Лиса Гора, Крутий Яр і Канівське

Жили ще запорожці і в Крутому Яру, що біля Лисої гори, і в урочищі Канівському. В Крутому Яру – ліс, кручі і таке місце затишне, що хоч Бог його зна де вже такого й найти.
В яру і побіля яру запорожці, кажуть, всю зиму пасли табуни коней і скот. У їх тут були і хати, і землянки, і садки, і пасіки. Уже слободи почали селитися за Катерини, уже відусюди й козацтво перебралось у Чорноморцю, а в Крутому Яру ще багато оставалось запорожців. Так в землянках і скалатали останній вік. Багатий і хліборобний був народ! Полягло все, тільки пам’ять осталась, та ще, кажуть, допропасти в землі лежить нерушимих скарбів. Гроші деякі люди находили і розжились, тільки таяться.
Давно колись у Крутому Яру щось тужило, але сумно було, а тепер сумують та тужать по козаках тільки пугачі! В Канівському, що від Яру ближче до Хортиці, де густий байрак, і там, розказують, є скарби. За Канівським, ближче до Розумовки на пісцях було багато печищ, а біля їх знаходили здоровенні, червоні тикви (амфори); вони не похожі на наші: вишиною з аршин або й більше, з двома вушками, а дно гостре, Бог його зна, як його й ставили люди на землю.

Байка Хмельницького

Богдан Хмельницький сказав у 1655 р. до польських послів:
– Сідайте та слухайте, панове. Ви принесли нам прегарні пропозиції від короля, але чи можливо їх прийняти, чи неможливо? Вислухайте оцю побрехеньку. Давно, кажуть, жив у нас селянин, дуже заможний, усі сусіди заздрили йому. У того селянина був домашній вуж, що нікого не кусав; господарі завжди ставили йому молоко в дірку, й він часто лазив між родиною. Одного разу сталось таке: дали хлопцеві молока; приліз і вуж і почав хлебтати молоко з горнятка; за те хлопець ударив його ложкою по голові, й вуж укусив хлопця. На жалібний крик дитини прибіг батько й, дізнавшися, що вуж укусив сина, кинувся вбивати тварину; вуж встиг сховати голову в діру, а хвоста не встиг сховати; господар відтяв йому хвіст. Хлопець помер від укушення, а вуж лишився калікою і відтоді боявся вилазити з діри. Незабаром після того багатство цього чоловіка почало значно зменшуватись, нарешті він став дуже бідний і, бажаючи взнати причину, побіг до знахарів і каже їм:
– Скажіть, прошу вас, що це значить, що минулими роками я менше дбав про господарство, а всього в мене було багато; ні в кого не було стільки таких прегарних волів, як у мене, ні в кого корови не давали стільки молока, ні в кого вівці не давали такої пишної вовни, ні в кого кобили не приводили таких гарних лошат, ніде поля не давали таких багатих жнив, у нічиїх садах не дзвеніло стільки бджіл; мої стада не терпіли від слабостей; я сам не знав ніяких неприємностей; у моєму домі бували гості; ні в кого з сусідів не було такої великої родини; бідний не відходив від мого дому з порожніми руками; ні в чому не було нестатку; всякого добра було в мене доволі. Та ось за декілька років розлізлось усе, що я зібрав за ціле життя, і між сусідами нема біднішого від мене; і хоч я падаю від праці для піддержання життя, а проте ніщо не йде на користь, але щодня то гірше й гірше. Скажіть, коли знаєте, причину мого нещастя і чи не можна помогти йому?
Йому відповіли:
– Поки ти, давнішими роками, гарно поводився із своїм домашнім вужем, він брав на себе всі нещастя, що загрожували тобі, а тебе лишав вільним від них; тепер же, коли між вами настала ворожнеча, всі біди впали на тебе. Коли ти хочеш давнішого щастя, то помирися з вужем.
Жінка понесла йому молоко, але вуж напився молока та й знову сховався в нору. Якийсь час доглядав його господар, далі почав кликати вужа зробити давніше братерство. Тоді відповів йому вуж:
– Даремно ти заходишся, щоб було між нами таке братерство, як давніше, бо як тільки я погляну на свій хвіст, що я утратив за твого сина, зараз вертається до мене пересердя; з другого боку, як ти тільки згадаєш, що ти втратив сина, зараз закипить у тобі обурення, так що ти готов розтрощити мені голову. Через те досить буде приязні між нами, коли ти житимеш у своєму домі, як тобі любо, а я в своїй норі, і будемо допомагати один одному.
– Те саме, панове посли, сталось і між поляками й українцями… Ті, що звуть себе дітьми королівства, почали порушувати волю українців і бити їх по голові, а українці, коли їм заболіло, почали кусати; тоді зайшло так, що й українців більша частина відтята й чимало синів королівства пропало.
Відтоді, як тільки ті народи згадають біди, заподіяні один одному, зараз повстає пересердя, і хоч почнуть вони годитись, то через найменшу причину справа не ладиться. Наймудріший із смертних не може зробити того, щоб між нами настав певний довгий мир, як лиш так: нехай польське королівство зречеться усього, що належало до князівств Руської землі, нехай відступить козакам до кермування всю Русь до Володимира, і Львів, і Ярослав, і Перемишль, з умовою, щоб ми, сидячи собі в своїй Русі, як у норах, відвертали ворогів від польського королівства. Але я знаю: якби в цілому королівстві лишилось усього сто панів, то й тоді вони не пристали б на це.
А козаки, поки матимуть зброю, теж не відступлять від цих умов.

