Козацькі скарби

По дорозі з Чернихова до Курівець, на глядецьких полях Янчарівки і Хмелиська є могили. По лівім боці – Козацька, а по правім – дві могили, де поховані загиблі в боях при обороні рідних сіл. Від тих могил наліво, як йти до села Глядки, в лісі закопані дорогоцінні козацькі скарби. А закопали їх ось чому.
Декілька козаків везли десь з-під Львова чи то на Січ Запорожську, чи в Київ, великі скарби. Мали їх передати в козацьку казну. Тут несподівано їх оточили татари, що дізналися про ті скарби. Щоб виконати свій лицарський обов’язок, козаки прийняли бій, а з них троє козаків завезли швидко возом ті скарби у глядецький ліс і закопали. Їхні побратими загинули в нерівнім бою. Татари оточили ліс, щоб забрати ті скарби; вони пильно шукали за трьома козаками. А козаки, щоб зберегти таємницю і не попасти на тортури, розпалили в другій частині лісу великий вогонь, доскакали в нього і загинули.
Відтоді люди знають, що в глядецькому лісі є закопані козацькі скарби.

Скарби в урочищі Канівському

В урочищі Канівському багато взято грошей, та ще багато і є. Колись, кажуть, запорожці сховали волову шкуру золота. От один умер, а п’ять зосталось і не можна їм узяти цих грошей. Поїхали вони в Олександрійську кріпость на ярмарок, купили горілки і п’ють. Далі розбалакались, а один і пита:
– Кому ж ми передамо їх?
Збоку сидів білянський чоловік, Гермес, і здогадався. От купив він кварту і підсів до них. Запорожці не довго думавши і призналися, де той скарб. Гермес з ярмарку та в Канівське – і забрав ті гроші. Спершу Гермес чабанував, а потім подався в Харківську губернію, купив землю і став паном. От як буває на світі!

Дитинство Хмельницького

У Бродах жив колись давніми часами пан Потоцький. Він мав багато добра геть усюди в Україні. Там перебувала його жінка, осібно від нього, і завідувала цим добром. Як воно там було, цього вже не знати, але досить, що українці збунтувалися проти Потоцького. Пан Потоцький вислав мерщій своє військо на Україну, щоб утихомирити цей бунт, і наказав бити народ та різати. Тоді то в тій різні один козак на службі Потоцького знайшов малого хлопчину, що йому дуже сподобався, сховав його під жупан і привіз до Бродів та й тримав при собі.

Довідався про це пан Потоцький і наказав показати цього хлопця, “те, мовляв, українське песеня”. І Потоцькому сподобався малий. Дивився на нього, дивився і не міг надивитися, надивуватися. А цей малий хлопчик був Хмельницький.

– Дай-но мені цього хлопця, – каже пан Потоцький до козака, – я його буду тримати у себе.

– Добре, – каже козак.

Пан узяв хлопчика до себе, до своїх покоїв і тримав його як за свого, а хлопчик ріс і ще кращав.

На цю пору пан Потоцький став будувати в Бродах замок (що стоїть іще й сьогодні) і справив великий бал із цієї нагоди. З’їхалося до нього на цей бал багацько панства-ляшества з усіх кінців. Їли вони там, пили, а по обіді всі вийшли на вал подивитися, як будується замок, а маленький Хмельницький і собі за ними побіг ззаду. Ходять ляхи по валу й дивляться, як будується замок. А людей аж кишить на будові, як тих мурашок: одні носять вапно, другі каміння та цеглюки, треті вертаються з порожніми цебриками, аж риштовання тріщить, а муляри мурують, тиуни кричать, а пан Потоцький все хвалиться перед гістьми цим замком, бо матиме, де ховатись від ворога. Почув це Хмельницький і каже:

– Овва! Це все руки складають, але руки можуть також і розібрати.

На те дуже розгнівався пан Потоцький і каже до гостей:

– Бачите, що то може українська душа!? Не стерплю того, щоб мені хлопська дитина таке говорила… Зараз йому голову зрубати!

Гостям стало шкода такого гарного хлопчика і вони почали заступатися.

– Це, – кажуть, – дитина, вельможний пане, нічого не знає…

Але Потоцький скрегоче зубами і навіть не думає угомонитися в своїй злості.

– Кажу йому голову зітнути, та й кінець, – каже.

Але, на щастя, знайшовся хтось між гістьми, що таку раду подав:

– Знаєте, що? – каже, – насипте на один полумисок жару, а на другий золота і поставте перед хлопцем. Як він ухопить перше за жар, то видно, що то ще дитина, не має розуму. Тоді даруйте йому життя. Але коли він вхопить перше за золото, то видно, що розум у нього є; тоді кажіть йому сікти голову з плечей.

