віддячити. Ось, візьми пір’їну: якщо стане кепсько тобі, проведи пір’їною по бровах. Як би я далеко не був — прилечу тобі на допомогу.
Соколи здійнялися в небо, а Асан зі своїми друзями пішли далі. Ішли та йшли, аж ось дороіу їм перепинили мурахи. їх було багато, що вони вкрили всю дорогу аж до горизонту. Не розгубився Асан. Розв’язав мішки з просом і висипав все на дорогу. З’їли мурахи просо. Підповзає до Асана найбільший — цар мурашиний і каже йому:
— Спасибі тобі, добрий чоловіче. Йшли ми вигорілим степом, з сил вибились, думали — загинемо від голоду. Ти врятував нас від смерті, і я хочу подякувати тобі. Візьми цю паличку і якщо тобі буде важко, проведи нею по бровах, і ми прийдемо тобі на допомогу.
Поклав Асан паличку до кишені, і пішли друзі далі. На шляху їм стрілася чорна хмара, а сховатися від неї нікуди. Та ось хмара наблизилась — і друзі побачили, що це не просто хмара, а хмара бджіл. Кинувся Асан до бурдюків з медом, скинув їх на землю і порозрізував. Відчули бджоли запах меду і — як налетять! Все, до останньої крапельки з’іли. Підлітає до Асана бджолина цариця і каже:
— Спасибі тобі, добрий чоловіче, за те, що пригостив нас. Нагодував ти нас, напоїв, дав нам сил долетіти до своїх вуликів. Ось тобі моє крило. Якщо буде важко, проведи крилом по бровах і, як би ми далеко не були, прилетимо тобі на допомогу.
Заховав Асан крилечко в надійному місці, і вони продовжили шлях в царство джинів. Ішли вони та йшли і дійшли до кам’яного палацу царя джинів. Їм навстріч вийшов сам цар джинів і дуже здивувався приходу нежданих гостей. Поклонилися друзі цареві, Асан дістав подарунки, передав привіт від свого падишаха і каже:
— О великий і непереможний царю джинів! Долетіли до нас чутки, що є в тебе дочка, красивіша від сонця і місяця. Чи не погодився б ти видати її за дружину нашому падишаху?
Подумав цар джинів та й відповідає:
— Наші мудреці кажуть: «Якщо хочеш дізнатися про силу і велич володаря, пізнай силу і розум його слуг». Я готовий поріднитися з вашим падишахом, якщо ви виконаєте п’ять моїх доручень, але, якщо не виконаєте, я накажу відрубати вам голови. Ось перше вам випробування: бачите бочку? В ній сорок відер молока. Я заплющу очі і рахуватиму до десяти… Якщо ви за цей час вип’єте молоко, все до останньої краплі…
— О великий царю! — вийшов наперед Тоймаз-батир. — випробування для одного з нас…
Підійшов Тоймаз-батир до бочки, підняв її дужими руками і, поки цар рахував до десяти, випив до дна. Подивувався цар силі й апетиту батира і вибрав друге завдання, значно важче:
— Бачите попереду скелю? Вона височить проти вікна кімнати, де я спочиваю. Щоранку, коли сходить сонце, вона кидає тінь на моє вікно і заважає мені помилзшатися сходом сонця. Якщо я вранці прокинусь і не побачу з вікна сонця…
— О великий царю — вийшов наперед Ташярар-батир. — Цю ніч ви можете спати спокійно. Я берусь виконати ваше доручення.
Прокинувся вранці цар джинів, виглянув у вікно, а там — скелі як і не було. Подивзшався він силі Ташярар-батира. І цього разу вибрав завдання ще важче:
— Є в мене улюблений кінь, який закляк і не може підвестися з землі. Мудреці кажуть, що на краю землі є чарівне джерело, вода якого може підняти на ноги навіть мертвого… Я чекаю до ранку…
Задумались друзі над завданням царя. Згадав Асан про соколів. Вийняв з кишені пірїну, провів нею по бровах. Минуло небагато часу — і у вікно влетів головний сокіл. Розповів йому Асан про завдання царя джинів.
— Знаю я, де це джерело. Лягай і спи спокійно, буде тобі вранці вода з чарівного джерела, — промовив сокіл і здійнявся в небо.
Вранці друзі прокидаються, а на вікні стоїть глечик з водою. Пішли вони до царської конюшні, слуга підвів їх до коня. Асан збризнув його водою, кінь скочив на ноги, напоїв його — кінь звівся дибки, заіржав так голосно, що сам цар джинів почув його і прибіг на конюшню.
