Скарб в урочищі Недаєвім

У Кучугурах, що у Великому Лузі, жила колись тяженна сила запорожців, а між ними химородник Недай. Страшенна, кажуть, багатиня у нього була: що того скоту, коней, овець, що тих грошей – так і ліку не знав…
Як умер – хату, загони, повітки – так і розтаскали, і розмели нечисті. Кишла його всякий і тепер боїться, воно нечисте; хто іде, або їде – далеко обминає. Нічної доби там таке коїться, що страшно і згадувати проти ночі… Оце як закричить – “тала-ла-ла-лааа!” – луна так і розлягається… Потім і свистить, і гуде, і вихор круте, і піском очі засипає.
Урочище й досі зветься Недаєвим. Є і гроші, та за нечистими ніхто їх не візьме. Кажуть, то гроші і кричать.

Як козаки взяли Азов

Ще як був Азов турецькою столицею, там стояло багато війська. От козаки і схотіли взять його. Отаман і каже:
— Знаєте, братці, що? Силою, може, і не візьмемо, бо кріпость велика, а характерством та хитрощами візьмемо скоріше.
Поробили козаки вози, поклали ружжя, понаряджались самі чумаками, а отаман — купцем і махнули. Як стали уже під’їжджать близько до Азова, взяли тоді поховали в вози по сім, по десять, або і більше чоловік козаків, повшивали вози шкурами і гайда. В’їхали перед заходом сонця в Азов і поставали вподовж улицями. От найбагатший купець турський і виходе.
— Що, — каже, — братці, продаєте в возах?
— Продаємо, — кажуть, — товар дорогий: і куниці, і лисиці, і чорнії соболі.
— Ну, — каже, — підождіть до ранку, я ввесь товар закуплю сам.
— Добре, — кажуть.
Полягали турки спать. Як повилазили тоді «куниці», «лисиці» і «чорнії соболі» з возів, як митнулись по городу, так і пішов він димом. Турки схватились тушить, коли тут і палять, і ріжуть; вони тоді — хода, навтіки. До сонця орда убралась к бісовій матері в Туреччину, а козакам достався город і все добро.
Так колись покойні діди і прадіди розказували, так оце і я вам кажу.

Шабля Степана Журби

Був колись в Україні козак Степан Журба. Ще досі, з цього і з того боку Дніпра, старі оповідають проте, який то був хоробрий вояк у час війни, яка розумна голова в час миру. Доведеться битися чи з турком, чи з татарином, як тільки уздрів ворога, не питався ніколи про те, скільки було за ним, а завжди стояв на чолі ватаги молодців, що гострою шаблею врубувались у саму середину ворогів. Усі знали, який то козак був Степан Журба; сам полковник не раз хотів дати йому якийсь ступінь: то хотів зробити його осавулою, то старшиною, а раз якось хотів вивищити його на самого сотника, але що скажете? Не хотів, такий був молодець із нього.

– А нащо мені ваші ступені? Як я буду сотником, то треба буде мені раз у раз триматися коша й думати тільки про те, куди пошлють мене. А тепер я вільний, як вітер у полі: набрав собі охочих і гайда, куди очі ведуть! У разі невдачі я не відповідаю: вільно було їм іти, вільно не йти, та ж вони не діти. Щодо зиску, маю такий, що подібним, певне, жоден сотник не похвалиться.

І казав правду. Свідки оповідали, що Журба, хоч як би ворог оточив його, хоч як би рубали його, хоч як би стріляли у нього, а він завжди, врешті, вискочить із матні; хоч увесь поранений, але не з порожніми руками: завжди виносив із собою або зброю, усю в золоті і сріблі, або повні торби такого дрантя, що й ціни йому не означити. Бачили, як Степана Журбу ніщо не могло стримати в бою, як сам його кінь рветься і скаче на гармати, думали, що він хіба що мусить бути характерником. А він був християнин, як і кожна людина; тільки мав таку шаблю, що з нею міг не лякатися смерті.

Ця шабля дісталась йому дивним випадком. Одного разу він їхав полем, чатуючи на ворога. Переїжджаючи повз глибокий яр, раптом почув, немовби хтось стогне у цьому байраці. Дивиться – лежить козак, сивий, сивий, як голуб, увесь постріляний, увесь порубаний, а коло нього вбитий кінь. Побачивши Степана Журбу, поранений козак підняв голову й каже:

– Слухай, добрий чоловіче, якщо ти маєш християнську душу, винеси мене з цього яру, поховай у чистому полі і постав наді мною хреста хоч би з хмизу: нехай буду похований, як християнин! За це дам тобі немалий дарунок. Ото моя шабля; вона дорога не задля золотої оправи, не задля барвних каменів, а дорога вона з тієї причини, що хто з нею іде на бій, той може не лякатися смерті, аж поки сім куль не проб’ють його одна за однією. Пам’ятай про це; тепер перехрести мене й бувай здоров.

