Права Семена Палія

Палієві права закопані в Замковищі. Замковищем називають у нас крутий горб, що обведений глибоким ровом. Там, на тому горбі, стояв колись замок Палія. Всередині замку, в землі, стояла Палієва церква із золотим хрестом на бані; хрест важив три пуди.
Права Семен Палій склав для народу, це був наче його заповіт. Він гласив: коли Україна одійде від Польщі, то всю землю треба розділити між селянами порівну. Такий і вирок селяни винесли.
Тільки не вийшло так, як Палій заповідав. Побільше землі, найкращі луки та угіддя загребли собі гетьмани та осавули. Знову поросли пани і знову пішов розділ між людьми.
Довго шукали пани ті Палієві права, щоби знищити. Наймали людей, щоб могили розкопувати. Розкопали могилу Переп’єт, дорогі гроші платили за ту роботу, проте знайшли їх чи не знайшли – нікому не відомо.
Жив Семен Палій просто, ходив коло пасіки, вдягався в сіру свиту. Це так, коли польські пани були далеко. А коли пани підступали до села, Палій вдягався у свою лицарську одежу, в сині штани й червоний жупан, брав шаблюку в руки. Тоді вже до нього не підступай, робився лютий і страшний.
Кажуть люди, що та церква із золотим хрестом і зараз стоїть у землі на Замковщині, тільки де саме – ніхто того не знає. Сам її Семен і закопав, щоб панам не дісталася.

Стрільча скеля

За Стрільчий острівок давно між людьми балачка є, що там закопані гроші. Запорожці, кажуть, викопали на острівку яму, поклали туди свій скарб: талері золоті та срібні, залізо, ружжя і дещо інше, тоді взяли й засипали піском. Потім взяли хлопця, літ 12, котрого украли на Україні, положили на тім місці, де скарб, і давай його бити лозинням. Вибили добре, та й питають:
– А що, знаєш за що б’ємо?
– Не знаю! – каже хлоп’я, а само плаче сердешне.
Запорожці давай уп’ять бити хлопця. Перестали, і питають:
– А що, знаєш за що б’ємо?
– Ой, татусеньки, ріднесенькі, Їй-Богу не знаю! – каже хлопець.
Вони його втретє давай періщить. Кричало-кричало бідне хлоп’я, а далі аж охрипло.
– Годі! – кажуть запорожці, і давай уп’ять питати:
– Скажи, сущий сину, за що б’ємо, бо уп’ять одрепіжимо.
– Знаю, – каже хлоп’я, – це б то за те, щоб знав, де клад заховали.
– Ну, – кажуть запорожці, — подивися ж кругом, та й іди собі з Богом, може, найдуться добрі люди.
Вирвалось хлоп’я та між людьми давай розпитувати шляху на Вкраїну. Чи вже довго йшло, чи не довго, а до батька допиталось.
Іде було, кажуть, зараз після того, як Січ зруйнували. Годів через десятків там стіко, з Київської губернії гнав по Дніпру плоти старий дід: став він біля нашої слободи, пішов на Стрільчий острівок і давай кладу шукати; шукав-шукав, нічого не знайшов, бо те місто тепер загорнуто каміннями. А далі прийшов у слободу і давай розпитувати, чи ніхто грошей не відкопував. У слободі ніхто й не знав про гроші. Давай тоді дід розказувати всю історію, бо він був саме той, котрого запорожці били.
Дід ще розказував і за прикмету, де гроші.
– На тім боці Дніпра,- каже,- якраз супроти острівка Стрільчого, стояв колись старий-старий та товстий дуб, а на дубі була гілка товста, котра якраз показувала на острівок і саме на те місце, де клад.
Деякі старі люди ще зазнають того дуба, а мені, признатися, і невзамітку тепер, оно бачите (показує пальцем) – якраз на тім місці виросла груша.