Зміїний острів

Родивсь я в Томаківці поблизу Марганця, на давніх козацьких землях. Коли був малим, то мені багато розказували про острова на Дніпрі за Чортомликом. Тепер там все залито водою.
Був там один острів з дуже високим обривом; десятиметрова круча різко обривалась до самого Дніпра. Запорожці-рибалки робили у цій кручі печери і там жили. Одного разу пішли вони в похід і не вернулись. Пройшло багато часу, земля, де були кручі, осипалась, підмилась, а сам острів ніби тріснув – така велика тріщина його перейняла, наче яр. Перестали туди ходить, боялися зсуву, тому
острів швидко заріс терниною і заселився зміями.
На березі Дніпра, якраз навпроти острова, жив хлопчик-сирота.
Як тільки його баба наб’є, чи хтось обидить, то він швидко перепливе на острів і ховається у тій тріщині. Знайшов дірку, наносив туди сіна і там спав. І стали до нього змії лазити: вкриють його вночі і сплять разом. Це вони так грілися, бо змії дуже люблять людське тепло. Одного разу помітив хлопець, що змії приходять тільки з одного боку; почав він туди ритися і докопався до землянки. Стеля була підперта дубовими колодами із залишками дощок, понад стінами стояли погнилі діжки з риб’ячими кістками і лускою, глиняний посуд, а в кутку стояли весла і якась зброя. Чого там ще було – не знаю, але казали, що як хлопець підріс, то було у нього за що поїхати вчитися і гарно жити.

