Урочище Козацький Терник

Біля нашого села Новотроїцького, над балкою Томиловою, є урочище Козацький Терник. Кажуть, у цих місцях часто бували запорожці. Одного разу якась нужда змусила їх тут заховати своє добро. Вирили козаки глибоку яму, склали туди скарб і засипали його землею. А щоб не забутися, де поклали багатство, посадили на загорнутій ямі терен і жостір. Жостір не прийнявся, а терен розрісся по всьому урочищу.
Ото й звуть те урочище Козацьким Терником.

Про запорожців

…От які богатирі були — земля не держала!.. У нього, у того запорожця, сім пудів голова!.. А вуса у нього такі, що як візьме, було, він їх у руки та як розправе одного туди, а другого сюди, то і в двері не влізе, хоч би ті двері були такі, що через них і тройка коней з повозкою проскочила. Вони на дванадцяти язиках уміли балакать; вони із води могли сухими виходить; вони уміли, коли треба, і сон на людей насилать, і туман, на кого треба, пускать, і в річки переливаться…
Вони мали у себе такі верцадла, що, дивлячись у них, за тисячу верстов бачили, що воно у світі й робиться. Оце, як іти куди у поход, то він, хто гам у їх був за старшого — чи ватажок який, чи сам кошовий — то він, кажу, візьме у руки верцадло, подивиться в нього та й каже: «Туди не ідім, бо там ляхи ідуть, і туди не ідім, бо там турки або татари заходять, а сюди ідім, бо тут аж нікогісінько нема…»

…А як вони воювались?
Стануть було отут, на Орловій балці, а против них двадцять повків вийдуть. Так повки самі себе поріжуть, кров тектиме по черево коням, а запорожцям і байдуже: стоять та сміються…
А це все від того, що вони знаючий народ були. На своїй землі їх ніхто не міг узяти. Так вони, як куди їхати, то зараз землі під устілку накладуть, у шапки понасипають та й їдуть. Хто чоботи скине, то й смерть; а хто шапку зніме, тому голову знімуть. Так і їдуть собі. Доїдуть у город який, п’ють, гуляють, музики водять, танцюють, а як світ — посідають на коней та й поїхали. І всі чують, як вони й балакають, як і коні у їх хропуть, а їх не бачуть.
Раз були вони у Петербурзі, зайшли у дворець, їм стула подають, а вони посідали на землю та й сидять. Приходе до їх Катеринич, дивиться, що вони сидять на землі, і давай з них сміяться. Потім підняв руку над одним запорожцем та й цілиться його вдарити.
— Рубай, рубай, — каже, — коли підняв!
Так де тобі рубати! Як підняв руку, так вона й замкнулась, так і заклякла…

Урочище Левенцеве

Давно-давно те було, як казали наші батьки, в старовину. Жив-був на Орелі, біля самої гори, не то козак, не то гайдамака, славний молодець Левенець. Тоді часи були погані: нехрещена орда буйнувала – то попалить села, то зруйнує святі церкви, то віджене багацько народу в неволю. Одна біда була: ніхто не знав, що з ним і буде завтра. Ото Левенець-молодець як побачив, що діло погане, перехрестився тричі та й каже:
– Ну, проклята орда, я ж тобі докажу правди! Недовго ж тобі мудрувати між нами!
Зробив собі на майдані біля річки Орелі курінь та й став воювати з нехристами. То, бувало, прийде татарва, обступить той курінь та й ну гукати на Левенця-молодця:
– Здавайся, сучий сину, а то ми тебе закидаємо стрілами!
А Левенець-молодець і кричить їм:
– А кидайте-кидайте, погані сини!
А голос у нього такий був, що від нього всі дерева в лісах і очерети в річках, наче від вітру, заколишуться. Тоді татарва відскочить од Левенця, стане де-небудь подалі від куреня та й ну кидати стрілами. А йому й байдуже: стоїть собі, сердешний, та сміється, а стріли круг нього тільки свистять та на землю падають…
От який був той Левенець, а тепер як згадаєш про нього, то сльози так із очей і біжать. Він лежить закопаний десь у могилі, серед лісу, в самому Левенцевому біля Орелі. Від того по Левенцю-молодцю і прозвалося урочище Левенцевим.
Говорять, що буцім він дуже багатий був чоловік і багатство своє закопав біля озера Домахи над Ореллю, в Левенцевому, коло тих дубів, що три вкупі ростуть. Колись приїздили люди з Криму шукати біля тих трьох дубів скарби Левенця, та нічого не знайшли.

