Затоплена козацька флотилія

Канцерівський острів був зовсім маленький – одна скеля, а на ній кріпость. Поза ним, від правого берега, був тиховод, і вода далеко вгризалась в балочку. В цім тиховоді була пристань, куди запорожці заводили свої байдаки, тут же іноді стояли і царські судна.
Тут, якби копати землю, то ще й тепер найшов би старі судна там затоплені: і царські, і запорожські. Ще й я зазнаю, як після великої
води (1845 рік) вимило з-під піску суден…
А із самої води, оце як хто пірне, то й витягне або рушницю, або спис, або яке залізо.

Звідки пішло прізвище й ім’я Богдана Хмельницького

Батьків Богдана Хмельницького не знає і не бачив ніхто. А на горі, де зараз церква, жив собі дід з бабою. Біля них ріс густий-густий хміль. У діда і баби не було дітей, і вони по цьому журилися.
Якось ранком вийшов дід з хати, почув ніби дитячий голос. Дід почав пробирати руками хміль і пішов туди, звідки чув голос. У густому-прегустому хмелю він знайшов хлопчика. Дитина лежала перед ним, а в голові в неї сяяло сонце. Дід перехрестився, взяв дитину і поніс до хати, а сонце теж пішло за ним. Тільки дід увійшов у хату, як побачив, що стіни розступилися, і на місці старої хати виросли палати, і в усіх палатах ясно-ясно стало.
Дід і баба назвали цю дитину Богданом Хмельницьким. Це тому, що вони думали, що сам бог їм послав цю дитину, а Хмельницький — тому, що знайшли хлопчика в хмелю.
Ріс Богдан не по днях, а по часах… Скоро виріс і до нього з усіх усюдин сходилися козаки, а він що скаже, то так ті козаки і слухають його. Богдан з своїми козаками побудував церкву неподалік від своїх палат, а під церквою викопав льохи, якими водив свої коні до Тясмина напувати, а як нападали на нього вороги, то він уходив з козаками у ті льохи, а потім зненацька виходив звідти й перемагав ворогів. Сильна людина була Богдан Хмельницький.

Скарб на острові Таволжаному

Острів Таволжаний проти слободи Смольщі. Колись на ньому жили запорожці, а тепер лишились одні ями, де були землянки. За панського уряду на острові був великий ліс і добрі сінокоси. Було, під інший рік накошують тут добрих чотири, а то й п’ять скирт сіна. Було на ньому, в балці Довгій, і два озера рибних. Ліс на ньому вирубали німці, а як стало вже голо на острові, то одне озеро зовсім висохло, а друге осталось, тільки обміліло й риба вивелась.
У давнину в цьому краї, по балках, жило багато людей запорожського звання. Жили такі діди, що йому сто років і більше, а він ще чує, бачить і рибу ловить, а як під чаркою – то й потанцює.
Як зберуться, було, два або три діди докупи, то тільки в них і балачки, що про старі вжитки. Багато розказували і про скарби.
Один дід казав, звертаючись якось до язиківського чоловіка:
– Найди, синку, на Таволжаному острові ліщину. Вона там тільки одна й лишилась. А під нею копай і найдеш восьмивідерне барило з золотом… Копати буде твердо, бо те місце затоптане кіньми.
– Ви, – каже чоловік, – самі взяли б, якби справді там гроші були.
– Ні, сину, – каже, – мені не можна, вони закляті на мою голову. Було тут дванадцять козаків, а я тринадцятий жив у них за кухаря. Як виходили вони в Польщу, то гроші закопали й закляли на голови. Довго я ждав, а як почув, що їм голови знято, пристав до іншого товариства і грав конем, аж поки Катерина не відняла рушниці й ратища…

Про походження Богдана Хмельницького

В селі Суботові люди розповідають, що там колись жили одинокі дід і баба. Дітей у них не було. Одного разу чують вони, що в них коло ґанку плаче дитина. Вони вибігли швиденько і побачили немовля, загорнене в ряднину. Лежить під хмелем, що оповив ґанок.
Дід і каже:
— Візьмемо собі цю дитину.
А баба собі:
— Візьмемо, це нам її бог дав.
Пораділи дід і баба і забрали дитину в хату.
— Як же ми його назвемо? — питається дід.
А баба й каже:
— Він нам богом даний, то й назвімо його Богданом, а що знайшли його під хмелем, то хай ще зветься і Хмелем або Хмельниченком.
Так і виріс у них Богдан Хмельницький, і став бравим козаком, а згодом і гетьманом України.