Козаки і смерть

Ішло два козаки степом, надибали дерево й сіли в холодку. Один на бандурці пограває, а другий слухає. Коли се один і каже:
— Ой, братику, біда! Смерть іде!
А воно, бачите, в степу так здалека видно.
— Ну, то що? — каже той.
— Та вона ж нас постинає! Тікаймо!
— Е, ні, брате, не подоба козакам утікати! Та й спека он яка чортяча, не дуже-то й підбіжиш! Будем уже сидіть. Раз мати на світ родила, раз і помирати!
— Коли так, то й так!
Сидять. Надійшла Смерть і каже:
— Оце й добре, що я вас, волоцюг, спіткала. Годі вам гуляти та розкошувати, у шовкових жупанах ходити та мед-вино пити. Ось я вас зі світу зжену, косою голови постинаю!
— Стинай, — каже один козак, — на те твоя сила й воля! Тільки дай мені, милостива пані, перед смертю люльку покурити!
— Ну, — каже Смерть, — коли ти мене милостивою панею назвав, то вже кури собі!
Вийняв козак люльку та як закурив! А тютюн добрячий, міцний, — як пішов од його дух та дим, то Смерть аж набік одійшла.
— Оце, — каже, — який поганий дух! Як се ти таку погань куриш?
— Та що ж, — каже козак, — так мені суджено!
Як розійшовся дим та дух, Смерть знов приступила.
— Ну, — каже, — покурив, тепер я вас обох постинаю!
— Стривай, милостива пані, дай і мені пільгу! — каже другий козак. — Дозволь мені перед смертю табаки понюхати!
— Нюхай, — каже, — та знай мою добрість.
Вийняв той козак ріжка, бере понюшку, а сам думає, як би йому призвести Смерть, щоб вона понюхала!.. Нюхнув на один бік, нюхнув на другий, крекнув, бо табака була добре заправлена: там до неї було й чемериці, й тургуну, й перцю додано для моці, щоб у носі крутило.
— А що ж воно, добре? — питає Смерть.
— Та як кому! — каже козак.
— Ану, дай спробувати! — просить Смерть.
— На, милостива пані!
Як нюхнула Смерть, як закрутить їй у носі, як чхне вона — аж косу впустила!
— Цур же йому, — каже, — яке погане! Ще поганіше, ніж той дим! І як се ти таке паскудство вживаєш?!
— Отак, як бачиш! — каже козак. — Приймаю муку цілий вік, бо так уже мені пороблено чи наслано, — Бог його зна! Мушу терпіти…
— А! — каже Смерть. — Коли так, не буду ж я вас косою стинати! То не штука — вмерти, а от ти чхай іще п’ятдесят літ!
От таким чином і визволилися козаки від наглої смерті.

Права Семена Палія

Палієві права закопані в Замковищі. Замковищем називають у нас крутий горб, що обведений глибоким ровом. Там, на тому горбі, стояв колись замок Палія. Всередині замку, в землі, стояла Палієва церква із золотим хрестом на бані; хрест важив три пуди.
Права Семен Палій склав для народу, це був наче його заповіт. Він гласив: коли Україна одійде від Польщі, то всю землю треба розділити між селянами порівну. Такий і вирок селяни винесли.
Тільки не вийшло так, як Палій заповідав. Побільше землі, найкращі луки та угіддя загребли собі гетьмани та осавули. Знову поросли пани і знову пішов розділ між людьми.
Довго шукали пани ті Палієві права, щоби знищити. Наймали людей, щоб могили розкопувати. Розкопали могилу Переп’єт, дорогі гроші платили за ту роботу, проте знайшли їх чи не знайшли – нікому не відомо.
Жив Семен Палій просто, ходив коло пасіки, вдягався в сіру свиту. Це так, коли польські пани були далеко. А коли пани підступали до села, Палій вдягався у свою лицарську одежу, в сині штани й червоний жупан, брав шаблюку в руки. Тоді вже до нього не підступай, робився лютий і страшний.
Кажуть люди, що та церква із золотим хрестом і зараз стоїть у землі на Замковщині, тільки де саме – ніхто того не знає. Сам її Семен і закопав, щоб панам не дісталася.

