Могила біля Жеребця

На сконці Жеребця могила є. В тій могилі всі документи запорозькі закляті лежать. Запорожці з досади їх там сховали і закляли.
Все орудіє, казна, сукна, всі товари дорогії, злато і срібло, пушки, одежа – все покидали і закляли в тій могилі. Казани мідні, гармати і гроші – все покидали запорожці. Та могила якраз на границі Запорожжя. А з Чорної могили границя пішла на сей бік Дінця і к Ізюму; і досі стоїть мурований стовп і пень опалений, обгорілий, і то – границя. Се все були запорозькі землі — от, де ми живемо…
Як зосталась Катерина сама на царстві; удовою, так граф Румянцев був у неї первий чоловік. Він всім правив, як хотів; вона йому довіряла. Що схотів граф Румянцев, те й робив. Вона не перечила йому. Отож граф Румянцев і совітує Катерині:
– Козаки запорожецькі – не християне, не богомольці. Запорожець,- каже, – ожениться на одній сестрі, а як умре вона, так бере за себе другу ж сестру, рідну. Вони,- каже-совітує, – не хрещені, виженемо їх.
А було се так: пани схотіли взять оці землі собі на державу, бо земля добра, і річки є, і лісу чимало, а тоді було ще більше. От, по усіх горах тут був ліс, а тепер вже нема, то панам дуже хотілось завладати сією землею. Так – запорожецька! Самі ж вони не посміли просити Катерину-царицю, а сказали тому графу Румянцеву, щоб той просив. От Румянцев-граф і просить:
– Мамо, – каже, – запорожці не хрещені, не богомольці, виженемо їх, а землі оддамо панам у державу. І тобі лучче, та й нам вигодніш.
А Катерина й питає:
– Де ж дінемо запорозьких козаків?
А він її убезпечив:
– Знайдуть, — каже, — де дітись. У тебе, мамо, землі много, то нехай собі шукають, а сю оддамо панам.
Отож Катерина й послухала та й приказала запорожцям шукати собі землі у другім місці.
– І справді, – каже, — у мене її много.
Як почули запорожці такий матушкин приказ, так і заплакали.
– Ну,- кажуть,- коли так, так не треба нам твоєї землі; нехай при тобі вона й буде, а ми, – кажуть, – вже вишукали собі землю у турка, у Гемнім Лузі. Він нам буде батьком, а тепер ти нам не мати. Прощай, – кажуть, – як зайдем за Дунай, то додому й не думай. Хоч закликатимеш – не прийдем!
А тоді у них полковникував Бондар, Гладкий по-письменному.
Сей Бондар знатник великий був. Отож, як прийшов до них матушкин приказ, щоб переходили на другі землі, тоді запорожці заховали все своє добро у Чорну могилу, а Бондар той і закляв його з досади…

Скарб у могилі Чорній

У кінці невеличкої річки Жеребець, що впадає недалеко від Слов’янського у Донець, у Чорній могилі, біля якої починався кордон запорожських земель, є заклятий скарб: повна золота і срібла козацька казна, запорожські документи, різні товари, сукно, мідні казани, гармати та інша зброя.

Запорожець Васюринський

Яку ж вам тепер пісню заспівать? Хіба про Васюринського?

Васюринський-козарлюга все п’є та гуляє,
Отамана кошового батьком називає:
– Дозволь, батьку-отамане, нам на башті стати…

Васюринський, знаєте, той був такий сильний, що як причащається, то чотири чоловіки держать попа, щоб не впав від-ні-духу. Такий був лицар, що тільки дихне, то від самого духу невстоїш на ногах. Як прийшли москалі Січ жакувати, то він просив, щоб тільки дозволено йому стати на башті. – Ми, – каже, – станемо з кулаками, то ні спис, ні куля невізьме. А опісля, як побачили, що Москва вже все позабирала, сіло їх сорок тисяч на човни та й поїхали до турка.