Скарби на островах Пурисових

Старі рибалки все, було, говорять про гроші на Пурисовому острові. Там, кажуть, на кряжі, де велика скеля, закопано дванадцять гармат, набитих червінцями. Примітки нема, а треба, кажуть, одступити від скелі дванадцять ступнів і копати. Гармати з червоної міді, запорозькі.
Другий скарб — на Малому Пурисівському острівку. Там сховано сорок тисяч карбованців. Тому цей острівок називають ще й Сорокатисячним.

Камінь на острові Пурисовому

Давно, ще я був молодим, пішов раз у Кічкас. Іду до перевозу, коли дивлюся – стоїть дід; сам сивий, чуприна сива, ще й замотана за вухо. На вид йому було більше ста років. Іду я та й дивлюся, бо зроду не бачив такого діда.
– Чого, – каже, – дивишся, пізнаєш, чи що? Молодий дуже!
Сів я на скелі біля Дніпра і почав снідати. Були в мене пиріжки, риба смажена і диня. Підійшов і дід.
– Що, – кажу, – діду, може, їсти хочете? Сідайте!
Він і сів. Слово по слову – і розбалакалися.
– Ти, – каже, – знаєш острів Пурисів?
– Знаю, – кажу, – добре!
– От де можна б поживитися!
– А що ж там? – питаю.
– Гроші! Ще, – каже, – як був я молодим, набили ми дванадцять гармат червінцями і закопали. Нас, – каже, – було шість чоловік. Закопали і закляли, щоб по одному не брать. Як зруйнували Січ, не пришилося нам і по цей день зійтись докупи, і гроші й досі там.
– Яка ж, діду, прикмета? – питаю.
– А така: лежить камінь, а на ньому вибито місяць і сонце. Відмір від нього дванадцять ступенів на південь і копай. Гляди тільки, як посипляться гроші з гармати, то перших не бери – не годиться так, а відкинь їх геть лопатою і бери ті, що посипляться за ними.
Побоявся я заклятих грошей, та й сам не ходив і другим не казав, аж поки зостарівсь. Тепер уже не до грошей…

Займища запорожця Пуриса

В степу, версти чотири від Дніпра, біля Гадючої балки, є могила Пурисова, а на Дніпрі, нижче Гадючого порога – Пурисів острів.
Колись-то, кажуть, жив тут запорожець Пурис, і був він дуже багатий. Там, де тепер німецькі степи, все були його роздоли: тут ходили його табуни і скот, по балках – пасіки, а на острові – рибальський кіш Пуриса. Багато його, кажуть, і грошей десь у землі. Його могила майже вся скопана, а чи найдено гроші – ніхто не докаже.
Пурисів острів, кажуть, і в старі годи був такий, як і тепер, тільки тоді на ньому був дубовий ліс і росли груші. Після Пуриса тут ще, кажуть, рибалив дід Прус, від чого маркусівці й острів прозвали Прусовим. Від порога, де скеля, на острові було два городки (редути). Вони були високі, а в сорок п’ятому році (під час повені 1845 року), як була велика вода, позмивала так, що не осталось і сліду їх. Того року багато полягло лісу; тоді ж на острові вирило водою глибоку яму, повнісіньку людських кісток. Як глянеш, було, на ті голови, то аж мороз поза шкірою дере…
Як був я парубком, то, було, рибалимо на порогах. З нами рибалив і старий дід Орел з Іваненкової. Оце, було, як станемо варить вечеряти, то тільки й балачки, що про стародавні вжитки. На Пурисовому острові, розказував він, побито армію якогось чужоземця.
Орел був запорозького коліна: в нього і звичай був козацький, і мова козацька. Пустих слів не знав, а що не скаже, то все до діла й до ладу. Молиться, було, не так, як оце ми, грішні, харамаркаєм, а як стане на схід, то далеко чуть, що молиться… І не такі молитви, як у нас, а старовинні, козацькі, і все про Миколу та про Покрову.