Гнида

Діло це було, ще за запорожців. Приходить раз до запорожців хлоп’я та й проситься, щоб вони прийняли його до себе.
– А що ти в батька та матері робив?
– Свині пас!
– А будеш у нас свині пасти?
– Буду!
– Добре, яке б же йому ймення дати?
Подивилися на нього, а на ньому гнид, наче на свині! Ото зараз і дали йому прізвище Гнида. Химерні людці були…
Живе воно між запорожцями; коли це вийшов від цариці такий лист, щоб не було запорожців:
– Тепер, хлопці, біжіть, хто куди піймає…
Як розійшлися запорожці та й бросили Гниду; так він справив собі шкапіячку, купив віз, набрав повен віз горшків та й повіз у Луспенівку. А в Луспенівці тоді було, може, хат десять, а не більш як п’ятнадцять.
Повіз у Луспенівку та й не продав; везе назад, коли ось назустріч йому сусіль старий запорожець. Давай балакати з ним, давай балакати, та й сказав, де гроші закопані, у якому майдані вони лежать.
Так він під’їхав до майдану, перевернув горшки, забрав суми – та й годі горшки продавати. Купив у Кутуза землі п’ятнадцять тисяч, женивсь та й давай прилатувать на свою землю людей. Оце як їдуть які чумаки або косарі, то він до них:
– Ідіть, – каже, – до мене, у мене степ як дим!
Та так він і набрав людей більш ста сімей та тоді вже і зашороборив.
Ото й діти у нього підросли; три сини в нього було, він їм і землю поділив. Та два ж із них вийшли путні, а один п’яниця. Старий як умер, а він давай гуляти; гуляв-гуляв та догулявсь до того, що й участок свій продав Солосі, оце, де тепер наш Богдар, продав, а сам подавсь у Київ. Навпосля якось приходив, приніс мірку вошів з собою, подививсь та й назад.
Так отакий той Гнида. Старий то ще не забував, де перевернув віз з горшками. Наші батьки балакають, що ще й вони бачили черенки від тих горшків.

Хутір Семена Палія

Селяни розказують, що хутір Семена Палія був розташований десь в районі сучасного смітинського кутка Дранівка. Можна припустити, що саме з хутора бере початок село Велика Смітинка.
Пам’ять про Палія живе до сьогодні, адже й ставок біля того місця, де нібито був хутір, і досі зветься Паліївщиною.
А ще селяни розповідають, що коли для Палія прийшли чорні дні, перед тим як тікати, він наказав усе своє добро, всі коштовності скласти в оздоблений золотом човен (за іншими джерелами – литий із золота й срібла) і закопати поблизу хутора.
Розказують, що довго потім шукали той скарб (селяни вказують навіть точне місце його заховання), навіть археологи з міста приїздили, але так нічого і не знайшли. Хто зна, можливо, просто не там шукали і в майбутньому комусь пощастить…

Скарбниця Войськової балки

На правому березі Дніпра, верстах у двох від Ненаситця – головного річкового порога, є Войськова балка, на дні якої протікає джерельце, у течії якого знайшли багато червінців. Місцеві жителі думають, що тут була Запорожська скарбниця.

