Полуботок і цар Петро (прокляття Полуботка)

За царя Петра на гетьманстві був Полуботок і, значить, опікувався усенькою Україною. І шле до нього якось цар Петро листа, некрутів з українців потребує; прочитав Полуботок та й відписав: “Ніколи цього не було та й не буде, щоб українців у некрути брали; поки живий, – каже, – не дам, а помру, усім закажу, щоб цього не було, то й не буде!” Цар пише до нього вдруге. Він йому знов те ж саме! Пише і втретє та й наказує: “Коли, – каже, – ти, Полуботку, некрутів з України не хочеш давати, то прибудь перед мої ясні очі, побалакаємо”.
Почав Полуботок виряджатися; узяв з собою аж чотири сотні козаків та й наказує їм:
– Глядіть же, панове молодці, як приїдемо до царя, не лякайтеся! Не з’їсть! Та не те, що лякатися, а й шапок не знімайте, будьте, як слід, вільними козаками; чи чуєте?
– Чуємо, – відказують.
От так усі проміж себе умовилися та й поїхали. Приїхали в той Петербург і до царя причвалали. Цар побачив Полуботка та й кричить:
– Ти – Павло Полуботок?
– Я, – відказує гетьман, – Павло Полуботок!
– Як ти смів моєї царської волі не вволити, некрутів з українців не дати?
– Так і так, – одказує, – некрутів зроду-віку не брали з українців і брати не мають.
– Не будуть?! – гримає цар.
– Поки я житиму – не будуть! – відказує гетьман.
Вихопив тоді Петро шаблюку з піхви та й приткнув Полуботка до мосту: ногу, вибачайте, так і простромив шаблюкою аж до стелини.
– Що, – каже, – некрутів не буде?
– Довіку не буде! – відказує.
Оглянувся Полуботок, аж ті, сучі сини, долі ниць лежать, полякались! Аж плюнув мученик. Його ж таки ще мучили: як почали мучити, то аж три дні мучили. На четвертий відвезли в якийсь льох фортеці; коли дивляться так надвечір, аж у льоху вогонь: Полуботок кінчається, праведен бувши, то коло нього, мученика, свічки запалились і усе навкруги освітили. Сказали цареві. Він спочатку віри не йняв, далі сам пішов подивитись. Поглянув – правда! Вступив тоді до Полуботка, хотів, щоб його праведний поблагословив. А той звів руку та й ударив його хрестом! Вдарив царя хрестом та й каже:
– Оце ти – Петро, а я – Павло! Я умру сьогодні, а ти через тиждень; хто ж з українців некрутів братиме, буде проклят і на цьому світі і на тому!
Та й умер. Цар Петро ото указ про некрутів подрав, а другий написав, щоб зроду й довіку не брано у нас некрутів. А через тиждень, справді, і Петро вмер.

Запорожець Канцибера

У Кушугумівських плавнях жив запорожець Канцибера, його урочище і тепер звемо Канциберівщиною. Там є гряда, а на ній стояло шість дубів у ряд; дуби, кажуть, були товстючі, що втрьох і не обхватиш. Під кожним дубом, кажуть, сховано по казану грошей.
Тепер нема і сліду, де були дуби, а гроші, кажуть, і досі лежать непорушно,

Скарб в урочищі Канциберівщина

Ще за запорожців жив у Великому Лузі характерник Канцибера. Поки живий був – люди боялися його, а помер – бояться його і кишла [житла, гнізда]. Здоровий, кажуть, і грошовитий був козак! Як помирав – закопав гроші і закляв. Вони й досі лежать…
Після його смерті на тім місці вночі щось регочеться і туже. Спершу почина голосить, далі – кричить:
– Пропав Канцибера, пропали його і гроші!
Перекричить, а потім гука – “гала, гала, гоп! гоп! гоп!” – і ну реготать, танцювать! Луна по плавнях так і ходе. Це гроші!
Після Канцибери прозвано і урочище Канциберівщина, тільки багато його вже розмив Дніпро. Біля урочища ніхто не зважиться ночувати – страшно.