Так і зробили. Поставили перед Хмельницьким один полумисок з жаром, а другий з золотом, та ще той полумисок, що з золотом, навіть ближче присунули. Але Хмельницький вхопився за жар і попік руки та й став плакати. А тоді гості заквоктали:

– А видите, вельможний пане, це ще дурна дитина, нехай росте.

– Та нехай росте, – сказав пан Потоцький з жалем.

Бо й йому стало тепер жаль малого, любого хлопця. Хмельницький ріс, як який панич, на дворі Потоцького, ба пізніше то став навіть і парадувати під панською рукою.

А коли Хмельницький виріс і дійшов до розуму, тоді така річ сталася. Пан Потоцький був день на забаві, а коли вернувся п’яний додому, то кріпко заснув у своїх покоях. А знаєте, що тоді зробив Хмельницький? Хмельницький закрався до нього, взяв його хустину і зняв з пальця перстень та й замкнув Потоцького на вісімнадцятеро дверей, а сам пішов до стайничого і зажадав собі найкращого коня вороного їхати на Україну. Стайничий осідлав коня, а Хмельницький помчав на Україну стрілою. Поїхав та й удався просто до пані Потоцької.

– Дайте, пані, – каже, – права українського народу, бо пан розпочав велику війну і жадає прав українських.

Так сказав і дав їй на знак хустину й перстень її чоловіка.

Пані Потоцька видала йому одразу права, а Хмельницький не дурний вже вертатися назад до Бродів. Він поїхав по всій Україні, вздовж і поперек, та всюди показував людям українські права. А українці збунтувалися знов на Потоцького і зробили Хмельницького своїм отаманом. Паню Потоцьку вигнали з її добра, а самі жили собі в спокої та й панували, як у Бога за дверима.А коли Потоцький збудився зі сну, бачить, що він замкненний в покоях, та давай щосили кричати. На його галас повідмикали двері, і він запитав про Хмельницького. Стайничий сказав, що той поїхав чогось до вельможної пані. Ба, Потоцький зоглядівся, що в нього нема ні хустини, ні персня, та й аж за голову взявся і вдарив об поли руками.

– Еге! – каже, – тепер уже знаю, куди стежка в горох… Чи не краще було мені його вбити, як ту гадюку, ніж годувати на свою голову!? Тепер він буде паном в Україні.

Та й посумнів пан Потоцький, а незадовго приїхала до нього й пані Потоцька і все йому розказала.

А Хмельницький панував собі з українцями. Але як довго Потоцький жив, то не зачіпав його Хмельницький. Аж коли помер Потоцький, тоді закликав гетьман Хмельницький: “Гей, треба по старому Потоцькому справити поминки”, – та й зібрав своє військо, та й вимашерував просто до Бродів. А коли стали під брідським замком, тоді сказав Хмельницькийдо своїх вояків:

– Розбийте, хлопці, цей замок, а все, що там є, буде ваше.

А сам з другою половиною козаків пішов на маєтки Потоцького, десь аж під Судову Вишню.

Козаки добували замок, але не могли дати ради. Котили колоди під вал, але ті, що боронилися, лили на них гарячу смолу, ставили драбини, а ті лили на них окріп. Яких вони вже й не уживали засобів, але все надарма. Козаки дали спокій і чекали на Хмельницького. Аж по якомусь часі приходить і сам Хмельницький та й питає козаків:

– А що, чи ви здобули той курник?!

– Не можна, – кажуть.

– Ей, лежани, лежани, не вмієте навіть дурного курника здобути.

– А як же його здобути, – кажуть козаки, – коли ми вже різних способів уживали, а все надарма.

А Хмельницький тільки покручує вуса та й сміється:

– Гей, гей, та якби ви були взяли тільки по халяві піску й висипали під замок, то були б дісталися до нього.

А козаки аж втішилися на таку раду.

– Ми вже, – кажуть, – принесемо й по десять халяв піску, щоб тільки здобути цей проклятий замок.

Але Хмельницький зупинив їх.

– Нехай останеться, – каже, – цей замок потомкам Потоцького.

Він подарував волю тим, що сиділи в замку, і потягнув далі на Україну. А він зробив це, бачите, з вдячності до Потоцького, що його виховав у себе і навчив багато добрих речей.