Сотник Харко

У Паволочі була у нього хрещена мати, з великого покоління пані; то він надіявся, що його там не займуть, то напившись добре, ліг спати. Тоді та пані:
– Тепер, – каже, – ляшки, маєте час, оступайте Харка!
То ляхи за нього.
Отже, ще б вони його не стратили, коли б його коня не прикували: кінь би його визволив, не дав би йому пропасти; він би й губи, й зуби усім порозбивав і будинок розвалив, бо то кінь був лицарський. А то взяли бісові ляхи та й прикували за чотири ноги у стайні. То кінь, як почув Харкову кров, то давай іржати; та вже нічого не врадив. А ляхи, як стали Харка рубати, то рубали аж три дні, та ніяк не порубають; і шабля зазубрилася гірш, як об залізо; то вже дорозумувалися, щоб рубати його – його ж шаблею. А в нього шабля була лицарська; то та шабля його й скосила.

Льох із козацьким скарбом

У Левенцевому урочищі, коло Педининого озера, є льох, засипаний землею. В тому льоху дванадцять чоловік запорожців зарили великий скарб тоді, як їх згонили з їхньої землі. Там багато срібла та золота; воно покладене аж у двадцятьох перерізах (діжка, перерізана впоперек) вкупі з шаблями, пістолями та рушницями. Дірка в той льох завалена камінням і засипана землею.
Коли запорожці ховали той скарб, то давали один одному клятву, що ніхто з них не доторкнеться до того добра й нічого не візьме, якщо вони не зберуться до нього всі дванадцять чоловік. Навіть і тоді, коли б зійшлись докупи одинадцять чоловік, а недоставало б тільки одного, то й ті одинадцять не можуть одчинити льох.
А через те, що запорожцям, після того як вони зарили скарб, не можна було всім повернутись на свої місця, то скарб і досі лежить там, де його закопано. Тепер уже його може взяти кожний чоловік, бо він дуже вже давно лежить у землі, та й те закляття, яке клали на ньому запорожці, вже тепер утратило свою силу.

Могила біля Жеребця

На сконці Жеребця могила є. В тій могилі всі документи запорозькі закляті лежать. Запорожці з досади їх там сховали і закляли.
Все орудіє, казна, сукна, всі товари дорогії, злато і срібло, пушки, одежа – все покидали і закляли в тій могилі. Казани мідні, гармати і гроші – все покидали запорожці. Та могила якраз на границі Запорожжя. А з Чорної могили границя пішла на сей бік Дінця і к Ізюму; і досі стоїть мурований стовп і пень опалений, обгорілий, і то – границя. Се все були запорозькі землі — от, де ми живемо…
Як зосталась Катерина сама на царстві; удовою, так граф Румянцев був у неї первий чоловік. Він всім правив, як хотів; вона йому довіряла. Що схотів граф Румянцев, те й робив. Вона не перечила йому. Отож граф Румянцев і совітує Катерині:
– Козаки запорожецькі – не християне, не богомольці. Запорожець,- каже, – ожениться на одній сестрі, а як умре вона, так бере за себе другу ж сестру, рідну. Вони,- каже-совітує, – не хрещені, виженемо їх.
А було се так: пани схотіли взять оці землі собі на державу, бо земля добра, і річки є, і лісу чимало, а тоді було ще більше. От, по усіх горах тут був ліс, а тепер вже нема, то панам дуже хотілось завладати сією землею. Так – запорожецька! Самі ж вони не посміли просити Катерину-царицю, а сказали тому графу Румянцеву, щоб той просив. От Румянцев-граф і просить:
– Мамо, – каже, – запорожці не хрещені, не богомольці, виженемо їх, а землі оддамо панам у державу. І тобі лучче, та й нам вигодніш.
А Катерина й питає:
– Де ж дінемо запорозьких козаків?
А він її убезпечив:
– Знайдуть, — каже, — де дітись. У тебе, мамо, землі много, то нехай собі шукають, а сю оддамо панам.
Отож Катерина й послухала та й приказала запорожцям шукати собі землі у другім місці.
– І справді, – каже, — у мене її много.
Як почули запорожці такий матушкин приказ, так і заплакали.
– Ну,- кажуть,- коли так, так не треба нам твоєї землі; нехай при тобі вона й буде, а ми, – кажуть, – вже вишукали собі землю у турка, у Гемнім Лузі. Він нам буде батьком, а тепер ти нам не мати. Прощай, – кажуть, – як зайдем за Дунай, то додому й не думай. Хоч закликатимеш – не прийдем!
А тоді у них полковникував Бондар, Гладкий по-письменному.
Сей Бондар знатник великий був. Отож, як прийшов до них матушкин приказ, щоб переходили на другі землі, тоді запорожці заховали все своє добро у Чорну могилу, а Бондар той і закляв його з досади…

Скарб у могилі Чорній

У кінці невеличкої річки Жеребець, що впадає недалеко від Слов’янського у Донець, у Чорній могилі, біля якої починався кордон запорожських земель, є заклятий скарб: повна золота і срібла козацька казна, запорожські документи, різні товари, сукно, мідні казани, гармати та інша зброя.