Подивувався цар джинів, похитав головою та й каже:
— З третім завданням ви справились. Слухайте четверте: увечері слуги розсиплять у моєму саду десять мішків проса. Ви мусите зібрати просо і підрахувати число просинок. Усе це треба зробити до ранку.
Задумались друзі: не так це просто — за ніч зібрати десять мішків проса… Згадав Асан про мурашок. Дістав він із потайної кишені паличку, провів нею по бровах… Де й узявся цар мурах. Розповів йому Асан про завдання царя джинів, а той і відповідає:
— Не засмучуйся, добрий чоловіче! Ми про послугу твою не забули. Лягай і спи спокійно. Вранці мішки з просом стоятимуть біля дверей палацу. А щодо підрахунку зерен, то скажи царю джинів, що їх в кожному мішку стільки, скільки зірок світиться у небі над його країною щоночі. Якщо не повірить, нехай перелічить.
Прокинувся вранці цар джинів, вийшов на ґанок — дивиться, а біля його ніг десять мішків проса. Покликав він до себе головного садівника і запитує, чи не лишилося в саду зерен? Головний садівник сказав, що вони на світанку зазирали під кожну травинку, але жодної зернинки проса не знайшли…
Подивувгівся цар джинів чарівному вмінню батирів. Вислухавши віцповідь Асана про те, що в кожному мішку стільки зерен, скільки зірок засвічується в небі в одну ніч, цар повірив Асану і перелічувати зорі не став. Він оголосив друзям п’яте, останнє завдання:
— Завтра я покажу вам дев’ятсот дев’яносто дев’ять дівчат, схожих одна на одну, як перлинки на шовковому шнурі. Ви повинні будете вгадати, яка з них моя дочка. Вгадаєте — вона ваша, не вгадаєте — пощади не ждіть…
Задумалися друзі. Це завдання було найважчим. Дістав Асан з потайної кишені прозоре крилечко цариці бджіл, провів ним по бровах і почав чекати. Через деякий час почувся гул, і у вікно влетіла хмара бджіл. Сіла цариця бджіл на плече Асану, вислухала завдання царя джинів і задумалась. Потім запитує у бджіл:
— Скажіть, хто з вас бачив в обличчя цареву дочку, хто пам’ятає її запах?
Одна бджола відповіцає:
— В мене є бабуся. Колись давно вона розповідала мені, що їй випало щастя сидіти на плечі царевої дочки. Гадаю, вона зможе нам допомогти.
Вранці перед палацом вишикувались в ряд дев’ятсот дев’яносто дев’ять красунь. Вони були схожі одна на одну, як білосніжні перлини. Довго ходив перед ними Асан, поки не помітив, як на головний убір однієї з них сіла бджола. Асан підійшов до цієї дівчини, взяв її за руку і підвів до царя:
— О могутній повелителю джинів! Мені серце підказало, що ця дівчина найкрасивіша у світі…
Царю джинів навіть страшно стало за своє життя. Якщо Асан-батир зміг виконати і це завдання — отже, сила його безмежна, жартувати з ним — горе на свою голову накликати…
Цар джинів погодився віддати дочку за падишаха, в якого такі незвичайні слуги. Щоб царська дочка і свати швидше дістались до землі падишаха, цар джинів вибрав швидкохідний корабель, навантажив його золотом, коштовним камінням і з почтом провів у дорогу.
Плив, плив корабель по Чорному морю, і ось удалині завиднівся знайомий берег. Падишах і його візирі, дізнавшись про наближення великого корабля, заквапилися на берег. Вони не бачили, як з вікна палацу випурхнув птах і полетів назустріч своєму другу. Асан дуже зрадів цій зустрічі. Зрадів тому, що крило в птаха зажило і він може вільно літати. Птах вилетів на найвишу щоглу, звідки добре було видно, як поважно походжають падишах і його візирі, очікуючи на зустріч з прекрасною царівною.
Не встиг корабель причалити, як птах чаклунством обернув падишаха і його жадібних візирів на собак. Собаки з голосним гавканням кинулись до корабля, що причалив, але слуги принцеси ударами палиць відігнали їх геть.
Сорок днів і сорок ночей тривало в палаці весілля Асана і дочки царя джинів, котру він встиг покохати. І друзям його, батирам, знайшлось по нареченій. А чарівний птах попрощався з Асаном і полетів до себе на батьківщину.
Довго і справедливо правив Асан, син Усеїна, своєю країною, своїм народом, тому й збереглася аж до наших днів ця легенда про нього та його друзів.