Сказав це й одразу ж помер. Журба виніс його з байраку, викопав шаблею яму, поховав у ній убитого козака, помолився, як умів, над могилою, з переламаного козацького списа зробив хрест і залізним вістрям устромив його в землю. На хресті почепив білу хустку, щоб християнський народ знав, що в цій могилі лежить козак; нарешті взяв даровану йому шаблю і поїхав.Але коли вернувся до обозу і почав показувати подарунок товаришам, то всі, хто лише брав шаблю до рук, дивувались і не могли додуматись, що то був за палаш: такої шаблі ще ніколи нікому не траплялось бачити! За давніх часів бували такі знавці, що тільки покажи їм вістря, а вони одразу, не читаючи навіть напису, розкажуть тобі докладно, що то за вістря, з якої походить землі, як давно викуване тощо. Звістка про цю виняткову шаблю розійшлась далеко в Україні; хто лиш кохався на старій зброї, кожен приїжджав до Степана Журби; були тут сотники й полкові осавули, але дарма, жоден із них не вичитав слів, якими вся вона була списана, і ніхто не міг сказати, який народ носить такі шаблі.

З цією шаблею Степан Журба воював, може, яких двадцять літ, а в ті часи бувало так, що з кожним новим роком настає нова війна. Журба вимахав свою шаблю добре на всі боки, нарешті, вона, небога, так вищербилась, що виїжджаючи останній раз на війну, лишив її вдома. Жінка майже зі сльозами просила, щоб не кидав шаблі, але старий Журба не таким був козаком, щоб послухав баби.

– А нащо вона мені? – говорив жінці, – чи хочеш, щоб я нею пиляв турка?

Сказав, скочив на коня і поїхав на війну з іншою уже шаблею при боці. Але, мабуть, стара жінка і стара шабля – це найвірніші приятелі. Зайшло до битви. Старий Журба, хоч і не мав уже чудодійної шаблі при собі, все-таки, як завжди, не міг стриматись, щоб найперше не довідалися, якого кольору кров бусурмана; отже зібрав охочих, поставив їх клином, крикнув, свиснув і пробився в саму середину турецького війська. Довго, довго його ватага не верталась назад; тільки було чути крики та стріли всередині ворожого обозу. Нарешті знову розімкнулися ряди ворогів, розсунулися, і старий Журба вилетів на довгогривому своєму коні з оточення тільки з п’ятою частиною своїх товаришів. Радість наших була велика, але не час вітати ватагу сміливців, бо раптом ні з того, ні з сього куля з ворожого обозу – і просто в голову Степана Журби. Захитався, похилився наперед і обняв коня за шию; кінь пустився чвалом і виніс тіло Степана Журби до козацького табору.

Коли це сталося, далеко, в хаті убитого, його жінка з дочками шили сорочки чоловікові і батькові, бо, бувало, всяка білизна, яку візьме з собою, так подереться і покривавиться, що страшно й до рук узяти. От шиє так мати з дочками білизну, аж знічев’я щось упало в кімнаті на підлогу; підняла Журбиха голову від роботи, дивиться, аж лежить на землі стара шабля чоловіка. Усі жінки в один голос почали плакати й голосити, бо знали добре, яка то була ознака.

Запорожзькі гроші

У запорожців гроші по всякий час водились. Ходили в них і золоті, і срібні, і мідні гроші; тілько бумажок не було. Були в них і карбованці, і полтинники, і копійки – руські гроші; були в них і парички, і левки – турецькі гроші; були злоті, таляри – лядські. Їм треба було різних грошей заводити: сьогодні запорожець торгуються з москалем – треба московські гроші; завтра торгується з турком – треба турецькі гроші; а там торгується з ляхом – треба лядські гроші. Лядські гроші були більш золоті, турецькі більш срібні, тоненькі такі, наче риб’яча луска, а руські – самий мідяк.
За грошами у запорожців жалю не було. Оце, було, під’їде до коваля, виставо ногу та й кричить:
– На, куй чобіт!
Той підкує, а він йому пригоршню грошей кине та й пойде. Він увесь в грошах ходив. Як треба було стріляти, то він стріляє кулями, а як не стане куль – стріляє гремями, а потім шагами, а потім мідними заряде та й дує.
Вони як покидали Січу, то несли з собою і всю свою казну; потім кой-які позакопували її в землю по різним прикметам, а кой- які поскладали в бочки та поспускали їх на залізних цепах у річки.

