Хутір Семена Палія

Селяни розказують, що хутір Семена Палія був розташований десь в районі сучасного смітинського кутка Дранівка. Можна припустити, що саме з хутора бере початок село Велика Смітинка.
Пам’ять про Палія живе до сьогодні, адже й ставок біля того місця, де нібито був хутір, і досі зветься Паліївщиною.
А ще селяни розповідають, що коли для Палія прийшли чорні дні, перед тим як тікати, він наказав усе своє добро, всі коштовності скласти в оздоблений золотом човен (за іншими джерелами – литий із золота й срібла) і закопати поблизу хутора.
Розказують, що довго потім шукали той скарб (селяни вказують навіть точне місце його заховання), навіть археологи з міста приїздили, але так нічого і не знайшли. Хто зна, можливо, просто не там шукали і в майбутньому комусь пощастить…

Скарбниця Войськової балки

На правому березі Дніпра, верстах у двох від Ненаситця – головного річкового порога, є Войськова балка, на дні якої протікає джерельце, у течії якого знайшли багато червінців. Місцеві жителі думають, що тут була Запорожська скарбниця.

Лиса могила

Оцей Сагайдак та Семен Палій були в запорожців самі главні Кошові; як вони повмирали, то й Запорожжє вмерло. Тоді котрі із запорожців пішли за Дунай, котрі на Кальчику посідали, а котрі пішли на Кубань обробляти землю. Це вже їх цариця Катерина розгонила. Вона як руйнувала їх, так запорожські гармати йшли на Тонку в Перекіп. Тоді скрізь були тут зимовники, а сіл і чутки не було. Так то запорожці і повезли свої гармати та худобу (майно) усяку: відра, каструлі, кварти, півкварти, стакани, мідь. Довезли до того місця, де Воскресенівка – тоді ще її не було – та й закопали свою худобу на Лисій могилі.
Уже геть після того там ходив чабан з вівцями. Ходе та палочкою і штрика; коли це – гульк – аж там каструлька. Туди – аж там цілий склад усякого посуду. Він собі не дурак: діждав вечора, прийшов додому, запріг шкапу у віз та й поїхав забирати той посуд. Зложив усе на віз та того ж дня і повіз у Марнополь. Тільки що вивіз у базар, аж ось йому назустріч жид.
– Що ти вивіз?
– Та тут сяке-таке!
– Ну, вже що єсть – покажи, на те ж ти приїхав у базар.
Подививсь він:
– Ого, – каже, – скільки тобі дати за нього?
– А Бог його зна, я й сам не знаю, що воно стоє.
– Ну, от що: паняй ти до мене в двір, там звісим усе; скільки воно затягне – я тобі й заплатю.
Приїхали у двір.
– А знеси його в амбар!
Той зніс.
– А де ти його взяв?
– Та я найшов його у Лисій могилі.
– Брешеш, сякий-такий сину, ти вкрав його в когось! Ти ворюга!
Та за нього… Він відказується, а той жид тягне його до начальства, а чоловік упирається, та хреститься, та божиться. Та як вирвавсь, та дай, Боже, ноги! Утік і покинув жидові всю свою кладь.
О, на тій же Лисій горі, де чабанець найшов посуд, там, кажуть, були закопані й гроші. Запорожці, як подуванють, було, між собою яке добро, то зараз кожний іде та або хова куди-небудь, або закопує. Та як закопа, та ще й клятьбу положе. Оце найде де-небудь камінь, наверне його на кладь, а потім пійма баранця, зв’яже йому всі чотири ноги дротом, положе на той камінь та й пече живого вогнем:
– Оце, – каже, — як цьому ягнятові нудно та пекельно, так хай буде нудно та пекельно тому, хто візьме оцю кладь…
Так отам же, кажу, на Лисій горі закопаний був і запорожський клад. Це снастив мені єврей Островський, він в нас шинок держав.
Бачите, ішов собі запорожець, старий-старий, аж вилискується. Ішов та й зайшов у Солошин шинок, до Островського. Якраз підійшла субота, шабаш, от той єврей сам справляє шабаш, а замість себе поставив якогось чоловічка. Увійшов у той шинок запорожець так собі повагом, поздоровкавсь, сів. Дивиться шинкар – запорожець настоящий: на ньому каптан, чотири рукава, широчезні штани, чуприна – усе як слід.
– А усип,- каже,- осьмушку!
Той усипав. Запорожець випив, утерся, садить собі і мовчить.
– А що,- пита шинкар,- далеко були, дідуню?
– Далеко, під Марнополем, чоловіче!
– А чи чули, що там чабан найшов запорожське добро?
– Чути не чув, а знаю, що воно повинно там бути.
– А чи знаєте, де він його дів?
– Не знаю, чоловіче!
– Повіз у Марнополь, а там його обдурив жид.
– Погано, а більш нічого він там не находив?
– Ні, нічого…
– Дурний! Там протів тієї могили, в балці, на кінці слободи, суми багацько закопано!
Тільки сказав це та й замовк. А той чоловік і давай допитуватися:
– А скажіть же, діду, чи по той бік слободи, чи по цей закопана та сума?
– Прощавайте!
Знявсь та й пішов, так і не сказав, у якім місці. Так що вже той чоловік попокопавсь землі! Чи вже найшов він, чи не найшов тих грошей, Бог його святий знає, та хоч би і найшов, так заклятими грішми не поживеш.