Лиса могила

Оцей Сагайдак та Семен Палій були в запорожців самі главні Кошові; як вони повмирали, то й Запорожжє вмерло. Тоді котрі із запорожців пішли за Дунай, котрі на Кальчику посідали, а котрі пішли на Кубань обробляти землю. Це вже їх цариця Катерина розгонила. Вона як руйнувала їх, так запорожські гармати йшли на Тонку в Перекіп. Тоді скрізь були тут зимовники, а сіл і чутки не було. Так то запорожці і повезли свої гармати та худобу (майно) усяку: відра, каструлі, кварти, півкварти, стакани, мідь. Довезли до того місця, де Воскресенівка – тоді ще її не було – та й закопали свою худобу на Лисій могилі.
Уже геть після того там ходив чабан з вівцями. Ходе та палочкою і штрика; коли це – гульк – аж там каструлька. Туди – аж там цілий склад усякого посуду. Він собі не дурак: діждав вечора, прийшов додому, запріг шкапу у віз та й поїхав забирати той посуд. Зложив усе на віз та того ж дня і повіз у Марнополь. Тільки що вивіз у базар, аж ось йому назустріч жид.
– Що ти вивіз?
– Та тут сяке-таке!
– Ну, вже що єсть – покажи, на те ж ти приїхав у базар.
Подививсь він:
– Ого, – каже, – скільки тобі дати за нього?
– А Бог його зна, я й сам не знаю, що воно стоє.
– Ну, от що: паняй ти до мене в двір, там звісим усе; скільки воно затягне – я тобі й заплатю.
Приїхали у двір.
– А знеси його в амбар!
Той зніс.
– А де ти його взяв?
– Та я найшов його у Лисій могилі.
– Брешеш, сякий-такий сину, ти вкрав його в когось! Ти ворюга!
Та за нього… Він відказується, а той жид тягне його до начальства, а чоловік упирається, та хреститься, та божиться. Та як вирвавсь, та дай, Боже, ноги! Утік і покинув жидові всю свою кладь.
О, на тій же Лисій горі, де чабанець найшов посуд, там, кажуть, були закопані й гроші. Запорожці, як подуванють, було, між собою яке добро, то зараз кожний іде та або хова куди-небудь, або закопує. Та як закопа, та ще й клятьбу положе. Оце найде де-небудь камінь, наверне його на кладь, а потім пійма баранця, зв’яже йому всі чотири ноги дротом, положе на той камінь та й пече живого вогнем:
– Оце, – каже, — як цьому ягнятові нудно та пекельно, так хай буде нудно та пекельно тому, хто візьме оцю кладь…
Так отам же, кажу, на Лисій горі закопаний був і запорожський клад. Це снастив мені єврей Островський, він в нас шинок держав.
Бачите, ішов собі запорожець, старий-старий, аж вилискується. Ішов та й зайшов у Солошин шинок, до Островського. Якраз підійшла субота, шабаш, от той єврей сам справляє шабаш, а замість себе поставив якогось чоловічка. Увійшов у той шинок запорожець так собі повагом, поздоровкавсь, сів. Дивиться шинкар – запорожець настоящий: на ньому каптан, чотири рукава, широчезні штани, чуприна – усе як слід.
– А усип,- каже,- осьмушку!
Той усипав. Запорожець випив, утерся, садить собі і мовчить.
– А що,- пита шинкар,- далеко були, дідуню?
– Далеко, під Марнополем, чоловіче!
– А чи чули, що там чабан найшов запорожське добро?
– Чути не чув, а знаю, що воно повинно там бути.
– А чи знаєте, де він його дів?
– Не знаю, чоловіче!
– Повіз у Марнополь, а там його обдурив жид.
– Погано, а більш нічого він там не находив?
– Ні, нічого…
– Дурний! Там протів тієї могили, в балці, на кінці слободи, суми багацько закопано!
Тільки сказав це та й замовк. А той чоловік і давай допитуватися:
– А скажіть же, діду, чи по той бік слободи, чи по цей закопана та сума?
– Прощавайте!
Знявсь та й пішов, так і не сказав, у якім місці. Так що вже той чоловік попокопавсь землі! Чи вже найшов він, чи не найшов тих грошей, Бог його святий знає, та хоч би і найшов, так заклятими грішми не поживеш.

Скарб біля річки Скарбної

Колись давно, ще не за нашої пам’яті, у капулівських плавнях жили запорожці Гавриленко і Лисий; їм було більше ста років. Розказували вони нашим батькам, що біля Скарбної, де стара Січ, є стрілиця, а в тій стрілиці схована вся запорозька казна. Кажуть, що цю казну сховав кошовий Калниш і дванадцять отаманів. Гроші сховано і заклято на двісті років.