Полуботок і цар Петро (прокляття Полуботка)

За царя Петра на гетьманстві був Полуботок і, значить, опікувався усенькою Україною. І шле до нього якось цар Петро листа, некрутів з українців потребує; прочитав Полуботок та й відписав: “Ніколи цього не було та й не буде, щоб українців у некрути брали; поки живий, – каже, – не дам, а помру, усім закажу, щоб цього не було, то й не буде!” Цар пише до нього вдруге. Він йому знов те ж саме! Пише і втретє та й наказує: “Коли, – каже, – ти, Полуботку, некрутів з України не хочеш давати, то прибудь перед мої ясні очі, побалакаємо”.
Почав Полуботок виряджатися; узяв з собою аж чотири сотні козаків та й наказує їм:
– Глядіть же, панове молодці, як приїдемо до царя, не лякайтеся! Не з’їсть! Та не те, що лякатися, а й шапок не знімайте, будьте, як слід, вільними козаками; чи чуєте?
– Чуємо, – відказують.
От так усі проміж себе умовилися та й поїхали. Приїхали в той Петербург і до царя причвалали. Цар побачив Полуботка та й кричить:
– Ти – Павло Полуботок?
– Я, – відказує гетьман, – Павло Полуботок!
– Як ти смів моєї царської волі не вволити, некрутів з українців не дати?
– Так і так, – одказує, – некрутів зроду-віку не брали з українців і брати не мають.
– Не будуть?! – гримає цар.
– Поки я житиму – не будуть! – відказує гетьман.
Вихопив тоді Петро шаблюку з піхви та й приткнув Полуботка до мосту: ногу, вибачайте, так і простромив шаблюкою аж до стелини.
– Що, – каже, – некрутів не буде?
– Довіку не буде! – відказує.
Оглянувся Полуботок, аж ті, сучі сини, долі ниць лежать, полякались! Аж плюнув мученик. Його ж таки ще мучили: як почали мучити, то аж три дні мучили. На четвертий відвезли в якийсь льох фортеці; коли дивляться так надвечір, аж у льоху вогонь: Полуботок кінчається, праведен бувши, то коло нього, мученика, свічки запалились і усе навкруги освітили. Сказали цареві. Він спочатку віри не йняв, далі сам пішов подивитись. Поглянув – правда! Вступив тоді до Полуботка, хотів, щоб його праведний поблагословив. А той звів руку та й ударив його хрестом! Вдарив царя хрестом та й каже:
– Оце ти – Петро, а я – Павло! Я умру сьогодні, а ти через тиждень; хто ж з українців некрутів братиме, буде проклят і на цьому світі і на тому!
Та й умер. Цар Петро ото указ про некрутів подрав, а другий написав, щоб зроду й довіку не брано у нас некрутів. А через тиждень, справді, і Петро вмер.

Запорожець Канцибера

У Кушугумівських плавнях жив запорожець Канцибера, його урочище і тепер звемо Канциберівщиною. Там є гряда, а на ній стояло шість дубів у ряд; дуби, кажуть, були товстючі, що втрьох і не обхватиш. Під кожним дубом, кажуть, сховано по казану грошей.
Тепер нема і сліду, де були дуби, а гроші, кажуть, і досі лежать непорушно,

Скарб в урочищі Канциберівщина

Ще за запорожців жив у Великому Лузі характерник Канцибера. Поки живий був – люди боялися його, а помер – бояться його і кишла [житла, гнізда]. Здоровий, кажуть, і грошовитий був козак! Як помирав – закопав гроші і закляв. Вони й досі лежать…
Після його смерті на тім місці вночі щось регочеться і туже. Спершу почина голосить, далі – кричить:
– Пропав Канцибера, пропали його і гроші!
Перекричить, а потім гука – “гала, гала, гоп! гоп! гоп!” – і ну реготать, танцювать! Луна по плавнях так і ходе. Це гроші!
Після Канцибери прозвано і урочище Канциберівщина, тільки багато його вже розмив Дніпро. Біля урочища ніхто не зважиться ночувати – страшно.