Легенди села Зарубинці

Село Зарубинці дуже давнє: перші згадки у 1096 році. Тут було колись велике місто, стояла сигнальна вежа, з якої видивлялись татар і підпалювали смолу, сигналізуючи про напад. Друга така вежа була в Івані (Ржищів). На місці Зарубинців дуже високі гори.
Кажуть, в ясну погоду з Батуриної гори можна побачити Лавру. В садах, котрі не були затоплені (мається на увазі Київське водосховище), збереглися Змійові вали.
Колись в урочищі Монастирьок був козацький монастир, в якому стояла залога. Під час нападу татар всіх козаків та ченців було вирубано до ноги. Лишився один козак Батура. Його оточили на горі татари і він, щоб не здатися в полон, сам себе зарубав. На горі похований він, його кінь, зброя і собачка. Перед самою революцією на горі копали пани, викопували зброю, кістки, все це пакували і кудись вивозили. До того, як затопили село, на могилі стояв великий кам’яний хрест, але, коли село виселяли, його хотіли забрати в музей у Переяслав, та впустили з гори. Він ударився об лід і розбився.
Під Батуриною горою було польське і козацьке кладовище. Козаків клали головами на захід, а поляків упоперек – з півночі на південь.
За Зарубинецькими садами було поле, яке звалося “Церковище”. Там колись були церкви, кажуть, що там було викопано багато скарбів, і ще є. У чотирьох місцях викопали кахлі. Дуже глибоко знайшли городище з прямими вулицями, а в хатах круглі печі.
Казали, що колись у цих місцях був город Заруб, що тягся аж до Канева. Пізніше стояло сім монастирів, деякі були ще й до революції; зі 170 хат у Зарубинцях 60 належало монастирям. Ставили монастирі на благополучних місцях.
Недалеко від Церковища в ярах люди знаходили печери. Старі люди казали, що там був підземний монастир, де ченці ховалися від татар. Люди ходили туди зі свічками, доходили до тяжких залізних дверей з багатьма замками, але далі йти боялись. Кажуть, ніби хтось там знаходив скарби, але найбільший скарб там не знайдено, хоч він десь у печерах є. В одній з таких печер у Чернечому урочищі ховалися гайдамаки, вони той скарб і заховали. Ще старі люди казали, що десь був підземний хід через Дніпро, але його тепер затопили, попідтоплювало і ще деякі печери, ті, котрі ближче до Дніпра.

Скарб в урочищі Криничуватому

Як їхати з Кінської в Краснокутівку понад річкою Кінською, там є гора Криничувата. Вона колись була висока, а тепер, Бог його зна і чого, кожного року осувається. Колись у цьому урочищі жили запорожці. Там, де була найбільша землянка, – є гроші. Прикмета: як прокопаєш у коліно – знайдеш камінь; копай далі і викопаєш казанок з червінцями. Між червінцями є багато турецьких грошей. Так колись розповідав покійному моєму дідові запорожець з Великого Лугу, та не радив брати, бо гроші були закляті на сто років.
Це діло дуже давно було і тепер взяти їх можна.

Скарб в урочищі Недаєвім

У Кучугурах, що у Великому Лузі, жила колись тяженна сила запорожців, а між ними химородник Недай. Страшенна, кажуть, багатиня у нього була: що того скоту, коней, овець, що тих грошей – так і ліку не знав…
Як умер – хату, загони, повітки – так і розтаскали, і розмели нечисті. Кишла його всякий і тепер боїться, воно нечисте; хто іде, або їде – далеко обминає. Нічної доби там таке коїться, що страшно і згадувати проти ночі… Оце як закричить – “тала-ла-ла-лааа!” – луна так і розлягається… Потім і свистить, і гуде, і вихор круте, і піском очі засипає.
Урочище й досі зветься Недаєвим. Є і гроші, та за нечистими ніхто їх не візьме. Кажуть, то гроші і кричать.

Як козаки взяли Азов

Ще як був Азов турецькою столицею, там стояло багато війська. От козаки і схотіли взять його. Отаман і каже:
— Знаєте, братці, що? Силою, може, і не візьмемо, бо кріпость велика, а характерством та хитрощами візьмемо скоріше.
Поробили козаки вози, поклали ружжя, понаряджались самі чумаками, а отаман — купцем і махнули. Як стали уже під’їжджать близько до Азова, взяли тоді поховали в вози по сім, по десять, або і більше чоловік козаків, повшивали вози шкурами і гайда. В’їхали перед заходом сонця в Азов і поставали вподовж улицями. От найбагатший купець турський і виходе.
— Що, — каже, — братці, продаєте в возах?
— Продаємо, — кажуть, — товар дорогий: і куниці, і лисиці, і чорнії соболі.
— Ну, — каже, — підождіть до ранку, я ввесь товар закуплю сам.
— Добре, — кажуть.
Полягали турки спать. Як повилазили тоді «куниці», «лисиці» і «чорнії соболі» з возів, як митнулись по городу, так і пішов він димом. Турки схватились тушить, коли тут і палять, і ріжуть; вони тоді — хода, навтіки. До сонця орда убралась к бісовій матері в Туреччину, а козакам достався город і все добро.
Так колись покойні діди і прадіди розказували, так оце і я вам кажу.