Скарб біля річки Скарбної

Колись давно, ще не за нашої пам’яті, у капулівських плавнях жили запорожці Гавриленко і Лисий; їм було більше ста років. Розказували вони нашим батькам, що біля Скарбної, де стара Січ, є стрілиця, а в тій стрілиці схована вся запорозька казна. Кажуть, що цю казну сховав кошовий Калниш і дванадцять отаманів. Гроші сховано і заклято на двісті років.

Про козака Щербія

То було ще за давніх часів. Татарські орди робили часто свої спустошливі напади на Буковину. Тривожними були тоді і дні, і ночі.
Тяжко жилося трудовому людові в ту лиху годину. Ростуть квіти, радіють люди, молодь весілля справляє, а тут раптом налетять безвіри та й усе надбане людом пограбують і спустошать. Стає земля пусткою. Навіть оплакати того лиха нікому, бо того замучили, того вже під ланцюгом женуть па тортури і визиск. Було то справжнє лихоліття. Панам ще нічого, сховаються в фортецях, зберуть оборону, мають собі захист. А от простим людям не було життя.
Так ото одного разу один найзаклятіший хан кримської орди рушив на Буковину. Ішов він через українські степи, і за його ордами все вигоряло, як після пожеж і сарани. Все замовкало, завмирало. Ішов хан і до буковинських лісів, палив і руйнував міста й селища. Вночі далеко червоніли заграви пожеж: села палають, степи й ліси в огні. Народ уже всюди кінця свого ждав. І прийшов той хан з ордою аж до самої Путили, а вона ще тоді невеличким сільцем була. Мало було там оборонців. Всього один полк козаків на чолі з полковником Щербієм. Небагато було воїнів, але яка то була в них сила духу велика!
Була тоді осінь. Брали заморозки, почалися перші хуртовини. Люди кидали насиджені місця, тікали в ліси та гори. Один тільки Щербій відважився виступити проти руїнницької сили ханської орди.
Задзвонили тоді в церквах сумно й заклично, посходився весь народ, дужі і немічні. І коли сонце привітно усміхнулося людям, на буковинців кинулися татари. Земля застогнала, наче від тяжкого болю.
Стали козаки до бою на смерть, тверді, як кремінь. Забряжчали шаблі. Ринули у бій татари і здивувались, побачивши, якою грізною силою став полк славного козака Щербія.
Бились довго. Вже наступила ніч. Велика сила виступила на козаків. Знемагали в боях буковинці. Мало лишилося їх. Багато товаришів полягло в цьому побоїщі. Стали козаки назад відступати і дорогу свою трупами ворожими встелили. Прийшли на оці скелі Черемошеві. І вийшов тоді наперед Щербій і сказав:
— Смерть неминуча нам, брати! Нехай же вона не буде нам страшною, бо страшніша неволя татарська. Стомились ми і руки наші безсилі далі боротись. Внизу наш рідний Черемош. Нехай же він нас і прийме на вічний спочинок. Боронили ми свій край рідний хоробро, уміймо ж і вмерти за його честь і славу. За мною йдіть, хто край свій любить!
З цими словами кинув Щербій свою вояцьку зброю у холодні хвилі Черемоша, зняв шапку з голови і гордо й сміливо кинувся у бистрину. Без вагання кинулись за своїм ватажком вірні його побратими.
Здивувались татари цій сміливості та й пішли назад руйнувати місто. Запалили оселі і разом з димом послався дух смерті по цілому краю. Настала ніч, і вогнища палали всюди, куди сягне людське око. А коли настав другий день і зійшло сонце, то побачили лихі загарбники на високій скелі диво. На верховині скелі, з якої вчора кинувся Щербій у воду з своїми побратимами, велично здіймалася кам’яна голова — голова сміливого ватажка буковинців. Татари жахнулися і несамовито кинулись тікати від Черемошевих скель.
Згодом, коли у зруйновані селища повернулись засмучені мешканці, то знайшли собі втіху у вічній пам’ятці про козака Щербія, яку лишив по собі їх хоробрий оборонець. І ця славна пам’ять і досі через цілі покоління передається з уст в уста і дійшла такою ж свіжою, хвилюючою до нашого часу.

Писання про запорозькі скарби

З балки Таволжаної потяглася невелика балочка Пліверина. Там жив козак Гіліверя. На вершині балочки є груша, стоїть вона сама собі одна. Від неї відступити п’ять ступнів униз до Таволжаної балки і копать: там є льох, а в льоху була дорога одежа. Вона з часом потліла, а зосталася срібна й золота посуда і багато грошей. Льох заклятий на сто год, і врем’я йому вже вийшло.
Про ці скарби, кажуть, були писання, книжки, так генерал Платов одбив їх у запорожців. Ці книжки до цих пір у Катеринославі. Чи в будинку Потьомки, чи що… Вони лежать у залізній скрині під дванадцятьма замками. І ніхто їх не візьме, бо всі ключі від них загублені!

Плата Хмельницького за полонених

Як воював Хмельницький з ляхами, то всякому, хто піймав ляха, обіцяв давати за кожного по карбованцю, а за ксьондза по три копи. То як піймає було козак ляха, то виголить йому на голові лисину та й скаже:
– Гляди ж ти мені, вражий ляше! Тільки скажеш, що ти не ксьондз, то зараз дух з тебе геть!
От і приведе до Хмельницького.
– Хто ти такий?
– Ксьондз.
То Хмельницький вийме з кишені три копи та й дасть.