Смерть Полуботка

З “Історії Русів”

Про смерть Полуботкову переказ зоставив таку пам’ятку, що коли, бувши він хворий, почув смерть свою і просив у в’язничних приставів закликати до нього священика, а вони про теє дали знати государеві, то государ приходив до нього попрощатися, і він сказав йому: “Я неприязні до Тебе ніколи не мав і не маю, і з тим помираю, яко християнин. Вірю несумнівно, що за невинне страждання моє і моїх близьких будемо судитися од спільного й нелицемірного Судді нашого, Всемогутнього Бога, і скоро перед Нього обидва станемо, і Петро з Павлом тамо розсудяться”. І справді, государ незабаром після того, а саме січня 28-го року 1725-го, помер.

Походження запорожців

Запорожців спрежду було всього шістнадцять чоловік і звались вони чорногорами. Попервах жили вони десь вище порогів, в лісу, а повз той ліс ішов битий шлях. Дізнався якийсь-то цар, що по тім шляху — великий розбой, і послав військо. Через стіко там днів дійшло військо до того лісу і сунуло прямо в пущу… Іде воно та й іде, іде та й іде, коли чує,— як затріщить, як залущить… Глянуло воно — аж на дубах курені, а відтіля виглядають чорногори. Генерал до них:
— Що ви за люди?
— Чорногори!
— Злазьте із дубів!
— А що ж вам від нас треба?
— Треба, щоб ви здались, от що!
— Знаєте що, люди добрі,— каже кошовий,— ми такі хрещені, як і ви, отбиваться не будемо, а лучше ідіть собі з богом, відкіля прийшли!
Генерал той як крикне: «Пали!» Стали вони палить, та не по чорногорах, а самі по собі і вилягли, як снопи…
Явився сам цар і виклика трьох чоловік. Прийшли. Він за пістоль, та до їх… Аж воно не те: руки так і одібрало… Смикавсь він, смикавсь та тоді й просе: «Ой братці, не пустуйте!» «Добре,— кажуть,— дай же нам вперед бомагу, щоб була нам земля обмежована і щоб, хто за межу перескоче,— той і наш!»
Цар обіщав і став володать руками. Видав їм бомагу і назначив межу за сто верст вище порогів і за сто верст нижче порогів. Як стали вони кошем на порогах — народ так і сунув до їх. Тоді уже земля називалась козацькою, а люди — запорожцями.
Отак я чув змолоду од старих людей. Тепер покоління запорожців, що кинуло Січ за Катерини, живе, кажуть, під турком на Чорних горах, і козаки оп’ять звуться чорногорами.

Де взялися запорожці

Один богатир та поїхав у дорогу. Виїхав у дикий степ, дивиться —лежить над дорогою голова, така розкішна та красива: видно, якийсь вояка поліг у бою з другим. Під’їхав до неї богатир та й каже:
— Ех, воювала ти, буйна, воювала, та й довоювалася!..
— Ні,— каже,— воювала я та й ще воюватиму!..
— А,— каже подорожній,— так ти он яка…
Та взяв під’їхав до чагарника, назбирав дров та й запалив голову…
Дивиться тоді на попілець, де саме лежала голова,— такий гарний, не надивишся. Він взяв та й забрав його в хустину.
З’їздив, куди було треба, приїздить додому, поклав той попіл на лаві та й вийшов з хати. А в нього, в того богатиря, та була дочка, уже доросла. Взяла вона той вузлик з лави, розв’язала та й зачудувалася — таке гарне. «Ану, візьму покуштую». Узяла вона на язик того попілу та з того й завагітніла. Через рік народивсь у неї син, та такий же хороший, як та голова була хороша. От і росте той син.
Виріс уже чималий хлопчик. Женуть товар пасти: женуть і діти, й дорослі. Дівчинин хлопець, хоч іще й малий був, дивиться, що женуть і діти, та й собі прохає матері, щоб його відпустила погнати свій товар на пашу. Його пустили. От і пасли вони гуртом, та все якось не було ладу між пастухами: які більші, то меньчих ганяють та й ганяють завертати, а самі не дуже-то завертають. От тоді той, дівчинин хлопець, і каже:
— Давайте оберемо отамана, котрий нами керуватиме.
Всі з нього сміються — звісно, мале ж воно. А він — на своєму: обирати, та й годі!
— Ну,— кажуть,— як же ми будемо обирати?
— Та так,— каже хлопець,— кожен хай крикне на жаб, що ось гудуть у озері, хай замовкнуть. Кого послухають, той буде й отаманом.
Кричить один, гука другий і так усі поодинці перекричали — нікого не слухають. От тоді й сміються хлопцеві:
— Ану ж, гукни на їх ти.
Він тоді підійшов до озера та як гукне: «Цитьте!..» — так і заніміли жаби…
От і став той хлопчик отаманом, і такий лад настав між пастухами, що всі не надивуються.
Лежить раз отаман у курені, аж по дорозі йде якийсь чоловік, а кругом шиї йому, чи то бог так покарав, а чи поробив який лихий чоловік,— величезна гадина обвилася. Отаман і не дивиться в той бік, де чоловік той іде, а сам гука на хлопців:
— Ану, заверніть того чоловіка до мене.
Пішли, гукають:
— Іди, отаман кличе!
Той не хоче, а йде своєю дорогою.
Прийшли хлопці до отамана:
— Не хоче,— кажуть.
— Підіть, щоб неодмінно прийшов до мене.
Догнали, кажуть;
— Грізно звелів отаман, іди до нього.
Тоді подорожній вернувсь, приходе до отамана.
А цей як гукне на гадюку:
— Ступай,— каже,— невіро, в свою сторону, годі тобі християнську кров ссати!
Гадюка впала на землю та й поповзла геть.
— А ти, чоловіче, йди собі, куди тобі треба, більш вона тебе не мучатиме.
А раз якось-то дуже провинився один хлопець перед усіма скотарями.
— Повісити його на коров’яці,— каже отаман.
— Та хіба ж коров’як видерже? — питаються в нього.
— Вішайте, та й годі,— відмовляє отаман.
Повісили… Тоді стали всі свого отамана боятись: «Це він,— кажуть,— і всіх нас може перевішати». А далі змовились утікати від нього. Та тільки куди хто не поткнеться втікати, аж воно вода кругом — не пускає. Нічого робити, вертаються до отамана.
— Ех,— каже,— хлопці, тепер уже нам із вами вкупі доведеться доживати.
Та розіслав по воді повсть, а там розклав вогонь, щоб варити на повсті кашу, потім посідали на повсті та й поїхали водою обирати собі місця, де краще. Ото з тих пастухів і стали перші запорожці.

Запорозькі пушки і кутя

Було як повечеряють запорожці на голодну кутю та вийдуть з рушницями проганять кутю, то піднімуть таку стрільбу, мов наче й справді війна йде. На другий день на водосвяття йдуть, було, до Дніпра і пушки за собою везуть. Як тіко попи почнуть хрест вмочать у воду, то вони й палять з пушок. Ще я добре знаю, як в двадцятих годах в Кам’янці з пушок кутю проганяли, бо тоді були й попи ще з запорожців.