Кошовий Іван Сірко

— Хто ж воно був той Сірко?
— Кошовий такий. Він такий був, що дещо знав. Оце, бувало, вийде із куріня та й гука на свойого хлопця: «Ану, хлопче, возьми пістоль, стань отам та стріляй мені в руку!»
Той хлопець візьме пістоль та тільки — бу-у-ух! йому в руку.
А він візьме в руку кулю, здаве її та назад і кине.
Вони, ті запорожці, всі були знайовиті…

Сірко великий воїн був. Той знав, хто що й подума. Ото там, по тім боці Дніпра, були татари, магомет жив. Та як задумають вони, було, воювать, то Сірко і каже козакам:
— Собирайтесь докупи, бо на нас уже орда піднімається!
Він сильний такий був, що його як хто шаблею ударить по руці, так і кожі не розруба — тілько синє буде. Не то що кулею, а шаблею!
Уже татари які міри против нього робили, так нічого не зробили. Вони його шайтаном так і прозвали…

Давно, дуже давно це було, ще за запорожців та за кошового Сірка. Пройшло чимало років, як жив Сірко, і хоч його не стало, а слава його не пройшла і не пропала. Він був на ворогів страшний і немилосливий, а для християн — напроти, був дуже добрий.
Один раз запорожці пішли з Сірком у похід, а татари прочули про те та зразу й набігли на Січ, та й почали там хазяйнувати. Як хотіли, так і хазяйнували: усіх православних християн забрали та й повели в полон. Женуть їх, а вони, бідні, не хочуть йти та плачуть, та ридають так, що аж земля стогне. А татари на плач не вдаряють та нагайками їх підганяють. Якось прочув про тс кошовий Сірко. Зараз і кинувсь з козаками в погоню за татарами, визволяти християн.
Та летить, як птиця! Добіг близько до татар, та баче, що їх дуже багато, а козаків дуже мало, і давай хитриться: спинив свого коня та й крикнув до козаків:
— А стійте, братця, підождіть, не ворушіться!
Ті спинились, стоять, не ворушаться. Він тоді скочив з коня, дав його другому козакові, а сам — кувирдь! та й зробився хортом і побіг до татар. Татари бачуть — хорт, та красивий такий, дуже подобався він їм. Узяли вони його, нагодували, приручили до себе. А як стали ті татари оддихати, то той хорт поробив їм так, що вони всі поснули.
Тоді він назад, до козаків, та знов — кувирдь! і вп’ять зробивсь чоловіком. Кинувсь тоді з козаками на татар, усіх їх вирубав, а християн вернув назад, на городи.
Християни дуже подякували Сіркові та й пішли собі додому щасливо, а Сірко з своїми козаками став гуляти по-прежньому.

Він по-справжньому не Сірко, а Сірентій Праворучник звався. Як умирав Сірентій, то дав такий заповіт, щоб у нього одрізали праву руку та аж сім год возили її за собою:
— Коли я вмру, то одніміть у мене праву руку і возіть її з собою сім год. І куди ви будете повертати, там буду й я воювати. Якщо будете возити мою руку, то ще права рука моя буде вами руководствувати. А як сім год пройде, то ви одкопайте мене та приложіть мою руку мені в мою трупу.
Ото ж Сірентія рука й ходила аж сім год по військах. А на восьмому році розкопали Сірентія та й приложили до нього праву руку, як вона була. Так ото він через те не Сірко, а Сірентій Праворучник.
— А як обсадите могилу округ деревами, то буде вам од мене велика заплата; а як порушите мою могилу, то буде вам од мене велика пригода.
І справді, ця могила Сірентія робити коло неї не дасть, ніяк не дасть. Орав тут якось один чоловік на трьох парах волів та до неї наблизивсь. Так усі пари його волів як уплутались докупи та так збились, що ніяк не можна було їх розтягти. Збіглись усі люди з села — аж ніяк не можна. А він тільки й того, що до неї наблизивсь.

Урочище Козацький Терник

Біля нашого села Новотроїцького, над балкою Томиловою, є урочище Козацький Терник. Кажуть, у цих місцях часто бували запорожці. Одного разу якась нужда змусила їх тут заховати своє добро. Вирили козаки глибоку яму, склали туди скарб і засипали його землею. А щоб не забутися, де поклали багатство, посадили на загорнутій ямі терен і жостір. Жостір не прийнявся, а терен розрісся по всьому урочищу.
Ото й звуть те урочище Козацьким Терником.