Стрільча скеля

За Стрільчий острівок давно між людьми балачка є, що там закопані гроші. Запорожці, кажуть, викопали на острівку яму, поклали туди свій скарб: талері золоті та срібні, залізо, ружжя і дещо інше, тоді взяли й засипали піском. Потім взяли хлопця, літ 12, котрого украли на Україні, положили на тім місці, де скарб, і давай його бити лозинням. Вибили добре, та й питають:
– А що, знаєш за що б’ємо?
– Не знаю! – каже хлоп’я, а само плаче сердешне.
Запорожці давай уп’ять бити хлопця. Перестали, і питають:
– А що, знаєш за що б’ємо?
– Ой, татусеньки, ріднесенькі, Їй-Богу не знаю! – каже хлопець.
Вони його втретє давай періщить. Кричало-кричало бідне хлоп’я, а далі аж охрипло.
– Годі! – кажуть запорожці, і давай уп’ять питати:
– Скажи, сущий сину, за що б’ємо, бо уп’ять одрепіжимо.
– Знаю, – каже хлоп’я, – це б то за те, щоб знав, де клад заховали.
– Ну, – кажуть запорожці, — подивися ж кругом, та й іди собі з Богом, може, найдуться добрі люди.
Вирвалось хлоп’я та між людьми давай розпитувати шляху на Вкраїну. Чи вже довго йшло, чи не довго, а до батька допиталось.
Іде було, кажуть, зараз після того, як Січ зруйнували. Годів через десятків там стіко, з Київської губернії гнав по Дніпру плоти старий дід: став він біля нашої слободи, пішов на Стрільчий острівок і давай кладу шукати; шукав-шукав, нічого не знайшов, бо те місто тепер загорнуто каміннями. А далі прийшов у слободу і давай розпитувати, чи ніхто грошей не відкопував. У слободі ніхто й не знав про гроші. Давай тоді дід розказувати всю історію, бо він був саме той, котрого запорожці били.
Дід ще розказував і за прикмету, де гроші.
– На тім боці Дніпра,- каже,- якраз супроти острівка Стрільчого, стояв колись старий-старий та товстий дуб, а на дубі була гілка товста, котра якраз показувала на острівок і саме на те місце, де клад.
Деякі старі люди ще зазнають того дуба, а мені, признатися, і невзамітку тепер, оно бачите (показує пальцем) – якраз на тім місці виросла груша.

Гнида

Діло це було, ще за запорожців. Приходить раз до запорожців хлоп’я та й проситься, щоб вони прийняли його до себе.
– А що ти в батька та матері робив?
– Свині пас!
– А будеш у нас свині пасти?
– Буду!
– Добре, яке б же йому ймення дати?
Подивилися на нього, а на ньому гнид, наче на свині! Ото зараз і дали йому прізвище Гнида. Химерні людці були…
Живе воно між запорожцями; коли це вийшов від цариці такий лист, щоб не було запорожців:
– Тепер, хлопці, біжіть, хто куди піймає…
Як розійшлися запорожці та й бросили Гниду; так він справив собі шкапіячку, купив віз, набрав повен віз горшків та й повіз у Луспенівку. А в Луспенівці тоді було, може, хат десять, а не більш як п’ятнадцять.
Повіз у Луспенівку та й не продав; везе назад, коли ось назустріч йому сусіль старий запорожець. Давай балакати з ним, давай балакати, та й сказав, де гроші закопані, у якому майдані вони лежать.
Так він під’їхав до майдану, перевернув горшки, забрав суми – та й годі горшки продавати. Купив у Кутуза землі п’ятнадцять тисяч, женивсь та й давай прилатувать на свою землю людей. Оце як їдуть які чумаки або косарі, то він до них:
– Ідіть, – каже, – до мене, у мене степ як дим!
Та так він і набрав людей більш ста сімей та тоді вже і зашороборив.
Ото й діти у нього підросли; три сини в нього було, він їм і землю поділив. Та два ж із них вийшли путні, а один п’яниця. Старий як умер, а він давай гуляти; гуляв-гуляв та догулявсь до того, що й участок свій продав Солосі, оце, де тепер наш Богдар, продав, а сам подавсь у Київ. Навпосля якось приходив, приніс мірку вошів з собою, подививсь та й назад.
Так отакий той Гнида. Старий то ще не забував, де перевернув віз з горшками. Наші батьки балакають, що ще й вони бачили черенки від тих горшків.