Запорожський льох

Із Таволжаної балки витяглась балочка Кгилевєрина, де жив запорожець Кгилеверя. У вершині балки стоїть сама собі кучерява груша, від тієї груші відступи п’ять кроків на низ до балки Таволжаної і копай: там льох. У льоху була дорога одежа, тільки вона вже потліла, а зостався посуд: тарілки, чашки срібні та золоті, та ще дещо. Є чимало, кажуть, і грошей. Скарб, кажуть, заклятий на сто років і час йому давно вийшов.
Генерал Платов, кажуть, відбив у запорожців ті книжки, куди вписували про скарби, і вони й досі десь у Катеринославі за дванадцятьма замками.

Скарб у Турецьких Брилах

Мій батько був запорожського покоління. Розказував покійний, що як населялась Московка, то туди пристало багато запорожців, а між ними був і козак Гаркуша. Він був дуже багатий, із шаблею завжди так і носився. Не докажу вже вам за що, а тільки закували Гаркушу в залізо і гнали в губернію. Тоді ще Катеринослав заводився у слободі Половиці. От гнали його понад Дніпром через Язикову і прийшлось тут ночувати. Мій батько був молодим, а Гаркуша вже старий дід. Зійшлись вони, розбалакались про старі вжитки.
Гаркуша і почав розказувати:
– Супроти Язикової, – каже, – на тім боці Дніпра видно два городки – то Турецькі Брили. Там стояло колись турецьке військо, як ще земля була бусурманська. Там у малому Брилі закопані шаблі і ружжя, а у великому, якраз навпроти воріт — гроші. На грошах три камені зверху. Гроші, шаблі і ружжя,- каже,- положили запорожці після того, як звоювали турка і збиралися в Польщу.
Погнали Гаркушу, а люди і давай шукати грошей. Шаблі дві штуки знайшли, а ружжя і гроші – там.
Турки, кажуть, воювались стрілками. У нас на язиковому степу копали вовківню і викопали кістяк; а в ньому вісімнадцять мідних стрілок. Стрілки ті були між кістками.

Характерство запорожців

Земля, де ми живемо, одвойована у турка бог його зна, за якого царя. Орда, кажуть, стояла на Хортівському острові, а руське військо протів неї, де тепер Вознесенська. От почали воювать. Орда окопалась і пале з пушок, а москалі товпляться та падають. Як уже полягло багато москаля, цар встав та й журиться. Коли де не взявся запорожець: біжить конем та прямо до царя.
— Здоров, царю!
— Здоров, козаче!
— А що, як?
— Так і так,— каже цар,— полягло війська багато, а турка не візьму.
— Ставай,— каже,— біля мене!
Цар став. Запорожець підняв руку і піймав ядро.
— Ось бач,— каже,— який гостинець! Ну тепер,— каже,— глянь на острів, що там?
Глянув цар, аж турок сам себе руба, сам на себе підняв руку і пішов потоптом. Піднялась велика курява, закрукали круки, а потім стихло.
— Дивись тепер,— каже запорожець.
Глянув цар, аж нема ні одного живого турка — порубали самі себе, а круки видовбують очі. Цар тоді і каже:
— Ну, запорожці, дарую вам цю землю, живіть, поки світ-сонця!
Стали вони роз’їжджаться. Москалі посідали на коней, а запорожці прослали на Дніпрі повсть та й подалися до лиману.

Смерть Полуботка

З “Історії Русів”

Про смерть Полуботкову переказ зоставив таку пам’ятку, що коли, бувши він хворий, почув смерть свою і просив у в’язничних приставів закликати до нього священика, а вони про теє дали знати государеві, то государ приходив до нього попрощатися, і він сказав йому: “Я неприязні до Тебе ніколи не мав і не маю, і з тим помираю, яко християнин. Вірю несумнівно, що за невинне страждання моє і моїх близьких будемо судитися од спільного й нелицемірного Судді нашого, Всемогутнього Бога, і скоро перед Нього обидва станемо, і Петро з Павлом тамо розсудяться”. І справді, государ незабаром після того, а саме січня 28-го року 1725-го, помер.