Зміїв кут

– Що це за виступ такий?
– Це Зміїв кут.
– Що ж воно таке? Змій тут жив, чи що?
– Ні, не змій, а козак такий, як змій.
– Як це так?
– А так, що він орудував дуже великою силою, та отут зробив собі печеру та й жив. А як пливе, було, татарюга по Вовчій, то він зараз буц – та й вб’є його. Ото узнали люди про його хист та й прозвали Змієм, а по ньому вже і кут Зміїв.
– Ну а тепер скажи мені, що воно оце за ямки коло цього кута?
– Та це от які ямки. Літ сорок тому назад виїздив сюди із якогось города чиновник шукати тут скарбів. Приїхав, дивиться на це місце, аж тут камінь; підняв він той камінь на блоки, туди, а там вода. Вибирав-вибирав воду – теж нічого нема. Тоді він і каже чоловіку, що коло нього ходив:
– Поведи мене, спасибі тобі, ще в той густий терен, там, я чув, закопано двадцять бочок казни.
Повів той чоловік його в терен; так що ж? Копав-копав – і там нічого не найшов. З тим і поїхав.
– Ні, – каже, – сюди треба не такого знавюку, як я!

Скарб біля могили Гострої

Біля німецької Хортиці є Велика могила; так вона й зветься. Як зійдеш на неї та глянеш на степ слободи Вознесенки – видно могилу Гостру, а біля неї другу, меншу. Між тими могилами, якраз посередині, запорожці сховали скарб і закляли на сто років. Скарб і тепер там. У сорок шостому (1846) році про це розказував моєму батькові дід з Херсонської губернії; йому було вже більше ста років і сам він запорожського покоління.

Хмельницький у Запорозькій Січі

Хмельницький поїхав у Січ тим боком Дніпра. Приїхав до Січі, аж там стоїть жовнірство і бере від козаків десяту рибу. От Хмельницький, показавши таємно запорожцям королівського листа, порадив їм, як збутися жовнірів.

– Я, – каже, – вийду на майдан та й зачну кричати: “У раду!В раду! В раду!” – а ви візьміть під полу по дрючку, і як жовніри прийдуть без шабель у раду, то ви на них з дрючками та всіх і перебийте.

Так і сталося. Та потім, як пішов воювати Хмельницький, то розбив ляхів на Жовтій Воді і коло Корсуня, та загнав аж за Случ, та й сказав: “Знай, ляше, по Случ наше!”

Іван-дуб

Росте посередині трьох шляхів за Глушківцями дуб. Широкий, розлогий, могутній. Хто йде чи їде – всі задивляються на нього. Хто ж його посадив? Як він виріс тут? Чому його ніхто не рубає?
А тут, доню, історія така. Священним цей дуб звуть. І красується він посеред поля багато-багато років. Та ніхто до нього права не має. Розказувала моя бабка, що лихо тут велике сталося. Везли козаки багато золота, щоб викупити з неволі своїх товаришів. Їхали полями, лісами та й заблукали. Троє з них відбилося від усього загону і не знали, що робити далі. Ніч, кругом темно, хоч очі виколи.
Тупцюють хлопці на місці, наче щось їх водить. Вже коней подумали розпрягати, коли ж це з лісу старий чоловік виходить. Брови кущуваті, борода сива та велика освітлювалася смолоскипом, що його він ніс. Привітався до хлопців, питає, що сталося. Налякалися молодці. Молодший козак Іван найхоробріший виявився. Розказав, що вони заблудилися.
– Ходіть за мною,- каже старий.
Через деякий час він вивів їх на роздоріжжя трьох шляхів, а сам щез. Козаки розпалили багаття, розпрягли коней. Двоє лягли спати, а Іван залишився на сторожі. Поставив торбу із золотом біля себе та й задивився на вогонь. Спокусила козаків нечиста сила: надумали вони Івана вбити, а золотом розділитися. Кинулись вони на нього, щаблі з піхв повиймали. Бачить Іван, що загинути прийдеться, а дома, подумав, мати стара, Наталка кохана… Просить їх, благає. А вони:
– Віддай золото – і все!
– Ні! – каже,- для великої справи воно. Як вам золото віддати, то краще серед поля дубом стати.
Загриміло, загуркотіло – і перед козаками дуб появився, а золото в землю запалося. З переляку попадали мертві ті два лакомі козаки. Вийшов тоді з гущавини чоловік сивий, махнув на мертвих козаків рукою – і стали вони кущами терену. А сам прихилився до дуба, погладив шорсткою рукою по корі та й каже:
– Вірний мій сину, Іване, великої ти був сили і честі. Тепер рости і даленій, шляхи козацькі оберігай, землю рідну прикрашай.
Після того багато сюди за золотим кладом приходили. Хто під дубом золото діставав, той невдовзі помирав. Бо не лакомому на чуже добро, а народу воно належало.