Про запорожців

…От які богатирі були — земля не держала!.. У нього, у того запорожця, сім пудів голова!.. А вуса у нього такі, що як візьме, було, він їх у руки та як розправе одного туди, а другого сюди, то і в двері не влізе, хоч би ті двері були такі, що через них і тройка коней з повозкою проскочила. Вони на дванадцяти язиках уміли балакать; вони із води могли сухими виходить; вони уміли, коли треба, і сон на людей насилать, і туман, на кого треба, пускать, і в річки переливаться…
Вони мали у себе такі верцадла, що, дивлячись у них, за тисячу верстов бачили, що воно у світі й робиться. Оце, як іти куди у поход, то він, хто гам у їх був за старшого — чи ватажок який, чи сам кошовий — то він, кажу, візьме у руки верцадло, подивиться в нього та й каже: «Туди не ідім, бо там ляхи ідуть, і туди не ідім, бо там турки або татари заходять, а сюди ідім, бо тут аж нікогісінько нема…»

…А як вони воювались?
Стануть було отут, на Орловій балці, а против них двадцять повків вийдуть. Так повки самі себе поріжуть, кров тектиме по черево коням, а запорожцям і байдуже: стоять та сміються…
А це все від того, що вони знаючий народ були. На своїй землі їх ніхто не міг узяти. Так вони, як куди їхати, то зараз землі під устілку накладуть, у шапки понасипають та й їдуть. Хто чоботи скине, то й смерть; а хто шапку зніме, тому голову знімуть. Так і їдуть собі. Доїдуть у город який, п’ють, гуляють, музики водять, танцюють, а як світ — посідають на коней та й поїхали. І всі чують, як вони й балакають, як і коні у їх хропуть, а їх не бачуть.
Раз були вони у Петербурзі, зайшли у дворець, їм стула подають, а вони посідали на землю та й сидять. Приходе до їх Катеринич, дивиться, що вони сидять на землі, і давай з них сміяться. Потім підняв руку над одним запорожцем та й цілиться його вдарити.
— Рубай, рубай, — каже, — коли підняв!
Так де тобі рубати! Як підняв руку, так вона й замкнулась, так і заклякла…

Урочище Левенцеве

Давно-давно те було, як казали наші батьки, в старовину. Жив-був на Орелі, біля самої гори, не то козак, не то гайдамака, славний молодець Левенець. Тоді часи були погані: нехрещена орда буйнувала – то попалить села, то зруйнує святі церкви, то віджене багацько народу в неволю. Одна біда була: ніхто не знав, що з ним і буде завтра. Ото Левенець-молодець як побачив, що діло погане, перехрестився тричі та й каже:
– Ну, проклята орда, я ж тобі докажу правди! Недовго ж тобі мудрувати між нами!
Зробив собі на майдані біля річки Орелі курінь та й став воювати з нехристами. То, бувало, прийде татарва, обступить той курінь та й ну гукати на Левенця-молодця:
– Здавайся, сучий сину, а то ми тебе закидаємо стрілами!
А Левенець-молодець і кричить їм:
– А кидайте-кидайте, погані сини!
А голос у нього такий був, що від нього всі дерева в лісах і очерети в річках, наче від вітру, заколишуться. Тоді татарва відскочить од Левенця, стане де-небудь подалі від куреня та й ну кидати стрілами. А йому й байдуже: стоїть собі, сердешний, та сміється, а стріли круг нього тільки свистять та на землю падають…
От який був той Левенець, а тепер як згадаєш про нього, то сльози так із очей і біжать. Він лежить закопаний десь у могилі, серед лісу, в самому Левенцевому біля Орелі. Від того по Левенцю-молодцю і прозвалося урочище Левенцевим.
Говорять, що буцім він дуже багатий був чоловік і багатство своє закопав біля озера Домахи над Ореллю, в Левенцевому, коло тих дубів, що три вкупі ростуть. Колись приїздили люди з Криму шукати біля тих трьох дубів скарби Левенця, та нічого не знайшли.