Скарб в урочищі Грушки

У кінці Капулівки над Підпільною є запорожське урочище Грядки. Там на шпирлику [шпирлик – мис або віднога] сховані гроші і те місце запорожці затоптали кіньми. Це давно розказував дід, що приходив із-за Дунаю.
Як наші тікали від турка, казав, то взяли з собою книжку про скарби і план запорожських урочищ. Стали перепливати Дунай, а тут, на їх біду, розібралась погода, перевернула дуба – і тая книжка, плани і все, що було в дубі — пішло на дно. Повипливали ті запорожці на берег і зосталися в одних сорочках…

Хмельницький і Барабаш

Стали ляхи дуже вже налягати на козаків. Прийшло їх у Запорожжя по два ляхи на одного козака. То козаки слали до короля листи, що такі нам збитки роблять, що не можна ніяк прожити. Так король дав їм права. А Барабаш сховав та нікому й не показав. От ляхи козаками й орудують.

А Хмельницький був при Барабашеві за писаря в Чигирині.Сам у Суботові сидів, а туди їздив на писарство. От, як родилась у Хмельницького дитина, то він кумом узяв гетьмана. Як же впоїв гетьмана добре, тоді вийняв у нього з кишені хустку, перстень з руки зняв, та й посилає до Чигирина свого джуру:

– Два коні бери та біжи в Чигирин по права!

Приїжджає той джура до гетьманші:

– Пані! Заїлись із гетьманом пани – порубають; так дайте ті права, що від короля!

– От там же, – вони в стайні під ворітьми, в глухім кінці у пуделку, в землі.

Просинається гетьман:

– Ой куме, – каже, – куме! Була у мене хустка в кишені, а тепер нема! Був у мене перстень щирозлотий на руці, а тепер нема!

– То, – каже, – мій хлопець роздягав тебе, як клав у ліжко, то повиймав.

А сам усе позирає у вікно. Коли ж гляне гетьман, аж хлопець повів у стайню коня такого, що тільки – ах-хха-хха! Тоді вже й постеріг, що Хмельницький посилав по права!

Ой Хмелю, каже, Хмелику!
Вчинив єси ясу
І поміж панами великую трусу.
Лучче було б тобі брать сукна, не мірячи,
А гроші не лічачи;
Лучче б було тобі з панами добре поживати,
Аніж тепер по лугах- базалугах потирати,
Комарів, як ведмедів, годувати!

Гетьман же їде додому, а вони з хлопцем коней сідлають та їдуть у Січ. Приїхали; вдарили в котли; зібрались козаки. Він вичитав один указ – не слухають; вичитав другий – не слухають; та вже як третій прочитав, тоді всі стали на баталію.

Козацькі скарби

По дорозі з Чернихова до Курівець, на глядецьких полях Янчарівки і Хмелиська є могили. По лівім боці – Козацька, а по правім – дві могили, де поховані загиблі в боях при обороні рідних сіл. Від тих могил наліво, як йти до села Глядки, в лісі закопані дорогоцінні козацькі скарби. А закопали їх ось чому.
Декілька козаків везли десь з-під Львова чи то на Січ Запорожську, чи в Київ, великі скарби. Мали їх передати в козацьку казну. Тут несподівано їх оточили татари, що дізналися про ті скарби. Щоб виконати свій лицарський обов’язок, козаки прийняли бій, а з них троє козаків завезли швидко возом ті скарби у глядецький ліс і закопали. Їхні побратими загинули в нерівнім бою. Татари оточили ліс, щоб забрати ті скарби; вони пильно шукали за трьома козаками. А козаки, щоб зберегти таємницю і не попасти на тортури, розпалили в другій частині лісу великий вогонь, доскакали в нього і загинули.
Відтоді люди знають, що в глядецькому лісі є закопані козацькі скарби.